Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дiтей жалувала, давала їм гостинцi, а мене все обминала. Оце було її дiти пустують, вона на їх сердиться, а на менi згонить злiсть. Вона мене й лаяла гiрше, i била гiрше, нiж своїх дiтей. До своїх дiтей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дiтись. Нiколи я не носила нової одежi, нiколи я не мала нових кiсникiв, нової спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моїх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла б, i вишила б менi квiтками сорочку
