Ні, братику, любий, ніколи я вже не приїду до ваших країв. Бо в мене тільки і лишилося, що багатство спогадів. У тих спогадах — ціле життя, світле і радісне, яким воно буває тільки в очах щасливої дитини. У тих спогадах я — маленька світилка на цнотливому весіллі, біла пташина пір’їнка на зеленій травичці біля сонячного ставка, подружка хитрого шляху та співрозмовниця близьких лагідних зірок: вночі — крізь яблуневі віти, вдень — крізь темний отвір колодязя. Там, у тому краю спогадів, я жива. Приїхавши через стільки років, побачила би я усе іншим, а чогось і не побачила би зовсім, і від того тільки впав би холод у моє серце і вмерла би я раніше смерті. Бо хто знає, коли вмирає людина — коли її тіло перестає ворушитися чи коли у серці вмирає остання квітка щасливого спогаду?…