Восени, після другої пречистої, в чималому селі Нестеринцях раз якось вечірньою добою сидів отець Хведор Чепурновський на канапі в своїй світлиці. На другім кінці канапи сидів близький його сусіда, отець Мойсей. Було вже пізненько. Сім’я О. Хведора, повечерявши з гостем, розійшлася по кімнатах одпочивати. О. Хведор зостався з гостем побалакати, як буває між близькими сусідами й приятелями.

Вони вдвох приятелювали ще ззамолоду, навіть змалку. Не були вони й товаришами по школі, але всі знали, що О. Хведор з О. Мойсеєм живуть душа в душу, дуже часто їздять один до одного в гості, і як зійдуться, то не швидко розійдуться, доки не набалакаються всмак.

О. Хведор був веселий, реготун. Не один повіт знав О. Хведора; його знала навіть уся губернія. Хто не пам’ятав його круглого, повного, червоного виду, його круглих, здорових, веселих сірих очей! Які ж то були веселі очі! Самі ніби реготалися навіть тоді, як О. Хведор журився або сумував, його повні червоні уста, здається, були зроду складені задля сміху. Вони стулялись хіба тільки тоді, як в сонного О. Хведора злипались очі. А то все було між червоними губами блищать два рядки білих, рівних, дрібних зубів! Голову його вкривали коротенькі, до пліч, ясні коси, зроду завиті кучерями по всій голові; так і стирчали кругом, неначе в київських протодияконів.

Реготуном його зазнали всі: й попи, і дяки, і мужики, навіть пани й жиди. Куди було не приїде в гості, вже було наймити, погоничі надворі піднімають регіт. Було ступить на пoріг, покаже кучеряву голову, блисне веселими очима, — всі гості вже чогось регочуться, аж за боки беруться. Скаже й прикаже, — зараз піде регіт по хатах. Всі любили О. Хведора, — всі, навіть діти бігали за ним слідком, ловлячи його веселе слово й жарти.

З себе був О. Хведор огрядний, тілистий, невисокий, але плечистий. На м’яких плечах в його ряса аж влипає! Шия в його була така коротка, ніби голова лежала на самих плечах. Мовчати не любив О. Хведор. Було або говорить, або регочеться, або разом і регоче й говорить, та все голову закидає аж на плечі; кучеряве волосся було дрижить на голові, а плечі й груди — аж ходором ходять.

О. Мойсей був високий, сухорлявий. Довгі, рідкі, м’які коси поприлипали до його стовбоватої голови, розсипавшись тоненькими, позліплюваними пасмами по плечах. З-під густих брів блищали чорні, як терен, очі. На сухому, пожовклому, довгому виду щоки глибоко позападали і помурхли, а між рідкою бородою та миршавими вусами темніли ніби присмаглі, аж сині губи.

Тоді як О. Хведор жартував, сміявсь навіть з рідного батька, з своєї жінки, його приятель все було сумує та жаліється на слуг, на жінку, на парафіян, на господарство. Не одна тільки однаковість вдачі зводить людей докупи: частіше робить людей близькими приятелями супротилежність їх вдачі.

— Якби, О. Мойсей, з нас двох та зробився один піп! — каже було О. Хведор, — що б то за диво вийшло! Який би то був піп! і великий, і широкий, і товстий, і довгий!

Світлиця О. Хведора була невелика. Попід стінами стояло дванадцять стільців, в кутках — косі столики, а над ними вгорі — косинчики з карнизом на книжки та на проскури; коло стіни стояла камода, а перед канапою — стіл. На стінах висіло багато образів, невеликих картинок у чорних узеньких рамках, а коло порога висів у білому клобуці, намальований олійними фарбами, якийсь давній митрополит, червоний на виду і ввесь обвішаний червоними стрічками, наче молодиця намистом.

О. Мойсей притуливсь, ніби зщулившись, в однім кутку канапи, а О. Хведор розлігся в другому, закинувши голову на спинку канапи. При двох свічках, на полі темнобронзової оббивки канапи, обидві постаті так виразно малювались, неначе на чорному полі картини дуже ясне малювання.

Довгий, сухорлявий О. Мойсей трохи скинувсь своєю постаттю й видом на тих довгих, темних аскетів святих, що малюють на візантійських образах. І ряса його, з добрящого товстого баракану, спадала навкруги його такими ж довгими цупкими фалдами, й фалди переламувались так само гостро впоперек, як на візантійських образах.

На другім боці канапи червоніло повне, кругле лице О. Хведора, неначе лице товстого свіжого амура, що вишивають гарусом на подушках, занадто наляпавши йому щоки червонястими нитками.

Вже в хатах все поснуло, всюди стало тихо, тільки годинник на стіні цокав, мляво й ліниво гойдаючи маятник.

Перед панотцями на столі, накритому червоною вовняною скатеркою, між двома свічками, стояв повний графин горілки. Проміння од свічок пронизувало пляшку з обох боків, вигравало в жовтій, чистій, як сльоза, горілці, заправленій пахучими корінцями, — бодяном, каманом та гвоздичками, — блищало веселими іскрами на гранчастій різаній затичці, на чистих, прозорих боках графина. Коло графина стояла тарілка з скибками паляниці і мисочка з вишневим варенням.

— А що, О. Мойсей! Чи вип’ємо по чарці? — запитав О. Хведор.

О. Мойсей так смутно, так жалібно подивився на графин, неначе він жалкував за якоюсь великою втратою, неначе в його або дитина вмерла, або коні вкрадено. Аж притухли його чорні очі, а темне, смугляве лице стало ще темніше.

— Хіба ж ти не знаєш, що мені не можна пити? — одказав О. Мойсей.

— А що ж ми оце робитимемо отутечки? Хіба будемо дивитись один одному в вічі та й годі?

— Отой доктор останніми часами дуже лякає… — одказав О. Мойсей. — І позавчора казав моїй Марії Івановні, щоб я покинув горілку пити, а то погано буде…

— А ти ймеш віри докторам! Що не доктор, то й брехун! Він говорить, аби язик вертівся, — так собі, — на вітер…

О. Хведор закинув голову назад, підняв угору куценьку борідку і захихикав, показуючи усі щелепи і два рядки білих зубів. Канапа задвигтіла, а ближча стільці аж ніжками застукотіли об поміст.

— А я докторів не слухаю! — промовив далі О. Хведор. — Він мені скаже не їсти того й того, а я на злість наїмся та й поздоровшаю. Доктор каже, а ти роби навпаки: тоді якраз буде гаразд.

О. Хведор знов зареготавсь і налив дві чарки горілки. Запахло в хаті спиртом, корінням.

— Будьмо здорові! — промовив р. Хведор і випив передніше, як господар, прицмакуючи.

В О. Мойсея аж слинка покотилась. Чудові пахощі торкнули його фантазію, нагадали йому про якісь чудові сади теплого краю. Омана смаку разом з оманою фантазії була аж надто велика! О. Мойсей нахилив голову нижче, не одриваючи очей од чарки.

— Починай-бо, О. Мойсей! Ти ж гість! Чого ж ти скривився, як середа на п’ятницю?

— Не можна, брате, не можна! Ти ж бачиш, як я погано кашляю. Недурно ж казав доктор, що в мене зроду нахильність до якоїсь грудяної слабості, бо в мене шия дуже довга.

— Хи, хи, хи, — зареготавсь О. Хведор. — От тобі й на! Не одрубувати ж тобі трохи шиї, щоб можна було горілку пити. В довгу шию краще й зручніше тектиме, мов у лотоки… Ось спробуй лишень!

О. Хведор підняв чарку проти свічки. Кришталева чарка неначе засміялась проти вогню. Червоно-жовтий чистий напиток замиготів іскорками, неначе в йому грало літнє марево, а чудові пахощі лоскотали в носі, в горлі, по язиці.

О. Мойсея потягло до чарки ніби двома міцними руками. «Веліє іскушеніє!» — промовив він.

— І що зашкодить одна чарка? — вмовляв далі О. Хведор. — Чарка — то ніби одна крапля; вона тобі навіть горла всього не обмоче…

— Може, й справді так! — промовив О. Мойсей, радий, що натрапив на сяку-таку причину.

Що божого дня О. Мойсей зарікався пити й курити, але що божого дня було знайде якусь причину, щоб розрішити, буцімбито в останній раз. А потім знов давав собі зарік, і знов знаходився той капосний останній раз. І тепер — очі в його повеселішали; він узяв чарку, підняв її до світла, подививсь на неї любо, як мати на свою дитину, і тихенько почав цідити в рот, помалу задираючи голову. Довго держав він чарку коло рота, висмоктував останню крапельку і, одірвавши чарку, почав утягувати в рот сині свої губи, ніби смоктав їх.

— Яке ж то добро, оця горілка! — промовив стиха О. Мойсей. — І той розумний був, хто її вигадав.

Він схопився з місця і хотів налити другу чарку. О. Хведор миттю підняв графин вгору.

— А зась тобі! вибачай на цей раз! Просив я тебе, а тепер попроси ти мене. Ха, ха, ха!

О. Мойсей силою взяв пляшку і миттю випив другу чарку. Перегодя О. Хведор закурив сигарку. Перший свіжий димок дуже приємно залоскотав у носі в гостя.

— Не кури, будь ласка — просив О. Мойсей. — Хіба ж ти не знаєш, що доктор заборонив мені й курити. Не дратуй-бо мене.

— Одчепись ти з своїм доктором! що не доктор, то нахаба! Як його слухати, то й з голоду вмерти треба.

— Скільки раз я зарікався не курити! — каже О. Мойсей. — Одже ж не покину! Поки не чую диму, то й байдуже. А як курить хто мені під носом, то, здається, оддав би все на світі, щоб тільки покуштувати отого поганого зілля.

— Коли хочеш кидати, то не одразу: один день покури тричі, другого дня — двічі. От почни так од цього вечора! — На, посмокчи!

— Може, ти й правду кажеш, — промовив О. Мойсей вже якось веселіше. — Давай, покурю та й закаюсь!

Закадили панотці і поодкидали голови в кутки канапи. І полилась їх розмова — щира, непотайна; без жадних свідків, чужих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спокою темної осінньої ночі, за чаркою доброї горілки або наливки, — не раз було панотці пробалакають цілу ніч до світа. Вже матушка, виспавшись, було вигляне з дверей, гримне на їх та й знов засне, а панотці на те не вважають! Нічна пізня доба, чарка горілки — розгортують душу, розв’язують мову, додають красномовності навіть не красномовній розмові мовчуна О. Мойсея.

Батюшки мовчали, втягуючи в себе дим, і буцім збирали розкидані думи, вибираючи ту, з которої треба б почати розмову.

— Як же, О. Мойсей, твоя сім’я?

— Моя сім’я? Не благословив бог мене сім’єю! Не ростуть чогось мої діти. Чи мене за що бог карає, чи я сам нездоровий, чи моя жінка така! От і ці двойко, позоставались живі… чогось вже мизерніють, кривляться…

— Ти шкодуєш, що твої діти вмирають. А мої вже й геть-то живучі. Такого їх, такого їх багато, що, далебі, не знаю, що й діяти! Семеро одніс я на кладовище, а там спить у мене аж сім дочок, а два сини в школі. Коли тебе нудьга бере за дітьми, візьми, будь ласка, в мене зо двоє або зо троє, — я тобі ще й подякую.

О. Хведор зареготався, аж канапа задвигтіла на хисткому тонкому помості.

— Чужі діти — не свої, — одказав сумно О. Мойсей.

— Та ще й не мруть чогось! — промовив О. Хведор, — не так, як буває в людей. Оце й заслабне часом котра дитина, хиріє, стогне, мизерніє. Думаю: от-от умре! От-от бог прийме до себе. А воно візьме та й очуняє. А все то жінка! Як візьме коло його панькати, тупцяти, як візьме припарювати, та виливати, та облизувати, то, дивись, вже моя дитина й очуняє! Ха, ха, ха!

— Гріх тобі, О. Хведор, таке говорити про своїх дітей!

— Та вже нехай хоч гріх! У мене, що на умі, те й на язиці… Ха, ха, ха! А як ти собі, О. Мойсей, міркуєш? Оде в мене сім дочок — я не лічу синів — треба їм справити сім суконь, та сім сорочок, та сім пар черевиків. Побільш вдвоє, то буде чотирнадцять. А там ще як почнуть вигадувати свої витребеньки, якісь комірчики, та стьожечки, та блонди, та якесь дрантя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі кажу, що на силу велику вистачаю! Несила настачить на їх. А тут, знаєш, ще до того вдались мої дочки в свого батька! Ха, ха, ха! Всі сім товсті, неначе «сім гладких корів фараонових». Сьогодні справиш одежину, яку удяганку, а через тиждень — вже й тісна стала! Ще добре, що не всі дорослі, — одна другу доганяє — так одежина переходить з плечей на плечі. Та ще й повдавались в матір: усі чепурні, шанують одежу, усі глядять одежини, як ока в лобі.

— А хто ж винен, — промовив О. Мойсей, — коли й ти сам не згірше колесницегонителя фараона: гладшаєш щодня, нівроку тобі.

— Ти й правду кажеш, отче Мойсеє! Недавно стулив я собі оцю рясу. Не жаль би було, якби не казав кравцеві, — а то казав і наказував: не ший же щільно та тісно! Ший якмога ширше! Коли вчора дивлюсь, — на плечах чисто порозлазилось шитво. Я до попаді — показую та лаю кравця. А вона мені як одрубала, та ще й при дочках: «Не кравець-бо винен! сам розлазишся, то й одежа мусить розлізтись, — не залізна ж!» Я покинув рясу та мерщій з хати! Ха, ха, ха! А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, наче на дріжчах! У других дочки і в двадцять років ходять в куценьких сукнях, а в мене, оце мине дочці тринадцять, так її хоч зараз заміж давай. Одна одну доганяє! Не знаю, що й робити на світі. Богослови знають, що в мене не гурт-то грошей, обминають мою хату або приїдуть об’їдять, обіп’ють, понюхають та й поїдуть. А мої дочки сидять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Видаватиму, хто перший трапиться: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До старших дочок вже й богослови не присватуються, — кажуть, що старі. А їм всього вісімнадцятий та дев’ятнадцятий рік!

— Чого це ти, О. Хведор, взявся на своїх дочок? Вони ж дурно не їдять в тебе хліба, — вони коло всього, а твоя матушка тільки порядкує.

— Отак пак! Ба, ще б посідали та руки позгортали! Вони, бач, і робили б, що тільки б плутали на п’яльцях якесь своє дрантя. А я їх турлю до пекарні! Робіть, кажу, діти, самі на себе, — на вас слуг не настачиш. Нехай пораються і коло печі, і в хаті, і на огороді; нехай хліб печуть, обідати варять у жнива, прядуть. Тільки не посилаю з сорочками на річку та на поле.

О. Хведор знов поналивав горілки в чарки.

— Будьмо здорові! — промовив він, випив і закусив варенням. — Прошу покорно, О. Мойсей.

— Ой боюсь, боюсь! Лихо мені з цією горілкою! Хтось лукавий вигадав її на моє лихо! Не довго животіти мені через неї.

— Пий-бо! чого ти? Дома собі будеш піснюкати, а в гостях «розрішеніє на вся: вина і єлея».

— Воно й справді, що я оце в гостях! Не питиму вже дома, — промовив О. Мойсей, а сам скоса привітно поглядав на ясну, блискучу, як зоря, чарку настойки.

Випили знов по чарці. О. Мойсей довго смакував, обсмоктуючи свої синюваті губи. — Гримаєш ти, О. Хведор, на дітей. А в мене ж то, в мене швидко не буде дитини, ані щастя, ні хатини, як співають у пісні. Чи воно пороблено, чи воно наслано? Надісь, кимсь, наслано… Кажуть, що моя хата закладена майстрами на дитячу смерть… І в старого батюшки мерли діти. Я вже й воду святив, вдруге святив усі кімнати, вже й питав між старими людьми…

О. Мойсей зігнув шию карлючкою, а голова звисла на груди.

— Бог зна, чого ти журишся, О. Мойсей! — каже О. Хведор. — І хочеться тобі того клопоту? Я й не радий, а діти родяться, родяться та й ще родяться, і не знаю, коли тому кінець буде!

О. Хведор зареготався, аж затупотів ногами, аж поміст задвигтів.

— По цій мові — будьмо здорові! — промовив він, наливаючи по чарці.

— По цій мові можна й мені, — додав О. Мойсей.

— Та пий-бо одразу, не смакуй! — приказав О. Хведор, регочучись дрібно. — І чарки біси-батька-зна-які пороблено! Вип’єш, наче муху проковтнеш!

О. Мойсей не сперечавсь, ковтнув хильцем і тільки втягував, по своєму звичаю, обидві губі в рот.

— Казав я тобі, О. Мойсей, що видам дочок за того, хто перший трапиться, чи він буде дяк, чи мужик, чи циган. Одже ж, я так швидко і зроблю. Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок, — ходить та й ходить, трохи не щодня. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моїм дочкам. Тільки чин на йому біси-батька-зна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що! Фамілія його — Серединський. Приїхало воно сюди на економію недавно, таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мизерне, замліле! і називає себе шляхтичем. Передніше колись було мене обминає, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став на панка схожий, тоді почав до мене підступати, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім дивлюсь, — вже і втиривсь у мою хату! А з дочками куди тобі! наче зріс у панських будинках. І тепер ходить трохи не щодня. Мені вже і надокучає, бо треба з ним панькатись, коли впустив до своєї господи. Будьмо здорові!

Випили й закусили. О. Хведор перехилив порожню пляшку над чаркою.

— Чи це ми вже й вихилили повний графин? Чи не тим, що ти, О. Мойсей, маєш якусь прирожденну нахильність до чарочки?.. Ха, ха, ха!

— Як випили, то господар ще принесе, — одказав О. Мойсей.

О. Хведор скинув чоботи, підгорнув поли, взяв графин і, тихесенько закрадаючись, як кіт до миші, пішов у другу темну кімнату точити горілку з барильця. Серед тиші ночі чути було дуже виразно, як горілка стиха булькотіла з барильця, вливаючись у пляшку і шелестячи по боках скла.

Коли це — щось заворушилось і загомоніло в другій темній кімнатці. В одчинені двері, мов той херувим з небес, вилетів О. Хведор. Од швидкої ходи він аж вихав полами на повітрі, а волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух. В руках у його був превеликий бутиль доброї горілки.

— Ох мені лихо! — промовив О. Хведор, озираючись на темні двері, ніби звідтіль за ним гнався домовик. — Певно, оце моя матушка почула, що я горілку точу, та так нагнала, що й насилу втік. Коли б лиш не прибігла та не одняла бутля.

О. Хведор поставив бутля під стіл, але, прислухавшись, що знов все поснуло й запанувала тиша в покоях, незабаром витяг і поставив на столі.

— Будьмо здорові! Помершим чарка, а нам горілка, — промовив О. Хведор.

Випили й закусили.

— Смієшся ти з мене, — каже О. Мойсей, — що моя Марія Івановна забороняє мені пити, а сам, бачу, не згірше боїшся своєї жінки…

— Ет, О. Мойсей! Все то твої доктори нашкодили: набрехали моїй попаді, ніби мені горілка шкодить через те, що в мене шия дуже коротка. Бач! Вір дурням! І довга шия — не пий, і коротка шия — не пий. Страхають мене паралічем. Один тому час! І пити — вмерти, і не пити — вмерти! Лучче ж пити і вмерти! Раз родила мати — раз і помирати! Ану, О. Мойсей, їй правду кажуть доктори? Чи стукне мене параліч?

О. Хведор налив, випив і замовк, неначе ждучи параліча.

— Ні, нема! Не бере! — промовив. — Тепер вже не занапастимо себе. Ну, сміливо! Марш уперед.

Знов налили чарки і повипивали.

— Про що пак ми були розговорились? — спитав О. Хведор.

— Про якогось Серединського, про панича.

— Еге! Так, знаєш, занадивсь ото до мене той панок Серединський. Ходив передніше сам, а це вже почав ходити з нашим сусідою, дідичем Хоцінським. А знаєш, як я познайомився з тим Хоцінським?..

— А як?

— Дуже чудно й трохи смішно! Чи до тебе пак приходили панки кумами держати до хреста мужичих дітей?

— Приходили перед повстанням і не раз, а це щось і перестали, — одказав о. Моисей.

— Ото ж і до мене було оце й несуть хрестити мужичу дитину. Кумою — молодиця, а за кума — панок з заводу. Що це сталося з панами? — думаю було собі. — Колись дерли шкуру з людей, а це почали брататись та єднатись, навіть пити з ними горілку. Щось воно та є. Аж воно так і вийшло. Випиймо, О. Мойсей… — Раз якось принесли дитину до хреста. Кумою — молодиця, а кумом — якийсь незнайомий пан, здоровий, огрядний, з маленькими тонкими ніжками, — достоту неначе хто підпер барило двома паличками. Заповістивсь мені, що він такий і такий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хреста дитину свого робітника, доброго й вірного, знаючи звичай — од хреста не цуратись. А я собі думаю: дай трохи пожартую з паном, щоб не дуже квапився куматись з людьми, бо таки заздрівав його щирість. Веду кумів у першу хату і починаю хрестити дитину по всім правилам, як личило такому кумові. Читаю помалесеньку, виразно, поважно, слово за словом, а дяк з паламарем приспівують. Стоїть мій пан, перекидаючи з ноги на ногу своє барило. А я читаю та й читаю, та співаю! Дивлюсь, — пан мій вже сопе, а з лоба піт горохом котиться, а я читаю та читаю! Ха, ха, ха! Нехай, думаю, покуштує, що є на світі дещо й важке. Дивлюсь, — вже близько кінець. Я перемахнув для поважності на молебінь, давай вичитувати один, потім другий. Хоцінському дав на руки дитину. Він червоніє, от-от упаде! Годі, думаю, — буде пан до нових віників пам’ятати, як О. Хведор хрестив дитину. Навпісля чую — мій пан аж трохи заслаб, мабуть, одстояв ноги. Так-то ми й познайомились. Ковтай муху, о. Моисей!

— Ні! щось мало поживи з цієї мухи. Буду я ґедзів ловити, абощо.

О, Мойсей достав з другого стола стакан, налив трохи не повний і почав дудлити.

— От і почав Хоцінський до мене вчащати; просить і до себе, дає мені гостинці, шле мені з сахарні по голові сахару, — бачу, чогось годить мені, тупцяє коло мене; а як прийде до мене в гості, в’ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькав до їх по-польській.

— Та наші пани, — промовив О. Мойсей, — таки догоджають батюшкам, хто вміє кільки слів цвенькнути по-польській. І я, грішний, колись ненароком так собі випадком промовив слів двоє по-польській до свого пана, — зараз на другий день прислав хуру дров! За дві слові!

— Зате ж підставляють вони стільця тому, хто не годить їм! — промовив О. Хведор. — Чи чув про благочинного з Куцого? Як його обговорював дідич Панятівський перед архієреєм, перед сторонніми людьми, перед панами за обідом, тоді, як вікарний їздив по єпархії! Де ж пак! видумав якусь історію, ніби його свиня вскочила в попів огород; піп ніби дав іїй сто різок, звелів зв’язати і одіслав соцьким у стан, вкупі з прощенням на «оную безпокойную рябу панську свиню».

О. Хведор зареготавсь, наливаючи горілки в чарку, аж горілка перелилась через край.

— І справді, чудна та Польща, — промовив О. Мойсей, — сама лежить зв’язана, скручена, ледве дише, а ще таки простягає руки, щоб щось наше загарбати собі.

— Будьмо здорові, О. Мойсей! закушуй-бо, а то на голову буде важко… От і почав ходити Хоцінський з Серединським. Чи не моститься часом він у свати до моїх дочок?

— Ой, не хапайся, О. Хведор, з сватанням! Питай людей.

— Добре тобі й говорити, коли тобі на шиї не сидить сім дочок.

— Коли б мені хоч одну дочку! Вже я й хати святив, і пшеницю сіяв на чотирьох углах дома. Пшениця посходила, значиться, місце благословенне…

— Знаєш, що зроби, О. Мойсей! Об’їдь ти, голий, серед дня, верхом на лопаті тричі кругом хати та прочитай на ході тричі «Отче наш»; тоді, певно, так перелякаєш домовиків, що не потраплять куди втікати! Ха, ха, ха!

О. Мойсей підняв голову, думав почути щось путнє, але зараз схилив її вниз, осміхнувшись.

— От ходить до мене Хоцінський та годить мені. Недавно оце прислав мені деревні на повітку та на опал три хурі хмизу.

— Чи й той пан годив тобі, що передніше був тута? — спитав О. Мойсей.

— Де там тобі! Той був з багатих, значних панів, з аристократії, та гордий, та пишний! Йому, мабуть, здавалось, що він і тепер панує на Вкраїні, як було колись за царя Гороха, як людей було трохи.

— А хіба ж і не панували вони в нас? Що хотіли, те й робили, не було їм упину, — одказав О. Мойсей.

— Як приїхав до нас той передніший старий пан, я накинув свою скуфію, надів найновішу, найпросторнішу рясу, трохи напиндючивсь та й пішов до його, — думаю: познайомлюсь і поговорю за квит на дрова, бо тоді, бач, пани давали нам дрова на топливо з свого лісу. Заповістивсь через лакея. Коли це — виходить до мене пузань у шлафроці з люлькою в зубах на довженнім цибукові; надувся, насупився, напиндючивсь і заступив мені двері до гостинної, та починає питати, чого мені треба, як того мужика, а сісти й не просить. Е — думаю, — вибач на цей раз! Не годиться ж таки мені стояти коло порога, та ще й в скуфії. «Вибачайте, кажу, пане, але ні вам, ні мені не випадає говорити навстоячки!» Взяв я поминув його, пішов в гостинну та й лагожусь сісти в найбільшому кріслі, а його прохаю сісти коло себе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сюди, туди! так йому погано стало. Поставали ми обидва коло фотелів та й почали вгнізджуватись. Ніяк не влізу в прокляте крісло, таке вузьке! Коли дивлюсь, і пан трохи застряг, бо і сам не влізе гаразд. Ха, ха, ха! — зареготався я, а пан і собі за мною. «Шкода, кажу, пане, й заходу! не задля нас, певно, роблена ця мебіль. Сідаймо де інде, — на софі, абощо!» Сів я та й упірнув у пружини сливе до самого долу, а пан упірнув з другого боку. Сидимо ми, тільки голови наші видно, мов десь за горбами виглядаємо! А софа трісь! лусь! трісь! та все тріщить помаленьку. Одже, од того часу і почав ласкавіше зо мною поводитись, почав навіть руку подавати.

— Випиймо, О. Мойсей, за вічну пам’ять шляхетського, польського гонору! За їх бундючність давню!

Випили й закусили.

— Е, О. Мойсей! ти, бачу, й честі не знаєш. Дивись! вже горілки тільки на дні! — промовив О. Хведор, трясучи останньою горілкою, котра шелестіла в пляшці. — Як же я теперечки добуду другого бутля? Треба хоч рачки лізти в ту хату, бо матушка почує.

О. Хведор знов, ступаючи навшпиньки, пірнув у темні двері. Але матушка, мабуть, звикла навіть через сон стерегти барильця і пляшок з горілкою, — зараз заворушилась. О. Хведор, наче архистратиг з небес, вилинув прожогом з темної хати, держачи в руках чимале барильце, в которому горілка жалібно плескалася в порожньому місці.

— Благовіствуй, земле, радость велію! — каже О. Мойсей.

— Не дуже й «велію», бо тільки на дні, та й то простої, не настояної. Не потрапив на друге барильце… бо в хаті поночі.

— Дарма! давай покуштуємо, яка вона на смак!

— Як же твої сини? — опитав О. Мойсей, впіймавши доброго гедза з стакана.

— Як? Василь вже в філософії, вчиться дуже добре, а менший і досі в нижчих класах, бо все попасає в класах; вигнався аж до неба, а дурний, як треба, — не хоче вчитись! Таке ледащо! мабуть, тим, що в батька свого вдався. Ха, ха, ха!

О. Хведор зареготавсь, аж одна дитина закричала спросоння.

— Хіба ж ти не вчився в школах? — спитав О. Мойсей.

— Який там недовірок його вчився б! Ще в бурсі було сяк-так — вчителі добре приганяли, а я дуже боявся каторжної різки! Раз дали такої прочуханки, що й досі пам’ятаю. Було аж сльози тобі котяться, а таки вилупиш тих проклятих латинів на греків, як «Отче наш»! Перевели мене в семінарію, зачув я волю. Дивлюсь, авдиторів немає, греки та латини валяються в нас попід ліжками. Не вивчиш лекції, — професори й слова не кажуть, — а тут ще й не визивають! Еге, думаю я, аж ось де лахва! Кидай, Хведю, книжки та гуляй! Гуляю я та гуляю, книжки і в руки не беру. Коли зирк! читають на конференції, шо такого-то раба божого Хведора Чепурновського «по малоуспішію і маловозрастію» зоставити в тім-таки класі на другий курс, тобто ще на два роки попасати. От і попасав я, трохи покаявся; перевели мене трохи не в першому розряді. А в філософії я, розшолопавши філософію, як і подобає філософові, покинув знов книжки. Гуляв, гуляв, аж до кінця курса, аж остобісіло! Зберемось було, та все молоді, веселі товариші, п’ємо, танцюємо, співаємо, байдики б’ємо, в карти граємо! Ой, що то за час був гарний, вольний, веселий! Випиймо, О. Мойсей, як ми колись випивали, як стояли в Качуренка! Пом’янімо дні наших веселих молодощів!

О. Мойсей добре поминав свої молодощі, бо дудлив без перерви з свого здорового стакана, вже не дожидаючись частування.

— Але, дивись, О. Мойсей! — крикнув О. Хведор, — вже й барильце спорожнили. Потривай! розкажу ж я твоїй Марії Івановні!

— А я твоїй Марії Василівні, — одказав О. Мойсей.

— Ой, не кажи, братіку!

— А не скажеш моїй? Як не скажеш, то я і твоїй не скажу.

— Вже і в вікнах сіріє, і небо яснішає, світ недалечке. Чи не одпочити б нам, О. Мойсей?

О. Мойсей тільки нахилив голову ще нижче.

— Чи потрапимо ж до нашої постелі? — спитав О. Хведор.

— Потрапимо якось, хоч навпомацки, аби тільки з місця зрушити, — одказав О. Мойсей. — Підведи мене, а я тебе!

Побрались панотці за руки і, підводячи один одного, встали і тихенько подибали до постелі. Ні один навіть не заточився, доки вони дочвалали до другої кімнати.

— Знаєш, О. Хведор, що мені оце опало на думку? Як то пак ми оце вдвох подужали вкласти в копи стільки горілки! Одже ж ми вкутали якраз, мабуть, по два бутлі.

— Я думав, що тобі й справді яка путяща думка прийшла в голову!

Панотці полягали і ще довго балакали, — що далі, то все тихіше.

— Ну що, О. Мойсей, якби після цього всього та скласти нас докупи! Ой, ой, ой! Який би то з нас вийшов здоровий піп! мабуть, якийсь протоєрей або й архієрей!

— Ні! Бог з ним! — одказав О. Мойсей. — Теперечки з одного мене або з тебе вийшов би цілий причет церковний. Адже ж тієї горілки, що ти видудлив, стало б, певно, на ввесь причет!

— Чи не випити нам ще до подушки? Тут в моїй келії є пляшка настоєчки. Я ховаюсь-таки од своєї жінки, — осьдечки я приховав! — сказав о, Хведор.

— Як випити, то й випити! Я не цураюсь того добра.

О. Хведор достав пляшку з-під якихсь паперів, — здається, «Єпархіальних відомостів», завішаних одежею, сів на ліжку, випив сам і почастував О. Мойсея.

— Ой, добра ж оця настоєчка, взяв би її лихий!

— Ну, вилиймо за своїх овець, за «пасомих»! Випили і сиділи хвилинку мовчки.

— Ну, випиймо за протоєреїв та архієреїв! Випили знов і трохи мовчали.

— Випиймо за «христолюбивоє воїнство»! Йому перше місце! Куди ж нам до їх, О. Мойсей!

— Ну, випиймо ще востаннє — «на сон грядущих», — додав О. Мойсей.

— Одже ж, ти, панотче, здається, пив би і через сон; так оце розохотивсь, — одказав О. Хведор.

Полягали панотці і довгенько гомоніли щось, вже не слухаючи один одного.

— Як твоя Марія Івановна оце ночує сама вдома? — спитав О. Хведор.

— Що? що таке? Гуска Івановна, заправлена на горілці?.. — замолов нісенітницю О. Мойсей та й заснув.

На другий день сонце високо підбилося вгору, а панотці ще одпочивали. Тричі закипає, тричі погасав самовар у сінях, а панотці спали. Вже матушка наготувала снідання, порозсилала людей на роботу, ходила, нудилась без роботи, двічі молилась богу, а панотці все спочивали. Не втерпіла-таки матушка, пішла побудила панотців і послала до їх наймичку з водою й рушником.

Трохи перегодя в тій самій світлиці, на тих самих місцях, як і ввечері, сиділи на канапі панотці і мовчали. О. Хведор, свіжий, здоровий, як і передніше, протирав очі, позіхав, хрестячи рот за кожним разом, одкидав за вуха мокрі після вмивання густі кучері. О. Мойсей сидів непорушне, похиливши голову, трохи скрививши набік сині губи. Причесаний, мокрий волос його поприлипав до голови. На столі, застеленім червоною скатеркою, стояли три стакани чаю. Збоку стояв той самий графин, повний жовтої горілки, тарілка з гарячими пирогами та накраяними скибками пухкої паляниці і маслянка з маслом.

— А доки ми оце будемо протирати очі? — промовив О. Хведор. — Рання пташка дзьобик набиває, а пізня очиці протирає. Матушка! ходи лиш до нас та почастуй нас!

Вийшла матушка, ще молода на взір, чорнява, в білому простенькому чіпкові. Є такі люди, що і до смерті не теряють краси, цілий вік цвітуть то молодою дівочою красою, то розкішною повною молодичою, то якоюсь старечою красою. По виду було знать, що Марія Василівна колись цвіла пишною красою. І тепер ще не втратила вона ні чудових чорних високих брів, ні іскряного блиску в огнястих, променястих чорних очах, ні червоного цвіту на губах, ні рум’янцю на щоках. Здорова на виду, повна в тілі, навіть трохи огрядна, вона говорила дуже тоненьким голосом, тихим і співучим, вимовляючи слова з протягом, ніби вона пісні співала.

— Добридень вам, панотці! Як вам спалось, що снилось?

— Гуска Івановна снилась, та ще й настояна на горілці, — приснув О. Хведор од сміху: — Еге, матушкам не верзеться таке у сні?..

— Добрі смішки, коли повипивав горілку з усіх бутлів! — загримала матушка. — Чого ж ви оце сидите та ніби куняєте! Чому не п’єте по чарці? О. Мойсей! Ану-те лиш по старинному звичаю — до чаю.

Марія Василівна валяла чарку, покуштувала, пригубивши й обмочивши тільки свої свіжі губи, долила знов і піднесла О. Мойсею.

О. Мойсей підняв очі з каламутними білками і зирнув на чарку. Він боровся з своєю думкою дуже, дуже, скільки було сили, як борються на смерть два закатовані вороги.

О. Хведор подививсь на його, зареготавсь і промовив:

— Еге, О. Мойсей, в тебе тепереньки в роті наче чумаки ночували? Випий, будеш здоровший. Коли вчора пив, то похмелитись і бог велів.

О. Мойсей і не сперечався довго, випив і закусив пирогом.

Матушка взяла стілець, приставила до стола і сіла поруч з О. Мойсеєм. Свіже, повне її лице, освічене ясним сонцем, стало врівні з блідим, замлілим лицем її сусіда. Здавалось, що живоття і смерть посідали рядочком, щоб глянути одно на одного і подивуватись з себе: дивіться, мов, яке я гарне та свіже, а ти жовта та кисла!

Тільки що випили вони по стакану чаю, надворі гавкнула собака і побігла до воріт, ніби комусь назустріч. Всі троє разом зирнули в вікна. В ворота входило два пани: один товстий, неначе барило, другий молоденький, тоненький, як очеретина.

— Бог несе дуже ранніх гостей, — промовив О. Хведор. — Це ж пан Серединський з Хоцінським.

Серединський, як показує його прізвище, походив не з польської шляхти. Його прадід не був приходько з Польщі, ні приблуда на Україні звідкільсь. Він був українець, тільки обляшений. Колись давно, ще не за нашої пам’яті, приїхав на Волинську Україну десь з-під Варшави один польський пан-дідич в свій куплений на Волині маєток. З панею наїхала польська двірня, польки покоївки. Дідич збудував костьол на українській землі, знайшов ксьондза, і тамечки незабаром завелась маленька Польща в нашому селі. Пан звелів набирати селян у свій двір. Наші хлопці й дівчата незабаром зацвенькали по-ляхівській, бо пан і пані нехтували нашою українською мовою, зневажали хлопів і заказали, щоб люди в покоях або говорили по-польській, або й ротів не роззявляли.

Швиденько потім пан вибрав собі до двору двох хлопців, нащадків давніх козаків. Обидва були високі на зріст, гарні, кучеряві, чорняві. Обидва були одного зросту, одної вроди, з однаковими чорними очима, з однаковим чорним великим вусом і товстими, аж кудлатими бровами. Одного пан знайшов-таки в своєму селі, а другого довго підбирав під стать по других селах, як от підбирають під масть паристі баскі й одноразні гарні коні.

Поприїжджають було до пана гості з Варшави. Козаки повинні стояти коло зали по обидва боки дверей; повбирані в червону й синю одежу, пообшивану сріблом, в широких синіх шараварах в червоними смугами, було стоять козаки, як вкопані. Молоді панянки аж жахались, що в козаків такі страшні вуси.

Панська челядь цвенькала по-польській, їздила з панами до костьола, а далі пани звеліли, щоб уся двірська челядь говіла до костьола, а не до церкви, вкупі з панами. Поперевертували пани наших людей на свою католицьку віру. Тільки ті два козаки не згожувались стати перевертнями, — одного дражнили Середою, другого — Суходолею.

Кажуть: де дідько сам нічого не вдіє, туди бабу пошле. Так і тут сталося. Поженив пан наших хлопців на ляхівках покоївках, що пані привезла з-під Варшави. Пан вибрав других козаків, а Середу й Суходолю на старості літ одпустив на волю, дав їм до живоття — по хаті й по грунту, бо тоді землі було доволі, а людей було не дуже густо.

Уплило багато часу, і козаки на старості літ вже говіли до костьола, молились по-польській богу, сяк-так балакали каліченою польською мовою, били себе кулаком у груди за молитвою, «кленчили» на одно коліно. Середа став паном Серединським, а Суходоля — Суходольським. А через кільки десятків років два перевертні розвели двоє буцім польських гнізд на Волинській Україні, котрі замішались між сірячкову, чи ходачкову, дрібну шляхту, колись українську й православну.

З того одного гнізда вилинув татунь нашого знайомого писаря Серединського. З землею стало скрутніше. Вже син старого пана пооднімав грунти й садки, кому що було надаровано до живоття. Ціла сім’я Серединських розлізлась по Вкраїні, шукаючи хліба то в писарях по сахарнях, то в економіях, то в урядових канцеляріях. Дрібна шляхта біднішала і помаленьку вмішувалась у народ, втрачувала свою католицьку віру й польську мову. Батько нашого Яся Серединського вмер у бідності і зоставив сина сиротою.

Підпанок зріс між селянськими дітьми, зазнав доволі всякого лиха. Його мати мусила дати його в суконну фабрику робітником. Сміються було люди з пана робітника! Ясь Серединський не цурався і нашої церкви, бо костьол був за верстов шістдесят; він кілька раз сповідавсь і причащався в церкві, а кілька раз в костьолі і, певно, вважав за однакові обидві віри.

Ясь Серединський з дідичем Хоцінським увійшли в світлицю, привітались з господарем, з гостем. Хоцінського попросили сісти на каналі, а Серединський притуливсь на стільці коло вікна, недалечке од порога, напроти дверей до другої кімнати, де вештались дочки О. Хведора.

Товстий Хоцінський насилу дихав, одсапував після дороги. З широкого, м’якого, оперезаного густими зморшками його лоба скочувались краплі поту і застрягали в густих, сивих, кудлатих бровах. Товсте, повне, як торбина з борошном, його лице блищало неначе маслом обмазане; очима він позирав згорда, по-панській, як звикли позирати в нас на Україні пани, навіть і тоді, як пестяться до будлі-кого.

Серединський частенько поглядав на двері, сидячи коло вікна. Веселий промінь сонця йшов через вікно, розсипався поміж зеленим листом китайської троянди, що стояла на вікні, і простягався золотим пасмом проз лице Серединського на підлогу. У тому золотому промені світилося молоде лице Серединського; в його лиці злучилось докупи все, шо було луччого і кращого в красі типа українського й польського. Стиха освічений збоку, обквітчаний зеленим листом троянди, сидів тут неначе предок його, козак Середа: той був волос розкішний, густий, кучерявий; той вус чорний, те ж лице з рум’янцем, ті брови рівні, блискучі, густі; той козак Середа, та не той! І волос на голові був м’якіший у пана Серединського, і кучері лисніли, наче шовк, і брови тонші, і вуси наче вимальовані на білому виду. З-під чорних брів світились чисто польські ясно-сірі, позичені од помішки польської, великі очі якось по-дитячій, трохи з осміхом. Молодий був панок Серединський; в його очах ше не світилась його душа доросла, його серце достигле. А по тому стиха задуманому лиці, по дитячих рум’янцях на щоках трудно було вгадати, які думи колись заворушаться в голові, як він дійде до зросту, стане людиною з дійшлим розумом; які заграють у його серці принадки!

Серединський сидів і мовчав, трохи скорчившись, як-от сидять менші перед старшими. Розмову розпочав пан Хоцінський. Він говорив по-українській, але вимовляв слова якось на польський лад. Українське и він вимовляв як польське у або великоруське ы. Наші голосні й суголосні літери в його виходили такими твердими та шерсткими, ніби він ставив ъ перед кожною. Уся мова його була якась туга, цупка, лемехувата.

— Як же вас, О. Хведор, бог мылъуйе! як жывъетъе ви з диткамы. Як ваше здоров’я?

— Спасибі, — так само, як і ваше, — не вменшай, боже!

Усі осміхнулись.

— Здається, насилу своє здоров’я носите? — додав О. Хведор і зареготавсь.

— Ой важке, важке моє здоров’я, нігде правди діти: аж зайве! — одказав Хоцінський, держачись обома руками за живіт.

— Мабуть, не погано жилось на віку, коли надбали од безклопіття такого зайвого здоров’я! — промовив О. Хведор, поглядаючи на його скоса.

— Ви б уже й не питали один одного про здоров’я, — вмішалась матушка.

— Що ж доброго начитали ви в вашому «Сині отечества»? — спитав пан Хоцінський після недовгої розмови то про се, то про те. — А я от приніс вам знов кільки номерів «Вести»[1]. Сказати вам, панотці, правду, ви не знаєте, що є в російській літературі кращого й цікавого, і читаєте не знати що, сказати по щирій правді. І між росіянами, бачу, є вже люди — як люди, і розумні, і просвічені, котрі гаразд втямили, яке становище справи в нас повинно бути найкраще. От дивіться! яка невеличка оця газета, а яка правдива!

Хоцінський розгорнув листок газети і почав водити очима за стрічками.

— Нарікають на нас, на поляків, — промовив далі Хоцінський, — буцімто тільки ми встоюємо в письменстві за панство. Дивіться! Ось пише те саме таки ж руський і либонь думає трохи-трохи не так, як і ми! Пішла оце в вас ніби пошесна мода на мужиків, а панам ніби на світі й місця вже нема! А коли сказати ширу правду, то тільки пани поробили все, що є на світі гарного й доброго: їх розумом та хистом стоять царства, процвітають науки, процвітають фабрики, живе сам мужик. А мужики тільки те й робили, що пили в корчмах горілку та орали, дбали про хліб, про шматок хліба та… лаяли панів. До чого мужик вартий? Тільки сіяти та орати! та панщину… чи то, правда, роботу чорну робити! Пани багато, без міри вартніші й здатніші за хлопів у всьому. А тепер дали їм волю, порозпускали їх; громада верховодить по селах; далі почнуть верховодити й над панами! Повигадували якісь вигадки: якісь земства, де мужик сидить попліч з паном. Це все я вичитав у «Вести»! По-моєму, хто до чого родивсь, до того й берись, — «як не піп, то й не микайся в ризи»; всьому дав господь своє місце в світі. Одним треба панувати, другим покорятись, треба ж комусь і мужикувата. Не можна бути всім панами, — не можна бути всім і мужиками! Що сам господь звелів, те й повинно бути.

— Коли ж то звелів таке диво господь? — спитав О. Хведор.

— Воно не велів-таки господь такими словами, але, бачте, в біблії.

— В якій же то біблії? хіба, пане, в вашій, бо в нашій нічого такого немає, — промовив О. Хведор, сміючись. — Чому ж і з мужика не може бути і вчений, і купець, і чиновник?

— А нехай бог милує! — крикнув Хоцінський. — Що создав господь, те не зміниться.

— Але ж господь создав тільки голого Адама та Єву і не создав ні шляхтичів, ні мужиків.

— Які-бо ви, О. Хведор, чудні, їй-богу! А ще й духовні, і просвічені! Ви знаєте, що не все бог написав у книгах, але є ще на світі і філософія…

— Це якась чудна філософія!.

Подали чай. Серединському, мабуть, остогидло слухати таку розмову, ті старечі теревені. Він узяв свій стакан і пішов до другої кімнати до панночок. Старі самі зостались в світлині.

Заговорили потім про господарство, про врожай, про буряки, про робітників. Пан Хоцінський звернув розмову на те, шо колись-то було добре: всім панам, і духовенству, і навіть мужикам, як мужики були панщанні.

— Мова мовиться, як кажуть, — промовив Хоцінський, — а ми з паном Серединським до вас, О. Хведор, і в гості прийшли, і за ділом. Я знаю, що о. Моисей — ваш приятель, і буду і при йому говорити щиро й прямо. У нас — молодий, а в вас, О. Хведор, молода напоготові. Старша дочка ваша і гарна, й здатна, й добра, і до всього степна, хазяйновита, а пан Серединський, як бачите, хлопець пристойний, здоровий, розумний, а до того незабаром буде на другій половині Нестеринець в мого сусіди, поміщика, економом, як вибуде рік старий економ. Сказати вам правду, Серединський, коли тільки схоче шануватись та не лінуватиметься, то чоловіком стане, бо він хлопець дуже розумний і до всього придатний. Ви знаєте, що ми близькі сусіди, що я вам не ворог, зла не мислю ні вам, ні вашим дітям. Коли воля ваша, хліб наш приймайте і дітей заручайте. А як ні, то й ні. По чарці, та й додому!

— Цебто ваша мова мовиться про старшу мою дочку, — промовив О. Хведор.

— Еге, — одказав пан Хоцінський. — Чого їй сидіти та хліб батьківський збавляти, коли вона буде щаслива і за Серединським?

Хоцінський знав, що сім дочок сиділо на шиї в О. Хведора і богослови вже навіть обминали старших дочок.

— Про мене, — одповів О. Хведор. — Але ж треба передніше жінки й дочки спитати. Коли в їх згода, то про мене хоч і поклони бити. В мене дочок — хоч на продаж!

— Та молоді вже давно згодились! — промовив Хоцінський, — я вже за те добре знаю.

— Піду пораджусь із своєю старою, — потривайте трошки, будьте ласкаві, — сказав О. Хведор і вийшов до другої хати.

— І не говори! — промовляла стиха матушка в третій хаті, — не дам я своєї дочки за світського! Підождім трохи, може, хто навернеться, може, ще хтось трапиться.

— Нічого нам богословів ждати! Вони сватаються, де сотнями пахне. А які наші достатки, який наш засіб, про те знають усі. Хіба ж мало богословів перебуло в нас. А чи спитав хоч один? Не оддамо дочки за Серединського, то дамо за дяка. А по-моєму, лучче йти за панка, ніж за дяка. Все-таки буде Ганя пані, а не дячиха.

— Боже ж мій! Але ж вона буде не духовна! Наш рід споконвіку увесь духовний, одна Ганя наша одрізниться. Та ще якої він віри?

Очі одразу зайшли сльозою в матушки.

— Про віру — хто його знає! Він, здається, і нашим і вашим, і до костьола і до церкви. Даваймо дочок, поки женихи трапляються, бо потім і таких не стане.

— Як хоч Ганя сама каже, що їй не йти за богослова. А мені жаль. Першу дитину видаємо, та й то бог зна як, — за якогось ляшка чи недовірка.

Матушка залилась слізьми і не змогла далі слова промовити.

— Будуть люди нарікати на нас, — промовила далі мати, втираючи сльози хусточкою. — Буде Ганя нещаслива, — скажуть, що ми втопили свою дитину. Коли б же він був хоч добрий! а то хто його знає, що воно за людина. Я — мати своїй дочці. Чує моє серце щось недобре. Чи щаслива ж буде вона з ним, з чужим родом?

— А хто ж його вгадає? Якби пак знаття, що колись буде! Правда, і панки бувають добрі люди, а він таки не цурається нас і нашої церкви. Боже їх благослови! Між ними є любов; а де любов, там і щастя. А хіба ж ми не були щасливі, хоч були обоє вбогі?

Цими словами матушка трохи вгамувалась і заспокоїлась. А О. Хведор пішов сповістити пана Хоцінського, що од старих жадної притичини немає.

Як горлиця за дітками літнім вечором в лузі жалібно вуркоче, — так рідна мати перед заручинами за дочкою молодою плаче та сумує.

— Йди, дочко, коли твоя добра воля! не силуємо тебе. Коли будеш щаслива, дякуй своїй долі. А як будеш сльози лити, ввесь свій вік тужити, не нарікай на мене, не нарікай на батька. Чи я ж не мати своїй дитині? Чи я ж не бажаю, господа не благаю рано й вечір, щоб мої діти були щасливі, хоч і не багаті? Чи я б тебе, моя доню, не озолотила? Чи я б тебе не оддала за богослова, якби сила моя, якби воля моя!

— І тепер я за тобою плачу, — промовляла мати, обнявши Ганю, — і тепер боюся дати тебе в чужі, небезпечні руки! Лучче б я тебе під шум пустила, ніж мала отак видавати! Будеш, Ганю, безталанна, — не кляни, серце, своєї матері!

Як зозуля в зеленім лузі веде перед між галочками, — так молода зговорена виходить на заручини з молодими сестрицями.

Обсіли сестри, як галочки, навкруги всю світлицю. Зацвіла світлиця О. Хведора дівочими личками та все чорними очима та чорними бровами, як горідчик цвіте навесні. Сама Ганя, повна й здорова, була схожа на рослину, що виросла на добрій вогкій землі, поливана дощем, завсігди освічена сонцем.

Молода, кажуть, все буває гарна; гарний пуп’янок між зеленим листом, але краща квітка, як розгорне свій увесь розкішний