автордың кітабын онлайн тегін оқу  Він тут

Василь Добрянський

1

Усі зачіпалися поглядом за труп. Міхо лежав головою на столі — з вуха стирчала довга спиця для в’язання. Тут же ноутбук, півпляшки червоного «Кіндзмараулі» — Жугай був мужиком з дивними принципами — пив тільки вино, домашнє чи фабричне, солодке чи кисле, міцне чи слабеньке, іншого напою йому не пропонуй — торохне дверима і прощай компанія. Перед носом — замацана склянка, повна попільниця бичків Леоніда Макаровича — «ЛМ». Порожня цигаркова пачка вивершувала копицю недопалків. Зліва — дешева запальничка і кілька розкиданих кружечків печива. Руки сховані під столом. Артем Нагорняк присів і зазирнув туди: нічого журналіст там не ховав, здавалось, придрімав і так його сонного закололи.

— Бачиш?… Інопланетянин, — показав на спицю експерт Ігор Ходола. — Антена з вуха стирчить.

— Ага, залетів у Грушку, — механічно погодився слідчий і роззирнувся. — Що це за кімната?

— Це наша кухня, — відповіла жінка у дверях, яка позирала на вбитого.

— У редакції є кухня. — здивувався опер Михайло Чорний.

— А ми що — не люди? — ображено підвищила голос споглядальниця. — Теж хочемо… Каву, чай випити… Бутерброд з’їсти…

Артем уважно оглянув продовгувату кімнату — газова плита, холодильник, шафа з посудом і навіть старий, у виразках і тріщинах, шкіряний диван.

— Хто виявив труп?

— Редактор. Зранку відкрив двері і…

— А де редактор? — запитав Нагорняк.

— Валідол ковтає! — відповіла все та жінка. — Він у нас… слабенький…

Артем визирнув у сусідню кімнату — зблідлий старий чоловік із загостреними рисами в оточенні прокурора Піонтковського та начальника поліції полковника Ковтуна хапав ротом повітря. Віхтик волосся, яким він накривав лисе тім’я, опустився набік і висів, як підбите крило у півня. Редактор перший прийшов зранку, відчинив редакцію, а тут така от картина — Міхо вставили у вухо антену.

— Борисе Онисимовичу, не переймайтесь дуже, — водила йому попід носом нашатирем медексперт Таміла Райцес. — Он тиск підскочив! Що тепер робити? Може, заспокійливе вколоти? Завжди ношу з собою на такі випадки.

— Хіба таке можна витримати? — зиркав на прокурора і полковника редактор. — Думав, п’яний. З Міхо часто буває. На тому дивані нерідко і спить. А бачу… Що це?… З вуха спиця стирчить!.. Жах! Кошмар!

— Все нормально. Нема чого переживати, — заспокоювала його Райцес.

— Так-так, — погоджувався редактор і шукав рукою тростину, що впала на підлогу. — У мене щодня убивають журналістів.

Піонтковський прозоро глянув на полковника й спитав:

— Ну що, Миколо Івановичу, скинемось на одному?

— Скинемось, — погодився Ковтун і зблиснув золотим зубом з-під прокурених вусів. — Редакція — це не… Це наше все! Демократичне, так би мовити, середовище. Мусимо розібратися!

От уже й вирішено — начальники скооперувались, а Нагорнякові з опером Михайлом Чорним розхльобувати. Семен води, Семен дров, Семен туди, Семен знов… Міркуй та дай відповідь: яка зараза вбила найкращого журналіста району?… Не просто вбила, а проштрикнула в’язальним гачком залитий вином і зачаджений тютюном мозок Міхо Жугая — зірки місцевих газетярів. Міхо свого вартий — наліво й направо від нього діставалось малим і великим начальникам. Причому він міг напитись за чужий рахунок і розкритикувати у пух і прах.

— Хто це тут в’яже? — показав Артем на клубок шерстяних ниток і зжужмлене плетиво.

— Я! А що? — жінка повела очима у кухню, ніби в неї мали відібрати недоплетене. — Сиджу, чекаю сторінки. Плету!..

— Ви ким працюєте?

— Коректором, — представилась. — Світлана Коваль… Петрівна… Мене тут називають Теща!

— Чого Теща? — відірвався від пильної роботи — виловлював відбитки пальців на столі — експерт Ігор Ходола: ноутбук, недопиту пляшку, три гранчасті склянки, попільницю, запальничку і гору недопалків він уже реквізував і замотав целофаном.

— Маю двох дівчат. Не заміжніх, — засміялась, ніби то не її спиця стирчала з вуха колеги. — А в редакції хлопці причепились — я женюсь, я женюсь… От тобі й Теща!

Залізні нерви має! Чи це часом не вона проколола вухо невдалого жениха?… Слово за слово, щось бовкнув не по темі й прощавай-прости.

— Бачиш? Тут три склянки, — понюхав кожну експерт. — Значить, троє причащались із цієї пляшки.

— Ага, в убитого були гості! — прикинув ситуацію нічної пиятики слідчий. — Ще б візитки позалишали — і все в ажурі.

– Їхні візитки на скляночках, — протягнув, приспівуючи, Ходола.

— Таміло Прокопівно, ану скажіть мені!. О котрій годині впхали шпицю цьому… заснулому? — запитав медексперта Нагорняк, поволі налаштовуючи себе на розшук.

— Ну… Тут тепленько, кухня все-таки, — прикинула жінка, сапнула прокуреними грудьми, відкашлялась. — І конфорка горіла. З прикидкою на обстановку, думаю, годині о третій ночі. Його притулили до стола… Плюс-мінус двадцять хвилин. Точніше не скажу. Навіть після ближчого знайомства з пацієнтом. А в нього губа не дура — гарне вино пив!

— Не чіпай! — стримав її загарбливий Ходола. — Не перепаде! У морзі наллєш собі в мензурку.

— У!.. Дивись, бо там може бути яд! — порадувала його Таміла. — А спиця — як контрольний постріл.

— Ви справді так думаєте? — з інтересом поглянув на неї Артем. — Отруїли і закололи?

— Я думаю… Що я думаю, нікому не скажу, — рішуче відказала Райцес, ніби в неї вимагали відкрити інтимні секрети. — Розтин покаже!

— Чого ти така напасна? — розігнувся Ігор Антонович і приклав руку до попереку. — Ох, гріхи мої! Спина розколюється.

— Я не напасна. Я завбачлива, — відказала на той стогін. — Тут, у цьому публічному домі всяке може бути.

— Таміло, ти знаєш, що означає, коли сниться, нібито отруту наливають у твій келих? — тягнув із роботою, розхитував спину експерт.

— Не знаю! — відгризнулась.

— Це означає, — Ходола хитро усміхнувся і помахав тонким пальцем на жінку, — що хтось хоче використати твій інтимний зв’язок тобі на шкоду. Всі деталі недавньої інтрижки спливуть. І капець твоїй дівочій репутації!

— От попадеш під мій скальпель! — пожартувала, як на її погляд вдало, патологоанатом. — Поріжу, як сама схочу.

— Тьху на тебе! — сплюнув через плече Ходола. — Не діждешся.

— Ви дасте людям працювати чи ні? — нагрянув на ту перепалку полковник Ковтун. — Порозпускали язики.

— Агій на вас! — підкинув Піонтковський. — Артеме Федоровичу, ти будеш за старшого.

— Здрастуйте! — порадів призначенню Артем. — Як тільки що… Підставляєте мою шию.

— Батьківщина тебе не забуде, — заспокоїв його Олексій Олексійович. — І журналісти напишуть гарний панегірик.

— Поетичний некролог, — уточнив віддяку газетярів Ігор Ходола. — Не кожному випадає така честь. У чорній рамочці…

— Козяче військо! — крякнув начальник поліції. — Щось у вас сьогодні гумор тугий. Позамерзали, чи що? Он вже люди у редакцію рвуться. Не пускайте нікого.

Легко йому казати — зранку, напевно, відчинив скрипучі дверці сейфу, націдив вірменського коньяку, який доставляють друзі з Одеси, пропустив через язик, поцмокуючи, та й упрів без роботи. Полковник нині посідав нову посаду. Вона називалась поза очі так: «Звідти вийшов — сюди не прийшов». Його призначили тимчасово виконуючим обов’язки начальника поліції. Щось там не зрослося у конкурсній комісії, нового керівника не могли обрати, тож Ковтун став ТВО. Це дещо дратувало старого мента, але він давно вже вирішив, що з нього досить — йде у відставку.

Якби знав, що десь там у конкурсній комісії лежить заява Нагорняка, який претендує на його посаду, то, може, з більшою повагою дивився б на нього. А що було б з прокурором Піонтковським, про це й гадати важко.

— Михайле, двері для відвідувачів закрий, — скомандував старшому лейтенантові, який терся поза спинами начальства, Артем. — Працівників локалізуй в окремій кімнаті. А я поговорю з редактором.

— Що мені робити, любчику? — стрепенулась Таміла Прокопівна. — Я забираю жмура і їду? Нам треба з ним усамітнитись.

— Викривлена в тебе любов, — буркнув Ігор Ходола, розглядаючи через збільшувальне скло танець п’явок у банці на вікні. — Хтось у редакції гірудотерапією займається.

— Це мої! Мої! — призналась коректор на прізвисько Теща. — Вчора купила в аптеці і забула. У мене варикоз на ногах, вже що тільки не перепробувала.

— Угу… Блажен, хто вірує, — благословив її на таке лікування експерт.

Редактор Борис Онисимович Волошенюк вже оклигав — з’явився осмислений погляд, щоки порожевіли, костур загупав об дерев’яну підлогу. Таки вміє Тала Райцес користуватись методами екстреної медицини — вгатить кілька кубиків демидролу і радується, що помогла.

— Проведіть, шановний, екскурсію по приміщенню, — попросив для початку Нагорняк.

— Ну… Ось тут, — розвів паличкою по кутах прокурора й полковника, аби вступились і не заважали, керівник редакції. — Вхідні двері, коридорчик і кухня. Ми кухню зробили з практичних міркувань. Не для борщів… Страх не переварюю цих запахів! В редакції має пахнути свіжою думкою.

— О! Свіжою думкою. А це що за запах? Свіжа думка? — перебив зі свого кута здивований Ковтун.

— Свіжа думка, Миколо Івановичу, — роз’яснив йому Піонтковський і взяв попід руку, — це коли ми тихенько зникнемо звідси. І не будемо заважати працювати.

На цих словах начальство суворо зиркнуло на люд, який тинявся без діла по редакції, і скрипнуло дверима на пружині. Холодний пар улетів за ними із білої хурделиці, що якраз розігралась над містом. Правильний вибір зробили, бо як би там не було, а при керівництві підлеглі тільки імітують бурхливу діяльність…

— У нас часто відбуваються прес-конференції, — продовжував роз’яснювати виробничу необхідність кухні Борис Онисимович. — А після них — фуршети. Як же тут без фуршетів обійтись? Десь же треба розкластися, приготувати, щоб по-людськи виглядало? От і урізали частину коридору під кухню.

— Годі з нею! З кухнею! — перебив оправдальний спіч слідчий, якому вже кортіло кинутись навздогін за вбивцею. — Від вхідних дверей хто має ключ?

— Ключ маю я… Мій заступник, — почав довгий перелік Волошенюк і поправив підбите крило на тім’ї, звично прикрив лисину — хтозна навіщо такі марні старання. — Коректор, шофер, верстальниця, прибиральниця. Міхо мав ключ, бо він тут іноді підночовував.

— Тобто, Жугай міг сам відкрити і закрити редакцію?

— Міг, але тільки ось сюди — на коридор, у кухню, у кімнату, де відбуваються фуршети, і в туалет, — костур погупав по редакції, повів за собою слідчого прокуратури. — А от за ці двері — зась! Вони під охороною. За цими дверима у нас робочі місця журналістів, комп’ютерна техніка, мій кабінет. Бухгалтерія. Сюди знають код тільки кілька людей — я, головний бухгалтер і Теща. Е-е-е, себто коректор Коваль Світлана Петрівна.

— Скільки всього у вас працівників? — Артем планував розділити редакційних на двох з Михайлом Чорним та опитати в окремих кімнатах.

— Тринадцять, — впустив палицю з непевних рук редактор і вона загриміла під шафу. — Зараз вам роздрукують список.

— Любчику! Я забираю? — нагадала про себе Райцес. — Чого маринувати? Фарш назад не перекрутиш.

— Та їдьте вже! Забирайте, — дав добро Нагорняк. — Які ви нетерплячі.

— Пацієнт, просніться, вас везуть на розтин… Мужик невдало поколупався у вусі. Тільки й того. Забираємо тіло — закриваємо діло. А мені треба з них пальчики познімати, — вигулькнув й собі з кухні багатослівний Ходола. — Організуй, Артеме Федоровичу, процес.

— Буде вам процес, — порадував його Нагорняк. — Тільки не збивайте. Бо я сам зіб’юся. Пане редакторе, де б ми поговорили?

— Йдемо у мій кабінет, — пошкандибав із костуром у закодовану зону Волошенюк. — Там і поговоримо.

За дверима слідчий побачив велику залу з робочими столами і комп’ютерами, за якими сиділи редакційні працівники — в їхніх насторожених поглядах загусла тривога. Разом із Тещею Артем нарахував дев’ять таких позирків. Далі на одних дверях було написано «Бухгалтерія», на інших — «Редактор». Артемові завжди було цікаво потрапити в чужу атмосферу, пірнути в неї, вдихнути запахи, до яких місцеві звикли і не помічають, розсекретити приховане і побачити невидиме. Це той момент, коли у фігурантів справи не буде другого шансу справити на нього гарне перше враження. Зафіксував, уловив, відчув — і не зміниш, хоч ангелом прикинься…

— Кава? Чай? — гостинно запитав господар і зморено упав у своє м’яке крісло.

— Обійдемося. Розкажіть мені про цього Міхо Жугая, — приступив до діла Артем. — Чого його так звали?

— Міхо? Від Михайла, — просто пояснив редактор і потер долонею потилицю — видно, ще тиск не спав, калатав ударами у скронях. — Якась у ньому є кров… грузинська, чи що. Був такий капітан міліції Давид Кіпіані. На мотоциклі їздив. Наводив страх по всьому району. Це дід Міхо, наскільки я розумію. А самого Міхо… Я його знаю ще з шкільного віку. Писав віршики, друкували. Потім його сім’я виїхала. Понеслась на історичну землю. Чи що… Там не склалося. Міхо закінчив філфак у Києві. І оце років десять тому… Ні, вже всі дванадцять, попросився до мене на роботу. Взяв. А чого не взяти? Толковий журналіст.

— Де жив громадянин Жугай? — офіційним тоном запитав Артем.

— Дали йому кімнатку. У гуртожитку технікуму. Але він там рідко бував. Підночовував тут. А ще… — Борис Онисимович пойорзав на кріслі, вибираючи слова. — Зійшовся з нашою Анжелою Гриневич, верстальницею. Анжелка літала з військовим чоловіком по гарнізонах. Поки терпіння було. Я їй весь час казав: ухопись за розум, все життя мандрувати не будеш, осядь, заведи дітей. Хлопчика завела, а чоловіка вигнала. Міхо в неї заночував раз, потім другий… Далі дивлюсь — разом на роботу, з роботи. Коли не сваряться. Тут же колектив маленький. Усі про всіх усе знають. Не сховаєшся.

— Так, Анжела Гриневич, верстальниця… А що таке верстальниця? — поповнив блокнот новим прізвищем слідчий, який не читав газети — навіщо утруднювати себе, коли Інтернет зараз пищить з усіх шпарин.

— Верстальник… Як би це сказати? Це спеціаліст, який складає на сторінках статті і замітки, — пояснив йому, далекому від специфіки редакції, Волошенюк. — Журналісти написали — і ад’ю! Побігли. У пошуках тем і матеріалів. Журналістів ноги годують. А верстальник… Разом з коректором і черговим по номеру нерідко сидять до півночі.

— Учора сиділи?

— Ні, вчора не сиділи, бо у нас газетний день завтра. Все ще пишуть та висмоктують з пальця. Тепер не знаю, що вони висмокчуть… З цим убивством! Може номер пропустимо.

— Але давайте все-таки повернемось до вчорашнього дня і вечора, — наполіг Артем. — Хто пішов останній? Хто зачиняв редакцію?

— Я пішов приблизно о дев’ятнадцятій, — зітхнув, згадуючи, Борис Онисимович. — Читати не було що, то й сидіти сиднем нема смислу. В редакції залишились, якщо не помиляюсь, Анжела, Міхо і Теща… Е-е-е… Коректор Коваль. Анжела, до речі, теж знає код від цього приміщення. Може ще хтось був, але я не пам’ятаю.

— Це такі у вас правила? Хто хоче йде, хто хоче залишається? Кому заманеться, той повертається?

— Молодий чоловіче! — напружився редактор. — Редакція — це творчий колектив. Його не можна регламентувати і розписати по пунктах: куди, коли й навіщо. Робочий ритм виробляється сам. Он Міхо тільки вночі міг писати. І що ти йому на те скажеш? Прийде сюди, курить на кухні, п’є вино і пише. Такий у нього творчий процес. Такий у нас із ним… modus Vivendi. Я допускаю, що ти не нормативний. А ти, будь ласка, демонструй продуктивність.

— Гарний процес. Нічого не скажеш. Аж завидки беруть, — зіронізував слідчий.

— Не заздріть. То не радість, а біда, — змучено усміхнувся газетний керівник. — Ви ж бачите, чим усе закінчилось… Спицею у вухо.

— Над чим він працював?

— Не знаю. Не казав.

— Як не знаєте? — в чергове витріщився на редакційного керівника Артем. — Що у вас тут за порядки?

— Якщо хочеш добитись успіху — пусти журналіста у вільний політ, — поділився професійним секретом Волошенюк. — Зарегламентована творчість — ремісництво. Дивлюся за підсумками тижня — хто трудився, працював, шукав. А хто байдики бив.

– І що? Зовсім ніяких завдань не даєте? Того розгромити?… Того похвалити? — дивувався редакційній роботі Нагорняк.

— Не даю. Щопонеділка проводимо дискусії. Мозкові атаки. По актуальних темах. Кому яка підвернеться, припаде до душі, той і хапає. Потім тиждень або два виношує її, виколисує. Я називаю це інкубаційним періодом. За тим — вибух. На тобі! Голосна публікація. Звичайно, є обов’язкові теми. Наради, засідання, сесії. Так звана, паркетна інформація. Тут я розподіляю і ніяких ухилянь.

— Як гадаєте? За що убили таким дивним чином вашого Міхо Жугая? — вимовив найголовніше для себе запитання.

Борис Онисимович механічно поправив віхтик на лискучому тім’ї, склав акуратною стопочкою папери перед собою, замислено позирнув у зимове вікно.

— Редактора за що питають? За газету. Слідчого за що питають? За справу, яку розслідує. А журналіста? Журналіста чого нерідко за груди трясуть? За публікації.

— Тобто… Ви хочете сказати, що Міхо вбили за професійну діяльність, — уточнив його невиразну позицію слідчий.

— З трудом віриться, що в нашому містечку може бути таке. Але… Гіпотетично я допускаю цей варіант, — сформулював чіткіше свою позицію редактор.

— Гаразд. Тоді підійдемо з іншого боку, — запропонував Артем. — Які статті могли спровокувати вбивство? Що він таке опублікував?

— Хіба ви нашу газету не читаєте? — з допитливістю перепитав редактор. — Не аналізуєте? На предмет виявлення злочинів?

— Читаємо, аналізуємо, — поспіхом запевнив слідчий. — Але хотілось би почути з перших уст… З наголосом. Акцентовано.

— Наш відважний Міхо умів знаходити менінгіт на мою голову, — протягнув Волошенюк. — Пам’ятаєте публікацію про рейдерів, які різали метал на цукровому заводі?

— Щось таке… гм… пригадую, — невиразно промимрив Артем.

— Ну… Ви ще потім там їх арештували. То це була Жугаєва публікація!

Чия то була публікація і хто писав у газеті — Артем не пригадав, бо сам виловив одеських рейдерів і поламав їм пальці, щоб не пхали до чужого майна. Але якщо так вважає Волошенюк, то нехай буде — успішна співпраця пера і закону.

— А ще? Ще приклади? Свіжіші! — попросив поділитись творчим набутком убитого Нагорняк.

— Свіжіші, кажете? — знову глянув у зимове вікно Борис Онисимович. — От візьмемо… Незатребувані паї. Ви знаєте, що таке незатребувані земельні паї?

— Поняття зеленого не маю, — зізнався слідчий.

— Е-е-е… Тож воно й погано, — дорікнув редактор, бо зрозумів, що його газету не читають. — Незатребувані земельні паї — це ті паї, власники яких померли. А родичі не заявились. У кожному селі таких може бути десять-двадцять ділянок. По два з половиною гектари. Помножте на кількість по селу. А потім на сімдесят населених пунктів по району. І вийде… Приголомшлива площа полів! Хто ними розпоряджається? Сільські голови. Як розпоряджаються? А віддають ті незатребувані гектари в оренду фермерам. Без розголосу. Фермери платять чотири тисячі за кожен пай. Щороку. Куди йдуть грошики? По кишенях! Бо сільради не мають права займатись комерційною діяльністю. І нікому до того нема діла.

— А Міхо про це написав?

— А Міхо про це написав!

– І яка була реакція? Зацікавлених осіб?

— Гробова тиша. З прокуратури в першу чергу. З районної ради — в другу. З податкової — в третю. Нікого наша публікація не потрясла!

— Ну… Якщо не зацікавила, то навіщо вбивати? — резонно пригасив ті редакторські оклики Артем.

Поля далеко, а вбивство ось тут і розслідувати йому випало.

— Йдемо далі, — виглядав у білому вікні яскраві публікації убитого Жугая редактор.

— Йдемо! — погодився слідчий.

— Візьмемо… Вивезення піску з річок і берегів, — згадав чергову статтю Міхо начальник. — Ви знаєте, скільки міліція… поліція арештувала самоскидів із піском? Цього року?… Аж один! Одненький!.. Та й той поламався посеред вулиці. А гребуть щодень пісочок десятків зо два тракторів і машин. Один самоскид на десять тонн — півтори тисячі. По мінімуму. Заплати і не гріши! Включіть калькулятор. Помножте на день, на місяць, на рік… Мафіозна сума вийде!

— Всі все знають і нічого не роблять, — погодився Артем. — Такі наші реалії. Проїхали. Йдемо далі.

— Та нема чого йти! — розчаровано відмахнувся керівник газети. — Пиши не пиши — ніякого толку. Як показились усі. Крадуть і плакати не дають. Ось ще візьмемо… Ліс! Мі… поліція за цілий рік арештувала один лісовоз. На п’ять кубів. Та й той не вберегла, власник викрав із штрафного майданчика і спалив. Чули про цю історію? Якщо так, то не діставайся нікому! І сірником — чвирк! Понеслось у небо.

— Чув. Було таке, — згадав історію, що потрясла район, Нагорняк і придушив у собі роздратування. — Так я з вашої редакції не вилізу.

— А що ви хотіли? Казочку діда Панаса? — уїдливо підкинув віхтиком над лисиною роздратований керівник газети. — Раніше… Як районка писала, то дехто міг і в тюрму залетіти. А зараз? Глас волаючого в пустелі. О!.. А ви знаєте, що у Грушці є філіал київської клініки пластичної хірургії?

— Не знаю. Нащо вона мені? — не зрозумів такого перескоку слідчий.

— От! А Міхо рознюхав. Поткнувся… Покажіть ліцензію. Кому робите операції? Які? Ні! Ні! Заверещали. Таємниця персональних даних. Та інша локшина. Так же можна у провінційній тиші міняти фасон… обліко морале… кожному, хто висить на стенді «Їх розшукує міліція».

— Задали ви мені задачку, — зітхнув Нагорняк. — Весь район доведеться перевернути. Що він із себе представляв? Міхо Жугай?

— У нього є два варіанти — тверезий і п’яний. Вам про який розказати? — запропонував Борис Онисимович.

— Тверезий варіант я вже уявляю, — зробив висновок по публікаціях слідчий. — А п’яний? Який він п’яний?

— Це зовсім інший Міхо, — зрозумів його напрям думок редактор. — Янус із другою маскою. Із п’яним спілкуватися, що собі тупим ножиком пальця різати. Не знаю, як та Анжела його терпіла, але Міхо — сущий викидень Дантового пекла! У нас була негласна угода — не тверезий вдень він в редакцію не з’являється. За порушення цієї джентльменської угоди я його тричі звільняв. Тричі!

– І знову брали?

– І знов приймав, — погодився Борис Онисимович. — Комусь же треба працювати? А після публікацій Жугая у мене телефон розривався. Тираж зростав. Не кажу вже про увагу начальства, яке наперебій пропонувало бюджет наростити. Такий собі чортик у табакерці. Завжди вискочить, коли не чекають.

— Ага, значить, ви ним крутили на свою користь, — упіймав старого на тактичних прийомах Нагорняк.

— Журналіст — це пролетар газетного поля, — високим стилем відповів на те Волошенюк. — Йому важко доробитись до багатств. Він нічого не має. Крім одного — власного імені. Оце ім’я іноді коштує дуже дорого. Міхо Жугай таке ім’я мав. І відкривав ним двері.

— Гаразд, тепер перейдемо ближче до тіла, — не став дискутувати зі знавцем справи Артем. — Хто його міг убити?

— О!.. — смикнувся редактор і костур з грюкотом упав на підлогу. — Це питання з питань. Кардинальне.

– І на нього треба дати відповідь, — стежив за його реакцією слідчий. — Якнайшвидше.

— Сам гублюся у здогадках, — з прикрістю нахилився кудись під стіл, розшукуючи паличку, Борис Онисимович. — Збиває з толку зброя вбивства… Спиця.

— От-от! — похвалив його Нагорняк. — Усі ті ваші історії про публікації Міхо Жугая мають право і підстави для мотивації убивства. Якби не один невеличкий, прямо таки малюсінький, нюанс: антена у вусі убитого. Якби хотіли убити, то готувалися б, знайшли б інші методи. І засоби.

— Розрив шаблону. Журналіст з іменем у п’яному вигляді, убитий спицею у вухо, — продовжив його смисловий ряд керівник газети. — Ви праві… Дуже праві! Похоже на побутове вбивство.

— Або імітація під побутове вбивство, — докинув слідчий. — Тоді це вищий пілотаж. Чи імпровізація?

— У нас можуть бути тільки дві версії, — закінчив мозкову атаку, як на редакційній планерці, редактор. — Убивство за професійну діяльність і на побутовій основі. Обидві мають право на життя.

Він так і сказав: «у нас».

— Про його журналістське ім’я ми вже поговорили. А тепер я хотів би поговорити про його побутове життя. З Анжелою Гриневич. Як ви дивитесь, щоб я окупував ваш кабінет? На кілька годин?

— Без проблем, — погодився Борис Онисимович, звівся, спираючись на палицю. — Я пересиджу розруху в головах у бухгалтера. А ви шукайте… Бо це в наших спільних інтересах. Історія газети ще такого не знала, щоб журналіста викреслили зі списку споживачів кисню. Убили спицею для в’язання! Самому від думок мозок закипає.

2

Верстальниця Анжела Гриневич мала тридцять шість років і округлу, прямо таки видатну фігуру, обтягнуту тісними джинсами. «От чого деякі жінки не мають датчика міри чи відчуття власної талії і натягують на себе тісний одяг? — окинув її скептичним поглядом Артем. — Чи це такий прийом — підкреслюють навмисне, бо серед чоловічого брата є козаки з голодним поглядом?»

Жінка сіла навпроти Артема і запитально дивилась, як на екзаменатора, від якого можна очікувати каверзи. Зачіска невигадлива, скручена у хвостик на потилиці, лоб високий, випуклий, без жодних зморшок, очі зеленувато-карі, з гіркотою досвіду, ніс вигнутий на кінці догори, ніби хтось витісував його та й зайвий раз зрізав посередині, губи пухкі й щирі, без притаєної усмішки. І брови — підфарбовані в чорне, на розліт, як крила. Хтось із досвідчених чоловіків зауважив: якщо хочеш визначити адекватність жінки, поглянь, чи натуральні її брови. Брови в Анжели були доглянуті, вищипані, але так обережненько, по краях, щоб не часто робити ту болючу процедуру.

— Анжело Дмитрівно, у яких стосунках ви були з Міхо Жугаєм? — не довго роздумував над першим запитанням Артем.

— Ми разом жили, — коротко відповіла жінка й по її обличчю промайнула сум’ятлива тінь.

— Разом жили? Одружені?

— Ні, ми офіційно відносин не оформляли, — відчувалось, що вона підбирала слова, аби зайвого не сказати.

— Ви розлучені?

— Так. У мене був чоловік. Капітан. Військовий. Ми з ним їздили, їздили, їздили… Поки він не спився. Довелось… Попрощатись. Борис Онисимович три роки притримував для мене цю посаду. Не брав інших на постійно.

— У вас є діти?

— Син. Я би хотіла, щоб ви цю тему не зачіпали. Тільки один Борис Онисимович знає. Він писав листи в органи опіки. Вова мені не рідний. Усиновлений. А редакція не знає.

— Це можливо у такому маленькому колективі? — здивувався мимовільній таємниці Нагорняк.

— Мені здається, не знають.

— Ви Міхо любили?

— Я Міхо терпіла.

— Навіщо такі муки? Терпіти? — ліз напролом у жіночу душу Артем.

— Помилка вибору, — змахнула чорними крильми над очима й іронічно всміхнулась молода жінка. — Неправильно налаштована програма. І то вже не виправиш. Така судьба.

— Який він був із себе? Міхо Жугай?

— Беззахисний. І від того дуже грубий та напасний. Коли вип’є.

— А пив він, я так розумію, часто.

— Помилка вибору, — гірко всміхнулась Анжела.

— При чім тут помилка вибору? — вколов її молодий слідчий. — Може, обмаль варіантів?

— А ви у своєї жінки запитайте, — кивнула на його обручку завжди готова до бою Гриневич.

— Добре. Вам пальця у рот не клади, — задоволено засміявся Нагорняк. — Розкажіть мені про вчорашній день. Увесь-увесь. Від ранку до пізньої ночі.

— Учора… Учора зранку ми разом усі троє встали. Поснідали. По дорозі відправили Вову до школи. Він ходить у другий клас. Міхо щось говорив. Не дуже його слухала, бо у Вови флюс назрівав. І треба було вести до стоматолога. У мене верстка, а Міхо упирався. Прийшли в редакцію. І Жугай на цілий день змився.

— Це у вас такий порядок? Можна піти і нікому не сказати?

— Ага!.. Спробувала б я. Чи хтось інший. Міхо має індульгенцію від Бориса Онисимовича. Швендяє, де хоче. Нікому не звітує. Приповзає вночі, мучить одним пальцем клавіатуру, засипає її попелом з цигарки. Такий у нього розклад.

— Міхо мав ключ від редакції?

— Від тієї частини. З кухнею. Сюди він не заходив. Бо тут на охороні. Та й навіщо йому заходити? — чи то запитала в Артема, чи сама ствердила. — На кухні йому було добре. Там плита, там диван. Хоч до ранку пропадай. Він удома у мене міг так сидіти цілу ніч, курити, стільцем рипіти. І у вікно виглядати. Нудьга його трясла, як неприкаяного. Вова питав: «Міхо, чого не лягаєш спати?» Син його любив. Прив’язався. Тепер не знаю, що скажу.

— Куди він на цілий день подівся?

— Хто ж його знає? Міг піти в гуртожиток, у свою кімнату. Упасти на ліжко. Й усенький день у стіну дивитись, — висловила здогад Гриневич.

— Міхо сильно пив?

— Скільки того життя. Один раз живемо. Казав…

— Тільки всі по-різному, — уточнив слідчий прокуратури. — Залежить від орієнтирів.

— Залежить від обставин, — додала свій варіант жінка.

— Але ж потім. Потім!.. Увечері. Ви його бачили? — причепився до неї невдоволений Артем.

— Увечері бачила. Редактор пішов. Тут ще Свєта була.

— Теща? Себто, Коваль?

— Ага, вона. І шофер зазирнув. Андрій Семиряд.

— Ви з Міхо говорили?

— Говорила. Він сказав, що буде ходити куди хоче і коли хоче. Кіт Васька, який сам по собі. І Вовин флюс його не бол