Валентина Михайленко

НА ЛЕЗІ РАДОСТІ

Лірично-детективна повість

Події відбуваються на межі тисячоліть. Молода медсестра Леся мешкає в невеликому містечку і, здається, має все, аби бути щасливою. Її безмежно кохає чоловік, у неї підростає гарнюня-донечка, все добре на роботі й удома. Не любить її лише свекруха…

І, виявляється, є за що. Бо те, що втнула Леся на власному весіллі, важко зрозуміти…

Дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова-2006»

Життя називають полем і морем, раєм і пеклом, а воно є просто життям, де всі ми балансуємо на двобічному лезі радості й печалі, залишаючись вічними учнями

 

Частина перша

Дівчина

1

Заздрю жайворонкам. Ось мій Сашко, наприклад, тільки-но радіо заграє гімн, вже скочив на ноги, а за хвилину на подвір’ї вправляється з гантелями. Я ж свій підйом ранками називаю реанімацією трупа. Та що поробиш — класична сова.

Ранок лише народився на світ, а вже виблискує умитими нічним дощем листочками, запаморочливо дихає димчасто-росяними півоніями, горлає півнями, ляскотить птаством і сяє та міниться під ніжно-рожевими променями, що пагінчиками тягнуться із-за кошлатих яблунь.

Я знаю, що за кілька хвилин буду всім цим захоплено милуватися, вбиратиму в себе, питиму великими ковтками — треба лише протриматися оці десять хвилин. Очі ніби піском позасипало, хоч сірники вставляй. Майже навпомацки плентаюсь до умивальника, який сиротою зачепився за стовбур старої груші, а в самої на думці одне — може, ще прилягти хвилин на п’ятнадцять…

Раптом щось колючо-мокре падає мені на шию, на руки, підхоплює, кружляє й несе кудись у шаленому танці.

— Сашко! Зараза… — верещу я, молотячи в повітрі ногами.

Сашко сміється й ставить мене босими підошвами — тапки десь попадали — на зарошений прохолодний моріжок.

— Ну, прокинулася, сонько?

Сонькою він частенько мене називає, а ще — рудим малям, а в хвилини особливої ніжності — оленятком, дівчинкою…

Згарячу хапаю ротом повітря і хочу ще щось випалити чоловікові дошкульне, та вдихаю на повні груди ранок і заливчато сміюся разом із ним. Справді, прокинулась. Як же хороше отак прокидатися в його обіймах…

Сашко енергійно обтирає своє дуже тіло, а я милуюся ним. Він — стрункий і високий, коли обіймає мене, то якраз втикаюся йому носом посеред грудей.

Уже п’ять років ми разом. Маринці в березні виповнилося чотири, та, здається, з часом я прив’язуюся до чоловіка все міцніше. З ним так затишно, він такий надійний…

— Тьох-тьох-тьох… — зривається зі старого береста, що літує край городу, летить-розсипається над подвір’ям.

Зриваємося й ми із Сашком, літаємо, крутимось — пораємося. Хоч і самі живемо, без батьків, але порося тримаємо, кролів, гусей табунець, а ще: качата, курчата — дрібноти й малечі різної повен двір. Понагодовувати треба всіх досита зранку і на день понасипати, бо на обід ми не приходимо.

Сашкові завжди ніколи. Він у мене міліціонер, і не простий, а начальник карного розшуку. А я м

...