автордың кітабын онлайн тегін оқу Сховай мене від темряви
ПерсеФона
Сховай мене від темряви
Героїня роману знаходиться в складній містичній ситуації. За древнім ритуалом її ворожить чоловік, він намагається зробити її причиною. Хто здійснює ворожіння, для дівчини залишається неясним: Вадим — її давнє кохання, новий знайомий Ілай, похмурий Вартовий.
Щоб розібратися в цій ситуації, Поліна звертається до магії. За її допомогою, вона проживає своє минуле життя. Дівчина дізнається, що давним — давно, за часів Полянів, вона була донькою голови племені. ЇЇ наречений — Стриба, намагається відстояти їх кохання перед Серафимом. Янгол має намір сам одружитися з дівчиною. Однак, врода Поліни сяйнула навіть до пекла, і Пан, володар темного світу, зав’язує вузли долі так, що Поліна повинна обрати між чоловіками. Проте її вибір стає трагічним для всіх учасників, окрім Пана. Зло, за своєю звичкою, лише відходить в бік, на деякий час, щоб з’явитися в усьому своєму темному сяйві…
Серафими стояли зверху Його, по шість крил у кожного: двома закривав обличчя своє, і двома закривав ноги свої, а двома літав…
…що стосується до найменування Серафимів, то воно ясно показує … їхню гарячковість та швидкість… їхню здатність дійсно зводити нижчих в горішні, світлоподібну та просвітлювальну силу їх, яка проганяє та нищить будь-яке затьмарення…
Пролог
Запитай, як в мене справи? Нужбо! Паршиві в мене справи, друже. Наразі стою вночі перед двома кострищами в два метри кожний і думку гадаю, що робити? Так холодно, що ніг не відчуваю. Розумієш, опинилась я посеред галявини, в самому ценрі пекла, в повній пітьми, недаремно. Ледве тримаю себе в руках, щоб не драпанути куди світ за очі. Навколо якісь шорохи, тихі гнитючі звуки. Мені настільки страшно, що аж коліна підгибаються. Але найголовніше — це ті костри. Я повинна запалити один з них. Лівий для одного нареченого, правий — для іншого. Один з них принесе з собою кохання для мене і світ для всіх. Цілюще денне світло, яке спопелить істот і ми зможемо нарешті жити повноцінно і вдень, і вночі, а не існувати покриваючись піттом при настанні сутінок. Інший наречений принесе тільки суцільну любов до мене. І питання не в тому, хто з них зможе врятувати людство, а з ким хочу бути я. Кохати обох — маєчня? Ні, це мука. Нікому не побажаю такого. Проте, я знаю, з ким хочу бути при будь-якому світлі.
Нумо, дихаємо глибше та відкриваємо завісу. Це ірреальна та повна захоплення історія. Але будь обережний, вона має пазурі. І можливо вже щось тупотить біля твоєї двері. Тому влаштуйся зручніше. Примруж очі, адже пітьма теж сяє.
Частина І
Глава 1
Звичайні справи
Ти відчував коли-небудь запах смерті? Це неприємний тихий сморід. Спочатку зявяється він, як вісник, що смерть поруч. Вона ховається по кутках, в темряві, в сутінках. Тоді її не помітно. Ось вона нетерпляче тупотить ногами на краю тіні, чекаючи на захід сонця. Не може втриматися, клацає своїми потворними зубами, так-так, потворними, адже в смерті не має нічого романтичного. Її щелепу зводить від бажання вхопить щось живе, тепле. Висмоктати все життя, вгамувати свою спрагу. Ходімо, я покажу тобі, де вона ховається.
Ось моя вулиця. Вдень тут жвавий рух машин. По обидві сторони дороги, що розділяє її, розташувалися невеличкі двоповерхівки. Вулиця настільки вузька, що люди, які живуть в будинках навпроти, можуть роздивитися одне одного. Всі зачиняють вікна, нервово, поспішно. Ось продуктовий магазин, прокат дисків, тютюнова крамниця. Проходимо оптику, біля неї двері, заколочені хрест-навхрест. Колись це були живі приміщення, але зараз там пусто. Обшарпані стіни, відпала подекуди частинами цегла. Однак, можливо, саме в таких місцях смерть ховає своїх темних слуг вдень. Таких занедбаних дверей все більшає з кожним роком. Всі дивляться на мене, махають рукою в знак прощання і швидко зачиняються. Вже майже настали сутінки. Мій будинок знаходиться в кінці вулиці. Це єдина багатоповерхівка. Колись її побудували із сірих бетонних блоків. І зараз, на фоні неба, що темніло, вона виглядає страшно. Чому нікому в голову не прийде будувати якісь яскраві та кольорові будинки? Ні, всі вони сірі, темні, буденні. Мої думи перервало цокання. Смерть випустила своїх псів. Замість лап в них копита і вони відстукують останні хвилини життя. Туп — туп — туп. Я ледве встигаю заскочити в парадну. Черговий лається, але впускає мене і поспіхом, із грюкотінням зачиняє металеві засуви. Я лечу на сьомий поверх. Кожен проліт наче шанс залишитися в живих. Здається, що за кожним поворотом ховається істота. Серце стукає у вухах. Звук ключа відлунює на весь пустий під'їзд. Як же гучно! Мені вважається, що позаду мене хтось йде. Адже на кожному поверху є ліфтова шахта, за нею сміттєпровід. Хтось там ховається. Здається звідусіль йдуть по мене мерці, поласувати плоттю. Все, я у себе в квартирі. Миттю роблю чотири поворотів ключем. Щось важко гупнуло по двері із тієї сторони. Не сьогодні смердючі пси. Смерть запізнилася. Двері зачинені. Вікна замкнені. Денна біганина закінчилася. Приготування завершені. Я готова зустріти ніч. Мені страшно до чортиків, адже сьогодні вночі я залишилася сама. З одного боку — це добре. Якщо станеться так, що ці потвори прорвуться в мій будинок, то нехай більше ніхто не загине. Я навіть дихала тихо. Практично нечутно пересувалася по темній квартирі. Світло включати було заборонено, щоб не привертати зайвої уваги. Мені почувся якийсь шум за вікном. Я притулилася вухом до холодного скла і намагалася прислухатись. Сталеві засуви давали ілюзію безпеки, але крізь них звісно нічого не було видно. Що там відбувається в темряві? Я почула якесь шарудіння. За звуком не можна визначити, що конкретно це було, але дихати стало важко. Шум був десь близько моїх вікон, а я живу на сьомому поверсі. Щось заповзло по стіні й зупинилося ніби навпроти мого вікна, отже — навпроти мене. Я чула скреготання кіготь по сталі. З протилежного боку знаходилося щось. ЩОСЬ, що могло залізти по гладенькій бетонній стіні вгору і зачепитися. Уява малювала таке, від чого мені стало холодно, крапельки поту котилися по спині. В руках я затиснула ліхтарик. В разі чого він мене мало як врятує. На столі лежав пістолет, до нього було десь півметра. Інтуїтивно відчувала, що істота за вікном чітко чує мене. Варто мені зробити щонайменший рух як…. Різкий гуркіт вирвав мене з ціпеніння. Я відскочила в бік журнального столика і повалилася на підлогу. Долонями вдарилася по поверхні стола, не с першого разу вдалося вхопити пістолет. Мені було настільки страшно, що зрадницькі пальці ніяк не хотіли згинатися на держалні рушниці. Істота билася об засув із несамовитою силою. Якщо вона вирве його, в мене залишається скло — Абсолютне. Ніби непробивне, або, принаймні, не відразу. Мені здалося пройшла вічність, перш ніж стало тихо. Різко. Відразу. Неприродно. Піднявшись на ноги, я ще довго стояла з пістолетом у руці. Прислухалася до кожного шарудіння і звуку. Вилаяв себе подумки за те, що відмовила друзям переночувати у них. На ватних ногах ледве дійшла до кімнати. Закрила двері на засув. Була не в змозі дійти до ліжка (та й хіба можна було лягти, коли за вікном на мене полюють). Тут я не відчувала себе в безпеці. Але іншого виходу не було. Губи пересохли, горло стиснуло. Я все ще міцно тримала в руках пістолет, а спиною підперла двері. Так і простою до світанку, може присяду, в ногах правди не має. Хоча було зовсім темно, я подивилася на стіну коло ліжка. На ній були розвішані декілька світлин. На великій — вся моя сім'я, з десяток менше — мої друзі. З однієї з них на мене дивилася немолода пара моїх колишніх сусідів. За їх спиною стояли я та їхній син Сава. Ми кривлялися. Це подружжя було в шлюбі майже 20 років, вони мали єдиного аутичного сина. На цій фотографії вони виглядали веселими та безтурботними — на перший погляд, але в очах вже читалася безвихідь. Я не знала, що в день, коли був зроблений цей знімок, вони вже вирішили піти з життя. Що змусило їх таке зробити й кинути напризволяще своє несамостійне дитя? По суті, ці егоїсти кинули не тільки Саву, а і мене. Адже були для мене майже батьками. В той моторошно холодний день я повернулася з роботи майже як настали сутінки. Бігла як навісна. Головою розуміла, що не встигаю. Тому з розмаху відімкнувши двері своїх сусідів (вони жили на першому поверсі) я влетіла в їхню оселю. Було абсолютно тихо. Я крикнула їм щось на зразок вітання і почала лаятися за те, що вони досі не замкнули двері. Але у відповідь лише тиша. Покликала Андрія, Оксану, але мені ніхто не відповів. Я пройшла по довгому холодному коридору, зайшла до спальні. Білосніжний шифоновий тюль колихався від зимового вітру, вікна всі були відчинені навстіж. На ліжку мирно лежали мої сусіди, біля їх ніг з опущеною головою сидів Сава. В його руках була рушниця. Згодом він розповів, що знайшов їх мертвими. Від шоку впав у ступор. Не пам'ятаю всіх деталей. Але дотик до вже задубілих тіл назавжди викарбовувався в моїй пам’яті. Моторошний жах від простреленої в скроню рани, і глухе гарчання за вікном. Я схопила Саву за плечі й несамовито тягла до виходу. Боковим зором бачила якусь тінь, яка намагалася заповзти у вікно. Вже опинившись в своїй квартирі я впала на коліна без сил.
Мене відправили на примусове лікування на цілих три тижні. Я була рада, я була овочем і мені було добре.
Такі важкі спогади несла в собі не тільки ця фотографія… Скоро я заснула, а скоріше відрубилася. Маю надію прокинутися. Живою. Собою.
Ось так проходять більшість моїх вечорів. Однотонне виживання доволі довго скріпляло моє життя. Саме до моменту, коли я зустріла Вадима на порозі свого будинку. Він лукаво посміхався, знаючи, що його поява не просто збентежить мене, а сколихне звичний уклад життя. І не тільки мій, як потім виявилося.
Глава 2
Той чоловік…
Знаєш, мабуть, кожна дівчина все ж мріє про принца. Тільки час формує свої уявлення. Взагалі, кому вони, принци потрібні, спитаєш ти? Самі ж далеко не принцеси. Однак. Колись це був лицар в сліпучих обладунках; потім смуглястий красень, у котрого м’язів більше ніж звивин мозку; ще пізніше принцом став блідий худорлявий парубок із шикарною шевелюрою, а зараз? Який він, ідеальний чоловік? У кожної свій, але є для них одна спільна і головна якість нашого сьогодення — вміння захищати. Моїм принцом став сусід. Ось скажи мені, чому я раніше його не помічала? Він так довго ходив за мною, мені це лестило, але… Тільки зараз, коли він навчився жити без мене, я схаменулася. Вадим завжди захищав мене, чи-то дворовий пес, або парубок на підпитку. Згодом ми почали зустрічатися. Я від нудьги, він через давнє кохання до мене. Пам’ятаю, як ми розмовляли одним літнім днем. Тихо так. Він вкотре намагався розібратися в наших відносинах. На передодні Вадим сплутав мене з іншою дівчиною, яка обнімалася з парубком. Це насправді була не я. Він був злим, але намагався не втрачати контроль і повірити мені. Недалеко стояли мої подруги, до них підчепився п’яний парубок, Вадим захистив їх. Хоча його і побили, але він сказав тоді таку фразу: «Ці дівчати зі мною. Я відповідаю за них.» І відповідав завжди. Чому тільки зараз я це зрозуміла?! Після того ми все ж розійшлися і він поїхав в іншу країну. Так хотів забути мене, що змінив все в своєму житті. І ось, місяців 6 назад Вадим повернувся. Ми не бачилися 7 років! Наразі він переїхав жити в свою квартиру, в мій будинок. Не вірилося, що тепер ми сусіди, знову. Спочатку бачилися іноді зранку, а зараз кожного дня. Вадим приходив до нас в гості. Пив каву, усміхався (при посмішці він лукаво щулив очі), залицявся до Льоки. Жах! Я так його ревнувала. Повір, я взагалі з цим почуттям не була знайома, тоді — воно їло мене.
Льока — моя сусідка по квартирі й водночас найліпша подруга. Але в той час, я хотіла розбити щось об її гарну голівоньку. Взагалі моя подруга була дуже приваблива. Вона мала великі карі очі та волосся таке чорне, що хотілося постійно його торкатися. Вадим сидів на дивані й безсоромно роздивлявся її. І здається, йому подобалося те, що він бачив: великі груди, чуйні губи. А я милувалася ним. Він мав низький та бархатний баритон, кожна його репліка була ніби музика. Мені хотілося, щоб Вадим говорив вічно.
— Ну, що ж. Дякую панянки, мені вже час. — Вадим підвівся. Він був просто гігантського зросту.
— Зараз приберу чашки й проведу тебе. — Сказала Льока. Поки вона поралася, Вадим підійшов до мене.
— Чого сумна така?
— Я? Ні, все гаразд. — Він загадково посміхнувся і провів рукою по моїй щоці. — Ти ніби думками десь далеко, в тебе все гаразд? — Від його дотику в мене перехопило дихання, в мене все гаразд коли ти поруч.
— Так. Все добре.
— Пішли? — Подруга взяла до рук светра. Куди вона його проводжає, на 8 поверх? Я знала, що Льока хоче просто покурити в під’їзді. Адже вдома я заборонила, і все одно злилася неймовірно. Коли за ними зачинилися двері, я пішла в свою кімнату, з-під ліжка дістала коробку. В ній лежало багато всякого, у тому числі одне фото десятирічної давнини: на ньому Вадим обіймав мене міцно, я сміялася. Тоді я була найголовнішою людиною в його житті, а він — в моєму. Тільки це я зрозуміла дуже пізно, здається.
Льока все не поверталася, звісно я подумала, що може щось сталось. А може просто не всиділа на місці. Тим паче майже сутінки. Взявши до рук ліхтарика, я вийшла з квартири. В під’їзді було тихо. Вітер свистів у щілини в старих стінах. Я почула якесь шарудіння за ліфтом. Зробивши пару кроків мене ніби обдало холодною водою — мій Вадим і моя подруга сплелися у вирії взаємної пристрасті. Він обіймав її обома руками, цілував, я знала які спокусливі ці поцілунки! Вони настільки були захоплені, що і не почули, як я вийшла до них. Ледве чутно він прохрипів: «Пішли до мене…» Ліхтарик випав із рук. Глухим стуком вдарився об підлогу і покотився до ніг Вадима. Вони обоє підстрибнули від несподіванки. Яку палітру почуттів можна було прочитати на їх обличчях! На Льокиному — страх і зніяковілість. На Вадимовому теж страх. А потім вираз обличчя змінився на якесь незрозуміле для мене почуття. Очі були засліплені пристрастю, але він якось зухвало на мене дивився.
— Я… Пробачте. Тебе довго не було… Я… Просто… Занепокоїлася… — Сльози самі котилися по щоках. Хвилина, і я вже була на вулиці. Мені не вірилося в те, що я побачила. Мій коханий був з іншою, інша — моя найліпша подруга. Я втратила його. Зрозумій мене, я все розрахувала. Мала надію, що він ходить до нас через мене, що невдовзі ми будемо разом. Я хотіла розказати йому, яка була дурепа, як насправді кохаю його. В моїй уяві ми були вже разом і дуже щасливі. Не вірилося в те, що сталося. Поки все це скупчувалося в моїй голові, настали сутінки. Я опинилася в сквері, на протилежному боці мого району! Не питай, чим я думала. Тоді я зовсім не думала. А схаменулася запізно. Було холодно і моторошно. Стало важко дихати, зараз мені терміново потрібно повертатися додому. Але я вже не бігла, а дуже швидко йшла. Адже через страх у мене виникла думка, що мене почують, якщо я побіжу. Мої ноги були ніби скуті, замість прискорювати кроки вони уповільнювали їх. На вулиці було дуже вогко. Дув неприємний холодний вітер. Порожні вулиці міста навіювали моторошні передчуття. Тиша давила на мене. Тоді, вже не вперше, я подумала про те, що може не варто поспішати? Залишитися посеред цієї вулиці й чекати, що буде далі? Скільки цих істот? Які вони? Що буде зі мною? Такі думки, час від часу, відвідували не тільки мене. Іноді, вранці, люди знаходили знівечені тіла, або взагалі, хтось зникав, повністю. Ще гірше було, коли ще вчора жива людина перетворилася в ЩОСЬ. ВОНО було і не людиною і не мерцем. Не уявляй зомбі, це не так. Люди ставали нічим, безвольним харчем для справжніх потвор. Від цієї думки мені стало ще страшніше. Ні, покінчити з собою можна було і більш гуманним засобом. Тим паче, я не могла собі цього дозволити. В мене були сім'я та друзі… При згадуванні Льоки, я відчула знов укол ревнощів, і все — таки. Мені неймовірно пощастило — всі мої рідні були живі. Заради них і я повинна жити. Якби я була одинока, то пішла би в ніч разом зі своєю Береттою і подивилась в очі страху. Покінчила б з існуванням. Прожила би декілька хвилин борючись за життя, а не тремтячи від кожного шарудіння. Я глибоко зітхнула. Моє волосся було мокре від туману, який безжально згущався навколо мене. Крім того, я відчувала, що за мною спостерігають. Може, це хтось із вікна? Але всі вікна вже були щільно закриті стальними фіранками. Додому залишалося метрів 200, коли почався мій жах. Уяви туман, через який ти не бачиш довше ніж на пару метрів. Сутінки. Тиша! Т-И-Ш-А! І раптом, звідусіль роздаються незрозумілі лунаподібні звуки. Ці звуки руху чогось. Спочатку десь далеко, а потім десь близько. Я забула про Вадима і Льоку. Мабуть, в той момент, я навіть не пам’ятала як мене звати, було лише єдине бажання — вижити. Вітер подув ще дужче і раптом затих. Недобрий знак. Далі все відбувалось ніби в уповільненому темпі: щось схопило мене за ноги та потягнуло. Я впала на живіт, вдарившись ліктями об асфальт. ЩОСЬ безжально тягнуло мене. Біль була різкою по всьому тілу. Але в той момент я твердо вирішила жити. Щосили я забила ногами. Вони вдарялися об істоту поки нарешті не відбилися. Далі я бігла через нестерпний біль. Істота несамовито волала, переслідуючи мене. Мені потрібно було себе чимось захистити, я чудово усвідомлювала, що мені не вдасться втекти. За рогом школи була гора каміння, я звернула туди. Вхопила перший ліпший. В цю мить ЩОСЬ вже догнало мене, я щодуху почала молотити по ній. На руках я побачила кров. Кров, розумієш! Я второпала, що воно смертне. Страх відступав. Руки вщент розбили голову створіння. Воно впало і не рухалось. Тяжко дихаючи я стояла над своїм повергнутим ворогом. Велику частину сховав туман, але те, що я бачила, було головою, до того як по ній пройшовся камінь. «Потворність», єдине слово яке виникло в голові. Поки я переводила дух, мене обступило ще декілько істот. Мої вуха чули їх. Очі вирізняли деталі їхніх жахливих тіл: ось хвіст, як у велетенського скарпіона, лапа-клішня, сіра обвуглена шкіра. Камінь безсило випав зі знесилених рук. Схоже, це кінець.
— Ви, здається, щось загубили. — Це що? Голос? Справжній чоловічий голос? Може, мене вже вбили й це тільки здається? Але ж ні. Уявляєш, позаду мене стояв чоловік. Він наче примарний вершник. Туман оповів його мужню статуру, від якої чомусь сходило червоно-помаранчеве світло. Голий торс чоловіка (матір Божа, як йому не холодно!) оповила кольорова тату. Тоді я не роздивлялася, що на ній зображено. Вона обіймала крім торса частину шиї та ліву руку.
— Ти справжній боєць! Дзусь звідси! — Крикнув він потворам і вони вмить щезли. — Дозволь провести тебе додому? Дівчині дуже небезпечно гуляти самій у сутінках. — Хоча було вже майже темно. Мої лікті й живіт свербіли, а руки були розбиті до крові. Лице подерте, скуйовджене руде волосся. Чомусь я подумала, як негарно зараз виглядаю поруч із цим красенем. Він був вище мене на голову і від нього віяло таким холодом, що в мене майнула думка: його я боюся більше ніж істот. Він притягнув мене до себе і повів. Знаєш, тоді я була ніби ганчірковою лялькою. Чоловік вів мене і моє тіло слухняно йшло. Коли ми дійшли до дому він галантно поклонився розвівши широко руки.
— Далі йти я не можу. Тебе чекають.
— Поля!!!!! — Істерично орала Льока. — Ми з ніг збилися шукаючи тебе! — Вадим схопив мене за руку і тягнув в будинок. Льока бризкала водою за нами, відбиваючи запах. А мій кавалер щезнув. Поки вони замикали під’їзні двері й квартиру, я починала оклигувати. Друзі щось казали до мене, але я не розуміла жодного слова. Всі мої думки були коло того чоловіка.
— Отямся, Поля! — Вадим струснув мене, це допомогло. Я вийшла з ціпеніння. — Що з тобою сталося? Де ти була? Це твоя кров? — Я кивала в знак згоди потім навпаки.
— Вона здається в шоці. Я дам їй заспокійливе.
— Добре. Полю, на тебе напали? — Вадим уложив мене на ліжко і міцно тримав за руку, іншою погладжував по щоці.
— Ти відбивалася?
— Можна і так сказати. — Я повільно ковтала воду. Заспокійливе діяло майже одразу, заплющивши очі я відкинулась на подушки.
— Як вона врятувалася? — Пошепки спитала Льока.
— Мене врятували.
— Хто?
— Той чоловік… — Це було останнє, що я сказала перед тим як провалитися в міцний сон. Я цього не бачила, але Льока покрутила коло скроні. І лише Вадим розумів, кого я мала на увазі.
Глава 3
Одкровення
Настав ранок. Прокинувшись, я солодко потягнулася. Так добре виспатись! Снодійне — велика річ. Іноді ми приймали його по черзі, щоб поспати спокійно. Виходити з кімнати я не квапилась, адже там на мене чекала неприємна розмова. Треба було б якось порозумітися з подругою. Наразі нахлинули вчорашні спогади. По-перше, я не знала, що маю таку жагу до життя. По-друге, і не менш важливе — знайомство з «тим чоловіком». Загадково моторошна зустріч. Одночасно з цим перед очима майнула картинка розтрощеної вщент голови істоти. Рукою я закрила обличчя. Підборіддя боліло, разом і з ним болів живіт і свербіли лікті та коліна. Тільки — но я підвелася, в двері постукали. Льока не дочекавшись відповіді боязко просунула голову.
— Доброго ранку. Ти вже встала? — Вона зайшла, в руках тримала чашки з кавою. Напій зазиваючи димів, розпускаючи неймовірно солодкий аромат. — Я тут каву зварила. — Льока виглядала зніяковілою.
— Проходь. — Подруга присіла поруч зі мною на ліжко. — Ти давно не спиш?
— Я і не лягала.
— Це моя вина. — Чудово розуміла ситуацію, адже повернувшись додому в темряві, я могла привести за собою істот. Вони йшли на запах і не находили нас тільки завдяки заходам безпеки. — Пробач.
— Все добре. — Льока поправила волосся за вухо, вона завжди так робила коли казала не те, про що думає.
— Ні, я повинна вибачитись. Не треба було так гостро реагувати.
— Так. Що це було, чорт забирай? — Нарешті вона себе не стримала. — Ти все ще відчуваєш щось до Вадима? Ми з тобою про це розмовляли, ти казала, що все в минулому?
— Так. І ні. Це важко пояснити. — Декілька хвилин ми пили каву мовчки, обом було ніяково.
— Тобі треба привести себе до ладу та обробити рани ще раз. Вчора я їх промила і продезінфікувала.
— Дякую. — І тут мені по-справжньому стало соромно перед подругою. — Льока, мені так совісно. — Я кусала губу, намагалася підібрати слова і не могла. — Ти… У вас це давно?
— Що саме?
— Ну, коли ви перейшли платонічну стадію? — Вона опустила очі. Чомусь виглядала дуже сконфужено. — Не відповідай. Я не хочу знати. Поки що. Мені потрібен час, щоб змиритися. — Я встала, нервово міряючи кроками з кутка в куток велику кімнату.
— Я не думала, що в тебе ще є до нього почуття…
— А в тебе? Є? — Знову цей винний погляд.
— Мабуть. Я не знаю, що тобі тепер відповісти. — Ми знову замовкли. Я важко зітхнула, не люблю невирішених ситуацій. Але годинник задзвонив, нагадував, що час йти на роботу.
— Мені час збиратись. Тим паче, в мене сьогодні ще перевірка.
— Полю, нам треба буде поговорити й все з’ясувати.
— Ми поговоримо, обіцяю. — Розмовляти наразі не хотілося. Адже тепер я знаю, що вони крутили романчик за моєю спиною. Так, ховаючись від мене. Мене охоплювала лють, тому я дуже швидко зібралася і вилетіла з будинку. Було відчуття, що мене зрадили. Треба заспокоїтись і було лише одне місце де можна це зробити, але все потім. Попереду в мене перевірка. Я обіцяла пояснити тобі, що це таке. Так от, ми називали її «магічна перевірка». Це була ще одна вимога Вартових. Раз у місяць ми приходили до Вартової Вежі. З кожним окремо велась бесіда одним із Вартових. Навіщо, спитаєш ти? І справді, я теж замислювалась не раз над цим питанням. Здається їм просто треба було постійно всіх контролювати. Також я чула, що коли на людину нападала іст
...