автордың кітабын онлайн тегін оқу  Три князі на один престол

Iван Франко

Особи драми:

Всеволод, князь.

Ростислав, син Хрудоша.

Ратибор, син Стаглава.

Мирослава, сестра Ростислава,

Лабій, Гарій, Палій — розбійники.

Стригонь, із дружини Ратибора.

Селянин.

Старшини військовії.

Селяни.

Воїни.

Дворяни.

Народ.

Слуги і посланці.

Поле битви, покрите трупами, музика військова, воїни без ладу вертають з погоні з ознаками побіди.

Первий воїн. Га, то був день гарячий, то була робота за всі попереднії часи!

Вторий воїн. Га, але ж бо і враг, біс його матері, напружив в послідній раз всі свої сили, так, як той тур, що ще послідній раз напружить карк і грізно спустить роги, заки острий топір не позбавить го сили навсегда.

Первий воїн. Отсе правда, тепер лежить враг, як той тур простертий, і, певно, годі буде му ще раз піднестися против нам. Але і князь наш, хоч старий, а таки ще не остила старому кров в жилах! Як молодець, увивається, — всюди го повно, всюди грімко роздається його слово, а з словом і відвага і віра в побіду вступає в серця воїнів. Таких владітелів дай, боже, до віку, а певно земля наша зацвіте і взнесеться пострахом для ворогів, а підпорою і обороною всім чесним і утисненим.

Вторий. Брате, видиш, мені якось не може ся в голові помістити, яким світом наш князь такої сили міг набрати і з такою певностію себе уганятися помежи списами ворогів з одного кінця лінії бойової на другий.

Перший. Бог рятував го очевидно на дальшу славу і на наше благо.

Вторий. Ні, кілько я днесь видів, того годі поняти! Я стояв на лівім крилі, напротив котрого були найслабіші відділи ворогів. Ми кинулись на них і за чверть години розбилисьмо їх так, що більша їх половина лягла, решта пирсла вітром по полю. Нараз, коли наміряєм ударити в осередок вражої сили, вирвався проти нас відділ вражої кінноти із лісу, о котрий наше ліве крило було оперлося. Наш відділ, неприготований, змішався і почав уже уступати, коли нараз посеред густого граду стріл показався старий наш князь. Пізналисьмо го по блищачім шоломі, хоч навкруг тиснули го враги. «Діти, — крикнув він, — діти, наперед!» І в одній хвилі така відвага, така запам’ятала сила вступила в наші серця, що ми кинулись на врагів і як стій увільнили з-межи них старого князя, а цілий кінний ворожий відділ пішов врозтіч. Тоє героїчне діло князя перехилило побіду на нашу сторону, бо тепер ми цілою силою грянули на осередок ворогів і взяли їх з двох сторін в два огні.

Первий. Не менше і я, товаришу, переконався в нинішній борбі, як видимо рука божа над нашим князем спочиває. Бо що то, посеред найзатятшої різні де глянеш, там він — і провадить, і сам рубає, і заохочує, аж доки напруженим нашим силам не удалось переперти і зламати ворога.

Вторий. Але чув-єм, що князь ранений.

Перший. Так, при самому кінці, коли уже пополох своїми вовчими очима блиснув межи вражими рядами, трафила го стріла в ногу і п’ять із наших воїнів винесло го із побойовища.

Вторий. Де ж тепер ся обертає? Чи єсть межи військом?

Первий. Не знаю, але чув-єм, що го мали нести до найближчої хати, котра туй має бути за лісом. (За сценою гамір і крик воїнів.) Що се таке? Якийсь змішаний крик ходить по відрядах.

Третій воїн (входить). Гей, товариші, чи ви не виділи де князя, чи не знаєте, де він обертається?

Первий. Або ж не занесено го до найближчої хати ось тут за лісом?

Третій. Власне вернув відряд, висланий за князем. Перешукали не тільки тую хату, но інниї, всі, які лиш ся ту в окрестності поблизу находять, — а князя і сліду ніт.

Вторий. О боже!

Первий. Ох, так тяжко бог нас не укарає, щоби нас мав позбавляти отця в сам час, коли найбільша слава вінцем оплела його чоло!

Вторий. Ні, товаришу, то не може бути, — князь наш мусить бути десь в окрестності! (Новий сумний зглушений крик воїнів за сценою.) Га, чи чуєте? Що се за знак? Чи се не враги?

Первий. Чи не яке нове нещастя?

Четвертий воїн (впадає). Товариші, браття! Нещастя, тяжке нещастя!

Всі. Що, що за нещастя? Говори!

Четвертий. Князь наш загиб, князь наш убитий!

Вторий. Де, од кого? Відкіля се знаєш?

Четвертий. Послухайте, товариші, нещасної вісті. Воїни, котрі вислані були, щоби одшукати князя, не найшовши го нігде в селянських хатах, розділилися. Одні пішли перешукувати дальше слободи поблизькі, а другі рушили в ліс. Довго вони блукали дебрами і гущавинами, вкінці прийшли аж до руїн старого замчища на скалі серед лісу. Ту під скалою увиділи воїнів, що мали князя завести в безпечну хату, побитих, а по князю ані сліду не найшли. Перешукали всі дебрі і потоки, цілі руїни замкові, а нич, ані полики не подибали!

Первий. О боже-боже, яка ж могла бути судьба нашого князя, нашого батька, начальника і защитника?

Четвертий. Бог се один знає, чи убили го вороги, або взяли в плін, чи що ся інного з ним стало?

Вторий. Га, але ж вороги побиті і розігнані — відки ж би ся там взяли?

Третій. Хто знає, може яка їх шайка там стояла на засідці, або…

Первий. Ох, але яка ж тепер буде судьба нашого краю? Князь не оставив наслідників, не виявив своєї послідньої волі, хто поведе нас на дальші бої, хто сильною рукою буде правити державою і народом?

Бубни і сумна музика за сценою.

Вторий. Ходім, браття, — старшина скликає раду військову.

Первий. Ой, тепер, тепер нам просити бога, щоби натхнув наші серця і серця всіх товарищей наших згодою і єдностію, щоби вражда і незгода не роздирали нашої землі так, як те діялось перед Всеволодом.

Відходять.

Багата кімната в домі Хрудоша.

Ратибор сам ходить неспокійний по кімнаті.

Ратибор. Отець мій старий сам рушив на війну, я ту остався, щоби вилічитися із рани, одержаної в попередній війні, — ох, я нещасливий! Від отця вістей ніт, моя рана загоїлася; тільки ж в моїм біднім серці нова і тяжка рана, котру не так легко згоїти! Але пощо ж гризтися і боротися з думками, котрі і так мене не уб’ють, пощо притлумляти серце, коли воно і так не ворог мні? Яка ж ту перешкода може перепиняти моє щастя? Батьки наші рівні славою, заслугою і родом, приятелі відмалу, певно, тільки чекають на згоду наших серць, щоби і руки наші в один вічний вінець щастя і радості сплести. Ох, Мирославо! Яке миле ім’я твоє, а твої очі зовсім противно свідчать, коли ти мене, першого борця сього краю, побілила і зв’язаного повабом своїх [очей] при ногах своїх положила! Так-так! Від твого серця, від твого слова все тепер залежить, моє щастя, моє життя! Жду на рішеніє своєї судьби із твоїх у