автордың кітабын онлайн тегін оқу Битва
Ольга Кобилянська
БИТВА
«Битва» Ольги Кобилянської — натурфілософська новела, присвячена болючій темі нищення природи рідного краю***. У творі ліс постає живою істотою, використовуючи імпресіоністичні засоби зображення, авторка передає атмосферу жаху, яка панує через вирубування дерев. Найвідомішими творами авторки є «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царівна», «У неділю рано зілля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та ін. Ольга Кобилянська — видатна українська письменниця, яка працювала у жанрі соціально-філософської та психологічної прози.
Буковинські Карпати.
Гора біля гори стоять разом в німій величі, одягнені в смерекові ліси.
Різно сформовані, вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної зміни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості…
Багато пасем гір Кімполунзького повіту є ще вкриті пралісами. Темно-синьою зеленню миготять з далечини, а оглядані з сусідніх вершин, здаються в сиваво-синіх мряках недоступними.
В околиці Руської Молдавиці[1] зійшлися два пасма рівнобіжних гір так близько з собою, що долина, яка їх ділила від себе, могла бути вигідним місцем ігри хіба лиш для бутного потоку. Де та долина ширшала або ставала ще вужчою, де губилась цілком, — не знав ніхто докладно. Не було тут видно ніякої дороги, ніякої стежки, ніякого найменшого сліду людського життя. Долина тягнулася закрутами, розпираючи гори, і, бережена направо й наліво залісненими вершинами, губилася враз із весело біжучим потоком поміж стінами гір, що неначе їй наперекір десь-не-десь майже доторкалися себе.
Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка.
Зелено-брунатний високий по коліна мох буяв, ніколи не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але красу й об'єм їх годі було змалювати. їх пишні корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця.
Десь-не-десь лежали на землі дерева-великани, підриті й поборені віком або й розколені громом. Спочиваючи в траві, були зверху оброслі мохом, а всередині порожні й порохняві. Біля них буяла молода деревина, в долині — широкогалуза, а вгорі — струнка й повна молодечої гнучкості. Спів птахів — рідко чути.
Зате частіше голосний у тишині, немов церковний, виразно чутний шелест і тріск, немов ламання зсохлого гілля і майже завсіди сумовитий, далеко сягаючий шум…
Рідко коли вітер підіймав галуззя. Ледве при найсильнішім вихрі хитались корони.
Здавалось, що сум прибував десь з далекої площини, ловився в галуззі, розходився важким зітханням по лісі і боровся з густим гіллям знов о вихід на простір.
Коли свист локомотива розтяв по раз перший воздух схованої між гірськими стінами долини, прошибло щось столітні дер
