Юрій Моро.

Узурповані життя І

Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Шрифты предоставлены компанией «ПараТайп»

Иллюстратор Евгений Щербина

Редактор Ксения Палиева

© Юрій Моро., 2018

© Евгений Щербина, иллюстрации, 2018

Батько всієї земної бісоти, князь Мороку на ім'я Тар програв у азартній грі. Від тоді, він мав виконувати огидну йому роль джина у світі людей. Тягнувся простір, тік час. Одного разу завітав до Тара курінний і уклав угоду: нехай три роки поспіль джин, у його тілі, здобуває перемоги задля козаків Чорноземії. Так історія і почалась.

Прокляття, бісівські, дружба і купа карколомних пригод чекали на князя. Та чи тільки вони, чи може він і сам за тих мандрівок стає іншим? Людиною? Тягнувся простір…

18+

ISBN 978-5-4485-6703-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Оглавление

1. Узурповані життя І
2. Прокляття жаги
   1. Запис
   2. Уламок І. Чумаки
   3. Уламок ІІ. Очеретяник
   4. Уламок ІІІ. Безкінечне поле
   5. Уламок ІV. Нове «вбрання»
   6. Уламок V. Бісова тварина
   7. Уламок VI. Ґавазмій
   8. Уламок VII. Угорі гілля, хвиль-ля!
   9. Уламок VIII. Землеріз
   10. Уламок ІХ. Прокляття жаги
   11. Уламок Х. Про що брешуть спогади
   12. Уламок ХІ. Sanguine sollemnitatem
   13. Уламок ХІІ. Ще одна балакуча тварина
   14. Уламок ХІІІ. Повітряний кінь
   15. Уламок ХІV. Снігова Королева
   16. Уламок ХV. Хто ти насправді?
   17. Уламок XVI. Кандидат у нареченого
   18. Уламок XVII. Завжди часу обмаль
   19. Уламок XVIII. Перший поцілунок
   20. Уламок ХІХ. Доля є доля
   21. Уламок ХХ. Ставер Туховен
   22. Уламок ХХІ. Виходь за мене, опудало лісне
   23. Уламок ХХІІ. Ряд-грив
   24. Уламок ХХІІІ. Дивні примхи канібала
   25. Уламок XXIV. Порятунок, і ніякого шахрайства
   26. Prelude
   27. Summa
   28. Praefinita
   29. Coda
3. Терези
   1. Уламок І. Білий птах
   2. Уламок ІІ. Добра справа
   3. Уламок ІІІ. Експеримент
   4. Уламок IV. Маєток Споларських
   5. Уламок V. Вечеря
   6. Уламок VI. День перший
   7. Уламок VII. День другий
   8. Уламок VIII. День третій
   9. Уламок IX. День четвертий
   10. Уламок Х. Зелене полум»я
   11. Уламок ХІ. Інший клунок
   12. Coda

Дисклеймер

Будь-які власні назви, дати, імена й терміни можуть відрізнятися від їх історичних та суспільних тлумачень і використовуватися у творі як, виключно, авторський погляд на останні

Прокляття жаги

— У сиву давнину Бог Час породив Бога Простору і світ тріснув. На місці одного цілого виникла Ір-Реаль, яку в простолюдді називають потойбіччя, та Не-Реаль — Наш світ, світ людей.

— Не може бути!

— Може. Я тобі кажу.

Справжнісінькі чутки.

Запис

Рівенія/Чорноземія. Село Зелений Яр. Шинок

— Про тих Тарів… Чи Тара… Нічого не чув. Легенда — як привиди чи перевертні, — кремезний вусатий сільський голова, спустошив кухоль і попросив у шинкарки ще один. — Байки. Моя невістка — ото справжнє пекельне створіння. Сатана сплутався з якоюсь дівкою і жерло створило це чудисько. Мій малий до неї тулиться, як теля до цицьки, а вона на йому їздить. Харчі переводить, душу з нього жене. Я до дяка ходив, просив аби він її назад у гієну спровадив. А той каже, що у мене думки погані. От пожив би з нею рік і все б зрозумів. Останню б ікону на черевички проміняв, а та ненажера все одно б верещала, що він дурний, як віслюк.

— От наболіло ж тобі, куме.

— Про що болить — про те і молюсь, — голова іронічно посміхнувся. — Так ти кажеш, що Тар існує?

— Чом би й ні?

Перший недовірливо зиркнув.

— У сусідському селі стара на свого волала, що він, як той перевертень — нажереться горілки і стає потворою.

— І що з того?

— Так її звір задер уночі, — нахилившись ближче до голови, мовив другий, також у літах, але стрункий і з бородою. — В її ж ліжку. А діда так і не знайшли.

— Брехня.

— От тобі хрест.

Другий перехрестився.

Шинкарка налила іще один кухоль вина, пройшла між столів, поставила кухоль перед головою і з посмішкою віддалилася.

Вусатий сьорбнув десь половину. По вусах потекло.

— Маячня. Всілякого по світу ходить, та не Тар. Ти від чумаків про нього чув? Чи може кобзарі вуха піснями набили? Так вони тобі кінську дупу у розум встромлять — а ти й не здригнешся. У тих мандрівників думки, як конопляна мотузка, — крутяться і в’ються. Який на вигляд той твій Тар? Мовчиш? Отож.

— А що тут скажеш… — другий почухав потилицю. — Як сатана, мабуть…

* * *

«Я згадую ті часи із тривогою. Я… згадую ті часи і інколи не можу проронити слова. 1646 рік, двадцять восьмий рік течії багряної ріки…, потоку, усіяному плямами пороху, плямами свинцю, силуетами почорнілих від сажі трупів. Війна Блакитної і Чорної крові… Захід Аін захлинувся у ній. Аін бився і тріщав, наче маленький човен на порогах.

Землі… Землі топтали війська, топтали найманці, ними блукали знедолені, ними мандрували безпритульні. Дороги, багато доріг. Усіма ними тягнулися смуги. Довгі зсутулені смуги. Спотворені голодом обличчя жінок, спустошені очі дітей…

Двадцять вісім років я був пішаком протистояння аристократії і приватерів[1]. Двадцять вісім років… Що? На сході… Звідкіль я знаю, що там коїлось. Здається, теж була війна. Війни усюди де є люди. Лише інколи трапляється мир. Але і мир не більше ніж затишок. Справжній спокій дарує лише смерть. Що? Козаки? Так, серед вульфінорців були козаки. Здається, і серед фрійців теж… І… Але вони з півдня. Ні?»

Анонім. Розмова із найманцем Гудбрандом з Королівства Богряна

Уламок І. Чумаки

1646 рік. Рівенія/Чорноземія. Правобережжя Босфену

У грудях заболіло. Курінний Хвиля підніс до рота долонь і щосили прокашлявся. Груди здавило ще більше. Він відвів руку, подивися на долонь із огидою, струхнув її вміст на землю. Потім зиркнув на багровіюче у західних променях село і з тяжкою радістю вимовив: «Гарно бути вдома».

Кінь курінного ступив у село Пусті Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бісовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кілька кроків, глухі удари копит, невідчутна мить… Над головою Хвилі, пронеслось величезне щось. Своїми прозорими камуфлюючими крилами щось зачепило самотню низьку хмаринку і, наче ложкою, зачерпнуло білу пару, протягнувши її за собою по небу. Курінний схопився за ефес. Його ж висічене, наче з каменю, обличчя, темно-карі очі, симетричні риси — ніщо не здригнулося, ніщо не подало виду тривоги. Лише кінь, зі страху, забив копитами.

— Тихіше, друже, — мовив Хвиля до коня. — Не треба галасу. Біда минула сама собою.

Кінь фиркнув, але вгамувався. Загроза в небі дійсно зникла. Курінний озирнувся, аби упевнитись, що ніхто нічого не бачив. Він був правий. Майже правий. Старий селянин у солом’яному дірявому капелюсі стояв у десяти кроках від Хвилі й підіймав журавля[2] угору. Дід не звернув уваги на небо, а роздратований щойно кінь лиш викликав на його обличчі усмішку.

— Галний, та поясливий якийсь. Невсе сталі люти його лякають? — запитав беззубий дід, розглядаючи коня.

— Не звертайте увагу. Скажіть, будь ласка, крізь ваше село чумаки проїжджали?

— Плоїссали, та не плоїхали. У синкалки сасітають, — не скидаючи усмішки з обличчя, мовив старий. — А ти бес стягу — снач, не са війною. Са сіллю?

— За сіллю, — відмахнувся Хвиля. — Бувайте.

— Пувай, косаче. Топлої тологи!

— Бач, — полишивши позаду кілька хатин, мовив Хвиля до коня. — Для того діда, як і для багатьох, — бісота назавжди лишиться байками. Доки, звісно, одна така байка не задере худоби чи, того гірше — пошматує когось із родичів. А в іншому разі проживе дід життя, слухаючи казки про потопликів чи мавок. Наче, світ ніколи тої падли не бачив.

Хвиля закинув ногу на сідло та, скориставшись останніми променями сонця, підпалив маленьким скельцем люльку. Груди давило і саднило, але облишити курити Хвиля не наважувався.

— Другий місяць пішов, а відповідей так і немає, — курінний пустив густий острівець диму, що за мить розтанув перед його обличчям. — Невже ми, друже, марно топчем землю?

Хвиля сплюнув, погладив по холці коня.

— Ні. Дурня. Мають хоч чумаки про таке відати. Вони багато мандрують. Між їхнього брата, нерідко, й освічені зустрічаються. Сподіваюсь, нам хоч з ними пощастить.

* * *

Курінний завітав до шинку. Двоє молодших чумаків веселими окриками запросили його до свого столу. Третій, сивий, обережно усміхнувся і відпустив легенького кивка.

— Дякую за гостинність. Слава Сибові, — мовив Хвиля і вмить опинився на лаві навпроти трійці.

— Слава, козаче. Люба, — звернувся до шинкарки наймолодший, вимазаний дьогтем, чумак. — Келих вина сповіщанину, й нам ще по одному.

Шинкарка усміхнулась, і трохи присоромлена красою гостя, швидко розставила келихи по столу, а після зникла за дверима, що вели на подвір’я.

— Сподобався… — потягнув чумак та добре сьорбнув з келиха.

Курінний усміхнувся.

— Навіщо у цьому недоброму[3] краї? — продовжив мовити наймолодший, поки двоє інших частими ковтками спустошували кухлі. — До Сковії дорогу маєш чи, може, у гості до Хана у Комаран?

Хвиля вирівняв оселедця, відкрив до огляду три рубці, що колись подарував йому очеретяник, покрутив вуса та, добре посмакувавши з келиха, запалив люльку.

— Чув я, добрі люди, — почав він. — Наче ви, чумаки, про потойбіччя знаєте. І що між вами вчений люд трапляється. Правду кажуть чи ні?

Молодший і середній повели плечами, а старший, сивий бородач із рівеньським носом, схожим на кинджал джамбію, усміхаючись мовив:

— Хе… Дещо відомо. Головне, — що саме тобі треба? Адже я, на противагу твоєму, відаю чималими знаннями дяків-сповіщан, які вами протегують, у питаннях нелюдів. Знання ті ненаукові — а у більшій мірі, міфічні, але мені, здається, що не наука тебе цікавить. Чи не так?

Курінний знов покрутив вуса та випустив ротом густу хмарину; ледь стримав кашель.

— Колодязь, — мовив він. — Є легенда за якийсь колодязь і виконання будь-яких бажань. Але де він розташований та хто там живе — невідомо.

Сивий примружив очі й описав ними коло; безцільно оглянувши приміщення, мовив:

— На Перехресті плутався, з чортами братався, з них старшого бачив — той за вічність тлумачив.

Старий замовк. А двоє молодших, щойно сплюнувши через ліве плече невидимої слини, тричі перехрестилися. Хвиля машинально повторив за чумаками, але старий, на подив інших, сидів непорушно.

— Ця легенда не переводилася із давньої рівеньської на латианську[4], — знову заговорив він. — Я читав її колись у молодості, коли навчався в колегіумі. Багато книжок читав, поки їх не спалили… Недивно, що окрім чуток ти нічого не чув. Ганьба…

Старий махнув рукою і зробив кілька ковтків. Здивовані його балакучістю, побратими витріщили очі, але переривати старого не наважилися. Хвиля чекав на продовження.

— А хай їм усім… — старий із гуркотом заземлив кухля на стіл. — За легендою, біля села Перехрестя, за маковим полем, стоїть магічний колодязь. Живе у ньому виконавець бажань, коханець і підданий Меімени Рати — королеви потойбіччя, — батько усіх бісівських істот, джин на ім’я Тхар чи Тар. Не пам’ятаю як вірно вимовляється. Бажання той Тар виконує одне. А за те добрий чоловік має стрибнути у колодязь, на місце джина, і три роки сидіти там, доки звільнений виконавець бажань буде жити серед людей у тілі прохача й втілювати у реальність його бажання. Ось така старезна легенда. Гарна на слух, але дивна на розсуд.

— Чому? — вперше прорізався високий голос середнього. Очі його, як і очі молодшого, не втрачали відвертого подиву.

— У всьому, Петре, у всьому. Якісь джини… Королеви потойбіччя… Та хай і так. Але уяви: забажає прохач жінок без міри. А виходить, сам Тар їх і буде три роки закоханками[5] тішити. А ти, козаче, — сивий знов перевів погляд на Хвилю. — Чого питаєш? Перехрестя тут недалеко, та те село смертю тхне. І смертю не міфічною, а справжньою. Там, кажуть, хвороба людей покосила під корінь.

Курінний похилив голову на бік та повів плечима.

— Як не бажаєш розповідати — справа твоя, — сивий зітхнув і змінив серйозність на усмішку. — Вип’ємо ще по одному кухлю за знайомство та минулі часи і будемо вирушати, а то хлопці мене зараз запитаннями роздеруть, а я славлюся шанувальником тиші.

Як тільки було покінчено із новими кухлями, сивий підвівся. Усі інші повторили за ним.

— Нехай тобі Сиб допомагає, козаче. А до Перехрестя, — старий зробив невеличку паузу, надягаючи на голову шапку зі шликом. — Я б тобі їхати не радив. Життя коштує більше ніж казки.

— Дякую за розповідь. — Хвиля вклонився і додав: — Що буде завтра, те буде завтра. Нехай вам Сиб допомагає.

Нові знайомі вдруге обмінялися поклонами, а після трійця вийшли з шинку.

— Трохи дивні ці чумаки… Особливо сивий, схожий на ляха. Як ви гадаєте? — не витримавши, мовила молода шинкарка з довгою косою та пишними формами. Вона всілася праворуч від козака, щільно притулившись до нього своїм теплим тілом.

— Аби дьогтем не мазалися, — мовив Хвиля, дмухаючи люльку і роблячи вигляд, наче нічого не трапилося. — Були б, як усі. Та з тим, скільки землі вони під своїми волами топчуть, хворобу неважко зустріти. От і чорні, наче чорти.

— Усе так, — потягнула дівчина та зітхнула настільки неприкрито й голосно, що Хвиля вмить почув її думки. І не тільки почув, а навіть побачив. Розові щоки молодички наливалися кров’ю, дихання її частішало, а пальці все сильніш упивалися в косу.

* * *

Спозаранку курінний поснідав сам і коня нагодував. Шинкарка, здавалося, спала. Але, як тільки він вийшов за тин її невеличкої мазанки, дівчина вмить опинилась поруч, наче із землі проросла.

— Як буде хлопчик, — стрибнувши у сідло, звернувся курінний. — Назви його Андрієм, а як дівчина — то Марією.

— А як нікого? — запитала пишногруда із невизначеною посмішкою.

Хвиля усміхнувся у відповідь.

— Гарна ти жінка, Ганнусю. Бувай.

Уламок ІІ. Очеретяник

Перехрестя збудували на пагорбі біля затоки Босфену, — у пейзажному місці Чорноземської казковості й колориту. З обох берегів затоки до води опустили гілки широкі верби, створюючи на воді мерехтливу золотисту сітку. У центрі живої огорожі — на тому місці, де дерева не росли — селяни примостили дерев’яні кладки та рибальські човни біля них. Від кладок товстенькою смугою бігли вгору викопані у глиняному урвищі сходи, які увінчувалися входом до головної, і єдиної, вулиці села. Останню прикрашала церква зі зрубу на кінці.

Козак, який не мав нагоди назвати свого імені чумакам, був курінним Хортинської Січі на ім’я Яків Хвиля. Кілька місяців тому він повернувся у рідний край і був єдиним, хто вцілів після кровопролитної битви на Захарських полях. Битви, в якій він і його полеглий курінь брали участь як найманці Вульфінорії. Козаки славилися як вправні воїни. Але улітку 1646-го, під натиском трьох чисельних армій союзників, Захарські поля — а саме фрійське містечко Пункт Авір — стали останнім мазком на полотні тодішньої війни не тільки для куреня Якова.

* * *

Полишивши Пусті Жнива, Хвиля швидко дістався затоки. Їхав берегом уздовж верб. Наблизився до урвища із кладками.

Здавалося, Перехрестя зруйнували кілька десятків років тому. Залишки стін від колишніх мазанок, зламані та прогнилі частини дерев’яних возів, навіть кілька скелетів у вигнутих позах знайшли собі місце під хатинами. А світло з неба… Звичайнісінький ранок, жодної хмаринки. І все ж небо було незвично сірим, а у повітрі віяло смертю. Прийнявши рішення швидше здихатися цього місця, курінний погнав коня по головній вулиці. Колись широка, тепер вона мала вигляд стежини серед руїн: щільно порослої бур’яном, вертлявої.

Оминув розвалини церкви. Курінний помітив необхідне йому велетенське червоно-чорне поле. У грудях знову здавило, — та тепер від щастя. Але і тій радості не випало на долю затягнутися. У кінці колишньої дороги, сажнів з п'ятнадцять попереду, виліз із землі очеретяник — потвора людської форми тіла, з ніг до голови оповита різними водоростями, ряскою, пустими панцирами раків і черепах. Плечі очеретяника прикрашали кілька людських черепів різного розміру. Обличчя у бісівського не було — на його місці виросло щось схоже на пташине гніздо. Пруття того гнізда рухалися, наче живі, й нагадували клішні річкових раків. Курінний знав цю потвору, знав як із нею боротися. Тільки освячена Сибовим прощенням куля, випущена точно в червоне серце, заховане глибоко у грудях, може покінчити із очеретяником раз і назавжди. В іншому випадку: роби в ньому дірок, як у небі зірок, а справи не буде ні крихти.

Пустивши вірного друга у галоп, Хвиля витягнув пістоля. Та у ту саму мить, як він пліч-о-пліч зблизився з готовою вдарити бісотою, стрімко встромив пістоля у її бридкі груди. Пролунав постріл. Потвора зайнялась вогнем, і вмить від неї лишився тільки попіл. Курінний, в чергове, здивувався, що полум’я істоти ані на краплину не опекло його руки. Здивувався — та не скаржився. Сховав пістоля до поясу, закинув правої ноги на сідло і перетнув кордон села, збавляючи хід до підтюпця. Наперекір усім балачкам про макові поля, Хвиля увійшов разом із конем до червоно-чорного духмяного озера.

Уламок ІІІ. Безкінечне поле

Кілька днів потому — якщо, звісно, відсутність ночі у добі можна назвати днем — Яків мандрував червоно-чорним полем, що, як виявилося, не мало ані кінця, ані краю. Небо над головою іскрило багрянцем із крихітними зеленими цяточками на зразок зірок, а лінію горизонту прикрашало біле марево, схоже на те, що описували його північні кригогорські знайомі. За весь час курінний не бачив ані птаха, ані іншої живої істоти. Їх у тому, приреченому на безчасовість та беззвучність, місці не водилося. Лише легенький вітерець інколи пробігав, нахиляючи червоні капелюшки маків у бік білого марева.

Ні Якова, ні його коня не мучили спрага чи голод. Вони не відчували ані запаху, ані температури, ані втоми. Тільки незрозуміла, прихована жорстокість навколо. Здавалося, що ось так — усю вічність — вони будуть їхати у невідомому напрямку і ніколи не дістануться цілі. Що день не піде; і місяця на небі не з’явиться. А сонце, наче пригнічене багряним небом, буде, притискаючи, світити потьмянілими променями, наче задушене.

Невідомо, скільки їхав Яків із вірним товаришем по тому зачарованому полю. Та у якусь мить він, врешті, помітив очікуваний колодязь. Тоді Якову спало на думку, що такий пустий, наповнений тільки особистими думками мандрівника, шлях створено заради єдиної мети: аби розпрощався проханець з усіма неважливими бажаннями й залишив лише найщиріше, найтаємніше за всіх. Внутрішнє спустошення від чималого шляху миттєво зникло, а біль у грудях, на радість, не виникла знов. Яків ударив поводдям і стрімголов понісся до колодязя.

Зупиняючись біля цілі, Хвиля помітив біло-чорного лелеку із дивним, загнутим на кінці, дзьобом, що сидів у гнізді на опорі перехиленого вороту. Яків сплигнув з коня, підійшов ближче і вклонився лелеці. Той на зразок Якова відповів і почав балакати людською мовою.

— Як Тара бажаєш побачити, маєш кинути до колодязя головнішу в житті, а може й за життя, річ.

Яків, за звичаєм, запалив люльку та недовірливо запитав птаха:

— А чому Тар, як він такий могутній, сам у мене не забере найдорожче?

— Могутність, Хвиля, — відповів лелека, примруживши повернуте до курінного око. — Не в тому, щоб красти, а в тому, щоб змусити. Бовдур ти, козаче. Але як вирішиш надути Тара, то втратиш язика — аби більше не міг брехати, чи слух — щоб не чути брехні, чи зір — аби ніколи більше не побачити оту твою найдорожчу річ.

На додачу лелека засміявся низьким голосом. Хвиля, за звичаєм, випустив ротом густу хмарину й прослідкував за її зникненням. Можливо, його б і могло щось здивувати, але курінний розумів на що й яким чином він пішов. Розумів ще тоді, як не побачив кінця червоно-чорного озера маків.

— Не хочеться вірити у балачки птахів, та пройти такого шляху, аби піти ні з чим…

Яків витяг шаблю, поцілував лезо та кинув зброю у темну безодню. Зробив він те із удаваною легкістю, але в його серці щось перекрутилося тієї миті і з важким гуркотом упало донизу.

— Хо-хо-хо, — знов засміявся птах.

Раптом із колодязя вилетіла чорна тінь та утворила собою контури, що походили на тінь людську, але у кілька разів більшу і надто струнку для подібного зросту. Від тієї раптовості курінний позадкував на кілька кроків.

— Чого ти бажаєш, Якове? — голос тіні розійшовся усією безкінечністю багряного оточення.

— А що ти можеш?

— Хре-хре-хре, — тінь зарипіла, наче стовбур під вітром. — Можу все, що ти можеш, що міг би, та й те, на що тобі не вистачить самого себе.

— Щось незрозуміло ти кажеш, джине, — курінний примружився та з спідлоба зиркнув на тінь. — Точнісінько, як ті басурманські шахраї чи іґундеї з ярмарку.

— Не дратуй мене, митар бісів. Чи ти замало полем їхав? — загриміла тінь. — Ще кілька насічок на тілі вічності бажаєш зробити? Та я тобі швидко долю багряними нитками із зеленими зірками зв’яжу, аби часу мого не гаїв.

— Ну, добре, — Яків струхнув тютюн додолу. Йому вдавалося мати легковажний вигляд. — Кажуть, ти мене на три роки до колодязя можеш схоронити, та бажання у цім тілі виконати. Правду кажуть?

— Так, це правда. — проскрипіла тінь.

— То лізь у моє тіло й здобувай перемоги задля козаків Чорноземії. Хоча б і три роки.

Тінь мовчала, та до розмови долучився лелека.

— Що? Дива… Звитяжний козак не хоче шаблею рубати.

— Хоче птах, і навіть більше того. Та треба, мені аби моїм братам жива фортуна стежки прокладала. Людину можуть убити, можуть катувати аби знищити в ній дух. Та як я розумію — коли увійде до мого тіла джинова тінь, то людини вже не буде. Це мені й треба. Будь-яку ціну бажаю сплатити за те.

— Невже не віриш у свої сили? — подумавши, спитала тінь.

— Досить, — відсік Яків. — Неважливо, у що я вірю. Я не маю перед вами сповідатися. Де це чутно, щоб сповіщанин бісоті з потойбіччя душу відкривав?! Що робити треба, нечиста?

Тінь помовчала.

— Не сердься, Хвиля. Я — вічна істота, можу гаяти час на балачки. Гаразд, стрибай, — тінь похилилася, вказуючи на безодню під собою.

— Слава Сибові, — промовив козак і зник у темному отворі.

Та тільки-но зник один, з’явився інший. Наче такий — і не такий. Інший Яків. Яків-Тар.

Уламок ІV. Нове «вбрання»

Князь звикся зі своїм новим тілом, його спогадами та почуттями. На зразок справжнього Якова він запалив люльку. Дмухнув. Наступної миті біля його ніг, із червоної хмаринки, з’явилася пухнаста руда кішка із полум’яними вусами і зеленими очима.

— Таре, мій коханцю, — голос кішки лунав, наче найм’якіший серед усіх світів музичний інструмент. — Ти знов стрімголов рвешся допомагати істоті з іншого світу?

— Облиш, — відповів князь і знов зиркнув на свій новий вигляд. — Мені не подобається це заняття. Та як ти пам’ятаєш, я програв у волин[6] князю Цеху Обіцянок. І тепер, як комусь залізе до голови, аби відбулось щось неймовірне, виникає цей клятий колодязь і відриває мене від справ.

— Сподіваюсь цього разу, — мурликала руда. — Маленька частка вічності швидко пролине, аби я не встигла занудьгувати за тобою.

— Звісно, що так, Володарко Ір-Реалі. До речі, наш новий знайомий видався не таким уже й бовдуром, яким його виставив Лейлек. Я відвідав не тільки засіки його пам’яті, а й дослідив тіло. Яків хворів. Хворів сильно. Йому лишалося, щонайбільше, кілька місяць. Тож Хвиля, у сенсі цього світу, щойно виграв час. Цілих три роки. Загалом не тільки, але йому про те знати не слід. Я сподіваюсь, він нас не чує?

— А ти не бачиш? — кішка справді здивувалася і на додачу усміхнулась. Володарці Ір-Реалі рідко випадало дивуватися будь-чому.

— Не те, щоб зовсім… — відповів Тар. — Але обтяжений цим тілом та умовами згоди, я вже не так гарно відчуваю буття світів.

— Усе так, мій любий, — зітхнула Володарка, потім всілася і почала вимиватися. — Не чує козак, не переймайся. Краще йди, та скоріш вирішуй справи. А мене поки розважить Земфір, наш примарний князь Цеху Жаху. Я так давно не лякалась, цілісіньку вічність. Хі-хі.

— Ти, Володарко, любиш мовити забавками, — князь облизнув пальця та підніс його догори.

— Чом забавки? Кожний момент вічності — вічний, чи не так? — після маленької паузи руда засміялася. — А… То ти про це і кажеш… Хі-хі-хі. Ой.

Кішка помітила задраний до гори палець князя.

— А що це ти робиш?

— Чекаю на північний вітер. Хочу спробувати Повітряного коня. Він має великої шани серед крадіїв. Та мабуть у цьому тілі, — Тар із зневаженням оглянув себе. — Доки не буде мною скоєне хоча б якесь чимале зловчинення, я не зумію провести жесту, хоча б і вітер буде той, що треба.

— Навіщо тобі, любий, на північ?

— Хочу завітати до Ганса Християна з Королівства Кригогір. Кілька місцевих років потому я дарував йому магічного окуляра, аби він моїх діточок міг бачити. Ганс вирішив бути літописцем потойбіччя, та для багатьох його твори на вигляд, наче казки. Як і діточки мої, до речі, доки на цвинтар невіруючих не покладуть. Зараз той окуляр може знадобиться й мені самому. Не всі мої витвори вдають із себе тих, ким вони є.

— А вітер тобі навіщо?

— У тому й річ, Володарко, — Тар почухав лоба та трохи здивовано намацав оселедця, додавши, що то досить дивна зачіска. — Задля тілесної трансляції[7]. Швидко потрапити і повернутися з півночі можна, лише спершись на північний вітер.

— А зловчинення… — кішка закінчила вимиватися. — То для втілення жесту магії Гріху треба?

— Так, люба. Я вже не справжній Тар. Згідно з контрактом у тілі проханця моя сила обмежена. Я зможу черпати її лише з особистих учинків. Майже всі місцеві Не-Реалі, які охочі до магії, саме так і поводяться.

— Як тут усе сплутано, — протягнула руда. — Швидше закінчуй свої безглузді справи, любий, і вертайся до мене. Князь Земфір Жах — жах, який нудний.

Кішка повела пухнастим хвостиком навпроти мордочки і зникла у червоній хмарці пару.

— Погодься, Таре, — мовив Лейлек, якого до того, наче й не було. — Ця угода набагато цікавіша за минулу. До того ж, у місцевому сенсі, ти врятував козаку життя.

— Порятунок досить відносний, Лейлеку.

— Для князів — звісно, для людини — навряд. Чи, може, посперечаємось?

— Ще одна угода? — Князь підвів брови. — Іди під три чорти, Лейлеку. Під три чорти.

Уламок V. Бісова тварина

Князь назвав коня справжнього Якова Кремез. Та тварина, з перших хвилин, не бажала приймати нового господаря і навіть штурхнула Тара копитами у груди. Князь відлетів, впав. Підвівся. Зрозумівши, що так не може бути й далі, Тар пригадав слабке заклинання школи Гріху, що зветься Дика сповідь. Десь з десятого разу він таки зміг провести неважкий жест і від кінчиків його пальців до ніздрів коня розтягнулась синьо-зелена пара. Якийсь час вона протрималась, та коли Тар розвів руки в сторони — пара розтанула, мов й не було.

Перші хвилини кінь складав казна-що, та потроху, незв’язані розумом слова, почали набувати вигляду мови:

— Ти, йогі-го, не товариш… раніш. Тепер, йогі-го, другий… за того. Бити… коли сідає, йогі-го! Чув?!

— Чув, — спустошений звичайнісінькими чарами, наче трьома днями безперервної варти, відповів Тар.

Він сів біля Кремеза та знов запалив люльку.

— Будемо поки що разом, а потому я твого товариша поверну.

— Не піде, йогі-го. Голова копита люба бачить. Болі море, йогі-го.

— Ти не лайся, чотириногий, бо я тебе шаблею приборкаю. Зрозумів?

— Спробуй, йогі-го!

Князь проявив з потойбіччя невитіювату шаблю, та трохи не впав до землі. «Треба облишити магію, — подумав він. — Хоча… Аби провчити бісову тварину, мені сили вистачить».

— Облиш, князю, — пронизаний сонячним промінням з’явився перед Таром сивий із синеньким обрамленням Дух справжнього Якова. — Мого товариша, якого ти Кремезом прозвав, треба погодувати з руки, погладити по холці та слова добрі сказати. А інакше, отримаєш ще кілка тумаків, а може і зовсім від тебе втече.

— Багато знаєш? — Із презирством приснув Тар.

— Дещо знаю, князю, — відповів Дух.

— Ну, гаразд. Та як ця звірюга мене ще раз вдарить…

Дух Якова зник. Залишати Ір-Реаль на довгі відрізки часу він права не мав. Особливо, коли Тар не був зацікавлений у такій появі. Хоча князю хотілося тріснути балакучого коня, він зробив усе, як сказав Дух справжнього Якова. Обережно погладив, погодував та спробував сказати щось добре.

— Здоровенні в тебе ноги, Кремезе, — Тар зазирав позад коня. — Жодна кобила не втече, як забажаєш на неї залізти.

Здивований недоречною похвалою кінь усе ж вирішив спробувати налагодити відносини з новим господарем.

— Сідай, тільки, йогі-го, мовчи. Після… Колись… Казати по справі, а таке — ні.

Князь заплигнув у сідло, владно махнув рукою. Навколишнє затремтіло, затріскотало і розсипалося на безліч уламків, неначе дзеркало, що впало на підлогу.

Уламок VI. Ґавазмій

Межа частенько збоїла, не завжди доставляла подорожан за їх бажанням. Та добре, що цього разу мандрівники не з’явилися посеред крижаної пустелі острова Айзлан чи, й того гірше, на морському дні. Тар і трохи наляканий Кремез проступили із чорної пари просто посеред дороги. Довкола знайомий пейзаж — Неозорий луг. Князь озирнувся і з полегшенням видихнув. Він не побачив нікого, кого б така незвична поява могла здивувати. Але то не все, що потрапило йому в очі. Попереду, сажнів за сто, над невеличким селом — а саме над шинком — у повітрі кружляло жахливе чорно-зелене створіння.

— Йогі-го, матір Божа! — не втримався Кремез.

Князь на те подумав, що коня треба позбавити мови аби уникнути майбутнього клопоту, але зараз він, на жаль, не міг того вчинити. Ані зайвих, ані достатніх магічних сил у Тара не лишилося: пусті забавки витягли усе під самісінький корінь.

— То — ґавазмій, — неохоче пояснював князь зрозумів свою нікчемність. — Потвора з людських, пташиних та гаспидових тіл. Їх інколи відьми створюють задля гаяння часу та втрати купи магічних сил. Питаєш: чому? Бо пуття від них — на ніготь, та й живуть замало. Але чаропрактика для бісівських жінок — понад усе. Навіть понад здоровий глузд.

Кінь не відводив очей від схожої на суцільний безлад кінцівок і частин тіла тварюки.

— Зрозуміло, — продовжував князь. — Кулею його не вб’єш, та він не любить голосних звуків. Бачиш, — Тар показав рукою у бік велетня над шинком. — Хоче людським м’ясом поласувати, але жінки так верещать, що птаха навіть сісти на дах не може. Саме за тої риси я і вважаю цю істоту купою даремно втраченої магії.

— Робити що, йогі-го? — наче зачаклований кружлянням ґавазмія, запитав кінь.

— Під’їдемо. Я зроблю кілька холостих пострілів у повітря. Скоріш за все, дурна птаха втече.

— А як — ні? — кінь недовірливо зиркнув на князя, що сидів позаду у сідлі.

— За мене не переймайся. Хоч я і в’язень тіла твого товариша, а все ж істота вічна.

— Та я, йогі-го, — Кремез зробив пазу і знов подивися на беззвучного велетня. — За тебе не переймаюсь, прірву тобі в голову, господарю.

— А?.. Он як? Та він, наче коней не їсть.

— Гарні справи, — кінь фиркнув. — Ти знаєш хоч щось насправді?!

— Аби ти замовкнув — у мене б щастя побільшало, — з презирством посміхнувся князь. — Поїхали.

Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кінь, як укопаний.

— Ні, йогі-го, — відмовився чотириногий. — Іди сам. Ти — істота вічна, а я — ні.

— Кремезе, а на ділі — боягуз? — князь посміхнувся. — То треба тобі іншого ім’я дати.

— Добре, йогі-го. Якщо повернешся — даси другого.

Трохи невдоволений, але здебільш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пістоля, що лишилися йому від Якова холостими, і побіг із криком та пострілами у бік велетня. Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав свої почуття і поплівся за господарем.

Розлючений ґавазмій, окутий голосними криками та пострілами, відчаївся, та, схоже, мав намір напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукіт копит і з головної вулиці, з-за тину шинка, показалися десяток козаків у сідлах, на чолі котрих був пустотливий кошовий отаман із довгими, мабуть, з півсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення. Така порція ґвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небі, швидко розмахуючи велетенськими крилами.

Козаки оточили князя в кільце. Отаман, чиї вуса після бадьорої верхової їзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та міцно обійняв Тара.

— Якове, — розціпив руки та відступив на крок позаду мовив довговусий. — Невже повернувся?

— Як бачиш, брате Могила.

Тар розвів руки і зробив оберт навколо себе, аби продемонструвати усім, що він і справді цілий-цілісінький.

— Чом босий? — Могила показав на ноги князя. — Невже у пеклі так спекотно?

Князь здивовано зиркнув на ноги і згадав, що й справді забув одягнути черевики — полишив їх на мотузці, з’єднаній із сідлом коня. Він мимоволі зняв їх під час спроб скоїти Дику сповідь. Босі ноги слугували своєрідним збудником полегшення під час важких і стомлюючих жестів. Не надійніший спосіб, але трохи послаблював утому від чаропрактик[8].

— Ще й як спекотно, — згадавши усе це відмахнувся Тар.

— І коня загубив? — похмурішав Могила. — Невже втратив товариша?

— Та ні, — князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. — Хуткіше, мій хоробрий Махане.

Могила перекинув вуса на перед та, сміючись, запитав:

— Його раніш, наче, по-іншому звали?

— Обставини, Остапе. Там, звідки я повернуся, багато чого по-іншому.

— Ну, то поїхали, — довговусий вправно заплигнув у сідло. — Розповіси.

— Поїхали, — погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сідла.

— А що таке, йогі-го, той Махан? — трохи відірвавшись від ватаги, пошепки запитав кінь.

— Ковбаса, — усміхнувся князь, слідкуючи, аби їх розмову ніхто не почув. — З особливо боягузливих коней.

Уламок VII. Угорі гілля, хвиль-ля!

Вітер був легесенький, та його вистачало, аби майорів на щоглі чайки отаманський стяг. Коли ватага разом із Таром і Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображені на ньому атрибути. Золотистий мушкет і шабля на червоному фоні, змотані звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку — розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки — за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика — сіли на весла і почали гребти до Хорти. Вони наспівували добре відому Якову, а тепер і князю, пісню.

«До столи-и-ці за-ві-та-ли

І Султа-а-на при-ві-та-ли,

Привезли йому пта-хів,

Чайок білих в сто ряді-ів.

Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,

Гарно бу-уло, та від-пли-ли,

Гей, розгні-і-вався Султан,

Гей, раді-і-в козацький стан,

Приспів!

Уго’рі гі’лля, хви-иль-ля,

Угорі гілля, хви-иль-ля…».

— Хуткіше, хлопці, бо до вечора тягтися будемо, — крикнув хтось із подорожників.

— Угорі гілля, хви-иль-ля, Вгорі гілля, хви-иль-ля… — прожовували козаки під прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкіряного барабана.

Попереду, біля другого руля, дивлячись, як розтинає кіль чорні хвилі, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.

— Бачу, тобі вже краще, — підпаливши скельцем люльку, мовив отаман, хитро усміхаючись. — Мабуть, у нечистих свої ліки. А я от вирішив із хлопцями прогулятися. Ота чорна падла, — Могила кивнув головою, указуючи за плече. — Зустріла нас тільки-но ми висадилися до берега. Миха разом із конем, уявляєш, у небо підняла та кинула так, що обоє, мов гілки від вітру, хруснули і зламалися. То ми її від берега і погнали.

— А їхав чого? До жінки? — припустив князь відшукав спогад, що у Могили сім’я у Блискавицях.

— До неї. Аби ти зараз не згадав, то, може, й краще було б.

— Повертаємо?

— Та ні. — Остап наморщив лоба. — На тому тижні завітаю, як чого не трапиться.

— А трапитися може.

— Може, — отаман зітхнув. — Ну, тоді не по долі близьких у цьому місяці побачити.

Замовкли. Барабанщик припинив ударяти. Козаки покинули весла і розсілися, аби перепочити й побалакати. Могила кинув кільком гострих зауважень, та перевів погляд на Тара.

— І яке на вигляд те… пекло? — випускаючи крізь довжелезні вуса тютюновий дим і трохи помовчавши, запитав отаман.

— Не встояв?

Тиша. Тар зрозумів, що Могила не уклінно чекав на відповідь.

— Не існує, брате Остапе, жодного пекла.

— Гм, — задумався отаман. — Невже за гріхи людські немає Божого суду?

— Божий суд, мабуть, на землі відбувається, — припустив князь, сприймаючи із певною огидою подібні міфічні уяви співбесідника. Але Тар добре усе розумів.

Раніше, він лише інколи робив дірки у Межі, від чого казкові уявлення місцевих втілювалися. Не-Реаль існувала сама по собі, виключно за її особистими законами, а людство будувало серед тих законів свою історію, своє життя. Останні століття стали випробуванням для нього. Магія, потойбічні. Усе це постало реальним для людей. Звісно, що не всі повірили. Однаково, як і те, що не всіх ті зміни торкнулися. Незважаючи на ці обставини, князь розумів, що зараз, у цю саму мить, невіра людей у новітній, змінений ним світ була хибною і навіть безглуздою.

— Важко погодитися із твоїми словами, — Могила протяжно зітхнув. — Сподіваюсь, що ти не всюди був.

— Я теж, — погодився Тар, аби надати бесіді крихту людяності.

— А насправді, — навіщо їздив? Усі кажуть різне. Ежик Зрадник, наче, хворобу свою невиліковну лічити. Турет лаявся, що ти у кобзарі гайнув і шаблю на дівчат проміняв. А Хриць… Сам знаєш. Він злий з-за смерті брата на Захарських. Тож записав тебе у цебекські зрадники і спровадив «додому» — до Вульфінорії. Божевільна дурня, скажу тобі. Той Хриць…

Остап зітхнув та, помовчав, запитав:

— У чому правда? Так і будеш мовчати?

— Буду, брате, — князь повільно випустив дим. — На то і воля людині дана.

Тар бачив, що відповідь Могилу не задовольнила, але отаман нічого не сказав.

— Які справи на Січі? — трохи потому змінив тему князь.

— По завтрашньому обіді, брате, Рада має бути. То ж ти вчасно повернувся, — примітив Могила. — На місце Кошового Отамана шість куренів своїх кандидатів виставляють. Гармаша — з Боринського, Півня — з Бузинського, Когута — з Лисківського, Поглумка — з Погорбицького, Межихату — з Соснянського й Томарука — з Липінського. Хтозна, кого оберуть. Може, і крові трохи пролиється. Сам знаєш, як бува. Свою ж кандидатуру я виставляти більше не буду. Бачить Бог: старий я став. Молодим дорогу треба дати.

Князь погодився, хоча й у вправності та енергійності Могили він не мав великих сумнівів.

— І як з цим покінчим, — продовжував отаман набираючим гучність голосом. — Підемо на Рівенію. Зовсім вони глузд втратили. Віру свою цебекську сповіщанину до кишені сунуть. Землі козацьких старшин, без кари якої, спалюють, а селян грабують. Ми — самозаконні, але не повновладні. Тому й виходить, що змушують козаків ковтати отруту з медом та слухати гаспидські промови рівеньської шляхти. І не тільки її. Сам, брате, усе добре знаєш. Чого я тут теревеню? — Могила повернувся до козаків на греблях. — А після Ради ми розішлемо по всій Чорноземії універсали, аби збиралися добрі люди на Січі. Велике повстання, яких ще не було, готувати будемо. І на воді, і на землі свого закону, своєї влади покаже чорноземський сповіщанин. Так брати?!

Могила вдарив куркулем[9] по борту у ритм барабану, на що команда в один голос рівно гримнула ствердним криком.

— До речі, Якове, — Могила повернувся і хитро зиркнув на Тара. — А ти можеш собі уявити хто ці промови до мене у голову запхнув?

Тар знизав плечима, хоча і згадав від кого Яків цих слів наслухався перед подорожжю у невідоме. І хто в його серці запалив вогонь, а у голові — думки про повстання. Могила не міг того знати. Ніхто не знав.

— Когут, уявляєш? От же ж… — Отаман дмухнув велику хмаринку тютюнового диму, та вона швидко полетіла позаду. — Я його ще джурою пам’ятаю. Запальний хлопець, та мені ніколи не спадало на думку, що у нього окрім шаблі щось у голові проросте. Життя дивовижне.

— Виходить, не буде бійки, — припустив Тар. — Когута оберуть. Інакше, чому ти вважаєш, що повстання почнеться?

— Має початися, брате. Має.

Тар згодливо кивнув та потупив очі у воду. «Вгорі гілля, хвиль-ля», — пронеслось у голові в князя.

Уламок VIII. Землеріз

Чайка була на середні шляху до Хорти, коли вітерець змінився на вітрисько і над козаками поповзла невелика, неприродно чорна, хмара.

— Швидше, хлопці! — закричав Могила. — Всю душу кидайте на греблі, або ж до води підем. Ось тобі, брате, — закриваючи обличчя від скаженого вітру, закричав Остап до Тара, — І пекло, якого немає.

— Що це?! — запитав князь, хоча відповідь була йому відома.

— Землеріз! — Прокричав отаман, чиї вуса розвивалися, наче дві морські мурени. — Хмара, проклята Духом Вітру! Замість блискавок списів, жбурляє велетенські кістені з шпичастими ядрами на кінці… Ліворуч!!!

Кермові умить відреагували. З десяток кроків праворуч від чайки пронісся, чіпляючи воду, велетенський сонячний шар. Неначе важок маятника, він пройшов по дузі угору. Та коли досягнув крайньої точки — розтанув, а на його місці з’явилися ще два. Оскільки хмара рухалась, то й ядра також не мали однорідної траєкторії. Вони носилися по обидва борти чайки, а одне з них заціпило весла і кілька козаків із криками вилетіли у вируючі води Босфену.

— Тримаємось, сповіщани! Не час ще для нас! — Прокричав Могила та зайняв спустіле місце на веслах. Тар також узяв греблі у руку і зробив вигляд, що він як і всі пронизається жагою до життя. А за мить, на додачу, заголосив: — Угорі гілля, хвиль-ля!!! Натиснули, брати!!! Угорі гілля, хвиль-ля…

Козаки, сміючись, надбавили потужності й гучності у голосі та що є сили веслували між блискавичних булав Землерізу. Велетень-барабанщик увесь наступний шлях до берега насилав на хмару прокляття і реготав, мов скажений. Тару здалося, що велетень не заради забави знущався із загрози. Смерть була для нього звичайнісіньким жартом.

Коли чайка досягнула Хорти, біда вже пройшла осторонь. Вітер ущухав і знову перетворювався на вітерець. На піску виднілись борозни від велетенських небесних куль. Вечоріло, наближалася ніч.

— Так ти, курінний, кажеш: пекла немає, — усміхнувся Могила.

Він стрибнув через борт до берега та розпалив кресалом забризкану водою люльку.

— Я не казав, Остапе, що його немає, — Тар сидів на борту чайки і викручував воду із намоклої сорочки. — Я казав, що воно на Землі.

Уламок ІХ. Прокляття жаги

Хортинську Січ збудували у 1593-му році від Сибова Різдва. Її засновником вважають козака Саливона Гайду — особистість міфічну, оповиту багатьма чутками. Навіть в імені Гайди кобзарі не дійшли до єдиного висновку. Хтось називає його Саливоном, інші, зауважуючи на невірності елландського походження імені, кличуть засновника Самійлом. Ім’я Самаїл зустрічається у тексті Ігерилексії, Святого Сибова письма, і носить його пророк, який закликав до народовладдя. Оскільки Січ сповідала саме устої народовладдя, ім’я Самійла отримало багато прихильників. Але ім’я — не єдиний камінь спотикання.

* * *

Минаючи Січовий базар, галас якого стихав, Тар виводив у пам’яті тексти, які прочитав в Архівах Вирія Світів княгині Цеху Мудрості Соф’ї. Тару подобалося читати, і Соф’я подобалася йому також. Інколи він так «захоплювався книжками», що навіть отримував засуджуючий погляд Меімени. Але Володарка Порядку ніколи не вдалася до ревнощів. Вона лиш глузувала й хижо усміхалась, обіцяючи колись нашкодити Соф’ї у відповідь. Загалом, справжніх емоцій на обличчі Меімени удостоювався тільки Тар. Інші князі не мали подібних привілеїв. Щонайбільше — невеличка зацікавленість, і тільки.

* * *

Другим, й куди тяжчим, камінням спотикання виявилися мотиви Гайди. Одні кажуть, що він подався до Хорти адже його жінку, дітей і усю власність спалили комаранські бусурмани. Інші вважають, що ім’ям Гайди назвався один із дворян Сковії чи ляхів Рівенії. Невідомий мав гроші та вплив, але не втримався від болючої картини беззахисного чорноземського селянства й вирішив згуртувати його для боротьби. Треті, як повелося, називають Самійла помазанцем Сиба, ангелом та, загалом, не людиною.

Як би там не склалося, а Січ існує. І існує плідно. Вона й справді оплот одного із кращих людських строїв на всі часи. Але, як і інші витвори Не-Реалі, Січ має прогалину. Тією прогалиною є зовнішня політика.

* * *

«На цьому можна облишити, — подумав князь. — Щось мені підказує, що зовнішні відносини козаків ще встигнуть мені набриднути.»

Піднявшись на пагорба, минувши зруб і ворота, ватага розділилася. Хлопці отамана відлучилися до Сповідьського куреня, сам Могила запропонував Тарові відпочити перед Радою і пішов у центр, до церковної площі та кола домівок старшин. А князь поплівся до свого Затоцького куреня.

* * *

Не дивлячись на вдалі рейди до Комарану, наймацькі походи на захід Аін — Хвиля так і не став заможним старшиною. Єдине, що він дозволив собі — зайняти проміжну ланку маломашів, що знаходилася між привілейованими зимівниками[10] і голотою[11]. Маломаші мали у власності невеличкі рибальства або скотарства. Інколи в їх розпорядження потрапляв водяний млин. Саме останній і викупив два роки тому Хвиля, аби хоч трохи прикрасити життя комерційною складовою. У глибині душі Якову те було не треба. Він придбав млин, бо того потребував статус. Насправді ж, його думки цілком поглинули мандри й військова справа. Хвиля бажав прожити життя лицаря, але саме такий шлях і довів його курінь до загибелі, а Якова — до чахотки та згодом — до Перехрестя.

* * *

Коли Тар умостився, серед спустілого Затоцького куреня, який і досі пустував з низки несуттєвих причин, до його навідався Гармак, січовий писар. Ще з дверей Тар почув, як маленький кругловидий чоловік у червоному кунтуші із візерунчатим жупаном дріботів по підлозі.

— Що сталося? — запитав князь, перекрутившись на інший бік, аби бачити писаря.

Кругловидий присів навколішки біля ліжка. Тар здивувався. Те не дуже походило на манери Кирила Гармака, писаря і другої людини на Січі. Тож, аби не видати подиву і зацікавленості, вочевидь, у цікавій справі Тар, потерши, знов заплющив очі.

— Когут! — викрикнув пошепки Гармак та почав смикати удавано незацікавленого Тара, аби останній швидше просинався. — Когута прокляли.

— Та невже?

— Ось тобі хреста.

Гармак наспіх перехрестився, від чого ледь не впав.

— Тіло пала? Гарячка? — сонно уточнив князь.

— Де там, — писар махнув рукою. — Він пити не може.

— То треба до того менше було, — пасивно протягнув Тар, досі не бажаючи підводитись.

— Ти не розумієш! — спалахнув писар.

Але Тар відсік.

— То поясни.

Гармак підвівся, у колінах затріщали кістки. Кругловидий щось буркнув на той рахунок, а потім швидко вмостився на ліжко біля ніг князя. Кирило вирішив усе ж пояснити детальніше, бо було схоже, наче Яків й справді не міг повірити у прокльон.

— Як Іван якого глечика візьме, — почав Гармак. — У тому вода на пісок перетворюється. І не тільки вода. Навіть кров у м’ясі чи молоко. А як іншому дають, то знов усе стає, як зазвичай. Намагалися, аби хтось другий йому до рота рідину налив — де там, усе марно. Вода стає піском.

— Івану більше б було до вподоби аби вона на горілку перетворилася? Або ж як у тексті Ігерилексії — на вино?

— Це не жарти, Якове!

— Та бачу, — Тар вирішив, що треба бути серйознішим і запитав. — Що робити вирішили?

— Не знаємо. Дівчину йому привели, аби поки…

Писар обірвався. Він зрозумів, що видав страшенної таїни. Жінки на Січі були під суворою забороню, то ж князь хижо зиркнув на Гармака. Але той зробив вигляд, що нічого такого не казав.

— Треба щось робити! — спалахнув Кирило, аби подалі відступити від своєї похибки. — Як так й далі піде — сонце по наступному дню сяде, а Когут у землю ляже.

— І чому до мене прибіг? Чому така шана? Я спозаранку маю разом із усіма бути на Раді, а ти спати не даєш.

— Невже тобі, Якове, все одно?

— Ні, — Тар підвівся. — Та я, Кирило, все ж не розумію, яка від мене користь у таких справах.

— Чули ми, курінний, що ти із бісівськими мову мав. І не тільки мав, а й повернувся. То ти у цих справах за всіх нас перший.

— Чутки по Січі — повінь в печі. Пари забагато, — блиснув Тар народною мудрістю.

— А в що вірити, Якове? — приречено зітхнув Гармак. — Дяка запросили. Той на його глянув, каже, наче Іван до Старих стовпів на південь Хорти навідувався. А туди сповіщанину не можна. От і прокляла його нечиста. Відьма яка або ж чорт, а може, й одне з тих триклятих дерев, що прутами ноги в’яжуть. Дяк — людина дивна, — Гармак покрутив гусячого пера за вухом. — Інколи навіть з бісами мову має, кажуть… Не знаю… Та тільки, неначе, не з тими, що біля Старих стовпів… Мабуть… За чутки — твоя правда. Та не про те мова. Я он до чого. Знай, курінний: як про тебе брешуть, то вибач мені, а як ні, — обличчя Кирила залилося багрянцем, — Не маєш, Якове, людського права покинути брата у біді!

Тар помовчав, роздивляючись картопляний ніс та пишні вуса Гармака під ним.

— Кажеш, дяк його оглядав?

— Так, — обличчя писаря вмить розквітнуло. — Добрушка. Михом у світу кличуть. Він до нас нещодавно прийшов. Дивна людина, я ж кажу.

— Що кажеш? — не розумів Тар.

— Він, наче, намагається знайти спільну мову, — почав Гармак. — Розумієш, із нечистою? Та чи можуть бути добрими його думки, якщо звісно то не пусті балачки? Цебеки теж миру із бісами хочуть, та замість того спіймають вовкулака і почнуть його «вивчати». Досліди ті всім відомі — катують, а по смерті, — тут Гармак зробив акцент. — Науку на нього накладають. Хоча, як їх послухати, та наука великий гріх. Цебеків не зрозумієш. Так от. Розчленовують бісот, палять їх кістки, м’язи в отруйних речовинах бовтають, а потім стануть колом і дивляться. Тьху. Моя ж думка простіша за їх: як можна швидше — так, аби бісота не мучився — вбив, помолився про його душу і йди далі.

— Гаразд, годі балакати, — князь підвівся з ліжка. — Я втрачаю стрижень нашої бесіди.

— Вибач, — погодився із зауваженням Кирило. — Занесло візок у бур’яни.

— Бува, — погодився Тар і додав: — Зустрінемось на колі старшин, біля будинку Когута. Але пам’ятай, Кириле, я тобі нічого не обіцяв. І з балачками про мене — не погоджуюсь. Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув писар і швидко полишив курінь.

* * *

Тільки-но вдягнений князь вийшов за двері, тільки-но місячне сяйво впало йому на лисину довкола оселедця, біля ніг закрутилась руда кішка.

— Таре, навіщо тобі ці клопоти? — запитала Володарка.

— Гадки не маю, — князь запалив люльку та бравенько дмухнув з-під вусів. — Але мені здається, що Гармак усе одно б не повірив, що я чорта за хвіст не тримав. До того ж, я за діточками скучив. Їх — уже ватага, а багато сиротами зростають.

— Який ти турботливий, — кішка заплигнула йому на плече, впилася кігтями у груди і спину аби не втратити рівновагу і хижо прошепотіла: — Тільки-но дивись аби рубати їх не сталося, бо ти не ти, і казати про це не маєш права.

— Годі, люба, — Тар поцілував руду у носика. — Йти треба.

Кішка, неначе всміхнулася, повела хвостом і розлетілася червоною хмаринкою. Князь розім’яв руки і з першого разу провів його особистий жест, що не належав до жодної з шкіл магії. Ім’я він вигадав для нього просте «Крила ночі».

Помітивши, як господар перетворився на кажана, Махан не втримався від коментарю:

— Треба менше їсти на ніч.

Кажан підлетів до коня і промовив голосом Тара:

— Це єдине заклинання, що я втілюю, не втрачаючи сил, — казна-чому вирішив пояснити коняці князь. — Запозичив в одного із Транскільванських творінь. Але, на відміну від того хлопця, я довго у такому вигляді бути не можу, та й кістки від перевтілень ломить так, що більш двох разів на добу за жодних обставин я його виконувати не наважуся.

Закінчивши розповідь, Тар дратливо сплюнув ледь помітну краплю і зник у чорному небі.

— Де ж ти, йогі-го, моє старе життя? — зітхнувши, мовив Махан.

Уламок Х. Про що брешуть спогади

Будинок Когута, на зразок інших будівель у колі старшин, був двоповерховим білим будинком зі зрубу із дерев’яними сходами на фасаді, що утворювали трикутну арку перед вхідними дверима. Саме по тих сходах писар провів князя і впустив усередину. Сам, на подив Тара, лишився за порогом. Двері позаду князя зачинилися і він опинився серед суцільного бойового трофея. «Яків міг прикрасити свою не гірше, — пронеслося у голові князя. — Аби, звісно, вона була б і Хвиля мав потяг до колекціонування».

За кілька кроків, які відділяли гостя від господаря, перший встиг детальніше розглянути інтер’єр. Тут тобі і килими з Ханасанії, і химерні жупани рівеньських ляхів, й інкрустована рубінами золота чаша, всередині якої — пригорща срібних сковських обрубів; комаранський ятаган з золотим держаком та гардою з сапфірами, різні хутра і ще багато чого.

Але, за звичаями сповіщан, дальній куток кімнати був майже повністю пустим і єдиною його прикрасою був дубоворамовий еквабіліс[12] із зображенням Сиба, що тягне злочинний стовп, на якому його і підвісять. Дивлячись на єдинообраз Тар пригадав, що більшою шаною користувався Триптих Сибового життя, в якому: на лівому полотнищі — «Малий Сиб і Полярна зірка», на правому — «Життя після смерті. Рай», а по центру, на найширшому, — «Месія та Божий намір»[13]. Те, що Когут повісив лише останнє полотно, могло означати тільки одне: гроші на еквабіліс курінний витрачати не став.

— Слава Сибові, брате, — прохрипів Когут, жестом руки запрошуючи гостя підійти ближче. Сам він сидів з лівого краю просторого ліжка, а з правого виднівся, повільно підіймаючись та опускаючись, горбок, схожий — хоча, чому схожий? — на людину, яка притиснула колінка до грудей.

— Слава, Іване. То це правда? — запитав Тар.

— Вона сама, — іронічно посміхаючись, відповів Іван.

Задля прикладу він нахилився, узяв з підлоги щербатого кухля, перевернув догори ногами. З нього посипався пісок, що на півшляху додолу перетворювався на воду.

— Лихо, яких світ не бачив, — дивлячись на магічне перевтілення промовив курінний.

— Еге ж, — погодився князь. — Розповідай все з початку, та нічого не таї.

— Мене, брате, ніколи за брехнею не бачили, — гордо зауважив Іван і, посміхаючись, додав: — Ну… Може про якого набігу дещо прикрасив.

Князь мовчав та чекав на розповідь.

— Учора, — почав Когут. — Я, троє моїх завзятих хлопців та ярчук поїхали на південь Хорти до Спаленої вежі[14], Старих стовпів по-старому, аби вгамувати трохи нечистої, бо розплодилося потойбічних, наче цвіркунів.

— Ярчук? — уточнив князь, адже у спогадах Якова собака Когута фігурував лише, як звичайна тварина.

— Ага. Мій старий товариш і бойовий помічник у боротьбі з нечистою. Я знайшов його ще цуценям і відтоді він неодноразово рятував моє життя, не шкодуючи своїм особистим. Про його справжню природу відомо тільки найближчим, братам і старшині, що мандрує по світу менше твого. Тож, не дивно, що ти не знав. Он він.

Когут показав у північний кут куреня, де лежав, скрутившись, кремезний собака із червоною холкою та золотим цепом на шиї. Його вуха були довгими, неначе у зайця, але тонкими і майже щільно прилягали до спини. Із пащі виглядало, довше за інших, вовче ікло.

— Пухнастий, майже мій одноліток. Він — несправжня собака. Мабуть, ти чув хоч трохи про ярчуків, так?

Тар сумнівно кивнув, то ж Когут вирішив роз’яснити:

— Його вовче ікло може дуже важко поранити нечисту, а інколи — вбити. Мені було п’ять, коли мене хотів викрасти старий довгомуд, та ще потвора хочу тобі сказати — кремезний, одне око, одна нога і діточками повечеряти любить. Аби не Пухнастий, не балакав би ти зараз зі мною.

Когут із подякою в очах подивився на собаку.

— Довгомуд добряче подряпав малого, — Іван знов перевів погляд на князя. — На знак подяки я виходив, вигодував і залишив Пухнастого у нас удома. Батько його приручив, мати навчила добрих людей не чіпати, а я, як виріс, з собою на полювання за нечистими душами беру.

Когут зробив паузу, облизав посохлі губи, пробурчав щось на зразок: «Хоч би й в рота начхали, не образився б» і продовжив:

— А був випадок… На чайках за пороги Босфену ходили. До Басурграда через Аксинське море. Ти і твій курінь того року десь на заході цебекську кров проливали. Уявляєш, по третьому дню плавання Пухнастий, мов з кишені, виплигує — і вже на човні. Біга, ластиться. А увечері його один паскудник, іноземець Годхрик, за борта викинув, поки я спав. Казав, що Пухнастий на його кинувся. Не повірив я йому. Та й ніхто з наших. То ж висадили ми атронгличанина на безлюдний островів серед Босфену, аби трохи вивчив, падлюка, любов до тварин Божих. По Пухнастому траур справили та й далі вирушили. А він, чудище босфенське, наступного вечора знову з’явився. Біга, ластиться. От же ж…

Пухнастий почув, що балакали про нього та, не розтулюючи очей, кілька разів викреслив хвостом півколо. Когут глянув на це і сумно усміхнувся.

— Як не здихаюся прокази нечистої, будеш, друже, сам на сам із життям.

Князь думав повернути Когута до початку розповіді та Іван сам із тим вправився.

— Так от, прибули ми до стовпів по обіді…

Під ковдрою біля курінного ворухнулося, та Когут зробив вигляд, що нічого не помітив і продовжив:

— Спека — нелюдська, нікого немає. Вирішили влаштувати засідку. Пухнастого лишили у центрі кам’яного кола, аби був у вигляді приманки-зброї в одну тваринну морду, а самі сховалися по кущах. Ми, насправді, не знали хто може з’явитися, та й не клопіт — один кінець для нечистої готували. А тут… — Когут замовчав і стиснув порепані від спраги губи.

— Ну, то кажи, Іване, що сталося? — велів Тар.

— Не знаю, брате. Наче й знаю, та не те було. Хоч шаблі мені до горлянки підстав або на суд Божий пусти. Правду кажу, очі не бачили того, що в пам’яті лишилося. Як би міг Пухнастий за мене розповісти…

— Не тягни вола за хвіст.

— Розумієш, Якове, якісь чари на нас наклали, — тихо вимовив Когут. — Бо пам’ятаю я, що вийшла із-за дерев чарівної краси дівчина. Погладила по холці Пухнастого. Нас до себе покликала. Здається, чимось пригостила, а потім скинула сукні і гола, як той місяць у небі, зайшла до води та розтала поміж хвиль.

— Зникла й зникла. У чому ж морок?

Когут нервово зашморгав руками по колінам.

— Бо як так усе трапилось, — захрипів курінний. — Чом паща Пухнастого замизкалась людською кров’ю, а я… Чом проклятий, наче дурінь на розум?

Іронічний посмішок промайнув по обличчю Когута. Князь на те витримав невеличку паузу, аби вдати роздуми, а після запитав:

— Що інші кажуть?

— Кажуть те, що й мої спогади. І так само не можуть згадати — кого це Пухнастий поранив.

— Дяка просив аби він із собакою поговорив?

— Що ти? — напустив гримасу подиву курінний та за мить її розвіяв. — Насправді — просив. А він як завівся. Хто ж знав, що балачки із тваринами — недобра магія.

— Недобра, — ствердив князь. — Її називають Магією Гріха.

— Гріх? — здивувався Когут. — У чому? Невже балачки із Пухнастим можуть скоїти шкоди? Хто від того постраждає?

— Магія Гріха, як я зрозумів, — пояснював Тар, бо дуже добре знав нюанси його власного витвору. — Не тільки стосується зловчинення, а й порушення природних законів і порядків. Якщо тварина не може балакати, то вона і не повинна. Наші молодші брати не мають такого ж розуму, як людський. Та як дати їм його… Чи не думаєш ти, Іване, що тварина не забере собі зло людське і пристрасті людські, га? І що вона не буде представлена до Божого суду, як тепер її воля може бути спрямована супроти законів голоду й природних потреб?

— Он воно як… — потягнув Когут. — Я про таке не думав.

— Найбільше зло у тому Іване, що ми не хочем бачити зла, та воно майже всюди. Не можна здолати ворога, якщо дивитися на нього крізь пальці чи робити вигляд, що ворога — немає.

— Важкі думки ти кажеш, — Когут трохи не поклав руки на горбок, але вмить схаменувся. — Та, мабуть, у тих місцях, де ти мав сумнівну радість бути, такої науки навчиться неважко.

— Плітки, — відмахнувся Тар.

— Як забажаєш, — приснув Когут. — Тоді може по-іншому. Не насуплюй лоба. Я до того, що ти, Якове, багато мандрував, і міг бачити подібне.

Князь мовчав. «Хвороба» Когута була йому відома. Але показувати кості у кухлі на початку партії він не хотів. Гра тільки починалася, треба було витримати час.

— Маю подумати, — почухавши потилицю, мовив Тар.

— Розумію, — погодився Когут. — Але ж поквапся, буде твоя ласка, бо моя може — скоро скінчитися.

Уламок ХІ. Sanguine sollemnitatem

Князь вийшов з будинку. І тільки-но підпалив люльку, аби зробити театрально розіграну паузу роздумів задля Когута, як перед ним з’явився Дух справжнього Якова.

— Ти маєш допомогти Івану.

— Бо він твій товариш? — байдуже збрехав Тар.

— Ні, князю, — натомість серйозно відповів Дух. — Не тільки тому. Когута оберуть отаманом. Козаки люблять його. Інші претенденти також сміливі й честолюбні, та у Когута є запал, харизма.

— Щось я не помітив, — зізнався князь. — Іван нічим не вирізняється серед інших. Мені, скажім, Могила більш до вподоби. До того ж, твої слова залишать свою силу, навіть якщо Іван повернеться з вигаданого вами «того світу»?

— За таких обставин, князю, у Когута буде ще більше прихильників, а вороги будуть думати, що його не можна вбити.

— Згоден, про таке балачки підуть…

Тару не подобалось, коли хтось, окрім нього, виявляв розум. Хоча, переважно, те стосувалося лише Якова.

— Балачки, князю, — Дух Якова повільно розсипався, — світом правлять.

«Балачки, — повторив подумки князь. — Твої балачки, Хвиля, докучають мені усе більше і більше». І хоча думав Тар по одному, вигляд він мав зовсім інакший: спокійний і навіть трохи апатичний.

* * *

Дмухаючи люлькою Тар знов піднявся по сходах і увійшов до кімнати.

— Гаразд, Іване, — помітивши зникнення горбка, промовив князь. — Я згоден. Та аби розв’язати язика Пухнастому, я маю вчинити щось дурне. Є думки, що саме?

— Звісно, ні! Як я можу радити братові піти на гріх? Стривай, — похмурішав Когут. — Виходить, то не брехня… Твої мандри і справді були до потойбіччя… Якщо ти вже сам за магію берешся…

— А ти й досі вважав, що я у церковну бібліотеку їздив чи вишкіл який закінчував? — без образ мовив Тар. — Ні, Іване, не там я був. То як сам не маєш думок… Піду по ночі… Довкола позаглядаю, може, на кого лаятися почну без приводу, та й вистачить на заклинання.

Когут недовірливо зиркнув на князя, та, відчувши як у роті майже не має слини. нічого не заперечив.

— Не переймайся, — втішив Тар товариша Якова. — Усе буде добре. Не таке вже й жахливе те потойбіччя і та магія Гріху.

* * *

Відомо, що Тар збрехав. Лаятися не допомогло б. Зловчинення має бути справжнім, вагомим. І можливість скоїти подібне виникла сама собою.

Перевтілившись у кажана, Тар вирішив пошукати пригод. Але Січ спала. Він пролетів над стіною, минув східний порт та дістався затоки. Кружляючи між пишних крон, застиглих від штилю верб, князь, раптом помітив на березі козака, який садить дівчину у замаскований листям човен. Тар знову перетворився на Якова і сховався у чагарнику, аби прослідкувати за тим, що буде далі.

Князь не покладав великих очікувань на подібний епізод, але життя — то низка випадковостей, то чом би й ні. Козак, чиє обличчя князь ніяк не міг роздивитися, спустив на воду човна із молодичкою, та видершись на палубу сам, ухватився за весла і почав гребти. Що то була за дівчина — Тар здогадався. Козак же не був йому знайомим, та, мабуть, хтось із друзів писаря.

— Гребти, гребти і ще трохи до гори, — прошепотів Тар, слідкуючи за маленьким рибальським суденцем, що повільно колихалось на хвилях. Тар розумів: дістатися берега козаку і дівчині вдасться не раніше обіду, а може, й наступної ночі.

Раптом вода під маломістким завирувала і по обидва борти вилізли довжелезні суховії-руки, геть зовсім оповиті водоростями. Рука з кривими нігтями схопили дівчину за голову, та — заверещала, але й у такому, відносно недалекому, місці від Січі, навіть у нічну тишу, її ніхто не почув. Князь вихопив пістоля, і швидко запхнув назад до поясу. Доля дала йому подарунка. Він міг допомогти, та вирішив нічого не робити. Байдужість, як відомо, чи не найгірший гріх за усіх. Багато на йому темної магії скоєно. Вмостившись на м’яку теплу траву, Тар із захватом продовжив стежити за нападом.

У додаток до рук із-під води вилізла зубата паща. Декілька разів вона клацнула гострими іклами та розкрилася на всю ширину. Вправним рухом відкрутивши дівчині голову та іншою рукою зрізавши верхню половину козака із шаблею в одній руці, водяний запхнув трофеї собі до рота та зник під водою. За кілька секунд потому шабля вистрілила із води, закрутилася з низьким шурхотом і встряла до землі у кроці від князя.

— Ти бач, — протягнув Тар. — Я навіть не міг уявити, що й тут дитинча вештається. Чи то може його до Хорти щось манить…

Умить Тар пригадав усе, що відав — то була одна із його улюблених справ — і, зробивши миттєві висновки, знову вернувся до літньої тиші.

— Боюся, що затемнення сонця по цьому тижні примножить мій клопіт. Справжнє sanguine sollemnitatem[15] назріває… Шабаш, як кажуть у народі. Так… Як би було весело, аби я здихався цієї клятої обіцянки.

Тар дещо роздратовано зиркнув у небо. Майже повне біленьке коло місяця випускало яскраві промені. Князь примружився і опустив погляд до води. Під чорною полудою, продірявленою блискучими цяточками, по верху сріблястої місячної стежини повільно плив човен. Плив, прикрашаючи срібло темною смугою червоної крові.

Уламок ХІІ. Ще одна балакуча тварина

Повернутися Тар вирішив звично, без трансформувань. З південної вартової вежі, що красувалася над ринковими воротами, князя окликнули.

— Що це там за гівно по ночі вештається? Дірок у тілі замало?

На обличчі Тара промайнула усмішка. Цього козака Яків добре пам’ятав. Ще з юнацтва Турет почав лаяти всіх підряд, коли випив води з тої криниці, що під забороною була. Отож, тепер січовики мали терпіти лайки Турета, бо доброго слова від нього ніколи не почути. Дяки ж, а їх на Січі побувало немало, намагалися вилікувати лайливого козака, вигнати молитвами, або магією Покаяння той прокльон. Та все марно. Лиш завдяки деяким жестам, мирним людям на щастя, їм вдавалося зробити Турета на деякий час німим. Що ж до іншого…

Турет славився своєю зовнішньою вродою. Вродою настільки виключною, що дівчата усіх мастей навіть не звертали уваги на його лайливу манеру викладати думки. Усе у нього було в міру, у всьому була симетрія. Ніс та підборіддя, зріст і плечі. У блакитних очах Турета постійно панувала синь безхмарного неба. Але більш за все він славився своїм могутнім чоловічим приладом. І хоча козаки були відомі, як, здебільше, чемні представники людства, усе ж таки: люди є люди. То ж прилад Турета, з часом, перетворився на січову легенду та привід для підбурювань. Сам же Турет ніколи на те уваги не звертав і вважав, на подив інших, дану тему поганим приводом до жартів.

— То я, Яків! Не бач? — посмішки крикнув князь. — А ти ще й досі, друже, не можеш жодного речення вимовити без того, щоб гівно згадати чи образити кого?

— Відьмин чоловік! — сміючись крикнув Турет з висоти. — Дупою же-ж відчував, що гівняного мушкета можна не витягати. Проходь, курінний, досить сракою кропиву пестити.

— Гаразд. Бувай, друже.

— Стули свою пельку та йди вже! Падлючу тишу балачками шматуєш.

Турет замовк, а Тар, не кваплячись, пройшов крізь височенні дерев’яні ворота, що врізалися у січ на ровом.

* * *

Коли князь дістався кімнати Когута, то побачив те, на що ніяк не очікував. Біля ліжка, тримаючи руки над сплячим Іваном, стояв рудоволосий дяк. Від долонь дяка на все тіло Когута простиралася біла полуда, що іскрила сріблястими цяточками по всій довжині.

— Слава Сибові, курінний.

— Слава. А ти, мабуть, Мих? — запитав князь, намагаючись пригадати побачену ним магію.

— Кажи до мене Добрушка.

— Гаразд. І що це ти робиш, Добрушка?

— Я наклав на Івана чари Покаяння, — втомлено відповідав дяк. — Йому різко стало гірше. Трохи Кирила не побив. А я якраз у гості навідатися вирішив. Як тепер бачиш — вчасно.

Дяк оглянув полуду та продовжив:

— Заклинання Між світів занурило Івана до штучного сну, та довго я так не витримаю. Щобільше — два дні. Ще й з тиждень потому відновлюватись доведеться. Але два дні Іван ще протримається.

— Знаю, — погодився Тар. — Важке заклинання.

Дяк зиркнув недовірливо, але без розпиту мовив далі:

— Іван розповів мені у кількох словах про вашу бесіду. Я проти Гріху, та як іншого виходу немає — роби, курінний, що збирався. Тільки подалі від моїх очей. Не треба дяку на таке дивитися.

— Невже спокуса? — припустив Тар. — Чи чутки по Січі, що ти із бісами вештаєшся, неправдиві?

— Я не знаю, Якове, ні про чутки, ні про Гріх, — відсік Добрушка. — Та й знать не хочу. Бери ярчука і йди звідси. Ми ще поговоримо з тобою, але не зараз.

Князь уклонився і наказав Пухнастому йти за ним. Собака, зрозуміло, вагався. Зиркав то на окутого полудою товариша, то на дяка, то на того, хто наказував. Кінець кінцем покорився і з опущеною мордою поплівся за Таром.

Коли вони вийшли, князь вирішив, що треба відвести Пухнастого до свого куреня та після всього і ярчука, і Махана повернути до звичного вигляду. Тварини, що балакають, викликали у Тара дисгармонічну відразу. Може, саме тому, моделюючи прокляття перевертнів, князь так і не наділив останніх здатністю розмовляти.

* * *

— То буде мій товариш, йогі-го?

— Ні, — відсік Тар, підходячи разом із Пухнастим до коня. — Бажаю одним пострілом двох вразити.

Кінь не швидко второпав, про що мова.

— Йо-огі-го… А я вже звикати став до балачок.

Тар не звернув на нього увагу. Всівся на лаву біля бокової стіни куреня, подивився, аби нікого не було і знову провів магічний жест. Від пальців потягнулась синьо-зелена пара і, потрапивши до пащі собаки, за мить зникла. Не в приклад Махану Пухнастий почав говорити без ускладнень.

— Що з Іваном? — прохрипів ярчук.

— То ти нам розкажи, — князь запалив люльку. — Що трапилося біля стовпів?

Пухнастий на мить відвів голову. Він зробив те повільно, із почуттям: зовсім як людина, якій соромно. А потім поглянув карими очима із надто помітним ірисом довкола зіниці.

— Моя провина, — зітхнув собака. — Я ж не міг знати, що та гола людська дівчина — зла бісівська.

— То дівчина все ж була?

— Була, — погодився ярчук. — Я не відаю, про що саме казав Іван, бо людську до цього лише частками розумів. Та мені здалося, що не він, не інші, не можуть згадати, що відбулося насправді.

Тар випустив довгий струмінь диму.

— А ти — кмітливий собака, — промовив князь. — То кажи вже, як було.

— Добре, людино. Було так, — собака ліг та почав, заплющивши очі (Тар на це згадав, що собаки пам’ятають через ніс, то очі їм лиш заважають): — Коли ми прийшли до каміння від яких тхне смаленим, Іван наказав мені патрулювати, а сам із іншими козаками сховався у кущі. Після шести подихів вітру, сімнадцяти метеликів, двісті тринадцяти цвіркунів, сорока ропух та того, як я відчув одного водяного щура між дерев чи, може, просто з дерева — я, на жаль, не зміг відрізнити — до каменю наближалась нелюдська дівчина людської подоби. Її волосся — то водорості, шкіра — наче пелюстки квітів, а піт — схожий на молоко. Вона йшла, не торкаючись землі. Я оскалився на неї та ніхто, ніби нічого не помітив. Де йшла вона — квіти розкривалися і випускали пилок. Кілька птахів сіли їй на плечі. Щур, якого я відчув раніш, прибіг до неї і став крутитися біля ніг. Я не зрозумів, що саме… Може — щур, може — дратівливий пилок… В якусь мить я не стерпів і з усієї злості впився дівчині у ногу.

— Далі, — наказав Тар, відчувши майбутню паузу.

— А далі вона зникла, — Пухнастий облизав носа. — Іван з товаришами вийшов лише за сімдесят п’ять подихів вітру та… Навряд, треба все перелічувати. Й ми повернулися на Січ. Мене по дорозі, і вже на Січі, розглядали, відчиняли пащу, постійно нервово балакали. Все. Я скінчив.

— Ну, — Тар почухав лоба. — Як я і гадав. Добре, що пані мавка тобі вуха на вузла не замотала і не наказала бігти задки, доки у тебе скінчаться цифри у підрахунку вітрів.

— Справді не знаю, чому кинувся на неї, — задумливо прохрипів Пухнастий.

— Бо ти — ярчук, а вона — мавка. Які тобі ще треба пояснення? Годі. Ставайте разом, — наказав Тар Пухнастому і Махану.

— Може, мені мову, йогі-го, господарю…

Та кінь не встиг договорити. Йому, як і собаці, у пащу влетіла синьо-зелена пара.

Уламок ХІІІ. Повітряний кінь

— Розповідати дяку про мавку, поки що не треба. Я маю сам із нею поговорити.

Тар говорив уголос, дивлячись на Махана, що інколи переривчасто фиркав під носа. Пухнастий же вмостися спати біля ніг Тара, інколи перекидаючого хвоста зі сторони в сторону.

Повіяв вітер. Князь традиційно облизав пальця та підніс угору. Відчувши прохолоду з потрібного йому боку, він продовжив роздуми уголос, дмухаючи люльку.

— От і добре. Тепер треба відбути до Королівства Кригогір. Сили на подорож туди й назад мені має вистачити. Може, й більше. Я поки не знаю, який в цього тіла магічний потенціал. — Тар оглянув себе знизу догори. — Питаєш, Махане, навіщо мені на північ? — продовжував князь свої роздуми. — А тому, що мавка зі мною балакати не стане, а мені треба точно знати, якої вона породи. Ці голі гарнюні, невідомо навіщо, охочі до міжвидової мімікрії. Отож, відрізнити мавку-покоївку від мавки-злодюжки або ж мавки-неупередженки тільки за зовнішнім виглядом не вийде. Я маю бачити її справжню природу, а тому мені необхідний окуляр Ганса. Махане?… Та що ж це я?! Тьху.

Тар зрозумів, що кінь йому не відповість і він марно йому це все розповідає.

— Бісове ребро, я починаю вкриватися людськими пристрастями, — дивувався уголос князь. — От же ж прірва.

Аби не пірнати глибше у суперечливі роздуми, він підвівся з лави та покрокував до вартової вежі. Щоб Повітряний кінь згаяв менше енергії, треба було виконувати цього жесту якомога вище від землі. Звісно, ідеальним місцем був хрест на церкві святого Бойка, але дістатися туди князь зміг би лише завдяки іншій магії, на яку він сил витрачати не бажав.

Видершись по сходах до самої верхівки пункту спостереження, князь удруге привітався з Туретом.

— Друже, — почав він опісля. — Я не маю часу на пояснення. То ж доки не скінчився північний вітер, я вдамся до магії, а ти, сподіваюсь, зробиш вигляд, що те тобі наснилося. Угода? З мене не убуде, обіцяю.

— Невже ти, падлюка, курінний, у пеклі й справді був?

— Так, — відповів князь, трохи помовчавши, та розпочав проводити жесту. — Хай буде так.

— А поясниш, Якове з брудною сракою, навіщо ти чаклу…

Вартовий не встиг закінчити. Біле снігове ручисько, з два сажні вгору, що утворилося просто з повітря, спіймало його і Тара у свою долонь. Здоровезні крижані пальця склалися у щільного куркуля. Біла, переливаюча перламутром, рука розсипалася, залишивши вежу пустою, трохи притрушеною снігом.

* * *

Перше, що почув князь, коли розплющив похололі від снігу очі, був тріскіт полін у невеличкому каміні. Хтось намагався підняти його з дерев’яної підлоги.

— Де ми? — запитав Тар, намацуючи в горлянці голосу.

— У сатани під ковдрою, — прокашляв Турет, намагаючись підвестися.

— Жовсєм нє, — промовив чоловік, який схопив князя під руки, допомагаючи піднятися на ноги. — Нє ясно, катрий шатани ви імєл в думкє. Навнєрно, глумітца?

— Бачиш, Якове з брудною сракою, що твоя магія з людьми робить? — перекрутившись навколо спини та всівшись до підлоги, прохрипів Турет, обірвавши вельможу.

— О-о-о… Гівно, — продовжив він здивовано. — …А може, той… Не магія… Падлюча матір…

Вартовий нахмурився, оглядаючи освітлену свічками та каміном кімнату. Інтер’єр — у північному стилі. На стінах — картини з зображенням гір і гостроконечних замкових башт. Книжки на товстих дерев’яних полицях та кілька кремезних шаф. Стіл для письма із чорнильницею і перами… Останнім на очі Турета потрапив вельможний пан у чудернацькому, навіть химерному з точки зору козака, платті.

— Хатєть дожнать: кта такой у дом к маєму наведатца?

Тар потер долонями обличчя.

— Нам потрібний твій окуляр Гансе. Ти ж розумієш, про що йде мова?

Господар насторожився більше ніж у минулому. Але взяв себе у руки й мовив:

— Думкал, смерц жраза, кагда метєл і снєг к дом навідался. Нікаікіх акуляра не імєтца.

Турет, слухаючи вельможу, кашляв та сміявся. Він навіть не міг нічого промовити — так, мабуть, йому подобалися ті дивні слова. Та самому Тару набридло слухати страшенно бридку латианську вимову Ганса. Тремтячою рукою князь клацнув пальцями та затримав їх в утвореному положенні, аби провести Прозору стрічку — жесту Покаяння, що надавав змоги чути всім присутнім одну й ту ж мову.

— Знову чаклуєте, герр? — розправився Ганс і вирівняв плаття. — Меча не витягаєте, чар злих не втілюєте — значить, не від Королеви. За окуляром, мовите, завітали. А звідки знаєте про нього, дізнатися можу? Згодом, може ви щось бажаєте з дороги?

Ганс роздивлявся козаків крізь обрамлене сріблом та смарагдами скло, що він стискав примруженим оком.

— Падлюча матір, яка щедрість, — лаявся Турет, навіть не дивуючись тому, що вельможа почав балакати, як більшість народів Аін. — Дай мені, гадюка різнокольорова, трохи водиці і скоріше!

Ганс підняв лоба і витріщив очі, від чого окуляр вистрибнув з борозни довкола ока і повис на сріблястому цепку. Манера Турета спілкуватися з людьми викликала в ньому абиякий подив.

Князь люб’язно пояснив Гансу, що козак не зі зла і неввічливості лається. Що його, Турета, спіткала тяжка душевна хвороба.

— Он воно як, — потягнув Ганс. — То ви, герр, будьте ласкаві, мовчіть, аби у мене кров вухами не пішла. А латианську я знаю. Просто злякався.

«Не вигадав нічого кращого як прикидатися божевільним… — подумав Тар. — Ганс… Ганс… Даремно я магію використовував… І треба було забути, що ми останнього разу добре розуміли одне одного. Тьху».

* * *

Пригостивши дивних гостей чорним чаєм та кількома шматками солодкої випічки Ганс, вирішив почати розпит.

— Питань у мене багацько, подиву — не менш. То, може, ви самі все поясните? — звернувся Ганс до князя, намагаючись не дивитися у бік Турета, щоб він, не дай Боже, не вирішив, начебто запитали його також.

— Я, на жаль, всього пояснити не можу, вельможний Гансе, та скажу отак: я вмію чаклувати, прибули ми з Чорноземії, окуляр потрібен, адже від нього залежить чи залишиться у цьому світі, чи піде у той, — князь підвів очі до стелі. — Мій товариш і брат. Це — якщо коротко, а як довше — то часу немає.

Ганс, який сидів на великому дерев’яному стільці, прикрашеному вітіюватою різьбою, постукав пером по столу і стиснув кінчик пера у губах.

— Прокльон? — припустив вельможа.

— Так, — коротко відповів Тар.

— Тяжкий? — уточнив Ганс.

— Мабуть. Поки не знаю. Тому й потрібен окуляр.

Ганс піднявся і трохи походив узад-уперед.

— Окуляр — подарунок і дуже цінний, — почав він та одразу зітхнув. — Гадки не маю звідки вам стало про нього відомо. Та, здається, аби хотіли забрати його силою — давно вже те б учинили. Я письменник, як бачите, а не воїн. Скажіть одне: коли ви повернете мені окуляра і де його шукати, якщо ви все ж таки втратите життя у своїх подорожах?

— Я вже казав, пане Гансе, ми прибули з Чорноземії, точніше — з острову Хорта. Ми — козаки. Сподіваюсь, за козаків ви чули.

Тар зробив паузу, Ганс невпевнено кивнув.

— От і добре. Пропоную вам таку угоду: я залишаю під заставу мою шаблю і шаблю мого лайливого товариша.

Турет схопив зброю за держак, але князь швидко відреагував:

— Ну, добре. Залишу, Турете, тебе всього, а не тільки шаблю.

— Здурів, падлюка пекельна?! — вартовий спалахнув. — Залиш мою сраку — де? Тут? Та я навіть не знаю де це кляте «тут»!?

— Не лайтеся, герр Турет. Ви — у місті Оздерваген, столиці Королівства Кригогір.

— Чудова корова, — промовив Турет і перевів погляд на князя. — Я у цій Кригодірці залишатися не хочу. Сам чуєш, яка у них хурделиця за вікном буревіє. А ще кажуть, що у Кригогорі повиздихали всі давно. Тож, ти, Якове, мене у «крижане пекло» заманив? Не мав права!

— Слухай, Турете, — Тар почав серйозно. — Повернути тебе зараз у мене сил не вистачить. І ти, справді, в Оздервагені, а не у пеклі. Отож, не галасуй. Пану Гансу також твоя компанія не до душі, та обставини такі.

Турет перекосив обличчя, але на знак схвалення відпустив короткого кивка.

— Ну, то як, пане Гансе, дасте окуляра?

— Гаразд, тримайте, — погодився Ганс і зняв з цепка сріблястого монокля. — Я тільки хочу одне у вас запитати, буде ласка?

— Так. Запитуйте, — мовив Тар, ховаючи окуляра у кишеню за пояс.

— Чи не є «тілесна трансляція» злою магією?

— Ви справді, Гансе, бажаєте про це знати? — хитро запитав князь.

— Я хочу знати, — господар зробив маленьку паузу. — Кому віддаю безцінну реліквію.

— Не думайте про те — «кому», думайте, краще, про те — «навіщо», — промовив Тар і вклонився. — Ваша ласка.

— А ви що ж, пішки на південь зібралися? — здивувався Ганс, адже чекав на ту саму «тілесну трансляцію».

— Ні, звісно. Пошукаю у вас місце поближче до неба.

— Он воно що… — потягнув господар. — То йдіть до старого маяка. Він — найвищий у місті.

— Добре, — погодився Тар та покрокував до сходів, що вели на перший поверх.

Позичивши у Ганса одну із товстелезних хутряних курток, князь відчинив важезні двері та зробив крок у хуртовину. Зачиняти за собою йому не спало, бо вітер з абияким гуркотом зробив усе за нього.

* * *

— Чом ти, вельможно квіточко, твою матір, не вдарив нас мечем, як ми у тебе посеред хати з’явилися? Чи з пістоля чого не смальнув? — Запитав Турет, залишившись наодинці із Гансом.

— Немає у мене меча, герр козак. Я — письменник.

— Тьху, сатана! То ти б пером хоча б у очі штрикнув або чорнила у вуха б налив, — лютував Турет. — Невже, ти, бісота, злодіїв ніколи не бачив?

— Бачив, звісно, лайливий герр. Та як смерть написана на сьогодні, немає сенсу чекати її наступного Різдва.

— Ну, — задумався Турет. — Доля — гівно, як шабля є. Але ж… Може, твоя правда. Кві-точко вель-мо-о-жо, чортяка, Матір Бо-о-жа.

Останні слова Турет наспівав і засміявся. Ганс же взявся рукою за голову і вимовив щось на зразок: «Краще б я помер, а ніж чув такі вислови».

Уламок ХІV. Снігова Королева

Ніч була темна і неймовірно холодна. Князь блукав вузенькими вуличками, закриваючи рукою обличчя від страшної хуртовини. Кожна з тих вуличок містилася між цегляними двоповерховими будинками з червоними черепичними дахами. Де саме знаходиться маяк — Тар швидко пригадав, та, все одно, кілька разів мав щастя повернути у протилежний від цілі бік.

Проходячи площею, яку прикрашав велетенський цебекський собор з гострими шпилями, його зупинили вартові рейтари у сталевих кірасах, що заледеніли у місцях, не прикритих хутром, майже зовсім. «Сміливці», — подумав Тар, пригадавши Снігову Королеву, яка правила Оздервагеном близько десяти років. Анезка була одним із його вдалих витворів, яких, від першої дірки у Межі, Тар нараховував близько двох десятків. «Ну, що ж, послухаймо очевидців».

За мить, як тільки правий, що був трохи більший за свого напарника, почав відкривати рота, князь провів Прозору стрічку. Витівка Ганса не мала поселити у ньому жодних дивних підозр, але чомусь тіло Якова зімпровізувало. Князь, подумки, насварив «себе» за подібні механічні рухи і спробу розтринькати магічні запаси Покаяння. А до всього пообіцяв зламати одну із своїх кінцівок у разі подібної витівки.

— Ти хто такий? — запитав більший. — Грамоту маєш?

Тар вирішив, що на його долю має вистачить бід і провів, тепер свідомо, ще одного жесту. Цього разу — Гріху. Привітний мандрівник. Вартові на мить заціпеніли, а у наступну вклонилися Тарові.

— Вибачте, — обдурені ілюзією промовили рейтари в один голос. Далі продовжив більший: — Ми не знали, що перед нами посол Рівенії. Вам, герр посол, краще додому повернутися. В Оздервагені відьма лютує.

— Відьма? — Хибно здивувався Тар.

— Вона сама, — промовив менший. Його голос зовсім втратив твердості від лютого холоду. — Тільки за сьогодні ми вирубали одного крижґарда, двох драгдарів і трьох хуртових примар. Нам би, окрім мечів, ще б кулі освячені, але…

— Та що ж у вас тут коїться?! — князь продовжував виставу. — Чи, може, як у Рівенії? Вигадки про бісоту мудруєте, а самі «рубаєте» кухлі у трактирі?

— Ні, герр рівенець, — серйозно мовив менший. — Бісоти в Оздервагені — до краю крижаних гір, та ми тим не цікавимося. Найманці. Маємо наказ замовника: «підчищати» потойбічних уночі. Окрім нас, тут — лиш налякані місцеві. Ми чули, що роки тому військо ярла-короля Фроя повів генерал Велунд на Захарські поля, але не схоже, щоб він повертався. Та й, навряд, те вдасться йому. Дороги до Оздервагена закладені кригою. Ми самі бачили як нас сюди замовник віз. А загалом, нам правда невідома. За розпити не надбавляють. Тут коїться те, що ви чуєте і те, що бачите самі.

— Безглуздя, — Тар помацав оселедця, що перетворився на бурульку.

— Може й так, — клацаючи зубами, проговорив більший. — Ми йдемо до трактиру, якщо бажаєте…

— Наступного разу, Дун Грене.

— Дун Грене, герр посол. Будьте обережні.

Князь зробив кілька кроків, але не витримав, повернувся і крикнув у спину найманцям:

— Кому видаються грамоти?!

Менший повернувся і крізь клацання прокричав:

— Місцевим і кільком піратам, які возять провізію та нових найманців! Інших гостей тут не буває!

— На все добре! — тяжко всміхаючись від ріжучого шкіру снігу, вигукнув Тар.

— Дун Грене! — голосно відповів менший і прискорився, аби наздогнати товариша.

Облишивши рейтарів, князь прискорився, а згодом змінив крок на біг. Тіло Якова ледь витримувало місцевий холод. Інколи князю вдавалося просто підстрибнути й ковзатися по кризі, аби відпочили ноги. Але частіше Тар продирався крізь велетенські замети.

Майже перед кам’яними сходами, що, наче серпантин, оповили трубоподібну будівлю маяка, його зустріли троє прихвостнів Королеви. Големи, які складалися із криги та мали у грудях червоне, сповнене кров’ю, серце, називалися драгдарами. І їх було двоє. Третій — мов велетенська сніжинка, із натиканими у різні боки гострими, як леза, бурульками. Звався він крижґардом.

Тар витягнув шаблю і скинув куртку додолу. Він розумів, що йому б не вистачило часу зарядити пістолі, освяченими на Сибове прощення, кулями і після сутички він має про те потурбуватися. Наступної миті князь вправно вклонився від нападу крижґарда. Бісота марно спробувала нанизати Тара на гострі бурульки. Провівши «сніжинку» поглядом, князь зробив оберт навколо себе і вдарив з усіх сил.

Розриваючи на шмаття кригу, Тар влучив у груди найближчого до нього драгдара. Другого він вразив так само стрімко. Уперся ногою в першого, ривком витягнув шаблю. Лезо по інерції відлетіло назад і з хрустом пробило кригу в грудях другого. Тару на обличчя бризнула густа тепла кров.

Вразити крижґарда випадку не траплялося. Крижана потвора постійно крутилася та мітила у князя. Зупинялася ж лише, щоб повернутися і продовжити крутитися. Зробивши кілька високих стрибків та одне гімнастичне сальто, Тар вирішив скінчити танцювати гопака і скинути тварюку з урвища прямісінько у море, що вирувало. Останнє із страшенним гуркотом розтрощувало хвилі, жбурляючи їх на гострі скали.

Вчинивши перекат, Тар влетів у невеличкий замет, чітко спиною до урвища. Гаряче віруючий у вдалий напад крижґард, здійснив ривок, але пролетів повз князя, який умить перекотився праворуч, звільнивши тварюці шлях для падіння. Бійка була скінчена. Князь підібрав хутряну куртку Ганса і, тримаючись за стіну, піднявся на гору до велетенського вогнища маяка, яке страшенно хитав крижаний вітер.

Уламок ХV. Хто ти насправді?

Тар повернувся уранці. Козаки попросиналися, збиралися снідати й балакали про перенесення Ради, яка і так була позачерговою, адже у серпні її ніколи не проводили. Балакали про долю Когута та зникнення Турета разом із молодим підписарем Вірчуєм.

Загалом, дні на Січі мали досить буденний вигляд. Тож, доки Тар мандрував між куренями, він не побачив, майже, нічого незвичного оку. Січовики лагодили плаття, збиралися рибалити, полювати, вправлятися у стрільбі або ж об’їжджали коней. Молодші займалися допоміжними заняттями та нерідко вислуховували образи у свій бік від старших. Так мав укріплюватися дух козака. Але ж декілька речей і досі дивували Тара.

Наприклад, козак, який виготовляв собі кам’яного хреста на зразок зображення з центрального еквабілісу Сиба, аби потім останнього встановили йому на могилу. Чи також вражав кошіль, повний грошей, що лежав просто посеред Січі. Тар знав: козаки були найближчими до сучасних приватерів, але на відміну від західних однодумців приватне для козака рівнялося, певною мірою, святому і недоторканому. Мова не йшла про набіги і власність інших. Інші народи були для козаків друзями, що платили, або ж ворогами, яких замовили.

Доки Тар про все те думав, йому спало до голови забрати собі грубезного клунка. Князь нахилився, торкнувся шкіряного кошеля і відчув, як його низка Гріху наповнилася. Тар хотів усе ж таки присвоїти гроші для вірності ефекту, але, почувши удари кухаря у казанок, загубився серед крокуючого до сніданку натовпу. Аби дорога не затягнулася, Тар узяв із конюшні Махана. Князь минув базар, південні ворота і розтанув у листяній шапці Хорти.

* * *

До місця призначення він прибув за кілька годин. Та сонце ще не піднялося у центр неба. І тут удача — гола дівчина із волоссям, наче зелене павутиння, що не торкалась босими ногами землі, кружляла у центрі Старих стовпів, наспівуючи:

«До коріння, донизу, під водою, по лісу,

Дівчина на виданні, на Нечистім сватанні.

Із кісток вінки плете, із пліток кістки в’яже,

Ляже із покійником, злодієм-розбійником.

Та хотілось дівчині, душа її у відчаї,

Із парубком, що дихає, їй дихати разом…

Під вербами кохатися, у срібний сніг кидатися,

Але дівочий спів луна серед могил.

До коріння, донизу, попід водами, по лісу,

Дівчина на виданні, на Нечистім сватанні.

Із кісток вінки плете, із пліток кістки в’яже,

Ляже із покійником, злодієм-розбійником.

На-і-на-і-ні-лей лей, на…»

Біля її ніг, у дивному танці, кружляв водяний щур, а довкола її грудей, що покоїлися під густим волоссям, пурхали метелики, наче розуміли темп та акценти.

Тар стояв незрушно. Він не второпав, але тіло Якова випустило сльозу, яка теплою мурашкою побігла по щоці.

— Ой, ці мавки, — пролунав шепіт біля ніг князя.

Він опустив голову і побачив руду кішку, що сиділа непорушно, зачаклована піснею.

— Мені здається, любий, — продовжила вона. — Що ці прокляті дівчиська — твій найкращий витвір. Я навіть одну забрала до нас, аби співала мені у палатах, а я ридала, як справжня людська істота.

Меімена усміхнулась. Тар її підтримав. Він єдиний, хто удостоювався емоцій Володарки. А вона була єдиною, кому він міг дозволити обманювати самого себе — Меімена почуттів не мала. Ані справжніх, ані вигаданих. Порядок — то рівновага, а почуття — то є хаос. Морок, у деяких світах.

— То ти бажаєш, аби я тобі назвала її породу? — запитала руда.

— Я вже позичив у Ганса окуляра. То ж не треба, — Тар витягнув монокля, аби показати рудій. — До того ж, ти також не маєш права втручатися у виконання моєї обіцянки.

Кішка випустила перед собою пазурі та почала їх розглядати.

— Ти справді вважаєш, що князі Цехів можуть щось зробити Володарці?

— Що таке вічність, як не гра? Ти ж пам’ятаєш, як було кепсько коли ми плутали світи, одне одного, низ з горою, право і ліво. Невже тобі потрібні сварки?

Руда повернула пазурі, сховавши між м’яких подушечок пальців.

— Ой, ці князі — як ті мавки, як той світ і цей, і всі світи загалом… — Меімена підскочила, стукнула Тара носиком у губи і розлетілася червоною хмаринкою.

Тар підніс окуляра із сріблястою оправою, прикрашеною смарагдами, і сконцентрувався, аби не впустити жодної важливої деталі.

* * *

— Гарна історія виходить, — промовив пошепки князь, вдосталь вивчивши танцюючу істоту.

Татуювання, прикраси, риси обличчя, надбрівні допоміжні світло-зелені очі… Мавка була мавкою-нареченою. «Ну, що ж, Когуте, ти неодмінно маєш померти», — подумав Тар обережно лишаючи схованку.

Уламок XVI. Кандидат у нареченого

Князь повернувся до Січі. Козаки розійшлись по куренях на обідню трапезу. І тільки базар із півдня та порт зі сходу гуркотіли, створюючи щільний ґвалт. Тар лишив Махана у конюшні й попрямував до будинку Івана. Перед дверима до кімнати поруч із ним з’явився Дух справжнього Якова. Для князя те не було несподіваним.

— Чого тобі ще? — невдоволено запитав Тар.

— Угода. Ти, казав, допоможеш Івану.

— І що? Що я порушив?

— Я почув, — Дух не квапився, — наче Іван помре. То є так?

Князь запалив люльку й усміхнувся.

— Правда, курінний. Хоча, аби ти був уважним, то помітив би, що я вже згадував за те, — не зустрівши у ілюзорних очах порозуміння князь продовжив: — А ти як собі думав? Як ярчук мавку погриз та вона на Когута прокляття наклала, йому треба до пасіки іти і медом ласувати? Ні, Якове. Помре Іван, як те сонце у Босфені. Але угоди нашої то ніяк не стосується.

Дух мовчав, він не розумів.

— Та невже ти так і не втямив, курінний, — продовжив Тар. — Що «смерть» лише слово, яке ви вигадали, аби лякати одне одного? Таке ж саме слово як і «життя». Хоча останнє має протилежні риси. В моєму світі смерть більш походить не на явище, а на річ. А речі, як тобі відомо, можна руйнувати, перекладати з місця на місце й замінювати одні іншими. Загалом, і таке визначення не досить влучне, але… Второпав, хоч щось?

— Ти кажеш, князю, що Іван не помре?

— Який ти все ж таки бовдур, Якове, — випалив Тар. — Лейлек був правий. Іди геть.

Тар махнув рукою і сиво-синій Дух розвіявся у повітрі.

«Невже сонце потонув на заході Босфену, — питався сам себе князь. — Ніколи не виринає зі сходу? Чи то я тільки до себе балакаю, уникаючи загадок?»

* * *

— Слава Сибові, Якове, — промовив ледве чутно Добрушка, коли князь зачинив за собою двері.

— Слава Сибові, — відповів Тар і задля розмаїття перехрестився.

Мих був виснажений. Заклинання майже повністю висмоктало його життєві соки. Руки тремтіли, на плечах та грудях лежали клуби рудого волосся, а обличчя починало всихати, наче дяк розкладався за життя.

— Кажи, — попросив Добрушка.

— Івана прокляла мавка-наречена.

— Ярчук розказав?

Князь усміхнувся і пустив густу хмарину.

— Сорока на хвості принесла.

— Мабуть, схожа на кажана? — обезсилено пожартував дяк і додав: — Може ти ще й знаєш, що у таких випадках робити?

Тар дмухнув чимале кільце.

— Знаю.

— Теж сорока?

— Ні, цього разу — кажан.

Добрушка здригнувся. Мабуть, то була спроба усміхнутися, та дяк лише втратив ще одну копицю волосся.

— Я попитав про тебе, курінний. Люди кажуть, що ти ніколи до магії охочий не був. Навіть з дяками за теє сварився. Казав ти: «В Ігерилексії про магію нічого не написано, то чому ж дяки до неї вдаються?». Казав та, здається, неправду. Невже хвороба…

— Облиш, дяче, пусті балачки, — перебив його Тар. — Справа тяжка з тою мавкою, а ти за справи минулі теревениш.

Дяк може й хотів щось на те відповісти, та облишив.

— У чому важкість?

Тар почав ходити узад-уперед.

— Аби Івана вилікувати, маємо весілля зіграти. Та не звичайне весілля, а Нечисте.

— Не чув про таке, — похмуро вимовив Мих.

«Звісно ж, — подумав князь — І пророцтв Огрегона не чув, і книжок тлумачних не читав. Брешеш дяк, як старий іґундей.»

— Нам буде потрібний наречений та брат-сват. — Тар продовжив, цитуючи пророцтво «Акахарто Гаму»[16]: — «Як день ніччю перетвориться, як хвіст диявола на небі заіскрить — складуть двоє угоду з чотирма. І шукатимуть двоє наречену потойбічну, і її віднайдуть на перетині світів. Вустами нареченої відомі стануть гості, вустами нареченої таїну місце втратить. Саввато буде, і жертва буде. І вперше смерть заплющить очі, і вперше смерть життям постане».

Дяк закашлявся.

— Часу не вистачить, — прохрипів він. — Навіть на те, що ти щойно перелічив. До того ж, не все у цьому пророцтві відомо.

— Відомо-відомо, не прикидайся, — Тарові набридла вистава. — І часу вистачить. Іван усе одно помре, а ти будеш мені потрібний. Без дяка весілля не зіграти, навіть Нечисте.

— Що за дурниці… Стривай, Іван має померти?

— Тільки не починай, мов той бовдур Хви… — князь осікся. — Так. Помре. Але на деякий час. Та ти слухай далі.

Дяк дивився на Тара із недовірою, але був занадто виснажений задля суперечки.

— Як брат-сват і наречений позбирають усіх гостей, відбудеться вінчання, весілля — називай, як хочеш. А далі — наречений отримає найбільшу владу на землі — він зможе повернути мерця знову до життя.

— Яку ціну сплатить наречений? — запитав дяк. — Якщо, звісно, ти це щойно не вигадав.

— До божевільних вирішив мене записати? Ха. То, може, потім, як Когута з «того світу» повернемо.

Дяк мовчав.

— Ціна — особисте життя. Після повернення до світу одного, з нього обов’язково має піти інший.

— Вічна історія, — протягнув ледь чутно дяк.

— Еге ж, але то історія кохання, а не справедливості, — із розумінням мовив Тар про створене ним і Королем Страдників «Акахарто Гаму». — Наречений має втопитися, а мавка — разом із ним. І буде вона, після весілля, людиною, а не бісотою. Тож, питаю: у тебе є думки, хто може віддати за Івана життя?

— Будь-хто із його куреня, — дяк зітхнув. — Та як твої слова правдиві, хоча я й досі у це не вірю, ніхто не погодиться піти на перетин світів, а потім ще й навідуватися у «гості» до бісівського кодла. Таких немає. Сповіщанин не повинен іти на згоду із сатаною ні за яких умов. Так написано у Святому писанні. І я в те вірю, які б балачки ти про мене не чув. Якщо це єдиний вихід, то Івана ми втратили. На жаль.

Князь зупинився, скінчивши дріботіти. Він поглянув на дяка із байдужістю та неабияк дмухнув тютюновим димом.

— Я не можу бути нареченим — обставини, та виступлю братом-сватом. Хто може піти?… Поки не знаю, — Тар зітхнув, і раптом поклав руки на руде від копиць плече Добрушки. — Облиш полуду, та не ховай Івана по трьох наступних днях. Як хреста на могилу поставиш, більше повернути не вийде. Чуєш? А я, поки, пошукаю нареченого. Коли знайду, ти допоможеш мені із вінчанням.

Дяк нахмурився.

— Я не дам такої згоди.

Тар підійшов до кутка і емоційно перехрестився, дивлячись на еквабіліс. Він намагався довести тим учинком правоту його слів. Намагався переконати дяка, що із нечистою любові він не має. Інакшого шляху Тар не знав. Він, насправді, досить погано розумівся на людях. Нагоди розібратися, поки що, не траплялося. То ж…

— Згоду даси, як не телепень, — мовив князь, повернувшись до дяка. — Війна гряде, брате. Без Когута вона не вийде. Він — єдиний, кого можуть послухати чорноземські старшини і кого справді бояться наші вороги. Не кажи, мов ти не чув, що басурманські жінки дітей ним лякають. Кажуть, наче Когута вбити не можна, що він перевертень і чаклун. Воскресіння лиш закріпить легенду.

Тар знову дмухнув димом, цього разу останній утворив велике кільце.

— Добре ти це знаєш, Добрушка, — продовжив князь. — Тільки чомусь вигляд робиш, що тобі справи церковні важливіші за землю рідну.

Тар закінчив промову. Йому здалося: ті слова будуть безглуздим фіаско, адже він, князь, переплутав Когута із іншим козаком. Але на щастя Тара, того не трапилось. Дяк опустив руки. Полуда зникла, а він упав безсилий до землі.

— Іди звідси, Якове, — прохрипів Добрушка і притиснув коліна до грудей. — Не буду Когута у землю ховати. Та як за три дні не повернешся, то не вертайся й зовсім. На Січі тобі, брате, раді не будуть.

— Спочатку до божевільних, а тепер що, до бісівських мене записав? — проронив князь з награним гнівом у голосі. — То диви, аби ти під землеріз не потрапив, бо наклеп, брате, — та сама брехня.

Дяк закашлявся і більше нічого не промовив. Він спав. Тар вийшов з куреня, зірвав стоколос, встромив до рота, смачно пожував та сплюнув.

— От бісота… Гарно ж я з мавками вигадав, — проговорив до себе Тар. — Коротко і по справі. Немає кому й похвалити. Тьху.

Уламок XVII. Завжди часу обмаль

Князь доручив козакам Лисківського куреня наглянути за дяком, а сам напросився на вартову вежу й заздалегідь наказав Дмитру, лисківському сотнику, аби замінив його за кілька хвилин і не дивувався, як не зустріне на місці. Дмитро, ясна річ, більше був здивований, що хтось із старшини у вартові напросився, та наказ є наказ.

Видершись на вежу, Тар одягнув приховану шкіряну куртку Ганса і за мить велетенська рука незмінного, поки що, північного вітру загребла його до білого куркуля.

* * *

Коли князь знайшов себе на маяку, він спочатку здивувався, але потім згадав, що забув обрати точного місця. Повітряний кінь доставив його на останнє місце прибування в Оздервагені.

Ніч, яка скінчилася у Чорноземії, ще тривала в холодних землях Кригогору. Цього разу Тар задуб більше попереднього, і тому заглянув до нічного трактиру, на Соборній площі. Йому не хотілося втрачати часу, але як повелося: випадки у Не-Реалі — головні деталі. На подив князя, він зустрів тільки двох завсідників трактиру, до того ж відомих йому з минулої «прогулянки».

— То ви, герр посол, усе ж вирішили погрітися? — запитав більший рейтар.

— Лог Муерне, — привітався Тар, радий, що й досі діє його магія.

Рейтари вклонилися. Без шоломів із вороним пір’ям їх голови були на вигляд гладкі, як коліно. Та приглядівшись краще, князь помітив купу рубців від минулих бійок, що ледве вирізнялися за поганого освітлення.

— Цієї ночі ви всіх бісівських до потойбіччя повідсилали?

— Еге ж, — відповів більший і перевернув спустілого кухля догори дном. Вправним рухом рейтар струхнув до рота останні краплі, підвівся і закрокував до трактирниці. Менший провів товариша поглядом та, перекинувшись через вузенький дубовий стіл, пошепки запитав:

— Хто ви насправді?

Тар запалив люльку, не поспішаючи, витягнув окуляра та подивився крізь нього на меншого.

— Як тебе звати, прикровок?

Лисий рейтар підняв лоба.

— Хаген. Але як ви дізналися? Невже крізь цього окуляра?

«А що робить, як без нього ніяк», — подумав Тар та відповів:

— Крізь нього самого. А на тебе, що? магія не діє?

Хаген повів плечима.

— Здається, не вся. Та от магія Королеви Анезки на мене ще й як діє. Кілька разів вона у бурульку мене перетворювала або ж бити себе наказувала. А одного разу…

Хаген глянув на товариша, який закинув трактирницю на плече та поніс на другий поверх.

— Він постійно з цією Тріадою по ліжках моститься. Тому як пішов, я й вирішив, що вже можна з вами балачки вести. А ви хто такий і звідки? На рівенця ви не схожі.

— Звуть Яковом. Я — курінний Хортинської Січі, з Чорноземії. Знаєш де це?

— Буцімто. А ви — герр дяк чи, може, чаклун? Чи, — Хаген озирнувся у пустому трактирі, неначе там було повно люду. — Живомрець?

Тар усміхнувся, адже прикровку вдалось образити князя всіма трьома здогадками.

— Я — козак, про якого кажуть, що він у пеклі був і з сатаною ладив. Це все, що можу тобі відповісти.

Хаген мовчав.

— А тобі до чого усі ці балачки? До свого «замовника» мене не тягнеш, у в’язницю — також. То, мабуть, справа яка є?

Хаген зітхнув.

— Ваша правда. Є. І справа — неабияка. Отож, кажіть тільки правду і жодних «так кажуть люди». Ми зрозуміли одне одного?

— Та кажи вже, короткий рейтаре з довгим ім’ям[17].

Хаген знов перехилився поближче до Тара.

— Я хочу вбити Снігову Королеву Анезку. І бажаю, аби ви мені допомогли.

— У мене немає часу на це, прикровку, — відсік князь. — До того ж, я не впевнений…

Та Хаген не дав Тарові скінчити.

— У цього міста… у всього Кригогору, герр козак, часу не лишилося також.

— Що ти маєш на увазі?

Хаген зняв латні рукавиці та вперше замаячив гострими довгим нігтями, що були притаманні для упирів, навіть молодших, як він.

— Кригогір пав. Міста — занедбані, знать — непідконтрольна. Коїться безлад. «Чума» довкола, а ми втратили найсильнішу зброю проти неї — флот і армію. Перший, чарами Королеви, перетворений на Пустооких піратів. Вони, наче бригійські зомбі: безвольні, підвладні лиш пограбуванням і насиллю. А другої більше немає, — Хаген зітхнув. — Велунд зазнав поразки. Я не здивуюся, якщо по Аін ходять чутки, що Кригогір знищено, а померзлі землі тепер належать морським розбійникам, які ходять під блідо-синіми вітрилами; чиї кораблі штовхає по морях магічна сила крижаних сирен діафан. Але… Тут ще є люди. І їх треба врятувати.

Прикровок перевів подих і не дав Тару часу, аби висловитись, додаючи:

— До речі, герр козак, ви здогадалися хто той таємний «замовник»? Ні? Не знаєте? Тоді я вам відповім — Анезка. Тут усюди — вона і її особистий інтерес. Королева експериментує із магією, створює всіляких крижаних големів. А матеріалом для них слугують люди. І може, вони б повтікали, але Біла відьма стримує їх невідомими, могутніми чарами. Легшими за ті, що підкорюють Пустооких, але, все ж таки, чарами. Кажуть, у тому їй допомагає кілька десятків чаклунів, та зрозуміло: голова «крижаного звіра» цілком належить їй. Ходять чутки, що Королеву навіть відьма-матір побоюється. Ви можете собі уявити?

Тар узяв кухля Хагена із полум’яною брагою і добряче відпив. Тіло Якова пройняла дрож й відраза, та у наступну мить у пузі потеплішало.

— Навіщо тобі, прихвостню Королеви, нижчому упирю втручатися? Ти, може, не втратив людяність?

— Дурні речі ви кажете, герр козак. Звісно, наш брат до людей ставиться, як до провіанту. Та навіть якщо і так, хоча то не є моя правда, подумайте самі: чи сподобалось би вам ласувати гнилим м’ясом чи то черствим хлібом, жити без жаги полювання, серед зачаклованих на дурість істот?

Тар почухав потилицю.

— Хліб козаки не їдять. Натомість загреби робимо. Та думка зрозуміла.

Хаген переставив кухля поближче до себе і зиркнув усередину.

— То як, вирішили? Допоможете?

Перед Таром з’явився Дух справжнього Якова. Прикровок, звісно, його бачити не міг.

— Чого тобі знов? — промовив у думках Тар.

— Допоможи.

— Справді? Анезка знищила королівство під корінь. Десятки років підуть на відновлення. Яка користь?

— Когут, — розпочав, трохи помовчавши, Дух Якова. — Хотів укласти угоду із Комаранським ханством. Учинок зрозумілий, але мені бусурмани не до вподоби. В їхній баруадській вірі усе шкереберть.

— Доречно ти Когута згадав. Часу обмаль, а справа не рухається.

— Ну, то ти поки Королевою займайся, а наречений сам з’явиться. А як з’явиться, то Бог допоможе, аби вчасно все вирішилось із весіллям.

— Який ще Бог? — із відразою мовив князь. — Ну, хоч ти мені дурниць не мели. Місцевим я, звісно, прощаю, граю за їх правилами, але ти… Ти що, не розумієш де ти і хто ти зараз?

— Ти, князь, мою душу…

— Тьху, — князь перебив Духа, зітхнув. — Немає жодної душі, бовдуре. Зараз ти — Дух, віддзеркалення Якова із Не-Реалі, із вашого світу, якщо бажаєш. У моєму ж ти не з’явився завдяки якихось, мною втілених, чар. Я просто знаю, як тебе шукати. Знаю, як знайти будь-кого. Але не всі у світі Володарки і князів втілюються точно так само, як і тут. Деякі мають викривлене відображення. Викривлене настільки, що жодних почуттів, а вам, людям, відомі п’ять — не буде достатньо, аби вирізнити, зрозуміти віддзеркалення інших. Повір мені Якове, з тобою все вийшло надто просто, надто схоже на згадану душу в Ігерилексії. Але так буває дуже рідко. Рідко, бо душа, Якове, — вигадка людей. Протистояння творцю Часу, закони якого жорстокі й невиправдані, але такі, які є. Вам дістаються частки вічності, замалі як на мене і на більшість із вас, але це — закон, це порядок. У ньому немає співчуття, в ньому — тільки правила. Сподіваюсь, що ти зрозумів. Не дуже, звісно, сподіваюсь, але трохи є.

— Річ не у розумінні, князю, а у вірі. Те і про Бога, і про душу, — Дух помовчав. — З Королевою вирішуй сам, я своє слово сказав.

«От же-ж… Дух», — подумав пошепки Тар, аби сиво-синя хмаринка, що не до кінця розсипалася, його не почула.

— Гаразд, — промовив князь до прикровка. — Як до світанку впораємося, то гаразд. Як ні, то й ні. Ходім.

Щасливий Хаген розцвів, піднявся зі стільця та вмить його обличчя перекосилося.

— Я забув сказати, що не знаю як здолати Анезку.

Тар на мить заціпенів, але тіло Якова відповіло реготом.

— То пусте. Подробиці — неважливі. У нас завжди є варіанти «Бог допоможе» чи «доля владнає».

— Та я ж серйозно, герр козак, — засмучено протягнув Хаген.

— А я — ні, — сміх ще не повністю зник із тіла Якова, але князь говорив твердо. — Ходімо. Відомо мені, що з Анезкою робити.

— Невже?

— На жаль. Але що не скоїш заради гарної пригоди. Вірно?

— Мабуть, — не розуміючи про що мовить герр козак, відповів Хаген і обоє залишили трактир.

Уламок XVIII. Перший поцілунок

Біля заледенілого замку, що мав назву Корваг, князя і Хагена зустріла велетенська крижана гаргулія із справжнім серцем, на зразок големів та секірою, що підходить під її зріст, з довгим кам’яним держаком.

— Хто з тобою, Хагене, був прийти? — низьким голосом запитала гаргулія.

— Це, Дорґаморо, герр посол Рівенії. Він має зустріч із Королевою.

Гаргулія зробила замислене обличчя. Її очі були пусті й, навіть, дурні. Аби надати своєму вигляду загрози, вона із легкістю перекинула секіру з руки в року та прокрутила останню навколо центра кам’яного руків’я.

— Я розпорядження не мала отримати. Дуриш, кухарю?

— Кухар? — запитав Тар.

— І кухар також, — відповів прикровок і знову заговорив до Дорґамори: — Нам треба пройти, а ти не можеш пропустити нас, адже ми не маємо розпоряджень, так? То що робити?

Гаргулія приклала крижане ручисько до лоба і, мабуть, обмірковувала відповідь.

— Йдемо, — промовив Хаген. — Королева, поки що, не навчила їх відповідати на запитання, в яких треба самому обирати відповідь. Доки гаргулію не замінить інша, вона і на статую може перетворитися. Я інколи так шуткую. То ж майже по всьому місту на дахах поз’являлися застиглі гаргулії.

Тар оглянув завмерлу крилату потвору.

— Законодавець місцевої архітектури, — слідкуючи за Хагеном, мовив князь. — Ясна річ, що ти не тільки кухар.

Прикровок повернув голови й усміхнувся.

* * *

Тар із Хагеном минули довгий широченний міст, що єднав Оздерваген із скелястим островом та замком Корваг на ньому. Минули важелезні двостулкові дерев’яні двері, що відчинили морозні циклопи і, врешті, потрапили всередину палат Снігової Королеви.

По тому князь зрозумів: Королева надала всілякій нечисті багато робочих місць. Вона була справжньою приватеркою для бісоти. Заняття мали усі. Драгдари поливали підлогу водою, що миттєво крижаніла. Більший з них слідкував, аби не було жодного місця, невкритого кригою. У різні сторони з паперами, книгами, склянками та перами із чорнильницями бігали чаклуни, вдягнені в різнокольорові ряси, темні живомерці й відьми. Одяг останніх нагадував суміш дірявих лахміть, кісток та всіляких кінцівок тварин. Вбрання також доповнювали різноманітні хутра з вплетеними посохлими рослинами і головні убори на будь-який манер — від опудала птиці чи риби до справжніх знатних капелюшків.

Усюди літали волохаті північні феї і пухнасті білі грудочки домовиків. Усі, хто пересувався по землі мали особливе взуття, що нагадувало ззовні сегментарне тіло черв’яка великого розміру, в дупу якого встромили ногу. Хаген узяв дві пари того взуття для себе і для Тара та додав, що без цих бахилів, як їх тут називають, ходити не можна, адже драгдари-прибиральники добряче насварять за таке. Тар погодився і неабиякими зусиллями натягнув на черевики вузьке поверхневе взуття.

Роздивляючись місцеві шарварок, метушню та всеосяжну заклопотаність, князя продерла гордість. А наступної миті вкралася крапелька суму. Він розумів: за годину, щонайбільше, уся місцева гармонія, місцеве потойбічне дійство припиниться раз і назавжди. Але то було неминучим. Закони Не-Реалі від початку Розколу потурали фаталізму та зумовленості. Відколи Прабатько Час і Праматір Ніщо народили Простір світи почали існувати «тут» та «там», на зміну минулому «усюди». Від того заклопотаність «тут» у теперішньому, перетвориться на її відсутність «там» у майбутньому й минулому.

«Дивні роздуми дарують людські тіла», — йдучи за прикровком і вклоняючись від зіткнень із місцевими, подумав князь.

До тронної зали вели широкі мармурові сходи, вкриті товстою кригою. Підіймаючись ними, увагу князя перевернув старий портрет якогось дуже потворного чоловіка.

— Хто це? — запитав Тар.

— А-а-а… — усміхнувся Хаген. — То ярл-король Джушенгоф Шервек. Він багато скаржився народові, наче вороги спотворили його обличчя, і тому в ньому не можна помітити риси батька, колишнього ярла-короля Кригогора Крузмида. Та вийшло, що Джушенгоф брехав і насправді він був незаконним спадкоємцем престолу. За його прізвище Шервек народ прозвав його Шреком, на зразок зелених огрів з острова Атронгла.

— То чого його портрет повісили поруч із зображеннями справжніх королів?

— Бачиш, — Хаген підійшов до портрета та поглянув на нього знизу. — Отак подивись.

Тар підійшов, притулився до стіни і зиркнув, як те робив прикровок.

— Багато ж на йому дірок. — роздивляючись поверхню, промовив князь.

— Отож, бо й воно, — відхилившись від стіни, погодився Хаген. — Справжній потомок Крузмида, що по повернені наказав стратити незаконного брата, велів зброяру виготовити маленького арбалета задля, цитую, «душевних» цілей. І коли ярла-короля хтось виводив із себе, він починав стріляти в огидну фізіономію незаконного брата.

— Влучність — не його друге ім’я, — закінчивши розглядати полотно помітив Тар. — У голову чи в серце ярл-король майже не влучав.

— Так? — Хаген знов підійшов та ще раз придивися. — Не помічав раніш.

* * *

Тронна зала була вкрита кригою краще за інші приміщення. Тут навіть на стінах не було жодної прогалини. По центру, від стелі, на оповитому посохлим плющем панікадилу красувалися сотні білосніжних свічок, що випромінювали синьо-зелене світло. Саме тому стіни, підлога, принади інтер’єру та двоє гостей виблискували двома згаданими кольорами.

— Кого це ти привів? — розлетівся ехом, відбиваючись від крижаних стін, дзвінкий дівочий голос.

Джерелом того голосу була молода жінка, може, років із двадцять з малим. Біло-синя сукня мала такий вигляд, неначе її володарка копіювала собор на площі. На плечах — гострі башти, на голові — найдовша. По центру тої найдовшої — інкрустований діамантами годинник. Стрілки годинника завмерли на чверті п’ятої і не рухалися.

«Гарнюня», — подумав Тар і на додачу обміркував, що у майбутньому треба частіше навідуватися на північ. Виходило, наче він, князь, перетворився на теплолюбного потойбічного й зовсім не слідкує за його «льодяними діточками».

— Ця людина кинула Вам виклик, Королево. Я не міг облишити мою фрау такої честі.

Королева піднялася з-за довгого трону, який складався із сотень померзлих сердець, понурених у кригу, збільшилась у розмірах і гучно почала:

— Я улюблена донька самого Великого князю Мороку…

Але Тар лиш засміявся на те і Королева осіклась. Він це помітив і крізь сміх промовив:

— Та ні ж, маленька. То ти собі вигадала.

Королева остовпіла, почала зменшуватися до звичного людського розміру та подив ніяк не зникав з її білого обличчя.

— Яке хамство! — лютувала вона. — Я тебе перетворю на крижану кульку та накажу своїм «псам» аби вони випорожнювалися на тебе. Ти хоч знаєш з ким говориш?

Тар посерйознішав.

— Звісно, знаю: донька рибалки з Хаанфьорна. Твоя покійна мати була ледь вправна чарівниця, проте гарна ворюжка. Поцупила у славетного пророка Огрегона Криштального телескопічного шару. А ти, дурненька, знайшла його і вирішила побавитися. Побавилась? Звісно, що побавилась. Розбила артефакт і отримала за те кару. Отож, ти тепер, Анезко, не людина, а потойбічна.

Ступор. Ось хто спіймав Королеву і Хагена водночас. Звідки міг герр козак стільки знати про Снігову відьму — ані прикровку, ані їй самій було невідомо. Жодної здогадки, жодного припущення.

Анезка трохи постояла, не рухаючись. Королева пробігла волею по всіх засіках пам’яті й, не відшукавши там жодної допомоги, перейшла на інший фронт. Почуття. Вона опанувала почуття. Скинула похмур з обличчя і всілася до трону.

— Багато ти про мене знаєш, іноземцю. Та цього я нікому не казала.

— Окрім батька, — уточнив Тар. — Та він й сам про тебе знає, без підказок.

— Знав, — відсікла Королева, — адже він нещодавно помер. Я особисто бачила. Та й не тільки бачила.

Королева наростила собі бурулькового нігтя та пошкрябала їм підлокітник трону.

— Ну, — потягнув Тар. — Я дещо у живомрецькій справі відаю.

— То може ти бажаєш опанувати крижані магічні жести? — хитро припустила Королева.

В ту мить із-за трону навпочіпки виліз дорослий чоловік із два метри зросту. По його мантії, що була обшита хутром горностаю, Тар здогадався: то був ярл-король Фрой. Та його видавало лише це. Чоловік колупав у носі і потуплено вивчав голі пальці на ногах. Хоча Фрой був абиякого складу тіла, та на вигляд він — наче дитина із хворим розумом.

— Я вбити тебе прийшов, — князь перевів погляд на Королеву, що почала гладити Фроя по чорнявій голові, мов королівського цуцика.

— Он як? Значить, ти — ще один легковірний. То я тобі покажу.

Відьма різко встала, а Фрой навпочіпки сховався за трон. У наступну мить вона провела жеста й підпалила себе. А потім іншим утворила замість долоні бурульку схожу на кинджал та проштрикнула свої груди.

— І навіщо ця вистава? — спокійно запитав Тар, намагаючись підпалити люльку.

— Що… — проронила Анезка, та вмить потухла і впала на трон. — Значить ти не з боягузів?

— Наче ні, — Тар нарешті підпалив та гарненько дмухнув. — І до божевільних мене лиш дяк один, як іґундей хитрий, приписував. Тож, вистави облиш. Тобі все одно не вдасться себе вбити. У всіх у цьому замку є серця справжні, навіть у твоїх големів і гаргулій, а у тебе самої — ні.

— Те мені відомо. То ти балачками вирішив Королеву здолати? Чи, можливо, дивами пророцькими, мов актор мандрівного цирку?

Тар усміхнувся.

— Аби я хотів тебе вбити у такий спосіб, то запросив би свого товариша Турета. Він би точно довів тебе до сказу, а може, ще до чогось… — Князь на мить згадав ставлення жінок до Турета і продовжив: — Я бажаю запитати. Згода?

Анезка мовчки кивнула, а вражений діалогом Хаген стояв укопаним і ледь міг кліпнути оком.

— Невже ти вважаєш, що експерименти твоїх підлеглих принесуть плоди й ти зможеш повернути не тільки своє серце, а і сили лишити? Так чи ні?

Королева зареготала. Піднялася з трону. Повернулася до князя спиною, а лицем до величезного вікна. Воно єдине не було вкрите кригою та пропускало крізь себе місячні промені.

— Дурень! — її голос ніскільки не втратив гучності від того, що мовила вона в інший бік. — Я не бажаю повертати собі серце. Ой, дурень…

Тар прислухався до громоголосого ехо і рушив, обережно ступаючи, аби крига не тріскотіла під його ногами.

— Нікому у світі невідомо, — продовжувала Королева. — Що саме може сприяти моєму розчаклуванню. Тож, големи — то мої копії. Я проклинаю їх кригою і шукаю ліки. А як знайду, то поховаю рецепта глибоко в пам’яті, подалі від усіх. Знання — найвища сила, герр козак. А я їх, поки що, не… Ой…

Тар наблизився до неї. Притулився, взяв за плечі, повернув до себе. Він приклав руки до поледенілих щік Анезки і впився своїми устами в її. Спочатку Королева піддалась і відповіла на поцілунок. Та як отямилась, швидко провела жесту й поцілила відкинутим князем точно у Хагена. Обоє завалилися на підлогу.

— Це не допоможе, — твердо промовила Королева. — Ти не перший з ким я пробувала щось із того кохання.

— Твоя була б правда, — підводячись, промовив Тар. — Але є кілька проти. По-перше, я сам цього захотів, а, по-друге, ти, маленька, відповіла. От і весь рецепт.

— Ні! — заверещала Королева. — Ні! Я не хотіла! Невже така дурня мене…

Та було пізно. Пізно, відколи вона жбурнула князя від себе. Її груди розверзалися і з них почали вилітали скляні прозорі уламки. Тисячі уламків. Вони закручувалися у вихор та, зрештою, розійшлися якомога далі осторонь. На мить лишилися так. Але раптом притягнулися і з гуркотом зіштовхнулися. Звукова хвиля була настільки потужною, що вибила вікно разом із шматком товстої кам’яної стіни й трохи не розірвала закипілі голови князя і прикровка.

Усе було скінчено. Тар підвівся. Оглянув знепритомнілого прикровка. Хаген був живий. Князь облишив його і покрокував до невеличкого кратера, що утворився у кам’яній підлозі точно посеред залу. Від вибуху крига повідпадала зі стін, а панікадило впало і лежало праворуч від епіцентру. Трон також розлетівся, та на його місці опинився інший, з двома золотими моржевими бивнями, які нависали над підлокітниками, наче намагалися їх проштрикнути. То був справжній трон Кригогора, що стояв до часів влади Анезки. Тар переліз через завали, зайшов у центр кратера і підняв з підлоги Криштальний телескопічний шар, що лежав поруч із знепритомнілим тілом голої чорнявої жінки.

— От і все, — промовив він до себе.

І з тими силами, що лишилися в нього, князь жбурнув шар у отвір, де раніш красувалося велике кругле вікно, і осяяний місячними променями впав непритомний на підлогу.

Уламок ХІХ. Доля є доля

— Ми маємо вас нагородити, — промовив Фрой сидячи на троні. — Відьма заарештована і кинута до в’язниці. Її големи та гаргулії, окрім тих, що поснули — знищені. Чаклуни й інші повтікали чи переслідуються озброєними групами місцевих і найманців, що присягнули Нам на вірність. Тож, просіть, герр чужоземець, що бажаєте. Все, чим необмежена Наша влада, буде вашим.

Тар зиркнув у дірку в стіні від учорашнього вибуху. Місяць тільки підіймайся, а море ледве шуміло, не в приклад стихії острова Айзлан.

«Тут дні ділять на чотири кварти, — подумав Тар, обмірковуючи слова Фроя. — Тож у мене лишилося сім. На Січі зараз уже обідають.»

— Якби ви могли повернути час в інший бік, — мовив князь уголос. — Я був би вам дуже вдячний, Ваше Величносте. — Тар трохи помовчав. — Облиште із подяками. Я не сліпий і бачу, що «крига занепаду» Вашого королівства тільки починає танути. Допомагайте своїм людям і собі. Мені нічого не треба.

Ярл-король на мить обурився. Він не хотів вислуховувати порад, хоча б і з вуст рятівника. Але розум йому підказував, що правда на боці козака. Фрой пом’яв пальцями, зиркнув кілька разів довкола зруйнованої зали та наказав єдиному прислужникові у дірявій хутряній куртці привести королівського скарбника і королівського писаря, якщо ті, звісно, ще живі. Прислужник вклонився, підтвердивши тим наявність останніх, й облишив залу.

— Ви розумієте, герр Яків, — почав ярл-король. — Кригогір, як ви вірно зауважили, зараз у скрутному становищі. Ані військо, ані підтримку Ми, звісно, обіцяти вам не можемо. Нам доповіли, що ззовні крижаної стіни королівство зайняли піратські барони чи розбещена знать. Лютують розбійники і багато іншого, що не любо Нашим вухам. Тож, у найближчий час Ми маємо повернути владу. Маємо нагадати, хто законний володар. Що ж до Оздервагена… Людям слід повністю облишити оману, в яку їх понурила триклята відьма. Але Ми не віримо, що усі багатства були знищені й втрачені. Зараз прийдуть радники і Ми вирішим питання нагороди. Вона буде, Ми вам обіцяємо, герр Яків. Слово Короля.

Князь мовчки вклонився та полишив замок.

Ідучи мостом, Тар слідкував за людьми у товстенних кожухах, що по двоє, по троє перекидають через балюстраду крилаті кам’яні статуї. Слідкував за сп’янілими чоловіками й жінками. За двома довгими рядами смолоскипів і ламп, якими прикрасили міст. За малими дітьми, що гасали, кидаючи одне в одного снігові кульки. Тар слідкував за святом. Справжнім людським святом. Холості постріли тут і там. Та суцільна радість. І досі полонений крижаною стіною, але вільний всередині Оздерваген, викликав на обличчі Якова усмішку.

«Якщо той клятий Дух не явився, виходить я вірно вчинив».

— Вірно, — погодився Дух Якова, щойно з’явившись. — Як крига потане, король Фрой наказав відправити караван із коштовностями до Січі.

Тар з недовірою зиркнув на Духа.

— Виходить ти знав за скарби Кригогору, — мовив князь. — Знав з самого початку і нічого не розповів.

— Так. Пустоокі пірати дуже прославилися на грабежі. Останні роки їх звали Крижаними бісами Четлеурського моря. Я вважаю, що здобич цілком передавалася в Оздерваген, під нагляд Анезки. А чаклуни-утікачі, навряд, захопили усе награбоване. До того ж, двоє з них зараз виступають радниками Фроя. Невже ти не чув про діяння своєї «дитятки»?

— Я не Володарка Порядку і не маю про все відати, — констатував Тар. — Виходить, що таїти від мене корисні знання — це вірно з твого боку?

— Доки у війську два воєводи — серед солдатів купа зрадників.

— Алегорія? — байдуже запитав Тар, крокуючи у напрямку будинку Ганса, але Духа вже не було.

«Бовдур, що одного разу відзначився розумом, усе одно бовдур», — підсумував князь.

* * *

Лишалося минути кілька поворотів, аби потрапити до будинку Ганса, як раптом князь, як той хижак у засідці, відчув, що за ним слідкують. Повернувши тісною вуличкою направо, Тар притиснувся до стіни і навіть затримав подих. Переслідувач з’явився за мить. Накритий чорним плащем, він робив вигляд, наче буденно прогулювався вулицями. Пропустивши переслідувача трохи вперед, князь швидко закрутив його та стиснув у руках, неначе у тисках.

— О, — Тар послабив хватку. — Це ти, Хагене?

— Я, я, — підтвердив спійманий прикровок. — Відпустіть.

— Добре, — промовив Тар і розчепив руки.

Хаген поправив плаща.

— Поганий з мене шпигун.

— Та ні, друже, то в мене інтуїція сильна. Чому слідкуєш? Теж поцілунок захотів?

— Я такого не поважаю.

Хаген махнув рукою. Тар чекав.

— Прийшов прощатися. У місті, тепер, нашому брату не любі, тож, переїжджаю.

— Куди?

— У Вульфінорії, мабуть, ще гірше ніж тут, — Хаген подивився на поталий від криги замок Корваг. — Там Батько цебекський. До Атронгла далеко пливти, хоча той острів, кажуть, постійно оповитий туманом. Добра річ — туман для упиря. Ішкорія, мабуть, — підсумував прикровок. — Розваги у них гарні. Полюють на биків-горгон та на арені їх убивають. Видовисько — незрівнянне.

— Може, зустрінемось коли, то розповіси мені за тих горгон, — промовив Тар, а сам подумав, що, загалом, як проминуть роки у шкурі Якова, він обов’язково навістить Хагена. Аби тільки прикровка не вбили до того часу.

— Бувайте, Якове, — Хаген уклонився. — Дякую за допомогу.

Тар відповів поклоном на поклон. Зникаючи за кутом будинку, упир додав:

— По всьому світу підуть чутки про хоробрість і обізнаність козаків. Вам навіть висінкари із чаклунами не рівня. Дун Грене!

— Дун Грене.

«Знав би ти, хто я…», — подумав Тар і, хрустячи снігом, покрокував у бік будинку Ганса.

* * *

— О! Курінний! — без привітань почав Турет, що сидів біля каміну. — Ти б знав, що ця квіточка вельможна мені тут за казки балакала. Падлюка така. Я їх як послухав, то мені здалося, наче байка курінного Півня, що дупа є дверима у потойбічне, справжній отаманський універсал.

— Які казки? — Тар покинув куртку на ліжку, а сам став гріти руки біля вогню.

— Наче ти місто врятував, урвисько.

— Врятував, — підтвердив Тар, дивлячись на Ганса, що тримався за голову, прикриваючи очі долонями. — Бачу, ви знайшли спільну мову.

— Еге ж, — усміхнувся Турет. — Така спільна мова, як з яйця корова. Хоча… Папуга складно балакає.

— Папуга! — підскочив Ганс. — Це вже занадто!

— Та ти не сердься, гівно, — вдаючи самий спокій, Турет повільно запалив люльку. — У мене на тебе зла, як із дерева вузла.

— Бачиш, брате, — промовив Тар, дивлячись на оторопілого Ганса. — Вельможа не здатен звикнути до твоєї манери. Тож, будь ласкавий, помовч трохи. Добре?

— Гаразд, курінний, — Турет кивнув. — Ти ж мене знаєш: у сраці їж, у думках свербіж.

Тар смакував гіркий чай. Кілька хвилин тому він віддав Гансу окуляра, подякував і розповів про його подорож до Січі й загибель Королеви. Турет сидів мовчки, дмухаючи люльку. Коли князь скінчив, зачарований Ганс із недовірою зиркнув у бік Турета та переконавшись, що той рота не розмикає мовив:

— Про вашу поміч я оповідання складу. Назву його «Герр Яків, козак та доля Снігової Королеви Анезки». Повість про…

— Назви просто, — урвав Тар, — «Снігова Королева».

— Добре, — погодився вгамований Ганс і, подивившись у вікно, додав: — Ох… Уже північ настала? Будете відбувати?

— Так, — Тар кивнув. — Треба нареченого знайти.

— То чого його, опудала, шукати? — Турет підвівся і накрутив на пальця довгого чорного вуса. — Чим я не кандидат на цю дурну посаду?

— Здурів? — спокійно промовив Тар. — Ти помреш, якщо погодишся. Чи слухав погано? То я повторю: наречений має загинути. Краще когось іншого пошукаємо.

Турет розійшовся в широкій усмішці.

— Ні в кого нема стільки гівна, скільки в мене. Невже ти, Якове з брудною сракою, думаєш, що бути проклятим, то рай серед степу?

Тар замислився.

— Маячня це, брате, — заговорив він після короткої паузи. — Невже краще помреш, ніж будеш лаятися?

— Я не про те, бісова твоя матір. Це ж, мабуть, буде найкраща пригода у моєму гівняному житті. Краща за басурманів, ляхів та усіх інших. Кілька очеретяників — то не мрія. Усі біси до купи — оце мрія. Хоча й, — Турет почухав за оселедцем. — Остання.

«Турету лайки задурили розум, — думав Тар. — А мені — тіло Якова. Інакше, чому я не бажаю погодитися із лайливим козаком? Невже небайдуже?»

— Добре, брате, — неохоче мовив князь. Після підвівся і вклонився господарю будинку. — Бувай, Гансе. Дякуємо за гостинність.

Турет трохи постояв, а потім обійняв розгубленого вельможу, який тих обіймів ніяк не чекав.

— Буду тебе, гівнячко, згадувати добрим словом, — промовив Турет і роздійняв руки. — Бувай, падлюче, нехай Сиб допомагає.

Турет почав бити поклін, та велетенська рука схопила його і князя до білого куркуля. Цього разу Тар не мав часу ходити до маяка.

* * *

Ганс сидів посеред безладу, скоєного магією. Сидів на підлозі трохи не весь вкритий снігом.

— З Богом, падло… — мовив уголос казкар та кулею затулив рота руками.

«Маю терміново прочитати кілька книжок, — думки Ганса зароїлися. — Чи листи… Чи ще щось… Будь-які строки, де люди не лаються, наче собаки… Вдих. Видих. Усе добре. Він відбув. Вони. Хай щастить».

Уламок ХХ. Ставер Туховен

Білий куркуль розсіявся, Тар із Туретом з’явилися біля рову за стіною січового базару. На їх плечах помаранчевим сяйвом іскрив сніг.

— Бісове свято… — потягнув Турет, озирнувшись довкола.

Світ змінив кольори. Посеред серпня панувала осінь. Але така, наче прибула вона із іншого світу. Світу, в якому навколишнє здавлює очі, цупить повітря, вкриває іржею землю.

— Треба поспішати, брате. — Тар різко побіг, зачепивши на «старті» Турета. — Йдемо до води.

— Навіщо, матір Бога, нам до води?

— Потім.

«Як день ніччю перетвориться, як хвіст диявола на небі заіскрить — складуть двоє угоду з чотирма, — процитував подумки князь. — Почалось».

Він мигцем подивися у помаранчеве небо. Поруч із похованим за тьмою сонцем між куцих хмаринок проступав хвіст комети. Пухнастий, довгий, золотий. Хвіст указував на південно-схід.

— Є одне місце, — мовив Тар повертаючи голови до Турета, що біг поруч. — Там покійний Вірчуй ховав човна, на якому дівчину до Когута переправляв. Хвіст комети показує у тому напрямку.

— У тому напрямку, дірку тобі в голову, до старості можна бігти.

— Не можна. Та й не треба.

Турет не зрозумів слів князя. Але розумів — спинятися той не збирався. Козаки, облишивши балачки, прискорилися.

* * *

Між двох давніх велетнів, що опустили тонке гілля у саму воду, на березі Босфену сиділи четверо: Ерса — Дух землі — справжнісінька чорноземка із чорнявою косою та у вінку, її подруга Акварія — Дух води у синій туніці та двоє чоловіків. Один лицар у червоному візерунчатому панцирі на ім’я Фойер — Дух вогню — і музика із жалейкою. Останнього звали Віндер — Дух вітру. Акварія дивилася у дзеркальце, чепурилася. Ерса обіймала Фойера і шепотіла тому до крилатого шолома щось таке від чого обоє тихо всміхалися, а Віндер грав надзвичайну мелодію контрасту спокою і бурі.

Духи стихій були першими творіннями Тара — інакшими від потойбічних, а тому могли навідуватись до Ір-реалі, були окресленою її частиною. Ідею їх створення Тар запозичив у стародавнього народу Сандії. Задля її втілення він обрав чотирьох людей: двох жінок і двох чоловіків. Але ті четверо відмовились від зловживання дарованою їм силою та не направляли свої здібності заради влади, становлення людськими богами або особистих примх. На жаль чи то на радість. У різні часи вони прикидалися людьми й інколи дарували останнім винаходи. Віндер подарував вітряк, Фойер — порохову зброю, Акварія — колодязь, а Ерса — знання про властивості металу та вугілля.

Найбільшим завсідником Не-Реалі був Дух вітру. Він відзначився в історії людства не тільки корисними винаходами. Віндер заклав свій внесок у світобачення, мораль людей. П’ятдесят років він видавав себе за мандруючого філософа, завсідника аристократичних банкетів. Навіть брав учать у людських війнах. Його поважали, його слухали. А оскільки Віндер був стократ мудрішим за тогочасних людей і стократ доброчеснішим, елланці прозвали його філософом Стократом. І навіть із плином віків поважають та цитують Духа як одного із наймудріших представників роду людського.

Від появи ж потойбічних, а головне — магії, Духи змінили акценти своєї діяльності. Вони почали слідкували за обмеженням на використання у магії підвладних їм стихій. Духи стримували можливий магічний потенціал інших розумних істот Не-Реалі та Межі, аби ті одного дня не знищили себе під корінь. Але незважаючи на ауру надважливості й розсудливості, один із одним Духи залишалися веселими, були пліткарями і навіть удавалися до зовсім дурнуватих жартів.

* * *

Козаки наблизилися.

— Вітаю товариство! — привітався Тар.

— Слава Сибові, опудала, — у своїй манері додав Турет.

Четверо піднялися і вклонилися на різний манер. Хто звично, хто притуляючи руки до серця, а хто розводив руки у різні боки і присідав.

— Ми шукаємо шлях на Межу, — пояснив Тар. — Підкажіть добрим людям, де він.

Духи мовчали.

— Обіцяю, що у сім наступних днів я і мій товариш принесемо кожному з вас дари.

Духи перемовились, та ні Тар у тілі Якова, ні Турет нічого не почули. Потім Віндер програв на жалейці досить дивний мотив і в його горлі з’явився голос. Чи не приємніший за всі, що коли-небудь дарувалися чоловікам.

— Сонце сховалось повністю, — він показав рукою на зірку, вкриту чорною плямою. — Чекайте на Ставер Туховен. Ідіть над водою. Ідіть над землею. Разом з вітром ідіть. Під захованим сонячним полум’ям. На березі річки сидіть. І дарів ми не варті, бо не Боги ми.

— То я так і гадав, бісова матір, — усміхнувся Турет, але доброчесно вклонився Духам, як і Тар.

* * *

Козаки всілися на березі Босфену, за кілька десятків кроків від Духів. Дивилися крізь прогалину в частоколі очерету на мерехтіння хвиль могутньої річки.

— Вхопи мене біс за чуба, — раптом промовив Турет показуючи рукою у бік півдня. — Нам туди треба дістатися?

— Так, — підтвердив князь, дивлячись на темно-бузковий човен, гострі трикутні штагові вітрила кольору цитрус аурантііфолії[18]. — Шаблі в зуби, чоботи лишаємо.

Що було сили козаки гребли, борючись із течією. Та магічним чином човен наближався до них швидше, ніж вони до нього, хоча і здавалось, що останній плив повз. Вистачило десятка хвилин, аби князь із Туретом видерлися до холодної гладкої палуби.

Ставер Туховен — обсидіановий човен, створений Духами задля мандрівок між світами. Магматичний корабель із бериловими вітрилами, що згадувався у легендах моряків усього світу під різними назвами. Для одних Анфхьянський мандрівник був рятівником, для інших — Понктавійський диявол та його золоті гармати із кришталевими ядрами дорівнювали неминучій загибелі. Кого капітан обирав до перших, а кого визначав до других — було невідомо навіть Духам. А все завдяки Єрихаю, князю Цеху Таїн. Він інколи втручався у буття світів і залишав у них запитання без відповідей, загадки без рішень. Саме такою загадкою і став Капітан Дзерлікен.

— Слухай, Турете, — почав Тар, зробивши вигляд, що наспіх оглянув не втопаючий човен. — Тут є одна особа, із якою домовитися не вийде. І те не єдина перепона на шляху до необхідних нам Межі й мавки-нареченої.

— Перепони… — Турет почухав лоба. — Як ми, в біса, пройдемо, як домовитись не можна?

— Ніяк. — Тар ляпнув руками по мокрим шароварам і уточнив: — Ми ніяк. Тобто, людини із плоті й крові. Межа відкрита лише для потойбічних, а вони — не люди повною мірою, вони — уособлення, ну… душі, якщо хочеш. Погані — за особливо примарною версією.

— Не розумію. Робити що?

— Треба зазирнути в, так звані, Очі особи, із якою не можна домовитись. Зазирнути в Очі Капітана Дзерлікена.

— Мабуть, це нелегко, братику-сватику, — блазнював Турет.

У ту мить князь вирішив, що будь на місці лайливого козака хтось інший, він уже б гріб до берега.

— Не легко, — за короткої паузи погодився Тар. — Твоя правда. Очі Дзерлікена — в іншому світі. Нам необхідно дещо втратити, аби зазирнути у них. Померти, інакше кажучи.

— Смерть для козака — справа зрозуміла. Але марна… То гівно найвищого ґатунку.

— Так я і гадав, брате, — усміхнувся Тар. — Немарна, а може, й не така необхідна. Інколи шлях з’являться там, де ми його не чекаємо. До того ж, Межа постійно збоїть…

— Що Вона, в кінську дупу, робить? Ти людську мову назавжди вирішив полишити?!

— Кидає витівки всілякі, — пояснив Тар.

— Тьху.

Дослідивши корабель та не знайшовши на ньому Капітана, Тар і Турет підійшли до краю палуби і зазирнули між хвиль. Тої миті корабель, мовби пірнув у віддзеркалення у воді. Він почав плити униз, та насправді під ним було повітря і десь там, унизу, кривою смугою тік Босфен, а вгорі замість неба хиталися хвилі.

— Щось очі брешуть, як той гівняний полонений про свої полки, — лаявся Турет.

Серце ж тіла Якова відреагувало на радість самого Тара. Незрозумілий краєвид був для нього ріднішим за будь-які вишукані земні пейзажі. Та аби не видати себе, Тар погодився.

Дзерлікен з’явився раптово і без магічного супроводу. Отак просто: серед човна стояв мовчазний гігант із півтора сажня вгору. Замість голови у нього були уламки скла, що кружляли по спіралі навколо невидимого центру. У велетенській кам’яній руці він тримав кришталевого меча, в якого замість ринви упродовж леза був отвір, а також великі зазублини. Панцир на грудях велетня мав вигляд ярусних трибун на зразок ромунського Колізею. Останній слугував всмоктувачем чар і…

Тар почав придивлятися краще до цілої купи різноманітних об’єктів у центрі амфітеатру.

— Чув, брате? — запитав Тар приголомшеного Турета, який хитро всміхався та стояв із шаблею наголо.

— Еге ж, чув. Подивись на цього вишморка, — різко встромив Турет. — Навіщо йому ота дірка, наче рів для опорожнення?

— Ти краще мене послухай… — почав Тар, але тут Дзерлікен наніс першого удару. Козаки ледве встигли відскочити у різні боки. Здоровезний меч, що мав розтрощити обсидіанові дошки до самого трюму, лише із дзвоном підскочив угору. Використавши інерцію, Дзерлікен розкрутився навколо себе і вдарив у бік Тара, та потрапив у борт човна за чверть сажня над головою князя. Не чекаючи на другого, Тар почав проводити різноманітні жести, відштовхуючи Капітана від себе.

— На тобі Вогняного їжака, — озвучував він назви магічних зарядів. — На тобі ще й Крижаного. Блискавичного…

Стихійні кулі неправильної форми вдарялися у велетня і відштовхували його назад. Турет швидко прийшов у глузд після першого удару, наблизився до велетня, що задкував, але він лиш почав марно тупити лезо шаблі, висікаючи іскри з кам’яних ніг.

— А це тобі Волаючий грім, — продовжував Тар. — І моє улюблене, — князь витримав паузу, хитро дивлячись на ледь спроможного встояти на ногах велетня. — Трояндовий хлист.

Останній оплеск звалив Дзерлікена на спину.

— Ти, брате, бісова твоя матір, що таке коїш? — сміявся від подиву Турет. — Я вже не питаю: з якого коров’ячого гівна тобі відомо про потойбічне більше за звичне, та ми, неначе, мали до могил полягати?

Тар розім’яв стомлені від жестів пальці та руки.

— У пузі цього князя місце нашого призначення. Я зараз учиню останнє, на що зараз здатен, і зменшу нас до розмірів мурахи.

Турет махнув рукою на пояснення, підійшов до нерухомого тіла, став навколішки та зазирнув у кратера на пузі велетня. Перед його очима проступило справжнє місто, тільки у мініатюрі. Дивні будівлі, огорожа…

— Матір Божа… — не встиг промовити Турет свою думку до кінця, як Тар скінчив жесту і зменшені козаки почали падати униз.

Уламок ХХІ. Виходь за мене, опудало лісне

Мало кого міг би залишити байдужим краєвид Міста Нейра. Ось і Турета він не обійшов стороною.

— Три чорти опудалу у сраку і батька з матір’ю туди ж, — лаявся він, опинившись разом із князем посеред вигаданого хворою фантазією міста.

Замість будинків — глечики, тарілки. Інші — казани із вікнами, оповитими тернинами-ліанами верандами, та невеличкими альтанками у вигляді келихів у подвір’ях. Місцевих жителів людей тут замінили заклопотані очеретяники, мавки, водяні різних порід. А також вовкулаки, волохаті гноми злидні із гострими вухами, старі попелюхи й хованці. На паланкінах із позолоченими візерунками на морську тематику чорти перевозили русалок, а у так званому небі літали дракони шаркані. Останніх Турет нарахував, щонайменше, три різновиди: бабки з чотирма крилами, мерці із гниючим тілом і вусачі на зразок гаспидів.

— То ти тут уже був? Був, Якове із брудною сракою? — пошепки запитав Турет, коли вони зійшли з середини вулиці у провулок, аби не натикатися на місцевих.

— Так, — погодився Тар. — Я тут уже був.

* * *

Зрозуміло, князь збрехав щодо справжнього Якова, який мав щастя побачити тільки Безкінечне поле. Стосовно його самого… Тар був одним із двох засновників Межі. Та перетин світів, у якому він знаходився зараз, був дещо іншим. Несправжнім. Тільки бар’єром. Справжня Межа не втілювалась у жодну форму і не мала жодного населення. Вона була ефемерним кордоном, що визначав положення світів у Просторі й не давав загубитися їм у Часі.

Справжня Межа була неосяжною для відомих людям почуттів. Вона не мала кольору або ж розміру. Не мала і визначеної до неї відстані. Не мала смаку, її неможливо було понюхати чи помацати. Межа, врешті решт, не продукувала звуків. Єдине, на що була спроможна людська особа, аби зрозуміти, що Межа існує насправді — це почуття присутності Межі у всьому.

Метафізичне почуття. Щось на зразок людського Бога. Місто Нейра ж блукало на перетині світів. То тут, то там. Приймало різні вигляди, мало форми і кольори. Мало запахи й звуки. Але для представників людства Тар абсолютно легко іменував Межею і Нейра, і розмаїття інших втілень перетину світів. Може, й тому, що пояснити мовою існування останніх князеві було значно легше.

* * *

— Треба пошукати мавку-наречену, — мовив Тар, стрибаючи очима між потойбічних місцевих. — Вона дещо вирізняється з інших мавок. У неї над бровами ще одні очі. А також вона відкидає тінь і її нутрощі не маячать усім довкола.

— То бісова тварюка, знач, нічогенька… — замріяно протягнув Турет.

Тар подивися на нього здивовано.

— Естет?

— Дурень ти, Якове, — Турет іронічно усміхнувся. — Я ж одружитися вирішив.

— Ти… — князь осікся.

Він штурхнув Турета по руці і показав у бік якоїсь велетенської зеленої миски з дверима.

— Он вона, — промовив у додаток. — Одна-одненька біля дверей. Бач? Тінь відкидає. Йдемо до неї поки не розчинилася у натовпі.

* * *

Будинок мавки-нареченої, чи як уже дізналися козаки — Кетри, був досить звичним усередині, хоча і дивним зовні. Тут і глиняна піч, і розвішані на мотузках посохлі плоди та рослини для варіння чи утворення витягу до різноманітних зіль. Дубовий стіл, стільці, ліжко із кількома ковдрами та подушками. Гвинтові металеві сходи, що ведуть на горище, із квадратним дерев’яним люком, а також казани, глиняні та фарфорові глечики, інше їдальне приладдя.

Мавка привітливо запросила гостей до столу і почала виправдовуватися.

— Я на вас ніяк не чекала, — вона розвела руки у різні сторони. — Тож, у мене нічого немає. Тільки горілка — міцна, як металевий прут, і кілька зіль, що можуть спричинити видіння. Я їх використовую для ворожіння. І все. Більше нічого-нічого немає. Я ж не чекала на гостей.

— Та ти не дурій з того, гарнюня, — усміхнувся Турет. — Краще сідай на сраку, до столу, будемо знайомитися.

Мавка ще кілька разів провела очима, досліджуючи, чи не впустила вона чого, та, закінчивши, сіла.

— Ти не дивуйся, — почав князь, — Турет завжди щось образливе встромити має. Прокляття на ньому.

— Ой, — Кетра хитро зиркнула на Турета. — Халепа. А гарненький який…

Турет не відреагував. Мабуть, звик чути жіночі похвали у свій бік.

— Та нічого, — мавка махнула рукою, склала обидві під підборіддям. — Мені образи вуха не ріжуть. Знали б ви скільки я їх за життя наслухалася… — помовчала. — За людське, звісно. Тепер, серед дійсників, я лише чарівне тіло із проклятою душею. Воджу їх за собою то у землю, то у воду або, як з тим козаком та його бридким ярчуком — проклинаю. І більше нічого. Та вже й, мабуть, і бажань інших немає…

— Дійсників? — нахмурив лоба Турет. — Це ще що за гівно?

— Люди, козаче, — випередивши Тара, відповіла мавка. — Так називають «наші» «ваших». Бо ви — справжні, а ми — наче вигадані. І життя у нас — не життя, а «щось на зразок». Який ти все-таки…

Мавка зітхнула, налила собі у келиха горілки, з пів кухля, та спустошила одним духом, навіть не кривлячись.

— Коли я новенькою прийшла, — продовжувала вона. — Як і інші, думала, що то сновидіння зле. Та батько Тар погладив мене по голівці й я все зрозуміла… І хто я… І що я… Таке.

Тар дійсно згадав і цю дівчину, і того випадку. Вона була чи не найрозгубленіша за інших. Тож, він трохи допоміг молодій мавці. Наклав на неї жесту просвітлення, Князівського перста. Тар рідко ним користувався. Зазвичай, бісота швидко розумілася на «новій» природі. Але… Траплялися і виключення.

— Ми, сестро, до тебе візитуємо із важливою справою, — почав Тар, урвавши несподівану череду думок у голові дівчини. — Турет бажає одружитися із тобою.

— То хай сам він про це і каже, — мовила, усміхаючись Кетра. — Я залюбки послухаю.

Турет підвівся із стільця, наблизився до Кетри. Вклонився. Його обличчя було у долоні від неї.

— Виходь за мене, опудало лісне, — Турет намагався здавити у горлянці останні слова, та в нього не вийшло. — Гарна ти, як гівн…

— Не муч себе, козаче, — мавка притулила своєї тендітної долоні до його щоки. — І вибач, що вирішила посміятися з тебе. Скажіть, добрі чоловіки, дійсники із Не-Реалі, навіщо вам свататися до бісівських? До мене навіщо?

Мавка і Турет всілися, Тар налив собі, як і мавка, та випити, як у неї, йому не вдалося. Горілка продиралася по горлянці Якова, неначе звір із гострими кігтями, а потім важелезним розпеченим ядром, звалилася до живота.

— Ми, — ледь вимовив Тар. — Ми маємо повернути до життя проклятого тобою козака, чий ярчук тобі ноги погриз. Брат він наш. А брата не можна кидати у біді.

— Он як… — мавка піднялася та задріботала узад-уперед. — Сама я прокляття зняти могла б, та ціна б тому було б інше прокляття. А як весілля зіграємо…

Мавка зупинилася і уважно вгледілась у Турета.

— Невже ти мене визволити вирішив? Невже на Землі затемнення? Невже у сонця виріс хвіст?

Турет уклонив голови, Тар відповів за нього.

— Так. Усе так. Акахарто Гаму, потойбічна. Нечисте весілля почалося.

— Не-мо-жли-во, — дівчина радісно плеснула у долоні, але вмить її обличчя трансформувалось у вираз примруженою цікавості.

— Скажи, красунчику, — мавка нахилила голову на бік. — Невже ти цінуєш життя свого товариша більше за своє?

— Щоб мені гівно у загреби накидали, якщо то було не так. Але зараз, — Турет усміхнувся, миттю осушив повного кухля і ні краплі не здригнувся. — Бісова матір! Будеш ти, опудалко, мої останнім коханням. Моєю бісівською нареченою і нехай мене Сибова воля, під три чорти, на роги сракою — нехай посадить.

— Правду кажеш… — мавка присоромилась. — Сподобалась. Ой! Кому б розказати ніхто б не повірив. Хі-хі. Дійсник до мене сватається.

— Ну, гаразд, сестро, — долучився Тар. — Турет — наречений, я — брат-сват. Та нам треба знати, кого ти із гостей бажаєш побачити. А також місце, в якому відбудеться Акахарто Гаму. Ну й, — Тар зробив паузу, адже останнє питання було чи не найважливішим. — Коли?

Мавка походила по кімнаті, покрутила рослини на мотузках. Пройшлася ще, зробила кілька кіл черпаком по вариву у казані і знову повернулася до столу. Всілася.

— Наступної опівночі.

Тар із полегшенням видихнув. «Розумничка, мавочка. Вірно кажеш, — подумав князь. — Лишиться п’ять кварт. На Січі зараз ніч. А місце…».

— А місце… — Кетра підхопила думку князя. — О! Там, де клятий ярчук трохи калікою мене не зробив.

Дівчина поглянула на перев’язану листком лопуха ногу й миттю підвелася, почавши мовити, наче зсередини. Козаки того не чекали. Здивувались трохи.

— Для транскоординації знадобиться земля і дзеркало, або ж вода чи криниця. Земля має бути з того місця, звідки й ви самі. Я зараз пошукаю.

— Ти це про що? — протягнув Тар, здивувавшись своїй здивованості, і абиякому каламбуру ситуації.

Мавка рилася у шухлядці, кидаючи на підлогу вуха, хвости та ікла різних тварин.

— Не, те… Не, те… — повторювала вона. — Ось!

Кетра різко повернулася, тримаючи у руках маленький клунок, пов’язаний золотою мотузкою.

— Ідіть сюди, — наказала дівчина.

Козаки прослідкували за нею по гвинтових сходах і видерлися на горище. У центрі зовсім спустілої кімнати, на підлозі, блищало дзеркало із сріблястою рамою. Замість якихось, зазвичай, квітів рама була вирізьблена руками, що стискали одна одну, із переплетеними таким чином пальцями, які не можна було точно сказати, де чиї. Мавка дістала із мішечка землю, жбурнула її на поверхню, а пальцями іншою рукою клацнула над головою. Вмить поверхня дзеркала перетворилася на деренчливу водну гладь. Субстанція колихалася, наче у центр потрапила крапля. Кільцеподібні хвилі змінювали одна одну, розширялися від центра, збільшували діаметр і зникали. Їм на заміну приходили нові. Знову і знову.

— Де ти навчилася цього жесту? — здивовано запитав Тар.

— Сама вигадала. Батько Мороку не має про все відати, — дівчина усміхнулася.

«Твоя правда», — подумав Тар, усміхаючись у думках.

— Мавки, — продовжувала Кетра. — Та одна стара болотниця — єдині, хто знайшли іншого шляху від Межі у Не-Реаль. Такий спосіб переміщення ми називаємо транскоординацією. Мабуть, щось із старої вульфінорської.

— Мабуть, — погодився Тар.

Турет мовчав. Він був зачаклований колиханням хвиль на поверхні дзеркала.

— Ну, годі. Слухайте сюди. — почала мавка. — На весілля обов’язково мають прийти людоїдка Німрева, — вона підвела перед собою руку, загнула іншою мізинця. — Старий змій Вусик, — загнула підмізинного. — Та іржавий голем Джехур.

Загнула середнього. Опустила щойно задраної голови і почала спускатися знов на перший поверх жестом, — звичайним, зрозуміло, не магічним, — наказавши козакам лишатися на горищі.

— Мапу із домівкою Німреви я вам віддаю, — її голос лунав ледве чутно. — Вона живе на болотах. Серед потоплених стежок сам чорт глузд втратить щось відшукати. Аби встигли: візьмете три клунки. В них земля з потрібних вам місцевостей. Ще два я дам із землею з Хорти. А на додачу… Де ж вони?… А-у… А-а-у-у… Ага… Дві відірвані руки. Ай!

Козаки не бачили та було зрозуміло, що хтось унизу пручається. За кілька розбитих горщиків і перевернутого догори ногами казана чоловіки побачили у руках мавки, яка вдиралась на горище, досить огидні істоти.

— Оця, — мавка протягнула Турету першу кінцівку із кісткою, що стирчала назовні та запеченою у колишній кисті кров’ю. — Із оком, то Тик, а із вухом, — другу вона протягнула Тарові. — Рик. Вони відчувають страшенні муки, якщо штрикнете у око, чи закричите у вухо. Тож, вам не треба буде коїти безлад, щоб поповнити низку Гріху. Я вірно вгадала, що магічного вишколу курінний Яків Хвиля, чорноземський козак не мав нагоди закінчити? Так?

— Так, — погодився Тар.

— Яка я, мавочка, розумничка, — похвалила себе Кетра, а Тар примусив розум скінчити вигадувати, неначе дівчина вміє читати думки. — Вони зникнуть, як у них скінчиться потреба. Але знущаннями не захоплюйтеся, бо втечуть раніш. Ця парочка, хоча і розуміє для чого їх тримають, та все ж таки живі істоти. Зрозуміли?

Козаки дзеркально кивнули.

— Ось вам клуночки, — мавка протягнула Турету п’ять клунків. — Усі підписані. Тож, незручностей не має бути. Так… — вона приклала долоні до щік. — Наче все.

— Та не все, — Тар розтиснув руку, в якій тримав Рика, і той забрався йому на плече. — Повтори вигаданого жесту, аби я запам’ятав. І чому лише два клуночки із землею з Хорти?

Кетра кілька разів повторила жесту та додала, що потрібної землі у неї небагато. Тар знов у думках похитав головою. Він тримався, та не витримав.

— Із клунками, хай буде як буде, — мовив князь. — Та я не можу скінчити дивуватися, що ви знайшли шляхи в обхід господаря.

— Батько — не господар, — відповіла на те мавка. — Він — батько. Тож, недивно, що його діти навчилися чогось новенького. Ти так не вважаєш, дійснику?

«Я про таке нерідко думав…, — потягнув до себе Тар і додав: — …І шукатимуть двоє наречену потойбічну, і її віднайдуть на перетині світів. Вустами нареченої відомі стануть гості, вустами нареченої — таїну місце втратить».

Уламок ХХІІ. Ряд-грив

Світло вдарило в очі, земля зупинила тіла. Отямившись, козаки всілися. Тар мацав шию, Турет — спину.

— Що це за місце, бісова матір? — озираючись навколо, мовив лайливий.

— Думки не маю, — чесно відповів князь, адже і справді не пам’ятав подібного пейзажу.

— Ти якого бісового клунка у дзеркало кинув?

— Здається, «Трипілля. Джехур», — невпевнено пригадував князь.

Транскоординація видалася неабияким видом переміщення. Голова боліла, очі різало, як снігом узимку, а у роті посохло, хоч з калюжі пий. До того ж, обоє відчували біль у сідницях. Наче із рожевого порталу їх назовні випхнули чоботом під сраку.

— Здається, в дупі в’ється, — Турет усміхнувся і додав: — а назовні не лізе.

— Вірне підгірне, — потягнув, отямлюючись, Тар. — У дупі метелик. Тьху, Турете, бісота. Не знаю, як ти зі мною, а я із тобою мову звичну, безсумнівно, втрачу. Диви-но.

Князь показав на два острови, прорізані у центрі тонкими смугами дерев. Один — справа, другий — зліва. Як і той, на якому опинилися козаки, порослі, здебільшого, дикою пшеницею. Колоски розбризкували світанкове сонячне проміння, хиталися від легенького вітру.

Між островами, стрімко мандруючи на південь, тік Босфен. Ані Тар, ані Турет у тому не сумнівались. Було щось містично рідне в його синьо-чорних водах, блискучих хвилях і вологому млосному запаху. Приглядівшись краще врешті повністю розплющеними очима, козаки помітили у центрі кожного острова кам’яні руїни. Вхід до них прикрашали гігантські статуї безголових пишногрудих жінок. Саме біля них гепнулись із порталу чоловіки, чому дуже здивувалися, не помітивши ведмедя в оці.

Розімнявши кінцівки та відшукавши серед золотого частоколу пшениці Тика і Рика, козаки увійшли до руїн. Минули вузькими проходами кілька поворотів та опинилися посеред кам’яної арени, у центрі якої стояла триметрова груда поіржавілого заліза людських форм. Гігант із гуркотом повернувся. Тик і Рик відреагували, сплигнули з плечей та задріботіли пальцями, неначе комахи ніжками, ближче до стін, у кущі.

— Ря-ад-гри-ив. Ви хто такі? — запитав коричнево-червоний велетень.

— Козаки, Слава Сибові, брудна ти металева паща, — привітався Турет.

— А я, ряд-грив, Джехур.

— Доброго здоров’я, ряд-гриве Джехуре, — мовив Тар і викликав тим бурю почуттів у марудного гіганта.

Голем ревів. Важко було зрозуміти на який глузд: чи то сміявся, чи то гнівався, чи ще, може, щось.

— Тільки Джехур, ряд-грив. Зрозуміли?

Чоловіки дзеркально кивнули. Гігант спробував зробити крок їм назустріч, але різкий високий скрип примусив його облишити.

— Раніш я був металевий ряд-грив. А тепер… — він підняв зроблену із шматків поржавілого заліза руку, аби роздивитися її порожніми отворами, що зміняли очі. — Бабка іржа мою плоть гризе.

— Ти ж, мабуть, у воду не лізеш? — запитав Тар із чемності, відповідь він знав.

— Я, ряд-грив, до неї не лізу. Бо я, ряд-грив, розумний. Та вона сама на мене кидається. Майже кожні сім днів, — голем подивився у небо, по блакитній гладі статечно пливли маленькі хмаринки. — Вода падає на мене, ряд-грива, і у тому — прокляття. А буває — кілька днів підряд. Жах, ряд-грив. Смерть у чагарнику ховається, а я навіть зробити нічого не можу. Хай, ряд-грив. Яку честь маю дійсників бачити?

— У нас із опудалком Кетрою, — відповів Турет запалюючи люльку. — Свято чудове має відбутися. Запрошуємо на нього усіляку гівняну бісоту. А без тебе весілля, що тверезому похмілля.

— Ряд-грив? Свято? Навіщо, ряд-грив, свято, як немає з ким піти? Жінку хочу… Гарну, ряд-грив, як я. Розумну, ряд-грив, як камінь. І добру-у… Ряд-грив, наче пташка.

— Невже кляті птахи добрі? — здивувався Тар. — Вони он як тобі плечі пооблюбували своїм лайнятком.

— Га? Ні, ряд-грив! Ні! — голем важкими кроками підійшов до дерева, птахи розлетілися хто-куди. Одним сильним рухом Джехур вирвав стару акацію із корінням і жбурнув її понад руїнами, наче у тої ваги не було. — Розплющу, ряд-грив, тварюк пернатих! Дзьобів їм порозтрощую! Очі, ряд-грив, повидавлюю! Крила — поламаю! Діточок, ряд-грив, поїм! Гнізда поспалюю!

Велетень гримів низько і водночас металево дзвінко.

— Тоді яку?! — викрикнув Тар.

Голем зупинився, поглянув на Тара і рівно, наче й не було нічого, промовив:

— Тоді добру, ряд-грив, як я.

Турет усміхнувся. Тар вирішив продовжити допит.

— І де ж таку взяти?

— На тому, — велетень показав залізною рукою у західний бік. — Ряд-грив, острові. Та вона теж металева. Біда, ряд-грив, бідонька. Сумна й чорна, ряд-грив.

— І як ти про неї дізнався? — Слушно запитав Тар.

— Ніяк, ряд-грив, — потягнув Джехур. — Знаю і все.

— Мабуть, як дяк про Бога, лайно мені у люльку, — дмухнувши густу хмарину тютюнового диму, промовив Турет.

— Мабуть, дійсничку, мабуть. Як доставите її до мене, то буду, ряд-грив, на весіллі.

— Інакше ніяк? — запитав Тар.

— Може, все — інакше, ряд-грив, та це інакше — не може.

* * *

— Що робити будемо? — запитав Тар у Турета.

— Ну, — усміхнувся Турет. — Я човна на березі бачив, гівно у загреби. Старий, та дірок небагато. Не більше ніж у твоїй голові.

— Такої, — мовив Тар. — Големку жодний човен не втрима.

— Бісоті він не треба. Нам треба. Дістанемось іншого берега, а ти клятою магією нас усіх назад повернеш.

Тар наслинив пальця.

— Вітер підходить, — відповів він, відчуваючи прохолоду.

— От і добре.

* * *

Тик і Рик шугали по борту, застрибували козакам на голову, гралися із оселедцями. Турет виявився правий: човен справді був майже неушкоджений. Кому він міг належати — було невідомо. Рибалки навряд навідувалися до цих островів. Та, може, когось викинуло до берега і Джехур був із ним менш привітним, ніж із козаками. Стосовного цього лайливий вирішив трохи попитати князя, захопленого греблею.

— Щось я не второпав, бісова матір, — почав Турет. — Тільки-но шаблю хотів витягти, аби іскри з того велетня повисікати, хай його дощі заїдять, а — ні. Добрий, наче дитя із цицькою у роті. За тих Духів, чи «той світ», мені розпитувати не лізе. Срака свербить, а голова болить за твої пояснення. Усе одно на тих стежках ноги попереламую. Але це… Як таке буває? Як, Якове з брудною сракою, міг той гігант у нас товаришів розгледіти?

— Големи, — відповідав князь, піднімаючи та опускаючи весла. — Створіння, що мають, зазвичай, якусь мету, їх чаклуни чи живомерці створюють. Інколи буває, що і прокляття людину на камінь чи залізо перетворить. Але то рідкість. Прокляття такого типу надзвичайно важкі у виконанні і потребують абиякої чорної душі, втопленої у Гріху, або ж вишколу. Тож, кидатися на нас у нього розпорядження не було. А от рибалка, на чиєму човні, мабуть, ми пливемо, підпадав під наказ про знищення. Хоча, чим рибалки могли чаклунам допекти — невідомо.

— Прірва… — Турет витягнув кругленького скельця та направив вузенький промінь, аби розпекти згаслий у люльці тютюн. — Звідки ж ти такий обізнаний бісів брат, як той відьмар із півночі? Не міг «той світ» тобі розуму вклепати, бо я тепер теж маю бути найрозумнішою потворою за всіх. А то не так. Я, бісова матір, помітив би. Може, розкажеш? Цікаво, гівно, як цікаво.

— Такої, — усміхнувся Тар, на мить облишивши греблю. — А ти звідкіль відьмарів знаєш? Чи то із висінкаром сплутав?

— Не хочеш розповідати — то твої справи, але дурня безглуздого із себе не вдавай. Ти тоді теж із відьмарем спілкувався. Я і ти, а більш — жодне гівно. Два літа тому.

— Згадав, — справді відшукавши спогад Якова дворічної давності, мовив князь. — Згадав, що я тоді у Сковії був.

— Знач, не ти? — Турет нахмурився. — А!.. Ватру в шаровари. Справді, не ти. Тож, слухай.

Турет дмухнув тютюнового диму.

— Два роки тому до Січі завітав чоловік. Чортяка бісівська, та на людину схожий. Здається, його звали… У роті в’ється, а на язика не лізе… Звали… Ергерд, з Богряну. Тьху. Шаблі те опудало не носив, навіть шпаги чи меча якогось. Одягнений у шкіряний панцир із заячим хутром, а в очі як глянеш — там усе догори ногами. Справжнісінька гидота, якої мало. На голові волосся зав’язане у кінського хвоста, сиве і рідке, наче у старого, а шкіра — біло-синя, бо, мабуть, виздих давно. Завітав, аби наклепи лікувати та на водяного вполювати, що довкола Хорти у пащу сатани до клятої матері козаків позабирав. Дива, дива.

Турет перевів подих, Тар продовжив гребти.

— За наклепи, падлюка, збрехав. Я до нього, а він — вибачатися. Ну, гаразд, я звик. Гівно з рота лізе, — мабуть, так Сибові треба. А іншим… Що-що, а гарячку там чи свербіж на шкірі відьмар забирав за день. Якимсь гівном мазав, та пару бридку з казана змушував вдихати. Отож, дяки на нього накинулися із особливою любов’ю, бісота. Тоді Сибових отроків при церкві двоє було — Агафон та Капитон. Обоє записали відьмара у нечисть, за розум їм, дуріям, статуї треба звести, підбурювали люд, аби геть у Босфен потойбічного погнали. Анафема — і все тут. Але ми на те їм дулю скрутили. Гарний лікар, хоч і бісівська падла, завжди потрібний. А далі…

Турет обірвав. Дивився кудись попереду. За його спину втікала тонка тютюнова мотузка, яку марно намагалась схопити одноока кінцівка.

— І що ж було далі? — не стерпів князь.

— Гівно у сандалі, — Турет зітхнув. — Пішов полювати водяного весь, а повернувся маленькими частками, наче клятий м’ясний рулет хтось на березі покинув. Схоронили як свого, але не як треба. Ані Агафон, ані Капитон згоди на ритуали не дали. Рекомендували кіл у груди забити. А ми не забили. Бісота не бісота, а смерть під дупою моститься не задля жартів. Поганий козак, хто її ображає. Хоч і на гріх перед бісими дяками.

— Про що ж тобі той Ергерд за нечистих розповів? — князь вирішив отримати відповідь на своє перше запитання.

— Балакав на твій манер, — Турет дмухнув. — «Межа», «прокляття», «пророцтва» і таке інше гівно. Але той відьмар — справжній бісівський, а ти, наче, ні.

— Колись розповім, — кинув, усміхаючись, Тар.

— Ой, чи встигнеш. Ми із опудалком цієї ночі на порядне гівно перетворимося і ноги протягнем.

— Воно тобі справді треба?

Турет почухав потилицю.

— Розумний ти, Якове, аж дрож дупу смокче. Злізай з лави, я на греблі сяду.

* * *

— Поспішаємо! — крикнув Тар, вистрибуючи із човна, та витягнув шаблю. — Там, у руїнах, якийсь ґвалт.

— Ви тут залишайтеся, бісота! — біжучи за Таром, мовив козак до Тика й Рика, що вчепилися в його плечі. — Без вас розберемося, тварюки.

Тик і Рик сплигнули до золотистої пшениці. Турет не звернув увагу, але вони його не послухалися. Дві тоненькі смужки потягнулися у бік руїн, слідуючи за ним.

Тар першим вибіг до кам’яної арени, копії іншої, на острові Джехура. У центрі він побачив големку. Вона в’яло розмахувала руками, намагаючись влучити, хоча б у одного з трьох рівеньських крилатих гусар. За її спиною, Тар вибіг саме там, стояв чаклун у різнокольоровому платті із скіпетром. Від золотої палиці тягнулися сині смуги, що з’єднувалися на кінці із мечами нападників. «Розумно, — миттю промайнуло у голові князя. — Крижаний гарт — залізу ворог».

Гусари ухилялися від гігантських рук, били големку мечами по ногах. Зачарована зброя діяла, загрожуючи життю залізної жінки. Тож, не розпитуючи: «Хто?», «Що?» та «Чому?», Тар вистрілив із пістоля у спину чаклуна. Наступної миті на арені з’явився Турет. Він ударив падаюче тіло шаблею по спині, зробив оберт навколо себе і на додачу відтяв руку із золотою палицею. Зброя втратила магічної сили, гусари відволіклись, то ж големка, нарешті, влучила у них.

Тіла, загорнуті у панцири, відірвалися від землі, з дзвоном ударилися о кам’яну стіну. Третій, чий панцир прикрашала шкіра леопарда, встиг опинитися позаду гігантки. Оглянув меча та, озирнувшись навколо, заможний шляхтич полишив надію на перемогу бісоти і стрімко кинувся у бік Тара і Турета. Князь відреагував пострілом із другого пістоля, але панцир витримав, а кремезний рівенець не втратив рівноваги. Наблизившись, він зійшовся у двобою із Туретом.

Шляхтич бив сильно, Турет парирував. Кілька ударів — ініціатива змінилась, іще кілька — змінилася знов. Турет був не слабкішим, але у швидкості вигравав. Він був обізнаний на рівеньській школі шабельного бою, то ж рівенцю було важко його здивувати.

Тар слідкував за бійкою, наче неохоче. Підпалював люльку, лаявся на затишок. Големка, нахилившись, роздивлялась порізані лезами ноги. Доля останнього нападника її не турбувала. Тар подумав, що їй на ті дії наказу не дали. Захищатись — так, переслідувати нападників — ні.

— Гарний у тебе товариш, — закінчивши раунд, мовив шляхтич до Турета. — Допомога — друге ім’я.

— Кулі бажаєш, ляхова срака? — буркнув Турет. — Я заради форсу танцювати вирішив. Можемо скінчити. Хочеш?

Гусар хотів щось кинути у відповідь, але не встиг. Турет використав балачки собі на користь. Умить опинився за спиною шляхтича та влучним, косим із гори, відтяв тому пір’я на лівому деревному стрижні. Панцир захистив рівенця від рани, але Турет, здавалось, не мав наміру закінчувати. Тільки позлити.

— Он які ви, лицарі честі, — шляхтич відламав стрижня і кинув його у Турета. Козак ухилився, почався новий раунд.

— Чорноземські козаки… Шановне товариство… Шляхетні панове… Тримай!… Подобається?!!… Тримай… Гарно?!…

Турет ухилявся та парирував, ковзаючи лезом по лезу. Летіли іскри, сталь співала різку скреготливу пісню. Врешті решт Турет упіймав необхідну мить і вдарив рівенця у незахищену пахву. Удар вийшов несильним, але його вистачило. Шляхтич впустив меча, впав на коліна та притиснув латною рукавицею місце поранення. Кров текла повільно, в’язкими багряними краплями падаючи додолу.

— На північному березі чекає човен із десятком бійців. Як я не повернуся, вони навідаються сюди.

Турет витер лезо травою, а Тар підійшов до переможеного рівенця і, всміхаючись, мовив:

— Ти, пан лях, звитяжна, як я бачу, людина. Людина честі. Справжній лицар. Тільки на бісот полюєш із чаклунами і приятелями та смерті після поразки не просиш. А так — лицар і шляхетний чоловік.

— Ватага найманців і бунтівників, — бурчав поранений рівенець. — З-за спини нападаєте… То, може, ви — справжні лицарі? Так ви гадаєте? На коли порозсаджувати таких лицарів треба або зашморги на шиї повдягати, а не землі давати й грамоти.

— Я — пташка, ти — зі зламаним крилом, — почав Турет, що водив по долоні втраченим гусаром пір’ям. — Щось второпати не можу. Ти про накази короля тут балачки плетеш? Ось тобі…

Турет хотів ударити, але князь його зупинив.

— Не треба, брате. Як цей лях правий, то ми згаємо іще часу. А поки він тут кров’ю постікає, ми все встигнемо і навіть більше.

— Твоя правда, курінний, — погодився Турет, сховавши шаблі у піхви. — Тьху. Бісове ребро. Воїн, гівно-їм.

Шляхтич хотів огризнутися, але отримав чоботом в обличчя.

— От же ж бридота, — сплюнув Турет. — Звісно, дупа трісне: серед своїх боягузів бачити — серце в крові утопити. Але від ворога не менше лайна по душі розплескується.

— Люди є люди! — Крикнув Тар у вухо Рику та кілька разів штрикнув Тика, що намагався утекти, в його єдине око.

Князь ще на початку бійки примітив, бісиків повислих на кам’яній стіні. Поповнивши низку Гріха, Тар велів усім зібратися біля големки. За миті дивна ватага зникли у золотистому теплому куркулі південного вітру.

Уламок ХХІІІ. Дивні примхи канібала

— Хапай корягу, брате! — викрикнув Тар, лежачи у багнюці по вуха. — А ви куди лізете?! Тик! Рик! Ану ідіть геть. Теж мені помічники. Як без тіла витягти його думаєте?

Тик і Рик миттю опинилися поза Таром та кружляли біля його ніг.

— Так… Так… Ще трохи… Ну… Добре.

Тар перевернувся на спину, а брудний, як свиня, Турет відкашлював чорну болотну воду, скидав із себе довгі стеблі зеленої ряски. Болото, що оточувало козаків, які закінчили свої справи у Трипіллі і транскоординували голема із големкою до Старих стовпів, було не досить звичним.

Звісно, із іншими його споріднювала багато чого. Чимала вологість, тонкі смужки стежок, оповиті з обох боків брудною рясною водою, яким, як з’ясував Турет, довіритися не можна, безліч комах, співи ропух… Але у південних сонячних променях повітря іскрило зеленуватими цяточками, і те не зустрічалося на інших болотах.

Там не було зграї крихітного смарагдового пилу. Пил кружляв над землею, ховався у листках, ховався серед стебел густо натиканого очерету та осідав на багатоволоскових пухнастих мітелках. Пил залізав у вуха, проникав у носа, заповзав в очі. За якісь хвилини обличчя чоловіків, шкіра Тика і Рика вкрилися купою маленьких зелених пухирців.

Подолавши зарослі, козаки вийшли до листяної частини болота. Тепер, серед безкінечної кількості невеличких пагорбів-островків, на яких виросли дерева, а під низом — папоротник, вони мандрували від острівця до острівця і були дуже вдячні мавці Кетрі за надану їм мапу. Якби остання не зберігала чітких детальних описів кожного наступного у маршруті острівця, компанія б блукала до скінчення епох.

На підступах до Німреви їх зустріла стежина, огороджена тином із людських кісток. Кожні чверть сажня огорожу прикрашав череп, під яким бовтався по вітру листок паперу із рукописним текстом та червоною плямою унизу. Тар узяв один такий і прочитав його зміст у голос:

«Звіщаю, аби добра господиня, матінка болота Симерини Топці, люба усіма бісами і кількома шляхетними людьми, хай їх Бог пам’ятає, пані Німрева прийшла по тій весні до мого дому і взяла обіцяного. Листа завіряю кров’ю та печаткою пані Німреви.

Допис. У разі, як порушиться умова, що, зазвичай, зрозуміла маячня — нехай буде те, що буде, а як ні, то усе одно — так.

Підпис. Мицик Швицький».

— Гарний допис, гівно мені в очі, — Турет узяв іншого папера й швидко пробіг очима. — «…А як ні, то усе одно — так». Наче ворожа душа смердяча, про свої права на наші землі писала.

— Тут їх багато… — потягнув Тар, указавши на паралельні кістяні смуги із сотню сажнів довжиною.

Тар, звісно, знав про Німреву. Вона була одним із досить вдало втілених проклять. Раніше бабка-людоїдка не могла налюбуватися на свої чорняві дівочі коси, любила бігати у соняшнику і лускати насіння. Та сталося їй полюбити козака, якому згоди дати не могла, і відпустити теж (донька старшини, так просто не вкрадеш, аби блудниться[19], а тут ще й почуття).

Три роки, вона знущалася із його душі. Тож, одного разу не витримав парубок, запив, загуляв, а у хмелю прокляв її. Мовив, що нехай жере дівчина інших чоловіків серця, та тільки не його. А потім додав: йому все одно, як вона людьми смакувати буде.

Та як відомо, на жаль, не всім: слово — не кажан, від Тара не втече. Князь виконав умови прокляття того парубка і, як завжди, трохи додав від себе. А саме — угоду. Німрева не їсть гостей того ж дня, що й приймає. Лише в особливих випадках, інколи. Зазвичай, вона дає людині щонайбільше рік, аби та встигла вирішити свої справи. І тільки тоді навідується, щоб провести останній обід на «дві персони». Друга неодмінно виступить у ролі кулінарної витівки.

— Чув? — прислухаючись, запитав князь Турета. — Кішка нявчить?

— Голова в тебе нявчить, — відсік козак.

Але Тар знову почув кішку. Нявкання доносилося десь з-за високої стіни очерету, праворуч від козаків, у кількох сажнях від кістяної огорожі.

— Турете, — почав Тар, вдивляючись у бік заростів. — Почекай тут із цими двома бешкетниками… Тик! Рик! — гаркнув Тар. — Ану йдіть сюди! Досить гратися черепами. А я, — він знову перевів погляд до Турета. — Зараз повернусь. Тик!

— Та йди вже, блудень, я за ними нагляну.

Тар кивнув, ступив раз-другий і зник за триметровою зелено-коричневою стіною. Дійшов до острівця із двома гладесенькими пнями, які оточувало листя папоротнику, на одного всівся сам, на іншому з’явилося руде джерело нявчання.

— Гарні у тебе справи, любий, — лагідно почала кішка. — Бачу, ти із усім справляєшся… Та як могло бути інакше? Хі-хі.

— Щось, Володарко, мені зле, — раптово для себе зізнався Тар. — Турет загине у кінці цієї подорожі. А він мені тільки-но почав подобатися.

— Облиш, — різко, але, як завжди, м’яко вимовила кішка. — Ці істоти завжди помирають. Та й не тільки ці. Не-Реаль сувора. Такі її правила. Здурів? Урятував одного щурика та вирішив усю їхню ватагу до будинку запросити? І чумних, і сліпих, і канібалів? Про що ти, любий?

— Ні про що, Володарко, — байдуже відповів Тар. — Мабуть, трохи втомився. Піду провідаю іще одну сирітку. Може, й вона мені щось нове у справах магії розповість.

— От і добре, — протягнула Меімена, наче звично. Але її голос прикрасив новий, дещо тривожний відтінок. — Щось, любий, час починає тягнутися. Я таке не люблю. Бувай.

— Бувай, — мовив Тар до червоної хмаринки, що встигла останньої миті поцілувати його у носа. — Твоя правда. Час і справді перетворюється на в’язку субстанцію. Наче повертаюсь я у минуле, наче Хаос — знову я.

* * *

Кубельце Німреви складалося із кісток різноманітних тварин, а дах був вкритий чорним воронім пір’ям, переплетеним із очеретом. Сама господиня мала гострі риси обличчя, довгого носа і тонкі губи, які по боках подовжувалися у рожевих шрамах, адже стара могла розкрити рота, наче три.

Сиділа Німрева на лавці перед будинком та курила самокрутку на довгому кістяному мундштуці. За спиною у неї був клунок, з якого сторчала ледь рухлива кістяна кінцівка, — мабуть, якогось зачаклованого дитячого скелета чи, як називають таких живомерці, крихтура. Недосвідченим могло здатися, що той малий мало на що здатний, але його нецілісний вигляд — ширма. Кістяні руки й око витягти можуть, і шиї звернути. Сила крихтура необмежена м’язами, а повністю чарівна.

Стара побачила гостей, майже у три рота усміхнулася. Око Тика заблимало, він штурхнув Рика й обоє заплигнули на плечі козакам, поховавшись за шиї.

— Та знаю, — високим тоненьким голосом із ріденькою хриплуватістю промовила Німрева. — Все знаю. Кажан на вухах приніс. Тож, пишемо угоду — і справі кінець.

— Яку ще угоду, дурна ти стара? Невже таку, як ті бовдури, що тин твій прикрашають? — хижо всміхаючись, запитав Турет.

Німрева вдарила по кістяній руці, що вовтузилася в її темно-зеленому волоссі, і, смачно втягнувши диму, звернулася до Тара:

— Послухай, козаче, чого це твій товариш до літньої людини із образами лізе?

— По-перше, яка ви, пані болотниця, людина? — Тар вирішив звертатися до Німреви чинно, адже знав, що вона того дуже любить. — Не смішить козаків, я вас прошу. А по-друге, Турет не із нечемності ті слова мовить, його ваш брат у дитинстві прокляв.

— Он воно що? — стара закрутила мундштука у довгих тонких пальцях із кривими пазурами. — То як вирішиш, козаче? Я можу прокляття відвести й на рік тобі дати доброго життя.

— Я, чортяка ти виблуднений, — Турет склав руки на грудях. — Сьогодні опівночі серед мертвих буду. То ж до сраки мені твої пропозиції.

— Ти ж відмовитися від весілля можеш, — продовжувала Німрева. — Невже тобі Кетра сподобалась? Чи твоє велике серце вирішило її на людський спокій із нечистого життя супроводити?

— Яка тобі справа, дупа стара і біла, що вирішує чоловік зі своєю долею. — стояв на своєму Турет.

— Справа? Та мені завжди до чужої долі справа є, — стара знов хижо всміхнулася. — Я тільки і живу тим, що у справи людські втручаюся та угоди складаю. Не будь дурним, козаче, поміркуй про мої слова.

— У таких справах міркувати — до мерця у труну зазирати. Ні. Як вирішив, то так і буде.

— Ти впевнений? — раптово запитав Тар, який стояв поруч із Туретом. — Я ніколи тобі про те не казав, та зворотного шляху в нас немає.

— Не неси дурниць, брате-свате, Якове із брудною сракою, — на диво Тара, Турет наче й не здивувався його словам. — Рік потому ця потвора жерти мене прийде, Когут у могилі буде животіти, а Кетра лишиться нечистою. Життя, гівний-курінний, — суцільна битва, а у битвах відступати — значить, честь попрати.

— Твоя правда, я мав… — Тар обірвався: Турет, здається, його вже не слухав.

— То ти підеш на весілля, майстерниця клятих угод, чи ні?

— Піду, — погодилася Німрева. — Та коли твій товариш зі мною угоду складе.

— Це я по тебе, бісова ти душа, прийшов, а не він, — заперечив Турет.

— Як не хочеш, то й не балакай.

— Я згоден, — мовив Тар. — Та угоду у житлі твоєму складемо. Мені оточення, що ти зеленим повітряним мохом заразила, остогидло до коріння душі.

— Гаразд, — стара підвелась. — Підемо у хату, а ти тут стій, козаче.

— Якове, виблудна матір, — Турет схопив Тара за рукав сорочки. — Ти куди, в біса, зібрався?

— Слухай мене, брате, — тихо мовив Тар. — Стій тут, наглядай за Тиком і Риком. І навіть, коли я вийду, а потім раптово повернуся до її домівки знов, щоб ти не почув чи не побачив потім — усе одно стій тут, нічого не роби і не балакай. Зрозумів?

Турет неохоче випустив рукава, та так само, неохоче, кивнув.

* * *

Біля того місця, де у старої повинні були бути двері, князю загородив прохід Дух справжнього Якова. Та той і слова вимовити не встиг, як Тар його розвіяв. Він розумів турботу Якова, але Дух козака не міг знати, що Тарові нічого не загрожує і рік по цьому стара не перетворить Тара на нову частину своєї кістяної огорожі.

— Ось примірник… Так… Усе вірно. Тепер тримай кігтя ворони… Ага… Тут печаткою примасти… Усе. Добре. Молодець, козаче, не покинув брата у біді. Хоча… Що я таке кажу. У таких-то обставинах.

Стара розверзалась дурним сміхом.

— То я піду? — запитав Тар. — Ось вам клунок. Мабуть, ви знаєте для чого.

— Звісно ж знаю, дурненький. Стара все знає.

Німрева протягла мішечка кістяній руці, а та сховала його до свого кубельця за спиною старої.

— Куди ви далі? — спокійно промовила Німрева. — Про третього мені невідомо.

— Вусик.

— От старий шахрай, — стара замотала головою. — Дивіться, аби він вас не надурив. На того змія жодної управи нема. І… От що ще.

Німрева підійшла до великої кривої дубової шафи із вирізьбленими на рамах людськими головами, що кричать. Замість очей — порожнеча, замість зубів — ікла. Відкрила двері, витягла звідти якісь пухнасті вбрання і протягнула князю.

— Тримайте кожухи. У ґрапських горах холодно. Особливо зі сторони Транскильванії. А мені не подобається, як їжа за собою не дивиться. М’ясо бридке. Жах.

Тар узяв кожухи і вклонився.

— Останнє, — стара мовила задумливо. — Вус списів не любить, тож будьте уважні.

— Дякую, пані Німрево. Бувайте.

Тар розвернувся. І тільки він переступив порога, раптово зробив оберт, запитав:

— Зовсім з голови вилетіло. Я бачу у вас он там миска із водою. Можна вимитися. Той зелений мох…

— Звичайно, — відповіла стара.

Тар знову поминув поріг, уклонив голову до широкої дерев’яної миски, подивився на своє відображення, вимився, витер обличчя вільною рукою та ще раз, подякувавши, залишив оселю болотниці.

* * *

— І що то було, хай мене чорти заїдять? — запитав Турет, зустрівши Тара на так званому подвір’ї.

— Тікати треба й швидко, — князь намагався спіймати відірвану кінцівку, що стрибала з плеча на плече. — Поки стара не второпала. Поки не зрозуміла: угоди більше немає. Недарма кажуть: аби не було біди, треба повернутися та у дзеркало подивитися.

— Все одно не розумію, дурна твоя душа.

— От я і повернувся, — шепотів Тар, штрикаючи Тика в око, — аби біду спростувати. Чим вода не дзеркало?

Тар схопив Рика і закричав йому у вуха.

— Бо та угода — ой, яка напасть! — лишивши Рика, продовжив пошепки, дивлячись на пританцьовуючу стару в оселі без вікон і дверей. — Від неї ще ніхто не міг здихатися. Окрім хитрого курінного кілька хвилин тому.

Тар дістав з-за поясу останнього мішечка, кинув землю у брудну воду між подвір’ям і ближнім острівцем, провів магічного жесту. Хвилі застигли, утворивши кільця, що розширялися від центру.

— Плигаємо, Турете, до порталу, треба Вусика провідати. Вечоріє… Час не має любові до всіляких пауз.

— Добре, — погодився Турет.

— Тільки кожуха вдінь, — додав князь. — Холодно буде, щира правда.

Уламок XXIV. Порятунок, і ніякого шахрайства

Був вечір. Але вогняна заграва перетворювала все довкола на справжній ясний день. Мабуть, втрутилася доля, аби Тар із Туретом, Тиком і Риком встигли сховатися за великим каменем і уникнути розпеченого струменя. Потім ще одного, і… ще одного. Вусик хаотично виригав стовпи полум’я у всі напрямки, його голова крутилася, мов навіжена, а лускаті кажаноподібні крила із низьким гуркотом плескали, б’ючись одне об інше. Каміння, що оточувало ущелину, більше не було вкрите кригою, а на вигляд — наче щойно відбулося виверження вулкану. Але то був не вулкан.

— Що з ним коїться, гівна у загреби?! — кричав Турет, прориваючись голосом крізь страшенний гуркіт.

— А бозна! — у відповідь прокричав Тар і показав рукою позаду себе. — Треба добігти до тої печери! Якщо подурілий змій вмоститься на цього кінця ущелини, ми перетворимося на попілець!

Дочекавшись слушного моменту, козаки вхопили Тика і Рика у руки, щосили побігли у сторону невеличкої печери. Змій плигав, підлітав, бив лапами каміння, здоровезні шматки скель літали над самісінькою головою козаків і все це супроводжувалося чималими струменями полум’я, що випалювали оточення, наче саме пекло впало на землю.

Печера видалася невеличкою, та все ж вона добре захищала від усього того страхіття, що коїлося назовні. Десь із півгодини продовжувалася страшна вистава, та вмить усе скінчилось. Дія остання пройшла у супроводі чималого низького глибоко ревища. Здалося, змій щось відригнув.

— Кляті лицарі зі своїми списами! — заревів Вусик. — Постійно у горлянці застряють! Бійка! Бійка! Дурня, а не бійка!

Тар із Туретом обережно визирнули з печери. Змій ходив на своїх чотирьох узад-уперед, а крила щільно притискав до тулуба.

— Комаха із розумом, наче старе діряве відро. Що твій меч може проти стальної шкіри? Нічого? Що твої кулі можуть проти кам’яної луски? Нічого? А списи…

Змій опустив голови, зиркнув на груди, закричав і все почалося наново. Тільки цього разу він ще й злетів, повільно махаючи гігантськими темно-коричневими крилами, що відливали перламутром. Набравши достатньої висоти, Вусик почав кружляти над щілиною. Намагаючись утворити вогняне кільце, виригав з рота суцільний лавовий струмінь.

— Ти побачив? — запитав Тар. — У нього на грудях, під лускою, ще один спис. Мабуть, спочатку не помічав, а тепер…

— Витягнем бісового списа — і справі кінець.

— Як ти це пропонуєш зробити? — здивувався Тар.

Але нагода з’явилася сама собою. Розлючений, але втомлений від втілення пекельного хаосу в дійсність, змій із гуркотом приземлився. Став на дві задні лапи, передніми вхопив каменя, який нещодавно слугував козакам укриттям, розправив крила із дугоподібними секціями унизу, закинув голову догори і зригнув новий стовп полум’я. Здалося, наче той стовп — вогняна труба, що сполучає землю із небесами.

Козаки, аби не втрачати дорогоцінного часу, вибігли із печери, наблизилися до змія і каменя. Останній тріскався під натиском здоровезних пазуристих лап. Тар обійняв камінь. Турет видерся на плечі князя, потім на вершину каменя та стрибнув щосили угору й вхопився за списа. Поки він був у невагомості із Тиком і Риком на плечах, які розчепірили пальці, неначе віяла, Тару здалося, що Турет справжній янгол.

Змій не побачив ані князя, ані «янгола». Потужним помахом крил він здійнявся від землі. Турет же під власною вагою висмикнув списа зі змієвих грудей та полетів спиною униз. Мав впасти, мав щось зламати. Того не сталося. Змій вхопив козака із двома маленькими бісами на плечах у свою сажневу лапу. Врятований розійшовся в усмішці.

— Дійсничок! — вусик підніс Турета до тупої, мастифової пащі із трьома вусами, як у річкового сома. — Кидай клятого списа. Спалю, падлу.

— Диви, потворо, товариша мого не спали.

— Кого? — змій зазирнув за камінь, уважно оглянув Тара. — А… Іще один. Тоді кидай отуди… У бік… Під стіну… Ага. Отак, добре. Ур-р-р-р.

Змій випустив тонкий струмінь, що вмить розтрощив списа на тисячі крихітних іскристих метеликів.

— Рятівник, — змій поставив Турета поруч із Таром, та, аби камінь їм не заважав, відправив останнього літати небом понад високими стінами ущелини. — Проси. Проси, що забажаєш.

— Бажаю, вогняна купа гівна, аби ти на весілля моє завітав, — Турет зиркнув на Тара. Той кивнув, усміхнувся і запалив люльку. — Я — наречений, мавка Кетра — наречена. Розводь свої кляті крила і поспішай на Хорту, до Спаленої вежі. Тьху. Старих стовпів.

— Турете, — Тар смикнув товариша за рукава. — Тика і Рика немає. Мабуть, їх присутність із нами вичерпала свій час. Вітер в ущелині ходить кругом, а поки видеремось на гору… Невідомо, чи буде там попутний.

— Зрозумів, бісова ти душа, — Турет знов звернувся до Вусика, з обличчя якого не спадала, дурнувата посмішка. — Чуєш, бридото луската, як на Хорту потрапити думаєш?

Вусик узяв лівою лапою праве крило, правою — ліве, потягнув, розминаючи, та знов відпустив.

— На своїх двох, — відповів змій. — Пірну у левітас і за хвилину буду на місці.

— Куди, опудало, пірнеш? — запитав Турет.

— У небі, є купа всіляких вихорів, що розходяться у різні боки. Відьма-матір їх «збудувала» для драгонів і ґавазміїв. Інколи треба тікати від гарматних ядр. А інколи — як зараз. Занурюєшся у потрібний, і раз — ти за тридев’ять земель. Головне — вчасно вистрибнути. Левітас постійно набирає швидкості — кажуть, можна зовсім зникнути. А може, й ні. Я не робив тих дослідів, життя люблю.

— Тоді бери нас із собою і вирушаємо, — наказав Тар. — Нам ще на Січ потрібно навідатися, аби дяка забрати.

— Січ… — змій закрутив вусами. — Тоді я вас на міхурах поскидаю.

— На чому? — запитав князь, та у наступну мить його стискала здоровезна кігтиста лапа.

* * *

Коли вони потрапили у сяючу сніжну трубу, Вусик притулив лапи із козаками до грудей, склав крила і закрутився навколо себе із неймовірною швидкістю.

Мандрівка вихором видалася надлюдською. Дихати на страшенній висоті, в умовах, гірших за гірську вершину, було майже неможливо. Холод продирав до кісток, навіть крізь кожухи, що видала Німрева. Сніг забивав ніс, забивав вуха і влітав до рота. Розімкнути очі ані князь, ані Турет не могли, але, на щастя, ціль була близько.

Минуло менше хвилини, довгої, студеної. Крижане сяйво змінилося на тьму, десь унизу, під ними, заіскрили розрізнені тьмяні цяточки селищ.

— У мене під лускою є кілька маленьких міхурів. Задля утеплення підкладаю.

Вусик усміхнувся і підтягнув луску, аби показати міхури козакам.

— Витягайте… Гаразд… Тримайте в обох руках. Вони знизять швидкість падіння.

— Сподіваюсь! — прокричав Тар. Кричав, бо інакше — не можна, його голос був куди тихішим за голос змія.

— Січ прямісінько під нами, — продовжував Вусик. — Можете стрибати.

Тар оглянув широку чорну смугу, яка розрізала темно-зелені простори Неозорого Лугу. Побачив і Хорту, що здавалася маленьким клаптиком, звичайною латкою на штанях. Князь міцно стиснув міхура за краї, мовчки штурхнув змія ногою у пальця, рівного їй розміру і глибоко вдихнув. Лапа розімкнулась.

Турет побачив зникаючого під ним Тара і закрутився. Розігнулася друга лапа.

— Ми ще про це пожалку-у-є-е-е-мо-о-о-о!!! — кричав Турет, бовтаючись у повітрі на парашуті із прозорої кишки. — Пожалку-у-є-е-е-мо-о-о-о!!! Ха-ха-ха…

Уламок XXV. Саввато буде, і жертва буде, і вперше смерть заплющить очі, і вперше смерть життям постане

Приземлення видалося неабияким трюком. Чоловіки ледве не поламали ноги від важкого удару об землю. Але обійшлося. Впали серед дерев, трохи покрутилися вовчком між трав, гілок і соснових шишок, перевели подих. Турету політ неодмінно сподобався. Він сидів під старою акацією у кошлатому від зелених голок кожусі й заливався.

— Ото добра пригода, хай мене дупою на вулика! Ха-ха-ха. Тепер лишилося дна моря дістатися — і я все у світі бачив. Хе… Дякую, Якове, срака ти брудна.

Князь сидів навпроти, спершись на густий чагарник. Він теж усміхався. У животі й досі крутило, обличчя приємно наливалося кров’ю.

— Нема за що, Турете. Ліпше Вусику подякуй, що не летючих літати навчив. Ті його міхури — гарний винахід. Мабуть, колись комусь знадобляться.

— Ой, не балакай, курінний. Кому ж можуть міхури у пригоді статися, як у всьому цілому світі тільки ми, два опудала, літати вміємо! Ха-ха-ха.

— Твоя правда, — князь підвівся. — Ідемо?

— Ідемо.

* * *

Коли вони вийшли з проліску, усмішки на їх обличчях трохи поспадали. Перед базаром січовики закладали рів дерев’яними списами, котили бочки із порохом і вистроювали з них півколо за десять сажнів від рову. Усе робили швидко й тихо. Сотник, що командував підготовкою, помітив Тара і Турета й попросив, аби вони прискорилися.

— На вас біля Бойка чекають. Просили, як побачу, щоб переказав.

— Ти й переказав, Батожок, — Турет швидко вклонився сотнику, випередивши Тара. — Що тут за лайно коїться? Комаранці?

— Ніхто не каже. Кажуть: надзвичайний стан. Бойова тривога. Та чомусь чекаємо ворога з півдня, та ще й з суші. Може, ви його на хвості тягнете?

— Не тягнемо, — заперечив Тар. — Як би тягнули, то не плелись би, наче з шинку.

Сотник змовчав. Провів прибульців поглядом і продовжив палко слідкувати, аби ніхто нічого не сплутав. Палко, але не дуже голосно.

* * *

— Слава Сибові, браття, — привіталися чоловіки із натовпом на площі. Старшини відповіли поклонами.

— Чому звали? — запитав Тар, оглядаючи натовп із кількох відрізнених одягом кіл, що розтиналися, аби пропустити прибульців до центра. — Хто це, Добрушка?

Біля трибуни, поряд із Михом, стояв кремезний чоловік похилого віку, вдягнений у чорну рясу на зразок усіх представників внутрішнього кола. Він був схожий на інших, але й вирізнявся. Пишна сива борода, під нею — три хрести, ланцюжки — переплетені, іскрять, відбиваючи світло смолоскипів та масляних ламп. Тар придивився. Один хрест золотий, із рубіном, — найдовший, інший, срібний, — із смарагдом, останній, чавунний, — із сапфіром. Пальці рук чоловіка прикрашали звичайні, без витівок, срібні кільця, по одному на кожному, окрім великих, а на голові, зверху довгого попелового волосся, чоловік носив тернового вінка.

Та то не все. На поясі, серед купи продовгуватих склянок у шкіряних футлярах, красувався срібний рунний меч. Архімеч, Сіквел. Ефес, інкрустований смарагдами, а на гарді — вирізьблені крилаті янголи. Про нього по Рівенії та Сковії ходили балачки, ходили легенди і байки. Сіквел вважали міфічною зброєю, що може більше за іншу, а її володар мав отримати безсмертя, щойно торкнувшись держаку. Козаки також про нього чули, але ніхто не здогадався, не звернув тоді уваги. Ніхто, окрім Тара.

Князь добре знав, що суміш срібла і смарагдів, у поєднанні із вірно виконаними рунами, найсильніша у цьому світі зброя проти всілякої нечисті. До того ж, найгарніша і, звісно ж, — найдорожча. Безсмертя вона не подарує, але життя примножити могла б, у вправних, звісно, руках.

— Маю за честь представити вам, — офіційно вимовив Добрушка. — Його сповіщеньська святенність, Архідиякон Рівено-Сковський, пан-майстер таїнств Рафаїл Клопота. А також молодші диякони, на жаль, усіх імен, шановне панство, я не знаю. Праворуч представники цебекського партему[20]: Бенедикт, Каетан і Леслав. Вони тут не в шані, проїздом. Вирішили лишитися, аби потойбічні субстанції зібрати. Може, панове допоможуть. Нам тепер невідомо-яка допомога знадобиться і скільки.

— Сповіщан стільки, що й на свята не побачиш, — тягнув уголос Турет, оглядаючи площу. — Ще й… Цебеки, задуши мене вуса. Надзвичайний стан…

— А ти, козаче, мабуть, нічого про Акахарто Гаму… Нечисте весілля, якщо хочеш, не знаєш? — низьким охриплим голосом мовив Архідиякон. — Легенд і пророцтв ніколи не читав? Мовчиш? Звісно ж. Якби Добрушка мені раніш доклав, я б нізащо вас двох до тих мандрівок не відпустив. Вам, панове, мабуть нечисті голови задурили, а магія…

Архідиякон із докором зиркнув на Турета, а потім, наче здогадавшись, перевів погляд на князя.

— Магія взагалі останні клепки повивітрювала. Маю припустити, що вона була Гріховною. За три дні впоралися? Невже тільки Покаянням?

Останні слова Клопоти викликали обурення другого, різнобарвного кола старшин. Але усіх присутніх, за наказом отамана, приборкав важкий удар довбиша у металевого гонга. Чоловіки озиралися один на одного, до центра вийшов Могила, мовив:

— Серед нас усі сповіщани, Слава Сибові вельмишановний Клопото, — отаман вимовляв слова повільно, на обличчі його мерехтіла зухвала усмішка. — І всі вас поважають. Але казати погане про Якова чи Турета ми вам не дозволяєм. Я багато бився із ними обома. І навіть після після мандрівок доля зна куди Хвиля — мій брат. Усім нам брат. І Турет — також, хоч та ще лайлива зараза. Ви розумієте про що я?

Архідиякон не подав виду, але Тар відчував його обурення. Здавалось, тіло Клопоти напружилось усередині, наче найтовстіша струна на кобзі.

— Тут Ваша влада і Ваше слово головні, — стиснуто відповідав пан-майстер таїнств. — Ви і відьмаря серед себе потерпите, аби ліки давав, і чаклуна, якщо перемога за ним по стежці блемдає[21]. Справа Ваша. Ви — чоловіки вільні, діти Неозорого Лугу. Але по скінченню, як живі полишимося, я накладу анафему на цих двох.

— А це, — Могила, начебто всміхнувся, а начебто, посерйознішав. — А це вже Ваші справи, пане Архідиякон. Подивимось, чим усе скінчиться.

— Подивимось, — важко зітхнув Клопота, піджав губу і додав без образи: — Нехай буде Когуту життя. Нехай перепалки облишать нас у важкий час. Усе… Усе і справді скінчиться цієї ночі, тільки б ми своїм життям за те не поплатились.

Архідиякон, Добрушка… усі чоловіки на площі тричі перехрестилися. Трохи помовчавши пан-майстер таїнств, не дивлячись, ткнув пальцем у небо і звернувся до князя:

— Той змій — один із бісів, що на шабаш зібралися?

— Він — гість нареченої, — відповів Тар. — І ні про який шабаш остаточної мови немає. Весілля, хоч і нечисте, але все ж таки свято, чи «саввато», як за оригіналом. Погуляє бісота та розійдеться.

— Не розійдЕться, а розІйдеться, — тяжко прохрипів Клопота.

Князь був із ним згодний, але ніяк про те не міг сказати.

— Затемнення, комета, — продовжував пан-майстер таїнств. — Хвіст диявола… «Саввато», курінний, то не «свято». Із елландської «саввато» — це «шабаш». Усе перетинаєтеся із текстом Акахарто Гаму. Я знаю, про що кажу. Сиб теж сам правду знав, хоч Ігерилексії він не писав. Прости мене, Боже. До того ж, коли це біси розважалися іншим, як не вбивством сповіщан? Диявол ту кару людям за гріхи породив, магією гріховною обладнав…

— Диявол? — Тар перебив Архідиякона, зморшки на лобі князя повистрибували угору. — То ж маю запитати: а ви, сповіщанин, як у такий короткий час, на Січі з’явилися? Що то за світла магія Покаяння, що закони відстані порушає?

— Розумник, курінний?! — спалахнув один із дияконів десь праворуч, чим викликав потому ґвалт. — Бід до Січі мало приніс? Його святенність не зобов’язаний перед тобою відчитуватися. Ніхто не зобов’язаний!

Почалося. Мовчали лише «головні герої», усі довкола сперечалися. Старшина із дияконами, цебеки між собою. Але те, що раптово почалося, так само раптово мало скінчитися. Втрутився Добрушка.

— Досить! Досить, люди добрі! Облишимо сварки! — Дяк махав руками над собою на додачу до гучного голосу. — Балачками біди не вирішити! Досить! Досить!.. Довбиш! Довбиш!!!

Довбиш нарешті почув, що окликали саме його й важким ударом скінчив гомін раз і назавжди.

— Ваше святенність, — Добрушка повернувся, вклонився пану-майстру таїнств. — Ви дозволите мені провести вінчання на Акахарто Гаму?

Архідиякон мовчав. Тепер жертвою його пильного погляду виявився Турет.

— Навіщо це тобі, козаче? — після тривалої паузи прохрипів пан-майстер таїнств. — Зрозуміло, брата врятувати — хоробрий вчинок. Учинок гідний доброї людини. Та невже такий шлях може виправдовувати ціль?

— Мабуть, у Бога матір, ні, — Турет усміхнувся і дмухнув диму з невідомо коли підпаленої люльки. — Та я із вашою, святенністю, сперечатися зовсім думок не маю, жодних, лайно мені у загреби. Ви, чорна ваша ряса, розумний за нас всіх. То ж скажіть, чому похила людина обісраного короля на банкеті не помічає? Бісота — на півдні, пан-майстер таїнств. Уся цілісінька біля Спаленої вежі. Хоча б ми з Яковом, сракою брудною, й помилися, тепер карати нас пізно. Треба скінчити цю історію, хай і гівна візок тхне в її кінці. Хочте знати за Івана… Когут коштує і мого життя, і Якова, і кількох догори. А у братах своїх я впевнений, щоб мене сатана виблуднив, як старе відро. Січ втримається проти цієї загрози, адже є ще кого їй боронити. І ви допоможете, коли вже знайшли безцінного часу завітати. Тож, досить ляси точить. Даєте згоди, аби Добрушка вінчав мене із нечистою, та й балачки у прірву? Даєте?

Стояла тиша. Князь помітив ще на початку промови, що Клопота зовсім не дивувався манері Турета, чого не можна було казати про інших гостей. Він лише кілька разів важко зітхнув.

— Даю.

— От і добре. Ходімо. — Турет повернувся, пішов повільно, ігриво, широко розмахуючи плечима. — Бувайте панове, бувайте хлопці, — усміхаючись, мовив він до старшини, а потім до братів. — Прокляте опудало на той світ вируша.

* * *

Довкола Старих стовпів палали високі ватри. Колись такий самий вогонь знищив дозорну вежу. Колись, у такий самий вогонь на Старих стовпах, приносили жертви богам, які давно померли. І самі вони, і згадки про них. А зараз… Бісівські поводилися зовсім, як звичайні люди на святах. Дівчата-мавки плели вінки на голови; маленькі крихтури носилися один за одним, брякаючи кістьми; домовики допомагали відьмам готувати (пухнасті хмарки вправно кидали до нерівних величезних казанів всілякі інгредієнти); стара Німрева пліткувала з іншими болотницями, а очеретяники стояли поруч і постійно кивали, наче розуміли — та то було не так. Големи повільно пересувалися, постійно щось чи когось чіпляли й вибачалися за свою незграбність. Змій Вусик зробив із своїх крил невеличку кімнату, в якій чепурилися відьми, мавки та усі інші бісівські жінки.

До весілля навіть завітало кілька старших упирів у супроводі прикровків. Ті вельможі носили зашмагані плаття з рваними мереживами, а двоє, що, мабуть, походили із острова Атронгла, прикрасили голови сірими париками із накрученим на скронях волоссям, та коротенькими кінськими хвостиками, зв’язаними чорними бантами. Вельможі ходили із тростями і постійно скаржилися на нетерпимість місцевого оточення, але згадували проти те неймовірну красу місцевих бісівських дівчат.

Особливою прикрасою опівночі стала чотири-з-чубом-аршинова, товстезна жінка без голови, із грудьми, що тягла за собою, утворюючи у землі дві рівні борозни. То була стара бабка Скіфія. Зазвичай, при ній ще могли бути кілька утбурдів, які смоктали молоко із її цицьок, та цього разу стара, мабуть, полишала діточок удома. Тим учинком вона образила малих крихтурів. Аби покарати стару, вони облазили її згори донизу, від чого Скіфія трохи не втратила життя удруге. Лоскіт був її Агіллесовою п’ятою. Малі це знали, тому особистої уваги приділили пахвам та зворотній стороні її товстих колін.

* * *

— Диви, дяче-сраче, — минаючи варти, промовив Турет. — Твої закляті вороги — наче звичайнісінькі люди.

— Не кажи дурниць, брате, — мовив тихо Добрушка, ідучи слідом. — Їх, бач, скільки? Мабуть, сотні чотири. Я стільки бісів разом навіть уявити собі не міг. Сюди ще й чаклуни, й живомерці приїхали?…

Повз козацької компанії проминуло двоє чоловіків. Один одягнений у плаття із пташиного пір’я різних кольорів, а другий — лише із смоляного, воронячого, та з кінським черепом на голові.

— А я вважав, — продовжував Добрушка пошепки. — Що вони лише на півночі вештаються, а може, й зовсім — вигадані. Ні, немає у сатанинських дітей із божими нічого спільного, Турете. То ж я швиденько прочитаю таїнство і ми повернемося на Січ.

— Спішиш ти, дяче-сраче, наче той іґундей на ярмарку, — Турет хлопнув дяка по спині. — Не турбуйся, буде весело… Наче у пеклі із чортами.

— Турете! — не витримав дяк. — Облиш негайно.

— Я на смерть іду, — почав Турет у незвичній, серйозній для нього манері. — Крізь жах… Біду… Іду крізь сором… Біль… Судоми… Іду стежиною… У пітьму… Іду один… У морок… Невідомий…

— Диви-но, Добрушка, — здивовано вимовив Тар. — Турет, наче заїка. Той співає без зупинок, а цей вірші без образ читає. Хоча якісь сумні.

— То не сумний вірш, Якове із брудною сракою, то життя — купа сміття, як немає чого втрачати.

— Кажи, що хочеш, а про пекло — облиш, — втрутився Добрушка, нервово озираючись навколо. — Коли це ти, брате, нечистою мовою забалакав?

— Мабуть, дяче-сраче, як із нечистими вінчатися вирішив, — кинув Турет і додав: — Закінчимо, брате, сваритися, наче чорти біля церкви. Ми, здається, прийшли.

Князь оглянув кістяну арку, під якою стояла Кетра у червоній ішкорській сукні із чорною горгерою. У руках вона тримала букет із маків. Тих самих маків із Безкінечного поля.

«Красуня», — подумав Тар і полишив Турета та Добрушку, підійшовши до лежачого змія.

— Оті очеретяники, що у стороні від усіх інших стоять, це хто такі? — запитав він Вусика.

— То наш хор, — змій усміхнувся. — Будуть Амінь казати після слів дяка.

— А вони точно вміють говорити? — запитав Добрушка, дивлячись на порожнину замість рота у посохлих опудал. Здається, йому важко було покинути компанію Тара.

— Зараз дізнаємось, дійсничку.

Вусик нахилився до дяка, та так, що його дихання то притягувало, то жбурляло темну рясу вперед-назад.

— Починай. Часу обмаль.

* * *

Вінчання скінчилося. Добрушка пішов на Січ, а нечисть гомоніла десь позаду, співала пісні, запалювала нові ватри і напивалася якихось відварів із великих чавунних казанів.

Турет тримав Кетру за руку. Маленькі хвилі ледь торкалися їх босих ніг. На березі під вербами були лише вони двоє і задумливий князь.

— От усе скінчилося, — промовив Турет, дивлячись на спокійний Босфен.

Він повернув голову до чорнявої дівчини, усміхнувся і притиснув її ближче до себе. Та навіть здивовано ойкнула.

— Постривай, брате, — здивувався Тар, але швидко покинув подив. — Еге-ж. Більше не лаєшся…

— Здається, ні, — Турет подивився на себе знизу догори.

Князь мовчав. Його думки роїлися, наче вулик. Він на те не чекав. Не чекав, що його голова, ефемерна і втілена курінного Хвилі — щось подібне. Щось схоже між собою. Князь вирішив відволіктися і запитав:

— Що із Когутом?

— Оживає, — зітхаючи, промовив Турет. — Я тільки про нього подумав, як до мене у голову залізло видіння. Тож, із ним усе буде добре.

Тар підійшов до Турета і Кетри й обійняв обох.

— Я буду за вами сумувати.

— Я знаю, — спокійно промовив Турет. — Гарно ми з тобою мандрували, брате. Ніхто інший, мабуть, у світі не бачив стільки багато за кілька днів. Та нам із Кетрою треба йти. Так, люба?

Кетра усміхнулася і відпустила кивка. Тар низько вклонився нареченим, вони відповіли йому тим самим. Коли Турет стояв по коліна у воді, він озирнувся і мовив до потупленого князя своїми, чи не своїми, незрозумілими думками:

— Гарна ти людина, Якове із брудною сракою. Хороший товариш, гідний, міцний, як горіх. Лишайся таким завжди. І мене інколи згадуй. Що був Турет не тільки лайливим опудалом, а ще й якимось іншим. За те… Вигадай сам.

— Гаразд, брате, — погодився Тар.

Він повільно запалив люльку, дмухнув чималу хмаринку. Вітру не було.

* * *

Вода була їм до поясу.

— Йдемо далі? — Запитав Турет Кетру.

— Йдемо, — погодилась дівчина.

Вода була їм по груди.

— Тобі зірки подобаються, кохана?

— Так, коханий.

Вода була їм по шию.

— От і добре.

Вода поглинула їх повністю. Тар дмухав тютюновий дим, потупивши очі у лагідні хвилі. Його пам’ять була дещо кращою за звичайних людей, він запам’ятав з першого разу.

— Я на смерть іду, — почав князь уголос. — …Крізь жах… Біду… Іду крізь сором… Біль… Судоми… Іду стежиною… У пітьму… Іду у морок… Невідомий. Ху-ух. На все добре, брате. На все добре, дитинко.

Prelude

Відьма-матір перетасувала колоду. Вона завжди підходила до тієї справи із великою увагою та неабиякою пильністю. Витягнувши першу згори продовгувату прямокутну карту, вона поклала останню перед собою на червоний оксамитовий килимок і уважно до неї придивилась. На карті були зображені дві витіюваті руни, а поміж них — чоловік у капелюсі, що визирав із велетенського скрученого «будинку» равлика. Замість землі, під ногами чоловіка були черепа: людські, кінські, та свинячі. Відьма-матір виміряла пальцями відстань між рунами на карті, підняла очі до неба і вчинила те ж саме, приклавши пальці від кінця хвоста комети до сріблястого місяця. За кілька днів він мав бути повним. Потім підвелась, сховала колоду у широкий шкіряний клунок