автордың кітабын онлайн тегін оқу  Різдвяна пісня в прозі

Чарльз Діккенс

 

Я намагався в цій маленькій книзі про духів показати примару Ідеї, яка не повин-. на розсварити моїх читачів ні з гумором, ні з собою, ні один з одним, ні зі святковими днями або зі мною. Нехай ця книжка живе у ваших домівках як привітний Дух, і кожен, хто читатиме, не відкладе її вбік, а дочитає до кінця.

Марлей помер. Це точно. Свідоцтво про його смерть було підписане пастором та іншими. Сам Скрудж підписав його, а кожний документ, підписаний Скруджем, мав велику вагу на біржі.

Старий Марлей був мертвий, як камінь…

Зауважте! Я не кажу, що, на мою думку, у камені немає нічого живого; швидше, якщо є серед каменю що-небудь справді мертве, то це могильний камінь, але в такому порівнянні відчувається мудрість наших предків і я не хочу її зачіпати своїми непосвяче- ними руками, щоб не наразити себе не прокльони цілого краю. Отже, дозвольте мені ще раз чітко наголосити, що Марлей був мертвим, як камінь.

Чи знав Скрудж, що Марлей помер? Звичайно, знав. Як же йому було не знати? Вони — Бог знає, скільки літ, — були в компанії. Скрудж був єдиним його душоприказником, єдиним розпорядником його маєтку, єдиним спадкоємцем його рухомого і нерухомого майна, єдиним його другом; один же тільки він і оплакав Марлеєву смерть. Але Скрудж не був надто вражений цією сумною подією і в день похорону зробив одну дуже корисну оборудку, як і личило справді діловій людині…

Згадка про Марлеєвий похорон примушує мене повернутися до початку оповіді. Не може бути жодного сумніву в тому, що Марлей помер, і це треба добре усвідомити, бо інакше не буде нічого надзвичайного в тому, що я хочу розповісти. Якби ми не були впевнені, що Гамлетовий батько помер перед початком спектаклю, то ми б зовсім не здивувалися, що він вітряної ночі вийшов погуляти на мури свого міста. Це так само було б не дивно, як і те, що якийсь інший чоловік середнього віку пішов уночі погуляти кудись — скажімо, на цвинтар коло церкви св. Павла, — щоб налякати свого вразливого сина.

Скрудж залишив Марлеєве ім’я на вивісці. І після Марлеєвої смерті над дверима при вході в контору було написано: Скрудж і Марлей. Усі знали торговельну спілку, що звалася «Скрудж і Марлей». Іноді несвідомі в торговельних справах люди звали Скруджа Скруджем, а часом Марлеєм, і він озивався на обидва імені. Йому було однаково.

О! Скрудж був справжній жмикрут: він умів міцно вхопити людину, як кліщами, придушити, скрутити, згребти. Це був старий грішник — заздрісний, жадібний, твердий і гострий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, замкнутий, потайний та самотний, як той слимак. Через холод у душі і вся постать його немов заморозилася: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос, хитрий та прикрий, скрипів. Холодним інеєм блищало його волосся, брови і сухе підборіддя. Скрудж всюди носив із собою той холод; у найспекотніші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоча б на один градус навіть на Різдво.

Вуличний холод і тепло не впливали на Скруджа. Жодна спека не могла його зігріти і жоден холод не морозив його. Не було вітру, жорстокішого за Скруджа, снігу дошкульнішого, дощу невблаганнішого, ніж Скрудж. Найгірша негода не могла дойняти його. Злива, град, сніг, сльота мали тільки одну кращу за нього перевагу — вони бувають іноді щедрі, а Скрудж ніколи.

Ніхто на вулиці, зустрівшися з ним, не зупинявся, щоб привітно запитати в нього: «Як ся маєте, пане Скрудж? Коли ви зайдете до мене?» Старці ніколи не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали в нього, котра година; ніхто ніколи за все його життя — ні чоловік, ні жінка — не попросив його показати дорогу. Здавалося, що навіть собаки сліпих знали Скруджа і, побачивши його, швидше тягли своїх господарів куди-небудь за ворота або у двір, махаючи хвостом та немов кажучи: «Нехай краще не дивиться ніяке око, ніж має дивитися погане. Правда ж, сліпий господарю?»

Скрудж не звертав на те ніякої уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям.

Якось, перед одним із найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав. Скрудж чув, як люди ходили надворі, крекчучи від холоду, потираючи руки та тупаючи ногами, щоб зігрітися. Годинник на вежі пробив тільки третю годину, а вже було зовсім темно; та й увесь день не виглядало сонце. Туман був такий густий, що по той бік двору, хоч він був дуже вузький, будинки здавалися привидами. Вогні в їхніх вікнах здавалися червоними плямами на сірому тлі. Туман заходив у кожну щілину, у кожну шпаринку від ключа. Дивлячись на цей туман, що наліг на землю і нагнав таку імлу, можна було подумати, що сама мати-природа де-небудь недалеко зварила на свята дуже багато пива.

Скрудж не зачиняв дверей у своїй кімнаті, щоб наглядати за писарем, що переписував папери в сусідньому тісному та темному, наче бочка, закамарку. У коминку в Скруджа ледве горіло, а в коминку писаря так мало було вогню, що здавалося, неначе там жевріла одна жарина. Але писар не міг підкинути вугілля, бо ящик з ним стояв у Скруджевій кімнаті й кожен раз, як писар заходив туди з лопаткою, щоб набрати вугілля, господар казав йому, що, мабуть, їм доведеться попрощатися назавжди. Саме тому писар замотав шию білим шарфом і думав, як ото його зігрітися біля свічки, але це була марна справа!..

— Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька радісний голос. Це говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в кімнату.

— Що за дурниці! — відказав Скрудж.

Племінник зігрівся, швидко йдучи по холоду та туману, на щоках у нього горів рум’янець, очі блищали. Він був дуже гарний у цю хвилину.

— Різдво — дурниці, дядечку!? — спитав племінник. — Ви, звичайно, так не думаєте?

— Думаю, — відповів Скрудж. — «Веселого Різдва»! Яке ти маєш право веселитися? З якої радості тобі радіти? Ти, здається, доволі бідний.

— Змилуйтеся! — весело промовив племінник. — Краще скажіть, яке ви маєте право сумувати? Чого ви такі похмурі? Ви, здається, доволі багаті!..

Скрудж не знайшов у цю хвилину кращої відповіді й знову промовив:

— Ет, дурниці!

— Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! — сказав племінник.

— Як же мені не гніватися, — бурчав дядько, — коли світ, де я живу, заселений такими дурнями, як ти! «Веселе Різдво»! Не говори мені такого. Різдво для тебе — це час платити борги, не маючи ні гроша за душею; воно показує, що чоловік став на рік старший, але ні на одну годину не став багатший; це той час, коли доводиться підбивати баланс і бачити, що кожна стаття впродовж усіх дванадцяти місяців була проти тебе. Моя б воля, — скрикнув Скрудж зі злістю, — то я б кожного дурня, що бігає та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!

— Дядечку! — благав племінник.

— Племіннику, — од казав суворо дядько, — святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.

— Хіба це святкування! — скрикнув племінник. — Але ж справа в тому, що ви його зовсім не святкуєте!

— Ну, то не заважай мені зовсім про нього не думати. Нехай воно тобі буде щасливе! А й справді, чи принесло воно тобі коли- небудь щастя?

– Є багато речей, з яких я міг би отримати щастя, але я ними не скористався, — між іншим, і Різдво так само. Але, крім моєї великої пошани до святого Різдва, я ще вважаю цей день найкращим у цілому році — добрий, веселий, ласкавий, привітний день! Єдиний з усіх довгих днів, коли всі вузькі серця ширшають, єдиним день, КОЛИ ВСІХ бідніших людей вважають своїми ближніми, а не створіннями іншої породи. І через те, дядечку, хоч Різдво й не додало мені в кишеню ані шматочка золота або срібла, а я все ж впевнений, що воно мені дало добро і буде ще його давати; я славлю його.

Писар у закамарку заплескав у долоні на знак похвали, але одразу ж зрозумів недоречність такого вчинку і почав ворушити вугілля в коминку та й загасив останні бліді іскри.

— Давайте, плескайте більше, — гримнув на нього Скрудж, — то відсвяткуєте Різдво, втративши службу!

Потім, повертаючись до племінника, Скрудж промовив:

— Ви великий красномовець, добродію, і я дивуюся, чому ви ще не у парламенті.

— Та не гнівайтеся! — мовив племінник.

— Краще приходьте до нас завтра обідати.

– Іди ти к… — і Скрудж договорив до кінця, — перше ніж я прийду до тебе!

— Але через що? Чому?

— А навіщо оженився? — запитав Скрудж.

— Бо закохався.

— «Бо закохався»! — забурмотів Скрудж з таким презирством, немов йому сказали щось, ще дурніше за «веселе Різдво». — Прощавай!

— Але ж, дядьку, ви й тоді, як я був нежонатий, не були в мене жодного разу; нащо ж прикриватися тепер моїм одруженням!

— Прощавай, — знову промовив Скрудж.

— Я нічого від вас не хочу, нічого у вас не прошу, — правив своє племінник, — чому ж нам не бути добрими друзями?

— Прощавай, — промовив Скрудж.

— Мене до самого серця діймає ваша невблаганність! Ніякої сварки між нами не було; я спробував зблизитися з вами заради Різдва і до кінця свят матиму веселий настрій. Бажаю й вам, дядечку, радісно зустріти Різдво!

— Прощавай, — сказав ще раз Скрудж.

– І щасливого Нового року бажаю вам!

— Прощавай, — знову промовив до нього Скрудж.

Але, незважаючи на все це, племінник вийшов з кімнати, не промовивши жодного гнівного слова. Він зупинився біля вхідних дверей, щоб побажати й писареві щасливих свят, той, хоч уже мало не зовсім замерз, але був тепліший від Скруджа і від щирого серця відповів на привітання.

Почувши це, Скрудж пробубонів:

— Оце ще чоловік! Писар, бере п’ятнадцять шилінгів на тиждень, з жінкою й цілою сім’єю на шиї, а теж думає про «веселе Різдво»! Ні! Це божевільні люди!

Випустивши Скруджевого племінника, писар впустив двох інших чоловіків, поважних і дуже приємних на вигляд. Вони підійшли до Скруджа з паперами в руках і вклонилися.

— Чи це контора Скруджа й Марлея? — почав один, глянувши в якийсь список. — З ким маю приємність говорити, з добродієм Скруджем чи з Марлеєм?

— Сьогодні якраз сім років, як Марлей помер, — відповів Скрудж.

— Ми впевнені, що щедрість покійного притаманна і вам, — сказав пан, подаючи Скруджеві рекомендаційного листа.

Він сказав правду: Скрудж і Марлей були дві рідні душі.

Почувши це зловісне слово «щедрий», Скрудж насупив брови, покрутив головою і віддав папір.

— У це свято, — провадив далі пан, подаюч