автордың кітабын онлайн тегін оқу Півтора оселедця
Олена Пчілка
ПІВТОРА ОСЕЛЕДЦЯ
Пригода з нашої бувальщини
«Півтора оселедця» Олени Пчілки — оповідання, в якому відтворена картина шкільного навчання на початку XX ст.*** Авторка сміливо викриває образ шкільного інспектора, який не бачить у дітях особистостей. Перу авторки належить низка інших творів, серед яких «Сосонка», «Світло добра й любові», «Снігова баба», «Соловйовий спів», «Артишоки» тощо. Олена Пчілка (справжнє ім’я Ольга Петрівна Косач) — мати видатної української письменниці Лесі Українки, талановитий прозаїк та поетеса, авторка численних творів для дітей.
І
Дав Бог неділю. Отже, сільська учителька, Олександра Андріївна[1], могла поснідати, себто напитися чаю, на дозвіллі. Вона собі сиділа біля столика, накритого білою скатертиною, пила чай спроквола, розмовляючи з гостем.
Еге ж, завітав задля неділі й гість: Андрій Семенович Лозоватий, товариш пані Олександри[2]. Чай він уже пив у себе, а се зайшов попитать щось таке школьне; та пані учителька, припізнившись задля свята, саме пила чай, ну й посадила гостя теж.
Сидять, розмовляють, таки все про свої школьні справи. Така вже звичка у вчителів! От, здається, повинно б те все обриднути, як гірка редька. Ні, дивись, як зійдуться, зараз таки про своє: про тії «групи» та про «учебники», — отаке все.
Може, вам хочеться знать, які вони з себе, оці товариші, то воно недовго й сказати: пані Олександра — невеличкого зросту, середнього віку людина, товстенька собі, не сказати щоб гарна, трохи кирпатенька, обтім нічого собі, особливо як уважити на гарні темно-русяві коси; пані Олександра, однак, не хизувалася тими косами, причісувала їх гладенько й заплітала щільненько, круто закладаючи їх ззаду, не розпушуючи волосся тими химерними узлами та начосами, як то повчилися деякі молодші учительки, що достають часом і догани за «легкомисліє» через саме те настобурчене волосся….. І вбрана була пані Олександра, хоч і для свята, простенько: темно-сіра спідниця й така сама гладенька курточка, на плечах самодільна плетена хустина.
Товариш її, Андрій Семенович, хоть теж не показувався великим франтом проти пані Олександри, бувши в старуватій одежині, однак мав вигляд куди претензійніший і щось в йому було невиразно кавалерське. Отак, глянувши на його буйну чуприну, вільно розпущену, глянувши на його широку, дуже червону застіжку, на химерні два брелоки біля цепки від дзигарика, всяк би сказав: сей учитель ще не жонатий. Я не кажу, що така чуприна і така застіжка не може бути в жонатого, — зовсім ні! — а однак ви самі сказали б, глянувши на Андрія Семеновича, що він ще кавалер… Може, щось таке було й в постаті чи в погляді — я не знаю! — а тільки видно було, що Андрій Семенович ще не був, мовляв, у ярмі…
І справді, Андрій Семенович був нежонатий.
А вчителька, навпаки, не тільки була заміжня, а вже навіть була удовицею. Мала вона й дівчинку малу.
Онде вона, та дівчинка Катруся, тут же таки в кімнаті. Се пак сиділося за чаєм не в більшій хаті, а в маленькій, що була разом спальнею й столовою учительчиною.
Недалечко від ліжка, хорошенько застеленого, з скількома подушками, поралася тая донечка Катруся, дівчинка літ чотирьох, годуючи з мисочки молоком муренького котика; тож, либонь, і для котика було св
