автордың кітабын онлайн тегін оқу Заручники містерії та абсурду
Ярослав Трінчук

Кітап туралы Қазір оқып жатыр1 Тегін фрагмент

Ярослав Трінчук

Заручники містерії та абсурду

Чи впевнені ми, що здатні керувати власною свідомістю? Гарантії нема ні в кого…

Війна в Афганістані. Молодий льотчик отримує завдання розбомбити об’єкт. Побачивши, що це звичайне село, він скинув бомби на гори. Олександр (льотчик) знає, що за це буде покараний. «Покарання» несподіване — льотчика відправляють на курорт. В Радянському Союзі розроблялася методика психотронного впливу на людину. Цебто, з людини висмикували свідомість. На курорті Олександр знайомиться з привабливою лікаркою. Він і не підозрює, що став «піддослідним кріликом».

Несподіванка друга — у психлікарні пілота лікує та ж особа, яка спробувала скалічити його свідомість.

КВАРТЕТ

Олександр набрав швидкість, потягнув до себе ручку і повернув її трішки вправо. Літак ліг на крило і слухняно ввійшов у віраж. Стрілка варіометра завмерла на місці, а літак почав виписувати коло над горизонтом. Зробивши поворот на триста шістдесят градусів, пілот відчув легкий струс. Він потрапив у турбулентний струмінь власної машини. Це вищий пілотажний клас. Вирівнявши літак, Олександр потягнув ручку на себе і взяв вертикаль. Земля позаду стала дибки; ще трішки — і вона слухняно описує над головою коло. Ручку від себе — горизонт стає на місце, а земля лягає під крило і біжить назустріч. Молодому пілотові від захвату сперло дихання — сьогодні він ще раз продемонстрував свій «почерк».

— Вражий син, — говорить з захопленням командир ескадрильї, спостерігаючи за польотом учня. — Грається з небом як з коханкою. І це на важкому Су-17.

Він піде назустріч Олександрові, коли той віртуозно посадить літак і уже стримано скаже:

— Молодчина. Молодчина, чорт забери. Чиста робота.

— Дякую, — льотчик трохи збентежився. Зараз він почуває себе як після першого поцілунку. — Знаєте, мені це страшно подобається, — говорить якось винувато і дивиться у небо — а в погляді здивування: невже я й справді літаю там? Потім глянув на командира і трішки похвастався. Так, по дитячому. — Відчуваю у собі таку силу, — і стиснув кулаки. — Таку силу, що здатен гори перевернути.

Дивний цей Олександр, подумав командир. Коли у небі, то носиться там, як сам Сатана, коли ж розмовляєш з ним, то він сором’язливий, як дівчина. А вголос сказав:

— Небо — стихія. Материк особливий… І для особливих.

— Здається, я починаю у це вірити.

— То й добре, але вірити мало. Треба розуміти. — Командир обняв свого підлеглого за плечі, чого не дозволяв собі ніколи, і вони пішли до медичного пункту.

Усі показники в нормі. Здоров’я — хоч у космос відправляй, про що, не без задоволення, доповів полковий терапевт.

Вони прямували алеєю. Командир і підлеглий, учитель і учень. Капітан Олександр Миколайович Коломієць та майор Ростислав Модестович Нечай. Обох переповнювала якась незрозуміла радість. Синє небо, зелене шатро каштанів, квітковий килим і — їхня тиха розмова. Так. Ні про що.

Згодом учитель сказав:

— До нас центр прислав артистів.

— Я не люблю артистів, — признався учень. — Вони намагаються зруйнувати мою уяву про світ.

— На цей раз приїхали справжні. Як мені відрекомендували, гарний квартет. Виконують класику.

— Тоді інша справа. Хоча зараз я з задоволенням пірнув би у море.

— Потерпи трохи. На море поїдемо разом.

— Коли? — зрадів Олександр.

— Та, може, уже через тиждень.

— Гоп-га! — затанцював льотчик. — Море, гори, — це прекрасно.

— А я люблю степ. Наш український степ. З могилами, з балками, зарослими глодом і шипшиною, з жайворонками.

— Я теж люблю степ, та признаюся вам, що найбільшу насолоду отримую, коли у небі. Коли відчуваю могуття моторів.

Ростислав Модестович помовчав, а потім тихо:

— Таке і я спочатку відчував. Більше — коли я сідав у свого Су, то порівнював його могутність з могутністю армій Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона. Та у моїй одній руці було сили більше, ніж у всіх цих армій разом взятих. А одним натиском пальця я міг зробити руйнування, яке перевершило б руйнування, що вони зробили усі разом. Тому, дорогий Олександре, за гулом моторів я чую інше: потворний свист бомб. І навіть відчуваю запах смерті.

— Я над цим не думав. Свист бомб чув хіба що по телевізору. Враження неприємне, але коли ти розлігся на дивані, то розумієш — усе це не більше, як споглядання.

— Чуже горе — чуже.

— Так. І нічого ми не змінимо.

— Ну… у мене думка інша. Людина відповідає за все, що діється на світі.

— І що, я винен, що десь там умирає з голоду якийсь африканець?

— Винен.

— Ростиславе Модестовичу, ви мене дивуєте.

— Добре, коли людина ще вміє дивуватись.

— Ви, бува, не спілкуєтесь з дисидентами, з тими відщепенцями.

— Серед льотчиків їх нема. Хоча, мені довелося порозмовляти з одним, як ти кажеш, «відщепенцем». Дуже розумна людина. Правда, тоді він ще не був «відщепенцем».

— Хто це такий?

— Академік Андрій Сахаров.

Олександр зупинився.

— Той, хто водневу бомбу…

— Той.

Тепер вони мовчали. Ішли повільно і мовчали. Згодом Олександр сказав:

— Чоловік повинен робити щось значне. Я обрав — літати.

— Світ нині, синку, дуже складний. Не виключено, що скоро тобі доведеться робити «щось значне», як ти кажеш, але воно тобі радості не принесе.

— Що ви маєте на увазі?

— Що тобі доведеться скидати бомби.

— Ви мене вчили захищати Батьківщину. Надіюся, їх свист бентежити мене не буде.

— Олександре, свист бомб бентежить… Уже тому, що їх скидати доводиться на голови невинних.

— Але ж…

— Політики говорять, що то вороги… Та ми знаємо, що воно не так.

— Це ж злочин…

— Шкода, та політики тим не переймаються. — Він знову зупинився. Подивився учневі в вічі і тихо сказав: — Мені здається, що людство зовсім здичавіло.

Олександр витримав погляд і твердо відповів:

— Я не буду задумуватися над проблемами людства. Для того є фахівці. Я виконую певну функцію, і, що інтересно, це мені подобається. Здається, я повторюю ваші слова?

— Останнім часом у мене виникають сумніви. Те, що ми напали на Афганістан, є великою помилкою. — Помовчав трохи, а потім зі злістю додав: — Вони, гади, своїх дітей туди не посилають.

Спочатку Олександр ніби не почув. А потім зробив вигляд, що він сприйняв це як жарт.

— У вас сумніви?! Ростиславе Модестовичу, ви мене здивували.

— Я навчив тебе літати. У всякому разі, я так думаю. Але воно не зовсім те. Тепер я точно знаю, що навчив тебе убивати. Що ти й робитимеш скоро. І з задоволенням. — Ростислав Модестович говорив тихо. Підкреслено тихо.

Олександр зупинився. В його очах написалося здивування.

— Я ніколи не думав про таке.

— Про мої сумніви ти повинен донести у КГБ… І мене відправлять у відставку. Здається, я втомився вже.

— Ростиславе Модестовичу, ви мене образили.

— Олександре. Ти повинен донести. Ти професіонал і розумієш, що таке офіцерська честь.

— Товаришу майоре, у мене є свій власний кодекс честі. А він забороняє зраджувати учителя і друга. Навіть якщо заради цього мені довелося б пожертвувати власною свободою або власним життям.

— Не говори так, Олександре. Людина здебільшого говорить щиро, але поступає — відповідно до конкретної ситуації. Ти не знаєш, у якій ситуації можеш опинитися завтра.

— Ростиславе Модестовичу, не сумнівайтесь у мені.

— Якби я в тобі сумнівався, то не розмовляв би зараз з тобою. Але запам’ятай: за гарними словами не завжди гарні вчинки, — майор поклав руку учневі на плече, усміхнувся і сказав: — Пообідаємо сьогодні разом.

— З задоволенням. Тільки прошу вас: більше не говорімо про…

— Як скажеш… Тільки йдемо не до нашої їдальні, поїдемо до ресторану. У нас є звільнення до 23 години.

— Прекрасно.

— Я тобі підготував сюрприз.

— Ростиславе Модестовичу, ви мене розбещуєте. Недавно я отримав од вас подарунок, сьогодні готуєте сюрприз. Це не даремне.

— Маєш рацію. Це не даремне.

— Чим я розплачуся з вами?

— Тим, що вважатимеш себе боржником.

— Людина вічний боржник. Але бути у боргу перед вами — то велика честь.

— Запам’ятай нашу розмову.

— Я не тільки цю запам’ятаю. Усі наші розмови були змістовними.

Вони вийшли за територію аеродрому. Перед їхніми очима розлігся безкрайній степ. Обрій ген як далеко.