Оглавление

1. Диво
2. Диво

Диво

«Отримати другий шанс, щоб змінити незворотне випадає не кожному.

Користуйся ним відразу.»

Хелен Соул

Здається, що кожен період життя кардинально все змінює. Та нічого не проходить швидко. Останні півроку Віра жила звичайним і непримітним існуванням. Крім шаленого ритму навчання на педфаку. І хоч це місто було чужим і холодним, дівчину зігрівала мрія — вступ до вузу, яким марила.

На початку семестру адаптуватися було важко. Дівчина губилася серед натовпу і вулиць, які видавалися схожими одна на одну. Та з часом звикла. У цьому їй допомагали подруги, які влаштовували міні-екскурсії по визначних місцях. Ще й прогулянки на самоті посилювали теплі почуття до міста. Маленькі вулички зустрічали дівчину наметами снігу та сонними берізками. Студентський бульвар — територія панування молоді.

Але в місті вистачало потаємних місць, де б Віра могла насолодитися самотою і спокоєм. Особливо сьогодні, у суботу. Вихідні змушували її сумувати, і тоді вона вибиралася з порожніх стін кімнати гуртожитку і втікала на люди. Самотність! Незвичне почуття, тим паче для молодої дівчини. Віра не вирізнялась особливою вродою або величними талантами. Звичайна дівчина з непримітною зовнішністю, так здавалося їй.

Насправді вона була власницею доволі слухняних, русявих локонів нижче плечей, світлих очей, які змінювали свій відтінок залежно від настрою. Через середній зріст не часто вдягала взуття на підборах, бо обожнювала комфорт. Струнка та підтягнута фігура видавала її захоплення спортом. Маючи всі шанси зустріти свого принца, не поспішала зв’язувати себе стосунками.

Дівчина в пообідній, суботній час вибралася до магазину. Не дивно, що напередодні Нового року зовсім не було бажання лишатися самій. Сусідки по кімнаті відправилися святкувати додому разом з ріднею. Віра ж не мала бажання їхати далеко на кілька днів, щоб знову повернутися на екзамен, котрий перенесли на третє січня. Та й рідні у неї не було.

Віднедавна дівчину нічого не тримало в маленькому шахтарському містечку, яке було її домівкою з дитинства. Віра давно планувала звідти втекти й ніколи не вертатися. Прив’язувала лише власна однокімнатна квартира, що дісталася від бабусі та яку по закінченні школи, а навчалась Віра в інтернаті, здавала квартирантам. Навідувалася раз на кілька місяців, щоб перевірити, чи сумлінно платять за рахунками орендатори.

Дівчина, замислившись про найболючіше, пройшла повз магазин і попрямувала до річки. Набережна була для неї улюбленим місцем. Вода. Біля водойми спокій накривав з головою і думки ставали яснішими. Так і зараз. Спираючись на металеві поручні старого мосту, Віра спостерігала за повільною течією річки. Сніг і тонкий шар льоду сковував береги. Тільки середина протоки лишалася рухомою та живою, як і сама дівчина. Але вона себе живою не почувала. Щось заважало просто існувати й радіти. Тільки що? Збагнути було важко.

Насолодившись тишею, дівчина вирушила до магазину. Через два дні Новий рік. Балувати себе смаколиками вона не збиралась, а от приготувати улюблений пиріг — те, що треба. Віра, не поспішаючи, блукала рядами, складаючи потрібні інгредієнти до кошика. Зупинившись у винному відділі, шукала пляшку напівсолодкого. Роздивляючись етикетку, водила очима по тексту. Поряд почула галас і підняла очі. Мимоволі оглянула компанію, яка обирала алкоголь. Її погляд зупинився на високому брюнетові. Спочатку він здався їй незнайомим, та коли хлопець зустрівся з її поглядом, Віра впізнала в ньому Сергія. Він втупився очима у дівчину, здивовано піднявши брови. Усмішка спала з лиця, і він повернувся до неї всім тілом. Віра теж здивувалася цій зустрічі. П’ять років нічого не чула про нього. Сергій зовсім не змінився, тільки змужнів і посерйознішав. Зробивши кілька кроків вперед, заговорила першою.

— Сергію? — не вірячи власним очам. — Привіт.

— Привіт, — спокійно відповів той, але все ж поглянув на реакцію хлопців, що стовбичили позаду.

— Рада тебе бачити, — поспішила зізнатися йому.

— Я теж радий. Ти що тут робиш? — метушливо зиркав на всі боки.

— Живу тепер у Полтаві. А ти?

— Теж. Вибач, я поспішаю, — кивнув на хлопців. — Але ми можемо зустрітися.

— Добре, — навіть не сподівалася, що він запропонує це.

Обмінявшись номерами телефонів, хлопець зник з поля зору.

Віра раділа цій зустрічі. Як на неї, було справжнім дивом — побачити його через стільки років. Сергій був її другом з інтернату. Разом вони провели майже все дитинство. Він раніше закінчив школу і зник. Не просто поїхав, а щезнув безповоротно, не лишивши натяку на свою присутність у житті дівчини.

Віра не просто вважала Сергія другом. Він був для неї кимось особливим. Тим, хто розумів її з півслова й оберігав від лихого. До певного моменту так і було. Але, коли підлітки стають дорослішими, взаємини змінюються. Часті сварки через ревнощі Віри змусили Сергія відштовхнути подругу і виставити дистанцію у стосунках. Міцна раніше близькість переросла у ворожість.

Тільки зараз дівчина згадала все. Набувши певного досвіду, розуміла, наскільки була не правою. Закохатися у Сергія стало помилкою, так. Однак дівчина не могла вчинити інакше з тим, хто випромінював добро і ніжність у відповідь. Проте стосунки з дівчинкою, яку вважає сестрою, були б неправильними. Тому віддалитися від неї було для Сергія єдиним вірним рішенням.

Хлопець був дорослішим за Віру на чотири роки. У свої вісімнадцять мати близькі стосунки з чотирнадцятилітньою вважав аморальним. Помітивши ставлення дівчини до себе, відштовхнув її, почавши зустрічатися з іншою, свого віку.

Віра не пробачила йому цього. Часто сварилася та погрожувала самогубством. Лише тепер дівчина усвідомлювала, як огидно поводилася. І сором викривав її стан червоними щоками. Якою ж дурепою вона себе вважала!

Надія, що друг зателефонує, була мізерною. Віра поверталася до гуртожитку у змішаному стані. Відчуття щастя, що зустріла його, і страху — що все може повторитися. За одну безсонну ніч дівчина згадала все та переосмислила власну поведінку. Вибачитися, ось що варто було б зробити одразу. Стільки років звинувачувала себе у тому, що Сергій втік, і тепер знати істинну причину стало найважливішим. Та чи зважиться друг на цю, таку бажану, зустріч?

Ранок зустрів дівчину морозним візерунком на шибці. Споглядаючи ранкову передноворічну метушню на вулиці, вона всміхалася. Така ніжна, щира посмішка робила її привабливою і спокійною. Замріяний стан Віри зруйнував звук мобільника. Схопившись на ноги, дівчина пройшлась босими ногами по теплому килиму і підняла слухавку.

Голос, що лунав звідти, викликав мурашки по тілу дівчини. Обійнявши себе вільною рукою, вона мовчала у відповідь. Низький бас Сергія змусив спохмурніти і задуматися, чи варто зараз погоджуватися на цю зустріч.

— Гаразд, давай о шостій, — відповіла дівчина, переконуючи себе, що чинить вірно.

Лишивши телефон на тумбочці, Віра повільно повернулася у ліжко. Дев’ята ранку запам’яталася тривогою і сумнівом. Чи треба ятрити рани, котрі затягнулися нещодавно? Всі роки дівчину турбувало питання — «Чому?». Тепер — лише «Навіщо?». Хоча б вибачитися за минулі вчинки вона мала. Очистити свою совість, щоб жити далі. Чи могла думати про щось більше? Ні!

Віра, ніжачись у ліжку, досліджувала всі нерівності стелі у кімнаті. До шостої у неї не було ніяких справ, та й валятися весь день нецікаво. Піднявшись з ліжка, дівчина вирішила прикрасити кімнату до свята, щоб підняти паскудний настрій. Свята! У такі дні дівчина особливо самотня. І, випиваючи наодинці вино, Віра святкувала кожен рік своєї самотності.

За веселим заняттям час минув швидко. Зібравшись, вона вирушила на зустріч з минулим. Сергій запросив її до кав’ярні, яка нещодавно відкрилася. Віра кілька разів проходила повз неї. А тепер була нагода відвідати. Потрапивши у тепле приміщення, дівчина обтрусила сніг з верхнього одягу. Інтер’єр був цікавим і стильним, як це називають зараз — «лофт». Пройшла до залу й очима знайшла вільний столик. Присівши там, зняла пальто і попросила в офіціанта меню. Читаючи його, поглядала на двері й у вікно. «А що, як він не прийде?» — хвилювалася дівчина, позираючи на годинник. За мить двері кав’ярні відчинилися, і до приміщення зайшов чоловік у чорному пальто, припорошений снігом. Струсивши його з плечей, розстібнув кілька ґудзиків і пройшов, роздивляючись навсібіч. Зустрівши знайомий погляд очей Віри, Сергій всміхнувся і підійшов до столика.

— Ну привіт, — присів, скинувши пальто.

Тепер його міцні плечі було легше розгледіти. Сорочка дуже пасувала йому, і підкреслювала мужню статуру.

— Привіт, — Сергій зробив замовлення, і, відправивши офіціанта, мовчки розглядав дівчину з неприхованою цікавістю. — Як ти?

— Добре, — не помітивши на пальці каблучки, видихнула. — А ти як?

— Нормально. Дуже здивувався, зустрівши тебе, — його карі очі сяяли, як колись, добротою.

— Я теж. Ти тоді швидко зник, — опустила погляд.

— Так, я втік. Визнаю, — взяв руку і, підтягнувши до себе, обхопив долонями.

— Сергію, я все розумію. Це моя провина.

— Ні, — похитав головою. — Ти не винна. Я втік від тебе через себе.

— Що? — підняла брови.

— Віро, вибач. Я не міг тоді дозволити собі бути поряд.

— Так, вік, ти говорив.

— І не лише. Я втікав від своїх почуттів до тебе. Віро, ти для мене була особливою. І такою ще малою, — засміявся, прикусивши губу. — Я був дурнем. Вважав, ти гідна кращого.

— А я, — накрила руки своєю долонею, — я теж була дурепою. Стільки дурниць наговорила тобі. Вибач мене.

— І ти мене.

Віра не могла повірити у диво, що сталося. Розмовляючи з Сергієм за чашкою кави, почувала себе щасливою. Нарешті така набридлива самотність відійшла на задній план. Не хотілося думати про справи, майбутнє. Цей момент був таким важливим й очікуваним стільки років.

Вони провели разом незабутній вечір. Провівши Віру до гуртожитку, Сергій міцно обійняв дівчину. Теплі обійми коханого були найбажанішими. Сльози щастя повільно котилися з очей. Сергій ніжно торкнувся її вуст поцілунком. Відпускати його не було наміру. Віра вмовила хлопця лишитися, і він погодився. У кімнаті вони, загорнувшись у теплий плед, обійнялися і розповідали один одному про своє самотнє життя.