Два людиноподібні кажани з довгими вушками та хитрими прищуреними очима сиділи на одному з дахів будинку міста «X», що знаходився по вулиці Алейна, 10. Вони спустили свої короткі лапки вниз та насолоджувалися ранковим містом, яке було окутане ще сонною пеленою туману. В цьому місті починали метушитися люди, нагадуючи млявих мурах, яким треба кудись бігти та щось робити: спеціальним обладнанням уже поливалися газони, продавці відчиняли свої магазинчики, очікуючи на хорошу торгівлю, десь уже пахло свіжою випічкою у хлібному магазині, машини створювали затори на дорогах, невдоволено сигналячи один одному, люди поспішали тротуарами у своїх справах, а зачіпаючи один одного, перепрошували на ходу.

Ніхто у метушливому місті «Х» навіть не здогадувався, що за ними пильно спостерігають дві пари допитливих круглих очей із даху одного з будинків.

– А давай на спір, – мовив кажан на ім’я Познай, – що я приземлюся прямо на он ту припарковану червоненьку автівку і налякаю он того бородатого здорованя, що йде з супермаркету.

– Та ні, давай на спір, що я відберу в нього пакети, і ми поласуємо чимось смачненьким, – мовив інший, Товстопуз. Таке дивне ймення він отримав від своїх батьків-кажанів ще змалечку, бо народився вже товстеньким.

Тут почулося злісне шипіння їхнього володаря, який невідомо звідкіля з’явився позаду них. Це був здоровецький чорний собака з гладенькою блискучою шерстю, що виблискувала на сонці, з лихими блискучими очима та білими гострими зубами. Тільки на шиї в нього була вузликом зав’язана чорна мантія, довга та не дуже зручна для собаки, та оскільки чари на одяг не діяли, доводилося волочити її за собою.

– Ви знову граєтесь у свої дурні ігри?! Хочете, щоб земляни нас помітили?! – зашипів він, піднявши свої вуха вгору. – Знаєте, що про вас писали минулого разу ці земляни у цьому… як вони там називають… «інтерпеті», нібито продавець морозива перегрівся на сонці, бо він бачив, як два людиноподібні кажани зжерли по два ящики морозива та ще й огризалися при цьому, переконуючи продавця, що грошей на їхній планеті немає і вони йому нічого не повинні платити. Браво! Хочу зауважити, що поводили ви себе ну просто МАЙЖЕ НЕПОМІТНО! Молодці!!!

Походивши туди-сюди своїми велетенськими лапами, собака-володар додав:

– Не псуйте мені зранку настрій, поки він у мене ще хороший. Хутко зникніть з-перед моїх очей, бо перетворю вас на щурів, що живуть у темниці мого замку, і будете насолоджуватися щурячим підземеллям та темрявою до кінця своїх днів! – грізно мовив він.

– Ой, та не кричіть, бо нас почують, – мовив Товстопуз.

– Зрозуміло, зрозуміло, володарю, уже зникаємо… – додав Познай. Кажани притисли свої вуха, ніби хотіли цим самим захистити себе, та миттю розчинилися в повітрі. Наче їх тут ніколи і не було.

– Так, так… про мене скоро всі почують! – вигукнув гучно собака, ніби цим самим хотів підкреслити свою велич та могутність.

 

* * *

 

На вулиці Алейній, 10, чутно було галас дітей, що поспішали до школи. Серед них був і наш Дмитрик, який ішов тротуаром зі своєю мамою, Надією Марківною, та промовляв уголос свої думки.

– Мамо, мамо, якщо зорі – це інші планети, то чи існують серед них казкові?

– Ой, мабуть, що ні, – розгублено мовила та, не очікуючи такого запитання. – Запитай татуся, він у нас краще розуміється на планетах.

– Ага, він завжди сміється з моїх запитань, каже, що вони надто нелогічні. Адже в нього завжди свої якісь там наукові теорії, – задумливо мовив хлопчик. – А якщо існує казкова планета, то на ній живуть і інші істоти? А якщо живуть, то чи вміють вони розмовляти? – далі не вгамовувався Дмитрик.

– Тільки наш папуга Жора вміє розмовляти, – посміхнулася мама. – Синочку, викинь свої дитячі фантазії з голови. Ну-мо швидше, бо запізнимося до школи.

Дмитрик поправив свої окуляри, на мить зупинився серед алеї та неголосно, проте чітко пробурмотів: «ЧАС НЕ ЧЕКАЄ! СТРІЛИ В НАПРУЗІ! СКОРО ДОБРО в ОЧАХ ПРОПАДЕ».

«Дивний мій хлопчик, ну що за дитячі фантазії в його голові? – задумалася Надія Марківна. – Та й відколи це він римою почав розмовляти?»

Вона попрямувала до свого авто, навіть не помітивши, що неподалік неї серед паркових дерев пройшовся злобний чорний собака з гладенькою шерстю, що виблискувала на сонці, та мантією, що тяглася по землі.

Розповісти Вам про нього? Він був звичайнісіньким хлоп’ям, хіба що трошки дивакуватішим та серйознішим від своїх однолітків. Хлопчик старанно вчився, зачитувався різними казками, особливо фантастикою, не був прихильником комп’ютерних ігор, бо вважав це марною тратою часу, полюбляв допомагати батькам. На відміну від інших хлоп’ят, він був дуже допитливим, деякі вчителі навіть скаржилися, що аж занадто. На будь-які складні запитання Дмитрик надавав вичерпну філософську відповідь, можливо, тому він і був відмінником у класі, при цьому в нього була надзвичайна пам'ять, адже він стверджував, що пам’ятає факти з часів, коли був ще зовсім немовлям.

На вигляд Дмитрик був симпатичним восьмирічним хлопчиком з рудим волоссям та з такими ж рудими веснянками на носі, нібито звичайним хлоп’ям, та йому чомусь здавалося, що він трішки володіє магією. Наприклад, Дмитрик стверджував, що якщо він дуже сильно чогось захоче, то воно може з’явитися перед ним, хоча це буває нечасто. Ну, звичайно, це викликало тільки сміх серед однокласників та його друзів. Як саме магія працює, хлопчик не знав: наприклад, у Соньки-сусідки здохла кішка, дівчинка за нею так ревіла, що Дмитрик, сам не знаючи як, начаклував їй нове кошеня; а одного разу, коли він гостював у бабусі, у тої поламались окуляри, і, теж не розуміючи як, хлопчик їх полагодив, можливо, тому що в нього було сильне бажання це зробити.

А ще він бачив чудернацькі сни. У них Дмитрик стверджував, що існують інші світи та що казкові герої дійсно живуть на інших планетах. А також він вірив: ці істоти вміють розмовляти, і у них там своє повністю налагоджене життя. Всі вважали його прекрасним фантазером та не сприймали його серйозно.

Вирізнявся він своєю добротою, ніколи на зло не відповідав злом, завжди старався допомогти чи то вчительці на уроці, чи то старенькій сусідці перейти дорогу чи донести сумку з магазину. Якось він навіть перемотав лапу пораненому кошеняті та приніс додому бездомне щеня. Одним словом, у нього просто було велике добре серце.

Улюбленим заняттям Дмитрика було доглядати своїх домашніх улюбленців: папугу Жору, який любив попоїсти та гойдатися на своїй жердині, а також кота Мурчика, який нібито, постійно муркаючи, вихвалявся своїми пишними вусами та й взагалі своїм зовнішнім виглядом.

Після шкільних занять Дмитрикові дозволили погратися з сусідським хлопчиком Петриком на дитячому майданчику, що знаходився біля їхнього міського будинку, а також купити смачних булочок, які продавалися неподалік, по вулиці Зароговій, 5. Звичайно, хлоп’ятам суворо заборонялося гуляти далеко від дому. Доходячи до магазину, Дмитрик подумав, що йому просто здалося, але, протерши свої окуляри та пильно придивившись, хлопчик помітив, що з магазину виходять два людиноподібні кажани, дуже схожі на ліліпутів: в них були довгенькі вушка та кругленькі очка, маленькі лапки та товсті животи. Чорна шерсть яскраво виблискувала на сонці, а ручки були неначе в чорних шкіряних рукавицях, такі гладесенькі. Крокували вони впевнено, без остраху, що їх помітять.