«Перепустка у Рай»

Усе почалося з голови. Вона гуділа так, ніби потяг метро мчав на шаленій швидкості у кожній її звивині. Від внутрішніх збурень і коливань мозку барабанні перетинки тріщали. Я не мала жодного наміру плакати, але з очей самі по собі лилися сльози.

Тіло взагалі стало некерованим — з ним коїлолося щось неймовірне. Ніс набряк і пропускав повітря тонкою цівочкою. Але що то було за повітря! Здавалось, замість кисню легені заповнюються синтетичною речовиною. Ситуацію не рятувала витяжна вентиляція, яка періодично вмикалася в палаті, бо джерелом запаху було моє власне тіло. Вірніше його реакція на безбарвну радіоактивну речовину без смаку і запаху. Спроба дихати ротом теж не допомагала. Язик став занадто великим. До того ж заважала слина.

«Звідки в мені скільки слини?!» — збуджений мозок намагався вперто контролювати реальність. Пекло! Всередині усе горіло, наче хтось пошкрябав тупим ножем, а потім налив бензину в нутрощі і підпалив. Рука потяглася за черговою порцією лимону, не дочекавшись поки нудота стане сильнішою за мене. З кутка палати на чергового пацієнта байдуже позирала відеокамера. Періодично вмикавася гучномовець і хтось з потойбіччя запитував як мої справи.

Перед вживанням радіоактивного йоду нас попередили про симптоми і наслідки. Я знала, що допомоги з зовні чекати марно і тому відповідала коротко: «так», або «ні». Все інше ж бо від лукавого. Спостерігач лишень встигав констатувати нові і нові метаболізми болю: свербіли зуби, кістки ломало і крутило, нирки і печінка сіпалися, а серце то вилітало з грудей, то глухо стогнало під ребрами. Самим нестерпним, мабуть, був піт. Густа і липка рідина потоками стікала на ліжко, намагаючись приклеїти мене, а жар змінювався дрижаками…

Слова церковних молитов полишили пам'ять. Підсвідомість підказувала що потрібно заощаджувати сили. І хоча раніше я не завжди дослухалася до неї, тепер ізольована від усього світу — перетворилася на суцільну увагу. Коли здавалося що я більше не витримаю, що це моя остання межа, добрий янгол забуття заслонив ширму очей і переніс мене у маленьку білу кімнату з чотирма дверима…

Я не знала що буває така тиша. Подумала що померла, але не злякалась. Було добре. Біль щез. Тіла теж не стало. Не знаю чим може думати маленький світлий згусток, але я думала. І споглядала себе зсередини, ніби між двох дзеркал одночасно. Відчуття повної присутності допомогло зосередитись на головному — потрібно знайти свої двері!

Далеко — далеко вгорі були ще одні — п'яті двері…

— Навіщо двері на стелі? — подумала я.

— Це наступний рівень — сказав дивний голос.

Маленькій білій кулі кортіло піднятися вище, але рівнодійною силою стало бажання повернутися в тіло.

— Ти можеш, якщо зумієш — запевнив голос.

— Це нереально, я не зможу — подумала я і злякалась.

— Реальним є лише те, що ти спроможна прийняти — пролунало у відповідь.

Раптом кімната розширилась і у мене виникло дивне відчуття, ніби мене давним — давно замкнули у мені, а тепер випускають на волю. Ще дужче захотілося знайти свої двері. Я подумала що зможу! Бо справді можу, якщо думаю і дослухаюсь до власних відчуттів.

Я зрушила себе з місця. Інтуїтивно потяглася до потрібних дверей і опинилася по іншу сторону дзеркала. Відчуття часу не закарбувалося у файлах пам'яті. Натомість виникло усвідомлення безкінечності. Такої ж довгої, як і шлях у власне серце.

Гадаю, я довго бродила без тями у білому тумані. Та врешті збагнула, що просто рухаюся по колу. Усвідомлення цього пришвидшило моє просування. Коли спостерігач і об’єкт спостереження стали одним цілим, сліпуче світло підхопило мене, закрутило у золотій спіралі і я отямилася поверхом вище…

«Кар — кар — кар» — донеслося десь здалеку. Спроба поворухнутися обізвалася болем у м'язах. Це означало що я жива. Перед очима знову була стеля, правда вже не така чиста і без дверей.

Знову: «Кар — кар». Погляд блукав у напрямку звуку. На екрані вікна показували старого крука. Він примостився у зеленій сосновій кроні.

«Хто приліпив цей отвір так високо?» — знову подумала я, як і тоді коли вперше зайшла до палати.

Так, палати справді були не князівські, вони просто зберегли спільну назву. Матрац і подушка обтягнуті брезентом нагадали мені татову гордість — надувного човна. У ліжку було холодно і вогко, як на воді. Погляд ковзнув на стіни, голуба емаль розмежовувала дві великі смуги, ніби синє море і бліде небо. Я пригадала дитинство і кухню в гуртожитку. Місцями фарба облупилася і просвічувала білими дірками. Це скидалося на вершкові хмаринки. Такі ж дірки прикрашали лінолеум на підлозі. Біля ліжка стояла тумба з перекошеними дверима, мабуть ми з нею одного року народження…

Лікували нас звісно ж за державний кошт, але у касу лікарні кожен пацієнт перерахував кругленьку суму добровільної благодійної допомоги. Боротьба з корупцією, щоденний вибір… Мені теж не байдужі ці поняття. Люди завжди мають вибір, але інколи підганяє час, чи штучний дефіцит ліків, чи… різні бувають ситуації.

Препарат теж запропонували за вибором: імпортний — дорожчий, чи дешевий з Казахстану. Я оплатила дорожчий, але нутрощі підказували, що таки виручаю казахів.

1 вересня 2013 року — я запам'ятала цю дату — день коли моє тіло стало маленьким атомним реактором. Попереду чекало три дні цілковитої ізоляції в одиночній палаті, потім ще тиждень у тих же хоромах, але з можливістю прогулянки коридором. А якщо стане сил і на вулиці. Самоізоляції мусила дотримуватися ще протягом наступного місяця, щоб не опромінювати свою сім'ю.

На початку вересня в мою рідну Умань з усього світу приїздять паломники і ми називаємо цей період «хасидські кучки», бо небо дощить і вкривається купчастими хмарами. Маленьке, довге вікно у моєму помешканні не зачинялося, сіпалося на вітрі і монотонно стогнало. Я стала тимчасовим власником старого стільця, але він, як у віршику про коника, був без ноги. Коли прибуло більше сил примудрилася вилізти на радіатор і закрити те вікно у широкий світ за допомогою шматка паперу, але сильний порив вітру відчиняв його знову і знову…

Важко передати словами, як хотілося у душ! Він майже став моєю мрією — недосяжною мрією. Був тамбур і туалет, але палата була «бездушна». У тамбур привозили їжу і залишали на візку. На грудях у санітарочок майорів датчик радіації. Він блимав червоним оком, а при наближені до «реактора» — пищав. Я гукала: «Виходьте, швидше, швидше». Лагідні очі і вуста посміхалися і робили свою героїчну працю: мили підлогу, забирали посуд, чи судно.

За своє життя я зустріла багато лікарів, поки остаточно зцілилась сама. Серед них були люди з великої літери. Маленькі гвинтики схибленої системи, які сердечними надзусиллями не давали передчасно зупинитися колесам життя. Я безмежно вдячна їм, як і тим, хто своєю поведінкою віддзеркалив мої недоліки.

Три дні минули. До ванної кімнати спільного користування вишикувалася черга «знятих з хреста» пацієнтів. Облуплені металеві двері нагадували сріблясту рибу з рудою лускою. Коли вони рипнули і впустили мене всередину, то на якусь мить я відчула себе на знімальному майданчику. У центрі величезної кімнати стояла нова, блискуча ванна. Вона здавалася декорацією до якогось фільму і виглядала безглуздо на фоні бетонозмішувача, стоси цеглин, лопат і ще якихось інструментів, розташованих поряд. Бракувало моєї ровесниці — тумби, або безногого стільчика, чи бодай одного цвяха для рушника і одежі.

Не дивлячись на такий незвичний інтер'єр, кожен відвідувач тієї кімнати сяяв радістю. Воскові лиця світліли, наливались легким рум'янцем, вбиралися в усмішки. Рятівна вода змила бруд з тіла і очистила душу від страхів, побоювань і сумнівів.

Ми пережили! Ми витримали! Ми зостались живі! Ніхто не скаржився, не нарікав на умови і не носився з собою, як з писаною торбою. Всесвіт мав рішучий намір вивести нас зі звичної зони комфорту для нашого ж блага. Хоча, навряд чи хтось із нас тоді замислювався над цим.

Безсилля приховує велику силу. Люди які побували на межі, або перетнули межі змінюються. Раптом стають іншими. Відкривають у собі нові грані. Енергія необхідна для дії з'являється з самої дії. Самостворений Всесвіт надає можливість усьому живому самодовершуватись. Щоб зрушити себе з місця, розірвати прив'язки, людині потрібен поштовх. А інакше — ніяк.

Наш мозок опирається змінам. Йому звично споглядати світ у чітко окреслених рамках дійсності, визначаючи сенсом життя, управління тією дійсністю. Кожен день, як нова спроба керувати слабшими, або пристосовуватись до сильніших. Порятунком для нас є неспинне бажання розвитку. Пошук власної правди допомагає знайти свій шлях.

Усе змінне. Кожному свій час. Навіть на одному дереві плоди дозрівають роздільно. Усі ми маємо рівні права на дорозі життя. Різна якість, а отже напрямок і швидкість просування. Дехто збагнув сутність закону прискорення. Інколи трапляється таке везіння.

Мені пощастило захворіти на рак. Струсонувши добряче свій інстинкт самозбереження, я рішуче узяла до рук «справу порятунку потопаючих». Твердо опираючись на відповідальність за власне життя, стала невразливою для усього небажаного і назавжди позбавилась від'ємних емоцій.

Ми є тим, ким самі собі дозволяємо бути! Дозвольте собі розкіш бути собою! Якщо раніше я думала що мене ображають, то тепер сміюся з того, як безглуздо я ображалася. Не мене обманювали, а я обманювалась. Не мене карали, а я карала сама себе. Сон тривалістю у не одне життя скінчився. Минуло сім років з тієї ночі, коли я дивним чином потрапила у світ фентезі. Чимало сил було витрачено на сумніви, побоювання, розчарування, чи зачарування. Та я знайшла свої двері. Тепер, обертаючись назад, можу з впевненістю сказати, що кожна помилка, кожна невдача і падіння стали благословенною перепусткою у рай.

автордың кітабын онлайн тегін оқу «Перепустка у Рай»Тетяна Борисівна Левченко

Тетяна Борисівна Левченко

«Перепустка у Рай»

Оглавление

автордың кітабын онлайн тегін оқу «Перепустка у Рай»
Тетяна Борисівна Левченко