Вся Леся Українка
Қосымшада ыңғайлырақҚосымшаны жүктеуге арналған QRRuStore · Samsung Galaxy Store
Huawei AppGallery · Xiaomi GetApps

автордың кітабын онлайн тегін оқу  Вся Леся Українка

Тегін үзінді
Оқу

Вся Леся Українка

Найвідомішими творами авторки є поетичні збірки «На крилах пісень», «Думи і мрії», п’єси «Лісова пісня», «Одержима», «Бояриня», «Оргія», «Кассандра», «Камінний господар» тощо. Леся Українка — видатна українська письменниця, перу якої належить низка геніальних творів, для її ідіостилю характерні посилений психологізм та філософічність у поєднанні з сугестією.

 

 


Біографія

Леся Українка (справжнє ім’я — Лариса Петрівна Косач; 1871–1913)

Народилася 25 лютого 1871 р. у місті Новоград-Волинський нинішньої Житомирської області. Вчилася у приватних вчителів, 6 січня 1880 р. застудилася, що започаткувало тяжку хворобу — туберкульоз кісток, з якою письменниця процшла через усе життя. Починаючи з 1884 р. активно пише вірші і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору. Леся Українка — великий український митець, вона увійшла в історію рідної літератури шедеврами найрізноманітніших жанрів. Серед її творів — численні поезії, драматичні твори «Лісова пісня», «Бояриня», «Одержима», «Блакитна троянда», «Оргія», «Камінний господар» та ін. Останні роки життя Лесі Українки пройшли у подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 р. у Грузії, похована на Байковому кладовищі у Києві.

«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7.11.1900

Пісні про волю

I

Ось вони йдуть. Корогва у них має,

наче вогонь. Наче дим наступає,

сива юрба. Сунуть лави тісні,

чутно — співають «про волю пісні».

«Смело, друзья!» Але пісня ридає,

«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.

Страшно, який безнадійний той снів,

хто ж би під нього боротися вмів?

Ні, не про волю сей спів! Про неволю

плаче, й голосить, і тужить до болю

голос сумний, не вважа на слова,

плач погребовий слова покрива.

«Смело, друзья!» Се в тюрму чи на страту

хоче додати одваги брат брату?

Плаче беззбройний над братом-борцем

так, наче в землю ховає живцем.

Вроджені в злу розпачливу хвилину,

йшли ми в життя в передсвітню годину,

чули ми спів сей у кожній порі,

він нам казав: не діждеш до зорі!

Що вам до того, ви, вроджені зрання?

Личить співати вам пісню кохання

волі своїй, молодій та буйній,

рано співать панахиди по ній.

Хай процвіта ваша воля, як рута!

Нащо здалась вам та пісня-отрута?

Вже досхочу зажили її ми,

ви ж собі пісню створіте сами.

Пісню нову, щоб сіяла, як промінь,

щоб гомоніла й буяла, як пломінь,

так, щоб червона ясна корогва

з піснею вкупі творила дива!

1905

II

Чого марсельську пісню чути?

Хіба день слави вже настав?

Хіба розірвані всі пути?

Хіба тиран вже з трону впав?

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Се ж пісня того батальйона,

що збройно в поле виступав,

під прапор свого легіона

незламну силу закликав.

А наша де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Чи вже розбито каземати

в царській твердині віковій?

Загомоніли раз гармати —

чи се вже йде останній бій?

А де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Чи се на нас ідуть чужинці

здобуту волю руйнувать?

Чи за ту волю всі вкраїнці

готові одностайно стать?

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Чи серед вражої батави

не мають давні бунчуки?

Перед царем свої булави

хіба не клонять козаки?

Погляньте ж, де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Ген від Москви аж до Варшави

зачервоніли жупани,

козацтво «здобуває слави»,

спис і нагайки скрізь пани.

На кого ж та зброя

і військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

А в нас тут «Марсельєзу» чути,

немов тепера «Славний день»,

немов розірвані всі пути

і вороги розбиті впень.

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чи ж крів’ю не досить

политий нам шлях?

1905

III

«Нагаєчка, нагаєчка!» — співають накінець,

присвистують, притупують, ще пустяться в танець.

Чого ж се так утішилась, громадонько моя?

По кім же се гуляла так «нагаєчка твоя»?

Се ж по тобі, громадонько, нагаєчка гуля,

тобі ж вона й взнаки далась «восьмого февраля»!

Навіщо ж їй нагадувать такі веселі дні,

щоб знову розгулялася ще по твоїй спині?

Над власною наругою жартуєш ти сама,

невже ж бо ти, громадонько, зовсім без сорома?

Ще пісня не вродилася, щоб волі заспівать,

а ти мов заходилася знічев’я танцювать.

01.07.1905, Колодяжне

Давня казка