Про Україну
Маніфест
Я люблю свій край,
Та майже Україну.
Обожнюю дім,
Мою маленьку хатину.
Для мене земля
Рідніше держави.
Між ними,
Відчуваю сильну різницю.
Й мудрі то є слова,
Що твоя Батьківщина там,
Де твій дім,
Спокій, друзі, сім’я.
Я відчуваю себе
Зручніше вдома,
Де мене чекають…
Завжди та люблять як є.
Мені майже байдужі
Всі інші люди…
Хоч й прикро за них,
Їхнє минуле, життя, майбутнє.
Ці пусті очі,
Сірі від будення,
Звичайні життя.
Та ламкі від помилок серця.
Бодай вони голі,
Кольорові як ті Жар-птиці
Та все ж сірі.
Пусті у душі.
Для мене скажений пес
Рідніший за нардепа.
Мені сліпий мудріше
Від злого проповідника.
Для мене вони
Не ідоли та не боги.
Так, лише жадібні,
Хитрі жебраки, які дурять себе й людей.
Не кажіть «Слава Україні,
Героям слава!»
Краще «Слава гаманцям,
Та вбивцям пошана!»
Я вже давно не вертаюсь
Очима до телевізора.
Не слухаю,
Не шукаю новин.
Всі крики та воплі
З екранів мені не веселі.
Ти дикі танці…
Вже вони не смішні.
Хотілось, щоб в світі
Було менше дурниць.
Щоб був мир,
Затишок та всім втіха.
Та цього, мабуть,
Ніколи не буде,
Бо люди…
Такі… як є.
Дайте їм хліба!
На землях родючих, чудових,
Живе простий люд.
Своїми руками ледве збирають,
Іншим ротам семена.
Вони багато працюють,
Та ледве існують.
В постійних злиднях,
Недугах та скаргах живуть.
Хлібороби хліборобів деруть,
Скотарі ріжуть останню худобу.
А бабки все лають на всіх,
Посміхаясь згадають минулих катів.
Їх годують плітками,
Чутками, гнилою землею,
Що ось-ось прийдуть зміни.
І всі як царі заживуть.
Та для брехні,
В серцях працюючих мас
Бракує вже місця,
Та немає вже сил!
Їх мотори глохнуть поволі.
Один за одним…
Вся нація гине задля
Ситих шлунків катів.
Дурні мріями багатіють,
А не їхніх хребтах,
Будують нові квартали,
Дачі, вілли, палаци…
Цілісінький світ подурнів.
Всі живуть немов ляльки,
Та поодинці ріжуть горлянки,
Сховавшись по конурах лячним.
Тихий шум
Я йду по вулиці,
Дивуюся.
Назустріч біжать люди,
Шумні та смішні.
Вони так тремтять,
Кричать.
Та їх все одно не чути.
Вони вже мертві.
Їхні тіла все летять
У безодню.
Там вже чекає смерть,
Привітно вітаючи всіх.
Може мені закричати?
Побігти?
Чи просто далі стояти,
Чекаючи див?
Чи в змозі хтось їм…
Сказати…
Що ось-ось прийде він.
Кінець, фінал усього.
Я можу просто мовчати.
Та бути нічим,
Ніким.
На телефон просто знімати.
Так який тоді сенс?
Вмирати?
Чи далі грати роль,
У виставі сумній?
Паразит в серці
Він в неї серце вкрав,
Проник до душі.
Розбивши там тент,
Він жив вглибині.
Щастя й радість,
Спокій та тишу —
Все це забрав,
Й там з’явилась діра.
Розвів він костер,
Кидав у вогонь
Усі спогади гарні,
Довіру й любов.
Він труїв їй життя,
Кожного Божого дня.
Робив усе щоб з обличчя
Дівчини стерлася посмішка.
Він казав, що любить,
І все піде на краще.
Знайде гроші й час,
Щоб усе йшло уперед.
Проте він й не знав,
Що брехав сам собі.
Він знищив її,
Потрощив в середині все.
Та вона не згасла.
Повернулась до живих,
Втративши останню надію,
Скинула хрест.
Відтепер вона сильна левиця,
Що труїть життя,
Та ламає інші серця.
Чи її то вина?
Молитва до Смерті
«Дайте пулю в лоб!»
— Він просить вбого.
Стоїть на колінах,
Перед власним женцем.
«Відруби мені голову,
Хай вона до ніг впаде!»
— Він просить невміло,
Ковтаючи слова.
«Переріж мою горлянку,
Хай пол’ється фонтан!»
— Він говорить так,
Немов читає молитву.
«Я хочу померти,
Невже треба молитись?»
— Велике горе в словах,
Та голова якась пуста.
«Немає мені місця
Серед інших, живих».
— Він каже від серця,
Від пониклої душі.
«Прошу, скоріш,
Я боюся!»
— Він тремтить,
А голова кипить.
«Хіба тобі важко?
Ти ж стільки вбив?»
— Каже він до свого…
Дзеркала. До себе.
Ворон
Рано в ранці
Летить в небі птах.
Ріже крилами вітер,
Пробиваючи собі шлях.
Маленька цятка
На безкрайньому небі.
Він летить до дому.
До своїх пташенят.
Його крик мерзенний,
Псує людям настрій.
Його колір лякає,
Він нагадує смерть.
Ворон поїдає трупи,
Робить гнезда
У незручних для людей,
Проте комфортних місцях.
Зазвичай його відрада —
Гадити вниз, на людей,
Наївшивсь жахливих поїдків,
Людського сміття.
Він відплачує людям
Тим самим, навзаєм,
Немов дражнить їх,
Імітуючи їхнє життя.
Та сьогодні звичайний політ
Губить рогатка та камінь.
Маленький вбивця —
То є сусідський Андрій.
Ворон впав, розбився.
Його туша понівечена.
Та він знов, навіть зараз…
Ворон дражнить людей.
Його розпростерті крила,
Його рівнесенький хвіст.
Він лежить в крові,
На крижаному асфальті.
Та знається, що він досі…
Летить, тримаючи в дзьобі
Малих черв’яків
Для своїх воронят.
Морок
Там де світла нема
Люди бачать богів.
Там де сенсу нема
Ми бачимо філософів.
Де морок нівечить серця
Вони бачать вчителів.
Там де йде війна
Люди бачать мир.
Зі зброєю бачимо послів,
Що відстрелюють білих голубів.
Зі смертю бореться
Жадоба та гнів навздогін.
Ми звикли жити в стандартах,
Загонах для скотів.
Ми звикли вішати ярлики
На вуха близьких, ворогів.
Ми втрачаємо сенс життя,
Губимо мрії та долі,
Складаємо долоні,
Рахуючи дні.
Ми граємо словами,
Пишимо нові казки.
Зшиваємо нове лякало,
Щоб спалити власні гріхи.
Ми спокійно чекаємо смерті,
Роблячи все, щоб вона
Прийшла в хату скоріше.
Врятувала нас від волі.
Чорний плід
Чому такий спокусливий
Той клятий гріх?
Від чого так хочеться
Відкусити цей плід?
Чому людина страшенно
Бажає вчинити гріх?
Невже вона не в змозі
Побачити злий бік?
Як так сталось,
Що людство досі
Не може навчити дітей
Не робити тих самих помилок?
Може така наша
Доля — сумна та тяжка?
Страждати, вбивати, вмирати…
Та знов оживати?
Кружляти по колу,
Летіти на світло,
Немов дурний світлячок.
Та знову згортати?
Ми мучимось, мучимо.
Хворіємо та заражаємо
