автордың кітабын онлайн тегін оқу Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман
Юрій Пересічанський

Тегін үзінді

Оқу

Қосымшада тыңдау

Кітап туралы Тегін фрагмент

Юрій Пересічанський

Вибрики Золотого Теляти

Сатиричний роман

Шрифты предоставлены компанией «ПараТайп»

Славко Пузик, радянський школяр, стає відмінником у навчанні і комсомольським активістом, щоб зробити чиновницьку кар'єру в держапараті Країни Рад, аби стати начальником, дістатися до всенародного майна і напихати цим майном свої власні кишені. Але СРСР раптом розпадається: де ж тепер це всенародне майно і як до нього дістатися, аби набити ним свої власні загашники, як це робили начальники в СРСР — Славко Пузик зі своїм новим другом Стьопиком поринає в розв'язання цієї нагальної проблеми.

18+

2

6

5

6

7

3

6

4

3

2

3

5

4

1

3

2

1

4

5

4

1

Славко Пузик, радянський школяр, стає відмінником у навчанні і комсомольським активістом, щоб після закінчення школи зробити чиновницьку кар'єру в держапараті Країни Рад, аби стати радянським начальником, дістатися до всенародного майна і черпати це майно повними пригоршнями в свої власні кишені. Але СРСР раптом розпадається: де ж тепер це всенародне майно і як до нього дістатися, аби набити цим майном свої власні загашники, як це робили великі начальники в СРСР — Славко Пузик зі своїм новим другом Стьопиком самовіддано поринає в розв'язання цієї нагальної проблеми.

— Так-то воно так, та от тільки трі-і-ішечки не так…

(Шельменко-денщик)

— А от і не трішечки. Все зовсім, зовсім не так. От

буває, дивишся — наче людина як людина, а

придивишся — глип! — а воно депутат! Отакі от, куме,

дивертисменти й пертурбації. Ні-і-і, все зовсім, зовсім

не так.

(Дядько Сидір, кум Петра)

— Щодо кривої пики прохання звертатися до

постачальника кривих пик — а я тут зовсім, зовсім ні до чого.

(Люстерко Невинне)

Частина перша

1

Не раз чув від інших саркастичні зауваження, та й сам, зізнатися, частенько зверхньо відпускав насмішкуваті поблажливі коментарі щодо настирливої звички деяких письменників розпочинати свої твори з докладної біографії головного героя, його батьків, дідів, родичів, знайомих… Відкриваєш отак книжку, частина перша «Дитинство» — і почалося: от, мовляв, народився Петро Петрович Цибулька тоді-то й там-то, потім пішов до школи, одружився, мав батька, матір, діда й бабу, і пішло й поїхало, і так далі, і так далі… Але ж, як можна оминути біографію головного героя і його предків, якщо їхнє родове прізвище Пузики, можливо й не таке вже занадто епатажне, все ж справляє певне комічне враження, викликаючи якийсь гумористичний настрій, котрий підштовхує до зацікавленості витоками саме такого прізвища; а якщо покопирсатися в іменах предків нашого головного героя, то можна віднайти, наприклад, таке іменнячко, як Насерпуд (?!). Так, так, саме Насерпуд. Хтось може не повірити, сказати, що я вигадую, що такого імені взагалі бути не може. Запевняю вас, може. І взагалі, дійсність може перевершити найнеймовірніші фантазії найбільшого вигадника. І хай вас схожість цього імені з іменем якогось старозавітного Навуходоносора не вводить в оману даремною надією, що я просто помилився, якось переплутавши імена. Ні, це був саме Насерпуд. А ось вам і ще один доказ неймовірної вигадливості дивовижної дійсності — Насерпудового батька взагалі звали Запердоном. Так, так — Запердон. І в цьому випадку схожість із, наприклад, старорежимним ім’ям Сарпедон — теж просто співзвуччя. Отже, Насерпуд Запердонович! Насерпуд Запердонович Пузик — як вам?

А вже Запердонового батька, тобто Насерпудового діда звали… Ой, ні. Ні, ні, ні. Не можу. Якби, наприклад, ім’я Запердонового батька було вимовлене в якійсь теле- або ж радіопередачі, то воно б звучало так: «Пі-і-і-і-і…», і зовсім не тому, що цього Пузика нарекли на честь знаменитого математичного числа «3,14…», а тому, що ім’я цього достославного предка сучасних Пузиків, з огляду на сучасні ж лексично-етичні норми, звучить як звичайнісінька нецензурна лайка і згідно з правилами телерадіомовлення має бути просто, так би мовити, «запікане». А оскільки, якби це ім’я зафіксувати чорним по білому в друкованому вигляді, то «запікати» це вже ніяк не вдалося б, і автору цього фіксування, тобто мені, цілком можливо, довелося б відповідати за злісне хуліганство. Але можете мені повірити на слово, що ім’я цього Пузика було не менш «благозвучним», аніж ім’я його онука Насерпуда Запердоновича.

А от вже самого головного героя нашої оповіді звали, гріх Бога гнівити, цілком пристойно, навіть дещо славно — В’ячеслав. Хоча В’ячеславом він і був лише у «Свідоцтві про народження», а так взагалі то Славко, але й Славко — теж непогано. Славкового батька ж звали, хоч теж не зовсім звично для сучасного вуха, але досить пристойно Гервасієм. А от ім’я батька самого Гервасія, тобто Славкового діда, я вже наводити не буду з етичних міркувань, аби зайвий раз не шокувати читача, адже Насерпуда Запердоновича, я думаю, цілком достатньо, аби якнайнаочніше показати фатальну неприхильність долі до славного роду Пузиків. З якого ж дива зла доля так позбиткувалась над цим родом, вишукавши на квітучому полі людських імен такі рідкісні, просто таки унікальні будяки, аби увінчати ними Пузиків? Звичайно, вдача й талан людини не залежить від його імені, як, наприклад, злагода в сім’ї не залежить від помешкання, в якому вона живе, але, якщо на фасаді помешкання написано: «Запердон»…

Отже, Пузики та їхні імена. Щодо прізвища Пузик, то тут, мабуть, кожному стане зрозумілим і без зайвих обґрунтувань, що причиною саме такого найменування цього достославного роду була наявність у їхнього давнього прапрапращура досить таки огрядненького черевця, яке й було благополучно успадковане чи то вдячними, чи не дуже вдячними нащадками разом із прізвищем.

Щодо дивних же й вельми неблагозвучних імен у представників славного роду Пузиків, то ця досить невтішна прикрість посіла їх теж, як це не дивно, знову ж таки завдяки їх огрядненьким черевцям. Вся справа в тім, що імена в ті далекі, майже легендарні, часи, коли рід Пузиків розростався на безмежних просторах тоді ще царської Росії, новонародженим давали імена священики приходів єдино правильної тоді російської православної церкви, тобто попи, або ж батюшки. А черевця в тих батюшок, як і належало їм за їх статусом, були значно, значно соліднішими навіть за дуже огрядні черевця Пузиків, а іноді ці попівські черева досягали таких неймовірних об’ємів, що виглядом своїм не залишали ні в кого жодного сумніву у віковічній незрушності великодержавних основ самодержавства, народності і православ’я. А тому й називалися ці попівські черева не просто животами, чи там пузами, як у якихось Пузиків, а поважно, навіть сакрально нарікалися утробами, навіть Утробами!

І щоб підтримувати ці утроби у відповідному до їх статусу стані, треба було, звісно, якнайчастіше наповнювати їх достатньою кількістю харчового довольства, постачання якого якраз і було священним обов’язком простих селян, таких, як ті ж самі Пузики. Але ж і в самих Пузиків черева були, хоч і не такого великодержавного калібру, як у попів, але теж черевами нівроку, і потребували ці селянські животи теж немало харчу, а якщо взяти до уваги, що харч цей Пузикам доводилося добувати, на відміну від попів, у поті чола тяжкою селянською працею, то відривали Пузики цей политий потом кусень хліба від свого власного рота, щоб напхати ним бездонні попівські утроби, ясна річ, з дуже, дуже великою неохотою. Та й, що там гріха таїти, були Пузики таки прижимистими й скупуватими, та просто таки жадібними скнарами були Пузики.

Одне слово, конфлікт виявився очевидним, неминучим і нездоланним. Особливої ж гостроти ця суперечність набувала під час усіляких дійств, як то похорони, вінчання, входини й тому подібні події, які вимагали не тільки присутності на них батюшки, але й офіційного ним освячення такої події, що в свою чергу повинне було бути оплаченим, тобто винагородженим. До найсильнішого ж драматизму, що підіймався навіть аж до трагічного звучання знаменитого шекспірівського «бути, чи не бути», цей конфлікт доходив у мить появи на світ нового Пузика, адже народження тягло за собою хрестини, наслідком чого була поява імені у новонародженого. І тут вже без батюшки не можна було обійтись ніяким чином. І тут вже була, як кажуть, найпряміша залежність: чим більший, дорожчий, смачніший могорич отримував батюшка на хрестини — тим благозвучніше ім’я отримував хрещеник. Тобто, чим більший шмат відривав би під час хрестин котрийсь із Пузиків від свого власного черева на догоду попівській утробі, тим благозвучніше ім’я отримував би нащадок цього Пузика — і навпаки. Здебільшого ж завжди відбувалось оте саме «навпаки»: чим скупіший шмат на хрестинах діставався батюшці, тим дивніше й непристойніше ім’я отримував ново-хрещений Пузик.

А до того ж іще й ота просто таки неймовірна плодовитість Пузиків — то якщо б на догоду каверзному бажанню дати черговому новонародженому Пузику якесь панське ім’я, кожного разу Пузик-батько відривав би від власних потреб відповідний шмат добробуту всієї сім’ї, так від знаменитих черев роду Пузиків не залишилось би й сліду вже через декілька поколінь. І чим би тоді вони виправдовували своє власне прізвище? Дуже дивно було б побачити отакого собі якогось худющого дядька з прізвищем Пузик. Але Пузики, ясна річ, ніколи не ущемляли свої власні черева на догоду, хоч і важливішим з державного погляду, але все ж чужим попівським утробам, а тому й надалі Пузики гордо носили свої незмінні родові черева разом з прізвищем, хоча й доводилося їм за це розплачуватися тими, не зовсім гарними, а здебільшого зовсім негарними іменами, якими їх нарікали невдоволені батюшки. Звичайно, знаходилися серед односельців такі, що були не проти зайвий раз уколоти гостреньким кпином котрогось із Пузиків з приводу його незвичного йменнячка, але Пузики з цього приводу лише поблажливо посміхалися у відповідь, вдоволено погладжуючи свої тлустенькі животики — мовляв, балакайте, балакайте, а жирок у наших черевцях зав'язується. Та врешті, ні орати, ні сіяти, ні збирати урожай Пузикам аж ніяк не заважали їхні імена, якими б незвичайними вони комусь не здавались.

От, наприклад, хоч би взяти одне з незліченних відгалужень плодовитого роду Пузиків, оце саме відгалуження предків Славка Пузика. Коли у Славкового пращура, того самого Запердонового батька, ім’я якого ми вже домовились не згадувати через його явну нецензурність відповідно до сучасної лексикології, народився черговий нащадок чоловічої статі і постала потреба його охрестити, то постала, звісно, й потреба нести за це батюшці подарунок. І вже з самого вечора напередодні хрестин свого нащадка пращур Славка Пузика почав готувати цей самий подарунок батюшці.

Основною частиною цього дарунку мала бути досить пристойна сума грішми, яку належало передавати в таких випадках Господу Богу за посередництва батюшки, тобто віддаючи ці гроші просто таки попові в руки. І хоча всіх, звісна річ, брали великі сумніви в тому, що ці гроші до останньої копієчки потрапляли прямо до кишені Бога через руки батюшок і до цих рук не прилипала якась дещиця, а деякі високомудрі вільнодумці взагалі висловлювали сумнів у такій вже нагальній потребі Бога в їхній останній копійці, гроші все ж несли батюшкам справно й покірно, як істинно вірнопіддані великої і могутньої страшнодержавної православної імперії.

А крім грошей треба було піднести Господу Богу ще й продуктовий набір, так званий могорич, тобто треба було принести батюшці випивку й закуску, та не просто випивку й закуску, а так, щоб батюшка міг добряче бухнути й нарепатися добрячими харчами принаймні на добу. Адже, як були переконані батюшки, не буває багато їжі — буває тільки поганий апетит, тобто слабка віра в шлунок, а значить, треба просто щиро вірити в шлунок — і ніякі проноси й закріпи не стануть на заваді поступу до вічного блаженства. Отже, цей натуральний додаток селянського підношення переходив до Бога вже не через попівські руки, а через попівські утроби — і те, як саме відбувався в цьому випадку розподіл вжитого харчу між Богом і попом, залишалося великою таємницею, як кажуть, відомою тільки Богу. Людям же було відомо лише те, що залишки такого розподілу після попа були точнісінько такими ж самими як і після звичайних людей.

Одне слово, фінансово-матеріальні стосунки між попами та їхнім небесним начальством хоч дуже цікавили селян, все ж так назавжди й залишалися священною ніким не розгаданою таїною. Головне ж, ця таємниця ніяким чином не звільняла від обов’язку постачання харчами священних попівських утроб.

І, як вже було зазначено, й пращур Славка Пузика, не маючи ніякої змоги відмовитися від обов’язку підношення, напередодні хрестин звечора почав готувати цей подарунок батюшці. Відклав відразу досить пристойну суму грішми, поливши при цьому слізьми кожен, раніше вже политий потом п’ятак, котрий тепер мав так легко перейти в чужу кишеню.

Потім склав у кошик приготовані його дружиною наїдки: пляшку горілки, смажену курку, кільце ковбаси, шмат сала, пироги і ще декілька смаколиків, які для самих Пузиків були справжніми делікатесами, бо поласувати хоча б одним із таких блюд вони могли хіба що на якесь велике свято. Ясна річ, що під час складання смачного, запахущого кошика з кожним новим вдиханням цього райського «благовонія» і з кожним новим поглядом, кинутим на цю незрівнянну їстівну красу щасливий Пузик-батько ставав усе менш і менш щасливим від відсутності навіть якогось натяку на відповідь на гірке запитання про те, як міг Господь Бог допустити таку величезну несправедливість, що вся оця їстівна краса і велич, добута тяжкою працею, безповоротно проходить як повз власний рот Пузика старшого так і повз роти всіх його домочадців.

А треба сказати, що домочадців у не такій вже й великій оселі цього щасливого батька було не так вже й мало — Пузик-батько разом зі своєю дружиною вже мали досить таки багато дітей як чоловічої так і жіночої статі, точну кількість яких ми не будемо тут наводити, адже їх точну кількість навряд чи знали й самі Пузики-батьки: не всі діти в ті, малознайомі з медициною, часи виживали, й зібрати всіх їх в одному місці одночасно, щоб перерахувати, було неможливо.

Але все ж точно можна сказати, що дітей у цих Пузиків було багато, і більшість із них зібралася в хаті під час священного дійства складання кошика з наїдками на хрестини свого новонародженого братика. І, я думаю, ніхто не сумнівається в тому, з якими почуттями всі ці маленькі й вже не дуже маленькі Пузики спостерігали за неймовірним видовищем, вдихали прекрасні запахи, леліючи в своїх дитячих мріях нездійсненну казку споживання цих ласощів і не встигаючи ковтати слину.

Коли ж кошик з наїдками був уже складений і накритий вишитим рушником, то погляд Пузика старшого вже не був поглядом щасливого батька, адже перед ним був уже не кошик для хрестин новонародженого, а ніби маленька труна з останками новопреставлених шлунково-кишкових мрій. Відірвавши ж нарешті свій сумний погляд від кошика, Пузик-батько озирнувся на своїх домочадців, зустрівши такий же невтішний сум на кожному з їхніх облич; потім взяв кошик, відніс його в сіни й сховав там від гріха подалі.

— Охо-хо-хо-хо-хо-о-о… — пророче прорік, сповнений смутку за недосяжним кошиком, старійшина-Пузик; потім перехрестився на образ Божий, і сповнившись ще більшого смутку від усвідомлення, що ні, ніколи, ніколи в цьому світі не здійсниться недосяжний ідеал хрумкої шкірочки смаженої курки, дивлячись на ікону, додав ще більш жалісливо і пронизливо: — Ехе-хе-хе-хе-хе-хе-е-е…

Й хоча вечеря того вечора була досить багатою як на бідняцький раціон Пузиків — було вдосталь хліба, варена картопля з олією й молоко — все ж це не йшло ні в яке порівняння з казковим кошиком. І влігшись спати, старший Пузик, не зважаючи на втому, не міг відразу заснути через муки, які йому завдавали чудесні марення про казковий кошик. Коли ж він нарешті заснув, сон його був дуже коротким і сповненим тими ж самими мареннями, які перекочували з дійсності в сновидіння. Пузик-батько прокинувся і, не в змозі й надалі терпіти ці муки, потихеньку встав, вийшов у сіни і пішов у напрямку, де від гріха подалі був схований кошик спокуси. Але як би далеко від гріха не було щось сховане, далечінь ця — лише підбадьорення й заохочення для гріха, аби тільки розпалити гріховне бажання. Нанівець спокушений нечистим духом батько витяг зі схованки кошик, відпив з пляшки декілька добрячих ковтків горілки й понадкушував усі призначені для хрестин ласощі в надії, що батюшка в церковній сутіні не догледить, що пляшка не зовсім повна, в курки не дуже ціле стегенце, а ковбаси трохи не вистачає, щоб повністю завершити кільце.

Вдовольнивши таким чином, як почуття соціальної справедливості, так і свою стражденну плоть, Пузик-батько заснув миттєво, спав до самого ранку не прокидаючись і без будь-яких сновидінь. Прокинувшись же зранку, він не пішов відразу за схованим від гріха подалі кошиком, відтягуючи мить видобування кошика зі схованки всілякими начебто більш нагальними справами не тільки через відчуття власної провини, а й спонукуваний деякими іншими міркуваннями — так як і уникав прямого погляду в очі своїх домочадців теж не тільки через докори сумління, а й через ті самі інші міркування.

Коли ж, нарешті, невблаганна мить настала, і Пузик старший таки змушений був уже дістати заповітний кошик, то тільки-но взявши до рук цей кошик, відразу зрозумів, що ті його інші міркування й підозри мали підстави. Так, так, адже ці хрестини в незліченній родині Пузиків були, ясна річ, не першими, далеко не першими. І все, ясна річ, повторилося знову, як завжди. Пузик-батько вніс кошик із сіней до хати, поставив його на стіл і окинув усіх, зібраних там домочадців, вже не якимось провинним поглядом, а поглядом якогось язичницького бога-громовержця, поглядом, під яким усі домочадці могли тільки провинно схилити голови в очікування якогось страшного вироку.

Головний же Пузик тільки на мить підняв рушник, яким був накритий кошик, ще раз переконавшись, що все було як завжди, адже, ще тільки взявши цей кошик до рук і відчувши його вагу, ніяк не можна було не зрозуміти, що кошик цей позбавився значної частки від тієї ваги, яку він мав після того, як до нього востаннє вночі навідався найстарший Пузик, аби поласувати вмістом кошика.

Все було як завжди: звісна річ, що минулої ночі, влігшись, так би мовити спати, жоден з чисельних нащадків старійшини роду Пузиків навіть і не подумав насправді засинати, ніхто навіть і не подумав ні на мить склепити очі. Всі лежали під ковдрами з відкритими очима, принишкло вслухаючись в нічну тишу, аби не проґавити заповітну мить, коли вже Пузик-батько тихенько, аби нікого не розбудити, підніметься з постелі й так же тихенько, ні для кого не помітно вийде в сіни, аби, як це було завжди перед хрестинами, понадкушувати зібрані в кошику ласощі; потім повернеться на своє місце і, вдоволений, засне мертвим сном аж до ранку. Всі ж нащадки вдоволеного Пузика-старійшини, діждавшись коли той засне, в чіткому й суворому порядку старшинства, починаючи з найстаршого й закінчуючи наймолодшим, який вже вмів ходити, Пузиком-нащадком, виходили в сіни й кожен надкушував свою законну частку наїдків з кошика, захованого від гріха подалі, хоча саме місце схову, власне, ніколи від хрестин до хрестин не змінювалось і було всім добре відоме.

На ранок, таким чином, від святкових пригощань у кошику залишались, як то кажуть, ріжки та ніжки, і Пузик-батько, прокинувшись, мав завжди смутні й болючі передчуття щодо катастрофічного зменшення вмісту кошика за ніч, що, врешті, завжди, на превеликий жаль і здивування, справджувалось. Все було як завжди, за винятком хіба що вмісту пляшки з горілкою. Адже за часів, доки найстарші з Пузиків-нащадків були ще у віці, який виключав цікавість до пляшки зі смердючою гіркою рідиною, вміст пляшки з горілкою на ранок був таким же самісіньким, яким його залишав після себе Пузик-батько. Але з часу, коли найстарші з нащадків стали вже лобуряками, яких самих пора вже женити, і смердюча й гірка рідина стала для них солодкою й запашною, вміст пляшки на ранок ставав усе меншим і меншим. От і зараз пляшка стала набагато більш неповною, ніж вночі, як вона стала набагато більш неповною, аніж на ранок перед минулими хрестинами, з чого Пузик-батько зробив висновок, що, очевидно, ще один з його лобуряк доріс до переоцінки смакових якостей горілки, а ті, котрі вже раніше дійшли до цього, все більше входили в смак — хоч пляшка й була ще не зовсім пустою, але те, що сиротливо плюскотало на самому дні, навряд чи язик повернувся б назвати могоричем.

Батьківський погляд найстаршого з Пузиків, як і завжди в таких випадках, був нищівним, можна навіть сказати спопеляючим, але жодного слова, як і завжди, промовлено не було. Під спопеляючим поглядом батька і тягарем навислої гнітючої тиші всі покаянно схилили голови в щирому усвідомленні всієї глибини своєї провини, і в такому ж щирому усвідомленні, що перед наступними хрестинами вся ця історія точнісінько повториться, від чого каяття було ще щирішим і глибшим.

Провівши таким чином безмовну, але від цього нітрохи не менш зрозумілу, повторювану з року в рік, проповідь, Пузик-батько, скориставшись схиленими головами домочадців і настановою народної мудрості — а саме: «згоріла хата — гори й сарай» — непомітно для всіх взяв капшучок із грішми, призначеними на пожертву, відвернувся й тихенько переправив монети з цього капшучка до себе в кишеню, залишивши Богові дві монетки. Він би залишив і одну, але одна не могла б дзвеніти, тобто, що одна, що ні одної не видавало б жодного звуку — і це на мить наштовхнуло на думку не залишити жодної монети, але ця святотатська думка була відразу ж відкинута, і в капшучку було таки залишено дві монетки для дзвону, який би потішив вухо батюшки, а отже й самого Бога, принаймні на час, допоки монети не будуть висипані з капшука.

Після всіх цих, повторюваних з року в рік перед кожними хрестинами, ритуальних дійств, процесія Пузиків, очолювана батьком, рушила до храму Божого. Але місце очільника процесії старший Пузик почав скоро втрачати, опинившись невдовзі в самому кінці колони, а потім і зовсім відстав. Пояснивши свої дії нагальною необхідністю справити малу фізіологічну потребу, Пузик-батько сховався за найближчим кущем, де, почасти під дією усвідомлення недовершеності здійсненого вночі акту встановлення соціальної справедливості, почасти під дією народної мудрості — «згоріла хата — гори й сарай» — він швиденько вихопив з кошика пляшку, вихилив одним ковтком залишки горілки, справедливо розсудивши, що своїм недоречним жалібним плюскотом в сутіні храму ці залишки лише видаватимуть неповноту пляшки. Потім він надкусив залишене від курки, уже надкушене куряче стегенце й, поєднуючи корисне з приємним, доки справляв малу фізіологічну потребу, скоренько пережував і ковтнув курятину і втерся рукавом, аби не залишилося натяків на істинні мотиви його поведінки.

Наздогнавши свою родину, сповнений гідності, в святковому настрої батько знову очолив процесію, яка все наближалась і наближалась до храму Божого. А треба сказати, що місцевий батюшка Онуфрій, ще напередодні, тільки-но почувши про народження чергового Пузика, був опанований різноманітними, переважно не вельми позитивними й оптимістичними почуттями з приводу наступних хрестин новонародженого Пузика, адже це були вже не перші, далеко не перші хрестини Пузиків, які цьому батюшці доводилося проводити.

Таким чином, не було дивним, що прихід процесії Пузиків для хрестин свого новоявленого члена роду не викликав у місцевого батюшки такого вже святкового піднесення. Не було дивним і те, що сам обряд хрестин отець Онуфрій розпочав навіть не заглянувши до кошика, який був поставлений Пузиком-батьком, аби не доводити й так зіпсований настрій до стану повної невідповідності до священного обряду. Але перед тим, як проголосити ім’я ново-хрещеного, отець Онуфрій все ж відкинув з кошика рушник і уважно подивився на вміст кошика, при чому, чим довше він придивлявся до цього вмісту, тим наочніше було видно, як скам’яніле обличчя батюшки міниться всіма кольорами райдуги, але зовсім не тому, що настрій його був райдужним.

— За-пер-дон, — після довгої паузи, витраченої на вивчення вмісту кошика і пов’язаний з цим вибір імені новонародженому, задумано примружившись, промовив нарешті батюшка. — Запердон, — повторив він, скрипнувши зубами.

— Сарпедон? — почувся тихенький голос Пузика-батька у навислій після слів батюшки мертвій тиші храму. — Сарпедон? — ще тихіше й безнадійніше перепитав він, кидаючи на батюшку благальний погляд.

— За-пер-до-о-он! — повернувшись до Пузика-старшого, вибухнув у відповідь батюшка криком, який фатальним громом пролунав під куполом храму. — За-пер-до-о-он! — ще раз повільно повторив він по складах, наближаючись до Пузика-батька й роблячи по одному кроку на кожен склад слова. — Запердон. — вже тихіше й спокійніше, але від цього лише більш зловіще промовив він над самим вухом старшого Пузика, котрому належало бути найщасливішим із людей, але його безнадійно схилені голова й плечі й розпачливо опущені руки доводили цілком протилежні почуття.

Отак з’явився на світ і отримав своє оригінальне ім’я Запердон, майбутній батько Насерпуда. І приблизно така ж сама історія повторювалася в роді Пузиків впродовж усього того часу, допоки московська православна церква, бувши найнадійнішою опорою російського самодержавства, повною мірою користувалася своїм статусом — в цей час народився ще й дід нашого Славка, дід, ім’я якого ми й не наводимо якраз тому, що народився він в ті достославні самодержавні часи.

А треба сказати, що Пузики відзначалися не тільки плодовитістю, а ще й тим, що цю свою плодовитість вони зберігали протягом всього життя аж до майже похилого віку, так що час між народженням найстаршого й наймолодшого з дітей в сім’ї якогось із Пузиків-батьків був дуже значний, і можна сказати, що між поколіннями Пузиків пролягали цілі історичні епохи. Особливо помітним це стало останніми часами, коли течія історичної ріки значно прискорилась.

Так, наприклад, дід нашого головного героя Славка народився ще в епоху всевладдя попів, а тому й отримав своє, не згадуване тут нами з етичних міркувань, ім’я. Батько ж Славка Гервасій народився, коли його батько, тобто оцей самий Славків дід був уже в досить поважному віці, в часи, коли єдино можливим насильницьким способом у московській імперії владу захопили більшовики, всеросійський самодержець був перейменований із царя на генсека, а роль московського православ’я перебрала на себе компартія. Московські ж попи, позбавившись всемогутньої самодержавної підтримки, на додачу були ще й жорстоко переслідувані, як смертельні конкуренти, новоявленою владою, але все ж не відразу втратили свій вплив, користуючись забобонами селян, які, не зважаючи на атеїстичну пропаганду й прямі заборони, все ж і надалі хрестили дітей, вінчалися й молилися, тобто справляли дореволюційний релігійний культ замість того, щоб служити культові новопризначеного більшовицькою владою божества під дивною назвою Комунізм.

Так, наприклад, коли народився батько Славка Гервасій, радянська влада комуністів, вже давно й беззаперечно опанувала простори колишньої царської імперії, але батько Гервасія, бувши на час народження свого останнього сина людиною вже дуже літньою, майже похилого віку, яка народилася ще за царських часів, ніяк не міг знехтувати обрядом хрещення свого новонародженого сина.

Й хоча щедрість і пишнота Пузикових підношень батюшкам не змінилася зі зміною влади, батюшки, остерігаючись не лояльної до них влади, все ж не наважувались так, як колись, безапеляційно віддячувати іменами за відповідні могоричі на хрестинах. І коли літній Славків дід приніс свого новонародженого сина до храму для хрещення, то батюшка, спершу переконавшись, що вміст кошика з могоричем, як завжди, вельми невтішний, довгенько думав, вагаючись з одного боку між бажанням вліпити цьому жадібному Пузику прямо в його нахабну пику відповідним до могоричу іменнячком для його сина, з іншого ж боку між страхом перед радянською владою, яка, в свою чергу, могла б уліпити й самому батюшці по саме нікуди.

— Гервасій, — нарешті визначився батюшка, вирішивши, що таке ім’я буде відповідним.

— А що, як радянська влада запитає, що за Гервасій, чому Гервасій? — хитро примружившись, у відповідь запитав Пузик-батько, намагаючись за природною селянською звичкою за найменшу можливу ціну виторгувати щось найбільш вартісне.

— А ти скажеш радянській владі, що Гервасій схоже на Гельвецій, а Гельвецій — то колись був такий французький філософ, який був матеріалістом, як і комуністи, — відповів з деякою зловтішною ноткою батюшка, взявши кошик із жалюгідним підношенням.

Звичайно, батько Гервасія тоді, згідно з нагальним історичним станом, за допомогою у справі надання імені новонародженому синові міг би звернутися прямо до радянської влади, міг би просто сам придумати ім’я, але стан світогляду тодішнього селянина все ж іще не дозволяв так відверто нехтувати батюшками на догоду комісарам. І батько Гервасія вирішив, що нехай вже Гервасій, все ж не Запердон. Таким чином він ніби зберіг світоглядний паритет, не образивши ні дореволюційного Господа, ні пореволюційного Комунізма, якому, власне до імен новонароджених, на відміну від його попередника, було й зовсім байдуже.

— Гервасій? — хитро примружившись, звела на Пузика-батька погляд радянська влада в особі голови сільради місцевого комуніста Степана, коли новонародженого принесли для реєстрації в сільраду. — Мабуть, до попа бігав за таким іменнячком.

— Просто Гервасій — то… — почав було батько Гервасія згадувати, як батюшка сказав, що Гервасій — то схоже на Гельвецій, а то був такий французький філософ, котрий був матеріалістом, як і комуністи, але пам’ять старшого Пузика підводила, і врешті, не змігши повторити слова батюшки, він сказав: — Гервасій — то був хвранцуцький йолоп, який матерився так, як і комуністи.

— Хх-х-е, матері твоїй ковінька, тудить його в закапелок розтудить… (…пі-і-і-і…) …, — завершила дискусію радянська влада, використавши впереміж із міцним перегаром такі ж міцні, добірні, забористі всесоюзно-російські трьохповерхові матюки, доводячи таким чином істинність тези про притаманність матеріалізму (здатності материтися, тобто матюкатися), як французьким йолопам, так і радянським комуністам. — Гервасій, то й Гервасій, — погодився, почесавши потилицю, Степан і записав ім’я новонародженого в «метрику».

А от Гервасій вже називав своїх дітей сам, без будь-якого озирання на церковників — отакий прогрес. Ні, звичайно, Гервасій, так як і незчисленні покоління його предків обов’язково хрестив усіх своїх дітей, не зважаючи на несхвалення, а іноді й на прямі заборони комуністичної влади, але приходив він на хрестини вже з готовим, узгодженим з дружиною, ім’ям дитини і просто називав це ім’я батюшці, і батюшка змушений був приймати такий порядок речей — отакий прогрес.

Славко ж народився, коли його батько Гервасій був уже в дуже літньому, майже похилому віці. Славко, взагалі, був останнім із дітей Гервасія. Може, тому й таке славне ім’я. А втім, хто його знає. Народився ж Славко вже в часи, котрі за задумом і розрахунками засновників і будівничих Радянського Союзу мали б закінчитися часами повної і остаточної перемоги комунізму, яка повинна була б прийти на зміну періоду розвинутого соціалізму.

Але розвинутий соціалізм все ніяк не закінчувався й не закінчувався, мутуючи в усілякі дикі різновиди в залежності від того, який із перестарілих, що давно вижили вже з розуму, генсеків приходив до влади після чергової смерті свого попередника. А мерли генсеки, як мухи, оскільки наймолодший із них через старість пам’ятав лише те, що він анічогісінько не пам’ятає, і пересувався лише за допомогою двох тіло-охоронців, котрі, стиснувши з обох боків тіло генсека, переносили його так від трибуни до трибуни, намагаючись таким чином надати тілу вертикального стану і створити враження, що це ніби генсек пересувається сам. Але створити таке враження все ж не вдавалося, оскільки голова генсека завжди завалювалась або вбік, або вперед, а ноги безвільно волоклися позаду. А тому при пересуванні генсека радянське телебачення демонструвало тільки його груди, повністю від плечей до пупа унизані орденами й медалями.

Взагалі-то, весь цей розвинутий соціалізм відбувався аж до того часу, коли його почали вже називати застоєм, і врешті зійшлися на тому, що цей розвинутий застій треба негайно прискорити й перебудувати, при чому, як прискорювати застій, в який бік його перебудовувати, і для чого взагалі прискорювати те, що потребує перебудови — ніхто навіть не намагався пояснити. Не дивно, що все це врешті закінчилось величезним пшиком і всеохопним крахом. Але в часи цього краху й розвалу Радянського Союзу, в часи смерті старого й народження нового наш головний герой Славко був уже повнолітнім юнаком з повною середньою освітою, юнаком, що стояв на порозі дорослого життя; а от дитинство й шкільні роки Славка припали на прискорено-застійні й перебудовно-розвальні часи, останні часи Радянського Союзу.

Отака от коротка історія імен представників славного роду Пузиків, історія, в якій певним чином відбилась історія їхньої, тобто нашої спільної з Пузиками, батьківщини.

2

Отже, Славко. В’ячеслав Гервасійович Пузик. З чого ж розпочати розповідь про цього нашого головного героя. Гадаю, що розпочинати розповідь не тільки про головного героя якогось роману, а взагалі про якусь людину треба з чогось головного, з чогось найважливішого, притаманного цій людині. А що для людини взагалі може бути більш важливим, аніж її духовність, її, так би мовити, моральне обличчя. І якщо з цього, найважливішого духоно-морального боку охарактеризувати Славка Пузика, то можна сказати, що про таких людей, як Славко, зазвичай говорять, що це людина добросерда, або ж добродушна, адже і в душі і в серці нашого героя було тільки добро. А ще можна сказати й так, що герой наш був людиною доброї волі, тобто волів добра: скільки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свідомого життя він хотів тільки добра. Так, так, Славко хотів добра, одного добра, тільки добра і нічого окрім добра!

Щоправда, якщо взяти до уваги те, що Славків батько був простим радянським колгоспником, причому дуже, дуже багатодітним, і заробленого тяжкою працею йому заледве вистачало, щоб прогодувати сім’ю, то цілком зрозуміло, що ніколи ніякої зайвої копійки за все життя Гервасій не бачив і ніякого власного добра так і не нажив аж до самої старості. Таким чином, за відсутності хоч якогось більш-менш вартісного власного добра в сім’ї Пузиків, Славкові, хочеш-не-хочеш, а доводилося хотіти добра чужого.

І скільки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свідомого життя він бачив, що в декого з його односельців таки накопичувалось доволі багато добра, в декого ж із колгоспного керівництва від цього добра просто ломилися комори і скрині, а вже щодо голови колгоспу — то від кількості його добра в бідного Славка просто таки паморочилося в голові. І чим більше Славко, за відсутності власного добра, бачив добро чуже, тим більше йому цього чужого добра хотілось. І що ж дивного в тому, що Славко так пристрасно хотів добра чужого, якщо свого власного добра в нього не було. І що ж дивного в тому, що і серце й душа Славка були переповнені виключно цим бажаним добром, адже скрині Пузиків були пусті пустісінькі.

Та на виправдання нашого героя можна сказати, що в його бажаннях та уяві це добро виглядало зовсім не як проста купа звичайних матеріальних благ. Так, так, привласнення добра Славко уявляв собі зовсім не як просте меркантильне накопичення якихось матеріальних цінностей: Славко був упевнений в тому, що варто тільки якомусь звичайному матеріальному предмету стати його, Славковою власністю, як цей предмет із розряду матеріальної цінності відразу перетворився б на цінність моральну, духовну! Так, так, саме так — хай но тільки щось стало б Славковою власністю, уявлялось йому, то це щось відразу перетворилося б із простого бездушного шматка німої матерії на якусь сакральну реліквію, такий собі священний Грааль, який грів би променями благовоління якихось вищих сил.

Або хоча б і ця хата голови колгоспу, що бовваніла напроти хати Пузиків — величезна красива цегляна будівля дому голови колгоспу, яка була завжди перед очима Славка, коли той всідався за стіл виконувати домашні завдання і довго не міг зосередитися на тих завданнях через цю величну споруду. О, якби цей будинок голови колгоспу був його, Славковим, помешканням — то це був би не просто великий і красивий сільський будинок, це був би храм, Парфенон і Софія Київська одночасно! Це був би храм, що випромінював би ті ж благовоління вищих сил. Отак, просто який завгодно завалящий предмет, звичайний шматок холодної грубої матерії, варто йому було б стати власністю Славка Пузика, миттю перетворився б на реліквію благовоління вищих сил — принаймні в це свято вірив сам Славко. Щоправда, вся сила цього благовоління вищих сил, котрі проявилися б у привласнених Славком предметах, поки що зосереджувалась виключно тільки на його ж, власника цих предметів, самого Славка персоні. Але ж… Але, як би там не було, а всяке найзвичайніше добро, привласнене Славком, на його глибоке переконання, ставало б добром незвичайним, добром надзвичайним.

І що ж дивного в тому, що в цього славного нащадка роду Пузиків бажання цього добра виявилося панівним всеохопним бажанням. Адже, за висловом класика, немає такого злочину, на який не пішов би капіталіст заради скількох там процентів прибутку? Отож! Так це сказано про якогось цивілізованого буржуазного, вибачаюсь, буржуя, обтяженого всілякими там філософіями й літературами, Ренесансами й імпресіонізмами, всілякими етиками й естетиками. А що ж казати про якогось рядового радянського Пузика, цей духовно-моральний виплід комуністичної ідеології, в якого могутньою й безжальною гільйотиною марксизму-ленінізму-сталінізму, приведеною в дію механізмом безкінечних голодоморів і репресій, було відтято не лише будь-яке бажання покопирсатися в якихось там Ренесансах і етиках з естетиками, а навіть бажання згадати когось зі свого роду далі третього коліна — і в залишку одні тільки голі-голісінькі, найголіші інстинкти.

Одне слово, якщо говорити про середньостатистичну одиницю розвинутого радянського суспільства в духовному вимірі, то можна сказати, що це був такий собі неандерталець атомної епохи, неандерталець, перед яким технічні досягнення цивілізації розкинули незліченні спокуси безмежних можливостей. А ти при цьому голий, босий і голодний. І здавалося, що треба лише простягнути руку і взяти все, що тобі заманеться. А ти голий, босий і голодний. І як тільки всемогутні кайдани, здавалося, найміцнішої в історії людства радянської державної машини впали, руки таки потяглися. Потяглися в намаганні заволодіти цими, раніше забороненими, але такими бажаними, а тепер і дозволеними, й, здавалося, вже досяжними благами цивілізації. Безліч, безліч, безліч рук, які в єдиному пориві потяглися за омріяними благами, втілюючи в пострадянське життя один з наймогутніших і найпервісніших рефлексів — хапальний рефлекс неандертальця. Щоправда, цього разу неандертальця радянського, але ця обставина лише посилювала хапальний рефлекс. Звичайно, були й винятки, але це аж ніяк не стосувалося як головного героя нашої оповіді, так і абсолютної більшості його співгромадян.

Інша справа, що безмежні блага, які мали б, згідно з мріями, политися молочними ріками із-за «залізної завіси», що зникла, виявилися благами не такими вже й безмежними, точніше зовсім не безмежними. Та ще до того ж між руками й благами виросла ціла гора всіляких перепон, на кшталт інфляцій, криз, безробіття… Але це вже зовсім інша історія. І руки все одно тяглися за благами і хапали все підряд відповідно до рангу: комусь діставалися заводи й фабрики, комусь торгові точки на ринку, а комусь і просто омріяний кусень хліба. Але хапали всі. Хапальний рефлекс і бажання хоч якогось добра були всеохопними, всемогутніми і непереборними.

Особливого ж напруження це непереборне хотіння добра в нашого головного героя досягло в шкільні роки Славка. Звичайна радянська сільська середня школа, до котрої пішов Славко Пузик, як і всі радянські діти, досягши певного віку, здавалося, за визначенням повинна була б нівелювати будь-які відмінності матеріального й соціального стану школярів. Насправді ж ці відмінності були досить таки помітні, особливо ж вони були помітними для надзвичайно вразливого щодо чужого добра ока Славка Пузика. Багато з його однокласників мали такий одяг і взуття, такі портфелі, таке шкільне приладдя, про яке Славко міг тільки мріяти.

Найбільше ж заздрісну уяву Славка вражав син голови місцевого колгоспу Сергій. Мало того, що цей Сергій був на два роки старшим за Славка високим широкоплечим красенем, то ще й одягався, як якийсь капіталістичний буржуй, з самого дитинства мав велосипеди, які міняв на все більші, згідно зі своїм віком, з шостого класу їздив на мопеді, а з восьмого — на новенькій «Яві» чеського виробництва. Хіба ж могло таке залишити Славка байдужим?

Яким же шляхом міг би Славко дістатися до заповітного оволодіння хоч якоюсь більш-менш вартісною часткою омріяного добра? Як відшукати той невичерпний гаманець, який сипонув би скарби на голову сина звичайного радянського колгоспника? Де той «Сім-сім», котрий відкрив би йому печеру з цими скарбами? Такі, й подібні до них, питання нескінченним болючим чорториєм нуртували в стражденній душі нашого головного героя.

Будучи хлопчиком невисокого зросту, з огрядненьким черевцем, з опасистим обличчям з веснянками на кирпатому носі, з водянистими очима під майже білими бровами, і, нарешті, з якимось безбарвним рідким волоссям, яке вже в дитинстві справляло враження облисіння, Славко, ясна річ, прекрасно розумів, що йому ніяк не світить оволодіти скарбом шляхом раптового одруження з якоюсь принцесою. І такий романтичний шлях досягнення омріяного добра був безжально відкинутий Славком вже з перших класів, коли з боку дівчаток він наразився на не вельми прихильне ставлення.

Тоді Славко спробував хоч якось розбагатіти шляхом торгівельної діяльності, що, взагалі-то, з точки зору комуністичної ідеології розглядалось як діяльність буржуазно-капіталістична, тобто ворожа. «Треба просто щось купити дешевше, — метикував собі Славко, — і продати це комусь дорожче, при цьому переконавши цього когось у тому, що він теж купує дешевше». І Славкові таки вдалося провести перші торгівельні операції: він обміняв гумку для стирання на напівсписаний олівець, потім цей олівець обміняв на авторучку без ампулки, потім провів ще декілька обмінів, в результаті яких став власником великого гачка для рибної ловлі. Гачок був і справді великим, тобто риба, яку можна було б упіймати на цей гачок, теж мала б бути великою, але Славко не тільки не вмів ловити рибу, він навіть не бажав вчитися її ловити, оскільки, на відміну від більшості хлопчиків, був не те, що байдужим, а навіть ставився з відразою до риболовлі. Таким чином результат буремної торговельної діяльності Славка навряд чи можна було б назвати вдалим.

І Славко вирішив вдатися до більш вигідних торговельних операцій. Якось він чув по радіо, як на ворожому капіталістичному Заході на якихось там аукціонах продають всілякі картини, каблучки, стародавні монети, шкатулки й усякі інші стародавності за величезні гроші, за цілі мільйони тих їхніх доларів і всіляких там фунтів. Славко пішов на величезний смітник за селом, відкопав там старий черепок, з давно, можливо, навіть ще до революції, розбитого глечика; приніс цей черепок до школи і на одній з перерв запропонував купити цей черепок самому Сергієві, синові голови колгоспу.

— Ось, це черепок із трипільського горщика, — простягнув Славко на долоні черепок, підійшовши до Сергія на перерві. — Тут навіть ще трохи видно малюнок, схожий на той, що в підручнику історії, де написано про трипільську культуру. Я міг би продати тобі його за якихось… — він для годиться трохи задумався. — За якихось сто карбованців. Не дивуйся, що я прошу так дешево, просто мені зараз дуже потрібні гроші. — Трипільська культура, — додав він на завершення тоном академіка, аби ствердити неперехідну цінність цього скарбу. — В Європі я міг би продати його за мільйони доларів.

— Трипільський черепок? — Сергій взяв двома пальцями протягнутий йому Славком скарб, потім підкинув цей черепок догори, упіймав його й кинув, поціливши прямо в сміттєвий бачок, який стояв досить таки на великій відстані, підтвердивши таким чином свою репутацію першокласного баскетболіста.

Стосовно ж Славка, то щодо нього Сергій підтвердив ще й свою репутацію непоганого футболіста: розвернувши невдалого торговця антикваріатом спиною до себе, Сергій дав Славкові такого копняка, який не осоромив би самого Пеле. Пролетівши досить плавною траєкторією доволі велику віддаль, невдаха-антиквар перейшов у круте піке, але приземлився таки вдало, чого не скажеш про його репутацію комерсанта, котра врешті й закінчилася з цим ганебним падінням, яке відбувалося привселюдно в школі на перерві в досить людному місці.

Крім того, чутка про цей невдалий аукціон з продажу антикваріату дійшла до вух не тільки педагогічного колективу школи, а й до вух всього партійно-господарського керівництва колгоспу. І хоч соціалізм у ті часи вже доживав свого віку, загниваючи в застійному болоті безвиході, про це ще ніхто не знав, бо жоден з генсеків про це ще не повідомив свій вірнопідданий радянський народ, і цей наскрізь прогнилий соціалізм все ще офіційно вважався розвинутим соціалізмом. А раз соціалізм — то вся ця комерційна діяльність Славка була не просто неприйнятною, вона була просто таки смертельно ворожою для всього соціалістичного табору, немов би вилазка з табору ворожого капіталістичного. Взагалі-то, це називалося тоді спекуляцією і було одним із найстрашніших злочинів проти радянської влади, що підривали самі основи комуністичної ідеології.

Не дивно ж, що Славкового батька Гервасія після цього випадку довго й ретельно пісочили в правлінні колгоспу, в сільраді, в парткомі, в школі, куди його по черзі викликали на килим. І які муки довелося перетерпіти Гервасієві, може зрозуміти лише той, хто знає, якою страшною незагойною раною жаху кривавилася в душі кожної радянської людини пам’ять про мільйони безневинних жертв голодоморів, війн і репресій, яким комуністичні фюрери піддали безмовних рабів радянської імперії, аби вбити в їхні голови дикі марксистсько-ленінські ідеї. Так що, Гервасієві, як кажуть, мало не видалось. Після всіх цих пристрасних партійно-ідеологічних катувань у Гервасія додалась на його бідній голові не одна сива волосина.

В свою чергу Славкові перепало на горіхи від самого Гервасія, котрий, взагалі то, був людиною добросердою і рідко вдавався у справі виховання своїх дітей навіть до звичайних ляпасів, але того разу таки вдався аж до такого радикального засобу, як батьківський ремінь.

Але таке остаточне завершення кар’єри комерсанта для Славка було результатом не лише цих буремних подій, але ще й результатом його власних спостережень. Славко бачив, що в радянській пустоприлавковій, дефіцитній дійсності, коли всяку необхідну дрібницю доводилося діставати з великим труднощами у тих же нелегальних торговців, спекулянтів, або, як їх ще називали, фарцовщиків, — ця підпільна комерційна діяльність була дуже вигідною й приносила величезні прибутки. Але наскільки ця діяльність була вигідною, настільки ж вона була й ризикованою. Адже, безжальна до таких проявів ворожої для радянської людини буржуазної ідеології наживи, державна комуністично-радянська машина не тільки засуджувала спекулянтів на великі терміни відсидки за ґратами, а ще й конфісковувала все їхнє майно. Принаймні таке відбувалося з тими, в кого не було «даху», тобто покровителя серед радянського партійно-державного керівництва. І навіть наявність такого «даху» не завжди рятувала, особливо коли такий покровитель був не досить високопоставленим керівником.

І що особливо примітив для себе Славко, самі ці представники радянської влади, котрі були покровителями не тільки для нелегальних спекулянтів, а й для всіляких інших законних, напів-законних і зовсім незаконних оборудок і мали від цього великий зиск, — самі ніколи, на відміну від рядових виконавців, до відповідальності не притягались, завжди виходячи сухими з води. Адже ця радянська партійно-державна бюрократія, або ж номенклатура, мала повну, абсолютну, неподільну владу, бо не мала ніякої конкуренції, тобто опозиції, адже сама думка про опозицію до керівної комуністичної партії розглядалась як кримінальний злочин і каралася з усією суворістю. А тому радянська номенклатура не тільки безкарно мала зиск з усіх незаконних оборудок, а ще й користувалась цілим рядом, так би мовити, «законних» привілеїв: особливі номенклатурні магазини, що ломилися від всякого дефіциту, номенклатурні лікарні, санаторії і все таке інше. Адже, вся власність радянської держави вважалася загальнонародною, але розпоряджалися нею тільки начальники, тобто все нажите, придбане, збудоване, створене багатьма поколіннями безправних рабів радянської імперії, було повною, абсолютною й беззаперечною власністю цієї радянської партійно-державної бюрократії.

Може, й без точних політологічних визначень, але всю цю суть радянської державної машини Славко зрозумів своїм досить метким селянським розумом ще з початкових шкільних класів. І що ж дивного в тому, що Славко вирішив таки, що найкращим способом найлегшого й найбезпечнішого надбання найбільшої кількості всілякого добра було долучення до цієї всевладної, недоторканної радянської номенклатури, або ж просто до начальства, як це називалося в народі: « Якщо в тебе немає родича в обкомі партії, — думав Славко, — то все, що тобі залишається — це тільки бажання мати такого родича».

Звичайно, Славко прекрасно бачив і розумів те, що влада ця вже досить сильно закостеніла за часи свого правління, і стала вже майже спадковою: діти й онуки радянських чиновників завжди йшли стопами своїх батьків, вливаючись у всемогутню управлінську систему радянської імперії. Проте, щоб не закостеніти нанівець, вливання деякої «живої крові» в державний організм радянська управлінська система не лише дозволяла, але й заохочувала, щоб хоч позірно виявляти сув’язь із народом, та й щоб мати хоч деякий приплив ефективних «мізків» до апарату управління, бо ж діти й онуки високопоставлених керівників йшли до цього апарату лише задля безперешкодного доступу до житниць радянської батьківщини, й від цього апарат управління лише безмірно розбухав, як на дріжджах. Однією з краплинок такої «живої крові» і вирішив стати Славко.

А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, відзначитися й просунутися, як у навчанні, так і в громадській діяльності. І Славко почав самозречено гризти граніт науки і безжально розштовхувати політичних конкурентів уже з «жовтенятських» років, ставши вже в п’ятому класі відмінником і ланковим; а зі вступом у комсомол почав успішне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стовідсоткову впевненість в тому, що по закінченні школи він отримає «золоту медаль» і характеристику, з якою можна сміливо йти влаштовуватися не тільки в який завгодно партком, але навіть, наприклад, і в КДБ. А те, що для успішного просування службовими сходами радянської державної піраміди ще треба було здобути вищу освіту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.

Згоден, що багато для кого здасться дивним і навіть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу відзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змія наживи, розпочавши ще в початкових класах злочинну діяльність спекулянта, — потім раптом став перспективним для радянської номенклатури комсомольським активістом. Упевнений, що дехто навіть скаже, що автор цих рядків просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в історії зі Славком Пузиком все було саме так. І нічого дивного й неможливого, насправді в цьому немає. І річ зовсім не у виправданні банальним посиланням на славнозвісне виключення, котрим тільки підтверджується правило: от, мовляв, буває, що й кобила загавкає, а собака заірже. Ні, зовсім ні.

Вся річ у тому, що немає такої політичної, релігійної, громадської, чи якоїсь іншої спільноти, яка б не пишалась новонаверненим неофітом, котрий поповнив би їхні ряди, полишивши перед цим лави адептів ворожого табору, щирим прихильником якого він до того був. Пригадати хоча б незабутніх повію Марію Магдалину й митаря Марка, як і подальші поповнення сонму святих, котрі заради цієї святості покинули життя найпослідущіших грішників, яке до того вели. А рекрутування революціонерів з числа аристократії? Врешті-решт, ніхто ж не піддасть сумніву щирість найпослідовнішого фарисея Савла, який перетворився на щонайвідданішого християнина Павла.

Головне тут — щирість. І твердження про те, що, наприклад, аналогія між християнином Павлом і комсомольцем Славком може кульгати через приналежність цих персонажів до ворожих ідеологій не спрацьовує знову ж таки через величезну кількість комуністів з колишніх священиків — і навпаки. Головне тут щирість: щиро перекинувся до ворога — герой і святий, а нещиро, вибачай, — зрадник. От тільки точної міри щирості поки що ніхто не винайшов, за винятком, хіба що, наприклад, призначення кримінальної відповідальності за державну зраду, але це ніяким чином не стосується ні фарисея-апостола Павла, ні фарцовщика-комсомольця Славка: щирість Павла доведена його життям і смертю, а от щирість Славка бачилась по-різному.

З одного боку, офіційно міру щирості Славка мали право визначати, наприклад, актив шкільної комсомольської організації і педагогічний колектив цієї школи. А ці органи, звичайно ж, визнавали Славкову щирість щирістю найвищого ґатунку. Ще б пак, для комсомольської організації перехід до них «грішника» Славка — зайвий доказ всепереможності комуністичних ідеалів, а для педагогів — показник ефективності виховної роботи в школі. Хоча насправді ні в які комуністичні ідеали ніхто вже на той час не вірив, наочні докази відданості цим ідеалам, якими б позірними вони не були, треба було час від часу демонструвати. Одне слово, шкільному начальству Славко потрафив на всі сто, за що й мав відповідні дивіденди.

Чого не скажеш про, наприклад, однокласників Славка. Адже зрозуміло, з якою огидою вони спостерігали за тим, як невдаха-фарцовщик дивним чином перетворювався на полум’яного комсомольця, бо ж насправді всі прекрасно знали, що єдиною метою такої чудесної метаморфози було бажання протиснутися в начальство, дорватися до заповідних номенклатурних благ, недоступних для більшості звичайних людей. Тому й не дивно, що з цього приводу Славка певним чином опосіла та сама прикрість, яка переслідувала рід Пузиків аж до настання радянських часів. Зла доля, яка за царських часів використовувала мстивість московських попів для надання Пузикам неблагозвучних імен, втратила цю можливість за часів комуністичних, але знову придбала можливість збиткуватися над Славком, вже використовуючи мстивість Славкових однокласників, обурених його лицемірством.

Але цього разу зла доля, не маючи ніякої можливості спаскудити славне ім’я Славка, доскіпалась до його прізвища. Так, наприклад, деякі зі Славкових однокласників переінакшували його прізвище, замінюючи в першому складі слова «Пузик» літеру «у» на літеру «и»: «Дивись, дивись, Пизик пішов», — кричали вони на перервах навздогін нашому новоявленому Павлику Морозову. Були й інші, котрі у другому складі вже спотвореного прізвища «Пизик» між літерою «з» і літерою «и» вставляли ще й літеру «д», після чого взагалі виходило щось зовсім нецензурне, що вже не кричали на перервах, а вживали лише проміж себе. А бували й такі, котрі в другому складі уже цього останнього нанівець переспотвореного нецензурно-лайливого прізвища з літерою «д» після цієї самої літери «д» ще й замінювали літеру «и» на літеру «ю»… Одне слово, зла доля повною мірою помстилася за неможливість спаплюжити ім’я славного комсомольця Славка, перековеркавши його прізвище так, що це перевершило навіть ім’я Славкового пращура Запердона.

Та Славкові до цих знущань неприхильної долі було байдуже. Як усі Славкові дореволюційні предки-Пузики гордо терпіли свої чудернацькі імена заради вищої справедливості на догоду своїм черевам, так і Славко терпів заради майбутнього добра, яке мало посипатися на нього з рогу всесоюзного достатку. Славкова дорога була вірною і надійною, дорога ця вела не просто, як у предків-Пузиків, до підтримання свого черева у належному стані — дорога ця врешті повинна була привести до квартир, дач, автомобілів, які повинні були стати вже в недалекому майбутньому його, Славковою власністю, якою він марив одинокими вечорами, адже дружити з цим «Пиз*юком» ніхто не хотів. Але ніякі друзі Славкові не були потрібні — він ні за що б не проміняв на друзів свої солодкі мрії про те незліченне всенародне радянське добро, до якого він прагнув усіма фібрами своєї полум’яної комсомольської душі. І Славкові здавалося, що горизонт, за яким здійсняться всі його мрії, ставав усе ближче, ближче й ближче…

Але горизонт, на жаль, ніколи не може наблизитися, горизонт, насправді, має таку властивість, що якою мірою ти до нього не наближався б — такою ж мірою він завжди від тебе віддаляється.

3

Як вже зазначалося, необхідність отримати вищу освіту задля досягнення омріяних радянсько-номенклатурних висот аж ніяк не видавалась для Славка Пузика хоч якимось там ускладненням. І справа зовсім не в тому, що Славко, бувши старшокласником, досяг вже досить вражаючих висот ієрархії шкільної комсомольської організації, що давало вже в його руки важелі впливу, досить вагомі, щоб «переконати» педагогічний колектив школи в його непересічних наукових здібностях. Зовсім ні. Славко й насправді був дуже здібним учнем. Як, власне і всі Пузики, треба віддати їм належне, завжди були напрочуд метикуватими, що й дало їм можливість зберегти свої знамениті черевця недоторканними впродовж усіх непересічних історичних колотнеч, яких на їх долю випало чимало.

Так, наприклад, батько Пузика Гервасій був не останнім серед колгоспних інтелектуалів. Можна навіть сказати, Гервасій мав філософський склад розуму, що дозволяло йому напрочуд глибоко осмислювати перипетії, на перший погляд, здавалося, такого пересічного селянського життя. Так, наприклад, коли Гервасій з раннього ранку виконуючи свою тяжку селянську працю в полі, робив перепочинок на обід, який йому приносив у поле котрийсь із домочадців, то Славків батько не просто наминав принесену йому їжу, повністю поринувши в цей процес, як і належало б простому селянину, він серйозно розмірковував над фундаментальними проблемами людського буття, роблячи глибокодумні висновки.

От, наприклад, думав Гервасій, відкушуючи черговий шмат сала, що дуже вже воно якось так недоладно складається з основоположними підвалинами людського буття: от доводиться оце тричі на день перериватися на їжу, а скільки оце за цей, витрачений на їжу, час можна було б ще зорати поля, чи накосити сіна, чи ще щось… Ні, думалося Гервасієві, не досконалий він, цей наш світ, ой, який недосконалий: от якби Бог, чи отой їхній Комунізм, чи природа, чи хто там насправді головний, зробив так, щоб їсти треба було не тричі на день, а лише один раз на день, а ще краще один раз на тиждень — скільки б вивільнилося часу, наскільки б можна було більше зорати поля, накосити сіна, чи ще щось!..

Але, продовжував тоді далі свої роздуми Гервасій, якби треба було їсти всього лише один раз на тиждень, то на якого ж біса тоді так багато працювати; якби на тиждень людині вистачало одного буханця хліба, то можна було б зорати пару соток землі і накосити пару копиць сіна, щоб забезпечити себе на цілий рік — і чим би тоді займатись весь цей рік?.. Отакі найпосутніші парадокси буття видобував Гервасій із надр свого, здавалося, пересічного селянського розуму. А, власне, з роздумів отаких от, на перший погляд простих і непомітних, селянських мудреців і народжувалися перлини народної мудрості, такі як, наприклад, ось ця, яка хоч і не відповідає літературним нормам ні з етичного, ні з лексичного боку, все ж прямо перегукується з вищенаведеними роздумами Гервасія: «якби не рот та не гузно — то й робити не нужно».

Так що, видатна селянська метикуватість, успадкована від предків, помножена на полум’яне бажання пробитися в люди, дозволила Славкові поглинати граніт науки з неймовірною легкістю. І в тому, що «золота медаль» по закінченні школи буде у нього в кишені, ніхто не сумнівався вже тоді, як Славко тільки перейшов до восьмого класу радянської десятирічки. Не сумнівався в цьому й сам Славко Пузик, як він не сумнівався і в тому, що по закінченні середньої школи обов’язково вступить до якогось із ВУЗів.

Щоправда, в якому саме з інститутів чи університетів він буде навчатися, Славко все ніяк не міг вирішити. Одне він знав точно, що вищий учбовий заклад, в якому він навчатиметься буде столичним. Славко мав рішучий намір навчатися тільки в столиці — саме там, якнайближче до верхів номенклатурного раю, небезпідставно вважав він, можна найефективніше розпочати просування до цих самих верхів. Адже, просування щаблями номенклатурної драбини Славко твердо вирішив розпочинати вже з перших днів свого майбутнього навчання в столиці: щойно ставши студентом-першокурсником він обов’язково відразу ж почне пробиватися до складу комсомольської еліти свого навчального закладу з наміром закінчити цей заклад, якщо вже й не повноправним членом комуністичної партії, то кандидатом у члени партії точно.

Хоча, могли виникнути деякі непорозуміння щодо поняття столиці, адже це могла бути як всесоюзна Москва, так і республіканський Київ. Звичайно, з найвищого Московського трампліну, можливо, й найлегше було б заплигувати в найвищі кола державного апарату, але й Київ теж з цього боку не видавався чимось набагато гіршим.

Щодо цієї неоднозначності тогочасного існування з одного боку, як громадянина Української Радянської Соціалістичної Республіки, а з іншого боку, як громадянина СРСР, виникало дійсно багато непорозумінь. Це була ніби така собі двоповерхова держава, де на першому поверсі ти був громадянином якоїсь своєї рідної союзної республіки, а на другому — громадянином чи то якоїсь іншої, чи тієї ж самої, але вже набагато більшої, хоча і якоїсь незрозумілої і абстрактної держави СРСР, котру до того ж іще іноді називали й Росією, хоча Росія також була однією з союзних республік. Причому другий поверх цієї двоповерхової державної будови не вважав свій перший поверх взагалі за щось вартісне — республіканський рівень для всесоюзного був лише ґрунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.

Для України ж у цій багатоповерховій будові була ще й третя іпостась: українці разом з росіянами й білорусами входили до радянської спільноти ще і як слов’яни, які в той час в СРСР вважалися чомусь начебто одним народом. Тобто окремо українці, росіяни й білоруси були окремими народами з окремими республіками-державами, а разом — одним, єдиним, тобто триєдиним народом, який уже разом з іншими народами, в яких були свої республіки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п’ятнадцятиєдиний радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожній з окремих республік були й інші народи, деякі з яких мали ще й свою державність, наприклад, в одній лише Росії були десятки народів-неслов’ян, в тому числі й державних, які складали тут, вже без українців і білорусів, разом зі слов’янами-росіянами один неоднодесятиєдиний народ!.. А весь цей незрозумілий конгломерат народів, поєднаних незрозуміло чим, незрозуміло як і незрозуміло для чого — і був багатодесятиєдиним неподільним радянським народом?..

З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю нісенітницю засобами якоїсь нормальної логіки пояснити просто таки не було жодної можливості. Але радянська державна машина не заморочувала собі голову такими дрібницями: з допомогою безкінечних тотальних війн, голодоморів, масових репресій, а також російської мови й комуністичної ідеології було з радянських народів зроблено залізобетонний заміс на крові, причому вважалося, що чим більше крові в цьому замісі, тим кріпкіший фундамент радянської держави. А крові було пролито стільки, що радянські керманичі вже вважали народний конгломерат своєї імперії абсолютно однорідним, а отже й об’єднаним навічно. Кривавий заміс імперії виявився й насправді, хоч і не вічним, але таким, що скріпив величезну кількість народів на величезних просторах на довгі роки. Хоча з історичного боку трохи більше семи десятиліть — не такі вже й довгі роки.

От і Славко Пузик теж був однією стандартною частинкою в цій багатомільйонній безликій масі єдино-неподільного радянсько-рабського російськомовного народу. Ні, Славко, звичайно ж, знав українську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав і розмовляв? Та так як дихав, так як пташка співає, так як вітер віє чи дуб навесні зеленіє. Славко просто розмовляв так, як розмовляли всі навкруги: як розмовляли його сусіди й знайомі, як розмовляли батько й мати, дід і баба, як розмовляли незліченні покоління його предків. Але чому він так розмовляв, Славко не розумів. Головне ж він не розумів, для чого він так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою він чомусь розмовляв і з якою народився, як народився зі своїми власними руками й ногами і зі своїм власним обличчям. Адже, згідно з науковим комунізмом, всі ці нації і народи все одно не мають ніяких перспектив, всі вони все одно відімруть у всесвітньому масштабі, як вони вже відмерли, чи майже відмерли зараз в СРСР у масштабі всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштабі, чи то відмерли, чи ще не зовсім відмерли, але точно стали вже зовсім непотрібними всі мови, окрім однієї єдиної, пролетарськи-об’єднавчої, науково-прогресивної, великої і могутньої російської мови, без знання якої і дійсно не було жодної можливості не те що пробитись у житті, а й взагалі хоч якось існувати в СРСР.

Та й крім того, що українська мова була непотрібною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останні роки СРСР за українську мову вже не розстрілювали, як це було в перші десятиліття радянської влади, коли за неї розстрілювали сотнями тисяч, все ж генетична пам’ять про ці розстріли міцно сиділа в підсвідомості кожного українця, боляче стискаючи уста при кожній нагоді розтулити їх з наміром випустити українське слово. Та й голодомором же українців карали, хоч і не власне тільки за мову, а за все українське, але й за мову в тому числі. Й жахлива пам’ять про всі ці небачені ніколи до того в історії людства тортури і кари цілого народу ніяк не додавала наснаги боротись за рідну мову. Та й в останні роки СРСР за «буржуазний націоналізм», особливо ж український, можна було отримати, як кажуть, по повній: доля Василя Стуса та інших дисидентів — доказ тому.

Тому зовсім не дивно, що Славко Пузик, як і більшість його сучасників, не розуміли для чого їм ця їхня українська мова, знання якої не те що не давало ніяких переваг, а навпаки могло стати лише причиною всіляких прикростей. Коли ж ти розмовляв російською мовою, ти відчував себе не тільки в безпеці, ти відчував себе причетним до того єдиного, чи то триєдиного, що складався з росіян, українців і білорусів, слов’янського народу, котрий, незважаючи на офіційну рівність усіх народів СРСР, був все таки неофіційно привілейованим народом — це був, так би мовити, неофіційний фундамент всесоюзної єдності народів. А оскільки російська мова українцям і білорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього привілейованого народу: завчив декілька російських фраз — і ти вже не якийсь там недорікуватий «хахол» чи «бульбаш», а повноправна частинка могутнього слов’янського фундаменту всемогутнього радянського народу.

Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тоді на рівні своєї дитячої підсвідомості чітко впіймав своїм метких і хапливим розумом Пузика сенс радянської національно-мовної політики і, будучи жовтенятком, вже читав і розмовляв російською мовою як справжнісінький росіянин: «Цвірінькає по-московському, як достеменний кацап», — казав про свого маленького нащадка Гервасій одночасно і з докором, і з похвалою. І ця неоднозначність ставлення Гервасія до російськомовних успіхів свого малого сина проступала завжди, коли він, чи прямо, чи опосередковано торкався цієї дражливої теми: «А ось і наше кацапеня зі школи швендяє», — буває скаже він і з теплотою схвалення, і з холодком докору в голосі.

Самому ж Славкові всі ці неоднозначності були геть байдужі, він просто чітко знав, що коли ти знаєш російську мову — то маєш непереможну зброю в руках, а якщо ж не знаєш — то маєш гумового кийка в дупі: звісна річ, що Славко віддавав перевагу першому варіанту і мав твердий намір тримати свою мовну зброю в якнайкращому стані.

4

І все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. І заповітні мрії переважної більшості випускників радянських шкіл здійснились би і втілилися в долі Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, навіть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не суттєво — великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником, а отже став би однією зі щасливих деталей механізму радянської державної машини і купався б у машинному маслі рабської праці переважної більшості своїх співгромадян, котрим не вдалося вибитися в начальство; або ж Славко став би одним зі щасливих вареників у мисці номенклатури і купався б у вершковому маслі комуністичної пропаганди. Але, як кажуть, не все сталося, як гадалося. Машинне масло рабської праці перетворилося на пісок через даремність цієї праці, вершкове масло пропаганди прогіркло через брехливість.

Абсолютно неочікувано, як це, власне й відбувається з більшістю справді визначних історичних подій, Радянський Союз раптом припинив своє існування. Тобто отак от, ні сіло, ні впало раптом просто тобі серед білого дня величезна могутня радянська імперія взяла й зникла. Здійснилося те, про що не те що говорити, про що навіть думати було страшно аж до самих останніх хвилин існування радянської держави. А тому дуже важко собі уявити тодішній стан переважної більшості радянських людей: та держава заради існування якої було знищено мільйони невинних, через одне лише припущення сумніву в доцільності існування якої можна було отримати кулю в потилицю, раптом зникла, як начебто її ніколи й не було.

І хто ж, ви гадаєте, сприяв цьому зникненню? Та не хто інший, як та сама радянська комуністична номенклатура, котра, власне, й мала б захищати цю свою державу, номенклатура, котра й поклала в основу існування цієї держави криваві мільйони невинних жертв. На перший погляд нісенітниця. Але насправді так і глузує господар темної могутності над тими, хто погодиться закласти свою душу за тимчасове оволодіння могутністю світу цього. Звичайно, Володар Темряви не попереджає своїх боржників, що влада їх тимчасова, вони думають, що ця їх злочинна сила настільки ж безмежно тривала, як безмежно свавільна й могутня. Але кінець такої могутності приходить значно скоріше, ніж на це розраховують тирани, й кінець цей здебільшого трагікомічний.

Та як би там не було, а особисто для Славка Пузика раптове зникнення Радянського Союзу було скоріше трагічним, аніж комічним. Адже зі зникненням радянської держави зникала й номенклатурна драбина, щаблями якої Славко так мріяв піднятися до осяйних вершин добробуту. Втрачався сенс всіх зусиль ще такого короткого, та все ж цілеспрямованого й насиченого минулого життя, яке було витрачене на здобуття надійного підґрунтя для майбутніх успіхів.

В час розвалу Радянського Союзу Славко якраз закінчував середню школу й готувався до вступу на дорогу нового дорослого життя. Його шкільне минуле було ніби дорогою, яка вела до підніжжя справжнього життя, на вершині котрого чекали всілякі гаразди. І що ж тепер? А тепер позаду — болото даремно втрачених зусиль. А попереду? Попереду, якщо й не німа безодня, то вже пустеля — точно. Чого ж тепер прагнути? Власне, предмет прагнення не змінився — побільше всілякого добра. Але де? Де воно тепер, це добро? Тобто, як? Як тепер до цього добра дістатися?

Розвіялася, як туман, імперська надбудова Радянської держави. Залишилася Україна. Самостійна Україна. Славко Пузик, як і всі жителі Української Радянської Соціалістичної Республіки став громадянином незалежної Української держави. Але, що це тепер за держава? Де тепер засіки Батьківщини — в чиїх вони руках, як до них дістатися, щоб відгребти й собі частинку незліченного і незліченого народного добра? Ці питання розривали на шмаття стражденну душу Славка Пузика — знамените Шекспірівське «бути, чи не бути?» було просто дитячою забавкою в порівнянні з цими доленосними питаннями.

Звичайно, ново-відтворена на уламках Радянського Союзу незалежна Українська держава проголошувала себе демократичною, соціальною, правовою і так далі, хоча первопочатку була насправді тільки уламком Радянського Союзу, сталінська конституція якого теж проголошувала найгуманніші цінності, під гаслами котрих проливалися ріки невинної крові й піддавалися геноциду цілі народи. Офіційно виголошеною метою ново-відтвореної незалежної Української Держави була побудова сучасного демократичного капіталізму замість середньовічного феодального радянського соціалізму. Тобто, простіше кажучи, до основи всього того найкращого, що все ж таки було в радянському минулому, малося додати все те найкраще, чого досягла Західна цивілізація в удосконаленні демократичного капіталізму — такою мала б бути ново-відроджена Українська Держава. Але насправді все з перших кроків пішло з точністю до навпаки, адже Україна була тоді насамперед все ж таки уламком Радянського Союзу: все найгірше, притаманне радянському минулому, виявилося найживучішим і почало притягувати до себе все найгірше, що було притаманне вільному капіталістичному світові, тобто те, чим славився дикий капіталізм трьохсотлітньої давнини — і на такому от ґрунті й почалася розбудова нової самостійної Української Держави.

Високопоставлені компартійні бонзи, котрих розвал Радянського Союзу застав при пануванні на теренах України, прихопили собі хто скільки міг згідно з займаною посадою: від заводів і фабрик до магазинів і кіосків. Так миттєво народилася нова українська «еліта», принаймні економічна, котрій Україна була цікава лише з приводу викачування з неї якомога більшої кількості «бабла» за допомогою захоплених засобів виробництва, створених, до речі, поколіннями радянських рабів, котрих тепер «нова еліта» вирішила таким чином вже відверто й офіційно, без зайвих ідеологічних маскувань перетворити на рабів українських. Найпрогресивнішою ідеєю для цих скоробагатьків була, звичайно, думка про те, що гроші не пахнуть, хоча нюхати гроші вони ой як любили.

Як же Славкові було пробитися до загальнонародного добра, котре тепер перейшло до приватних рук колишніх секретарів парткомів і голів усіляких рад. У власності ж сім'ї Пузиків на той час була лише старенька хата, декілька голів домашньої скотини та купа реманенту — і це все, на що можна було розраховувати Славкові в нових умовах: весь накопичений комсомольсько-активістський капітал тепер став звичайним непотребом, як зрештою й російська мова, адже державною в Україні, як і належить, була проголошена мова українська, котру Славко теж знав добре, але яка від цього знання, як і від будь-якого знання взагалі, користь була тепер, Славко не знав.

А все змінювалося з такою калейдоскопічною швидкістю, що у вихорі цього калейдоскопу змін взагалі неможливо було вихопити й усвідомити хоч якийсь зміст і сенс новостворюваних часом суспільних відносин, як і нових понять, які з'являлися на означення цих нових відносин. Хоча деяка усталеність у свідомості народу щодо ціннісних відносин в суспільній ієрархії все ж потроху наставала. От, наприклад, самими найпопулярнішими професіями для молоді дуже скоро стали серед хлопців бандити і банкіри, що власне було однією професією, оскільки видатні перші ставали другими, а найвидатніші з перших і других ставали депутатами; серед дівчат же найбільшою популярністю стали користуватись професії моделі й проститутки, що власне теж було однією професією, оскільки перші й другі нагадували сполучені посудини, вміст яких безладно перетікав з однієї в іншу, а найвидатніші з перших і других ставали секретарками бандитів і банкірів. А все це разом і було «вершками» тогочасного українського перехідного суспільства, а з цих «вершків» ще рекрутувалися всілякі «зірки», які здебільшого бігали в телевізорі з мікрофонами і демонстрували під музику еротичні принади свого молодого красивого тіла.

Ясна річ, серед цього не вельми широкого вибору можливостей Славкові, хочеш не хочеш, довелося зупинитися на бандитах, адже стати відразу банкіром або депутатом, проминувши бандитський щабель, було неможливо, а перспективи моделі чи проститутки й зовсім не посміхалися Славкові, і то не через його стать (як кажуть, на всяку пропозицію є свій покупець), а через його фізичні дані — ніде правди діти, не найпершим красенем був наш Славко.

Отже, вирішив Славко стати бандитом, а саме рекетиром: «р-р-рекетир-р-р» — звучить просто таки як лев'ячий рик. Рекетир — це було круто, це було таке модне серед молоді слово на означення модної професії: ходи собі збирай гроші, а як назбираєш досить, щоб нормально занести в усі владні кабінети, то можеш тоді й сам стати солідним «меном» — хоч бізнесменом, хоч банкіром, хоч депутатом. Щоправда, стосовно фізичних даних Славка, то були вони не відповідними і для професії рекетира, як і для професії проститутки, але річ тепер була вже не в зайвій для рекетира красі, а в фізичній силі, точніше у відсутності фізичної сили у Славка. Бо для достойного заняття рекетом потрібна була неабияка фізична сила, адже примусити когось поділитися з тобою своїми статками — заняття не для слабаків.

І Славко вже почав був серйозну роботу в цьому напрямку: на подвір'ї Пузик

...