автордың кітабын онлайн тегін оқу Італійські зустрічі
Микола Бажан
Італійські зустрічі
У книжці «Італійські зустрічі» Микола Бажан розповідає про свої враження від подорожі Італією. Збірка поезій, що народилася від незабутньої мандрівки сонячною країною, стала однією з найліричніших у творчому доробку поета.
Микола Бажан (1904–1983) — видатний український поет, письменник, науковець-енциклопедист, перекладач. Саме під його керівництвом світ побачила знаменита «Українська Радянська Енциклопедія».
Збірка нових поезій Миколи Бажана розповідає про враження поета від подорожі по Італії. Кожен вірш збірки — майстерний образок з життя італійських трудівників і в той же час — полум’яний заклик до міжнародної солідарності трудящих. Поет-комуніст відчуває силу гніву, що скипав в серцях експлуатованих, вірить у перемогу їх над світом хижаків і тому бачить у своїх італійських зустрічах свої «кращі радощі», «віри своєї ствердження», «правди своєї дужчання».
ЗУСТРІЧІ
Я сподівався на радість,
з нею здибавсь, бувало,
і пам’ятаю зустрічі,
іноді серцю давані
в гаморі римських вулиць,
на астурійських привалах,
в сутіні лоджій Флоренції,
в димі Мессінської гавані.
Часом була ця радість
мармуром давнім дана,
часом вона, як танцем,
в зали вривалась фрескою,
мріла злотистим відблиском
тіл і плодів Тіціана,
зводилась над затокою
баштою генуезькою.
Згадую день, коли ми
маревом срібним узріли
в млі перламутровій ранку
арки узорні Венеції,
обрис гондоли гострий,
виструнчені кампанілли,
райдужний купол Сан-Марко, —
саджений перлом вінець її.
Тільки зі срібним поруч
чорним пройнявся спомин, —
води каналів хворих,
сходи в потворній плісені,
морок зогнилих жител,
траурних женщин гомін,
очі дітей старечі,
болем у пам’ять вписані.
Згадую площі Мілана,
жовті церковні двері,
стінку зі свіжим слідом
бомб, в древній кляштор
влучених,
і на стіні, як вихор, —
запит передсмертний вечері,
мучених совістей сумніви,
трепети рук розлючених.
Тьмяне й гірке мистецтво
дивного майстра з Вінчі,
чудом якимось не знищене
бомбою й канонадою, —
нас воно й досі питає,
дивиться нам у вічі,
більш непокоїть тайною,
ніж пізнаванням радує.
О невситима радосте
видіння й пізнавання!
Ти, як енергія, криєшся
в барвах і мармурах викутих,
в стрімко споруджених стінах,
в сміло піднесених банях,
щоб наливати силою,
гордості вчити й кликати!
Де ще так щедро стало
творче людське зусилля
формами і рельєфами,
статуями і полотнами?
Тепла земля Італії,
змучена, як породілля,
людям вручає радість,
зрощену в лоні щедротному.
Я простягаю руки.
Я розтуляю очі.
Я, мов неситий скнара,
жадно вбираю, всотую
все, що тут грає радістю,
світиться і мигоче
бронзою, сріблом, різьбленням,
барвою й позолотою.
Шана священним мармурам,
зжовклим в музейних нішах,
фресок величним постатям,
втиснутим в темні закути,
але одна святиня
є отут найсвятіша —
серце людини, здатне
вірить, боротись, плакати.
В ньому скипає сила,
гніву снага нездоланна,
передчуття перемоги
справжньої, славної, сталої,
в серці ливарників Рима,
металоробів Мілана,
вчених, і виноградарів,
і моряків Італії.
Вслухайся в їхні роздуми,
руки братерські стисни,
хай увійдуть їх образи
в очі твої розплющені.
Це — твої кращі радощі,
зустрічі благовісні,
віри твоєї ствердження,
правди твоєї дужчання.
