автордың кітабын онлайн тегін оқу Майже казка
Оксана Сайко
Майже казка
Непросто, коли знаєш, що на тебе чекає в майбутньому, коли ось-ось здійсниться одне пророцтво. Але, виявляється, передчуття того, що має статися, може жити в твоєму серці незалежно від передбачень. Коли душа здатна пізнавати таємниці, відчувати єдність з природою і світом, коли раптом починає відчувати подих одного каменю і бачити кількасотлітню сумну й дивовижну історію, що для когось давно стала легендою. Ця повість про вічне очікування, передчуття і тугу за любов’ю. Про силу почуттів, які відкривають сенс, навіть якщо перешкоди і щось неможливо…
Вона народилася в неділю, разом з першими променями сонця. Коли крик дитини урочисто сповістив про її прихід у цей поки що незнайомий, лячний і чужий світ, на мить зачудувався неозорий блакитно-зелений ліс, огорнутий молочним серпанком туману, лагідно зашелестіло листя, і вітер заліг у високі трави, тихенько зітхнуло застигле таємниче озеро. У вікно невеличкої хатини на краю маленького села, де сталося благословенне таїнство, зазирав свіжий погідний ранок. Повитуха, загортаючи в полотно дитину, всміхнулася до змученої важкими пологами вже немолодої жінки:
— Дівчинка народилася разом із днем — буде щаслива…
Жінка тяжко зітхнула й усміхнулася, обіймаючи маленький згорток:
— Аби була здорова. Вона буде мені втіхою на старість.
У ту мить Ганна почувалася щасливою, бо раптом у житті її з'явився сенс, якого досі не було ніколи. Стіни її невеличкої хатини посвітліли, вікна оселі здавалися прозорішими й більшими, відкриваючи її очам клаптик неба, крони ясенів і проміння сонця. Раніше вона й не сподівалася, що в неї колись буде дитина, бо не мала чоловіка. Молодість її давно минула, і чекати від життя вже не було чого. Кілька років тому вона поховала матір і залишилась сама-самісінька. З кожним роком самотність її дедалі більше набувала хворобливості, ставала нестерпною, але вона не бажала щось змінити, хоч така нагода не раз траплялася. Замолоду Ганна була досить привабливою, але, зазнавши від кохання розчарування й болю, не хотіла пережити цього ще раз. Колись давно вона була закохана в чоботаря, який якось проводжав її додому з сусіднього села, куди вона з дівчатами щонеділі ходила на танці, що їх місцеві музики влаштовували у недобудованому клубі. Вони йшли польовою дорогою. Чоботар обіймав її за стан, і вона всміхалася, бо він був вродливий і дужий, і подруги могли б їй позаздрити. Ніч була синя, млосно-тепла і терпка. Вона й досі пам'ятала її запах, який більше не повторився ніколи. Може, тому, що такі ночі бувають тільки якось, лише раз, у юності? Вона й досі пам'ятала запах стиглого жита, вологої трави, свіжої землі й прохолодного вітру. Зірки підморгували їй, а земля втікала з-під ніг. Жито ховало їх в своїх обіймах і ніжно лоскотало тіла. Вона здригалася від цілунків чоловіка і вітру, зачудована, збентежена, засоромлена й розпалена. Вона була щаслива… А за місяць чоботар одружився. Подруги хихотіли й перешіптувались, бо від когось дізналися, що трапилося тоді, в ту ніч. У сльозах Ганна задушила своє кохання й поклялася, що відтепер жоден чоловік не торкнеться її. Вона різко вривала будь-які спроби залицянь, хоч серед тих залицяльників був і заможний парубійко із сусіднього села, і один вдівець, добрий господар, та жоден з них не припав їй до серця. Мати її лише скрушно зітхала — якби в Ганни був чоловік, їм було б набагато легше, бо після смерті Ганниного батька вони часто терпіли нестатки. Мати просила, нерідко плакала і нарікала, але ніщо не могло вплинути на Ганну. Обличчя її робилося незворушним, холодним і впертим, вона надовго змовкала і замикалася в собі. Так спливали роки, у тяжкій праці на полі та за господарством вона почала старіти. Її карі очі запали, зблякли від смутку, одноманітності й самотності, збайдужіли, втратили свій колишній вираз замилування світом і подиву, коси поріділи і де-не-де підступно зрадили кольору, плечі опустилися під тягарем труднощів та важкої праці. Її подруги, що на той час вже мали дорослих дітей, часто при нагоді казали:
— Важко, певно, Ганно, тобі самій, особливо тепер, коли померла мати. Якби хоч дитина була, було б відрадніше…
— Так, то правда, — хитала головою Ганна і важко зітхала. В ту мить з її обличчя дивилася покірність долі, невміння щось змінити чи повернути і якась столітня печаль, яка глибоко залягла в її душу. Але вона не нарікала, бо ніколи не вимагала від життя.
Однієї ночі в вікно її хатини постукали. Спочатку їй здалося, що то вітер або — що їй причулося, та стукіт повторився знову, вже голосніше й вимогливіше. Ганна обережно визирнула, ледь відхиливши фіранку. Під вікном стояв якийсь незнайомий чоловік з торбиною в руках, мабуть, подорожній. Їй потрібно було здивуватися і насторожитися, що цей чоловік робить тут серед ночі, на краю села? І чому постукав саме до її хати? Але Ганна вже давно нічому не дивувалася.
— Відчиніть, будь ласка, — просився він. Накинувши хустку на плечі, Ганна відчинила двері, бо за стільки років у глухій самотині розівчилася остерігатися, забула боятися.
— Не лякайтеся, — заговорив до неї чоловік, — я не з поганими намірами, мені просто немає де заночувати. До колії дуже далеко, а потяг тільки вранці. Чи не пустите мене? Я вам віддячуся…
— Добре, — відказала Ганна, — заходьте. Вона поставила на стіл кусень хліба, кухоль молока, постелила ліжко. Той чоловік був здалека. Він приїхав до своєї родички, яка мешкала тут поблизу, в сусідньому селі і, як виявилося, померла кілька років тому. Хату повалили, і тепер там розрісся кущ бузини та бур'ян.
— Я довго мандрував по заробітках. Коли повернувся, вже поховали матір. Хотів розшукати її єдину сестру, щоби лишити їй трохи грошей, вона завжди бідувала… і теж запізнився… — розповідав чоловік. Він був кремезний і засмаглий, з великими дужими руками. Чоло його вже позначили зморшки, хоч було йому, напевно, трохи за сорок. Він примружував очі, бо мабуть, погано бачив, немов ховав щось пережите. Від нього віяло силою, теплом і неспокоєм, як від людини, яка довго блукала в житті, шукаючи собі місця. Ганна впіймала себе на думці, що рада бачити цього незнайомця і що досі в її хаті не було жодного чоловіка. Вона на якусь мить уявила собі, що то зовсім невипадковий подорожній, якому немає де заночувати, а чоловік, який вже давно живе тут з нею, в її малій хаті, який прийшов з роботи втомлений і вечеряє, щоби потім лягти з нею в одне ліжко, а вранці, прокинувшись, знову податися на роботу… І з тим чоловіком вони ростять дітей, ведуть господарство і щонеділі ходять у церкву…
— Я завдаю вам клопоту, — винувато пробурмотів він, впіймавши на собі її надто проникливий погляд. — вибачте, я вам заплачу, у мене є гроші… Стільки років я потратив на те, щоб заробити їх, і виходить — намарне.
Його рука сягнула в кишеню маринарки.
— Ні! — рвучко зупинила його Ганна, схопивши за руку. — Не треба!
Він, мабуть, хотів заперечити, але вона, торкнувшись його вуст рукою, не дала йому промовити жодного слова.
— Краще притуліть мене, — прошепотіла вона.
Він пішов на світанку. Ганна лежала у ліжку, немов під ковдрою все ще ховала свій гріх, свій сором, свою таємницю. Спустошена, але спокійна, зажурена, але без жодної думки. Вона навіть не спитала, як звати того чоловіка, а може, не запам'ятала? Адже ім'я саме по собі німе. Це просто звуки, гарні, приємні чи не дуже. Порожні, без жодного змісту звуки, які нічого не можуть розповісти. Про людину говорять її очі, вуста, голос, руки… Хоча, коли людина стає любою, любим стає і її ім'я… Та все одно воно — як гарна хустка, якою можна лише причепуритися, накинувши на плечі.
За два тижні вона зрозуміла, що чекає дитину. Щастю її не було меж. Очі її дивилися добротою, глибокою задумою, немов вона блукала десь в далекому майбутті, немов переживала щось досі непережите. Часто дивилася в небо, відчуваючи сум'яття від остраху й радості. Коли ж її вагітність вже неможливо було приховати, люди в селі почали перемовлятися: «Ви бачили Ганнине черевце? Цікаво, від кого?.. Вона, певно, здуріла — в її віці народжувати… Хоча, може так ліпше для неї…» А Ганна ходила з високо піднятою головою, від чого здавалася стрункішою і враз помолоділою, з ледь прихованою усмішкою, і гордо несла своє очікування.
Чутка про те, що Ганна народила зі сходом сонця дівчинку, облетіла вітром все село.
— Дитина має бути щасливою, — сказала молоденька їмость біля церкви, де завжди перед відправою збиралися жінки тихенько погомоніти й попліткувати, в чому знаходили неабияку втіху.
— От лише цікаво, хто ж батько?.. — жваво допитувала якась молодичка. — Ви часом не знаєте?
— Хто батько? А яка різниця? Ніхто її не взяв, — похмуро кинула вдова у чорній хустці.
— Добра лярва. Нагуляла, невідомо з ким. І в сорок років не побоялася гріха… — скрушно зітхнувши, підтакнула чоботарева жінка.
— Коли ж вона так вчинила задля того, щоби дати ще одне життя, гріх її не є гріхом, — сказала їмость. Вона була ще дуже молода, а тому говорила все, що думала.
— Гріх завжди залишається гріхом, — суворо заперечила вдова, — і за нього завжди приходить розплата. Дай Боже, щоби дитина не відчула цієї розплати на собі…
— Але не вам про те знати, — відказала їмость й подалася в церкву, куди щойно, переодягнутий в рясу, зайшов її чоловік.
* * *
Дівчинка зростала, мов дика квітка. Здавалося, весь світ був замилований тим білим личком, рожевим рум’янцем й великими розумними зеленими очима, в яких застигло якесь зачудування чи подив, а ще вгадувалася та сама столітня печаль її матері, яку та їй передала у спадок. Вона рідко бавилася з іншими дітьми, бо була для свого віку занадто розумною, вразливою та замкненою, перебуваючи десь у своєму світі, в який вона нікого не впускала, якого ніхто не міг збагнути. Дітям не подобалося те, що вона уникала їх і була їм незрозумілою, й вони її за те незлюбили.
Вона полюбляла блукати в самотині. Її часто можна було бачити десь на польовій дорозі чи біля озера. Вона ховалася поміж вербами, в густому очереті або сиділа, звісивши у воду ноги й кидала в неї камінці. Озеро чимось манило її, якоюсь темною таємницею, що ніби потонула в ньому і тепер щораз нагадувала про себе важким зітханням. Вона дослухалася до тієї таємниці і не могла її збагнути. А ще слухала вітер і тішилася від того, що навчилася вгадувати його настрої та бажання. Вітер шелестів листям, немов розповідав казки, тихенько зітхав на вухо, розвіюючи смуток, примхливо залягав у трави, спускаючись з неба, щоби жартома трохи потривожити, бавився її косами й хмаринами або невдоволено сердився, шарпаючи одяг, а коли ж він починав лютувати, вона знала, що слід сподіватися зливи, грому та блискавки. Її часто бачили і в лісі. Вона любила там блукати, збираючи лісові квіти, слухаючи пташок, будуючи з сухих гілок хатинки для лісових чоловічків, яких собі вигадала. І ті чоловічки доглядали в лісі квіти, прибирали сміття, що його іноді залишали люди, які приходили сюди по ягоди чи гриби, а вона була їхньою королівною. То було її лісове царство, в якому вона була єдиною повелителькою та господинею.
Вона добре пам'ятала той день, коли вперше пізнала ліс. Мати взяла її з собою в поле. Вона сиділа під розлогою дикою грушею на застеленій рядном траві, скубаючи довкола себе кульбабу. І раптом вітер весело пробіг-прошелестів травою, немов покликав її за собою. Вона схопилася й побігла за ним. Ліс привітно відкрив їй свої обійми, немов уже давно чекав на неї. Вона зупинилася, збентежена та вражена. Чудним багатоголоссям закружляв над нею шелест листя, скрип гілок, шемріт трав, дзижчання комах, шепіт квітів, скрегіт жучків, спів та перегук птахів… Зелений мох розстелявся пухким килимом, духмяніли тепло-волого трави, ніжила прохолодна свіжість землі, небо здавалося ще вищим, таким далеким-далеким, і сонячне проміння спочивало у верховітті дерев. Їй відкрився досі невідомий світ. Такий чудний, прекрасний і таємничий… Вона вдихнула на повні груди запах лісу і відчула, що тут їй дихається легше.
Ганна ледь не збожеволіла, коли, повернувшись, не побачила доньки під грушею. Хтось із дітей зізнався, що бачив дівчинку біля лісу. Кілька чоловіків та жінок разом із Ганною подалися на пошуки. Та дівчинка сама, почувши, що її кличуть, побігла на голоси, їм назустріч. Мати притискала її до себе, схвильована щось шепотіла, вкривала цілунками…
— Не ходи більше до лісу, — наказувала їй Ганна, — у лісі можна заблукати і не повернутися. Що тоді буде зі мною?
Але ні прохання, ні благання, ні навіть погрози не допомагали. Ліс кликав її, і вона слухняно йшла на його поклик, і ніщо не могло її стримати. Ганні, що завжди пильно стежила за нею, варто було лише відвернутися на хвилю, як вона, хутенько, крадькома озираючись, ховаючись поміж живоплотом, тікала з дому.
— Я не заблукаю, — заспокоювала вона матір, яка вже вкотре починала її лаяти, — стежки самі ведуть мене. Ліс не дозволить, щоб я заблукала, бо я його розумію.
Врешті-решт Ганні не залишалося нічого, як змиритися, а вона раділа, що мати нарешті зрозуміла — в її прогулянках немає нічого поганого.
Діти часто дражнили її:
— Гей ти, з котячими очима! Котячі очі бувають тільки у відьом. Коли ти виростеш — станеш відьмою, то тільки відьми блукають лісами.
— Так, але я буду доброю відьмою, — відказувала вона під дурнуватий регіт дітей.
Нерідко, побачивши її на вулиці, з хитрими посмішками вони навмисно кидали дошкульні запитання:
— А де твій тато? А хто він?
— Мій тато відьмак, він живе у лісі, - казала вона.
— Ти брешеш! В тебе немає тата!
— Є, ви просто не бачите його, бо він невидимий. То тільки ми з мамою можемо його бачити.
— Ти брехуха! Забирайся, бо зараз відлупимо! — погрожували їй камінням діти.
А якось вона таки запитала матір про батька, бо їй самій було цікаво, куди ж він подівся, адже у всіх дітей, її однолітків, яких вона знала в селі, були батьки, крім Кривенької Мар’яни, в якої померла мати. Ганна, сумно всміхнувшись, відказала:
— Твій батько був здалека. Він пішов від нас.
— То він тебе покинув?
— Ні. Він просто пішов. Пішов, а я не стримала його.
— А чому він пішов? Він не любив тебе? І чому ти його не стримала?
— Він пішов, бо повинен був піти, бо з'явився в цих краях випадково. Я не наважилася стримати його, бо теж була в його житті випадковістю. Якби він знав про тебе, то, певно, все було б по-іншому. Його очі говорили про його лагідну вдачу…
— То він зовсім не знає про мене? А де він? Може, ми розшукаємо його?
— Ні, я не знаю, де він, — важко зітхала Ганна.
— А який він?
— Ти схожа на нього. У нього теж були зелені очі й хвилясте волосся. Він багато мандрував…
— То він мандрівник?
— Так, певно, що так.
Вона мало що зрозуміла з тієї материної розповіді про батька. Але в її уяві вималювався образ відчайдуха й сміливця, що блукав по світу, якого кликали пригоди й далекі мандри, і цьому поклику він не міг опиратися, бо інакше, мабуть, не зміг би жити. Напевно, вона була схожою на нього, бо теж любила десь блукати, її кликали ліс, озеро, вітер і ті пагорби, що сивіли далеко за селом… Можливо, прийде час, і її теж, як батька покличуть мандри, і вона так само блукатиме світами? Саме тому в її серці не було образи на батька, а ще вона бачила, що її мати зовсім не страждала від того, що він проміняв її на мандри. «Можливо, матері навіть подобається те, що він мандрівник, — міркувала вона, — а мандрівники рано чи пізно повертаються до рідної домівки, то ж вона, мабуть, сподівається, що він все-таки повернеться… А раз вона на те сподівається, то, мабуть, все ще кохає його…»
Повертаючись з лісу, вона часто піднімалася на горбок, де височів великий камінь, порослий зеленим мохом. Що її там манило, вона не знала, не могла пояснити. Ноги самі несли її туди. Вона довго сиділа біля того каменя, огорнута незрозумілим смутком, без жодної думки в цілковитому спокої. А якось, притулившись до каменя, вона відчула його теплий подих. Серце її гаряче застукотіло, тільки вона не змогла його збагнути. «Дивно, — подумала вона, неабияк вражена, — виходить, той камінь живий?..»
— А що то за камінь на горбку коло лісу? — запитала вона якось у матері.
— То камінь Самійла, місце, де спочиває одне кохання, — сказала Ганна.
— Як це? — незрозуміла вона.
— То досить сумна історія. Хтось каже, що це лише легенда, а хтось — що справжнісінька правда… Вже невідомо, як воно було насправді, але такі історії не з’являються просто так, не приходять нізвідки, та й їх і не вигадаєш. — розпочала свою розповідь Ганна. — Було це дуже давно, років триста тому. Жили собі у нашому краї Устина, що гарна була на все село, й Самійло, козак дужий та гарний. І так вони любилися, як ніхто на світі, й не було пари кращої від них. Та якось засурмили в похід, і Самійло пішов на війну. Щодня Устина визирала його, чекала на нього, сидячи на тому горбку. А невдовзі їй принесли страшну звістку, що її милий лежить порубаний в чужому краї і літає над ним чорне вороння. Горе її було безмежне. Люди казали, що вона збожеволіла. Устина ходила селом простоволоса, у білій сорочці, немов когось шукала, співала тужливих пісень… А одного дня її знайшли мертвою. Очі її дивилися на небо, обличчя було спокійне і гарне-прегарне, бо, хоч розум покинув її, кохання й далі дивилося з нього. Воно не померло, а просто завмерло, тихенько собі спочило. Минуло не так багато часу, і Самійло повернувся з війни. То злі люди із заздрості збрехали Устині. Коли ж він про все довідався, в розпуці там, на тому горбку, де вона чекала на нього, а згодом померла, заподіяв собі смерть. На тому місці й постав великий камінь, який люди назвали Самійловим каменем. З того часу хто б з подорожніх чи чужинців не запитав, що то за камінь там, на горбку біля лісу, кожний у нашому селі відповідав: «Це місце, де спочило одне кохання».
З того часу, як вона дізналася історію Самійлового каменя, горбок неподалік від лісу став для неї особливим місцем. Тепер їй часто снилася Устина, її постать у білій довгій сорочці… Вона стояла на тому горбку, вітер розвівав її темне довге волосся й червону стрічку у косах… Вона дивилася в далечінь, де сивіли за обрієм пагорби. Чекала, дослухаючись, чи не стугонить земля під копитами козацького коня? Чи не з'явиться любий вершник? Чи не принесе вітер з чужої сторони голос, що лагідно покличе, як завжди — «Устино-о-о!..»
У неї не було подруг, окрім Кривенької Мар'яни, доньки дяка, яка якось, подавшись до лісу за ягодами, заблукала. В той час вона також була у лісі. Почувши схлипування, які доносив вітер, вона кинулася в гущавину і знайшла дівчинку. З того часу вони й потоваришували. Кривенька Мар'яна часто приходила до неї й приносила маленьку скриньку з бісером. Вони сідали в садку під яблунькою, нанизували намистинки на нитку, витворюючи різнокольорові коралі.
— Тепер я знаю, як не заблукати в лісі, - казала Кривенька Мар’яна, — я розсипатиму на стежки бісер.
— Ліс не для всіх відкритий, — заперечила дівчинка, — коли він не приймає тебе, краще не заходити надто далеко.
— А то правда, що твій батько — відьмак? Тому ти так добре знаєш ліс?
— Ні, мій батько мандрівник. Він мандрує світом.
— Чому? Він заробляє гроші?
— Не тільки. Він полюбляє блукати, пізнавати світ… Така його робота. Хтось є рибалкою, хтось дяком, вчителем, чоботарем, а він — мандрівником. Коли я підросту, теж буду мандрувати. Хочеш зі мною?
Кривенька Мар'яна важко зітхала:
— Я не зможу… У мене коротка нога, мені тяжко ходити…
— Тоді ми попливемо кораблем! — й вона захопливо розповідала їй про далекі країни й безлюдні острови, про відважних моряків і козаків, про все те, що читала в книжках.
Вона рано навчилася читати. Їй було дуже цікаво, як виглядають квіти, ліс, озеро, люди і світ у тих чорних смішних візерунках, що нагадували химерних комах і звалися літерами. Назбиравши оберемок розмаїтих квітів, вона несла їх додому й розпитувала в матері, як вони виглядають у літерах. Така допитливість дуже тішила Ганну, що при нагоді зажди намагалася десь роздобути для доньки книжку, яку та швидко прочитувала, випасаючи на леваді корів чи сидячи край озера. Відтоді її часто бачили з книжкою в руках. Але якщо в її однолітків у шість років це викликало подив і поштиве нерозуміння, то в тринадцять — заздрість або навмисну зневагу, з неї кепкували й насміхалися.
Якось, зустрівши її біля церкви, їмость лагідно покликала її до себе.
— Кажуть, ти дуже любиш читати? — запитала їмость.
— Так, — відповіла вона.
— Тоді приходь до нас, ти зможеш брати книжки, в нас їх дуже багато…
Їмость варила смачне какао, чесала її неслухняне кучеряве волосся, вплітаючи нову стрічку і тихенько, з ніжною зажурою зітхала, бо не мала дітей. Дівчина одразу полюбила той привітний будинок, його затишну вітальню, стіл, застелений білосніжною скатертиною, на якому зажди була вазочка з печивом, м'яке крісло, в якому, здавалося, можна було потонути, маленьку кімнатку з великою книжковою шафою, де їй дозволяли скільки завгодно гортати книжки. Ті книжки розповідали про безмежний світ, про далекі країни, про долі людей, любов і їхні всілякі драми. «Як би й мені хотілося хоч на мить пережити те, що переживають герої тих романів, — не раз думала вона, — пізнати оті таємниці світу, які пізнали вони…»
— Ти дуже здібна й розумна, — казала їй їмость, — по закінченні школи тобі потрібно покинути село й податися вчитися кудись у місто.
На що вона сумно зітхала й відказувала:
— Так, я б теж того хотіла, але це неможливо. Матері з кожним роком все важче. Їй потрібно допомагати, а крім мене у неї немає нікого і ніхто їй не допоможе.
Якось, повертаючись після таких відвідин додому, вона потрапила під дощ і дуже змокла. Наступного дня її лихоманило, вона марила. Ганна злякалася, а тому відразу побігла до молодого фельдшера. Та молодик того дня був напідпитку, і Ганні нічого не залишалося, як податися до старої ворожки, що жила на узліссі і крім того, що віщувала, ще й лікувала травами. Коли яка біда, люди завжди зверталися до неї, і вона допомагала, хоч панотець у церкві час від часу з того приводу влаштовував проповідь, мовляв, вдаватися до ворожки — гріх. Та що їй оте пустопорожнє базікання отця! Йому легко так казати, бо він не має дітей.
Було вже доволі пізно, ліс стояв, оповитий сутінками, мовчазний та суворий, і небо опустилося нижче, обтяжене свинцевими хмарами. Хата, що біліла на чорному тлі дерев, здавалася якоюсь зловісною. У ній вже не світилося, вікна були сліпі, але Ганна все ж постукала. Здавалося, минула ціла вічність, поки нарешті блимнуло світло й відхилилася у вікні фіранка.
— Чого тобі, жінко? Вже пізно, прийдеш завтра вранці, - сказала віщунка. Голос її, здавалось, мав триста років, був скрипучий, безбарвний, у ньому немов вже давно перегоріло те життя, яке вона ще доживала.
— Благаю, поможіть! Моя дитина помирає! — Ганна вже не стримувала сліз. — Я не піду нікуди, поки ви не зарадите моїй біді!..
— Ну добре, — сказала віщунка, прочиняючи двері, - заходь.
Війнуло терпким запахом сушених трав, кислої капусти, нафталіну і старості. Ганна знесилено опустилася на стілець, слова не слухалися її, десь душилися в горлі, були зовсім безсилими.
— Твоя донька не помре, — сказала віщунка, пронизуючи її чорними очима з-під густих навислих брів, — я дам тобі трави, ти звариш її і поїтимеш її. Хвороба мине.
З полегшеним зойком, Ганна кинулася цілувати їй руки, лепечучи слова подяки.
— Твоя донька народилася разом зі сходом сонця? Її суджений буде з міста, він припливе сюди на човні. Він народився в той самий день, у ту саму мить, що й вона.
— Я нічого б не хотіла, як вмерти, знаючи, що вона щаслива, — розчулено прошепотіла Ганна зі слізьми на очах, — дай Боже, аби справді так було…
* * *
Коли дівчині сповнилося шістнадцять, врода її розквітла ще більше. Чорне волосся спадало до плечей густими кучерями, стан був тонкий і гнучкий, в зелені очі, немов у глибокі озера, задивлялося, милуючись собою, сонце, а чорні брови, здавалось, були чимось зачудовані, здіймаючись вгору тонкими стрілами. Коли вона з'являлася в селі, і жінки, й чоловіки озиралися, бо не було дівчини гарнішої за неї. Її краса була тепла, як погідний свіжий ранок, і ніжно-сумовита, як лагідний вечір у заході сонця.
До неї залицявся молодший син чоботаря, красень на всю околицю, за яким сохла не одна дівчина. Його мати, дізнавшись про це, шипіла за нею:
— Спробуй-но морочити йому голову! Він не для тебе! — вона ще й досі тримала у серці неприязнь до Ганни, яка непомітно перекинулася й на її доньку. Та, незважаючи на материні заборони, чоботаревий син щовечора тікав з дому, біг на кінець села і тихесенько свистів під живоплотом, викликаючи її.
— Чому ти приходиш? Мати твоя, як дізнається, кричатиме за мною, та й тобі буде непереливки, — казала вона йому.
— Не дізнається, не бійся нічого. Я не дозволю їй ображати тебе. Я прийшов глянути на тебе.
— Нащо?
— Й сам не знаю… — щиро відказував він. — Так маниш мене, стоїш мені перед очима… І радий був би не думати про тебе, а не можу…
Вона сумно всміхалася:
— Дуже любі мені твої слова, але серце моє не промовляє до твого серця, не б'ється з ним в одному ритмі. Я буду рада, якщо будеш мені братом чи другом.
— Не нареченим…
— Мій наречений народився одного зі мною дня, він припливе до мене на човні. Так сказала ворожка.
— Не вір ворожкам. Вони іноді брешуть, — сердито відказував він і похмурий поволі йшов геть.
А якось до її хати завітав комерсант. Було йому трохи за тридцять, він їздив автомобілем і мав у селі свою крамничку, і хоч був товстим та голомозим, не одна мати мріяла про такого зятя для своєї доньки. Він прийшов з оберемком квітів, у святковій маринарці й поважно заговорив до Ганни:
— Віддайте мені вашу доньку за жінку. Знаю, вона ще зовсім дитина, але зі мною їй буде, як за кам'яною горою. Ніколи в житті її не ображу, на руках носитиму.
— Не знаю, — зітхала Ганна, — згоди питайте не в мене, а в неї.
— Мій наречений припливе до мене в човні, - відказувала вона, — я зустріну його біля озера.
— В човні? Якісь небелиці…
— Аж ніяк, — вперто заперечувала вона, — то правда.
І щоб якось підбадьорити чи втішити його, жваво додала:
— Послухайте, а чом би вам не посватати доньку нашого сільського голови?
Та, схоже, така пропозиція його зовсім не втішила, бо, поглянувши на неї так, начебто вона посміялася з нього, він, всунувши квіти Ганні до рук, швидко пішов до свого авта і, пробуксувавши, поїхав геть.
Невдовзі в селі, щойно побачивши її, насмішкувато кидали в спину:
— Ось іде та, що чекає нареченого в човні. Дивись, не зачекайся!..
Та вона зовсім не зважала на ці кпини. У ній жило передчуття. Скільки разів вона намагалася уявити, який він, той що приплеве до неї в човні. Не раз уявляла, як він дивиться з вікна у ніч, як і вона з вікна своєї хатини в селі, бачить ті ж самі сни… Можливо, вони іноді зустрічаються в його снах, а він дивується, хто вона, бо зовсім її не знає… Вона часто уявляла, як він блукає вулицями міста і дивиться у небо. Малою мати якось взяла її з собою до міста, і воно їй страшенно не сподобалося. Від шуму вулиць і метушні людей запаморочилась голова, і їй одразу захотілося звідти втекти. Може, й він так само почувався у ньому незатишно, може, й він так само знемагав від того гамору і сум'яття, мріяв втекти далеко-далеко, туди, де шемротять трави, парують квіти, розгортаються ліси, височіють зелені пагорби, виблискує на сонці застигле в ласкавій дрімоті плесо озера…
* * *
Двадцята весна її прийшла запізно, ніби неохоче. Майже до квітня лежав сніг, і на душі її теж було холодно, бо та зима принесла втрату, залишила в серці глибокий сум і скорботу. Січень вдарив морозами і бідою. Над почорнілим, ніби помертвілим, лісом кружляло вороння, віщуючи щось недобре. І вона, мабуть, щось передчувала, але ті передчуття були якісь невиразні, вона не знала, чого їй слід боятися. Якось, повертаючись з міста, куди час від часу їздила на ринок, мати її застудилася і злягла. Ганну мучив нестерпний головний біль, гарячка і кволість, через яку несила було піднятися з постелі.
— Пусте, за кілька днів все минеться, — заспокоювала Ганна доньку, — так вже не раз бувало. Звичайна застуда, трохи перемерзла…
Вона заварювала для матері чай із сухих прутиків та листя малини і, щоб якось розважити, читала їй вечорами книжки. Загорнувшись у вовняну ковдру, Ганна слухала голос, що заспокоював і тішив її, як іноді слухають пісню, не дослухаючись до слів, слухаючи тільки мелодію. В очах її проглядала столітня печаль, на вустах тремтіла сумна усмішка.
— Знаєш, — сказала враз Ганна, урвавши її читання, — я жалкую, що розповіла тобі те, що сказала віщунка.
— Чому? — здивувалася вона, відкладаючи книжку. За вікном тривожно стугонів вітер, бився об шибку снігом, немов хотів розбити вікно і вдертися до теплої хати.
— Певно, було б ліпше, якби ти нічого не знала й не чекала…
— Ні, - заперечила вона, — я б все одно чекала. Те очікування жило в мені ще задовго до того, коли я про все дізналася.
— Останнім часом я часто про те думаю, чи варто вірити ворожкам? Може, їм іноді слід не повірити? Може, ми щасливіші від того, що не знаємо, що нас чекає завтра? Може, саме від того, що не вміємо передбачати, нам легше жити?
— Нащо ти говориш про те? — запитала вона, відчувши її тривогу.
— Не знаю. Щось не дає мені спокою, і я не знаю, що…
Коли засніжений байдужий ранок зазирнув у біле замерзле вікно, Ганна була вже мертва.
Горе її було німе й безмежне. Щось ніби просто обірвалося в ній і завмерло. Чорний одяг надавав їй дорослого, якогось незвично суворого вигляду. Кутики вуст її опустилися, в очах померк вогник дитинності й безтурботості.
— Може, тобі краще буде жити в нас, принаймні хоч якийсь час? — не раз казала їмость, яка сподівалася тепер замінити їй матір.
У відповідь вона мовчки заперечливо хитала головою.
Хата її тепер дихала пусткою, вона враз наче поменшала і потемніла, але все ще берегла материну присутність, десь по закутках у вигляді мерехтливих тіней. Їмость та деякі сусіди намагалися допомагати їй, то кошиком полуниць, то торбинкою гречки чи борошна, але вона кожного разу відмовлялася від тієї опіки, і зовсім не тому, що мала надмірний гонор, а тому, що шляхетно не бажала завдавати тим добрим людям клопоту.
— Ви тільки погляньте, яка пава, — говорили в селі з того приводу, — і не приступишся до неї! Нехтує усіма!
Вона й раніше вирізнялася надмірною замкненістю, а тепер це стало ще помітніше. У своєму горі прагла перебувати сама. Щоправда, іноді вона сумувала за Кривенькою Мар'яною, бо тільки їй могла звірити дещо те, що було на серці. Кривенька Мар'яна, тільки-но зійшов сніг, покинула село й подалася у черниці.
— Я ніколи не знайду собі чоловіка, — говорила їй дівчина, — жоден хлопець не захоче одружитися зі мною, бо я негарна, ще й до того крива. А Ісус любить мене такою, якою я є. То ж я вирішила стати Його нареченою.
Їй дивно було чути ці слова, бо дякова донька видавалася їй гарною і найкращою з-поміж усіх, крім того, її брали сумніви, чи справді її подруга буде щасливою там, в монастирі, нареченою Ісуса?
Єдиною втіхою її тепер був ліс. Він лагідно обіймав її спокоєм і розраджував своїм тихеньким гомоном, в якому була уся повнота життя. А ще свою тугу вона намагалася розвіяти працею. Ходила на молочарню, де в останні роки працювала її мати, а дізнавшись, що сільському голові потрібні жінки просапувати буряки на його полі, подалася до нього. Поглянувши на неї, голова попросив її поратися на кухні і в хаті, обіцяючи щедру платню, бо недавно овдовів, а донька його таки вийшла заміж за того комерсанта, що сватався до неї, і мешкала тепер у місті, тож в село до батька навідувалася зрідка.
Так вона почала працювати у нього, але це було недовго. Одного дня, спровадивши приятеля, з яким пиячив з самого ранку, він покликав її до вітальні. У руках тримав склянку сивухи, яку простягав їй з масною посмішкою і каламутними очима, припрошуючи випити. Він був уже добре п'яний. Гречно подякувавши, вона відмовилася, намагаючись прошмигнути повз нього у двері. Він безцеремонно й грубо схопив її за стан, щось гаряче зашепотів, чого вона через гучне калатання власного серця не могла розчути. Але саме від того шепоту їй стало ще огидніше. Щосили штовхнувши його, вона втекла і більше туди не повернулася. А за якийсь час у селі розійшлася чутка, яку з величезною втіхою поширювала чоботарева жінка, що невідомо звідки дізналася про ту перебрехану історію:
— Ви чули? Вона намагалася спокусити нашого голову! Певно, знайшла простіший спосіб заробити грошей. Нащо гнути спину на полі, просапуючи буряки? Та він порядний чоловік, не подивився на її молодість і вроду, прогнав одразу! Оце так лярва! І хто б подумав? А моє серце відчувало! Я своєму синові, який було зібрався ходити до неї, давно казала!.. Уся пішла в свою матір!
Однієї ночі вона прокинулася від стукоту в шибку. Під вікном стояло двійко хлопців, перешіптувалися і хихотіли, певно, були напідпитку.
— Впусти нас, голубко, — скиглив один з них, кривляючись, — пригрій, ми при грошах!..
Інший аж душився з реготу. Зіщулившись, вона дивилася на них з темного вікна, ховаючись за фіранкою, сповнена образи і остраху. Нарешті їм набридло базікати дурниці, й вони почвалали геть.
— Ось як воно, сироті, - тяжко зітхнула вона, — кожен норовить образити і насміятись.
Тоді вона подумала, що в її становищі було б добре придбати собі якогось пса, який би охороняв її від усяких зловмисників. Хтось сказав їй на молочарні, що в старому млині приблудна собака привела чотирьох цуценят. З того часу самотність її потроху розчинилася в собачому дзявкоті. Хата заповнилася шарудінням, скавулінням, сопінням і метушнею ще однієї живої істоти, від чого одразу ніби пожвавіла й посвітліла.
— Як добре, що ти в мене є, - промовляла вона до песика, — разом нам не так самотньо у цьому світі.
Поклавши мордочку їй на коліна, він уважно слухав її, кліпаючи мудрими вологими чорними очима і, здавалося, все розумів.
Одного ранку вона прокинулася з передчуттям, що має щось трапитися. Сонце зазирало у вікно і підморгувало їй, білі хмарини, що поволі пливли небом, нагадували чудернацьких овець, а віття дерев ледь помітно хиталося, немов хотіло про щось розповісти. Вона поглянула на себе в люстро і здивувалася, бо побачила себе ще вродливішою, ніж вчора. В очах її з'явилося якесь світло, від чого вони здавалися ще більшими й зеленішими.
— Як дивно, — промовила вона до пса, — ти, мабуть, теж помітив, що я сьогодні якась незвичайна? Чого б це раптом?
З прочинених дверей в хату ввірвався разом із свіжим вітерцем усміхнений день, і вона знову здивувалася, що тільки сьогодні помітила це, чи радше відчула, бо погідні дні бували й раніше… Впоравшись по господарству, вона гукнула пса і, вигнавши корову на пасовище, подалася до лісу, прихопивши із собою кошика для суниць. Вона йшла усміхнена, бо так легко їй було чогось на душі, як не було вже давно. Вона впіймала себе на думці, що усміхається вперше після смерті матері і що туга її розчинилася десь у теплих випарах жасмину, бузини, сіна, в дзижчанні бджіл і стрекотінні мушок. Ліс лагідно привітав її щебетом пташок, торкнувшись прохолодою щік. Вишуковуючи поміж травою ягоди, вона раптом, як раніше, відчула себе безтурботною дитиною. Назбиравши сухих гіллячок, вона, як у дитинстві, змайструвала кілька хатинок для лісових чоловічків, що доглядали квіти, й засміялася з утіхи, зі своєї дитячої витівки. Повертаючись з наповненим суницями кошиком, вона полинула в думках десь далеко, за пагорби, що сивіли за обрієм, за селом, за білі хмарини, що поволі пливли небом, нагадуючи химерних тварин, зовсім не помітивши, що прямує простісінько до озера. Але спохопившись, втішилася, що ноги самі її несли туди, бо рада була й з озером привітатися своєю усмішкою, своїм погідним настроєм, посидівши над водою в малолюдному місці, бо вже давно не була там і занудьгувала. Урвавши її думки, пес із жвавим гавкотом кинувся в очерет. Вона гукнула його. З-поміж заростей вигулькнула чиясь постать. Наблизившись, вона побачила хлопця, що тягнув на берег човна.
— То твій пес? — заговорив до неї.
— Так, мій, — відказала вона.
— Гарний песик… — схилившись, він погладив його, у відповідь пес весело заметляв хвостом. — А як його звуть?
— Та ніяк, просто пес.
— Дивно…
Він був засмаглий, гарної, міцної статури. В примружених від сонця очах його блищала якась думка, яка ховалася й за тонкими вустами, які за мить здригнулися в усмішці.
— Але він вже звик до того, що я його зву псом, то ж, мабуть, вже немає сенсу його називати по-іншому, — сказала вона.
— Дивно… — знову промовив він, ніби не їй, а своїм думкам. Вона помітила, що очі у нього теж зеленого кольору. Всередині неї щось раптом здригнулося, вона впустила кошика з рук, розсипавши ягоди.
— Як я одразу не здогадалася, що це станеться саме сьогодні, - прошепотіла вона. Він розгубився, ступивши крок назад, на обличчі його завмерла збентега.
— Ти про що?
— Про нашу зустріч…
Якусь мить вони так і стояли, не зводячи одне з одного очей.
— Яка ж ти… — нарешті порушив мовчанку він.
— Яка?
— Гарна…
— А я чомусь ніяк не могла тебе уявити. Намагалася і не могла…
— Як же тебе звати? — спитав він. — Хоча… зачекай, ні, не кажи… Що воно, ім'я? Його може мати будь-яка інша дівчина. Я хочу сам тебе назвати!
Вона засміялася. Десь на дереві озвалася пташка, наче теж зачудована тією дивною розмовою.
— То ти також знав, що ми стрінемось? — запитала вона.
— Знав. Але не вірив у це.
— А звідкіля? Часом не ворожка сказала тобі про те?
Він враз спохмурнів.
— Суниця розсипалась… — нахилившись, почав збирати до кошика ягоди.
Лінивий післяполудений спокій, що завис над водоймою, стурбував чийсь пронизливий свист. Троє хлопців посеред озера в човні махали до них руками.
— Е-ге-гей!.. А з ким це ти? Бери свою кралю до нашого гурту!
— Це мої друзі, - пояснив він, — краще від них заховатись, інакше вони не відчепляться.
Вони заховалися за похилим, розлогим віттям верби.
— То ваш намет там, на тому березі? — запитала вона.
— Так. Ми приїхали сюди на кілька днів порибалити. Я хотів оглянути цей берег. Покажеш мені його?
Вона радо погодилася, й вони попростували берегом в бік лісу. Їй здавалося, що гілка кожного дерева привітно схиляється до них і вітер жваво гомонить щось з листям, трави ніжно стеляться до ніг і квіти парують п'янкими пахощами якось особливо, не так, як завжди…
— Що це за камінь височіє там? — запитав він, коли вони наближалися до горбка.
— То місце, де спочило одне кохання, — відказала вона й розповіла йому історію Самійлового каменя, історію Устининого кохання. Він зачудовано слухав її розповідь, бо здавалось, що вона не просто чула ту історію, яку передавали в тому селі з покоління в покоління вже кілька століть, а бачила її на власні очі, немов сама пережила її. Висока, простоволоса Устина стояла на тому горбку в довгій білій сорочці, дивилась на пагорби, що сивіли за обрієм, вітер розвівав її волосся і стрічку в довгих чорних косах… Вона стояла, дослухаючись, чи не стугонить земля під копитами козацького коня? Чи не з'явиться любий вершник? Чи не принесе вітер із чужої сторони голос, що лагідно покличе, як завжди, — «Устино-о-о!..»
— Той камінь живий, він дихає, - сказала вона, коли вони, піднявшись на горбок, спинились біля каменя.
— Камінь?
— Так, камінь. Варто лише притулитись до нього і можна відчути його ледь вловимий теплий подих.
Притулившись до каменя, він справді відчув його теплий подих. А може, то був лише вітер?
— Той камінь багато чого може розповісти, — заговорила вона, — він живе, але живе ніби й не тепер і не тут, а в ті сиві часи, коли дзвеніли шаблі, тупотіли коні… Притулившись до землі, він слухає своє далеке минуле і сумно зітхає, відчуваючи марність свого призначення.
— Чому? Адже з твоєї розповіді виходить, що він з'явився тут зовсім невипадково.
— Авжеж, начебто невипадково. Хто б не проходив повз нього, завжди кине оком, замилується, а то й на мить зупиниться. Бо всі в околиці знають цю історію кохання і, напевно, кожен її мимоволі згадує, коли наближається сюди. От тільки… — на мить вона замовкла, щось роздумуючи.
— Що?
— Люди не вірять…
— Не вірять?
— Не вірять, — зітхнула вона, — ця історія для них просто гарна легенда. Якби вони повірили, то багато чого б навчилися.
Вони попрямували до лісу, який, завмерши, здавалося, вже давно чекав на них. Він відкрив їм свої обійми, і вона раптом відчула себе так, як тоді, в дитинстві, коли вперше побувала у ньому, бо споглядала ліс його очима. Чудним багатоголоссям закружляв над ними шелест листя, скрип гілок, шемріт трав, дзижчання комах, шепіт квітів, скрегіт жучків, спів та перегук птахів… Зелений мох розстелявся пухким килимом, духмяніли тепло-волого трави, ніжила прохолодна свіжість землі, небо здавалося ще вищим, таким далеким-далеким, і сонячне проміння спочивало у верховітті дерев.
— Мені здається, ми зайшли дуже далеко. Щоб не заблукати… — спохопився він.
— Я знаю тут кожнісіньку стежку, я ніколи не заблукаю, — запевнила вона.
Він вдихав на повні груди свіже лісове повітря, відчуваючи, що тут йому дихати набагато легше, відкриваючи для себе досі незнаний світ.
— Ліс має у собі щось магічне, — сказала вона, немов прочитала його думки, — іноді він настільки сильно манить тебе, що ти просто не можеш йому не скоритися. Відтепер завжди у місті ти маритимеш ним і будеш прагнути повернутися сюди знову.
— Звідкіля ти про все знаєш? Може, ти чаклунка?
— Чаклунка? Може, й так. Я зовсім не знаю про те. В дитинстві діти прозивали мене відьмою за мої зелені очі й через те, що я блукала лісами. Хтозна, може вони й казали правду?
— Ні, ти не відьма, ти добра чаклунка, — мовив він, обіймаючи її за стан.
— Але я зовсім не вмію чаклувати, — заперечила вона.
— Ще й як умієш! У тобі є мудрість, яка знає багато таємниць, душа, яка все відчуває, і серце, яке може любити. Це і є твої чари.
— А звідкіля ти знаєш про те? — спитала вона.
— Не знаю. З тобою я нічого не знаю. Слова самі зриваються з моїх вуст, я й сам дивуюся їм!
Сутінки тремтіли в озері разом з темно-сірими хмарами. Трави пили росу, свіжіло листя на деревах, в очереті кумкали жаби. Вони сиділи біля верби, вслухаючись у той млосно-терпкий синій вечір, який проводжав у небі залишок дня.
— Як дивно, — порушив мовчанку він, — що мені зараз потрібно кудись плисти від тебе.
— Справді дивно, — зітхнула вона, — ти пливеш тільки на інший берег, а здається — кудись далеко-далеко…
— Але завтра я повернуся. Ти чекатимеш мене опівдні?
— Тут, на озері, біля верби? Так, я буду чекати тебе!
Віддаляючись від берега, він гукнув їй з човна:
— На добраніч, лісова дівчинко! Мені здається, я люблю тебе!..
В ту ніч вона довго не могла заснути. Та й як можна було в таку ніч спати? Відчинивши вікно, вона дихала напоєною свіжістю повітря, пахощами трав, дикої рожі, жасмину й м'яти, дивилася на зоряне небо, в бік озера, якого за густими деревами не було видно… Там, на іншому березі, був він. І він теж не спав, теж дивився в синю ніч, милуючись повним місяцем і дрібними розсипаними зірками. У траві сюркотіли коники, догорав вогонь, блимаючи червоним вуглям, десь далеко озивався пугач, немов хотів когось налякати, щось плюскалося у воді… «Сааме такі ночі і створені для любові,» — промовляв він до неї подумки. «Так, саме ця ніч і призначена для нас», — озивалася вона на тамтому березі. І та ніч єднала їх, і вони перемовлялися і віддавались одне одному на різних берегах.
День вітав їх усміхнений і бадьорий, бо вже здогадувався про їхню таємницю — ніч, в яку вона пізнала кохання. До полудня залишалася ще ціла година, але вона не стала чекати, бо то було для неї надто довго й нестерпно, то ж побігла до озера раніше. Вона сидітиме біля розлогої верби і дивитиметься на тамтой берег. Так їй буде набагато легше чекати його, вона не так нудьгуватиме, і він здаватиметься їй ближчим. Та їй не довелося чекати — він уже був там, він щойно приплив і прив’язував до верби човна. Не приховуючи свого радісного здивування, вони кинулися одне одному в обійми, немов не бачилися цілу вічність.
— Я приплив раніше, думав розшукати тебе, бо страшенно занудьгував. Як довго я тебе не бачив! — вигукнув він.
— Так, справді, ця ніч і ранок були нестерпно довгими, — сказала вона, — ми так довго не бачилися, я теж занудьгувала за тобою!
Він вдихав запах її волосся, що пахло травою і лісом, цілував обличчя…
— Тепер я знаю, як називатиму тебе, — шепотів він, — Лісавою!
— Лісавою? — здивувалася вона. — Яке дивне ім’я, але воно мені подобається!
Взявшись за руки, вони помандрували ген до тих пагорбів, що сивіли далеко за селом. Лагідно шемротіло жито, вітер ніжно пестив голівки волошок і маків, гучно стрекотіли комахи, втішаючись млостю і спокоєм притомленого сонцем дня.
— Ти відкрила мені стільки нового, — мовив він, — я й уявити раніше не міг, що можна слухати вітер чи подих каменю, ти навчила мене по-особливому бачити ліс, поле, небо… Ось поглянь — ластівки. Так високо літають…
— Будуть погідні дні. Вони віщують це, — сказала вона.
— А в місті я їх не помічав. Може, ластівки рідко літають над моїм містом?
— Ні, ти просто рідко дивився на небо.
В неділю біля церкви хтось приніс новину про те, що пророцтво віщунки збулося.
— Ганнина донька зустріла того хлопця, він справді приплив до неї в човні!
— Мати її не знала щастя, то, може, хоч вона буде щаслива, — зітхнула якась молодиця.
— Так, інакше воно не може бути, — погоджувалися жінки.
— Нема нічого тут дивного, лярвам завжди щастить, — невдоволено бурмотіла чоботарева жінка.
* * *
У той день, а особливо під вечір, вона раптом відчула, що вітер навіює їй якусь тривогу, і здивувалася, чого б це? Ранок починався безтурботно, занурений у сонце і цілунки. А зараз… «Невже має щось трапитись?» — промайнула думка. «Ні, дурниці» — труснувши головою, вона відігнала її, хоч слід тієї думки залишився і час від часу стискав її серце невиразним передчуттям чогось лихого. Мабуть, вітер навіяв те ж саме відчуття і йому — він враз став мовчазним, немов перебував у неспокої десь далеко. Вуста його були міцно стиснуті, немов ховали якісь слова, на обличчі лягла тінь, здавалося, його щось мучить. Вони сиділи край озера біля розлогої верби, мовчки споглядаючи у воді рожевий захід сонця.
— Щось трапилося? — нарешті запитала вона, порушивши мовчанку, що вже надто затяглася. — Чого ти такий смутний?
— Вихідні закінчилися, і завтра вранці мені треба повертатися до міста.
— І то тебе так засмутило?
— Не зовсім… Я, напевно, не побачу тебе більше.
— Чому? — стиха спитала вона, і серце її стислося в недоброму передчутті. — Ти більше не хочеш мене бачити?
— Хочу! Якби ти лише знала, як я хочу!.. — гаряче зашепотів він, вкриваючи цілунками її руки.
— Тоді чого ти говориш так?
Обхопивши голову руками, він тяжко зітхнувши, застогнав:
— Як важко мені говорити про це з тобою… Я волів би мовчати, не сказати ані слова, щоб ти не знала нічого…
— Та що я не мала би знати?! — вигукнула вона.
— Я не можу бути з тобою. У мене є інша. Все дуже далеко зайшло і, певно, запізно щось змінити. Невдовзі у нас весілля.
Вона сиділа дивно спокійна й дивилася на озеро. Його слова, здавалося, оглушили її, і вона не втямила їхнього значення. Тихо шелестіли верби попід озером, немов давно вже знали про те, що вона щойно почула, просто не могли їй розповісти, та й вона все одно б їм не повірила.
— Я не впевнений, що зможу її покинути, — знову заговорив він.
Вона мовчала. Світ, здавалося, затяго похмурими хмарами.
— Це я в усьому винен. Це тільки моя провина, але й моя розплата. Все сталося кілька місяців тому. Я простував вулицею, про що я тоді думав, не пам’ятаю, але ті думки надто заполонили мене, бо лише в останню мить побачив перед собою авто, що вигулькнуло з-за рогу вулиці. Все трапилося дуже швидко. Я лежав посеред дороги, біля мене зібрався чималий натовп, водій лаявся на чому світ стоїть… І раптом почув біля себе голос якоїсь баби: «Все добре, у нього немає травми. Тільки забій стегна». Вона була мала і горбата, зі скрипучим голосом, такою, напевно, Бабою-Ягою лякають малих дітей. «Ви впевнені, що його не потрібно везти в лікарню?» — перепитав водій. «Так, лише допоможіть йому підвестися», — відказала стара. Мені допомогли встати. Переконавшись, що зі мною все гаразд, водій, полегшено зітхнув і поїхав. «Схоже, в сорочці народився,» — кинув хтось із натовпу, що почав вже розходитися. «Ні, - озвалася баба, — не в сорочці.». «А ви звідкіля знаєте?» — спитав я. «А нащо тобі знати, звідкіля. Я знаю все, що бачу», — відказала вона. «А що ви ще бачите?» — запитав я чи то з цікавості, чи то просто, беручи її на кпини. «Бачу, що житимеш довго-довго, не мине й кілька місяців, як в одному селі стрінеш дівку, за якою не будеш бачити світу. Ти припливеш до неї в човні». «Дурниці, - відказав я, — у мене є вже дівка». Я був певен, що кажу правду, бо любив її, і ладен був розсміятися цій старій дурепі, що вдавала з себе ворожку, просто в обличчя. Селянка, човен… якась нісенітниця… І намагаючись довести не так собі, як долі, що це безглузде пророцтво аж ніяк не може бути правдою, я вирішив заручитися. Нам було добре і легко вдвох і згодом я зовсім забув про те дурне пророцтво. Навіть не знаю, нащо я погодився їхати з хлопцями на озеро? Як смішно! Я ж міг відмовитися… Нащо ж вона відпустила мене? Вона так не хотіла, щоб я їхав, ніби відчувала… І чого мені раптом спало на думку поплисти на інший берег? Що мені тепер робити?
Запала мовчанка. Тільки вітер шелестів листям дерев.
— Забудь про все, — нарешті мовила вона, — доля просто пожартувала, і ворожка теж.
— Що? — збентежено перепитав він.
— Забудь про все і повертайся до міста, — з притиском повторила вона.
— Забути? Вважаєш, що це так просто, як примха… Захотів — і забув. Може, якщо ти чаклунка, то звільниш мене від тих чарів?
— Якби я була справжньою чаклункою, повір, я б знайшла спосіб звільнити. Але я не чаклунка. Чому ти одразу не сказав мені про все?
— Не питай мене. Я не знаю. Не міг. Я про все забув…
— Якби я знала про все, в той день, коли зустріла тебе біля озера, втекла б одразу, і бігла б світ за очі, щоб лише не бачити тебе й не чути твоїх слів! Щоб не впустити тебе в своє серце!
Вона рвучко підвелася і пішла.
— Пробач мені! — гукнув він їй у спину. — Це я в усьому винен! Це мені потрібно було тікати світ за очі, щоб не впустити тебе в своє серце!
Вона йшла не обертаючись, без жодної думки, переповнена болем, відчаєм, образою і гнівом. Вітер наздогнав її і обійняв за плечі, немов намагався заспокоїти. Можливо, було б легше, якби дала волю сльозам, але вона не звикла плакати, бо знала, що сльози приносять лише ілюзію полегшення й не завжди звільняють від болю. Ноги самі несли її кудись, і вона не знала куди. Все втратило сенс. Все. За якусь мить сотні думок ніби прокинувшись, зароїлися в її мозку, мов бджоли. Може, їй втопитися? Все те, чим вона жила, про що мріяла, розбилося на дрібнісінькі уламки. Доля посміялася з неї. Доля? Ні, - осміхнулася вона до себе, — то все ворожка! Вона… Вона поглумилася з неї! То вона, відьма, отруїла її життя побрехенькою про щастя і нареченого в човні. Чому вона не сказала, що її чекає насправді? Чому не застерегла одразу? Як їй тепер жити далі?
Дорогою її зупинив якийсь старий згорблений дядько, з торбиною за плечем.
— Пробачте, — заговорив він, — тут на краю села жила одна жінка. Здається, її звали Ганною. Я довго стукав, у хаті нікого нема…
— Ганна померла, — відрубала вона й пішла далі, пришвидшивши ходу.
Він глянув дівчині услід, подивися на хату, що біліла в зелені дерев і, важко зітхнувши, почвалав далі. На вустах його тремтіла гірка посмішка. «Знову запізнився… Мабуть, така вже моя доля…» Багато років тому він якось був у тому селі і попросився заночувати, постукавши до тієї маленької хатки на краю села. Тоді йому було кепсько, на серці його лежала туга. Тоді він теж запізнився — втратив матір, остання родичка, яку розшукав, теж померла, і він залишився сам. А та жінка, що впустила його на ніч до своєї хати, обігріла, віддавши часточку свого тепла, пожаліла, не промовивши жодного слова співчуття, вона щиро любила його вночі, віддаючись сповна… І з нею він почувався так, як не почувався із жодною жінкою. Тоді, лежачи в її обіймах, він подумав, що добре було б йому залишитися тут, з нею, разом вести господарство, ростити дітей і щонеділі ходити до церкви… У нього були б зараз уже дорослі діти, такі, як оте дівчисько, що так недбало й байдуже кинуло йому — «Ганна померла…» Та він не залишився, а на світанку подався на потяг. Тоді він не повірив, що міг би бути цій жінці, в очах якої залягла печаль, справді потрібним. Тоді він відігнав оті думки, бо вже звик тікати від себе й чекав від життя чогось більшого. Тоді йому оманливо здавалося, що він улюбленець долі й вона ще може щедро його обдарувати. Тоді він був хоч і не дуже молодий, проте ще досить міцний та привабливий, жінки самі щиро дарували йому себе, він багато мандрував, і в його кишенях було чимало грошей… Тоді він не дивився у майбутнє. Та час промарнував й забрав у нього молодість, здоров’я, розтратив достаток, коханок і друзів, і в душі його зосталася пустка. Знемагаючи від самотності й нудьги, одного дня він, замкнувши хату і прихопивши торбину з найпотрібнішим, подався шукати жінку, з якою колись пізнав оте миттєве щастя. Ні, він зовсім не збирався проситися до неї в прийми. Він просто хотів знову сидіти за столом в її хаті, щось говорити, багато говорити і бачити перед собою її очі, в яких залягла печаль. Хай би вона просто сиділа, підперши рукою підборіддя, й мовчала. Але у тій мовчанці було б усе — те, чого він шукав і не міг знайти в інших жінках. «Я знову запізнився», — повторив він собі. У глибокій задумі він поволі брів у свою глуху старість і прикру самотність.
* * *
Стара ворожка сиділа на порозі своєї хатини і лущила горох у миску. Вона зовсім згорбилася, від чого стала ще меншою, як була, очі її ховалися за густими бровами, обличчя ніби всохлося, втративши будь-який вираз. Побачивши дівчину, вона зовсім не здивувалася, ніби вже давно чекала на неї.
— Чого тобі? — запитала ворожка.
— Чого мені? — із злісним викликом перепитала дівчина, стискаючи кулаки. — Ти ще й глузуєш з мене, вдаєш, ніби не знаєш, чого я прийшла? Стара відьмо! То ти в усьому винна! Ти, стерво! Ти принесла мені нещастя своїм дурним пророцтвом! Своїм безглуздим базіканням! Ти, дурисвітко, посміялася з мене! Збрехала, сказавши, що він — моя доля! Моя мати згодом шкодувала, що пішла до тебе! Вона сказала мені про те перед смертю!.. Ти заздриш, що ми, звичайні люди, позбавлені дару віщувати, щасливіші від тебе! Щасливіші, бо не знаємо, що нас чекає завтра! Своїми пророцтвами ти приносиш тільки зло!
— Бог з тобою, дитино, — тихо озвалася ворожка. Обличчя її й далі залишалося без жодного виразу — ні подиву, ні гніву, ні співчуття. Тільки голос, скрипучий голос, якому, здавалося, було триста літ, був спокійний і навіть лагідний. І від того голосу вона враз зніяковіла, засоромилася своїх слів і ладна була втекти, але стара зупинила її.
— Послухай, дитино, твої слова несправедливі. Але то промовляють відчай і образа. Я ніколи не бажала тобі зла. Навпаки. Я хотіла, щоби ти, як ніхто, була щаслива, бо душа твоя знає і бачить багато такого, чого не знають і не бачать звичайні люди. Але мого бажання виявилося замало… Я тебе не дурила, бо ти й сама відчула все. І я ніколи не заздрила. Може, просто шкодувала, що несу на собі отой тягар віщунки, бо не завжди могла тим допомогти. Може, воно й справді ліпше не знати, що тебе чекає завтра. Але знаєш ти це чи не знаєш — того все одно не уникнути. Ти й без мого пророцтва чекала тієї зустрічі. І без мого пророцтва ти б пережила те, що пережила.
— Так, справді, ти кажеш правду, — ледь чутно промовила вона.
— Не все воно дається легко і просто, а надто в любові. Буває, знайшовшись, рідні душі не завжди можуть бути разом, хоч і призначені одне для одного, — провадила ворожка. — Бо хтось раптом помиляється і не чекає, бо хтось виявляється не таким сильним щось змінити, пройти випробування й перешкоди, принести якусь жертву. Хтось намагається втекти від себе… І жодна ворожка тут не допоможе. А часто буває, люди забувають, що любов не підвладна жодним чаклункам, вони не можуть змусити любити чи не любити, не можуть щось змінити. Та й злі чари приворотів діють недовго. Людина може тікати від себе, чинити всупереч своєму серцю, топтати своє почуття і марнувати його, але вона не може вирвати його з корінням. Вона приречена нести його в своєму серці, й немає значення, як довго — якусь мить чи до самої смерті. Бо ж кохання — як зірка: може спалахнути й погаснути, а може горіти вічно.
— Але чому ти відразу не сказала, що все виявиться безглуздям? Що наші почуття не матимуть ніякого значення? Який сенс, якщо двоє людей, які знайшлися, не можуть бути разом? Виходить, все намарно…
— Любов — безглуздя і мудрість, біда і добро. Але тільки ті, що люблять, не просто знають, а відчувають, що душі їхні безсмертні. Хіба ж ти не чула подиху Самійлового каменя? Досі того нікому не вдавалося.
— Чула…
— Він допоможе тобі все зрозуміти.
— Камінь?
— Так, камінь.
Не сказавши більше жодного слова, взявши миску з налущеним горохом, стара зайшла в хату, зачинивши за собою двері.
Якийсь час дівчина ще стояла під порогом, вражена, приголомшена почутим і дивним несподіваним полегшенням. Ніжний легіт прошелестів у кущах бузку і заплутався в її волоссі. Важко зітхнувши, вона поволі пішла за вітром, не розбираючи дороги. Стежка сама вела її, бо очі дивилися у небо, де за обрієм ще рожевіло сонце і високо літали ластівки, віщуючи погідні дні. Ще здалеку на горбку, де височів камінь, вона побачила чиюсь постать. «Дивно, — подумала вона, — хто б то міг бути?» Крім неї, ніхто ніколи не сидів там. Хто ще міг слухати подих каменя чи милуватися сивими пагорбами і лісом? Людям такі посиденьки завжди видавалися безглуздям, марною тратою часу. Трохи наблизившись, вона помітила, що та постать їй дуже знайома. Вона стільки разів бачила її у сні й у своїй уяві, що тепер не могла не впізнати. То була жінка в довгій білій сорочці. Вітер розвівав її коси, а сонце, що котилося за сиві пагорби, золотилося, виблискувало над нею, немов німб над святою. Вона стояла, дослухаючись, чи не стугонить земля під копитами козацького коня? Чи не з’явиться любий вершник? Чи не принесе вітер із чужої сторони голос, що лагідно покличе, як завжди, — «Устино-о-о!..»
Серце її закалатало. Чийсь тихий шепіт стелився над нею, подеколи гублячись у вітрі, зникаючи десь у височині дерев і з’являючись знову.
— Устино! — гукнула вона, і кинулась бігти, та коли, піднявшись на горбок, підійшла до Самійлового каменя, жінки вже не було. А дивний шепіт все ще продовжував кружляти над нею. Вона й сама не знала, скільки часу просиділа там, біля каменя, занурившись у думки, у відчуття, у спогади, що іноді плуталися, безладні й неслухняні. Їй пригадалася мати, з сумовитою усмішкою і з очима, в яких залягла столітня печаль, зустріч біля озера, яку напророчила ворожка, а потім несподівано — дитинство, перше пізнання лісу, легенда про Устину й Самійла, її дитячі мрії стати мандрівницею, як батько, перший цілунок, що запаморочив голову, ніч, в яку вона пізнала кохання… Чи зможе тепер вона жити так, наче нічого не трапилося? Наче тієї зустрічі ніколи не було? Наче усе їй просто приснилося? «Марна річ, — сказала вона вголос собі, — Іноді можна жити й снами. Неможливо себе здурити.» Непомітно блідо-сірі сутінки почали огортати небо. Денні звуки витали вже десь у високості, тільки шепіт все ще стелився травою навколо неї. І раптом, вслухавшись, вона виразно почула знайомий голос:
— Ліса-во-о-о!..
Вітер дув з озера. То він кликав її. Він чекав на неї там, біля розлогої верби, над застиглим плесом води, і вона гукнула:
— Я йду-у-у!..
Він сидів край берега, в задумі, кидаючи у воду камінці. Вона помітила, як на змученому обличчі його повзли думки, яким він не міг дати ради, перед якими став зовсім безпорадний і розгублений.
— Ти прийшла… — ледь чутно прошепотів він.
— Я почула, як ти кликав мене, — сказала вона.
— Я сидів край берега і просто шепотів твоє ім’я.
В озеро занурилися перші зірки, молодий місяць, похилі верби і їхній цілунок. Шелестів очерет, поверхня води покрилася брижами, стурбована вітром, що ковзав у бік тамтого берега, немов кликав його за собою.
— Чому ти повернувся? — запитала вона.
— Я не міг піти просто так, не сказавши тобі того, що мав би сказати. Хоча прощатися з тобою нестерпно боляче…
— Справді, то нестерпно боляче, — підтвердила вона, — але, напевно, нам потрібно було ще раз побачитися, щоб не просто попрощатися.
— Так, — погодився він, — залишилося багато несказаного. Коли ти пішла, я довго думав…
— Про що?
— Стільки суперечливих думок вимучували мене! В якусь мить я думав, що готовий покинути все. Що мені якісь клятви, нікчемні обіцянки і зобов’язання! Що мені вона, якщо я люблю тебе! Якщо хочу бути з тобою! А в іншу мить засумнівався, чи знайду сили покинути її? Мені стало не по собі від самої лише думки, що завдам їй болю і страждань, коли про все розповім, розіб’ю її серце, сподівання, все те, чим вона жила до нашої з тобою зустрічі. Не знав, що жаль може бути настільки сильним… І чого я став таким вразливим і слабким? Може, вона все-таки мала б пробачити мене, якщо любить, зрозуміти й відпустити… Намагався уявити, як воно буде, коли все приховаю і одружуся з нею, як пообіцяв? Хіба ж не зраджуватиму їй, якщо навіть більше ніколи тебе не побачу, у своїх думках, мріях, уяві, спогадах?.. І ще одна думка прийшла до мене — чи зможу я тебе забути? Чи зможу змусити себе не любити тебе? Чи зможу? Може, мені це вдасться?
— Ти так і не зміг вирішити, як маєш вчинити? — запитала вона.
— Ти, напевно, вважаєш мене слабкодухим?
— Тобі потрібно повернутись до міста. Час вирішить все.
— Ти хочеш випробувати почуття?
— Це потрібно насамперед тобі.
— Я спробую. Спробую зрозуміти себе і коли так станеться, я повернуся…
— Не потрібно обіцянок, — урвала вона його, — вони дають надію, але й недовіру, невідомо, що переважує. Хоча… Я чекатиму тебе завжди, навіть, якщо ти ніколи більше не прийдеш. Навіть, якщо тобі пощастить мене забути. Те очікування жило в мені ще до зустрічі з тобою, воно й продовжуватиме жити далі, незалежно від мого бажання. І з тим вже нічого не вдієш. Три дні.. Здається, як одна мить. Але іноді одна мить є довшою за ціле життя. Я буду завжди приходити на це озеро. Буду дивитися на воду і бачитиму тебе. Я буду слухати шелест очерету, тихенький шепіт верб і чутиму твій голос.
Він обійняв її і, заховавши своє обличчя в її косах, що пахли травою і лісом, прошепотів:
— Я буду дивитися на небо, у ньому літатимуть ластівки, а я бачитиму тебе. Я буду дивитися у вікно кожної ночі і усміхатимуся думці, що ти просто є, що ти теж дивишся зі свого вікна у ніч. Відтепер я маритиму лісом, озером, полем, тим горбком із Самійловим каменем, пагорбами, що сивіють далеко за селом, усім тим особливим світом, частинкою якого є ти. А коли я повернуся…
— Ми домовились — ніяких обіцянок, — нагадала вона, знову урвавши його.
— Добре, але все одно ми не будемо прощатися.
— Так, ми не будемо прощатися.
— Хоч тим ми все одно даруємо одне одному надію.
— Або ілюзію, — вона сумно всміхнулася.
Цілунок затремтів у озері, що на мить зачудувалося тими дивними людьми.
— А знаєш, то навіть добре, — заговорила вона.
— Що?
— Що ми не знаємо, що нас чекає далі. Здається, ворожка того не сказала ані мені, ані тобі. Ми зараз страждаємо, бо розлучаємося невідомо на скільки, але ми й щасливі в тій невідомості. Бо можемо мріяти, сподіватися, поринати в ілюзії… Ми можемо помилятися і не знати того.
— Так, я не знаю, що буде потім, але зараз є ти, і це найважливіше.
Він штовхнув на воду човна, а вона не обертаючись, поволі пішла, слухаючи прощальний плескіт озера.
З того часу вона кожнісінького дня приходила сюди, до озера. Стояла на березі біля розлогої верби і довго дивилася на незворушну німу воду, що лише віддзеркалювала блакитне небо і верби, немов свято берегла таємницю їхніх почуттів та розмов. Заплющивши очі, вона чекала, дослухаючись, чи не почує плескіт води з-під весел човна? Чи не з’явиться її коханий? Чи не принесе вітер десь із тамтого берега голос, що лагідно покличе — «Ліса-во-о-о!..»
Минуло кілька тижнів. Однієї неділі її навідала їмость, принесла свіжого меду зі своєї пасіки. Дівчина сиділа в садку, обриваючи кущі аґрусу. Розпал літа приніс із собою багато клопотів, але вона раділа з того, бо тільки праця відволікала її від гнітючих думок, що часто вперто насідали на неї.
— Ти вже давно не була в нас, — зауважила їмость, — і в церкві також.
— Так, у мене не було часу, — відповіла вона.
— З тобою все добре?
— Так, авжеж, усе добре.
— Може, ти хочеш порозмовляти зі мною чи з отцем? Прийди сьогодні до нас.
Вона заперечливо похитала головою. Нікому не могла відкрити душі, навіть добрій і щирій їмості. Та й як було переповісти те, що відтепер жило в її серці? Несила було знайти тих слів, а тому відказала:
— Дякую, але, напевно, в мене знову не буде часу.
Їмость важко зітхнула. Відчувала, що з дівчиною коїться щось негаразд. В очах її тепер виразно можна було бачити глибоку печаль її матері, відбиток болю, що не відболів, не перегорів, а затаївся і продовжував мучити. Та й у селі поповзли чутки, що того хлопчини, що приплив до неї на човні, більше чомусь не видно, а вона щодня приходить до озера і годинами сидить край берега. Їмость вже добре знала потаємну вдачу дівчини — коли вона відчує потребу, тоді прийде, тому й не стала наполягати.
— Кривенька Мар’яна надіслала листа, — згадала їмость, — передає тобі вітання. Вона повертається в село.
— Погостювати?
— Ні, назавжди. Вона покидає монастир.
— Як дивно… Хоча, я чомусь завжди сумнівалася в тому, чи зможе вона бути доброю нареченою Ісуса. А все-таки, чому вона так вирішила, не написала?
— Ні, написала, що все розповість, коли повернеться. Лише додала наприкінці, що в неї для батька і нас усіх є радісна новина.
* * *
Кривенька Мар’яна здалася їй ще гарнішою, як була, — так сяяло її обличчя і блищали очі, що вона одразу про все здогадалася.
— Будеш мені за дружку? — спитала Кривенька Мар’яна.
— Ти виходиш заміж?
— Так, восени. Я зустріла його в монастирі, він копав рів для загорожі, а сестри звеліли принести йому води. Спочатку ми зустрічалися таємно, а згодом вирішили не критися. Він також трішки кульгає, після травми. Але ми любимося!
— Я радію за тебе.
— А ти? Кажуть, пророцтво ворожки збулося, то ж я теж можу за тебе порадіти. Але вуста твої всміхаються, а очі сумні-пресумні… Щось сталося?
— Ти завжди вміла все відчувати, — відказала вона.
Вислухавши її розповідь, Кривенька Мар’яна тяжко зітхнула:
— Я ніколи не вміла ані щось порадити, ані втішити, для того мені зажди чогось бракує слів. Не знаю, чи на добро воно, чи на біду, але мені здається, те, що йде від серця дароване для того, щоб нас чогось навчити.
— Так, схоже, ти маєш рацію. Іноді безглуздя обертається для нас великою мудрістю, а страждання — щастям.
Якось, повертаючись із лісу, вона звернула на горбок, до Самійлового каменя. І хоч падав дощ і в неї не було плаща, вона не зважала на те. Їй пригадався той день, коли вона побачила постать Устини. Устина стояла на тому горбку простоволоса, у довгій білій сорочці, вітер розвівав її стрічку у косах, над головою золотилося сонце, та жінка дивилася в даль, за обрій, дослухаючись, чи не стугонить земля під копитами козацького коня, чи не з’явиться любий вершник, чи не принесе вітер із чужої сторони голос, що лагідно покличе, як завжди — «Устино-о-о!..» І раптом тут, біля Самійлового каменя, що намагався зігріти її своїм теплим подихом, вона збагнула, що кохання Устини й Самійла насправді не спочило. Воно невтомно блукало, довго блукало лісами, витало десь у небі, поки не знайшло душу, яка могла любити так само, як любили вони. Вона враз усміхнулася, незважаючи на похмуру дощову погоду, на те, що промокла до нитки і тремтіла від холоду, осяяна несподіваною думкою — іноді кохання не вмирає тільки тому, що два серця, що б’ються в одному ритмі, не можуть бути разом.
Десь у почорнілому небі все ще тупотіли коні, дзвеніли шаблі, чулися накази гетьмана, стогони ранених. Він вертав з походу. На обличчі його зостався слід од шаблі, що багрянів рубцем, на душі заліг неспокій, густі чорні брови в глибокій задумі звелися в одну сувору лінію, у почервонілих від втоми й вітру очах час від часу зринали спогади. Чорне вороння кружляло над ним, віщуючи якусь біду. Небо розірвала блискавка, вітер дув йому в обличчя, лютий і божевільний. На землю впали перші важкі краплини дощу. Побачивши пагорби й ліс, за яким видніло село, він погнав коня швидше. Там далеко, на горбку, він бачив жіночу постать у білому, що простягала до нього руки, немов кликала до себе. Вітер розвівав її довгі чорні коси. І він одразу впізнав її. То була вона, його люба Устина! Устина, яка чекала на нього, яка дочекалася його. «Устино-о-о!..» — гукнув він. Та слова його вкрав вітер і поніс у зовсім інший бік. А та постать жінки у білому здійнялася раптом в повітря, немов була легша від пір’їнки і, підхоплена вітром, полетіла, зникла десь за високими соснами лісу. Світ за якусь мить загорнувся в ніч, моторошну, дощову, холодну. Кінь його налякано спотикається і враз, перетворившись на великого птаха, здіймається в чорне небо й несе його до озера. Він знає: його Устинка там, біля озера, біля розлогої верби, там вона чекає на нього. Там він знайде її. — «Устин-ко-о-о!..»
Вона прокинулася від чийогось шепоту, що промайнув над самісіньким вухом — «Устино-о-о…» Який знайомий шепіт… Де вона чула його раніше? Голова важка, так гаряче, сорочка зовсім мокра від поту… У вікно тихенько постукали. Хто тут, о такій порі? Чорна ніч, злива… Хто б це міг прийти до її хати? Хто? О, вона знає, хто це. То Самійло! Самійло шукає свою Устину! Він повернувся. Він ще не знає, що її більше немає, що то тільки її кохання літає над лісом, витає десь у небі! Але як вона йому скаже про те? Як? Хитаючись, вона підійшла до вікна й відхилила фіранку. Нікого. Дощ тарабанив у вікно, стугонів вітер, небо на мить просвітліло від удару блискавиці. Пес жалібно заскавулів, тулячись до її ніг. Вона всміхнулася. Як вона відразу не здогадалася! То не Самійло, а він, її коханий кличе її. Він чекає її там, над озером, біля розлогої верби! Він повернувся! Таки повернувся! Вона знала, вона відчувала, що він повернеться! Як довго вона чекала на нього там, біля озера, дослухаючись, чи не почує плескіт води з-під весел човна, чи не з’явиться її коханий, чи не принесе вітер десь із тамтого берега голос, що лагідно покличе — «Лісав-во-о-о!..» Вона відчинила двері й вибігла у ніч. Дощ періщив, як з відра, що не видно було й світу, та ноги самі несли її до озера. Позаду біг пес, гавкав, скавулів, наче заклинаючи її повернутися. Вітер бив в обличчя, шарпав на ній тоненьку сорочину, немов зо всіх сил намагався зупинити. Вона бігла, не відчуваючи ані холоду, ані пронизливого вітру, ні дощу, ні своєї хвороби. Ще трохи… Ще зовсім трохи… Трохи…
— Устино-о-о!.. — шумів ліс.
— Ліса-во-о-о!.. — важко зітхало озеро, змучене зливою.
— Я йду-у-у!.. — гукнула вона крізь дощ і вітер. Ще трохи. Ще зовсім трохи… Трохи… В небі зловісно загуло, загуркотіло, біле світло спалахнуло, розірвавши світ на шматки. Вона впала, уражена блискавкою.
...