автордың кітабын онлайн тегін оқу Час збирати метафори
Михайло Блехман
ЧАС ЗБИРАТИ МЕТАФОРИ
«Час збирати метафори» — перша україномовна книга канадського прозаїка Михайла Блехмана. Це — збірка понад 30 оповідань, написаних в різні часи та в різних місцях світу, а також ілюстрації — художні світлини Олексія Кузнєцова.
Проза Блехмана — про кохання та про час. Вона метафорична — звідси й назва, що перефразує біблійний вислів «Час збирати каміння». Ця проза орієнтована на читачів, які шукають у літературі не стільки спосіб розважитися, скільки поживу для роздумів. Вона — про життя, і, як і в житті, в ній багато суму й не менше сміху. В цій прозі — спогади, в ній — спроба покаятися в тому, чого не встиг зробити тоді, в минулому, — а точніше — в тому, що не минає. Адже хіба може час минути? Хіба минуле — не назавжди з нами? І хіба наші фантазії не менш реальні, ніж реальність?
Мова для Блехмана — величезна цінність, безцінний дар, отриманий людиною від Творця. Він обожнює грати в слова, грати словами, обігравати значення слів. Обожнює метафори, алітерації, гру з ритмом — все, що робить прозу не менш поетичною, ніж поезія. Блехман не «називає речі своїми іменами», адже художній твір — це не наукова стаття, не газетний нарис, а — в ідеалі — витвір мистецтва.
Оповідання
Україні
Мольберт
Знаки запитання ліхтарних стовпів перестали сутулитися й випросталися на знак оклику порожньої ранкової дороги, що веде на північ, до мого озера. Майже безшумно пролетів над озером літак: дивись, куди вже встиг долетіти з тих давніх пір. Мені здавалося, що це саме я запустив його, коли він був усього лише літачком… Лінивий дощ повз, не в змозі світ за очі піти як годиться, і поступово заснув десь у горах, сховавшись за соснами, схожими на свічки, що їх нарешті задули після довгої ночі.
Нова картина, здається, поступово вимальовувалася, — але, як завжди, я не був у ній впевнений і втомився від цієї гнітючої невпевненості. Взявши етюдник, я спустився до мого озера, що нагадує краплю дощу, яка розтеклася по долоні. Перелітний гусак реготнув наді мною і перевів насторожений погляд власника на байдужу до всього тлінного перелітню подругу. Гусак був гарний, віддалено схожий на лебедя, однак виглядав занадто гордовито і цим радикально від лебедя відрізнявся. Не слід вважати своє походження, подумав я, — в тому числі власну гусиність, великим достоїнством, щоб його, врешті-решт, не почали вважати недоліком.
Сівши перед етюдником на улюблену лавку, я зітхнув глибше і почав малювати. Острівець, вода, що застужено хлюпає біля берега, радикулітна верба, що викликає тепле співчуття, качури з блискучими, немов вимиті пляшки, головами, невиспані качки, ялинки, що прибігли сюди з мільйонів новорічних листівок. І хмари, як шматочки цукру в охолодженому чаї, не розчиняються в холодному ранковому озері.
Чим довше я писав мою картину, тим більше побоювався, що вона вийде не такою, як я замислив, що їй бракуватиме одного-єдиного штриха — або мазка — останнього, вирішального, штриха-крапки. Щоб глядачі побачили моє озеро так, як хотів я, і не сказали б те, що завжди кажуть: мовляв, так не буває і на моїй картині все — неправда.
— Ваш хлопчик полюбляє метафори, — сказав хтось за спиною, оцінюючи написане.
— Дівчинка, — машинально відповів я і обернувся.
Дивно, що раніше я їх не помічав. Двоє художників, один дещо старший, сиділи за мольбертами. Їхні картини перешіптувалися, як шепоче, шелестить, шарудить жовтневе листя. Картини були несхожі, як дві краплі води, і це робило їх схожими — немов ті ж дві дощові краплі. Я легко зрозумів їхню мову, хоча, на перший погляд, вона не була моєю. Правда, іноді знання мови недостатньо, щоб зрозуміти: адже якщо знаєш мову, очікуєш почути знайомі слова і фрази, — а це, на жаль — чи на щастя? — не завжди відбувається. Я відклав пензель, але молодший сказав:
— Якщо ви прийшли на це озеро, пензля відкладати не можна.
Він знову подивився на мою картину і схвально промовив, звертаючись до колеги:
— Виходить несхоже…
Я не встиг образитись, як старший додав — неквапливо й переконливо:
— Згоден, потрібно віддати автору належне. На щастя, він не намагається відрізнятися або походити.
Молодший привітно кивнув мені, ставлячи крапку, хоча я сподівався, що — краще — кому:
— Намагатися бути несхожим або схожим — це фактично одне й те ж, друже. Продовжуйте уникати обох спокус.
Я зрадів новому знайомству, взяв відкладений на мить пензель і сказав перше, що спало на думку, щоб підтримати розмову:
— А я вас тут раніше чомусь не бачив…
Старший теж посміхнувся і кивнув:
— Потрібні були взаємні зусилля.
Ми розсміялися. Сонце тим часом вийшло в люди і глевким круглим шматочком тіста повисло над острівцем. Ранкове світло було кольору не зовсім дозрілого апельсину. Господар острівця, бобер, вибрався на сушу й поправив вуса.
— Ви правильно визначили вік героїні, — похвалив я моїх нових друзів. — Втім, шкода: я хотів розгадати цю загадку для глядача пізніше. Бажано — в самому кінці картини — коли знайду завершальний штрих.
— Ви вже майже знайшли його, — відповів молодший. — Озеро на вашій картині бачить дівчинка чи хлопчик: воно виглядає як крапля, що розтеклася на долоні.
— Якби дивився я, воно б розтеклося сльозою по щоці, — несумно, але й не дуже весело зауважив старший.
Молодший задумливо затягнувся сигаретою, не помічаючи попелу, що падає з неї пожухлим кленовим листям на почервонілі схили гір.
— Найменше, — подумав я вголос, радячись з ними, — на деталі звертають увагу ті, хто так само неуважний до цілого. В результаті деталі не складаються в ціле, а ціле перетворюється в незначну деталь, яким би важливим не був задум.
— Задум самий по собі не може слугувати виправданням результату, — з відстороненою іронією зауважив старший з художників. — Головне — дізнатися і розповісти правду, якою б фантастичною вона не виглядала, і уникнути фантастики, якою б правдивою не здавалася вона.
— Іноді, — поскаржився я, — фантастика виглядає такою простою, що зрозуміти її більш ніж непросто…
І додав, подумавши:
— Хоча складність у тому, що глядачі найчастіше бажають отримати замість правди — фантастично незрозумілу їм фантастику, котра виглядає спокусливо правдивою.
Мій літачок все летів над озером, ми дивилися на нього і думали кожен про своє, але, по суті, про одне й те ж: про те, що зараз хтось, напевно, дивиться на нас з ілюмінатора і мріє спуститися сюди і пожити хоча б тиждень на бобровому острові, — але літак не зупиняється і пролітає геть.
— Чому ж, — спитав я, звертаючись до молодшого з художників і вдивляючись у його полотно, — у вас на картині наш острів не в озері, а в морі?
Він знову затягнувся і сказав сумно:
— Коли летиш на південь, всі озера зливаються в океан…
За своєю звичкою обов'язково заперечити, особливо тим, з ким згоден, я хотів заперечити, що на морському острові пристойний — а наш був явно пристойний — бобер не прожив би й тижня, — але згадав про важливіше і поділився з ними:
— Я в дитинстві більше за все любив їздити на південь…
— От бачите, — підтвердив старший, — ми всі з півдня: і цей гусак, і ми з вами, і літак, що летить додому, і світло кольору дозрілого помаранча.
Бобер закінчив ранковий туалет, примружився, кинув на нас оцінючий погляд і, не знайшовши нічого вартого уваги, плюхнувся в воду по невідкладних справах. Ошелешена качка злетіла куди очі дивляться, обурено крякаючи на бобра і — розчаровано — на пляшкового селезня, що не спромігся захистити її.
— Втім, — продовжив я, дивлячись на картину старшого з художників, — можливо, їхню нелюбов до правди можна пояснити об'єктивними причинами? Ось, наприклад, — але тільки наприклад, — ця ваша картина. Їй теж, здається, бракує останнього штриха: тут повідомляють якусь таємницю, але ви не знаєте, яку саме, і хочете, щоб цю загадку розгадали глядачі. Я спробую знайти її — для вас, щоб ви зробили останній штрих. От тільки якби ви сказали, що розгадку таки знайти можна і що вона — єдина, шукати було б легше.
Художники перезирнулися.
— Ви говорите як автор, — підбадьорив мене старший.
— Ні-ні! — заперечив я. — Я говорю як глядач — як ваш глядач! Хіба ви пишете цю картину не для мене?
Молодший знову затягнувся безкінечною цигаркою. Старший з художників відповів задумливо:
— Я пишу картини для себе…
Молодший додав:
— Це необхідна умова того, щоб написати картину, яка по-справжньому зацікавить не тільки автора і буде правдивою. Втім, недостатня…
Старший продовжив:
— Ви хочете, щоб я сказав, чи є розгадка? Але ж картина на те й картина, щоб мовчати. У цьому її призначення.
— Призначення ж автора, — сказав молодший, — передати призначення картини.
— А ви не пробували… — почав я і мало не втратив дар мови від власної сміливості, — ви не пробували писати не фарбами, а… словами?
Митці не заперечили проти моєї ідеї.
— Істотної різниці немає, — відповів молодший. — Якщо картина написана словами, дописати її фарбами надається глядачеві.
— І вже від нього залежить, — запально додав я, — чи зуміє він бути достатньою мірою художником, щоб впоратися з цим завданням, інакше художник перетвориться з художника на глядача — власної картини.
Мені захотілося розвинути цю думку, але тут з кролячої нірки виліз, насторочивши вуха, чи то кролик, чи то заєць.
— Найогидніша істота, — скривився молодший. — Люди хоча б різноманітні, їх можна писати нескінченно, не повторюючись жодним штрихом, а ці нудотні створення — всі на одне обличчя, — якщо це взагалі можна назвати обличчям.
— Дуже неестетичний та сірий, — погодився його колега. — У нього геть відсутній прихований план. Вдячний за солідарність, колего, але все ж ваша оцінка надто вже сувора.
Молодший гидливо поморщився і, намагаючись не дивитися на кролика, щось поспішно накидав на своєму полотні, немов позбавляючись від неприємного відчуття. Старший запитав дбайливо:
— Невже кролик і справді може справляти таке сильне враження?
— Дражлива перевага вух над обличчям, — вимовив його колега, не відриваючись від мольберта. — Але, принаймні, він може дати сюжет для невеликої картини. Дуже йому за це вдячний.
Заєць навіть вухом не повів. Він вийняв з жилетної кишеньки годинник ще не модної конструкції та поспішив з усіх ніг туди, куди, здається, запізнювався.
— О часи, о звичаї!.. Так поспішати, щоб забути вдягнути піджак, — зітхнув я, замислюючи сюжет власної нової картини й дивуючись з того, наскільки сильно зайці та кролики можуть стимулювати творчу уяву.
Старший з художників неквапливо промовив, звертаючись до свого молодшого колеги:
— Як ви сказали? Не повторюючись жодним штрихом?..
Ми обидва подивилися на нього. Він довго мовчав.
А день тим часом ставав чи то тривожно, чи то заколисуюче кавовим. Десь у горах, за деревами, що махають стомленими гілками перелітній гусці, починали запалюватися й розгорятися вогники. Гусці було холодно, шкіра покрилася пухирцями, вогні там, внизу, не вабили й не зігрівали, а здавалися їй одним маленьким прощальним вогником на тривожному, неминучому, але бажаному шляху на південь. Над океаном, який виглядає маленьким озером, якщо сидиш на березі біля мольберта і на південь летіти не потрібно…
Нарешті він поділився з нами тим, що, здавалося, турбувало його:
— Я б хотів знайти один-єдиний штрих, в якому вмістилися б усі штрихи й мазки…
— Все штрихи — один штрих? — Задумливо перепитав молодший.
— Так! Я хотів би написати картину, яка об'єднає всі інші — вже написані і ще навіть не задумані…
Молодший затягнувся черговою сигаретою і заперечив:
— Щоб усі решта стали непотрібними? Але тоді нам з вами — і нашому новому приятелеві — довелося б переписати всі свої картини в одну, після чого — зовсім кинути писати. Думаю, останнє так само малоймовірно, як і те, колега, що вам вдасться відшукати цей всепоглинаючий штрих. Сподіваюся, що не вдасться, і ми не раз ще порадуємо порівняно нечисленних прихильників, в першу чергу самих себе, і засмутимо порівняно численних недоброзичливців.
— У першу чергу — теж самих себе, — сумно посміхнувся я.
Вони не заперечили і знову повернулися до своїх мольбертів — таких же, як мій, але не схожих на нього і один на одного.
Я дивився на озеро і на свою картину. Там, за її межами, моє озеро відкривалося кожному по-своєму, а тут — його бачила дівчинка, і мені залишалося зробити один-єдиний штрих, щоб дописати і доказати це, — але не такий, який зробить всі інші мої штрихи безглуздими, а — навпаки — додасть їм сенс. І сенс цей відкриється всім, і тоді кожен глядач моєї картини буде її союзником і співавтором, адже коли міркуєш про чиюсь картину, то цим створюєш свою власну. І кожен глядач побачить моє озеро так, як побачила його маленька дівчинка, разом з якою ми написали цю картину: крапля дощу розтечеться по її долоні, і шматочки цукру не зможуть розчинитися в холодній воді. І ця моя картина розповість глядачам правду, бо не стане копією того, що зображує, адже копія і підробка не можуть бути правдою.
— Копія, — сказав молодший з художників, — це всього лише безплідна спроба зобразити результат.
— Зате правда, — підтвердив старший, — це успішне зусилля зрозуміти процес і розгадати причину.
Береги, схили гір, вода, острівець, дерева стали темно-кавовими, шматочки цукру розчинилися в потемнілій воді.
— Ви думаєте, мені не варто відкладати пензля? — зважився я на найважливіше запитання.
— Відчувається нерозривність, — зауважив старший. — Цим питанням ми свого часу мучили себе, тепер — в своє — ви мучите і себе, і нас? Це тішить, колего.
Молодший посміхнувся, востаннє на сьогодні затягуючись сигаретою. З неї впав вогник, і я встиг загадати бажання.
— Приємна безперервність. Що ж до суті того, про що ви питаєте себе і нас, то — головне — продовжуйте ставити знаки запитання, і не тільки в кінці, але й на початку, коли картини ще немає. Тоді вона напевно буде.
Дощ невпевнено підповз і капнув знайомим коктейлем мого «Гроту». Береги озера стали зовсім фіолетовими. Фіолетових фарб було так багато, що ними можна було б написати нову картину, і я вже знав, що обов'язково напишу її, от тільки знайду останній штрих для цієї.
Моїх друзів ставало не видно у фіолетовому кінці дня. Перешіптування їхніх картин злилося з шурхотом листя, тихим хлюпання і — подекуди — хлипанням води біля берега, потріскуванням дров у камінах, відкорковування пляшок. І ще цвіркуни невтомно і безперервно строчили по якомусь своєму іграшковому ворогові.
Я склав етюдник і пішов до своєї машини.
Назустріч, туди, звідки приїхав я, прямувала дівчинка. Вона йшла туди, де вже піднімалося сонце, схоже на щойно спечене, ще гаряче печиво, а в долоні у неї світилася крапелька води, схожа на моє озеро. І я зрозумів, що останній, головний штрих повинен додати до моєї картини не я, а мій глядач, і у кожного глядача цей штрих буде не схожий на інші, і саме це зробить все штрихи схожими один на одного, саме це зробить їх єдиним штрихом.
— У твоїй руці наше озеро стає ще загадковішим і зрозумілішим. Всі разом ми обов'язково домалюємо його, — пообіцяв я їй.
Щоб кроки не заважали слухати, дощ перестав іти й по-заячому нашорошив вуха.
— А ви художник? — з надією запитала вона…
Я поїхав тією ж дорогою на північ. Іноді зупинявся, щоб спуститися до мого озера і продовжити свої нерозривні — безперервні — картини. Я знав, що буду писати їх — фарбами, запахами, словами, звуками. І мріяти про те, що знак запитання — не зараз, а хоча б колись — перестане сутулитися, розпрямиться й стане знаком оклику. Або просто зникне, і від нього залишиться крапка, що робить запитання і оклик такими схожими.
Я знав, що дорога буде різною. Іноді вона буде шелестіти під шинами моєї машини, як шарудить жовтневе листя під ногами. Або втомлено зітхати, відгукуючись на тихе попискування коліс старої сільської брички. Іноді — тисячі нездійсненних срібних соверенів будуть дзенькати й цокати по бруківці.
А час перелітною гускою летітиме у зворотний бік, через озеро-океан і, судячи з усього, не захоче повертатися в чудесні, холодні краї.
Моїм друзям, які — так вже вийшло — зі мною незнайомі.
Стукіт
Будапешт — бо там холод, там мене б'ють і ображають.
Кора Оливі — Хуліо Кортасар
— Ви мене знаєте з хорошого боку, але ви мене взнаєте з поганого.
Поручник Дуб. Ярослав Гашек
Сонце кольору свіжовимитої тигрової шкури
Михайло Блехман
1
Стукало.
Власне кажучи, світало, темніло, холодало, тепліло як колись. Але головне — поступово ставало головним — стукало.
Раніше такого не було. Ну, бувало, що стукне і перестане, я не заперечую, але щоб стукало постійно…
— Твоя наївна забудькуватість розчулює. Стукає постійно, і стукіт цей із заднього плану періодично виходить на передній, подавляючи інші звуки. Він, немов крапля, довбає камінь частотою падіння. Втім, і силою теж.
— Думаєш?
Він знизав плечима, ми пригубили, не цокаючись:
— Намагаюся не думати, але не виходить.
Коли сам — самотності немає. Звідки їй взятися, хто її принесе? Самотність настає — я наполягаю на цьому слові, — самотність настає, коли самим бути перестаєш. Таке вже в неї, самотності, головна властивість: чим ширше коло, тим воно вужче. Замкнуте коло — найвужче. Наступ — це нав'язування чужих кумирів, інакше в чому сенс наступу?
— Хіба наполягаєш — ти? Ось дивись.
Він розкрив мій альбом на старій сторінці. Нові у мене теж є, але до них не достукатися.
— Чи не достукатися? Забудькувата наївність! — похитав він головою. — Переконайся в моїй правоті, як би мені не хотілося опинитися неправим.
Я із задоволенням, в котрий вже раз, подивився на витіюватий тризуб, ні на що не схожий, скільки не проводь паралелей. Та й меридіанів — пожартували ми одночасно, хоча обидва не залишилися повністю задоволені тонкістю жарту. Як світанок у незабутому, незабутньому полі, він світився жовто-блакитним світлом, і було свіжо й тихо, а тому несамотньо — хіба може бути самотньо, якщо ти — сам? Якщо немає чужих кумирів.
— Подивись, — порадив він. — І вслухайся.
Тиша відходила від нас. Я вдивлявся в облямований зубцями тризуб і починав розуміти: причина — в стукоті. Тризуб все ще не переставав мерехтіти і виднітися, але тиша йшла нечутними кроками, розсіюючись і поступаючись місцем все більш наполегливому стукотінню, що заважало мені бути одному наодинці з блакитним світанком, що піднімався над жовтим полем і тихо опускався на нього. Самому на по-ранковому жовтому піску, що обрамляв блакитне море і цим же морем обрамлений.
Стукало.
2
На піску, що поступово втрачав жовтизну, на пшениці, що повільно зминається, на воді, що чомусь — чомусь? — чорніє, казна-звідки проявлялися сліди. Вони з’являлися в такт ритмічному стукотінню: стук — слід, стук — слід, і знову стук — і знову слід.
Слід, схожий на штемпель, з яким лист ніколи нікуди не піде, скільки б його не чекали там, за полем, за піском, за морем і небом.
— Ну от, а ти, судячи з усього, думав, що на воді сліди не залишаються? Бачиш, які чіткі? Це тому, що вода почорніла. На блакитній або бірюзовій — хіба вони б залишилися, ці сліди, що не припиняють ритмічно стукати?
Як багато чужих кумирів. Сліди належать явно не їм, але одні, я думаю, неможливі без інших. Стук відповідає чужим кумирам, в них є щось спільне, адже кумир на те й кумир, щоб залишити слід. Його створюють саме з цією метою, хоч і сказано — не сотвори.
— Ти виправдуєш свої кумири і заперечуєш чужі?
Хотілося відповісти не замислюючись, але слів не вистачало: напевно, їм заважав підбирається все ближче стук.
Він махнув рукою кудись у бік заходу сонця:
— Не звертай увагу, розвійся. У мене є вірний засіб: чергове оповідання.
Я пустив по воді плоский камінчик, і він потонув, коли наткнувся на твердий слід, не знайшовши місця, де б слідів не було.
— У мене теж, — зізнався я.
Це легко — якщо зізнатися хочеш, а не змушений.
3
Про оповідання не можна з певністю сказати, про що воно. Інакше це не оповідання. Не краще й не гірше — просто не оповідання, як би воно не намагалося ним прикинутися. Лише замкова щілина, до якої підходить будь-який ключ.
— Замкова щілина або непроханий слід, що залишається в такт монотонному стукоту.
Він пригостив мене сигаретою, але я давно кинув. Він струсив попіл у блакитну воду: вода під мостом звучала і мчала до нашого з ним моря невтомним вальсом.
— Думаєш, і моєму? — затягнувся він.
Добре, коли запитують, як запитує він — щоб отримати відповідь, а не щоб видати за відповідь власне запитання.
— Моє море — це те, про яке хочеться мріяти. І те, в яке впадає річка з оповідання. І те, в якому немає чужого йому стуку, тому що до свого моря можна прийти тільки дуже тихо, стукіт і море несумісні. Те, що любиш, зі стуком несумісне.
А стукіт не припинявся.
Так не можуть стукати жіночі туфлі:
— Твоя героїня йшла безшумно, хіба що сніг натруджено й непривітно скрипів у неї під ногами. Але скрип і стукіт — зовсім не одне й те ж. А поруч зі слідами її черевичків, і замість них, і на них — налипнули гуркітливі сліди босих ступнів, що прийшли з цього боку моста і йшли на той. Вони йшли й залишалися на воді, що тече під мостом і з блакитної стає брудно-безбарвною. А вони все стукають та стукають.
— Я напишу так, — сказав він, і вода забрала недопалок з-під мосту кудись до нашого з ним моря:
«Ось іду по обледенілому мосту, ось сніг забивається мені в діряві черевички».
— Ти хочеш сказати, що це — той самий міст, на якому вона хотіла зустріти себе-другу, під іншим небом, над річкою, колір якої колись не відрізнявся від мого неба, а зараз вона стала схожа на скислий майонез, кажучи твоїми словами?
Він задумався, дивлячись на воду. Від протічної води не хочеться відривати очей, це ж не вогонь, хоча кажуть, що й на нього можна дивитися нескінченно. «Навіщо? — подумав він і подумалося мені. — Всі вогні — все одно вогонь, це вода завжди різна, річки не схожі не тільки на моря й озера, але й одна на іншу».
— У неба немає множини, — припустив я. — Добре, що вони не знали про це.
Чи все ж погано?
— А кажуть, що цей міст розділяє місто, — похитав він головою.
Заперечувати — моя найбільша пристрасть, і я заперечив із властивим мені духом протиріччя всьому на світі:
— Навіть тире не розділяє, а тим більше — міст. Хіба мости наводять не для того, щоб з'єднати? І хіба спалюють не для зворотного?
Роз'єднує не міст, а постійний, неминущий стукіт, що не залишає надії, але залишає сліди.
Сліди замість надії.
Надія, що йде безслідно, без сліду схожа на спалений міст.
