Римуючи передмовою бекґраундовою
Перемикаючи клавіатуру межи «мовою найавтохтоннішою» й «лайкою окупантською» та помічаючи забагато непроханих паралелей, орґанізатори (хости, або гости) volens-nolens помічали присутність у меню текстового редактора (наразі не ліцензованого та й давно вже не апґрадованого) ще однієї з мов достатньо давніх, аби іґнорувати можливість використати таку заради кодифікації гостей. Отже, окрім імення власного (мабуть дещо піднесеного та стилізованого з метою сиґналізувати безупинного поступу вперед), кожен з наратовних отримає й нові імення — звісно, винятково задля «меддльування» у підступні пляни аґресора. (Пильний читач помітить, що ми дозволятимемо собі так само вільно перемикати між стандартами та «диялєктами» мови, давнішої за пракріті й настільки ж далекої від стандартизації, що втім не заважатиме суворим та безапеляційним вирокам численних комісій та інститутів нацпам’яті).
Коли ж бува комусь видаватиметься, що найменування нашого оповідання (див. Лексикон прикінцевий) відсилає до кодових імень Пауля Целана чи то пак Паула Коельа-урфатера-допотеріанського-магікореаліз/у/мА-клубного (перепрошуємо за франкову демотику купюрових взірців), то повсякчасність зазвичай відповідає на це непросте питання майстерніше за сучасність.
Отож, дійові особи:
Європєєнко (Гюбро-Жебрий), же також фігуруватиме як Рофе Леха («зціли-ся/ідол-для-себе/нарцис»); славетний тим, як спочатку надурив аґресора, «зворушивши» на декілька премій за відданість традиціям мовленнєво-мисленнєвого окупування та згодом, облишивши родину напризволяще, втік з окупованих земель задля поробляти євроремонт у колисці усіх прадавніх наративів.
Бойчишен (Вуйків), відомий відтепер як Бейт Сміхот-ве-Хохмот (або Самех ди Змарей): здобувши, як більшість несвідомих діячів, перший фах з окупантських літератури та мови (та згодом заперечуючи будь-який стосунок до такої не лишень себе, а й постатей на «ґ’штальт фон Тшехофф унд цу Тольстой»), свою роль вбачає у тім, аби розважати натовп редагуванням не вельми писемних письменників — конвертів з окупованого бекґраунду — й удавати первісно-цнотливу необізнаність щодо існування інших стандартів мовлення окрім дияспорсько-придихального, водночас розуміючи їдеял полікультуральності у сенсі перехідної північнозахідноеуропськости (себто, полону полонізмів як суми рідномов’я, а чи, на край, /йо/кунд-еровості із елементами замовчування реакції на таку та її різновиди з боку вочевидь акцидентальних нобелевських призерів як-от Юсеф «Бро» Бродський, котрий недогляд ще доведеться покомпенсувати ретельнішим відбором гостей).
Шерпа-Серпанкова (відтепер Кере-лоКтов): зайнята, ята, займана та обіймана-проята експериментами у ототожненні чуттєвості та рідноавтентичності, а втім ставиться до власних експериментів йокундне (зокрема — до практичних).
Нєпрімірєнцев (Мор Ейфо-Енпо) поклав життя на те, аби «мовою окупації» дорівняти будь-яку присутність у культурному просторі альтернативно-ліберального (щодо домінантного) дискурсу до загрози демократії (звісно, у версії того ж таки «все терплячого» мейнстрим-нарративу as befitting Intransigentsia).
Undrucklich-Entdrueckig (не отримав кодової назви, адже Дерх чи Драш пасують «му не краще за свої ейн-заперечення, навіть коли самий вбачає себе Urdruck): підсумок свого доробку, філософії та просвітницької місії висловив у заклику до всіх щирих патріотів продовжити «славетну леґацію» еміґрування у перших лавах, наводнення Заходу своєю присутністю та натхненного повчання звідти всіх «лохів», що мали необачність залишитись.
Тра Прадаса (буде знаний як Таур Пардес: на одміну від книгарів ніцнетямущих, хоч плутає бринзов-будзем попри заявлене рідноріччя, бодай замислюється над речами тонкими та малохимерними, що з них кепкувати кепське; не раче-бо мирночолий чолов’яга подібної ржини, на відміну від феркертів смислу та первертнів (sic!) розуму, курфюрстів штучності й еорлів стебу, кмітливих тіунів Кліки та гонорових закупів клюбних чеснот).
Присутня також діва Кліть (Ткель улаПарес), що, за версією Езруха (Езра ди Кльуш-крайот), періодично розквітає та звітує за причини в повіршованих модусах, котрі можна зчитати по-сороміцькому, а можливо — цілком без еківоків. Те саме, як видається, стосуватиметься й її пойменування.
Зрештою, вимальовується також участь декого або декількох аґоністів, що вони, наче постать о трьох головах, а чи гай, що не розпорошується на окремішні деревця, губляться поміж споріднених імен: Ляк Вададей-Докумара (Дакик дійШіва), Лабко Дряг-Дранг (аль-муМудресе) та Драй Лубок (Бе’ел Лейб). Навіть припускаючи теоретичну неспорідненість бодай двох із перелічених, їхнє унікальне та індивідуальне існування дещо суперечить правилам диференціації ринкової, або сприйманої, вартості на фазі «червоно-океанічного» перенасичення ринку сурогатами, окрім хіба же випадків «жорсткого бандлінґу», а чи то ледь прихованого емулювання брендів. Так чи так, ми надали їм кодових імен, що стануть у пригоді на період пошуку гідних сегментів та ніш. Себто — і то стосується решти — на шляху кропіткого та тривалого шукання справжніх питань, що не передбачають (терплять, дарують) буцімто-відповідей.
Дещо непрямо, по-через характери півхарактерників, присутній там само є Шатан (aka Негустан). А у версіях редукування поезій до римовки «мовою не окупантською» — й Ратлер (Reichlos, або Кеб Хаблот).
Головними героями, цілком артикульовано та дещо підспудно, виступатимуть Целанів дух (не обов’язково персональний) та сучлітів подув. Останній, зокрема, репрезентовано Елітістю, чи Елітощами.
Сутності підлягатимуть викриттю…
Спершу відмовімось од використання кліше на кшталт «прочиняти» та «виснувати» — сього джентльменського набору гуманітарія, що покликаний слугувати ознакою належності та знаком якості у клюбі необов’язкових гуманітаріїв — ґєніїв недомислення та недобудови, що шукають наслідувати Леонардо бодай у цім театрі тіней, подіб, симптомів.
Додатковою ж конвенцією, такою собі лемою та гіпотезою, що потребуватиме доведення та може виявитись однією з центральних теорем дискурсу, буде наступна. Схожість найбільш придатних чи менш доречних термінів з «окупантськими» (надалі се та інше вживатиметься без лапок) еквівалентами не тотожно окупації чи колаборації, не вимагає міграції чи концептуального вигнання-пересуву-фільтрації, і може саме по собі виявитись жаданою руїною небезпечної ілюзії, що явить життя для справжніх альтернатив та їхнього різноманіття або взаємодії як запоруки їх самопідсиленого буття.
