Відразу ж сідає на стілець, підставляє під сонце прозоре, наче з воску виліплене, обличчя, жадібно обводить вирослими за час хвороби очима двір, будови на ньому, сусідські хати, що позирають цікавими вікнами з-за високих плотів. В такі хвилини Тані здається, що тато хоче глянути кудись далі, аніж може сягнути людський зір. Тато немов поривався в оті безмежні лани, що вгадувалися за хатами, навіть сюди доносили ледь чутний шерхіт достиглих хлібів, прохолоду ярів та байраків, запах густих конопель, віддалений виспів сталі під мантачками перших косариків. Може, тато бачить уже себе на легеньких бігунцях, а мимо пропливають лани, рясніють чоловіки та жінки, що вийшли збирати насущний свій хліб та й вимахують серпами і косами? А може, мандрує понад Хоролом, обіймаючи зором і річку, і луки, і густий верболіз, і далекі дубові гаї, що вписалися в обрій зеленими плямами, і білі хмаринки на небесному тлі,— усю божу красу, створену на радість людині, яку вона в сліпому егоїзмі своєму так часто не помічає, не шанує, не оберігає, а нищить, плюндрує, псує? Може, саме над цим задумався зараз тато, бо печальний усміх лягає йому на вуста, позбавлені крові, аж сірі на колір?.. Таня цього не знає. Їй тільки жаль тата. Так жалко, що хочеться плакати, однак вона щосили стримує сльози і вдає із себе веселу, повну надії, ні, навіть упевненості, що тато скоро стане на ноги.
