Олександр Адилін

Стрийська стежина

Шрифты предоставлены компанией «ПараТайп»

© Олександр Адилін, 2019

Весела та добра розповідь про подорож Стрийською стежиною. Цей туристичний маршрут автор книги розробив сам та назвав його так тому, що мандрівка проходила мальовничими та цікавими містами, містечками та селами які розкинулись на берегах річки Стрий або поряд з нею. Красиві водоспади, запаморочливі краєвиди Українських Карпат, прадавні скельні монастирі та давньоруські наскельні фортеці-гради, автентичні села й добрі люди — все це та багато іншого є в цій розповіді.

18+

ISBN 978-5-4496-1682-1

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Оглавление

1. Стрийська стежина

Я приїхав з Луцька у Львів поїздом Ковель-Чернівці близько першої години ночі. Моя наступна електричка відправляється о сьомій ранку. Щоб не сидіти на вокзалі сім годин я вирушив на Високий замок. Мені хотілося провести ніч в тиші та роздумах дивлячись на вогні нічного міста. Чомусь я думав, що з понеділка на вівторок там нікого не буде, наївний. Вільна лавочка залишилась лише одна, якраз для мене. З одного боку сиділа компанія студентів та випивала — горілку, пиво, вино й все, що горить. Вони поводили себе спокійно, але голосно, та намагалися перекричати іншу компанію, яка співала російський шансон під гітару. Це мене не абияк здивувало і спочатку мені здалося, що вони не місцеві, але коли вони закінчили свій виступ і я почув їх мову стало ясно — це львів'яни. А ще обидві компанії сильно матюкалися. Так, що навіть у мене, загартованого армійським сленгом прапорщиків в'янули вуха. Особливо гидко це звучало з уст гарних дівчат.

За якийсь час співоча компанія пішла, а до першої приєдналося ще кілька чоловік. Вони поверталися чи то з карнавалу чи зі збіговиська сатаністів я так і не зрозумів. Хлопець був з бітою жовто блакитного кольору, а дівчина з дешевим мачете які продаються у туристичних магазинах і на заправках. До ручки тесака була прив'язана довга помаранчева стрічка. На дівчині було чи то кімоно, чи то пончо, чи то плаття типу, як в Пугачової. Хоча перше, що спало на думку коли я її побачив — на холеру вона наділа на себе простирадло з діркою під голову. Образ доповнювали двійко великих ієрогліфів (один в один, як на постільній білизні) спереду та заду.

Але найдивнішою компанією було два індуси. Вони не пили, не курили, не шуміли, а просто стояли на горі й дивились у далечінь. Ніби краєвид гарний, ніби романтика, але для двох чуваків які в принципі то й на геїв не схожі, тусуватися нічого не роблячи цілу ніч на горі!!? Можливо їх з гуртожитку виселили, а можливо у них було якесь індуське свято яке потрібно зустрічати на найвищій точці міста. Не знаю! Між собою вони говорили на мові схожій на пакистанську з іншими на англійській, а слово Саня вимовляли українською навіть без акценту.

Коли у студентів-сектантів закінчилося горюче вони перейшли на траву. Для дозаправлення вони спускалися трохи нижче по сходах та присмоктувалися по черзі до сопла бульбіка.

Але навіть після таких коктейлів вони поводилися спокійно. Індусів не чіпали, не хотіли розпочати міжнародний конфлікт, а мене взагалі обходили іншою стороною. Чомусь мій туристичний рюкзак Pinguin асоціюється у людей з АТО. Він хоч і зеленого кольору, але не захисного, а навпаки яскравого. Та і я одягнений не в камуфляж, а в трекінгові штани та футболку, єдине, мої сабо Crocs, камуфляжні!!? І це вже не вперше, лише за цю подорож мене приймали за фронтовика тричі.

Та найбільший страх на веселу компанію навела моя вечеря а ля сніданок. Я ніколи не брав, а тут якогось дива взяв, варені курячі яйця. Мені і їсти ще не хотілося і в громадських місцях типу вокзал, автостанція, парк й тому подібне з тормозка я перекушувати не люблю. Та мені так не хотілося возити ті яйця, що я їх вирішив поїсти. А в мене вже давно є звичка розбивати шкаралупу не об якийсь сторонній предмет, а у свій лоб.

Після такого ритуалу вся компанія чемно зібралася, наклала повні смітники пляшок і гарненько рядочком пішла геть.

Залишилось тільки світанкове місто і два Раджкапура які тепер дивилися на мене як на СанюШивуБрахмапутру.

Але і мені вже було час вирушати на вокзал. Я йшов Городоцькою вулицею. Будинки сонно потягувалися додивляючись останні сни, поряд шурхотіли по Львівській бруківці поодинокі автомобілі. А позаду мене викочувалося велике червоне Сонце. Воно заливало вулицю по обидва боки теплим ніжно-оксамитовим світлом і показувало мені шлях до нового дня і нових пригод.

Ранкова свіжість гарно підбадьорила, а сонечко підзарядило моє тіло, але тепло електрички потроху розморило і мене почало хилити на сон. Воно й не дивно, адже минулої ночі я майже не спав.

В пригоді став сучасний гаджет, тобто мій смартфон. Кілька секунд та рухів пальцями й будильник пише, що розбудить мене через годину і скількись там хвилин. Що ж якийсь час можна розслабитися і якщо не поспати то подрімати.

Людський інтелект цього разу перевершив мізки робота — природний годинник в моїй голові на кілька хвилин спрацював раніше, ніж будильник в телефоні.

Через деякий час я стояв на пероні станції Миколаїв-Дністровський. Над головою висіли свинцеві хмари, парило. Дихати було важко, чи то через високу вологість і температуру повітря, чи через смог. Поряд був Миколаївський цементний завод, дві височезні труби підпирали хмару темно синього з відливом фіолетового кольору. Я так і не зрозумів чи то були атмосферні чи хмари диму які викидав завод.

Від залізничної станції до містечка півгодини ходу. Дорогою запитую людей, як краще пройти до грота «Прийма», але місцеві не тільки не знають дороги їм навіть не відомо про існування такого гроту. В пам'яті тримається карта місцевості в кишені лежить смартфон з навігатором в допомогу.

Безпосередньо, місто зустрічає мене вуличкою з красивими старовинними будинками навколо яких цвітуть величезні кущі троянд. Гарно!

Невеличке місто може похвалитися великим палацом культури з білими колонами. На фронтоні напис «Patriae decori civibus educandis» — освічені громадяни є окрасою батьківщини. До речі, таке ж гасло викарбувано на головному корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка. Цікаво скільки освічених громадян торгує на стихійному базарі, що розкинувся на площі перед палацом. А, що зручно. До обіду продаєш турецькі лахи з розкладного лотка, обідаєш під клейончастим дахом свого бутіка, а ввечері йдеш культурно просвітлюватися.

Десяток людей різного віку не змогли підказати коротку дорогу до урочища «Прийма», але неподалік культурного центру Миколаєва інтелігентна пані схожа на викладача української мови прояснила ситуацію. Показала в якому напрямку йти та зробила зауваження щодо моєї вимови, виявляється я не тільки пишу з помилками, а ще й розмовляю не правильно.

За кілька хвилин я зустрів двох чоловіків які йшли в потрібному мені напрямку. Вони провели мене до виходу з міста, далі я піду сам.

Когось може здивувати чому я так часто запитую дорогу, при тому, що у мене ще і є навігатор. На це є певні причини. Я вже неодноразово стикався з неточними даними у GPS-навігаторі та й місцеві частенько давали хибну інформацію. Особливо коли запитуєш про відстань аборигени які як правило пішки не ходять, а їздять велосипедами, кіньми, тракторами й автомобілями зменшують реальний кілометраж в кілька раз, в залежності від того хто чим їздить.

На цьому кінці міста теж були гарні будинки, але розбита дорога. За садибами виднівся пагорб на якому стояв хрест і, здається, капличка. Містечко плавно перейшло в село, назву якого я на жаль забув. Обабіч паслася чорна, як ніч корова та стояв пам’ятник»…жертвам більшовицького терору». На п'єдесталі перераховані прізвища борців за свободу, після десятка імен згадали й невідомого з Волині.

Я йшов далі й на сьогодні мої пригоди тільки починалися.

Сільська дорога привела мене до лісу. Тут знаходиться дендрарій «Радів». Ґрунтовка розбита лісовозами давала надію на можливість зустрічі людей. Щоб уточнити напрямок руху. Поки йшов по навігатору. Та через півгодини таки зустрів місцевого грибника. Любитель тихого полювання сказав, що мені потрібно іти в іншу сторону…

Залізши в непрохідні хащі зрозумів, що я або поворот пропустив або пішов не туди. Вирішив повертатися до перехрестя і там постаратися знайти шлях. Мені знову пощастило, зустрів лісників які не тільки дорогу показали, а ще й підвезли до потрібного повороту. Виявилось з самого початку навігатор вів мене правильно і я майже дійшов до цього місця. А грибник не помилився він відправив мене на хутір Прийма (виявилось є такий) через який я проходив, а про однойменний грот він можливо і не знав. Для себе я зробив висновок, що на майбутнє потрібно точніше ставити питання.

З основної дороги у ліс йшла малопомітна стежка. Основною прикметою цього повороту була купа старої битої цегли. Хто і навіщо її сюди привіз залишиться загадкою. Те що я називаю поворотом так можна назвати з великою, ні величезною натяжкою. Адже, як я вже говорив у бік веде стежина заросла чагарниками, можливо я на неї й уваги не звернув би. Принаймі, мені здавалося, що до урочища ходять частіше і стежка має бути більш протоптана. Та основні пригоди були попереду.

Побродивши лісовими нетрями зо дві години я добре нагодував комарів, переніс з місця на місце десяток кліщів, пробирався крізь кропиву, обходив борщівник і коли вже майже був готовий здатися та виходити з Радівських джунглів, так і не знайшовши Прийми, випадково натрапив на вказівник “ Печера 500 м». Вказівник був, а стежка знову губилася в хащах, щезала, розходилась. Ще через хвилин сорок я таки натрапив на ще один вказівник і вдалині між стовбурами столітніх буків показалося щось схоже на печери.

Сам грот вразив менше, як дорога до нього. Я стояв на камені по якому тисячі років назад ходили первісні люди, тут був їх мисливський табір. В таких місцях, зазвичай, мене наповнюють дивні відчуття. З пітьми минулих століть виринають магічні істоти-примари, чуються чарівні звуки й головне весь навколишній простір наповнює дивна енергетика.

Цього разу не було нічого. Я був втомлений з мокрими брудними ногами. До розпашілого тіла прилипла мокра футболка на відкритих частинах тіла залишки моєї крові та тіл комарів, на голові павутина. Я хотів скупатися й змити піт, бруд та втому, але купатися не було де. Перепочивши трохи часу зробив фото, без особливого апетиту. Одягнув заплічник та пішов назад, на станцію щоб їхати вперед до нових пригод. А вони тільки починалися. Дорога до грота «Прийма» виявилася не найважчою у цій подорожі, але про це я дізнався вже наступного дня.

Повертатися вирішив іншою дорогою, час дозволяв це зробити. Тому вийшовши на лісову дорогу повернув ліворуч. Через кілька хвилин ліс закінчився і праворуч виднілися дві труби цементного заводу. Зліва були зелені гори-пагорби. На підході до автомобільної дороги побачив два вказівники, один говорив, що до печери два кілометри інший показував напрям велосипедного маршруту. При самій дорозі стояв пам'ятний знак на честь двох повстанців які загинули в цій місцевості.

Через трохи часу я підійшов до мосту через річку Дністер та вирішив скупатися. Пошук місця де можна зайти у воду зайняв чимало часу. Так і не знайшовши хорошого заходу поліз у річку з крутого берега.

Вода була мутна, але досить прохолодна. Змивши бруд збадьорившись у цілющій воді з неабиякими зусиллями виліз на тверду поверхню, одягнувся та пішов селом Розвадів на станцію Миколаїв-Дністровський. Дорогою зайшов в місцевий магазин та купив собі на вечір пива.

День добігав кінця, а я приїхав електричкою у Розгірче. Пройшов містком, який місцеві називають лавкою, через річку Стрий і попрямував до місця де ночував минулого разу. Тут мені доводилося бувати близько року назад під час подорожі до скельного монастиря який знаходиться неподалік.

Розмістився на березі річки. Знову покупався поправ одяг і вирішив готувати вечерю, але чомусь не сиділося мені. Місце хороше — чисто, поряд є дрова й вода та щось і їсти ще не хочеться та й до заходу сонця є трохи часу. Тому вирішив іти далі.

Назустріч за гори викочувалася велика чорна хмара, вона йшла в мій бік, а я їй на зустріч. Вийшов на автомобільну дорогу і наші шляхи пересіклися, поки дійшов до автобусної зупинки трохи намок, але на дворі літо та й одяг сухий в заплічнику є.

Маршруткою доїхав до повороту на село Тишівниця, а далі пішов пішки до наступного місця яке мені хотілося побачити, до Княжих скель. Над головою вітер по небу гнав чорні грозові хмари, вони летіли у ті місця з яких я нещодавно пішов. Напевно добре, що не залишився там на нічліг.

Прогулюючись берегом, тої ж таки, річки Стрий милувався величезними скелями які наче кам'яні велетні вийшли з лісу до прадавньої ріки води напитися. Робив фото, придивлявся місця для табору, адже ночувати в такому красивому місці на березі мальовничої річки дуже приємно. Тут би ще й спінінг покидати, але сьогодні я без рибальських снастей. Перейшов мостом на протилежний берег і спробував піднятися на скелі та лише трохи заглибився у ліс. Стежка була слизькою від дощу, а повалені дерева заважали йти по ній з рюкзаком за плечима, та й темніти починало.

А я все не хотів зупинятися. Азарт ходьби захопив мене сьогодні й мені хотілося йти та йти щоб побачити побільше гарних місць.

До Верхнього Синьовидного знову під’їхав маршруткою. На дворі вже були сутінки. В самому селі місця для привалу не знайшов, поряд були гори, але до них ще потрібно дійти та знайти місце де заночувати.

На очі мені натрапив залізничний вокзал. Давно залишений, проте з залом очікування. Всередині було досить чисто та стояли лавки-стільчики, які зазвичай стоять на наших вокзалах. Тут сьогодні буде мій дім. Води щоб вмитися немає, але є вологі серветки, вогонь тут не розведеш, але сьогодні можна обійтися і без нього. Всередині тепло, а вечеряти я буду хлібцями, киндяком (в'яленим м'ясом) то чорним шоколадом.

Після перекусу й відпочинку я ще сходив у кафе яке було поряд. Підзарядив телефон і попив чи то чаю чи кави, вже не пам'ятаю. На вокзал повернувся коли було темно. Розклав на сидіннях мокрий одяг, який поправ у Розгірче, щоб сушився, дістав спальник та ліг спати. Ось такий шалений вийшов день, перший день у цій подорожі. Попереду мене чекали нові пригоди, місця та люди.

Як не дивно за цілу ніч у вокзал ніхто не заходив та не турбував мене. Лише з вечора забігла місцева дітвора, схоже, що покинутий залізничниками вокзал вони перетворили на місце для ігор, а трохи старші для перекуру. Та побачивши мене, страшного мандрівника, швиденько розбіглися.

Я гарно виспався, одяг підсох. Після ранкової зарядки та сніданку — водою й горіхами з медом мені було час рушати далі.

Неподалік вокзалу натрапив на старий невеликий меморіал. Схоже, що його давно не доглядали — бур'яни в людський ріст, на п'єдесталі злущилася не тільки фарба, а й штукатурка. Сам пам’ятник чи то без голови, чи що з ним не так я не зрозумів в такому жахливому він стані. Знизу була табличка з іменами солдатів які загинули у цих місцях.

Я розумію, що радянська влада завдала чимало лиха місцевому населенню, яке до останнього чинило їй спротив, а в тутешніх лісах та горах було багато повстанців. Напевно солдати імена яких викарбувані на тій табличці вбили не одного батька, сина, брата чи сестру жителів цього селища. Але ж і вони були чиїмось синами. Вони були солдатами й були змушені виконувати наказ і дуже часто не розуміли проти кого воюють, адже пропаганда в ті часи була надзвичайно потужна. На мою думку, меморіал потрібно або взагалі зрівняти з землею щоб і сліду не залишилося або доглядати належним чином, адже в землі всі рівні. Всі ми з землі вийшли туди й підемо. А насміхатися над пам'яттю загиблих воїнів не можна, навіть, якщо ці воїни були ворогами.

За парканом цього поховання розташований пам'ятник видатному українцю, який теж був солдатом не з власної волі — Тарасу Григоровичу Шевченку. Як насмішка над сусідами прилегла територія чистенька, кущі підстрижені, бордюри побілені.

Пройде півроку після цієї подорожі й в одній з мандрівок я побуваю в Золочеві. Там є дуже давній та красивий цвинтар. Багато гарних пам'ятників та стародавніх склепів. Але найбільше мене вразило хто там похований. Поряд лежать австрійські вояки, які загинули в роки Першої світової війни від рук Російських солдат; червоно армійці які загинули від рук борців за свободу України; Українські повстанці яких замучили в тюрмах НКВС. Також тут лежать євреї, католики, атеїсти, православні. Всі рівні у землі, ніхто між собою не воює не б'ється не свариться. Усім вистачило клаптика землі тут і волі десь там. Адже лежать тут звичайні солдати які не воювати й вбивати хотіли, а жити хотіли. Хотіли трудитися на своїй землі, кохати, ростити дітей, доглядати стареньких батьків, радіти життю та царі, імператори, президенти розпорядилися по іншому. Промили добряче мізки вчорашнім юнакам і сказали, що навкруги вороги яких потрібно ненавидіти та нищити жорстоко і під корінь. Так було сотню років назад, так є нині, так ще буде довго після нас, на жаль…

Всі до одного склепи та могили прибрані, є звичайно такі які прибирають по кілька раз на рік, а є й такі, що раз в рік, але в загальному порядок і жодного зруйнованого надгробка.

Постоявши на меморіалі і біля Тараса Григоровича згадав усіх та вклонився усім й вирушив далі.

У Верхньо Синьовидному я застопив буса та під'їхав кілька кілометрів до села Корчин. Що ж поки мені щастить і я рухаюся досить швидко. В селі ловлю кілька гарних кадрів та вирушаю до водоспаду Гуркало.

За селом знайомлюся з місцевим жителем, який іде до лісу по ягоди. Якийсь час ідемо разом та розмовляємо на різні життєві теми, але потім наші дороги розходяться. Йому ліворуч, а мені прямо.

Вдалині видніється гора Парашка (Параска) — найвища точка Сколівських бескидів. В хорошу погоду з її вершини Львів видно, а це 90 кілометрів по прямій. Навколо більші та менші гори вкриті густим лісом. Під ногами болото, особливо коли дорога заходить в низину — недавно сильні дощі пройшли. Над головою спекотне літнє сонечко, небо чистісіньке. В повітрі навколо перемішалась спека і п'янкі аромати квітів й трав. Іти не важко, проте спекотно, але через кожних триста метрів попадаються струмочки з крижаною водою, яка бадьорить та освіжає. Вони різної глибини, найглибші трохи вище коліна. На більшості є кладочки з великих каменюк, можна пройти по них, але я йду водою щоб освіжитися. Зробити мені це без проблем, адже я в Кроксах.

Дорогою постійно натрапляю на вказівники. До водоспаду Гуркало 1,6 км, до водоспаду Кам'янка 10 км, скелі Довбуша 27 км. Проходжу біля місця загибелі Варяга — Івана Корчинського члена ОУН, адміністратора ГОСПа, який забезпечував зв'язок, охорону та доставку харчових запасів. Нагороджений бронзовим хрестом за бойові заслуги, посмертно. Сам бункер ГОСП знаходиться неподалік. Там зараз музей.

До Гуркала 1,5 км, а я іду мальовничою доріжкою, яка йде прямісінько до Парашки. Навкруги пишні ялини й високі трави. В декількох місцях між травою бачу дуже гарну павутину вкриту краплинами роси. До водоспаду 1 км.

Через години півтори-дві зрозумів, що водоспад я пройшов. Останній вказівник говорив, що туди один кілометр, а це від сили півгодини ходу. Та замилувавшись навколишньою красою не помітив плин часу і заліз не просто в хащі, а почав підніматися на гору Парашка. Вчорашні блукання біля Прийми виявилися квіточками. Там були дуже густі зарослі, дуже густі, а тут ніби є малюсінька стежина, але…

Після дощів вона надзвичайно розмита, іти важко — слизько та ноги грузнуть у багнюці. Рухатися понад стежкою не виходить, адже там хащі як на Приймі. Місцями вона межує з проваллями вони неглибокі, але падіння в таке урвище не принесе нічого хорошого. А до падіння не далеко. Я в сабо, вони хоч і не погано тримають дорогу, але це взуття не для цього, мені б перевзутися у кросівки та навіть немає де це зробити. Елементарно поставити рюкзак ніде. Підйом не крутий, хоча місцями дуже крутий. Кожні триста метрів поперек стежки лежить недавно повалене дерево. Обійти нереально — з одного боку провалля з іншого й так густі хащі переплетені з гіллям цього дерева. Пролізти під низом теж дуже важко гілки та стовбур чіпляються за рюкзак. Доводиться кожних кількасот метрів знімати заплічник та перекидати його верхом, а самому пролазити під поваленим стовбуром.

Не далеко видніється вершина, але пробиратися туди ще важче. Стежка майже губиться у заростях малини та ожини, не видно навіть куди ставиш ногу. Не з'їхати донизу допомагає палиця яку я вирізав з поваленого дерева.

Крок ще крок і ще. Ні, потрібно повертатися. Піднятися на цю гору я не планував та й внутрішній голос підказує, щоб я не йшов далі, а до нього варто прислухатися, особливо в горах.

Та спускатися ще важче. Для мене взагалі будь яка ходьба до низу проблема — дає знати про себе травма коліна. А тут дрібне каміння з мокрою глиною створили ідеальні умови для того щоб сісти на дупу і їхати до самого села.

Перед наступним етапом стежки яка круто обривається донизу зупиняюся щоб трошки перепочити. Секунда і я вже внизу. Як тільки розслабив ноги і упор на палицю моментально опинився на гузні й з'їхав як на санчатах. Як не дивно їхати було не боляче, я навіть штани не порвав, тільки забруднився. Та коли падав на п'яту точку розсік середній палець на правій руці. Навіть не знаю об що. Чи то коли рука ковзнула по моєму посоху-патику, чи об камінь коли приземлявся. Відчув тільки як щось голосно хруснуло і поки ковзав донизу думав, що перелом. Коли роздивився палець і побачив глибоку рану і кров, що била фонтаном вирішив, що відкритий перелом.

Стояти було важко ноги ковзали до низу, знімати рюкзак щоб дістати аптечку не було куди. Тому я стиснув волю в кулак і долоню в кулак щоб зупинити кровоточу, жердину взяв в ліву руку і обережно та повільно пішов до низу до більш менш придатного місця для привалу і самолікування. Спочатку кров капала крізь стиснуті пальці і я вже думав, що доведеться надавати собі допомогу серед багнюки, але за кілька хвилин кровотеча майже зупинилася. Великої крововтрати я не боявся адже, як відомо на пальцях ні вен ні артерій немає.

Через півгодини я знайшов гарне місце біля потічка. На великому камені поклав заплічник на меншому розмістився сам. У струмочку змив бруд, піт та кров, яка вже майже не текла — відразу стало легше. Рана була дуже глибока, палець набряк, проте рухався хоч і важко. Уламків кісток чи навіть просто кісток видно не було, отже не перелом. Дістав аптечку, промив спиртом пошкодженого пальця. Зробив висновок, що перекис водню, все-таки потрібно брати теж. В рані було багато дрібного сміття, спирт хоч і простерилізував її, але не почистив, як це робить перекис. Довелося більші шматочки діставати кінчиком ножа, а менші ватою. Потім засипав розсічення потовченим стрептоцидом.

До речі я вже давно використовую ці таблетки. Тільки не для лікування горла, а для випадків коли потрібно обробити велику рану. Стрептоцид дуже швидко загоює. Тому він завжди є в моїй аптечці у вигляді порошку засипаного в маленький пластиковий тубус.

На кінець заклеїв усе пластиром, а поверсі ще й ізолентою. Трохи посидів, попив води, з'їв меду. Коли почав збиратися побачив неподалік купку какашок. Звичайна собі купка, тільки трохи велика і дивного фіолетового кольору. Хто б це міг бути!? Перше, що спало на думку — інопланетяни. Посміявся сам над собою надів рюкзак і пішов забувши про них.

Через годину вже купався в живій воді Гуркала. Як виявилося поворот до нього зовсім не помітний, вказівника не має. Йти потрібно на звук води, що гуркоче. Я ніколи не скаржився на слух, але якби не туристи з наметами, що розмістилися поруч (коли ішов тут першого разу їх ще не було) я б його знову пройшов.

Неподалік водоспаду в холодочку є гарний столик з лавочками. Вирішив тут добре відпочити. Прив'язав мотузку, розвісив одяг. Закип’ятив води та приготував вівсянку.

Попоїв, одяг висох, час в дорогу. До села пішов трохи іншою дорогою, яку мені показали місцеві пастухи. Вони ж розповіли, що цією стежкою на Парашку не ходять, хіба кабанчики й ведмеді, а фіолетові купки то якраз від мішок які в цю пору їдять багато чорниці та ожини.

В селі зайшов до маленького магазину. Не дивлячись на розміри в ньому виявився хороший асортимент товару. Дуже смачний хліб і свіже розливне пиво. Поки я смакував ще теплим хлібчиком, а потім холодним пивом мої гаджети теж підзарядилися і я вирушив далі. Щоправда, перед тим підклеївши рану суперклеєм, адже вона час від часу починала кровоточити. Хоч це і не дуже допомогло.

Я вже колись склеював розсічену брову щоб не їхати в лікарню. Тоді це спрацювало і шрам майже не помітний, але пошкодження на пальці близько біля з'єднання останньої й середньої фаланги і через постійне згинання розгинання клей який затвердів поламався. Ну не буду більше розводити медичну тему, йдемо далі.

З села Корчин я пішов до села Крушельниця. Йшов вздовж дороги по недавно покладеному асфальті. Навкруги мальовничі гори, річки, підвісні мости, які тут називають «лавками», та зарослі борщівника. В цій місцевості його дуже багато, сотні гектарів, напевно. Росте він вздовж доріг та річок. І якщо біля шляху його викошують на кілька метрів від твердого покриття, то біля річок його ніхто не чіпає. Він тут дуже високий, понад два метри. Так що до води не підійдеш.

Як не дивно по новій рівненькій дорозі їздить мало машин. Мені довелося пройти майже всю відстань від Корчина до Урича пішки. Лише кілька кілометрів мене підвіз чоловік на КамАЗі.

Перші записи про цю подорож я почав робити ще в процесі. Потім було багато мандрівок і довести справу до кінця не було часу. Та після чудової, золотої цьогорічної осені прийшла календарна зима. Кілька раз випадав сніг, але швидко розтавав, йшли дощі. На вулиці сиро. Вже не осінь, але ще й не зима. Зазвичай в цей період року я менше подорожую, а вільний час використовую на оновлення екіпіровки, вивчення нових маршрутів, систематизацію фото зроблених раніше та написання розповідей про свої пригоди під час недавніх мандрівок.

Люблю щоб в приміщенні було прохолодно тому вікно відкрите. В кімнаті свіже повітря й сидіти в такій атмосфері особисто мені дуже приємно. Я закутаний у теплюще одіяло з овчини. До мене тулиться песик Буся і ми зігріваємо один одного нашим теплом. Поряд на столі стоїть велика глиняна кружка в якій солодка кава з молоком. Я переглядаю фото щоб освіжити спогади й пишу.

В якийсь день виходить написати більше в інший менше. Все залежить від натхнення і часу, адже доводиться вирішувати ще й побутові питання які в подорожі або взагалі відсутні або їх не так багато. Деколи просто розтягую задоволення і пишу кілька рядків смакуючи кожну подію.

Який довгий літній день. Я вже кілька днів описую події однієї доби, а до кінця ще довго. Хоч я і роблю це у своєму не дуже швидкому темпі, та все-таки. Я йшов пішки, двічі під'їжджав машинами, шукав та знайшов водоспад, піднімався на гору, падав, надавав собі медичну допомогу, відпочивав, обідав, перекушував та підзаряджав девайси, пив пиво, купався, і нарешті підійшов до села Урич.

А в Уричі камінь, і ковані в нім

Покої, і брами, і льохи;

Чи велетнів се, чи розбійників дім,

Не знає ніхто анітрохи…

Іван Франко.1884 р.

Іван Якович не даремно згадав це село, адже воно насправді дивовижне. Ще не дійшовши навіть до Тустані я натрапив на культурний центр «Хата у Глибокім».

На вулиці був ще день, але годинник показував близько сімнадцятої і до закриття лишалося кілька хвилин. Проте мені дозволили оглянути музей «непотребу» і працівник ім'я якого, я на жаль, не запитав, розповів багато цікавого про музей та село і показав самі експонати. Ними були старі речі які колись використовувалися в побуті — жорна, діжки різного розміру та форми, прилади для збивання масла з вершків, дерев'яні відра, глиняний посуд, сита, прядки, праски в які засипалося розжарене вугілля та багато іншого. В наш час всі ці речі непотрібні на заміну їм прийшли сучасні міксери, тостери і тому подібне. Багато експонатів врятовані від смітників куди їх викинули як непотріб, звідси і назва експозиції. Крім того в музеї багато старих фотографій.

Але найбільше мене вразив сам будинок та піч. Коли я тільки зайшов всередину то відчув запах, ні, навіть атмосферу яку не передати словами. Тут пахне старезним деревом, адже будинку більш як сто років, борошном, дровами та глиняним посудом.

Схожий аромат я відчув в млині який знаходиться за сотні кілометрів звідси у селі Дубова Корчма Луцького району. Він теж старий, побудований ще у 1870 році та працює досі. Спочатку жорна приводились в рух паровою машиною тепер електричним струмом, але аромат борошна і старого дерева тут теж відчувається дуже сильно.

Стіни у будинку-музеї з масивних колод, це не сучасні новобудови з бруса. Як розповіла працівник музею дерево в давнину рубали тільки взимку у найтріскучіші морози. Приходили до лісу і били обухом сокири по стовбуру, якщо дзвенить значить підходить для будівництва. Зимою більшість дерев спить у них уповільнюється або й взагалі зупиняється сокохід і таке дерево найкраще, адже воно сухе.

Окремої уваги заслуговує піч, якою досі користуються. Побачивши її я ще раз переконався які наші предки були практичні у них була продумана кожна деталь, все під рукою і нічого лишнього. Тут і місце для сушіння дров, зверху на мурах лежак на якому спали діти в холодну пору, грубка для приготування їжі у посуді й безпосередньо сама піч у стіну якої вмурована металева місткість у ній гріли та зберігали теплу воду для господарських потреб. Хоча ця піч не єдина з тих, що мені доводилось бачити таке я зустрів вперше. Та найцікавішим виявилась маленька пивниця, що майстерно захована та замаскована під мури печі. У ній зберігалися продукти, і за місцевою легендою ховалися повстанці.

Цей старий будинок мені дуже сподобався і я хотів би повернутися сюди ще раз. Що ж можливо колись. А поки після дуже цікавої екскурсії я вирушив до Тустані.

Дорогою зайшов в магазин. Поки заряджався повербанк я випив холодного пивечка та полежав на лавці біля імпровізованого міні бару. День сьогодні виявився насиченим і я трохи втомився, адже пройшов не мало та й інших пригоди було достатньо.

Я підходив до залишків середньовічної наскельної фортеці яка була митницею, оборонним комплексом та адміністративним центром. Через неї проходив соляний шлях з Закарпаття у Європу.

А день все не закінчувався. В мене було ще достатньо часу для її огляду і для того щоб знайти місце для ночівлі. Вже на підході зустрів чоловіка з жінкою які сказали, що музей скоро зачиняється, а вхід в середину платний.

Я встиг до закриття і грошей з мене ніхто не брав, адже каса на вході вже була зачинена. Хоч для огляду потрібно чимало часу мене ніхто не виганяв і я взагалі не бачив ніяких працівників музею. Тому вирішив не поспішати і все добряче роздивитися, якщо мене й попросять звідси зможу завершити ознайомлення завтра. Заночувати я хотів десь поряд.

Тустань вразила з перших кроків. Ця фортеця належить до тих історичних пам'яток у яких по максимуму збережена старовинна атмосфера й майстерно поєднана вона з сучасними технологіями. Тут і сонячні батареї і QR коди, відсканувавши які можна віртуально перенестися у минуле та зробити селфі на фоні не просто скель, а прадавньої фортеці у стародавньому одязі. По всій території викладені дерев'яні доріжки на підйомах вони з перилами по них не тільки зручно ходити, а й якось приємно. Ще є купа інформаційних стендів у яких можна прочитати багато цікавого. Є вказівники, так що заблукати не можливо навіть без екскурсовода. Також є затишні оглядові майданчики у яких можна ще й посидіти та відпочити. У скелях є кілька невеликих печер, природних та створених людиною.

З давніх часів тут залишилися лише петрогліфи на скелях та криниця глибина якої понад тридцять метрів. Під час її дослідження археологи виявили більше двох тисяч знахідок.

А ще, і напевно, особисто для мене це головне, запаморочливі краєвиди, які відкриваються з вершин. Описати цю красу майже не можливо. Мені ж пощастило двічі, коли я прийшов сюди сонце вже почало котитися до горизонту.

Надворі тепло, але не спекотно. Коли я піднявся на скелі Тустані мене почав обвівати легенький освіжаючий вітерець і стало добре. Навкруги дуже гарно, невеличкі гори порослі лісом, місцями над височенними смереками здіймаються величні гостроверхі скелі. Дерева та камені дуже схожі, таке враження, що скелі — це скам'янілі ялини. Над головою блакитне небо, воно таке глибоке, що хочеться пірнути в його води, які тут якось ближче до тебе, ніж на рівнині. Десь вдалині, біля горизонту зібралась отара білосніжних кучерявих хмаринок. З одного боку неба вже показався блідий, поки що, місяць. З іншого іде на спочинок сонце, але перед тим, як сховатися за горизонтом воно затіяло з навколишніми вершинами гру у світло і тінь.

Перед мною велика кам'яна брила розміром з двоповерховий будинок, зверху вона розсічення якимось казковим велетнем на дві частини. Спереду вона темна, а з боку її гарно підсвічує сонце. Краса!

Кілька кроків і ще більша брила перегородила мені шлях. Але і цю могутню силу здолали. Цього разу невеличкі кущики та деревця, що пробили своїми корінцями кам'яну цілину. Знизу її підпирає гостроверхий паркан, біля якого притулилася калина. Вийшов дуже гарний контраст кольорів. Все навкруги сіре та зелене, а яскраві червоні кетяги калини наче маяки в океані. За забором провалля, яке, наче розділило все навкруги на два світи. Скеля біля якої стою я в тіні, а гора за проваллям ще освітлена яскравими променями нашої зірки. Далі ще одна гора і ще і ще. Атмосфера казкова, запаморочлива, чудова, красива, надзвичайна!!!

Якби я був великим письменником, можливо і підібрав би правильні слова щоб передати ту красу. Якби я був талановитим фотографом, можливо зміг би зробити знімок такий щоб передавав ту красу, але я це я. Сашка мандрівник і можливо й добре, що я не великий письменник та не талановитий фотограф і ця краса ця енергія це диво залишиться моїм назавжди.

Зноситься в дорозі не одна пара кросівок, порветься від важкої ноші не один рюкзак, а такі моменти залишаться моїм скарбом, який не зноситься не порветься, який ніхто не відбере і не вкраде. Такі моменти я буду згадувати перед тим як вирушити в останню найважливішу подорож…

Переповнений враженнями я спускався донизу. Ішов до джерела яке є на території комплексу. Ще на підходах до Тустані познайомився з літнім чоловіком, який сидів при дорозі та виглядав таких, як я подорожніх щоб було з ким поговорити. Він розказав, що джерела є два, вони поряд одне біля одного і порадив набирати воду з тієї труби де потік менший, ніби там вода краща. Я набрав з обох. Умився теж у двох тому сил додалося мені вдвоє і я був готовий іти ще далі.

Та день добігав кінця і лазити по нічних горах трохи небезпечно, а травм з мене на цю подорож досить. Ще перебуваючи на скелях я запримітив одну печеру і подумав, що було б непогано тут заночувати, але я і так на території знаходжуся не зовсім легально, а на вершині буду помітний здалеку, тому цей варіант відпав.

Проте внизу прогулюючись по території Урицьких скель я натрапив на кілька альтанок. Вони знаходилися в стороні від основних стежок, навколо росли дерева. Тут було затишно адже освіжаючий вітерець вдень це добре, а вночі не дуже. Крім того у мене був би дах над головою і не потрібно було б розтягувати тент. І головне тут протікав струмочок в якому можна було помити посуд набрати води та й самому помитися. Від однієї з альтанок до нього був зручний спуск, в ній я і вирішив заночувати. До речі кожна з них має назву я зупинився у «Стравниці ратній» поряд була «Княжа».

Територія чиста, є туалети та мангали. Навкруги достатньо дров. Але щоб не демаскувати себе, адже я так і не дізнався чи можна тут ночувати і чи взагалі потрібно щось платити за перебування в альтанках, вогнище я не розпалював. Обійшовся двома таблетками сухого спирту. На одній нагрів воду та запарив сублімовану гречку з в’яленим м'ясом — киндяком на іншій заварив чай.

Бесідку я вибрав дуже вдало. З одного боку був вхід з іншого можна було спуститися до струмочка. Я помився та поправ деякий одяг. Смачно та ситно повечеряв. А на широкій дерев'яній лавці розклав спальник. Сьогоднішній день виявився дуже насиченим, цікавим та по літньому довгим. Я встиг дуже багато, побував у декількох цікавих місцях, а тепер час відпочивати та гарно виспатися.

Засинати було дуже приємно. Вітерець злегка гойдав дерева на горі, а вони шаруділи-шептали мені колискову. Поруч дзюркотів струмочок й теж колисав мене. Моє ложе було твердим (проте я вже звик адже навіть дома сплю на підлозі), але широким. Спати на натуральному дереві яке ніколи не знало фарби, лаку, клею дуже класно воно приємно пахне лісом.

Прокинувся коли вже було видно. Гарно виспався та відпочив, речі майже висохли. Вмився в прохолодній воді і відразу збадьорився.

Знову на сухому спирті приготував кашу, цього