У Москві вночі з бокових дверей Кремлівської стіни у город вийшов військовий, одягнений у шинелю, картуз і чоботи. За ним дверцята в стіні зачинив вартовий. Була місячна ніч. Попід Кремлівською стіною лежала густа та чорна тінь. У ній ледве помітно було авто, що стояло при самісінькій стіні. А над ним і над стіною височіла вартова вежа і блищала бляшаним вершком від місяця. Там було тихо. Вежа відкидала тінь через всю дорогу, чи швидше вулицю, яка відділяє Кремль від міських будинків. На цій вулиці місячний блиск від вистеленого каміння хвилями вилискував у повітрі. І всі височезні будинки проти осередку Московської диктатури полоскалися у місячнім світлі і боками, і дахами, і вікнами. А ті місця, в які місяць не досягав, чорніли, неначе казкові провалля. І з жодного будинку не можна було помітити крізь його вікна із середини світла. Мешканці комуністичної столиці так спали, неначе навмисне притаїлися перед бідою, щоб вона проз їх пройшла і щоб не помітила їх загорнутих у містерію схову.

Військовий, глянувши на місто, потім у тінь на авто, підійшов до його. І шофер сквапно перед ним відчинив двері, і військовий сів і сказав до шофера:

— До місця їзди у вас є десять хвилин.

І шофер з місця пустив машину на всю її силу. Й вона летіла проз будинки через перехрестя вулиць, то вскакуючи в затінки, то знов вилітаючи на місячний блиск на дорогу… Хто бачив, як пролітає вогнеліт із безодні на землю крізь торкнуті місяцем хмари, той зможе уявити лет блискучої машини проз величезні будівлі, повні місячного світла, і проз чорні тіні, похожі на провалля.

Нарешті Їздуни вже минули Москву і мчать степовою рівниною. Проз їх проскакують на боках де-не-де хатки, гаї і великі смуги лугів. І гудок авто ось прорізав заміський спокій і дав знак до зупинки. І машина стала. Чоловік у військовому виліз із машини і, нічого не сказавши, пішов наліво до березового гайка, що був над шляхом трохи поодаль. Перед військовим вилася добре втоптана стежка. І враз гук вартового пролунав назустріч військовому:

— Хто йде?

— Кремль.

Була спокійна відповідь. Вартовий став убік і відсалютував машиновим крісом[1]. А перед мандрівником виринула із-за берез одноповерхова, але висока будівля з великими венеціанськими вікнами і напівплесковатим круглим дахом, похожим краями на з'єднані хорди, вихоплені з кола. А на самім його вершку на довгім міцнім держаку звисав червоний прапор. Його в'яло ворушив вітер, і від цього під прапором на даху коливалася тінь то сюди, то туди, неначе якась чорна велика птиця, прив'язана до припону, з останньої снаги вибивалася, аби тільки зірватися із свого прив'язу.

Навколо будівлі оббігав низенький, пофарбований білою фарбою тинок. А поміж ним і будівлею зеленіли усякі візерунки з дернини.

Військовий швидко відчинив хвіртку і попростував по стежці, викладеній червоною цеглою аж до дверей, що були між двома колонами під широчезним дахом, який дуже здовжувався через стіни. З кожного боку колони стояло по вояку, які, видно, упізнавши нічного гостя, теж виструнчилися і відсалютували. Із будівлі ні одно вікно не показувало світла так само, як і те місто, яке їздець проминув. І через те осередність її для свіжого ока була просто вражаюча. Найперше погляд ловив панікадило, що зринало згори із самого центру даху на кричуще червонім ланцюгу, похожім на тоненький струмок розтопленого металу, який у своїй течії почав застигати. І від кутика кождої хорди даху витягався теж такий самий ланцюг до панікадила, і через те враження було, що воно висить на червоній сітці ланцюгів. Воно складалося із чотирьох ярусів, повних електричними засвіченими лампочками.

У цій будівлі, здавалося, що тільки є одна оця кімната, що являла простору залу люду, мабуть, тисяч на півтори. Вся середина її разом із стільцями зараз була лицем до прибулого так само, як і високі однопільчі двері аж ген за стільцями, де завжди у таких залах розлягаються сцени. Двері ці мали кольор, властивий свіжим бляхам заліза. І з лівого боку зали, і з правого двері були такі самі. Вся підлога під стільцями аж до порога світилася червоним єдвабом і зливалася блиском багряності із стінами теж кольору кривавого терору. І на стінах не було жодного патрету. У тій стихії червоніння в електричних зливах світла тільки вікна німіли у щільно натягнених запонах зеленого кольору з великими важкими китицями білого кольору. З правого боку від тих дверей, якими ввійшов військовий, стояв довгий стіл під білою скатертиною. Такий самий стіл був і з лівого боку дверей. Коло столів і з попереднього боку і з заднього стояли довгі ослони, оббиті жовтою шкірою, що тепер іскрила світлом. Тільки поміж ними маленький столик завдовжки з три метри мав ослони з обох боків з червоною шкірою, хоч і застелений був так само білою скатертиною. На йому лежала велика розкладена майже на ввесь стіл мапа. А коло лівого стола і коло правого сиділо по п'ять військових у білих мундирах з машиновими крісами, які лежали проти кожного рурками до зали.

І коли увійшов сюди наш їздець, то з обох боків військові встали і віддали йому салют. А він їм сказав, дивлячись на мапу на столі:

— Прохаю, посідайте.

І сам сів, і вони вслід за ним посідали, але свої машинові рушниці не забули покласти перед собою на столі так, щоб були рурками до зали. Той чоловік, що приїхав, був Сталін. І він, не скидаючи картуза, став розглядати мапу. Це тяглося, мабуть, хвилин з десять. Але нарешті він глянув на годинник на своїй лівій руці і відкинувся на опірок ослону спиною і почав дивитися перед собою через стільці на двері. Аж ось вони і відчинилися і ввійшов теж військовий у шинелі і в будьонівці. Він швидко поміж стільцями пройшов і підійшов до столу. Сталін заворушився і, простягаючи йому руку для вітання, спитався:

— Миколо Лигоровичу, чи ті люди, про яких я вас прохав, напоготовлені?..

— Так і єсть, Йосипе Вісарійоновичу! — відповів з облесливою напруженістю наш Лигорович.

— Перед вашим приходом я проглядав ось цю мапу. І моя думка знов за те, щоб відправити цих перших для запобіжності у майбутньому ексцесів тільки у ті округи і райони, що були підпали найбільшим вибухам невдоволення нашими змаганнями до комунізму…

— А хіба ви, Йосипе Вісарійоновичу, гадаєте у тих же гарячих місцях і найперше робити колективізацію?

Спитався Лигорович з глибокою цікавістю і ніби з удаваною боязкістю, що могла прийнятися і за звичайну чемність.

— Про таке не може бути жодних дискусій. Завжди треба у тих місцях найперше починати і найперше кінчати всяке діло, у яких найбільше супротивників вашим намірам. Звичайно, коли там обставини є такі, які ми зробили самі.

І показуючи пальцем на мапу, почав Сталін називати:

— Чернігівщина, Черкащина, Уманщина, Київщина, Полтавська округа, Катеринославська і Херсонська… А потім інші. І після інших, цебто після України, буде видніше. Але вже тоді доведеться про це тільки вам турбуватися… І все ж, незважаючи на вашу виняткову виконливість, не можу не зробити зараз проби для заспокоєння власного сумління… Я хочу знати, кого я тепер посилаю. І через те я і рішив з вами тут зустрітися: побачити людей і самому дізнатися, чого вони варті у тім ділі, на яке я їх призначив. Тільки що, як і завжди при всяких іспитах, я всіх не матиму часу перелапати, яке яйце кожний носить для нашого господарства. Тому тільки деякі для мене будуть об'єктом перевірки, яка стане показником здатності напоготовлених вами людей… Прохаю дати список їх…

Лигорович зараз же поліз руками до течки і витяг чорні палітурки і, розклавши їх, положив перед Сталіним на мапу, і Сталін зараз же й звелів:

— Покличте їх.

Молодий співрозмовник комуністичного диктатора зараз же натис на розі стола точку на скатертині, що випиналася маленьким горбиком, і почувся далеко дзвінок за тими дверима, які були перед ними аж геть за всією залою разом із стільцями. І відчинилися двері, і почали входити в залу люди у цивільному убранні, у військовій одежі і навіть у матроській. Але старих людей не було, і не було обідраних. А їх вік, напевне, обмежувався найбільше сороківкою.

Вони ішли поволі поміж стільцями аж до переднього ряду. Більшість дивилася вниз, а інші, хоч і дивилися поперед себе, але очі так жмурили, що, здавалося, вони нічого й не бачили і швидко теж нурили погляд і повертали голови до стільців, неначе боялися заблудити на те місце, на яке їх призначено. І вже коли котрийсь усідався на стілець, тоді він нашорошено, ніби крадькома, вдивлявся у червоні простори, залиті електрикою. І погляд його був понурий і недовірливий. І таким чином геть всі ряди були зайняті. Душ, мабуть, з тисяча сиділо. А вже коли останній з їх увійшов, то за ним увійшли і ще два такі військові, які сиділи праворуч і ліворуч від Сталіна, тільки на тих довгих ослонах. Увійшли, зачинили двері за собою і стали коло їх.

І Сталін, не дивлячись на тих, що увійшли, ні на Лигоровича, але все-таки так промовив, щоб його почув його помічник і мовчазна зала:

— Ви кажете, що це всі є вірні слуги революції?

— Так, бо я не посмів би їх сюди запрохати… — відповів Лигорович похапцем, раптово збентежившись.

— Але ж вони всі куркулі.

— Так, куркулі, але жодний пролетар не виконував учора так ретельно своєї повинності перед нашою державою, як ці люди.

І Сталін почав пробігати очима список перед собою і потім, зупинившись очима на одній точці, проказав:

— Казько…

І в третім ряду устав рижий, худенький і невеличкий чоловічок, відповівши так само схвильовано, як і заговорив Лигорович:

— Я…

— Що ти робив?

— Був катом.

— Де?

— У київській Лук'янівській тюрмі…

— А яким ти вчинком заробив таку високу віру в собі, що тобі доручили нищити засуджених ворогів пролетаріату?

— Коли я був дома, перед теперішньою державною службою, то я був переодягнувся українським повстанцем і попрохав у однієї українки, що мала двоє дітей: дочку десяти літ і хлопчика дванадцяти… Попрохав пустити мене в хату переночувати, її чоловік саме був у банді «Чорного ворона»… І вона пустила. А я вночі збудив їх усіх — дітей і матір. І зараз же дівчину і матір застрелив… А хлопчик, без крику притулившись у кутку до стіни, скавулів: «Не бийте… не бийте…» І я його не вбив не через те, що шкода його стало, а через те, щоб вів живий на другий день, шукаючи собі порятунку, ходив між селянами і розповідав їм про мій учинок, і щоб селяни, слухаючи його, жахалися, і щоб уже не зважувалися пускати у свій двір бандитів…

І Сталін озвався:

— Значить, у тебе був намір практично пропагувати наймогутнішу нашу зброю — терор?

— Так, тільки це.

— Сядь.

І Сталін озвався до свого помічника знов:

— Ви провірили оце, що він говорив, перед тим як привести його сюди?

— Провірив і записав у оперативний щоденник.

— Добре.

І диктатор знов став перегортати список і вибирати прізвища. І, вибравши, придавив його указовим пальцем правої руки і став дивитися у залу на зібраних…

Від червоних стін і червоних ланцюгів, які тримали панікадило, і від червоного осередку ротонди електричне світло, відбиваючись від панікадила, творило жахливо-понурі відсвіти на лицях і на одежі усіх тут зібраних. У залі тиша була без шерху і без зітхання. Здавалося навіть, що і люди не дихали. І очі у зібраних у залі були більше поширені, ніж у людей, яких ми привикли бачити на вулицях. І через те трудно було сказати, чи вони всі дивилися на Сталіна, чи на військових, які по боках диктатора тримали залиті в червоне світло рушниці в залу… на з'їзд…

І нарешті тишу кривавого кольору Сталін перервав:

— Парцюня?

І в передньому ряду встав невеличкий чорненький чоловічок із зачесаним чубом назад, що нагадував чуб або молодого попика, або анархіста. Він був у чорних штанях і в такій же тужурці. І, видно, йому тепер хотілося кашлянути, але він силою волі здавив кашель, піднісши руку до горла і потім спустивши її після того, як було здавлено кашель, і ковтнув слину… Він мовчав.

— Що ж ти мовчиш?.. Ти Парцюня?..

Знов запитався камінно-глухим голосом Сталін.

— Я… Це я самий і є… Парцюня.

— Що ти робив у той час, коли ще ти й не думав бути на цім зібранні?

— Був катом.

Лагідна і схвильована була відповідь.

— Де ти був катом?

— У Харкові.

— Ти можеш мені сказати, скільки ти бандитів застрелив у Харківськім допрі?

— Ні.

— Не пам'ятаєш?

— Ні.

— Добре… А яким ти вчинком заслужив довір'я, що тобі поручили таку відповідальну справу в допрі?

— У Богодухові я з п'ятьма комуністами був посланий розкуркулювати свого рідного брата… Він мав колись триста десятин землі. І я чув, що в його є золото десь заховане…

— А як же ти пішов розкуркулювати брата, коли ти й сам куркуль? — перебив йому мову Сталін.

— А так, що мене перед тим три чекісти вловили за моєю хатою і зв'язали, і заткнули рот ганчіркою, і повезли мене вночі на вигін до мойого млина. А там, коло верла саме, лежали старі жорна. От вони мене зв'язаного і поклали там. І викопав один чекіст дві ямки на мої ноги так, щоб коли в їх положити мої ноги п'ятами вниз, а передками вверх, то щоб вони якраз так були, щоб ні однієї не можна було похитнути вбік. І ось я лежу, і ноги мої лежать у ямках, що були трохи вище від кісточок. І один тримав мене за голову, а другий сів на коліна, щоб я не зігнув ніг і не висмикнув ступнів із ямок. А третій, підкотивши жорна аж до передків, що стирчали вгору, зупинив камінь та й каже: «Станеш чекістом, то будуть ноги цілі, а ні, то зараз я звалю жорна на передки і кості їх зажену в землю по саме нікуди»… І я став чекістом.

— Годі, продовжуй перше.

— Так отож… Я чув, що у брата є десь заховане золото… І от ми прийшли. Але вже нічого його було розкуркулювати… Стіни були поколупані, жердка й лежанка з полом були голі… Не було навіть ганчірки застелити голу черінь на лежанці. І всі п'ятеро дітей сиділо на печі, а старший син стояв коло порога, і коло його батько й мати худі, аж зелені, мовчки ждали, що ми будем робити. Тільки на соломі на полу… А солома не була застелена нічим… Так от тільки на полу на соломі лежала моя мати… Вона ж була і матір'ю цього куркуля. Укрита вона була старою хусткою. Я спитав брата, де його золото. А він взяв та й відвернувся від мене і мовчить. Я питаю жінки, вона теж мовчить. Я дітей — і ті так само. Тоді ми вийшли надвір і я звелів приїхати грузовиком до хати. І я їх всіх забрав із хати на автомобіль: і дітей, і дитячу матір, і батька, і свою стару матір і відвезли в один магазин, де було порожньо і де засіки були поперероблювані на окремі тюремні камери. І от ми всіх у одній і заперли. І я рішив, щоб усі вигибли з голоду, якщо не скажуть, де золото. Минуло два дні, а ми їм не даємо ні їсти, ні пити. Спочатку плакали, прохали, молили, а потім усі й замовкли. Я бачу, що моя мати швидко умруть, бо були дуже вже старі, та й викликав свого небожа, хлопця Сачка, та й кажу:

— Сачку, ви всі вимрете, як не скажеш, де золото. А він і каже, що відколи себе пам'ятає, то в батька його не бачив. І що він навіть може з'їсти грудку землі у доказ того, що таки золота немає. І я подумав, коли у старшенького не можна випитати, то малі, перелякані і знесилені, такого мені наговорять, що і не такий, як я, нічого не розбере. А щодо старих, то я тільки махнув рукою. Там такі затяті, що я не бажаю і ворогові своєму таких зустріти. І я надумав їх випустити. Але щоб таки вони відчули, що вони не кращі від чекістів теж та ще щоб у пам'ятку їм було золото до нових віників, то я й кажу знов небожкові:

— Задави свою бабусю, тоді ми вас усіх повипускаємо… Але, кажу, щоб і батько, і мати, і вся малеча після тебе підходили до задавленої баби, і кожне щоб трошки подавило її горлянку… І він, мабуть, дуже хотів їсти, бо згодився. І справді вночі він задавив бабу. Та чогось ніхто не підходив давити мертвої. Я знов його викликав і кажу те саме: що, мовляв, умрете усі, коли не подавите бабу за горлянку. І замкнув його… А це вже було їм три дні без води і їжі… Аж ось вночі дивлюся я у двері, підходить батько і стискає знехотя мертву за горлянку, і відвернувшися, хреститься. Підійшла й моя невістка і те саме зробила… Тільки діти давили і не хрестилися, а сховавшись за батька та за матір, поглядали на мертву і плакали.

І я покликав фотографа, і він, і ще два чекісти, і я увійшли разом у камеру, і я поставив в'язнів усіх півколом над бабою і сфотографував, і віддав Сачкові фотографію, і звелів її почепити у себе в хаті. І фотографія ця у їх і досі висить…

— А навіщо ж то ти фотографію таку зробив та ще й звелів її почепити? — знов байдужим і глухим голосом спитався Сталін.

— А це для колективного терору я так зробив.

— Добре, сідай!

Той сів і, витягши хусточку, утер чоло і, подивившись на правий гурт військових, що тримали на столах рушниці, справлені уже на його, відвернувся і втупив очі поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нічого, хоч і сидів непорушно і мав вигляд уважного і того, що слухає.

— Миколаю Лигоровичу, коли ви записали цю історію в оперативний щоденник?..

— Півтора року тому… Тоді ж було і з'ясовано, чи це справді було так.

— І що ж?

— Так, правда… Та він би вам розповів ще й не таке.

— Добре… Але я невеликий охотник багато слухати ще й того самого оповідача. Я люблю різноманітність… Краще мені ось інший розповість щось цікавого… Ану… у… у…

Протягши останній склад і потім зупинившися, став дивитися екзаменатор у список. І час ішов, здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок піскової пустелі вночі або неначе кладовище зимою морозної та видної ночі, коли чорнота хрестів бовваніє плямами з кудлів намерзлого снігу.

— Мотузка?

— Так і єсть… Я тут… Може, ближче підійти?..

Аж із самого залу обізвався голос. І там уже стояла височенька і стрункенька постать і напружено, і допитливо, і мовчки ждала, і їй відповіли:

— Стій там… яким фахом ти жив до сьогоднішнього вечора?

— Катом.

— Де?

— У Москві, в Бутирці.

— Українець?

— Так і єсть.

— Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довіру Миколи Лигоровича?..

— Учинок?.. Гм… Ніякий. Я у селі Вірливці, на Україні, убив тільки колишнього царського поліцая. Він до революції служив у кінній поліції… І разом з ним убив його жінку і два хлопчики… А дівчинки не встиг… Їй було вісім років, і вона втікла.

— І чи ти про неї потім що-небудь чув?

— Чув, вона по людях ходила і співала «Журавки».

— А це що воно таке за журавка?..

— Пісня така… Та я її знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?

Сталін мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрів його погляду, бо він дивився несамовито нашорошено на Мотузку, ніби зв'язував свою долю з його відповідями. І відвернувся від Лигоровича Сталін так само повільно і з таким рухом шиї, як і повертався. І процідив до Мотузки:

— Прокажи пісню.

І той почав. Спочатку у пісні говорилося про степ і про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні ждуть у гнізді на високім дереві батька й матір. І про те, як прилетів журавель і приніс пташенятам їжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнізда і забрав із собою. І нарешті у пісні говорилося про те, як прилетіла журавка і, нікого не знайшовши, затужила:

Після пісні Сталін крутнув вус правою рукою та й спитався знов:

— А хто ж він тобі був, той поліцай?

— Кум.

— А як же це ти так свого кума?

— Мене Чека викликала в район і сказала, що як я не покажу ніякої революції, то вони виберуть такий час, коли я вночі спатиму, і спалять мене разом з хатою. А я собі й подумав, хоч у мене й було трошки земельки, та все ж я завжди любив читати і Біблію, і Кобзаря, то мені не дорого показати свою революцію. І я й показав.

— Сідай, кате.

Той сів. І Сталін затулив реєстр і, не дивлячись ні на кого, тільки бувши з повернутою головою до зали, відсунув лівою рукою його набік. І потім, ніби щось собі пригадуючи, попрохав:

— Будь ласка, підніміть свої руки вгору всі ті, хто ще не був катом?

І всі й не ворухнулися. Усі ніби ще глибше хотіли увійти хоч би у ту можливість супокою, що дає людині тиша. Ані кашлю, ані зітхання, нічого не виявив з'їзд від цього питання. Тільки ніби рівніші поставали їх спини і понуріші під бровами погляди. І Сталін, не встаючи і так супокійно, неначе констатував, що довбня є довбня, знов ствердив питанням:

— Усі кати?

У відповідь і тепер було тільки непорушне мовчання. І диктатор устав, і заговорив злорадно і з понурою втіхою:

— Так, ви всі кати… І вам немає місця і неможливо, щоб ви його й мали і на цім світі, і як ще хтось вірить у той, то й на тім. Ви кати, ви мерзота і в очах людей старої культури, і в очах тих, які вас тепер проклинають. І вам відступати немає куди, хіба що під кулю у землищі чи під обух у селі… Вам найщасливіший вихід із своєї душі і з вашого становища тільки в обійми холодної смердючої і слизької смерті… А поки ви ще живі, то ще можете інших туди посилати і за це мати можливість ґвалтувати чужих жінок, пити горілку, їсти хліб і спати в теплі… І коли ви ще маєте таке «сьогодні» і таку перспективу майбутнього, то хіба й цього мало?.. Значить, і вам є заробіток і нагорода, бо ж все, що мають ті люди, яких ви уб'єте, буде ваше… Хіба ж не так?

І в залі в цей час почулося коротке зітхання кількох сотень грудей, неначе люди зрозуміли суть справи і те, що вже не буде інших сутей, ні гірших, ні кращих. Та й знов, неначе заворожена страшним видовищем біжуча мить, напружилося в залі мовчання. А Сталін вів своє:

— Я вам даю право над людьми цієї країни, яких я вважаю ворогами її. Вони зараз невидні, але вони себе виявлять з такою доконечністю через рік, як виявляють себе літом черв'яки після дощу. І ваше завдання буде в тім, щоб їх тепер з усією їх смердючою тваррю вирвати зісподу на убійчий погляд нашої сили і здерти з їх усе добро, яким вони обросли, і нагородити ним себе. А їх кості і шкіри по можливості впакувати так у небуття, щоб навіть мої і ваші приятелі і прихильники не могли й догадатися, де їх кладовище. Інструкції для цього вам дасть у подробицях Миколай Лигорович Єжов… Але прохаю вас не радіти тим, що тільки ви кати і сволота!.. Гляньте вгору і під ноги собі: все червоне, і ви від його червоні, і я червоний… І в мене теж така перспектива, як і у вас… серед цього народу і серед тих народів, з яких ви повиходили… Я знаю дуже добре, і ви, і кожна дитина знає дуже добре, що мене звуть червоним сатаною. Цебто катом над катами!.. Ви кати, а я між вами і над вами найбільший!.. Що, відлягло?.. Якщо відлягло, то це значить, стало приємно вам, мої товариші!.. Бачу, що приємно, хоч і мовчите, неначе в роті тримаєте останній віддих ще на цім світі!.. Гляньте ось на цього чоловіка, Миколу Лигоровича Єжова, який не служить ні Чеці, ні війську, а тільки тій справі, що я провадю поза військом і Чекою. І на тих он людей… подивітесь…

І тут він провів рукою в напрямку лівої купки жовнірів озброєних, а потім і правої, і показав через залу аж на тих двох, що стояли при дверях:

— Всі вони такі, як і ви, і я, кати! І всі ми робимо зусилля довести наші країни до того стану, в якому ми себе почуватимемо добре, і щоб це добре у майбутньому не мало ґрунту змінитися для нас на найгірше… А раз ми хочемо, так воно й буде. Про цю нашу мету товчуть і в школах, і на кожних зібраннях, і на кожних святах, і з приводу кожної нашої політичної події… І тому і вам вона відома, і мені немає чого говорити про неї. Але конче треба зробити застережливість, щоб наше вимріяне не наткнулося на непередбачене і не розбилося і не пішло разом з нами всіма на дно суспільного моря. Застережливість таку зробите ви, кати!..

Я пошлю вас у найхворобніші місця України, і кожний з вас буде призначений на певне місце в село чи район. Робота буде громадського характеру. І ви все ж не, підлягатимете ні Чеці, ні війську, ні комнезамським організаціям. І геть-геть, після вашої роботи і Чека, і військо, і колективи зіллються непомітно з нами, і утворимо потрібне нам суспільство, в якому ми, кати, зневажені в сьогоднішнім світі, будемо володарями світу і будівничими, і панами свого щастя, яке ми передамо своїм дітям, внукам і правнукам… І вони вже не знатимуть, що ми були кати, а тільки матимуть на увазі те добро, яким вони житимуть, коли нас зватимуть будівничими і винахідниками щастя для всього людства. Діти батьків не питають, де вони беруть засоби для їх утримання. І через те все, що ми робимо, то тільки для себе. І всі, кого ми убиватимемо, то тільки для добра свого, своїх дітей і майбутнього наших дітей, що тоді буде зватися щастям всього людства. І цього ні на хвилину не спускайте з ока… Чи питимете горілку, чи лежатимете у рівчаку, ховаючись від куль, чи спатимете із жінками забитих вами їх чоловіків, чи лежатимете поранені в державній лікарні. Для цього нашого майбутнього я зараз вас і посилаю на Україну… І ви там прислухайтеся до всіх тих осіб, яких шанує народ і любить… Навіть хоч би десять душ тільки для якоїсь особи віддавали свій респект, то й таку треба конче тримати на замітці до того часу, в який ви з нею порахуєтеся назавжди. І чи вони, ці люди, будуть кооператори, чи учителі, чи звичайні селяни, чи низові партійці, цебто ніби наші близькі, то однаково мусите знайти засоби, щоб якнайшвидше їх знищити!.. Про це вже думав і багато вже для цього зробив Миколай Лигорович. Засоби підібрано різні. Револьвер — убити з-за рогу і скласти на іншого вину… Отрута… Непомітно отруїти за допомогою жінок і дітей і поховати так, неначе задавленого самим Богом… Провокація. Коли не можна буде використати ні зброї, ні отрути, то підгекати такого супроти нас і тут же відкрутити голову…

Але якщо поміж селянами вам трапиться знайти і знищити якийсь талант: чи соціальний, чи культурний, то ви про його зберіть анемнезу… Цебто всі його життєві факти: як він виявляв себе, вибиваючися вверх, і як він виявляв себе, уже оформлений, у своїй діяльності, і мені про це здати звіт, після того, як я вас викличу. Про таких людей, вами убитих, але з великими освітами та ще й, може, родовитих, та ще й, може, із покоління інтелігентів мені нічого не потрібно доповідати!.. Пугачови, Стеньки Разіни, Хмельницькі не родовиті люди, і їх покоління інтелігентські не формували, а з роду в рід цілі племена їх своїми пристрастями і вимогами розпікали, кували і давали їм образ свій.

Через рік, а, може, й раніше почнеться колективізація, і суспільство від згаданих людей мусить бути нами очищене… Як бачите, у нашім труднім ділі вам будуть товаришами: обман, підтравність, зрада, душогубство і витривалість!.. А хтось із вас прохопиться словом про нашу зустріч на якомусь місці, то вже не зійде з того місця живий… І після його геть всіх вас, катів, буде знищено до ноги. І через те ви всі уже тепер мусите знати, котрий із вас здатний висолоплювати язик із-за зубів!..

Все те, що я тут сказав, практично оформить незабаром Миколай Лигорович Єжов і зараз же всіх вас розвезе по призначенню аеропланами! Та ми ще з деякими зустрінемося, а, може, й зо всіма, якщо всім пощастить з анемнезами… І так — до побачення, мої запорожці!..

Єжов здригнув. Сталін дивився на його і простягав на прощання руку. І Єжов, ніби зрозумівши, в чім справа, раптово і собі простяг до диктатора, і той стис мовчки її і відвернувся. Єжов зніяковіло поправив на боці ліворвер і сквапно стасував реєстр у палятурці, і взяв під пахву, і рушив до бокових дверей зали… і, відчинивши її, показав рукою першому ряду, щоб виходив… І всі присутні встали і почали ждати тоді, коли передні виходили у суворому порядку, неначе ченці з молитви або школярі до причастя. А Сталін мовчки стояв і, підвівши вгору праву руку, тримав її по-військовому на знак прощання. Коли майже половина вийшла, то Єжов і собі став у чергу найближчому проходящому і вийшов з ними разом… А вже як останні з заднього ряду почали доходити до дверей, то гурток військових у білих мундирах встали і один за одним собі пішли за всіма. Це саме зробили і ті, що стояли зліва. Тільки аж ті два, що стояли по той бік зали, зійшли із своїх місць і вийшли надвір своїми дверима, і зачинили за собою двері. Сталін лишився сам, спустив руку, і трошки постоявши, глянув на мапу на столі, чогось її потяг до краю стола. І не затуливши, вийшов тим спрямуванням, яким і увійшов.

Колись у Оникієвім Яру стояло повно води, яка вся попід береговими пагорбами була обросла осокою, рогозою і очеретом. Тільки серединою лисніло плесо води. І воно непомітно простягало прозорінь під сонячним світлом до величезної загати, насипаної ще за панщини. І вона тут було тільки й стримувала воду. І сюди тільки, може, раз на рік з'являлися мисливці трохи пополохати дичину, та ще пастушки з раннього квітіння аж до першого жовтня дзвінкими вигуками оглашали тут болота, зарості на болотах та не скаламучені води, які тільки блисками сонячного проміння порскали навкруги, коли безпритульна дичина їх раптово ламала чорно-білими або червоно-чорними лапками та білявими носиками, ловлячи рухливу мільку та бубирці…

Радісно було колись глянути з височини якогось боку Оникієвого Яру униз. Вода срібною свіжиною вирізнялася у небесну глибочінь серед куп зеленого верболозу і важких своєю вогкістю верб. Між ними можна було конче побачити якусь корову, що втікла із-за бугра з набридлого стійла і тепер стояла по черево у воді та тільки хлюпала довгим хвостом себе по боках. І хвіст її відбивався у воді так, неначе якесь казкове весло серед глибочезного неба. І радісно було чути гуки обуреного пастушка, який, побачивши утікачку від отари у воді, несамовито лаяв її, на ввесь яр розкидаючи луни:

— А щоб ти луснула була ще маленькою!.. І щоб ти, розсобача душе, повік була сонною і не побачила не тільки оцей рогіз… Будь він тобі тричі проклятий… А щоб до Страшного суда і кісток своїх не визбирала!..

І кажуть, що спочатку вся загата була суцільною від одного краю до другого, тільки насеред неї, якраз у половину її височини, була прокладена наскрізь неї велика цеглова дірка для збігу лишньої води. Але коли земля навколо неї розмилася водою, то і мур цеглової дірки розвалився, і утворилася серед загати розрива, і вода опала так низько, як ще ніхто із старих людей не пам'ятає. І та вода, що стояла глибочінню, почала безнастанно дзюркотіти у ще дальші зарослі Оникієвого Яру, неначе неодмінно на те, щоб пастушки своїх корів виганяли із води, не пливучи до них наввимашки, а тільки щоб скидали штани і несли їх над головою, по пуп у воді бредучи до своєї худоби.

Радісно колись було супокійній людині спостерігати кольори Божого світу і самий Божий світ: як сонце і речі цілий день світилися, і як і сонце, і речі погасали надвечір і зливалися із своїми тінями.

А тепер ні для ока спостерігача, ні для гуку пастушка, ні для свавільної корови немає нічого у Оникієвім Яру. Та й лиски і качки сюди не навідуються навіть для того, щоб жива душа почула свист їх крил!.. Верби давно вже повирізували, і пеньки з їх погнили і потрухлявіли. Вода збігла, очерет, рогіз і осока зникли, як і не було, а замість їх чорніє засохлий та порепаний мул. А через простір яру, упродовж аж до загати, ледь-ледь помітно тягнеться блискучим чорним блиском вузенька ниточка осиротілого струмочка. А на колишніх берегах видніють свіжо-упорядковані чотири кринички. І проти кожної з бугра нависла в яр зроблена нашвидку невелика садиба.

Але не ці хати були приключкою до спустошення води і рослинності у Оникієвім Яру. У 1930 році в селі Куцівці москалі звернулися до селян, щоб вони відбудували зруйноване господарство поміщицьке на Холодному. І кожному селянинові пообіцяли, що як він виїде парою коней на відбудову, заплатити за день по півпуда піскового цукру. Мовляв, на цю ціну погодився і Матусівський цукровий завод. І селяни рушили, старе й мале, і кіньми, і тільки вруч робити нову економію. Головно їх те спонукало, що із цукру виходить дуже міцна і добра самогонка…

І в Оникієвім Яру косили очерет, рогозу, осоку на сніпки. Рубали верболіз на закидку і на заплітку стін.

І товклися ціле літо аж до глибокої осені. І вирізали, і витовкли своєю скотиною і возами, і своїми невтомними ногами увесь яр аж до глибокої земельної чорноти і білувато-жовтої глини. І лишили яр на 1931 рік неначе випалений: нічого не вродило хоч трошки зазеленити колишні береги і дати живого блиску вільній проточній воді…

І ці чотири хатки, що спершу були, ніби чудовий додаток до краєвиду в Оникієвім Яру, зараз і самі ніби аж почорніли від того, що прийшлося дивитися на низ, на пересохлий та порепаний мул… Ніби вони всю чорноту майбутнього спустошення прийняли у свої зариси, що простяглися від їх аж туди, у ще незриму руїну всієї України, яка мала стати за присудом московських завойовників колгоспною калікою та обшарпаною через якихось кілька місяців.

Крайня хата над Оникієвим Яром, що стояла якраз поруч того шляху, яким колгосп вивозив верби, очерет, рогозу і осоку, була Овсія Юхимовича Бруса. Зараз від неї аж до кринички в яр зеленіла бараболя, а навколо хати і невеличкої повіточки, що стояла трохи далі, на бугрику, стіною позводилися соняшники, і поміж ними поплуталося густе та листасте гарбузиння. Тоді як перед вікнами хатини, у подвір'ї на спориші, коло стежки в яр, лежали порожні ночви, а праворуч від хатніх дверей стояв оголений росішок, а під ним цинкове відро. Трохи ж далі, перед першими дверима повіточки, що тепер стояли навстіж, бовванів одинокий візок. На йому лежав хомут, дуга і батіг, та ще дві курки діловито греблися на візку коло їх у соломі. Все подвір'я мало вигляд спустошеності: бараболя над стежечкою, що від хати в яр, була потоптана, і спориш між хатою і повіточкою був так вибитий, що на нім ще й досі позначалися такі сліди, як ото буває хтось посковзнеться на молоденькій травичці і розтягне вздовж порвані її листочки і видушений зелений із їх сік. Цю пустельну одноманітність підкреслювалося ще й тим, що з-за зачинених других дверей чулося дуже голосне мукання хоч телиці-ялівки, а хоч молоденької корови.

Тоді в селах можна було бачити такий вигляд дворів дуже часто, бо вже тоді Совєти хазяйнували десятий рік на Україні і вже привчили селян до безнадійної перспективи їхнього життя. Але із цієї садиби кілька день тому ще й винесли на кладовище стару господиню. І все це разом не могло сприяти веселішому вигляду двору.

Хата була зроблена на зразок традиційних українських хатів. Вона розділялася сіньми на дві половини. Тільки й було різниці у архітектурі те, що одна половина хати була далеко меншою від другої. І зараз у меншій коло вікна стояв височенький чоловік років тридцяти, одягнений у тужурку і в штани навипуск захисного військового кольору. Лице у чоловіка було трошки здовжене і голене і дуже приємне на вигляд. І зараз воно було отінене думкою, що справляло найзначущіше враження у всім його вигляді… Це був син Овсія Юхимовича Бруса. Його викликали телеграмою із Києва на похорон матері. Але через те, що поїзди ходили ще по натхненню Чеки і не в ті часи, які висіли у розкладах руху на залізничних станціях, то Іван Брус і опізнився аж на три дні, хоч виїхав із Києва вчасно. І так він матері не побачив ні перед смертю, ні мертвою. І зараз оце, стоячи перед вікном і бачачи подвір'я в сумнім стані і чуючи мукання телиці, яке в цю мить йому здавалося тужем за господинею, думав одну настирливо уперту свою думу, похожу своєю невідгонимістю на одну якусь маніакальну у тієї людини, що задумала життя скінчити самогубством:

— У чім були її радощі і що складало її втіху в житті?.. Мабуть би, і вона не сказала, якби її спитали? Адже ж для існування людини думка виконує іншу межу, ніж та, в якій вона себе тримала. Бо ж людині страшно боляче припускати в житті достатність того, щоб накидати на світ дітей, неначе розсипати із жмені десь у закутку горошинок, щоб як зникли, так щоб і з'явилися. І те тільки щоб жило, котре має сили вхопитися ключечками із землі і дати пагінці, і листочки, і стручечки… І нарешті знов спочатку і так самісінько. І про тих, що згинули, немає нікому ніякогісінького діла… Чи вони були чогось на світі, а чи зовсім не були?..

І вона ж ніколи не дбала про те, щоб дитину якось навчити молитися Богу чи щоб навчити шануватися між людьми, бо й сама, здається, знала тільки «Отче наш» і «Царю Небесний». І вдуматися у те явище, що звалося «мати дітей», у неї не було часу ні вільної думки, яка з'являється у вільнім відпочинку. І поведінка її дітей між людьми нею освячувалася тільки та, яка в собі несла першість брутальної сили. Набила сусідська дитина її виплідок, то вона й навчала скривджене:

— А ти, як він тебе пхнув, ухопи цеглину і бий нею його, де влучиш.

— А як я його вдарю по голові, і він буде крутитися, неначе курча?..

— Ну то він і здохне, як курча, тільки й того, що краще його сховають.

І така школа у першу чергу відбивалася на ній самій, і вона ні одно своє поріддя не могла заставити, щоб воно їй помагало. Їх було шестеро, і всі одно за одним… І всі вони з рання до смеркання десь бавилися, билися, прибігали додому замурзані їсти і знов розбігалися. А вона, плачучи, сама-самісінька, і обпирала свою сарану, і обшивала, і порала сама скотину, і дбала їй їжу, ходячи по панських берегах з клунками трави і носячи з панських загонів із свіжонакиданих ясел то пшінку, то сіно, то іншу якусь пашу для тієї однієї корівки, яка малася у господарстві, щоб хоч пісноту якось заситити.

У неї не було часу навіть заговорити до своїх дітей, а не то що ще чомусь навчати. У неї ж були і кури, і качки, і гуси, які так само, як і діти, потребували і уваги, і догляду. І все зводилося в догляді до того, аби птицю змалечку привчити до хати, а дітей до того, щоб кожне знало, хто тато і хто мама, і щоб утрапляло до хати так само, як качата, гусенята і курчата. І була жорстока у своїй науці своїм дітям для їхньої поведінки із сусідніми дітьми, а сама хотіла б, щоб її діти слухали її тільки з доброго слова так, неначе вони породилися на зразок Афродіти, що враз була і мудрою, і гарною, і богинею. Вона хотіла, щоб її людську думку розуміли ті, які вважали кожне її слово, як пару до води, як піну до шумування хвиль, і як непотрібну працю, щоб витягти з печі якесь вариво, коли матері нема дома. Одно слово, материну розмову вони мали за щось таке непотрібне, після якого іде справжнє діло: хоч биття, хоч їжа, а хоч укладання на нічний сон. Вони краще відрізняли материне діло від її слів, ніж чужі городи від своїх і чужі садки від тих кущів полину, що росли у матері під хатою.

І своє невдоволення дітьми мати кінчала тим, що розповідала чоловікові, батькові своїх дітей, про їхні неморальні вчинки… І вже йому дорікала, що він їх розпустив і що не вміє тримати їх у руках… І під цей гук підкидала, як у піч дров для більшого полум'я, те, що він, батько, не думає про завтрашній день, не хоче собі хати будувати і розпозичає зароблені гроші таким людям, що ніколи їх не віддають… І що пиячить, забуваючи про сім'ю і про Бога… І що з товаришами разом налившись, плаче, співаючи про «п'яницю гіркого». А в церкву ходить тільки двічі на рік: на Великдень та на Різдво. І таке траплялося найчастіше коло обіду або коло вечері. І батько тоді, ніби перший раз бачачи своїх дітей і ніби не почувши всіх дорікань своєї дружини, придивлявся до тих істот, що разом з ним їли, і світячи своїми ясними сірими очима і ховаючи усмішку у довгих та кудлатих вусах, говорив:

— Я від світання до смеркання їздю по селах та по економіях, справляю у пана свою службу і людей зарятовую, як лиха година ударить їх товаряку. І не знаю, що воно у тебе тут за турки ростуть… І якщо воно поводиться, як скотина, то воно, оце людське сміття, мабуть, якась скотина і є. Тут уже я нічого не зроблю… Не слухає твого людського слова, хапай першу поліняку і періщ по чому влучиш… По вухах, по голові, по животі, по спині… По чому влучиш… А братиметься якесь із тобою вручки, скажи мені, і я з ним теж візьмуся вручки і скрутю з Божою допомогою та з доброю полінякою якомусь в'язи… І, може, збільшиться у пеклі якимсь чортом. А якщо у Бога ангели похожі на моїх дітей, то збільшиться на небі одним ангелом.

І мати замовкала і мовчки втирала сльози, що котилися з очей великими краплинами по лиці. І мовчки, плачучи, мила посуд, а потім ішла десь у господарство і десь за повіточкою під стіною чи між соняшниками ставала навколішки і кілька разів прочитувала «Отче наш» і «Царю Небесний», а потім починала імпровізувати молитву, яка, на її погляд, краще підходила до діла:

«Я в Тебе, Боже, багато не прохаю, а тільки те, що Ти можеш мені зробити Своєю ласкою і без мого нещасного прохання… Якщо трапиться лиха рука на моїх дітей, то нехай вона не має сили поперебивати їм кості і в ногах, і в руках… Щоб не були каліками та щоб мали силу навіть тоді, коли почнуть людські вороги ще й орати бідними людьми».

І знов усякий дріб'язок для їх споготовляла і мовчки обходила всякий примус, який би спонукав її дітей до роботи. І навіть забувала, які дні над її головою проходили разом із сонцем, бо одуріла від клопоту та самоти. І сусідки це знали і приходили завжди до неї перед святами та й казали, що взавтра не можна робити, бо неділя чи там якесь інше свято.

І діти росли неграмотні і незвичні до роботи і до того, щоб слухати порад чи якогось розумного наказу. А як попідгонилися вгору, то їх і порозгонив жах Московської диктатури по Україні у такі місця, яких стара мати і вимовити не вміла. При ній лишився тільки Мадес, який московські перемоги над Україною прийняв собі як пророкування добра, а розумнішим людям від його як належну кару за те, що вони розумніші за його. І він одружився і став запомишляти матір'ю, неначе якоюсь худобиною. І ось її вже немає. І жаль стис горло Івану Овсійовичу:

— Навіщо вона жила? І кого виглядала, і кого вигодувала?.. І яка їй була за це дяка чи словом, чи поглядом, чи якоюсь потрібною подарованою річчю? Ні дяки, ні співчуття… Як деревина самітня, як висохла билина, яку ворона чи сорока несе на своє дерзке гніздо. Яке страшне і безіменне життя!.. І яка порожнеча на тім місці, де людина має в запасі слова: Бог, Правда, Справедливість! І де є ближче від цієї порожнечі до світової і вимріяної людьми Правди? Чи відти, де мати не мала сили і не вміла вести своїх дітей у своїй волі? Чи відти, де страшне лихо Московської диктатури скувало, неначе мороз води, нещасних людей в одну безрухість закам'янілого настрою від переляку, аби він, сам себе переживши, став містичною силою, на якій мала б триматися майбутня людськість у московських лапах?

Це було в 1923 році, в жнива. Червоноармійські московські частини переходили Черкаський повіт і вбивали, арештовували і катували тих, що були у зв'язку з не виловленими ще повстанцями. А Іван Брус тоді був у Києві перший рік за студента і якраз там і жив. І ось одна частина туляків зайшла в село Куцівку. І в сільраді по списку, який мали з собою, стали вимагати людей, причетних до повстання. І назвали тоді Бруса і шкільну учительку Сіму Покальчук. І її негайно привели із школи і за вимогою червоноармійців заперли в холодну. І шатнулися в селі, аби скликати людей дивитися, як будуть карати «бандитку». А через те, що населення було в полі на роботі, то до сільради прийшов тільки голова організації незаможників. Москалі вдовольнилися і запропонували йому бути присутнім при покаранні дівчини. І голова незаможників спитався політрука:

— А хіба вже суд відбувся, що вже говорите про кару?

І той з притиском йому зазначив:

— Ще тоді відбувся, коли сформувалася перша частина армії, щоб іти з Росії на українських куркулів. А вас ми хотіли сьогодні скликати, щоб ви виявили з нами солідарність. А раз вас нема нікого, то ми тут є, щоб довести свою справу до кінця.

— А якою ж карою ви покараєте арештовану дівчину? — спитався знов голова сільради.

— Ми ще не знаємо. Це буде залежати цілком від наших червоноармійців. Ми вирушимо від вас уночі. І по дорозі зупинимося для виконання екзекуції коло сільради…

І стурбований голова незаможників запитався востаннє:

— А хіба можна бути справедливим до дівчини, не спитавши в неї ні одного слова про справу?

І політрук, глянувши на його насмішкувато, запевнив:

— Якби ми були справедливі до бандитів, то вони б не були бандитами… Ми вас не силуємо. Можете й не бути на екзекуції. Ідіть собі.

І політрук лишив сільраду.

Справа розмови відбувалася перед вечором. Сонце вже було за Костяченковими вербами, і тіні від їх затемнювали увесь вигін перед сільрадою. Тільки ще вона сама світилася однією половиною причілка, та коло неї в дворі червона пожежна машина блищала піднятим кінцем водокачного коромисла. І незаможник вийшов із сільради і, примостившись на ґанку, почав чекати, що воно буде. У сінях сиділи на двох ослонах озброєні чотири червоноармійці і гляділи дівчину, заперту в холодну. І настав вечір, потемніла сільрада і в її дворі погасло коромисло на пожежній машині. І один з чотирьох червоноармійців підійшов до незаможника на ґанку і звелів:

— Ей ти, слиш? Правалівай атсюда…

Незаможник не зрозумів. Тоді червоноармієць випнув наперед рушницю, неначе споготовившись до стрілянини, крикнув:

— Правалівай, гаварят!..

I незаможник, зрозумівши тепер, чого від його хотять, відійшов від ґанку у протилежний бік до людської садиби, бо вже політрука не було, щоб змагатися за справедливість. І під людським двором незаможник став чорніти, неначе стовп, обгорілий на руїні.

І враз почулася із-за верб маршова музика, гавкіт собак і тупіт москалів. І незаможник швиденько покинув своє місце і зник між хатами у темноту вулиці. А музика і душ півтораста солдатні зупинилася на вигоні перед сільрадою під вигук:

— Стій…

І зараз же на ґанок сільради вийшли два червоноармійці, кожний з ліхтарем. І залунала нова команда до озброєної частини:

— Вільно!.. Всі в коло!..

По боках частини стали з'являтися селяни і ставати то коло ґанку, то під тином, то осторонь від загальної тисняви людей. І розітнулася знов команда:

— Перше півколо… круг…ом!

І все коло нашорошилося обличчями до ґанку. А на ґанку вже стояв ззаді ліхтаревого світла політрук. Він почав говорити, і його лице і постать були у темряві, тільки блищала бляшана зірка на будьонівці та пряжка пояса на животі:

— Товариші, вам не треба нагадувати про те, яке велике зло роблять нам повстанські банди. Вони гірші від найлютішого звіра. Бо звірі тоді небезпечні, коли випадково з нами зустрічаються. А повстанці шукають цієї зустрічі, але так, щоб напасти на нас ззаді. І не шкодують ні поранених, ні хворих, які самовіддано робили нашу загальну російську справу і опинилися тимчасово у бездіяльності. І ви мусите бути жалісніші до своїх товаришів, і мусите бачити і свій завтрашній день… Перед наші очі зараз ведуть бандита, і ваше діло згадати про робітничо-селянську Росію і від щирого серця зробити вирок бандитові… Увага! Його зараз ведуть…

І справді, саме в цю мить два червоноармійці вивели попід руки з сіней сільради дівчину на ґанок. І ті, що тримали ліхтарі, підняли у рівень з її обличчям світло. Голова її була без квіток і стрічок. Коса самотньо злягалася від потилиці на спину. Тільки рукави сорочки пишно майоріли мережками із-під чорної корсетки. Обличчя було простеньке, ніби дитяче, і дивилося перед собою так, неначе впізнавало між натовпом у вечірній темряві свою ласкаву долю. І здавалося, що воно б засміялося сміхом, яким зустрічають діти прихильну до себе увагу. Бо ж Леся Українка і для неї написала слова:

Та назустріч молоденькій патріотці і нашій Великій Поетці все повітря здригнуло несамовитим і диким ревом задоволення, що виявилося московською піснею:

Рев, свист, тупання ніг і плескіт у долоні… Якби табун вовків, табун собак-вовкодавів і з десяток бузівків телят змішалося у один клубок звуків і боротьби, то таким би жахом не війнули на людину, як це сталося від москалів під літнім вечірнім небом перед сільрадою на Україні.

І два червоноармійці спустили вниз ліхтарі, а другі два повели оглушену переляком дівчину до червоноармійського кола. І розступилося воно, і впустило водіїв і дівчину до себе всередину, і замкнулося. І вся солдатня без команди повернулася очима в центр. І в ту ж мить верескнув повний несказанної розпуки крик молодої українки. Але його заглушив спів великої кількості пітних та розгарячених горлянок: зачули про таке та ще й про те, що у сільраді червоноармійці питалися і за Івана, то рішили, що і їм так може накотитися якесь лихо. І зійшли з рідного двору у сусідські села перебути поганий час. Та й забарилися так, що тепер не мали змоги з'явитися навіть на похорон матері.

І чи після такого об'єднання України з Москвою міг бути якийсь клопіт у Мадеса про батька і про те, що грамотний брат живе напередодні того, аби бути оголошеним бандитом… І що йому у рідній землі будуть двері відчинені тільки для виходу на той світ, а для входу тільки у тюрму? А про інших братів і сестер нема чого говорити, бо яка мати мертва чи жива може зібрати до себе, хоч на хвилину, тих дітей, що москалі розженуть по світах та по шляхах? Від материного горя ще можна уявити собі далечінь, яка кінчається Богом і вимріяною людьми правдою. А від московської волі, що веде українських дітей по закривавлених шляхах дійсності, немає можливості навіть подумати про якусь далечінь, яка кінчається Богом і вимріяною людьми правдою, та ще й з тією господарською дійсністю, де самотня і прив'язана скотина не тужила б ревом із повітки за статечною та дбайливою господинею.

І враз надворі почулася хода людини, і Іван Овсійович перервав думку і геть-чисто став іншим: інший настроєм і такий до тих думок, що ішли, як і той птах до своєї пір'їни, яку згубить. І справив він свою увагу на те, хто йде. Такий душевний рух, як цей, міг виробитися тільки безугавною обережністю із словом у тих обставинах, серед яких він жив у Києві. Може, він би і спокійніше закінчив своє думання, якби від його передбачала

І спів плигав під зоряним небом ревом жорстокості, то реготом перемоги, то свистом нахрапного шалу. І ця душогубська оргія крику, реву, свисту тяглася, мабуть, з годину. Вона заглушала собою те, що коїлося в середині кола. А навмисне для цього призначені москалі, порозганявши селян від страшної екзекуції, що глушилася ревищем, ходили навколо кола і стерегли жах, що уставав цинічним та роз'юшеним ґвалтом до зоряних небес. А село мовчало ще тихше, як у надрах кам'яних гір сон майбутніх катастроф. Тільки собаки у близьких городах та дворах аж пінилися гавкотнею та виттям. Нарешті ревище звіроти затихло, знов розступилося коло, і винесли два червоноармійці з його нечувственну дівчину і, піднісши її до тину біля пожежної машини, перекинули її у пожежний двір. Дівчина впала на землю, не ойкнувши і не застогнавши. І почулася команда:

— Станавісь!.. Равняйсь!..

Небо було зоряне й тихе. Тільки цілу ніч собаки валували по людських городах і по дворах, але на вигін до сільради не наважувалися вибігати. І сільрада, і пожежний двір мертво німіли. А там, де було «коло» московської солдатні, лежала пожмакана корсетка, та хазяйки її з-за тину не видно було. І тихо темніли на Костянченковому березі верби і високі явори. У їх коло коріння лежав чорний туман, ніби для того, щоб хтось подумав, що мертву українську дівчину якби шукати, то й там можна було б знайти. І не рипали хати нігде тієї ночі, і люди були, ніби невидимки тієї ночі.

А на другий день сільрада общеською грабаркою відвезла на кладовище самотню українку і сховала без ніяких відправ. Навіть родичів не сповіщали. Дарма, що вони жили в недалекім селі Калинівці.

Після цього село і сусідські села мали що говорити, мабуть, з місяць. А брати і сестри Івана Овсійовича як ся якась реальність, а то його психічні рефлексії ішли ніби для того, щоб виправдати сум про тяжку для його душі ситуацію. Людина, коли ховається із словом, то й думки цієї цурається, що проситься у слово, і завжди носить у своїм зовнішнім виразі відбиток якоїсь приреченості, а разом і маніакальності.

Та й оглянувся він навколо себе ніби для остаточного заспокоєння. І аж тепер він помітив розташову тієї хати, у якій він був. Вліво від дверей була піч і лежанка впродовж печі у куток і відрізнялася від стіни такою смужечкою простору, аби тільки було можна боком пройти. На лежанці лежала постіль, упорядкована на день. А вправо від дверей попід самою стіною стояв маленький ослінчик, торкаючися своїм кінцем лівого боку високої із соснових дощок шафи. І від того, що вона була нефарбована, то мала вигляд кольором дуже давніх дверей коло якогось льоху. Вона була замкнена на колодку, із-під якої виднілася велика і кругла сургучева печатка з двома мотузяними хвостиками. Напроти неї під другою стіною білів під скатертиною столик. На нім нічого не було, але під ним лежав чималий чамайдан, уже обкручений мотузкою, видно, для від'їзду його хазяїна. Піч була заслонена, і перед її припічком бовванів маленький стільчик на трьох ногах. Долівка була земляна, нерівна і давно мазана, але чисто заметена, а віник лежав доладу покладений при стінці лежанки. А в сумній височині над столиком висіла дуже давня, аж чорна, невелика ікона Спасителя. На ній виразно блищали тільки худі щоки божества, і над ними невиразно темніли плями очей. Та ще внизу на ній, під Спасителем, жовтіла Адамова голова на двох перехрещених кістках. із-за ікони з одного боку стирчали дві маківки, притримуючи край біленького рушничка, яким завішена була іконка… І все було тут мовчазне і нерухоме, неначе трималося в своїй нерухомості сургучевою печаткою, що висіла коло колодки на шафі.

Аж рипнули двері, і в хату увійшов середнього зросту чоловік, сухий, сіроокий і зарослий аж до очей рідкою русявою борідкою, яку на два боки розтягали великі довгі вуса:

— Добридень, бо я тебе ще сьогодні не бачив… — обізвався той, що ввійшов.

А Іван Овсійович, не відвертаючися від вікна, відповів:

— Не бачилися, тату…

Ця відповідь, видно, вразила старого чоловіка, і він зараз же сів на ослінчик при самій шафі і з болем в голосі спитався:

— Ти сьогодні хочеш їхати?..

— Сьогодні.

Була суха і коротка відповідь молодої людини, що все в отій самій вистаті, не повертаючись від вікна, з виглядом тяжкого смутку стояла. А батько правою рукою, яка стала тремтіти від осереднього хвилювання, почав від бороди натягати вбік довгий вус і говорити переривчасто:

— Сину… візьми мене з собою в Київ… Я тут швидко умру… Там же є усякі лікарні для скотини… А ти знаєш, я умію ходити і рятувати усяку твар… Я не буду тобі тягарем і не буду над душею тобі нависати, сину…

І син раптово повернувся до батька і став дивитися на його. За всі три дні він аж тепер був уважний до батька. Оце повернувшися, він помітив у всій його сидячій постаті якусь несказанну зміну тієї людини, яку він завжди уважав своїм батьком та ще й людиною рішучою і нап'ятою завжди якоюсь невгасимою енергією волі. Він як оце приїхав, то не дуже придивлявся до батька, бо брат Мадес наговорив, що старий п'є безнастанно горілку і що люди з кожного села, у якому він лікує скотину, привозять його додому неначе мертвого від горілки і зносять, і кладуть коло призьби перед хатою ще непорушнішого від деревини. І батько там лежить до опритомнення. А потім сам устає, уточується у хату і вже там долежує свого п'яного чаду. І Іван Овсійович, тепер бачачи у батька очі, не то повні сліз, не то хворобливого сльозіння так, що він ніби не бачив навіть, з ким говорив, — став ще пильніше вдивлятися в образ рідної людини.

На йому старенький чорненький піджачок і такі самі штани, управлені у вимазані дьогтем чоботи… Мабуть, ще перед похороном вимазані… І двовуха шапка у лівій руці на лаві, перекинута дном угору, говорили страшною і незгласимою мовою про якийсь душевний і незносимий тягар, а не про пиятику. І в Івана Овсійовича аж тепер мигнув у голові сумнів щодо правдивості братових інформацій. Він знов у цій жалюгідній постаті упізнав ту людину, яка ніколи не доведе до того стану, про який йому розповідали. Вони, видно, надіялись, що гість з Києва прийме батькову хоробливість за наслідки пияцтва. І син сквапно дістав триногий стільчик коло печі і поставив на те саме місце, де він тільки що дивився у вікно, і сів проти батька та й спитався усім болем смутку і співчутливості:

— Що таке, тату?

— Візьми мене в Київ… Раз там є великі школи на все і на скотину, то я там знадоблюся і не буду тобі завадою… А тут я пропаду… Ти чуєш?.. Ото реве корова, заперта зранку в хлівці. Вона хоче води, а якби повіточка була відперта, а я взяв та й дав їй води, то Мадес не дав би мені просвітку цілий день. Він каже, що я хочу його худобину отруїти… І то дивися ти, і приходить людині отаке в голову!.. Та хіба ж то він її й придбав?.. Та то ж мені Макіївські люди дали теличкою за те, що я їм колись позичив грошей. А вони не мали зароблених, то й віддали мені теличкою… Та й чого варті тепер оті гроші?.. І я тому її віддав на хазяйство. І тепер, дивися ти, сходить просто з двору з жінкою, а скотину запирає, щоби я варився від світання до смеркання отакою невпорядкованістю..

— Тату, це для мене не зрозуміло, і я силкуюся все збагнути, і думки холонуть…

— Та й де ж його новій людині все взяти до тями?.. Він уже давно злигався з отим комуністичним підгекувачем Маздигоном. І ще як мати наша була жива, то він і її ні в що не ставив, і мене… Ну, наче тобі переробили собачі душі людську натуру!.. Але ми тоді з матір'ю ще якось не давалися на поталу… Ще вдвох сходилися і говорили, що треба разом умерти, щоб не поневірятися на чужих судилищах у своїм дворі… Бо ж якби не комуна, то хіба б Мадес додумався до таких штук із своїм батьком?..

— А ви горілки не п'єте?..

Спитався син з якимсь жорстоким притиском, ніби не кладучи свій присуд ні на брата, ні на батька. І батько враз вирівнявся сидячи. І впала шапка з лівої руки додолу. І, подивившись на ікону Спасителя так, ніби у його мигнула думка взяти Бога у свідки, а далі, упершися своїми очима у синові очі, крізь гіркий усміх, що заворушив вуса у бороді, промовив:

— П'ю… І поки мене люди не минають, я і тієї чарки не минатиму, що від їх простягатиметься до мене.

— І вони вас нечувственного привозять додому?..

Та тут уже старий устав і таким голосом, що виходить із того серця, яке тут на землі всякі суди касує і не сподівається ні від кого якоїсь правди, вигукнув:

— Ну, розсобачої душі душа!.. Добре вже мене обійшли своїм висвячуванням!.. Та чи ти коли-небудь, як жив дома, бачив мене таким, щоб я не своїми ногами ішов до хати… Та ж ти добре ще пам'ятаєш, як я напивався, і ніколи було не іду якимсь возом, а завжди своєю конякою та ще й верхом… Я ж тоді об'їздив цілий район, лікуючи скотину, і якби я не мав на плечах голови, то мене б і моя коняка б не носила на спині своїй… То невже я зараз, по-твоєму, на старість, перед своєю погибіллю можу втратити голову?.. Я напиваюся, але люди не помагають мені триматися власними ногами за цей нещасний світ… І сорому людського я на свою совість ще не покладав, і ще не зневажав своєї і людської слави!..

І син після останніх слів рвучко нагнувся і дістав батькову шапку з долу і, поклавши її знов на лаву, промовив схвильовано і стишено:

— Тату, сядьте… Я більше ніколи вас не образю цим у вашій хаті… Я вже все знаю про ваше пияцтво…

— Знаєш…

Гірко прогомоніло на всю нашорошену хату.

— А чи ти знаєш, що оце та печатка висить ось, коло колодки на моїй шахві, з моїми ліками?.. Бачиш?.. То як же ж ти можеш казати, що знаєш моє пияцтво?..

І син йому перебив:

— Я сказав так, щоб ви зрозуміли, що я страшно шкодую, що випустив таке слово із вуст, бо я не вірю жодній поголосці, що йде супроти вас…

— Сину, сину… Чи ти віриш, чи не віриш, а я знаю, що я такий, який є у тих чутках, що про мене навмисне пускають… на те, аби без ніякого шелесту забрати усі пляшечки ось із цієї шахви…

І він ударив злегка долонею по дверцятах сховища своїх ліків і провадив далі:

— Оця комуна, оця «народная власть» увійшла у стачку з пекельними силами і випустила на нашу землю із самого споду людської злоби найлютіших собак у образі людей, щоб вони нас ось тут, на землі, домучили, не допустивши і до геєни огненної… Бо скажи ти мені, на милість Божу, як назвати оттакі підтравності та лиходійства, що вони коять… Ось учитель сільський, Маздигін… Що я йому заподіяв?.. Але не встигли незаможники зіп'ятися доладу на силу, як уже він звернувся до людей, щоб відібрати у мене мої ліки, бо я, мовляв, не маю права лікувати скотину… Бо я самоук!.. І коли я таке почув і побачив, що то воно таке говорить із їх печінок, то я вже знав, що відберуть… І не гаючися ні хвилинки, майнув у Ташлик до Сергія Сергійовича… Ти його знаєш… Він людський хвершал, а краще орудує за когось іншого й не такого, як сам. Та й кажу до його:

— Заберіть у мене мою ветінарську аптечку…

А він подивився на мене сумно та й промовив:

— А хто ж буде людей рятувати? Та й з чого ви будете жити?

І я йому зараз усе й розповів, а він, недовго думаючи, приїхав до мене і вибрав ліки, які йому найпотрібніші були… А ти знаєш, що він уміє так само до людей, як я до скотини, тільки що більше грамотний і більше знається із людьми вченими. І що ж він після цього робить? їде в Черкаси до ветінарного лікаря Фігуровського і повідомляє його про мою справу… І іде в Городище до ветінарного лікаря Бровенка і те саме робить. І аж накінець усього іде в Шполу до якогось жида, теж ветінарного лікаря, і його підбиває. І з'їздяться вони втрьох до Сергія Сергійовича в господу. А в його вже були якісь повітові голови сполкомів… І всі вони гуртом на підставі свідків з колишніх сіл виробляють мені документи, що я маю право лікувати без усяких заборон людську скотину скрізь, куди тільки не поїду. І пошесті, і нещасливі случаї, і хвороби від слабкості організмів. Я тобі про це писав разом із Шелестіяном у Київ… Там у його є донечка Гапуся, та така грамотна… Отож її писання ми до тебе й послали, та, видно, ти його від нас не одержав?

І почулася глуха відповідь:

— Не одержав.

— От бач, як про нас дбає народна власть… І, Боже мій, що то у мене за Великдень був… І люди були, їй-богу, як подуріли, бо як приїхав я в Ташлик до Логвина Кагамлика… У його була кобилка здулася… То, повіриш, людей понасходилося, неначе на весілля або на похорон. І майже кожен прийшов з барильцем під пахвою: той з самогоном, той з брагою, а той з медом… І, як перед Богом кажу, три дні пили та гуляли, аж хата тряслася і, мабуть, долини та яри гули… І Логвин Кагамлик зробив рями до нового мого документа та ще й захварбував їх, неначе золотом. І п'яні невіри почепили у рямах документ на стіну у його та й почали вигукувати:

— От де наш гетьман… Оце так, так, слава тобі Господи, наша взяла!.. Ге-ге, правда, хоч би була і кам'яною горою, і то якби її вкинути у море, то вона б випливала із дна, неначе та пліточка!

Отаке було, насилу я відтіль спровадився додому. Але вони, що то п'яні, винесли мені до коняки мій документ з перев'язаними через плечі рушниками… Ге-ге… І дома я на другий день повісив свою документацію ось тут, на цій стіні, над шахвою з ліками… І вже не журюся, знов за своє. Помагаю людям, і люди до мене добиваються з усіх закутків повіту. Ба, приїздю я якось вечором додому. Розсідлав коня, поставив у хлівці, узяв свою торбу з лікарським причандалом і входю у свою цю хатину… Аж гульк: немає на стіні моєї документації. Я торбу з рук та мерщій у хату до Мадеса. Аж він стоїть коло стола, а край столу сидить Маздигін і мовчки посміхається, поглядаючи то на мене, то на сина. Я до Мадеса:

— Куди це ти дів із стіни мій дозвіл на лікування?..

А він:

— Який дозвіл?.. Хіба то, каже, дозвіл був, то, каже, була буржуазна путьовка в села каламутити темне селянство…

І сміється так само, як і Маздигін. Я втратив силу стояти і сів на лаву, і дивлюся на ці дві людські подоби, і мовчу. І так мені важко, неначе мені всередину відкілясь упало два пуди холодного олова. І повіриш, я перший раз у житті не розсердився, бо їй-богу, я просто побачив, що це сунеться страшна земляна гора засипати людей і мене вже першого дістала своїм важкелецьким груддям… Ні говорити я не міг, ні щось робити, щоб вийти і не дивитися на свою біду. Аж заговорив Маздигін і опам'ятав мене так само, як, мабуть, опам'ятовує кат засудженого на смерть, показавши йому вірьовку, на якій за хвилину нещасний буде теліпатися:

— Так що, дядюшка, Овсій Юхимович, пора вже стати з «гетьмана» тим, чим ви є… Я прийшов запечатати ліки, якими ви помилково користувалися. Вони народні, їх забере хвершал Онопрейович, а хоч, ми візьмемо і відвеземо у район. А поквапитеся нам перешкоду чинити, то ми з вами царимонитися не будемо… А тепер віддайте нам ключі від шахви з ліками. Скотину будуть лікувати образовані люди, а не такі, що й розписатися не уміють.

Ключі були при мені, і я кажу:

— Ніяка людина не віддає свого добра оттако, з доброго дива. Хочете ключі, товаришу Маздигоне, то беріть їх самі. Вони в мене ось тут, у цій кишені, бо вам тільки так брати їх годиться, а не з людських рук…

Він перестав сміятися і встав від столу та й до мене. Я й собі встав. І він, мабуть, щось помітив у мені, бо зупинився і звернувся із словами до Мадеса:

— Мадесе Овсійовичу, мені брати так не личить. Ви свої. Візьміть ви у свого батька ключі від народного, а через те і від вашого добра.

— Що, совість знайшлася і в вас?.. Добре, кажу, бери, Мадесе, ти…

А він зараз же швиденько до мене та ще й додав:

— Не злякаєте.

І тільки що хотів у кишеню руку пхати, і я не витерпів, я забув, що це насунула Божа кара, супроти якої немає рятунку… і правою ногою я його як ударю під коліна, а він навзнак так і впав, а я вихопив ключі з кишені і аж брязнув ними об морду свого сина, і сам вийшов, і хрьопнув дверима…

І хто з їх перший узяв ключі, я не знаю, але вже їх у мене немає, і печатка, бачиш, сургучева висить коло замка…

— Становище страшне… — луною стривоженої душі відгукнувся Іван Овсійович.

— Страшне, сину… — притакнув і батько та й ще додав жалю:

— А найстрашніше для мене це те, що за всі три дні і словом не згадав про всіх твоїх братів і сестер… Адже ж із їх, крім Мадеса, ні одного не було на похороні. І я, прийшовши оце зараз до тебе із своїм проханням, почуваю, що ти нам усім страшно чужий, і почуваю, що я від тебе матиму таку допомогу, як і від того ворона, що пролітає над нашими недомученими головами… І через те у моїй голові іде непотрібний шелест… А, може, і он як потрібний, про те, що ти такий самий, як і ці, які мене грабують. Тільки що ти в Києві і на нас лише націлюєш оттаку тлю, про яку тільки що була мова. А за те, що я говорю, почуваючи таке, догани мені добрі люди не складуть, бо я ж якийсь батько… І до останньої миті не дозволю своєму серцю вимовити вголос, що дитина моя тварюка і мерза гірша, ніж та, що до чобіт пристає…

— Я думав, тату, що вони всі десь поблизу і що були вони на похороні.

— Ні, вони не були. Старший у Кривім Розі, а Каленик на Донбасі, а Пріська десь повіялась аж у Бориспіль. Тільки Наталка у Буді замужем, але тепер лежить хвора і не здужала прибути в останній раз побачити матір…

Але син зараз же устав і почав ходити від стола до лежанки. І те, як він осередньо хвилювався, говорило, що йому дуже боляче бачити все, що батько бачить, і все, що батькові не видно. І нарешті він витяг із кишені гімнастьорки, що з лівого боку, якийсь пакунок з папером і став перед батьком, і схвильовано промовив:

— Коли людина живе у небезпеці, то ніколи не помічає, як час міняє навколо неї світ. Два з половиною роки — це ж ніщо, а як страшно у мені похазяйнували. Тільки враження колишні у мені ще живі, а сьогоднішній і позавчорашній день б'ється об їх, неначе хвиля широких вод, і ніяк не здолає відкинути їх, щоб і самим стати враженнями для моєї думки. Ось ви сказали про братів і сестер, і сказане вами для мене справді чуже, чуже, бо незнане… Але ви, тату, мені видніші крізь це незнане, і я бачу вас у такім самім стані, як і себе. Цебто, таким самим, як і я. Ви прохаєте взяти вас у Київ від страшної дійсності, а я тікаю з Києва від страшної дійсності. Я ще перед смертю матері зібрався тікати за кордон від цієї шахрайської влади. І як не важко мені це зараз казати, але якраз ніби для того, щоб полегшити мені задумане, я одержав вашу телеграму приїхати на похорон. І не барився ані хвилинки. Зібрався і виїхав, щоб так само негайно із похорону справитися за гряницю. І моя втеча у Києві приховалася б за вашим і моїм нещастям. А тепер не втечу… Ось бачите оці папери?.. Цей мій останній твір, якого ніхто не зважиться друкувати у цім бідолашнім краю. Хоч і я знаю, і ті люди, що творили наукою підстави для щастя нашої батьківщини, що цей твір зараз не має собі рівного ні по думці, ані по силі вислову. І він написаний про Україну. І я уже не маю духу кидати батьківщину, а себе рятувати заради твору про неї. Бо ви, тату, тепер для мене є справжня Україна, і я зрадником для неї не стану… Я не можу покинути вас на поталу тому жахові, що нам з півночі кацапи принесли… І нехай я, тату, зараз себе обманюю, але без вас немає мені шляху до втечі. Ми мусимо разом там опинитися, куди я замірився сам.

Але тепер для спільної втечі треба прогаяти трохи часу. Треба мені вернути до Києва і там споготовити ґрунт для нас обох… І ви вже витерпіть тут ще тижнів два, три… А тепер треба з цими паперами дати раду. Я їх назад не везтиму, бо у мене є якесь передчуття, що з ними мені щось недобре буде. Треба їх тут заховати, хоч би навіть і в землю закопати. Бо справді, якби мене Чека з ними упіймала, то і без суду, і без усякої огласки десь би у землиці якогось допру застрелили б… А твір лишили б у своїх сховищах безгласним… Ні одного б рядка не з'явилося б надруковано…

Розумієте мене, хто на вас насилає тлю і хто вашу кров повертає супроти вас?..

І батько встав, глянув рішуче в очі синові і промовив тільки двоє слів:

— Потривай хвилинку…

І хутко вийшов із хати в сіни. І чути було, як заклацала якась залізяка чи об горщик, чи, може, об цеглину. І чути було, як батько важко зітхнув і знов затупав назад до хатніх дверей. І увійшов він у хату, тримаючи у руці порожню бляшану коробку із-під того чаю, що колись фірма Висоцького продавала його по півфунта, і залізну швайку. Іван Овсійович не раз бачив її ще хлопцем. Тоді батько нею лагодили собі то сідло, то гнуздечку, то ще якийсь потрібний дріб'язок. І не говорячи ні слова, Обсій Юхимович швиденько поставив коробку на стіл, а стіл відсунув від кутка, і там просто під іконою Спасителя, ставши на обоє колін, почав енергійно копати швайкою ямку. І Іван Овсійович теж мовчки, хоч і здивовано трохи, слідкував тямущим поглядом за батьковою працею… І нарешті Овсій Юхимович розігнувся і попрохав:

— А дай-но мені своє писання.

Іван Овсійович подав. А його батько, не встаючи з колін і тримаючи папери у одній руці, повернувся трохи боком і дістав бляшану коробку із столу, і все-таки, не випускаючи паперів з руки, розчинив узяту бляшанку і всунув туди літературний твір свого сина. А потім затушкував його накривкою і впустив у викопану яму. І почав загортати… І чогось глянув знизу на сина. Мабуть, хотів щось сказати… І вираз його обличчя завмер… Майже прийняв кам'яну машкару, спотворену жахом. Іван Овсійович помітив, що перед оцією переміною його батько попід столом був кинув погляд до дверей. Та й повернувся миттю він і сам туди. Та й побачив відчинені двері і за порогом брата Мадеса, який мовчки спостерігав, що робиться в хаті. Заклопотані конспіратори не чули ні шуму, ні рипу дверей і допустили непроханого свідка.

Може, Мадес їх крадькома і не відчиняв, може, вони були й не причинені?.. І от сталося тяжке і неприємне, і нічим непоправне діло.

Тягар мовчання від розуміння того, що вже все майже пропаде завдяки страшному конфліктові батька з Мадесом, просто здавив двох людей до несамовитого оторопіння. Але все-таки і ця задушлива мара мовчанки тріснула і ніяковіння від діла з кольором злочину ввійшло у простіші і реальніші межі, коли заговорив Мадес:

— Тату, ви самі повезете Івана на станцію?..

— А хіба що?

— Та я бачу на візку упряж, то й запитався.

— А чого ж ти себе не запитався, чи скотина хоче пити?.. Бо ж чуєш, як реве заперта телиця… Чи воно чужа справа видніша під лісом, ніж своя під власним носом?

— Ну, вже вас зачепи!.. Легше сусідову зорану гінку переїхати, як з вами слово сказати…

Відповів Мадес і повернувся, і вийшов із сіней надвір. Мабуть, таки пішов до телиці, що увесь час не переставала ревти, роблячи невеличкі мовчанки. Батько сидів на ногах і мовчав.

А тепер Іван Овсійович, коли залишився удвох із ним, мовчки і зважливо пробрався за столик у куток, нагнувся, узяв швайку, яка лежала коло свіжого насипу над ямкою, і відкопав сховане. І з бляшанки узяв свій твір назад у ту кишеню, із якої було його і вийнято. А порожню коробку закопав і віддав швайку батькові. Батько встав. Чого тоді Іван Овсійович так зробив, я гадаю, що він би не сказав нічого про це до ладу, якби хтось був про це спитав. Та батько, неначе знаючи, чого так син зробив, повідомив його про цілком сторонню справу, хоч і ґрунтовну для Івана Овсійовича:

— Піду споряджати коня в дорогу.

І вийшов… Але зараз же і вернувся з таким жалем, який у його словах бринів скаргою на того, хто його виявляв:

— Доведеться тобі, синку, ще у мене переночувати одну ніч, бо Вигра зринула із конов'язі і вийшла із повітки, і десь пішла у хліб. Це вже я знаю, що доведеться шукати довгенько…

Син промовчав. Таке було враження, що він цього й чекав. А батько тим часом потупав проз хату у широку зелень хлібів, що розпросторювалась навколо хати, здавалося, так далеко, на скільки хватало сонячного світла.

Товариш Маздигін був головою Куцівського парткому і завідуючим семилітньою школою. Вона була обгороджена сторчовим дощаним тином. У межі цього тину входив і великий фруктовий садок, який ще колишнє земство насадило. Маздигін у цій місцевості вже півтора року. Разом з ним була приїхала і жидівочка років сімнадцяти і помагала організовувати у найближчих селах комсомольські осередки, її прізвище було Сіямська, а звати було Маня. От вона спочатку, кажуть, правила Маздигонові і за дружину. Але не довго цей совєцький пан тішився щастям з нею, бо приїхав якось її брат, високий урядовець Чеки, і забрав у Київ свою сестру. А комнезам, шануючи у Маздигона нахил до одруження, приставив йому помагати у домашнім його хазяйстві дівчину, українку, теж років сімнадцяти. Одначе швидко, щоб не наробити дівчині сорому, товариш завідувач віддав її заміж за одного комсомольця, Передерія, який дістав за це двохрядну гармошку. Цей струмент спеціально для цієї мети було віднято у селянина Вербокрута, якого обвинуватили у агітації супроти совєцької влади і посадили в «холодну». І він, просидівши там чотири дні, і, щоб не сидіти довше, віддав по вимозі парткому Маздигонові гармошку, яка призначалася учителям вислуховувати у дітей голоси. І Вербокрута випустили, а його гармошка стала засобом до урятування дівочої слави. Вона опинилася у Передерія.

Та й після цього товариш завідувач, все ж таки не можучи стерпіти самоти, знов наглядів у шостому класі чотирнадцятилітню дівчину одного незаможника, одноокого Шелестіяна, і підбив її покинути школу і стати йому в допомозі при його домашнім господарстві. Невідомо, чи батько дуже протестував, чи ні, тільки всім у селі стало відомо, що він перевів із шкільного хліва пару коней до себе на хутір у менший хлів і почав ними господарювати.

Ці коні були відняті разом з бричкою у сільського багатиря Медяника. І бричка лишилася в шкільнім дворі. І коли траплялася потреба завідувачеві, товаришеві Маздигонові, їхати на якийсь партійний з'їзд у друге село, то Шелестіян брав у себе у дворі пару коней і в шкільний двір приводив до брички, і тут запрягав, і їхав туди, куди вже було товариш Маздигін звелить.

Шелестіян радянської влади не любив і ні до кого не підлизувався, хоч і опинився ніби на службі у голови парткому.

Сьогодні товариш Маздигін, видно, був не заклопотаний ніякими громадськими справами, бо був дома і в кухні ходив задумливо від сінешніх дверей до стіни. А сінешні двері, між іншим, були на гачку. А Гапуся під вікном, зап'ятим широкою занавіскою з простирадла, прала перед маленьким кухонним столиком білизну. Вона була спиною до стіни, до якої доходив із своєю задумою і господар. На столику у тарілці лежало мило і стояла коло тарілки засвічена гасова лампа. І вона весь час здригалася від того, що Гапуся енергійно віджимала у ночвах білизну. Вся зелена табуретка, на якій стояли ночви, була захлюпана водою з милом. Маздигін, проходжуючися, поглядав і на лампу, і на дівчину. Здавалося, його турбувало те, що здригалося світло. І нарешті він спитався:

— Чи тобі вже води не треба?..

— Ні, я зараз повикручую, виллю воду надвір і знов понатираю, та й нехай лежать у ночвах до завтрього.

І сама розігнулася, дивлячися на Маздигона. Вона була у одній сорочці з закоченими за лікті вишитими рукавами. Маздигін, глянувши на її руки, відвернувся, ніби від несподіваного світла, яке вразило непривичний його погляд. Гапуся помітила цей його рух і, напівсміючися своїм широченьким ротом і веселими сірими очима, закинула свою куценьку грубу косу, заплетену червоною стрічкою, на спину. Він знов глянув, але тепер на всю дівчину, і став супроти неї та й сказав:

— І доки ти, Гапко, будеш отака?..

— Яка?..

— Отака дурна?.. Скільки вже часу я тебе морочу, а ти неначе нічого не тямиш і не хочеш мене слухати?..

Гапуся перестала усміхатися та й спиталася не то з насмішкуватим тремтінням верхньої губи, не то з хвилюванням, яке завжди буває у молодих дівчат, коли вони почувають себе безборонними і в обладі того чоловіка, від якого вони викручуються довго і уперто, а він довго і уперто домагається свого:

— Я вже знаю вас. Всі хлопці такі, як і ви. Але хлопці завжди звичайні і слухають тих дівчат, з якими ночують. А ви ніколи не слухаєте.

— А відкіля ж ти такого досвіду набралася, що знаєш, і як хлопці ночують, і як поводюся я з тими, що ночую?..

— Ви таке мене питаєте, неначе це Бог його й знає, що за дивина. Всі наші люди, і батьки, і матері, до заміжжя ж ходили на досвітки і підночовували із своїми гуляками. Так і ми робимо, і все добре знаємо і без школи.

— Ні, ти мені скажи, відкіля ти знаєш, як я поводюся із своєю ночувакою?.. Бо ж ти ще зі мною не ночувала… І це вже мене дратує. А я ж парубок, хоч і такий, про якого співають:

А ти дівчина і не хочеш слухати, хоч я добре знаю, що ти ночуваки в селі не маєш… Ну, скажи, хто тобі сказав, як я ночую?

— Ніхто не казав.

— Як не знаєш, то й не мели чортзна-чого… Чи, може, щось поміж людьми патякав Передерій?..

І Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до сорочок і стала якось нервово довіджимувати їх і складати на стіл на простелений для цього рушничок. Вона мовчала. А Маздигін, постоявши ще хвилини зо дві, зробив крок до неї і взяв її енергійною правою рукою за ніс і, притримуючи лівою дівчинину потилицю разом з косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася, і почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі. І він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло ліктя, і почав її гладити правою своєю рукою, примовляючи:

— Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені, що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку погань. А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і з школи нагнати… Скажи мені, моя дівчино?..

Він був високий, з м'ясистим і в'ялим від солодосної ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди примружені напівсонною котячою флегмою, і через те вони позначалися між повіками невеличкими щілинами. Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли траплялася якась несподіванка або кінець якогось діла довершувався чи починався. Ходив він завжди у чоботях і в синіх штанях і по-московському у верхній сорочці навипуск, і підперезаний кавказьким черкеським пояском. Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди підстрижений під польку, але ніколи не тримався купи, а завжди розпадався на дві половини, утворюючи широкий і плисковатий проділ. І все це разом творило вигляд його голові, сповнений нехлюйства і безсоромної затяганості. Ще й чогось у його завжди була мокра пляма на сорочці посеред спини, поміж плечима. І відти смерділо потом, який нагадував пах тієї щетини, що жиди колись продавали із здохлих свиней.

І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був нахилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски, вирізняв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж мінилася своїм обличчям: то блідла раптом, то жахливо червоніла, але не відводила свого погляду з його обличчя, ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала руку і відступила під стіну та й проказала:

— Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.

І він її не ловив, але у попередній вистаті лишаючись, наполягав:

— Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… мені, Гапусю…

І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб і обіперся правим стегном об столик. Він чекав. А вона, пополотнівши, але силкуючись себе перебороти, стала белькотати:

— Це баба Якимиха розповідала жінкам, та й я чула… Вона казала, що Передерій у дворі Вербокрута, п'яний від самогону, на порозі хатніх сіней в