В розкішній Вероні, де ця відбувається дія,

Дві рівно поважні родини, підпавши злобі,

Змагалися здавна в запеклій, тяжкій боротьбі,

Аж доки не сталась жахливо-трагічна подія.

Під впливом зловісних планет, супротивних собі,

З утроб ворогів, де буяла жорстока стихія,

З’явилася пара коханків, прекрасних як мрія;

Але їх кохання пішло на поталу судьбі.

Всі люті пригоди тієї сумної любови,

Що жертвою впала ненависте впертих родин,

Обмивши їх згоду потоками чистої крові,

Ми маєм явити на протязі двох-трьох годин.

Як зволите пильно дивитись на зміну картин,

Ми вади свої надолужимо щирістю мови.

Даю слово, Грегоріо, не попустимо так себе допікати.

Ні, ні, бо ми ж таки не печеня.

Я кажу, як розізлимось, так зараз до меча.

Еге ж, та коли б ще не збувся плеча.

Я швидко рубону, як хто мене раздражнить.

Тільки що не швидко тебе роздражниш.

І пес із Монтечиного дому мене роздражнить.

Роздражнитись — розрухатись, а хоробра людина твердо стоїть. Отим же то й ти, скоро роздражнишся, то й рушиш навтьоки.

І пес із цього дому розрухає мене до стояння. Як забачу чоловіка чи жінку з Монтекків, то зіпрусь об мур і… ані руш!

По цьому ж то й знати, що ти легкодухий раб, бо тільки легкодух тулиться до муру.

Правда. Жінки — сосуди скудельні, от їх і припирають до муру. Тому й я чоловіків із Монтечиного двору відпихатиму від муру, а дівчат припиратиму до муру..

Сварка йде між нашими панами, а ми ж тільки їхні люди.

Все одно. Я буду тираном на власну руку. Воюючи з чоловіками, буду лютим до дівчат; стинатиму їм голови.

Голови дівчатам?

Еге ж, дівочі голови з віночками, тоб-то їх дівоцтво: як хочеш розумій.

Зрозуміє це той, кому дошкулить.

О, я доти їм дошкулятиму, докіль моєї снаги стояти; а це ж відомо всім, що з мене здоровий шмат м’яса.

Добре, що не риби. А був би рибою, то була б із тебе тарануха. Ну, виймай же своє знаряддя: ось іде двоє Монтеківців.

Ось моя зброя наголо. Зачепи, а я тебе заслоню ззаду.

Як! Повернешся до мене задом та й навтьоки?

Не бійсь мене.

Оттакої! Мені тебе боятись!

Нехай право буде з нашого боку: нехай вони зачнуть.

Я покажу їм дулю, йдучи мимо. Нехай думають про це, як хочуть.

Ні, як сміють. Буде їм сором, як таке стерплять.

Це ви показуєте дулю, добродію?

Я показую дулю, добродію.

Це ви нам показуєте дулю, добродію?

Чи з нашого боку буде право, як скажу: так?

Ні.

Ні, добродію, я не вам показую дулю, добродію; а все-таки показую дулю, добродію!

Ви робите зачіпку, добродію?

Зачіпку, добродію? Ні, добродію!

Коли робите, добродію, так ось я перед вами. Я служу такому ж, як і ви.

Та не кращому…

Згода, добродію.

Скажи, кращому. Он іде один з роду їхньої синьйори.

А вже ж, кращому.

Брешеш!

Виймайте ж мечі, коли ви не баби. Грегоріо, згадай свої залізожерні вдари!

Розчепітесь, дурні! Мечі в піхви! Не тямите сами, що робите.

З нагим мечем серед бидлят безсердих?

Бенволіо, ось смерть твоя, оглянься!

Я миролюб. Сховай меча у піхви

Або рубай, розчепимо цю челядь.

Рубаючи, ти мириш? О, гидото!

Ненавиджу це слово, як Монтекків,

Як пекло. Боягузе, боронись!..

Київ! Списів!.. А биймо враже панство!..

Смерть Капулетті!.. Всіх Монтек до біса!

Що це за гук? — А де мій меч, мій меч?

Ціпок, ціпок! Про що меча гукати?

Меча, кажу! Прибіг старий Монтеккі,

Поблискує мечем нам на зневагу.

Ти тут, паскудо! (До жінки) Ні, мене не спиниш!

Не допущу до ворога й на крок!

Входить герцог із прибічниками.

Бунтівники, ненавидники миру!

Сусідською плямуєтесь ви кров’ю,

Чи чуєте? Ви люди чи звірюки,

Що гасите свою погибну ярість,

Пускаючи із жил цівки червоні!

Послухайте ж тепер мого наказу,

А то я вас тортурами скараю.

Утретє вже за слово легкокриле

Ти, Капулетті, й ти, старий Монтеккі,

Тривожите усобицями місто.

Славетні, сиві мешканці Верони,

Поскидавши свої поважні шати,

Хапаються, роз’юшені мов звірі,

За ратища старезні, як їх руки,

І ржаві, як злоба їх стародавня.

Коли ще раз стривожите Верону,

Розплатитесь життям за те буяння.

Розходьтеся ж усі, що позбігались!

Ви, Капулетті, йдіть слідом за мною.

Монтеккі, ви приходьте по обіді

Довідатись, який наш призвіл буде

На міському судищі стародавнім.

Під страхом смерті вам велю: розходьтесь.

Скажи мені, небоже, хто цю ворожнечу

Стару тут знов підняв? Чи ти не бачив?

Приходжу я, аж тут уже зчепились

Із вашими людьми ворожі слуги.

Я кинувся рознять, аж ось завзятий

Тибальдо скочив із мечем готовим.

Гукаючи мені зневажливі похвалки,

Розмахує круг голови безумно,

Повітря аж сміється з нього свистом.

В той час як ми рубалися з Тибальдом,

Збігалися до них і нас міщани;

Аж ось пристиг і вгамував нас герцог.

А де ж мій син? Хто бачив, де Ромео?

Я радуюсь, що він не встряв у бучу.

Ще до пори, як благодатне сонце

Споглянуло крізь золоте віконце,

Удосвіта я вийшов проходитись,

Тривожний дух мій трохи розгуляти.

Коли ж дивлюсь я, син ваш під кленами,

Що розрослись за мурами, сховався.

Дивуючись, що так зарані ходить,

Хотів його спитати, та заздрівши,

Що я іду, він знік між гущиною.

Вважаючи ж по собі, що чутливість

Насамоті найбільше в серце грає,

Я за своїм пішов, не за його настроєм,

І обминув того, хто сам людей минає.

Не раз уже його так бачать ранком.

Доповнює блискучу росу слізьми,

А небеса захмарює зітханням.

Як же зачне всевеселяще сонце

На найдальшому сході підбирати

Заслони з ліжка ясної Аврори —

Сумний мій син тікає від проміння

І сам собі зачиниться в кімнаті.

Віконницями любий день вигонить

І темну ніч у себе штучну робить.

Віщує нам цей сум гіркі досади,

Як завчасу не дати йому ради.

Яка ж була б цьому причина, дядю?

Не знаю сам і не чував од нього.

Чи ви ж про це випитували в сина?

Не тільки сам, але і наші друзі.

Коли ж він сам собі в чуттях повірник!

Я не скажу — розумний у пораді,

Та мовчазний і замкнений так міцно,

Такий тугий на довідки й на розгляд,

Як пуп’янок, що черв шкідливий точить,

Закіль він свій солодкий цвіт розпустить

І принесе красу свою в дар сонцю.

Коли б мені причину смутку взнати,

То знав би я, де й ліків нам шукати.

Ось він іде. Зволіте відступити,

То може я й з’ясую все докладно.

Бувай щаслив! Ти зробиш добре діло,

Розвідавши. А ми ходімо, пані.

Ромео, з добрим ранком!

Чи ще рано?

Та ще дев’ята.

В смутку хвилі довгі.

Це мій отець, що йде звідціль так спішно?

Він. Що ж тобі, Ромео, час так довжить?

Нема того, що час нам поганяє.

Чи закохався?

Змучився.

З кохання?

Ні, ласки не знайшов там, де кохаю.

Ох, ця любов, така принадна з виду,

А справді деспотична і жорстока.

Ох, ця сліпа любов! Вона прямує

І без очей, куди сама захоче.

А де обідаєм? Ой! Що тут сталось?

Ні, не кажи: я чув цю колотнечу.

Усюди тут злоба й гидка ненависть,

А найбільше любов. Гей, ти, любове

З ненависте! Ненависне кохання!

Ти все, уперше створене з нічого!

Тяжка пустото і важка марнице!

Безобразний хаосе форм прекрасних!

Ти з олива перце, блискучий диме.

Холодний жаре, хвореє здоров’я,

Безсонний сну, єство, що не існує!

Так, я люблю, та й не люблю любові.

Тобі це сміх?

Ні, я скоріш заплачу.

А то ж чому?

Що ти сумуєш тяжко.

Оце ж вона, та безпорадна приязнь!

Моя журба, мов камінь, груди давить;

Твоя ж мені нової ще прибавить;

Що ти любов до мене виявляєш,

То мов ножем мене по серцю краєш.

Любов — це дим, що в’ється від зітхання,

На волі він — огонь в очах коханків!

У пригнеті — потопа сліз і горя.

А що ж іще? Найрозумніша дурість,

Смертельна трута й животворний трунок.

Прощай, мій друже.

Я піду з тобою.

А то немов би ти гордуєш мною.

Я стеряний, мене нема з тобою.

Ромео? Ні, він десь блукає інде.

Скажи мені не в жарт, кого ти любиш?

Як я скажу — зітханням?

Не зітханням,

Та і не в жарт.

Слабому завіщання

Складати — не веселий жарт. Скажу я

Тобі не в жарт: я дівчину кохаю.

Поцілив я, бо так умом і кинув..

Стрілець незгірший. І додам ще: гарну.

Як гарна ціль, то й легше поціляти.

Шкода, братко: її Амур стрілою

Не досягне! Діяна головою,

Озброєна своїм дівоцтвом чистим.

Вона гордує тим лучком огнистим.

Неприступна лестивости кохання

І поглядам німого залицяння!

Не квапиться на золото й клейноди,

Що і святих доводять до турботи.

О, як же ж то багата ти красою!

Та вбога тим, що зникне все з тобою.

То заклялась до віку дівувати?

У скупості ж її великі втрати.

Бо та краса, кртру вона згнітає,

Усю красу в потомства одіймає.

Аж надто вже вона заслужить раю,

Як од її краси я тут сконаю.

Вона клялась нікого не кохати,

А я живу і мушу це казати.

Ось слухай же: забудь про неї думать.

Навчи мене не думать ні про віщо.

Аби схотів очима скрізь буяти

І по світах усіх краси шукати!

Цим робом я ще більш її уроду

Превознесу в душі серед народу.

Маски щасливі, що вкривають чола

У гарних пань: чорнотою своєю

Нагадують красу, що затуляють.

Той, що осліп, ніяк забуть не може

Безцінних скарбів страченого зору.

Вкажи мені красу найуродлившу, —

Її краса листом про мене буде,

Щоб вичитав, що є на світі краща.

Ні, не тобі навчить мене не думать.

Так от же ні! Куплю таку науку,

Або ж умру не виплативши боргу.

Монтеккі й я, ми зв’язані однако

Пенею, щоб держали мир. Це й добре:

Старим, як ми, здається, це й не трудно.

Повагою ви в нас обоє рівні.

Жаль, що так довго ви ворогували.

Прошу ж тепер, синьйоре мій, сказати,

Чого від сватання я можу ждати?

Перекажу вам те, що ви вже чули.

Дочка моя ще в світі не бувала:

Штирнадцятьох років не налічила.

Нехай ще два в красі прив’януть літа,

Тоді її доспіє дівування.

Ставали матерями ще й молодші…

Почавши вчасно, швидко й покінчили.

Мої надії всі земля пожерла;

Дочка — моя наслідниця єдина.

Зумієте з’єднати її серце,

З’єднаєте й моє благословення.

Аби вона обрала вас за мужа,

То цим уже моя сповниться воля.

Цю ніч, мій друже любий, в мене в домі

По давньому звичаю буде бенкет.

Закликано гостей значних багато,

Над тебе ж ми ні одного не маєм.

В господі в нас цю ніч засяють зорі,

Ще кращі тих, що в бога на просторі.

Як прожене весна зиму кульгаву,

І ринеться вся молодь на забаву,

Так весело ти в нас забенкетуєш

І в серденьку нове життя почуєш.

Тоді шукай йому ти до вигоди

Первоцвіту дівоцької природи.

Між іншими дочку мою побачиш,

Та може й їй яку ціну назначиш.

Ходімо. (До слуги). Ти! Махай по всій Вероні

Та познаходь поважні ці персони,

Що тут стоять. (Дає папір). Ти мусиш їх прохати

До нас на учту нині завітати.

Познаходь, що отут стоять?…Гм!..А як тут стоїть написане, щоб швець дбав про свого аршина, а кравець про своє шило, а рибалка про свого пензля, а маляр про свого невода! Мене ж послано познаходити оці персони, що їх імення тут понаписувано, а я не знайду, які й імення понаписував тутечки писака. Треба братись до письменного. Саме в час!

Один огонь хай другого загасить;

Одна біда хай другу тобі скрасить.

Закрутиться в головці — відкрутися;

Журбою бий журбу, та більше й не журися.

Новим данням отруй стару отруту,

То й знайдеш забутну на смуток руту.

Вари попутник-зілля, бо…

Що, брате?

Зломив ти кість, а це каліцтво кляте.

Чи ти в своїм умі, Ромео?

Гірше,

Ніж би скрутивсь, бо в’яжуть мене хріпше;

У темную темницю зачиняють

І голодом і муками карають. —

Добри-вечір!

Добром і вас вітати!

Чи вмієте ви писане читати?

Як нам біда судилась, — прочитаєм.

Мабуть, цього навчились ви звичаєм.

А тут — гай, гай! На білому та чорне!

Як утнете, то очко в вас моторне.

Та я склади помалу розбираю.

Спасибі ж вам!

Стривай, я прочитаю. (Читає).

«Синьйор Мартіно та його жона з дочкою. Граф Ансельм з гарними своїми сестрами. Пані вдова Вітрувіо. Синьйор Пляченціо з його ліобими сестрами. Меркуціо та його брат Валентин. Мій дядько Капулетті, його жона та дочка. Моя небога Розаліна. Лівія. Синьйор Валенціо та його родич Тибальдо. Лючіо з любою Геленою.» Блискуче товариство!

(Вертає цидулку). Куди ж це їх запрошено?

Нагору.

Куди?

Та на вечерю до нашого дому.

До чийого ж це?

Та до мого ж таки пана.

От про це ж то мені й треба було перше спитати.

Тепер я вам скажу й без питання. Мій пан — великий багатир Капулетті, і коли ви не з Монтечиного дому, так приходьте, будь-ласка, вихилити кухлик вина. Зоставайтесь веселі.

На цім родиннім святі й Розаліна

Сяятиме, твоя краса єдина.

Ходімо й ми; там знайдемо всю вроду.

Що на диво цвіте серед народу.

Побачиш сам, чим славиться Верона,

І знатимеш, де лебідь, де ворона.

Коли мої боготвориві очі

Сфальшують так мізерно перед нею.

Хай візьмуться огнем їх ревні сльози

За те, що їх топив я, не втопивши,

Єретиків, — нехай згорять лукаві.

Гарніша? Ні, як світ почав стояти,

їй рівної ще не родила мати.

Краса її в твоїх очах окремно сяла:

Вродлива на вазі із нею не стояла.

Коли б ти клав на терези криштальні

Свою любов проти краси нової,

Що я тобі вкажу на тім бенкеті, —

Твій пишний самоцвіт, хто зна, чи не злиняє.

Дарма, що я піду, нової не знайду;

Нехай же надивлюсь на ту ясну звізду.