давнє кохання? — питав вiн, зазираючiї у її похмурi очi.

— Я? Була в шпиталi. Ходила провiдати Довбню.

— Шкода, опiзнилася! Вiн уже третiй день як виписався…

— Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?

— Де? Певно, добрався до першого шинку та й засiв там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.

— Коли нiкого на вулицi немає, то тодi й проведу, — виступаючи вперед, ущипнула Христя.

— Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила, — одказав вiн, поспiшаючи за нею.

— Ага, знайшлися такi! — усмiхнулася вона. Пройшли скiльки ступнiв мовчки.

— Чого це вас нiгде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забiгаєте провiдати, а тепер i ви одцуралися.

— Мошеник твiй Костянтин Петрович