II. У тумaнi
Боже! куди се я плину
сим бiловiйним туманом?
Може, я лину на безвiсть
в вогкi летючi снiги?
Може, то тiльки легенда —
край той, осяяний сонцем,
край той, куди я збиралась
болi свої вiднести?
Може, то казка знадлива —
тії смарагдовi луки,
плеск тепловодої рiчки,
злотоiскристi пiски?
Може, то вiдьма-гарячка
спогади й мрії зiбрала,
з них на вогнi мого палу
дивний зварила напiй
і пройняла менi душу
непереможним безумством
тим, що людину заводить
на бездорiжжя страшні?
Може, i в сніжних пустелях
fаtа mоrgаnа[3] панує,
марева срiбно-блакитнi
сiючи в бiлих снiгах?
Може, прокинуся хутко
з сеї примари-омани
десь на безлюднiм просторi
i без надiй на життя?..
17.1, море
Вся Леся Українка
·
Леся Українка
