У криничара два найперші струменти — прочуття і окомір. Але не просторовий, як у гармаша, а глибинний. Інакше не впізнає жилу вглибині. Мені в цьому навіть п’яти помагають. Не смійся, так і є… Бо як ще вгадаєш незриме жерело? Походиш-потопчешся босака на урочному місці (важливо, аби напередодні дощ не падав) — і вчуєш живинку, що тихо зітхає під грунтовими шарами. Якщо земля затужавіла і глушить жерельне шептання, тоді слідкуй за птицями, зважуй росу на пальцях, приглядайся до квіточок і до кори деревної — там усе прописано для уважного ока. Перед бурею-грімницею пильнуй, куди впадуть перші краплі — вода воду притягує… Ну, добре, знайшов ти місце, вдарив пробний щуп — є водиця, та вдоволення твоє ще не кінечне. Вода, як і чоловік, різниться. Вода буває і пуста, і блудлива, і млява, і хвора. Міркуй далі, бийся доти, доки не нападеш справедливу жилу, що склом задзвенить на зубах, що аж скроні зведе від свіжості. Така вода й думки промиє, не лише кості. Вода — як дарунок долі. І тішишся тоді, як дитина: ще один земний замочок відімкнув
Кіру не тіркелу пікір қалдыру үшін