Артем Стеценко розповідає

Записала Лідія Гулько

У книжку увійшло дві повісті. Джерелом для написання стало тісне спілкування автора з дітьми. Зокрема, з одинадцятирічним хлопчиком, прототипом Артема Стеценка. В основі повістей лежать реальні факти і події, що мали місце в одній із київських загально-освітніх шкіл. Автор прагнув точно передати лексичний і стилістичний склад розповіді свого героя, будову його речень.

Рекомендуємо підліткам, що люблять пригоди та історії з детективними ознаками. Також юним читачам, котрі прагнуть знайти відповіді на питання, яких надто багато в час суцільної електроніки.

Буде корисною для учителів та батьків, бо допоможе зрозуміти сьогоднішніх дітей.

Про себе, планшет і Забіяку

1

Останній дзвінок. У небо летять кольорові кульки. Ура! Літні канікули почалися!

Безмежно щасливі, повертаємося додому. Плану на канікули я ще не склав. Уважно слухаю Веню. Він працюватиме в команді Макса. Разом із хлопчиками буде мити автомобілі. На зароблені гривні Веня накупить смаколиків, розважитиметься в Гідропарку.

Я загорівся бажанням влитися в команду.

— Пізно. Штати заповнені, — ошелешив мене друг.

Глянув на мене і сказав:

— Не переживай. Щось придумаю.

Довго Веня не думав.

— Артеме, ми можемо працювати в парі, — вигукнув радісно.

Трішки подумав і сказав (не так радісно, як перед цим):

— Доведеться мені з тобою свій заробіток ділити. Значить, отримаю грошей менше, ніж хлопці.

Окрилений, я запевнив друга, що вранці прийду до нього.

— Відро і ганчірку не бери. У мене все готове, — попередив Веня.

Тоді я ще й гадки не мав, що вранці моя дорога проляже не до Вені, а в протилежний бік.

2

Батьки привітали мене із закінченням п’ятого класу. Тато подарував шкіряний м’яч, а мама приготувала святковий стіл. Ми з татом сиділи на дивані, а мама навпроти, на стільці, бо раз за разом вибігала на кухню. Тато згадував своє золоте дитинство, рідне село. Розчулений, я прилип до батькового плеча. Реально відчував себе іменинником. Несподівано тато запропонував.

— Старичку (так він мене називає з трьох місяців), а чому б тобі не поїхати в моє рідне село? Ти бував там не раз. Знаєш: у Людмили влітку класно.

— Чисте повітря, смачна артезіанська вода, огірочки зі свого городу, садок… — підспівала таткові мама.

Картопля застряла у моєму горлі. Я голосно гикнув. Мама вибігла на кухню. За мить подавала мені кухлик з водою, а татові казала:

— Вранці відвезеш Артема до Людмили.

Я гикнув ще голосніше. Між гикавками прокричав:

— Не поїду в село. Залишуся в Києві.

— Відпий води, синку, — сердечно припрошувала мама.

Я відпив. Однак не втримав кухлика — вилив воду на себе.

Мама метнулася на кухню за рушником.

— Нема тобі чого у місті робити, — заспокоював мене татко і гупав кулаком по спині, щоб картопля пройшла.

— Не правда. Я уже знайшов собі заняття.

— Не одне, а три, — поправив тато. — Рахую: лежати на дивані — раз, тиснути на кнопки піїспі — два, хлопати дверцятами холодильника — три.

Мама зі співчуттям дивилася на мене. Але я знав: вона не на моєму, а на батьковому боці. Протистояння додало мені сил. Я обітерся рушником і рішуче відвів батькову руку. Голосно і твердо сказав:

— Макс зібрав команду з хлопців нашої школи. Я працюватиму з Веніаміном у парі.

Мама зробила великі очі.

— Синку, ти працюватимеш?

Зігнута татова спина вирівнялася. Голос його звучав, як метал.

— У такому разі нам, батькам, потрібно знати все про твою роботу. Розказуй, в чому полягають твої службові обов’язки?

— Вони різні.

— А конкретно?

— Будемо з хлопцями мити автомобілі. Веня обіцяв мені віддавати половину зароблених грошей.

– Із тих грошей, що йому виділить брат. Бо половину Максим забере собі, як організатор. Виходить, в ручку тобі ляже лише четверта частина заробітку.

— Ти ще, дитинко, не знаєш життя, — вмовляла мене мама. — Трапляються такі водії, які маніпулюють дітьми, або й зовсім їм не платять. Нахабно кажуть: х

...