Даніель Дефо

Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Одна з найвідоміших пригодницьких книг у світі — «Робінзон Крузо» — розповідає про дивовижні пригоди моряка, чий корабель затонув серед моря. Волею долі він був викинутий на берег безлюдного острова і провів багато років, борючись за своє виживання.

Книга була написано Даніелем Дефо на основі реальних подій і служить прекрасним прикладом могутньої волі людини до життя, яка допомогла йому облаштувати свій побут і заново зробити безліч відкриттів, більшість з яких людство вже вчинило багато століть тому, але без яких життя людини немислиме.

Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній родині іноземного походження. Мій батько був родом з Бремена й осів спочатку в Гуллі. Наживши торгівлею хороший статок, він залишив справи і переселився в Йорк. Тут він одружився з моєю матір'ю, рідних якої називали Робінзонами — старовинне прізвище в тих місцях. Тому й мене назвали Робінзоном. Прізвище батька було Крейцнер, але, за звичаєм англійців перекручувати іноземні слова, нас почали називати Крузо. Тепер ми й самі так вимовляємо і пишемо наше прізвище; так само мене завжди називали й мої знайомі.

У мене було двоє старших братів. Один служив у Фландрії, в англійському піхотному полку, — у тому ж, яким колись командував знаменитий полковник Локгарт; він дослужився до чину підполковника й загинув у бою з іспанцями під Дюнкірхеном. Що сталося з іншим моїм братом — не знаю (як не знали мої батько й мати, що сталося зі мною).

Оскільки в родині я був третім, то мене не готували ні до якого ремесла, і голова моя з юних літ була набита різними нісенітницями. Батько мій, який був уже дуже старий, дав мені досить непогану освіту в тому обсязі, в якому можна її здобути, виховуючись вдома та відвідуючи міську школу. Він готував мене на юриста, але я мріяв про морські подорожі і не хотів слухати ні про що інше. Ця пристрасть до моря так далеко мене завела, що я пішов проти волі — навіть більше: проти прямої заборони батька і знехтував благаннями матері та порадами друзів; здавалося, було щось фатальне в цьому природному потязі, який штовхав мене до сумного життя, що дісталося мені у спадок.

Батько мій, людина статечна й розумна, здогадувався про мою затію і застерігав мене серйозно й ґрунтовно. Одного ранку він покликав мене до своєї кімнати, до якої був прикутий подагрою, й почав з гіркотою мені дорікати. Він запитав, які інші причини, крім схильності до мандрування, можуть бути в мене для того, щоб залишити рідну домівку й рідну країну, де мені легко вийти в люди, де я можу старанністю й працею збільшити свій дохід і жити в достатку й з приємністю. Залишають вітчизну в гонитві за пригодами, сказав він, або ті, кому нічого втрачати, або честолюбці, що прагнуть створити собі вище становище; пускаючись в авантюри, що виходять за рамки повсякденного життя, вони прагнуть налагодити справи і покрити славою своє ім'я; але подібні речі або мені не під силу, або принизливі для мене; моє місце — середина, тобто те, що можна назвати вищим щаблем скромного існування, яке, як він переконався на багаторічному досвіді, є для нас найкращим у світі, найбільше підходить для людського щастя, позбавлене як від потреб та поневірянь, фізичної праці і страждань, що випадають на долю нижчих класів, так і від розкоші, честолюбства, чванства і заздрості вищих класів. Наскільки приємне таке життя, сказав він, я можу судити вже з того, що всі, поставлені в інші умови, заздрять йому: навіть королі нерідко скаржаться на гірке життя людей, народжених для великих справ, і шкодують, що доля не поставила їх між двома крайнощами — нікчемністю і величчю, та й мудрець висловлюється на користь середини, як мірила справжнього щастя, коли благає небо не посилати йому ні бідності, ні багатства.

Варто мені лише поспостерігати, сказав батько, і я побачу, що всі життєві негаразди розподілені між вищими і нижчими класами і що найменше їх випадає на долю людей середнього стану, що не знають стількох примх долі, як знать і простолюд; навіть від недуг, тілесних і душевних, вони застраховані більше, ніж ті, у кого хвороби викликані пороками, розкішшю і різного роду надмірностями, з одного боку, важкою працею, нуждою, поганим і недостатнім харчуванням — з іншого, будучи, таким чином, природним наслідком способу життя. Середній статок — найбільш сприятливий для розквіту всіх чеснот, для всіх радощів буття; достаток і мир — слуги його; вони супроводжують і благословляють його помірність, здоров'я, безтурботність духу, товариськість, різні приємні розваги й задоволення. Людина середнього стану проходить свій життєвий шлях тихо й гладко, не обтяжуючи себе ні фізичною, ні розумовою непосильною працею, не продаючись у рабство за шматок хліба, не страждаючи через пошуки виходу із заплутаних ситуацій, які позбавляють тіло сну, а душу спокою, її не з'їдає заздрість, вона не згорає потай вогнем честолюбства. Оточена достатком, легко й непомітно скочується вона до могили, розважливо смакуючи солодощі життя без домішки гіркоти, почуваючись щасливою, і навчена щоденним досвідом розуміти це все ясніше й глибше.

Потім батько наполегливо й дуже доброзичливо почав просити мене не легковажити, не кидатися стрімголов у вир потреб і страждань, від яких займане мною від народження становище у світі, здавалося, мало б захистити мене. Він говорив, що у мене нема потреби працювати за шматок хліба, що він подбає про мене, намагатиметься вивести на ту дорогу, яку щойно радив мені обрати, і якщо я виявлюся невдахою або нещасливцем, то повинен буду нарікати лише на злу долю або на власну помилку. Застерігаючи мене від кроку, який не принесе мені нічого, крім шкоди, він виконує таким чином свій обов'язок і знімає із себе будь-яку відповідальність; словом, якщо я залишуся вдома і влаштую своє життя відповідно до його вказівок, він буде мені добрим батьком, але не докладе руки до моєї смерті, заохочуючи мене до від'їзду. На завершення він навів мені приклад мого старшого брата, якого він також наполегливо переконував не брати участі в нідерландській війні, але всі його вмовляння виявилися марними: захоплений мріями, юнак втік в армію і був убитий. І хоча (так закінчив батько свою промову) він ніколи не перестане молитися за мене, але оголошує мені відверто: якщо я не відмовлюся від свого божевільного задуму, на мені не буде благословення Божого. Настане час, коли я пошкодую, що знехтував його порадою, але тоді, напевне, нікому буде допомогти мені виправити скоєне зло.

Я бачив, як під час останньої частини цієї промови (яка була воістину пророчою, хоча, думаю, батько мій і сам цього не підозрював) рясні сльози заструмували по обличчю старого, особливо, коли він заговорив про мого вбитого брата; а коли батько сказав, що для мене настане час каяття, але вже нікому буде допомогти мені, то від хвилювання він обірвав свою промову, заявивши, що серце його переповнене і він не може більше вимовити й слова.

Я був щиро зворушений цією промовою (та й кого б вона не торкнула?) і твердо вирішив не думати більше про від'їзд у чужі краї, а облаштуватися на батьківщині, як того бажав мій батько. Та марно! — минуло кілька днів, і від мого рішення не залишилося нічого: словом, через кілька тижнів після розмови з батьком я, щоб уникнути нових батьківських умовлянь, вирішив утекти з дому таємно. Але я стримував перший запал своєї нетерплячки і діяв не поспішаючи: обравши час, коли моя мати, як мені здалося, була більш за звичайне у дусі, я відвів її у куточок і сказав, що всі мої помисли до такої міри проникнуті бажанням бачити чужі краї, що, якщо навіть я і займатимусь якоюсь справою, у мене все одно не вистачить терпіння довести її до кінця і що хай краще батько відпустить мене добровільно, бо інакше я буду змушений обійтися без його дозволу. Я сказав, що мені вісімнадцять років, а в такому віці пізно вчитися ремеслу, пізно готуватися в юристи. І якби навіть, припустимо, я поступив писарем до правника, я знаю наперед, що втечу від свого патрона, не дотягнувши випробувального терміну, і піду в море. Я просив матір умовити батька відпустити мене подорожувати для набуття досвіду; тоді, якщо таке життя мені не сподобається, я повернуся додому і більше вже не поїду; і пообіцяв надолужити подвійною старанністю втрачений час.

Мої слова сильно розгнівали матінку. Вона сказала, що марно й говорити з батьком на цю тему, оскільки він дуже добре розуміє, у чому моя користь, і не погодиться на моє вмовляння. Вона дивувалася, як я ще можу думати про подібні речі після розмови з батьком, який переконував мене так м'яко і з такою добротою. Звичайно, якщо я хочу себе згубити, цій біді не допомогти, але я можу бути впевнений, що ні вона, ні батько ніколи не дадуть своєї згоди на мою затію; сама ж вона анітрохи не бажає сприяти моїй загибелі, і я ніколи не вправі буду сказати, що моя мати потурала мені, коли батько був проти.

Згодом я дізнався, що хоч матінка й відмовилася клопотати за мене перед батьком, проте передала йому нашу розмову слово в слово. Дуже заклопотаний таким поворотом справи, батько сказав їй, зітхнувши: «Хлопчик міг би бути щасливим, залишившись на батьківщині, але, якщо він пуститься в чужі краї, буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка колись народжувалася на землі. Ні, я не можу на це погодитися».

Тільки десь через рік після описаного я вирвався на волю. Протягом усього цього часу я наполегливо залишався глухим до всіх пропозицій долучитися до якоїсь справи і часто нарікав на батька й матір за їх рішуче упередження проти того життя, до якого мене вабили мої природні нахили. Та якось раз, під час мого перебування в Гуллі, куди я заїхав випадково, цього разу без жодної думки про втечу, один мій приятель, що вирушав до Лондона на кораблі свого батька, почав умовляти мене поїхати з ним, пускаючи в хід звичну для моряків приманку, а саме, що мені нічого не буде коштувати проїзд. І от, не запитавши ні в батька, ні в матері, навіть не повідомивши їх жодним словом, надавши їм змогу дізнатися про це як доведеться, — не отримавши ні батьківського, ні Божого благословення, не зауваживши ні обставин даної хвилини, ні наслідків, в недобрий — бачить Бог! — час, 1 вересня 1651 року я ступив на корабель свого приятеля, що вирушав до Лондона. Ніколи, я думаю, халепи молодих шукачів пригод не починалися так рано і не тривали так довго, як мої. Не встиг наш корабель вийти з гирла Гумбер, як подув вітер, і почалося страшне хвилювання. Доти я ніколи не бував у морі і не можу висловити, до чого мені стало зле і наскільки була вражена моя душа. Тільки тепер я серйозно замислився над тим, що накоїв і як справедливо спіткала мене небесна кара за те, що я так безсовісно залишив рідну домівку і порушив синівський обов'язок. Всі добрі поради моїх рідних, сльози батька, благання матері воскресли в моїй пам'яті, і совість, яка в той час ще не встигла в мене остаточно зачерствіти, суворо дорікала мені за зневагу до батьківських умовлянь і за порушення моїх обов'язків перед Богом і батьками.

Тим часом вітер дужчав, і по морю ходили високі хвилі, хоча ця буря не мала й подоби того, що я багато разів бачив потім, ні навіть того, що мені довелося побачити через кілька днів. Але й цього було досить, аби приголомшити такого новачка в морській справі, що нічого в ній не тямив, яким я був тоді. З кожною новою хвилею, яка накочувалася, я очікував, що вона нас поглине, і щоразу, коли корабель падав вниз, як мені здавалося, в безодню морську, я був упевнений, що він уже не підніметься нагору. І в цих муках душевних я твердо вирішив і неодноразово заприсягся: якщо буде воля Господа вберегти цього разу моє життя, коли нога моя знову ступить на тверду землю, я зараз же повернуся додому до батька і ніколи, доки житиму, не ступлю більше на корабель; я клявся дослухатися до батьківської поради і ніколи більше не наражати себе на таку небезпеку, яку тоді переживав. Тепер тільки зрозумів я всю вірність міркувань батька щодо золотої середини; як мирно і приємно прожив він своє життя, ніколи не потерпаючи від бур на морі і не страждаючи від колотнеч на березі, і я вирішив повернутися в рідну домівку з покаянням, як справжній блудний син.

Цих тверезих і розсудливих думок вистачило у мене, поки тривала буря, і навіть ще на деякий час; але наступного ранку вітер почав стихати, хвилювання вляглося, і я почав потроху звикатися з морем. Як би там не було, весь цей день я був налаштований дуже серйозно (втім, я ще не зовсім оговтався від морської хвороби); але до кінця дня погода прояснилася, вітер ущух і настав тихий, чарівний вечір; сонце зайшло без хмар і таке ж ясне встало наступного дня, і гладь морська, за повної чи майже повної відсутності вітру, була залита сяйвом сонця і створювала чудову картину, якої я ніколи ще не бачив.

Вночі я добре виспався, і від моєї морської хвороби не залишилося й сліду. Я був дуже веселий і з подивом дивився на море, яке ще вчора вирувало й гуркотіло і змогло за такий короткий час затихнути й набути настільки привабливого вигляду. І ось тут, наче для того, щоб зруйнувати мої благі наміри, до мене підійшов приятель, що підбив мене їхати з ним, і, вдаривши мене по плечу, сказав: «Ну що, Бобе, як почуваєшся після вчорашнього? Парі тримаю, що ти злякався; зізнайся: адже злякався вчора, коли подув вітерець?» — «Вітерець? Гарний вітерець! Я й уявити собі не міг такої жахливої бурі!» — «Бурі! Ну ти й дивак! Ти вважаєш, що це буря? Ні! Дурниці! Дай нам гарне судно та побільше простору, то ми такого шквалику й не помітимо. Але ти ще недосвідчений моряк, Бобе. Підемо краще зваримо собі пуншу й забудемо про все. Поглянь, який чудовий сьогодні день!» Щоб скоротити цю сумну частину своєї оповіді, скажу відверто, що далі пішло, як зазвичай у моряків: зварили пунш, я сп'янів і втопив у бруді цієї ночі все своє каяття, всі похвальні роздуми про свою колишню поведінку і всі благі рішення щодо майбутнього. Словом, щойно поверхня моря розгладилася, щойно після бурі відновилася тиша, а разом з бурею вляглися мої розбурхані почуття, і страх бути поглинутим хвилями минув, думки мої потекли по старому руслу, і всі мої клятви, всі обіцянки, які я давав собі у хвилини відчаю, були забуті. Правда, іноді я прозрівав, серйозні думки ще намагалися, так би мовити, повернутися, але я гнав їх геть, боровся з ними, немов із хворобою, і за допомогою пияцтва й веселої компанії скоро переміг ці напади, як я їх називав; за якихось п'ять-шість днів я здобув таку повну перемогу над своєю совістю, якої тільки може побажати собі молодик, що зважився не звертати на неї уваги. Але мені знадобилося ще одне випробування: Провидіння, як завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останні виправдання; справді, якщо цього разу я не зрозумів, що був урятований ним, то наступне випробування було такого роду, що тут вже й останній і пропащий негідник з нашого екіпажу не міг би не визнати як небезпеку, так і чудесного порятунку від неї.

Шостого дня після виходу в море ми прийшли на ярмутський рейд. Вітер після шторму постійно був протилежний і слабкий, тому рухалися ми повільно. У Ярмуті ми були змушені кинути якір і простояли при іншому, а саме південно-західному, вітрі сім чи вісім днів. Протягом цього часу на рейд прийшло з Ньюкасла дуже багато суден. Ярмутський рейд служить звичайним місцем стоянки для суден, які чекають тут попутного вітру, щоб увійти в Темзу.

Втім, ми не простояли б так довго й увійшли б у річку з припливом, якби вітер не був такий свіжий, а днів через п'ять не подув ще сильніше. Однак, ярмутський рейд вважається такою ж гарною стоянкою, як і гавань, а якорі і якірні канати були в нас міцні; тому наші люди анітрохи не тривожилися, не чекали небезпеки і ділили своє дозвілля між відпочинком та розвагами, за звичаєм моряків. Але восьмого дня вранці вітер ще посвіжішав, і знадобилися всі робочі руки, щоб прибрати стеньги і щільно закріпити все, що потрібно, аби судно могло безпечно триматися на рейді. До полудня почалося велике хвилювання; корабель сильно розгойдувало; він кілька разів зачерпнув бортом, і разів зо два нам здалося, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан скомандував відшвартуватися. Таким чином, ми трималися на двох якорях проти вітру, витравивши канати до кінця.

Тим часом розігрався жорстокий шторм. Розгубленість і жах прочитувалися тепер навіть на обличчях матросів. Я кілька разів чув, як сам капітан, проходячи зі своєї каюти повз мене, бурмотів стиха: «Господи, змилуйся над нами, інакше всі ми загинемо, всім нам настане кінець», що не заважало йому, однак, зірко спостерігати за роботами з порятунку корабля. Перші хвилини переполоху оглушили мене: я нерухомо лежав у своїй каюті під сходами і навіть не знаю добре, що я відчував. Мені було важко повернутися до колишнього настрою каяття після того, як я так явно знехтував і так рішуче з ним розправився: мені здавалося, що жахи смерті раз і назавжди минули і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Та коли сам капітан, проходячи повз мене, як я щойно сказав, заявив, що ми всі загинемо, я страшенно злякався. Я вийшов з каюти на палубу: ніколи в житті не доводилося мені бачити такої зловісної картини: морем ходили вали заввишки з гору, і кожні три-чотири хвилини на нас навалювалася така гора. Коли, зібравшись з духом, я озирнувся, навколо панували жах та лихо. Два важко навантажені судна, що стояли на якорі неподалік від нас, щоб полегшити себе, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас попереду, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і віднесло у відкрите море напризволяще, бо ні на тому, ні на іншому не залишалося жодної щогли. Дрібні судна трималися краще за інших і не так страждали на морі; а два-три з них теж віднесло в море, і вони промчали борт у борт попри нас, прибравши всі вітрила, крім одного кормового клівера.

Увечері штурман і боцман приступили до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітану дуже цього не хотілося, але боцман став доводити йому: якщо фок-щоглу залишити, судно затоне; і той погодився, а коли знесли фок-щоглу, грот-щогла почала так хитатися і так сильно розгойдувати судно, що довелося знести і її і таким чином очистити палубу.

Можете уявити, що мав відчувати весь цей час я — зовсім новачок у морській справі, який незадовго до цього настільки злякався невеликого хвилювання. Але якщо після стількох років пам'ять мене не обманює, не смерть була мені страшна тоді: у сто крат сильніше жахала мене думка про те, що я зрадив своєму рішенню скоритися батькові і повернувся до своїх первісних проклятих химер, і думки ці у поєднанні з боязню бурі приводили мене в стан, якого не передати жодними словами. Але найгірше було ще попереду. Буря продовжувала лютувати з такою силою, що, за визнанням самих моряків, їм ніколи не траплялося бачити подібної. Судно в нас було міцне, але від великої кількості вантажу глибоко сиділо у воді, і його так гойдало, що на палубі щохвилини чулося: «захлесне, кренить». У деякому сенсі для мене було великою перевагою, що я не цілком розумів значення цих слів, поки не запитав про це. Однак, буря вирувала все з більшою люттю, і я побачив — а це нечасто побачиш — як капітан, боцман і ще кілька людей, у яких почуття, ймовірно, не так притупилися, як у решти, молилися, щохвилини чекаючи, що корабель піде на дно. На довершення жаху раптом серед ночі один з чоловіків, спустившись у трюм подивитися, чи все там у порядку, закричав, що судно дало течу, інший посланець доніс, що вода піднялася вже на чотири фути. Тоді пролунала команда: «Усім до помпи!» Коли я почув ці слова, у мене завмерло серце і я впав навзнак на ліжко, де сидів. Але матроси розштовхали мене, говорячи, що якщо досі від мене не було користі, то тепер я можу працювати, як і всі інші. Тоді я встав, підійшов до помпи й старанно почав качати. У цей час кілька дрібних вантажних суден, будучи не в змозі встояти проти вітру, знялися з якоря і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили повз нас, капітан наказав випалити з гармати, щоб повідомити про наше тяжке становище. Не розуміючи значення цього пострілу, я уявив, що судно наше розбилося чи взагалі трапилося щось жахливе, словом, я так злякався, що зомлів. Та оскільки кожен переймався лише порятунком власного життя, то на мене не звернули уваги й не поцікавилися, що сталося зі мною. Інший матрос став до помпи на моє місце, відштовхнувши мене ногою і залишивши лежати, повний упевненості, що я впав замертво; минуло чимало часу, поки я отямився.

Ми продовжували працювати, але вода піднімалася в трюмі все вище. Було очевидним, що корабель затоне, і хоча буря починала потроху вщухати, однак не було надії, що він зможе протриматися на воді, поки ми увійдемо в гавань, і капітан продовжував палити з гармат, волаючи про допомогу. Нарешті одне невелике судно, що стояло попереду нас, ризикнуло спустити шлюпку, щоб нам допомогти. З великою обережністю шлюпка наблизилася до нас, але ні ми не могли підійти до неї, ні вона не могла причалити до нашого корабля, хоча люди гребли щосили, ризикуючи своїм життям заради нашого порятунку. Наші матроси кинули їм канат з буйком, витравивши його на велику довжину. Після довгих марних зусиль тим вдалося впіймати кінець каната; ми притягли їх під корму і всі до одного спустилися до них у шлюпку. Годі було й думати дістатися в ній до їхнього судна; тому, за загальною згодою, було вирішено гребти за вітром, намагаючись тільки тримати по можливості до берега. Наш капітан пообіцяв чужим матросам: якщо човен їх розіб'ється об берег, він заплатить за нього їх господареві. Таким чином, здебільшого на веслах, частково гнані вітром, ми попрямували на північ у бік Вінтертон-Несса, поступово гребучи до землі.

Не минуло й чверті години з тієї хвилини, коли ми відчалили від корабля, як він почав занурюватися на наших очах. І тут я вперше зрозумів, що означає «захлесне». Мушу, однак, зізнатися, що я майже не мав сили глянути на корабель, почувши крики матросів, що він тоне, бо з моменту, коли я зійшов чи, краще сказати, коли мене зняли в човен, в мені немов усе вмерло — частково від страху, частково від думок про майбутні поневіряння.

Доки люди посилено працювали веслами, щоб направити човен до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як човен підкидало хвилею, нам видно було його), що там зібралася велика юрба: всі метушилися й бігали, готуючись надати нам допомогу, коли ми підійдемо ближче. Та рухалися ми дуже повільно й дісталися до землі, тільки пройшовши Вінтертонський маяк, де між Вінтертоном і Кромером берегова лінія загиналася на захід і де її виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і, з великими зусиллями, але все-таки успішно вибравшись на сушу, пішли пішки в Ярмут. Завдяки лиху, що спіткало нас, ми отримали досить співчутливе ставлення: місто відвело нам хороші приміщення, а приватні особи — купці й судновласники — забезпечили нас грошима в достатній кількості, щоб доїхати до Лондона або до Гулля, як ми схочемо.

О, чому мені не прийшло тоді в голову повернутися в Гулль, у батьківський дім! Який би я був щасливий! Напевно, батько мій, як у євангельській притчі, заколов би для мене вгодоване теля, бо він дізнався про моє спасіння лише через багато часу по тому, як до нього дійшла звістка, що судно, на якому я вийшов з Гулля, потонуло на ярмутському рейді.

Але злий мій талан штовхав мене все на той же згубний шлях із завзятістю, якій неможливо було чинити спротив; і хоча в моїй душі неодноразово лунав тверезий голос розуму, що кликав мене повернутися додому, у мене не вистачило для цього сил. Не знаю, як це назвати, і тому не буду наполягати, що нас спонукає бути знаряддям власної своєї загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима, таємне веління всесильної долі; та безсумнівно, що тільки мій злощасний талан, якого я не силах був уникнути, змусив мене піти наперекір тверезим доведенням і навіюванням кращої частини мого єства і знехтувати двома настільки наочними уроками, які я отримав за першої ж спроби ступити на новий шлях.

Син нашого судновласника, мій приятель, який допоміг мені укріпитися в моєму згубному рішенні, присмирнів тепер більше за мене: вперше, як він заговорив зі мною в Ярмуті (що сталося тільки через два чи три дні, бо нам відвели різні приміщення), я помітив, що тон його змінився. Вельми невдоволений, він запитав мене, похитуючи головою, як я почуваюся. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розказав, що я здійснив дану подорож у вигляді досвіду, у майбутньому ж маю намір об'їздити весь світ. Тоді його батько звернувся до мене і сказав серйозним і заклопотаним тоном: «Молодий чоловіче! Вам більше ніколи не слід пускатися в море; те, що трапилося з нами, ви повинні прийняти за явне і беззаперечне знамення, що вам не судилося бути мореплавцем». — «Чому ж, сер? — відповів я. — Хіба ви також не будете більше плавати?» — «Це інша справа, — відповів він, — плавати — моя професія, а отже, мій обов'язок. Ви ж пустилися в море у вигляді досвіду. То небеса й дали вам скуштувати того, чого ви маєте очікувати, якщо будете наполягати на своєму рішенні. Можливо, все те, що з нами сталося, відбулося через вас: можливо, ви були Іоною на нашому кораблі… Будь ласка, — додав він, — поясніть мені толком, хто ви такий і що спонукало вас до цього плавання?» Тоді я розповів йому дещо про себе. Щойно я закінчив, він вибухнув страшним гнівом. «Що я такого зробив, — сказав він, — чим завинив, що цей жалюгідний вигнанець ступив на палубу мого корабля! Ніколи більше, навіть за тисячу фунтів не погоджуся я плисти на одному судні з тобою!» Звичайно, все це було сказано спересердя, людиною і без того вже схвильованою думкою про свою втрату, і у своєму гніві він зайшов далі, ніж слід було. Та потім у мене була з ним спокійна розмова, в якій він серйозно переконував мене не спокушати на свою погибель Провидіння і повернутися до батька, говорячи, що в усьому, що трапилося, я маю вбачати перст Божий. «Ох, юначе! — сказав він на завершення, — якщо ви не повернетеся додому, то — повірте мені — скрізь, куди б ви не поїхали, вас переслідуватимуть нещастя й невдачі, поки над вами не здійсняться слова вашого батька».

Невдовзі після того ми розлучилися, я не зміг заперечити йому і більше його не бачив. Куди він виїхав з Ярмута — не знаю; у мене ж було трохи грошей, і я вирушив до Лондона сухим шляхом. І в Лондоні, і по дорозі туди на мене часто находили хвилини сумніву і роздуми щодо того, яке життя мені обрати: чи додому повернутися, чи пуститися в нове плавання.

Що стосується повернення в рідну домівку, то сором заглушав найбільш вагомі доведення мого розуму: я уявляв, як з мене кепкуватимуть всі наші сусіди і як мені буде соромно глянути не тільки на батька й матір, а й на всіх наших знайомих. Відтоді я часто помічав, до чого нелогічна й непослідовна людська натура, особливо в молодості; відкидаючи міркування, якими слід було б керуватися в подібних випадках, люди соромляться не гріха, а каяття, соромляться не вчинків, за які їх можна справедливо назвати божевільними, а виправлення, за яке тільки й можна вважати їх розумними.

У такому стані я перебував досить довго, не знаючи, що робити і які терени життя обрати. Я не міг побороти небажання повернутися додому, а поки я відкладав, спогади про лихо, якого зазнав, дещо стиралися, разом з ними слабшав і без того слабкий голос розуму, який спонукав мене повернутися до батька, і закінчилося тим, що я відкинув будь-яку думку про повернення і почав мріяти про нові подорожі.

Та ж зла сила, яка спонукала мене втекти з батьківського дому, яка втягнула мене в безглузду й необдуману затію здобути собі статок, нишпорячи по світу, і так міцно забила мені в голову цю маячню, що я залишився глухим до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до заборони батька, — ця ж сила, кажу я, якого б не була вона роду, штовхнула мене на найнещасливіший учинок, який тільки можна уявити: я сів на корабель, що вирушав до берегів Африки, або, як висловлюються наші моряки своєю мовою, — до Гвінеї, і знову пустився в мандри.

Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не найнявся простим матросом; хоча мені довелося б працювати трохи більше, ніж я звик, але зате я знав би обов'язки й роботу моряка і зміг би з часом стати штурманом чи помічником капітана, якщо не самим капітаном. Але така вже була моя доля — з усіх шляхів вибрати найгірший. Так вчинив я й цього разу: в гаманці у мене водилися гроші, на мені був пристойний одяг, і я завжди був на судні справжнім джентельменом, тому нічого там не робив і нічому не навчився.

У Лондоні мені пощастило потрапити (із перших же кроків) у хорошу компанію, що не часто трапляється з такими розпущеними молодиками, які збилися з пуття і яким я був тоді, тому диявол не дрімає і негайно розставляє їм якісь пастки. Але не так було зі мною. Я познайомився з одним капітаном, який незадовго перед тим ходив до берегів Гвінеї, й оскільки цей рейс був для нього дуже вдалим, то він вирішив вкотре вирушити туди. Він полюбив моє товариство — я був на той час приємним співрозмовником — і, дізнавшись від мене, що я мрію побачити світ, запропонував мені їхати з ним, сказавши, що мені це нічого не коштуватиме і що я буду його співтрапезником і другом. Якщо ж у мене є можливість набрати із собою товарів, то, можливо, мені пощастить, і я отримаю весь виручений від торгівлі прибуток.

Я прийняв пропозицію; зав'язавши дружні стосунки з цим капітаном, людиною чесною і довірливою, я вирушив з ним у дорогу, прихопивши із собою невеликий вантаж, на якому, завдяки повній безкорисливості мого друга капітана, отримав досить непоганий дохід: за його вказівкою я закупив на сорок фунтів стерлінгів різних брязкалець і дрібничок. Ці гроші я зібрав за допомогою своїх родичів, з якими листувався і які, як я припускаю, переконали мого батька чи, вірніше, матір допомогти мені хоч невеликою сумою у моїй першій справі.

Ця подорож була, можна сказати, єдино вдалою з усіх моїх походеньок, чим я зобов'язаний безкорисливості та чесності мого друга капітана, під керівництвом якого я, крім того, набув неабияких знань з математики й навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі дізнався багато такого, що необхідно знати морякові. Він отримував задоволення від занять зі мною, а я — від навчання. Одним словом, у цій подорожі я став моряком і купцем: виручив за свій товар п'ять фунтів, дев`ять унцій золотого піску, за який, після повернення до Лондона, отримав майже триста фунтів стерлінгів. Ця удача сповнила мене амбітними мріями, які згодом довершили мою загибель.

Та навіть і в цю подорож на мою долю випало чимало негараздів, і головне — я весь час прохворів, підхопивши найсильнішу тропічну лихоманку[1] внаслідок надто жаркого клімату, бо узбережжя, де ми найбільше торгували, лежить між п'ятнадцятим градусом північної широти й екватором.

Отже, я став купцем, що вів торгівлю з Гвінеєю. Оскільки, на моє нещастя, мій друг капітан незабаром після прибуття на свою батьківщину помер, то я вирішив знову поїхати у Гвінею, вже самостійно. Я відплив з Англії на тому ж кораблі, командування яким перейшло тепер до помічника померлого капітана. Це була найнещасливіша подорож, яку колись здійснила людина. Правда, я не взяв із собою і ста фунтів з нажитого капіталу, а решту двісті фунтів віддав на зберігання вдові свого покійного друга, яка розпорядилася ними вельми сумлінно; зате мене спіткали під час подорожі страшні біди. Почалося з того, що одного разу вдосвіта наше судно, яке тримало курс на Канарські острови чи, вірніше, між Канарськими островами й Африканським материком, було захоплено зненацька турецьким корсаром із Салеха, який погнався за нами на всіх вітрилах. Ми теж підняли вітрила, які могли витримати наші реї і щогли, але, бачачи, що пірат нас наздоганяє і неминуче наздожене через кілька годин, ми приготувалися до бою (у нас було дванадцять гармат, а в нього вісімнадцять). Близько третьої години пополудні він нас нагнав, але помилково, замість того, щоб підійти до нас із корми, як він мав намір, підійшов з борту. Ми навели на нього вісім гармат і дали по ньому залп, після чого він відійшов трохи далі, відповівши попередньо на наш вогонь не тільки гарматним, а й рушничним залпом з двох сотень рушниць, оскільки на ньому було до двохсот осіб. Втім, у нас нікого не зачепило: ряди наші залишилися щільними. Потім пірат приготувався до нового нападу, а ми — до нової оборони. Підійшовши до нас цього разу з іншого борту, він узяв нас на абордаж: осіб шістдесят увірвалося до нас на палубу, і всі насамперед кинулися рубати снасті. Ми зустріли їх рушничною стріляниною, списами й ручними гранатами і двічі очищали від них палубу. Тим не менш, оскільки корабель наш був доведений до непридатного стану і троє наших людей було вбито, а вісім поранено, то на завершення (я скорочую цю сумну частину своєї оповіді) ми змушені були здатися, і нас відвезли як полонених у Салех, морський порт, що належить маврам.

Участь моя виявилася менш жахливою, ніж я побоювався в перший момент. Мене не повели, як інших наших людей, вглиб країни до двору султана; капітан розбійницького корабля утримував мене як невільника, бо я був молодий, спритний і підходив йому. Ця разюча зміна долі, що перетворила мене з купця на жалюгідного раба, буквально розчавила мене, і тут мені згадалися пророчі слова батька про те, що настане час, коли нікому буде виручити мене з біди і втішити, — слова, які, думав я, так точно збувалися тепер, коли правиця Божа покарала мене і я загинув безповоротно. Втім, то була лише бліда тінь тих важких випробувань, через які мені належало пройти, як покаже продовження моєї розповіді.

Оскільки мій новий господар чи, точніше, пан узяв мене до себе в будинок, то я сподівався, що, вирушаючи в наступне плавання, він прихопить із собою й мене. Я був упевнений, що рано чи пізно його «впіймає» якийсь іспанський чи португальський корабель, і тоді мені буде повернута свобода. Але надія моя скоро розвіялася, бо, вийшовши в море, він залишив мене наглядати за садком і взагалі виконувати по господарству чорну роботу, покладену на рабів; після повернення з крейсування він наказав мені розташуватися на судні, в каюті, щоб доглядати його.

Відтоді я ні про що не думав, крім утечі, вигадуючи способи здійснити свою мрію, але не знаходив жодного, який давав би хоч найменшу надію на успіх. Та й важко було припустити вірогідність успіху в подібній справі, бо мені нікому було довіритися, ні в кого шукати допомоги — не було жодного подібного до мене невільника, жодного англійця, жодного ірландця чи шотландця — я був зовсім самотній; так що цілих два роки (хоча протягом цього часу я часто тішив себе мріями про свободу) у мене не було й тіні надії на здійснення мого плану. Але після двох років стався один незвичайний випадок, що пожвавив у моїй душі давнішню думку про втечу, і я знову вирішив здійснити спробу вирватися на волю. Якось мій хазяїн сидів удома довше ніж зазвичай і не споряджав свій корабель (через брак грошей, як я чув). У цей період він постійно, раз чи два на тиждень, а в гарну погоду й частіше, виходив на корабельному катері на прибережжя ловити рибу. У кожну таку поїздку він брав веслярами мене й молоденького мавра, і ми розважали його як могли. Оскільки я, крім того, виявився вельми майстерним рибалкою, то іноді він відправляв по рибу мене з хлопчиком — Мареско, як називали його, — під наглядом одного дорослого мавра, свого родича.

Якось вранці ми вийшли на прибережжя. Коли ми відпливли, піднявся такий густий туман, що ми втратили берег з виду, хоча до нього від нас не було й півтора милі. Ми почали гребти навмання; працюючи веслами весь день і всю ніч, з настанням ранку ми побачили довкола відкрите море, тому що замість того, щоб взяти до берега, ми відпливли від нього щонайменше на шість миль. Зрештою, ми дісталися додому, хоча не без зусиль, тому що зранку подув досить свіжий вітер; всі ми сильно зголодніли.

Навчений цією пригодою, мій господар вирішив бути обачнішим на майбутнє й оголосив, що більше ніколи не виїде на риболовлю без компаса й запасу провізії. Після захоплення нашого корабля він залишив собі наш баркас і тепер наказав своєму корабельному теслі, теж невільникові-англійцю, побудувати на цьому баркасі в середній його частині невелику рубку чи каюту, як на баржі, позаду якої залишити місце для однієї людини, яка кермуватиме й управлятиме гротом, а попереду — для двох, щоб кріпити і прибирати інші вітрила, клівер яких був над дахом каюти. Вона була низенька й дуже затишна, настільки простора, що в ній було можна спати втрьох і помістити стіл і шафки для провізії, в яких мій хазяїн тримав для себе хліб, рис, каву і пляшки з тими напоями, які мав намір розпивати в дорозі.

Ми часто ходили по рибу на цьому баркасі, й оскільки я був найбільш вправним рибалкою, то хазяїн ніколи не виїжджав без мене. Одного разу він зібрався в дорогу (по рибу чи просто покататися — вже не можу сказати) з двома-трьома важливими маврами, заготувавши для цієї поїздки провізії більше ніж зазвичай і ще звечора відіславши її на баркас. Крім того, він наказав мені взяти у нього на судні три рушниці з необхідною кількістю пороху й зарядів, оскільки, крім лову риби, їм хотілося ще й полювати.

Я зробив усе, як він велів, і наступного дня зранку чекав на баркасі, чисто вимитому й абсолютно готовому до прийому гостей, з піднятими вимпелами та прапором. Однак, хазяїн прийшов сам і сказав, що його гості відклали поїздку через якусь справу, яка несподівано підвернулася. Потім він наказав нам трьом — мені, хлопчикові й мавру — йти, як завжди, на прибережжя по рибу, оскільки його друзі будуть у нього вечеряти, і тому, щойно ми наловимо риби, я маю принести її до нього додому. Я послухався.

І тут у мене знову промайнула давня думка про звільнення. Тепер у моєму розпорядженні було маленьке судно, і, щойно господар пішов, я почав готуватися — але не для рибного лову, а в далеку дорогу, хоча не тільки не знав, але навіть і не думав про те, куди попрямую: будь-яка дорога була для мене хорошою, аби втекти з неволі.

Першим моїм хитруванням було вселити мавру, що нам необхідно запастися їжею, оскільки ми не вправі розраховувати на частування з хазяйського столу. Він відповів, що це правда, і притягнув на баркас великий кошик із сухарями і три глечики прісної води. Я знав, де стоїть у хазяїна ящик з винами (захопленими, як це показували ярлички на пляшках, з якогось англійського корабля), і, поки мавр був на березі, я переправив їх на баркас і поставив у шафку, ніби вони були ще раніше приготовлені для господаря. Крім того, я приніс великий шматок воску, фунтів п'ятдесят вагою, та прихопив моток пряжі, сокиру, пилку й молоток. Все це дуже нам знадобилося згодом, особливо віск, з якого ми робили свічки. Я пустив у хід ще й іншу хитрість, на яку мавр теж попався через наївність. Його ім'я було Ізмаїл, а всі називали його Молі або Мулі. От я і сказав йому: «Молі, у нас на баркасі є хазяйські рушниці. Що, якби ти добув трошки пороху й зарядів? Можливо, нам вдалося б підстрелити собі на обід дві-три алькамі (птаха на зразок нашого кулика). Господар тримає порох і дріб на кораблі, я знаю». — «Добре, я принесу», — сказав він і приніс великий шкіряний мішок з порохом (фунта з півтора вагою, якщо не більше) та інший з дробом фунтів у п'ять чи шість. Він прихопив також і куль. Все це ми склали в баркас. Крім того, у хазяйській каюті знайшлося ще трохи пороху, який я пересипав в одну з великих пляшок, що була в ящику, попередньо переливши з неї залишки вина. Запасшись таким чином всім необхідним для дороги, ми вийшли з гавані на рибну ловлю. У сторожовій вежі, розташованій біля входу в гавань, знали, хто ми такі, і наше судно не привернуло уваги. Відійшовши від берега не більш як на милю, ми прибрали вітрило і стали готуватися до лову. Вітер був північно-східний, що не відповідало моїм планам, бо якби дув він із півдня, я міг би, напевно, доплисти до іспанських берегів, принаймні до Кадикса; та звідки б не дув тепер вітер, я твердо вирішив: втекти подалі від цього жахливого місця, а решту віддати на розсуд долі.

Порибаливши деякий час і нічого не впіймавши, — я навмисне не витягав вудки, коли у мене риба клювала, щоб мавр нічого не бачив, — я сказав йому: «Тут у нас справа не піде; хазяїн не подякує нам за такий улов. Треба відійти подалі». Не підозрюючи підступу з мого боку, мавр погодився, й оскільки він був на носі баркаса, — поставив вітрила. Я сів до керма, і коли баркас відійшов ще милі на три у відкрите море, ліг у дрейф, наче щоб потім приступити до рибного лову. Далі, передавши хлопчикові кермо, я підійшов до мавра ззаду, нагнувся, немов розглядаючи щось, і раптом схопив його за тулуб і кинув за борт. Він зараз же виринув, бо плавав, як пробка, і криками став благати, щоб я взяв його на баркас, обіцяючи, що поїде зі мною хоч на край світу. Він так швидко плив, що наздогнав би мене дуже швидко, оскільки вітру майже не було. Тоді я пішов у каюту, взяв там рушницю і прицілився в нього, кажучи, що не бажаю йому зла і не зроблю йому нічого поганого, якщо він дасть мені спокій. «Ти добре плаваєш, — продовжував я, — на морі тихо, тому ти легко допливеш до берега, і я не чіпатиму тебе; та тільки спробуй підпливти близько до баркаса — миттю прострелю тобі череп, тому що я твердо вирішив повернути собі свободу». Тоді він повернув до берега і, я впевнений, доплив до нього без жодних труднощів, оскільки був чудовим плавцем.

Звичайно, я міг би кинути в море хлопчика і взяти з собою цього мавра, але на останнього не можна було покластися. Коли він відплив досить далеко, я повернувся до хлопчика (його звали Ксурі) і сказав йому: «Ксурі! Якщо ти будеш мені вірний, я зроблю тебе великою людиною, та якщо ти не погладиш свого обличчя на знак того, що не зрадиш мені (тобто поклянешся бородою Магомета і його батька), я і тебе кину в море». Хлопчик посміхнувся, дивлячись мені прямо в очі, і відповів так щиросердно, що я не міг не повірити йому. Він присягнувся, що вірний мені і поїде зі мною на край світу.

Доки мавр, що плив, не зник із виду, я тримав прямо у відкрите море, лавіруючи проти вітру. Я робив це навмисне, щоб показати, ніби ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, і подумала б кожна розсудлива людина). Справді: чи можна було припустити, що ми маємо намір прямувати на південь, до тих воістину варварських берегів, де цілі полчища негрів зі своїми човниками оточили б і вбили нас, де варто було нам ступити на землю, і нас розірвали б хижі звірі чи ще більш безжалісні дикі істоти в людській подобі?

Та щойно стало сутеніти, я змінив курс і почав правити на південь, скеровуючи злегка на схід, щоб не дуже віддалятися від берегів. Завдяки досить свіжому вітерцю й відсутності хвилювання на морі ми йшли таким хорошим ходом, що наступного дня о третій годині пополудні, коли попереду вперше з'явилася земля, ми були не менш як на півтораста миль південніше Салеха, далеко за межами володінь марокканського султана, та й будь-якого іншого з тамтешніх владик; принаймні, ми не бачили жодної людини.

Та я натерпівся такого страху в маврів і так боявся знову потрапити їм до рук, що, користуючись сприятливим вітром, цілих п'ять днів плив, не зупиняючись, не пристаючи до берега і не кидаючи якоря. Через п'ять днів вітер змінився на південний, і, за моїми міркуваннями, навіть якщо за нами й була гонитва, то, не наздогнавши нас досі, наші переслідувачі мали вже від неї відмовитися, — я зважився підійти до берега і став на якір у гирлі якоїсь маленької річки. Яка це була річка і де вона протікає, в якій країні, у якого народу і під якою широтою — не маю поняття. Я не бачив людей на березі, та й не бажав побачити; мені потрібно було тільки запастися прісною водою. Ми увійшли в цю бухточку під вечір і вирішили, коли смеркне, дістатися уплав до берега й оглянути місцевість. Але щойно стемніло, ми почули з берега жахливі звуки — такий шалений рев, гавкіт і виття невідомих диких звірів, що бідний хлопчик ледь не помер зі страху й почав просити мене не сходити на берег до настання дня. «Добре, Ксурі, — сказав я, — але, можливо, вдень ми там побачимо людей, від яких нам перепаде, мабуть, ще більше, ніж від тигрів і левів». — «А ми стрельнемо в них з рушниці, — сказав він зі сміхом, — і вони втечуть» (від невільників-англійців Ксурі навчився розмовляти ламаною англійською мовою). Я був радий, що хлопчик такий веселий, і, щоб підтримати в ньому цю бадьорість духу, дав йому склянку вина з хазяйських запасів. Порада його, по суті, була непоганою, і я прислухався до неї. Ми кинули якір і простояли цілу ніч, причаївшись. Я кажу: причаївшись, тому що ми й хвилини не спали. Години через дві-три після того, як ми кинули якір, ми побачили на березі величезних тварин (яких ми й самі не знали): вони підходили до самого берега, кидалися у воду, плескалися й борсалися, бажаючи, очевидно, освіжитися, і при цьому так огидно верещали, ревли й вили, що такого я в житті ніколи не чув.

Ксурі був страшенно наляканий, та й, правду кажучи, я теж. Але ще більше злякалися ми обидва, коли почули, що одне з цих страховиськ пливе до нашого баркаса; ми не бачили його, але по тому, як воно віддувалося і фиркало, могли зрозуміти, що це була люта тварина жахливих розмірів. Ксурі стверджував, що це лев (може, так воно й було, — принаймні, я не впевнений в іншому), і кричав, щоб ми підняли якір і віддалилися звідси. «Ні, Ксурі, — відповів я, — нам не треба піднімати якір; ми тільки витравимо канат довше і вийдемо в море: вони не поженуться за нами туди». Але не встиг я це сказати, як побачив невідомого звіра на відстані якихось двох весел від баркаса. Зізнаюся, я трохи отетерів, однак зараз же схопив у каюті рушницю, і щойно я вистрілив, тварина повернула назад і попливла до берега.

Неможливо описати, що за пекельний рев і виття здійнялися на березі і далі, в глибині материка, коли пролунав мій постріл. Це давало мені деяку підставу припустити, що тутешні звірі ніколи не чули цього звуку. Я остаточно переконався, що нам і думати нічого про висадку в цих місцях протягом ночі, але чи можна буде ризикнути висадитися вдень — було теж питання: потрапити в руки якогось дикуна не краще, аніж потрапити в пазурі лева чи тигра; принаймні, ця небезпека лякала нас не менше.

Але так чи інакше, тут чи в іншому місці, а нам необхідно було зійти на берег, бо у нас не залишалося ні пінти води. Але знову ж таки питання: де і як висадитися? Ксурі сказав, що коли я його пущу на берег з глечиком, то він постарається роздобути прісної води і принесе її мені. А коли я запитав його, чому ж іти йому, а не мені, і чому йому не залишитися в човні, у відповіді хлопчика було стільки глибокого почуття, що він підкупив мене навіки. «Якщо прийдуть дикі люди, — сказав він, — то вони з'їдять мене, а ви залишитеся цілим». «Ось що, Ксурі, — сказав я, — вирушимо разом, а якщо прийдуть дикі люди, ми вб'ємо їх, і вони не з'їдять ні тебе, ні мене». Я дав хлопчикові поїсти сухарів і випити ковток вина з хазяйського запасу, про який я вже говорив; потім ми підтягнулися ближче до землі і, зіскочивши у воду, попрямували до берега вбрід, не взявши з собою нічого, крім зброї та двох глечиків для води.

Я не хотів віддалятися від берега, щоб не втрачати з виду баркас, побоюючись, щоб униз по річці до нас не спустилися дикуни у своїх пирогах; але Ксурі, помітивши низинку на відстані приблизно однієї милі від берега, побрів туди з глечиком. Раптом я побачив, що він біжить назад до мене. Подумавши, чи не погналися за ним дикуни або не злякався він хижого звіра, я кинувся до нього на допомогу, але, підбігши ближче, побачив, що через плече у нього висить щось велике. Виявилося, що він убив якогось звірка на зразок нашого зайця, але іншого кольору і з довшими ногами. Ми обоє були раді цьому успіху, а м'ясо вбитої тварини виявилося дуже смачним; та головна радість, з якою біг до мене Ксурі, була та, що він знайшов хорошу прісну воду і не бачив диких людей.

Потім виявилося, що нам не потрібно було так бідкатися, щоб дістати прісної води: у тій самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, вода була зовсім прісною, оскільки приплив заходив у річку не особливо далеко. Отже, наповнивши наші глечики, ми влаштували бенкет з убитого зайця і приготувалися продовжувати дорогу, не відкривши в цій місцевості жодних слідів людини.

Оскільки я вже побував одного разу в цих місцях, то мені було добре відомо, що Канарські острови й острови Зеленого мису розташовані недалеко від материка. Але тепер у мене не було із собою приладів для спостережень, і я не міг визначити, на якій широті ми знаходимося; з іншого боку, я не знав точно або, у всякому разі, не пам'ятав, на якій широті лежать ці острови; таким чином, мені невідомо було, де їх шукати і коли саме слід вирушати у відкрите море, щоб попрямувати до них; якби я знав це, мені було б неважко дістатися до якогось із них. Та я сподівався: якщо триматиму вздовж берега, поки не прийду до тієї частини країни, де англійці ведуть берегову торгівлю, то, імовірно, зустріну якесь англійське купецьке судно, що здійснює свій звичайний рейс, яке нас підбере.

За всіма моїми розрахунками ми перебували тепер навпроти тієї берегової смуги, що тягнеться між володіннями марокканського султана і землями негрів. Це пустельна, безлюдна місцевість, населена лише дикими звірами: негри, боячись маврів, залишили її й пішли далі на південь, а маври вважали невигідним селитися тут через безпліддя ґрунту; вірніше ж: тих та інших розполохали тигри, леви, леопарди та інші хижаки, які водяться тут у незліченній кількості. Таким чином, для маврів ця область служить тільки місцем полювання, на яке вони вирушають цілими арміями, по дві-по три тисячі осіб. Не дивно тому, що впродовж мало не ста миль ми бачили вдень лише пустельну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім виття і ревіння диких звірів.

Двічі у денну пору мені здалося, що я бачу вдалині пік Тенерифу — найвищу вершину гори Тенериф, що на Канарських островах. Я навіть намагався повертати в море в надії дістатися туди, але обидва рази протилежний вітер і сильне хвилювання, небезпечне для мого ненадійного суденця, змушували мене повернути назад, так що, врешті-решт, я вирішив не відступати більше від початкового плану і триматися вздовж берегів.

Після того, як ми вийшли з гирла річки, я ще кілька разів змушений був приставати до берега для поповнення запасів прісної води. Одного разу рано- вранці ми стали на якір під захистом досить високого миска й чекали повного припливу, який вже починався, щоб підійти ближче до берега. Раптом Ксурі, у якого очі були, вочевидь, зіркіші від моїх, тихенько гукнув мене і на моє запитання сказав, що нам краще відійти подалі від берега:

«Ви погляньте, який страшний звір лежить он там на пагорбі й міцно спить». Я глянув, куди він показував, і дійсно побачив страховисько. Це був величезний лев, що лежав на схилі берега в тіні навислого пагорба. «Послухай, Ксурі, — сказав я, — іди на берег і вбий цього звіра». Хлопчик злякано глянув на мене й промовив: «Мені — вбити його! Та він мене в один раз заковтає» (проковтне цілком — хотів він сказати). Я нічого йому не заперечив, велів тільки не ворушитися; взявши найбільшу рушницю, майже рівну за калібром мушкету, я зарядив її двома шматками свинцю і добрячою кількістю пороху; в іншу я вкотив дві великі кулі, а в третю (у нас були три рушниці) — п'ять куль дещо менших. Взявши першу рушницю і гарненько прицілившись звірові в голову, я вистрілив; але він лежав у такій позі (прикривши морду лапою), що заряд влучив йому в ногу і перебив кістку вище коліна. Звір із гарчанням підхопився, але, відчувши біль у перебитій нозі, зараз же звалився; потім знову підвівся на трьох лапах і видав такий жахливий рев, якого я в житті своєму не чув. Я був трохи здивований тим, що не влучив йому в голову; однак, не зволікаючи ні хвилини, взяв другу рушницю і вистрілив звірові навздогін, бо він пошкандибав, було, геть від берега; цього разу заряд влучив прямо в ціль. Я із задоволенням побачив, як лев упав і, ледь видаючи якісь слабкі звуки, став корчитися в боротьбі зі смертю. Тут Ксурі набрався хоробрості й почав проситися на берег. «Гаразд, іди», — сказав я. Хлопчик стрибнув у воду й поплив до берега, працюючи однією рукою і тримаючи в іншій рушницю. Підійшовши впритул до розпростертого звіра, він приставив дуло рушниці до його вуха і ще раз вистрілив, прикінчивши його таким чином.

Дичина була знатна, але неїстівна, і я дуже шкодував, що ми витратили даремно три заряди. Але Ксурі сказав, що він поживиться дечим від убитого лева, і, коли ми повернулися на баркас, попросив у мене сокиру. «Для чого тобі сокира?» — запитав я. — «Відрубати йому голову», — відповів він. Однак, голову відрубати він не зміг, а відрубав тільки лапу, яку й притягнув із собою. Вона була величезного розміру.

Тут мені спало на думку, що, можливо, нам знадобиться шкура лева, і я вирішив зняти її. Ми вирушили з Ксурі на роботу, але я не знав, як за неї взятися. Ксурі виявився набагато вправнішим за мене. Ця робота зайняла у нас цілий день. Нарешті шкура була знята; ми розтягнули її на даху нашої каютки; днів через два сонце просушило її, і згодом вона служила мені як постіль.

Після цієї зупинки ми ще днів десять-дванадцять продовжували тримати курс на південь, намагаючись якомога економніше витрачати наш запас провізії, що починав швидко зменшуватися, і сходячи на берег тільки по прісну воду. Я хотів дійти до гирла Гамбії чи Сенегалу або взагалі до якоїсь стоянки, неподалік від Зеленого мису, бо сподівався зустріти тут якесь європейське судно; я знав: якщо я його не зустріну, мені залишиться тільки або пуститися на пошуки островів, або загинути тут серед негрів. Мені було відомо, що всі європейські судна, куди б вони не прямували — чи до берегів Гвінеї, до Бразилії, чи в Ост-Індію — проходять повз Зелений мис або островів з цією ж назвою; словом, я поставив свою долю на цю карту, розуміючи, що або зустріну європейське судно, або загину.

Отже, ще днів десять я продовжував здійснювати свій намір. Тут я став помічати, що узбережжя населене: у двох-трьох місцях ми бачили на березі людей, які, в свою чергу, дивилися на нас. Ми могли також розрізнити, що вони були чорні, як смола, і голі. Одного разу я хотів, було, зійти до них на берег, але Ксурі, мій мудрий порадник, сказав: «Не йди, не йди».

Проте я став тримати ближче до берега, щоб можна було вступити з ними в розмову. Вони, очевидно, зрозуміли мій намір і довго бігли вздовж берега за нашим баркасом. Я помітив, що вони були не озброєні, крім одного, який тримав у руці довгу тонку палицю. Ксурі сказав мені, що це спис і що дикуни метають списи дуже далеко й досить влучно; тому я тримався на деякій відстані від них і в міру свого вміння подавав їм знаки, намагаючись, головним чином, дати зрозуміти, що ми потребуємо їжі. Вони, у свою чергу, стали робити мені знаки, щоб я зупинив свій човен і що вони принесуть нам їстівного. Щойно я спустив вітрило і ліг у дрейф, двоє чорношкірих побігли кудись углиб країни і через півгодини (а то й менше) принесли два шматки в'яленого м'яса і трохи зерна якогось місцевого злаку. Ми не знали, що це було за м'ясо і що за зерно, проте виявили повну готовність прийняти і те й інше. Але тут постало нове питання: як отримати все це? Ми не наважувалися зійти на берег, боячись дикунів, а вони, в свою чергу, боялися нас аніскільки не менше. Нарешті вони придумали вихід із цього утруднення, однаково безпечний для обох сторін: склавши на березі зерно і м'ясо, вони відійшли подалі і стояли нерухомо, поки ми не переправили все це на баркас; а потім повернулися на колишнє місце.

Ми дякували їм знаками, бо більше нам було нічим віддячити. Та в цей самий момент нам випала нагода зробити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як раптом з гір вибігло двоє величезних звірів, які кинулися просто до моря. Один з них, як нам здавалося, гнався за іншим: чи був це самець, що переслідував самку, гралися вони чи гризлися, — ми не могли розібрати, як не могли б сказати й того, чи було це звичайне явище в тих місцях, чи винятковий випадок; думаю, втім, що останнє було вірніше, бо, по-перше, хижі звірі рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди на березі, особливо жінки, страшенно перелякалися. Тільки чоловік, що тримав спис, чи дротик, залишився на місці; інші кинулися втікати. Але звірі летіли прямо до моря і не мали наміру нападати на негрів. Вони кинулися у воду й почали плавати, ніби купання було єдиною метою їхньої появи. Раптом один з них підплив досить близько до баркаса. Я цього не очікував; тим не менш, зарядивши швидше рушницю й наказавши Ксурі зарядити обидві інші, я приготувався зустріти ворога, щойно він наблизився до нас на відстань рушничного пострілу, я спустив курок, і куля влучила йому прямо в голову. Тієї ж миті він занурився у воду, потім виринув і поплив назад до берега, то зникаючи під водою, то знову з'являючись на поверхні. Він, мабуть, боровся зі смертю, захлинаючись водою і стікаючи кров'ю зі смертельної рани і, дещо не допливши до берега, сконав.

Неможливо передати, до чого були вражені бідні дикуни, коли почули тріск і побачили вогонь рушничного пострілу: деякі з них ледь не померли зі страху і попадали на землю, як мертві. Але, бачачи, що звір пішов на дно і що я подаю їм знаки підійти ближче, вони, підбадьорені звісткою, увійшли у воду, щоб витягнути вбитого звіра. Я знайшов його по кривавих плямах на воді і, закинувши на нього мотузку, перекинув кінець її неграм, а ті притягли його до берега. Тварина виявилася леопардом рідкісної породи з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри, стоячи над ним, здіймали вгору руки на знак подиву: вони не могли зрозуміти, чим я його вбив.

Інший звір, переляканий вогнем і тріском мого пострілу, вискочив на берег і втік назад у гори; за дальністю відстані я не міг розібрати, що це був за звір. Тим часом, я помітив, що неграм дуже хочеться поїсти м'яса вбитого леопарда, і вирішив улаштувати так, начебто вони отримали його в дарунок від мене. Я показав знаками, що вони можуть взяти його собі. Вони дуже дякували мені і, не гаючи часу, взялися за роботу. Хоча ножів у них не було, проте, діючи загостреними шматочками дерева, вони зняли шкуру з мертвого звіра так швидко і вправно, як ми не зробили б цього й ножем. Далі запропонували мені м'ясо; але від м'яса я відмовився, зробивши їм знак, що віддаю його їм, а попросив тільки шкуру, яку вони мені віддали дуже охоче. Крім того, вони принесли для мене новий запас провізії, набагато більший від колишнього, і я його взяв, хоч і не знав, що це були за припаси. Потім я знаками попросив води: простягнувши один з наших глечиків, я перекинув його догори дном, щоб показати, що він порожній і що його треба наповнити. Негри зараз же прокричали щось по-своєму. Дещо згодом з'явилися дві жінки (вони були зовсім голі, як і чоловіки) з великою посудиною води з обпаленої (очевидно, на сонці) глини і залишили її на березі, як і провізію. Я відправив Ксурі з усіма нашими глечиками, і він наповнив водою всі три.

Запасшись таким чином водою, корінням і зерном, я розпрощався з гостинними неграми і протягом ще одинадцяти днів продовжував путь у колишньому напрямі, не наближаючись до берега. Нарешті миль за п'ятнадцять попереду я побачив вузьку смугу землі, що далеко виступала в море. Погода була тиха, і я звернув у відкрите море, щоб обігнути цю косу. У той момент, коли ми порівнялися з її краєм, я чітко розрізнив милях у шести від берега з боку океану іншу смугу землі й усвідомив, що вузька коса — Зелений мис, а смуга землі — острови з такою ж назвою. Але вони були дуже далеко, і, не наважуючись попрямувати до них, я не знав, що мені робити. Я розумів: якщо мене застане свіжий вітер, то я, швидше за все, не допливу ні до острова, ні до мису.

Ламаючи голову над вирішенням цього питання, я присів на хвилину в каюті, доручивши Ксурі кермувати, як раптом почув його крик: «Хазяїн! Хазяїн! Парус! Корабель!» Наївний хлопець перелякався до смерті, уявивши, що це має бути неодмінно один з кораблів його господаря, відправлений за нами вслід; але я знав, як далеко втекли ми від маврів, і був упевнений, що нам не може загрожувати небезпека з цього боку. Я вискочив з каюти і зараз же не тільки побачив корабель, а й навіть розрізнив, що це був португальський корабель, який прямував, по-моєму, до берегів Гвінеї по негрів. Та, придивившись уважніше, я переконався, що судно йде в іншому напрямку і не думає скеровувати до землі. Тоді я підняв усі вітрила і повернув у відкрите море, зважившись зробити все можливе, щоб вступити з ним у зносини.

Втім, скоро я переконався, що, навіть йдучи повним ходом, ми не встигнемо підійти до нього близько і судно пройде повз нас, перш ніж можна буде дати йому сигнал; але в той момент, коли я почав вже зневірятися, нас, мабуть, побачили з корабля в підзорну трубу і припустили, що це човен з якогось загиблого європейського судна. Корабель приспустив вітрила, щоб дати нам можливість підійти. Це мене підбадьорило. У нас на баркасі був кормовий прапор з корабля нашого колишнього господаря, і я став махати цим прапором на знак того, що ми зазнали аварії, і, крім того, вистрілив з рушниці. Вони побачили прапор і дим від пострілу (самого пострілу вони не чули); корабель ліг у дрейф, чекаючи нашого наближення, і через три години ми причалили до нього.

Мене запитали, хто я, португальською, іспанською і французькою, але жодної з цих мов я не знав. Нарешті один матрос, шотландець, заговорив зі мною по-англійськи, і я пояснив йому, що я — англієць і втік від маврів з Салеха, де мене утримували в неволі. Тоді мене й мого супутника запросили на корабель і прийняли досить люб'язно з усім нашим добром.

Легко собі уявити, якою невимовною радістю наповнило мене усвідомлення свободи після того тяжкого і майже безнадійного становища, в якому я перебував. Я негайно запропонував все своє майно капітану у винагороду за визволення, але він шляхетно відмовився, сказавши, що нічого з мене не візьме і що всі мої речі будуть повернуті мені в цілості, щойно ми прийдемо до Бразилії. «Я врятував вам життя, — додав він, — бо й сам радів би, якби був у вашому становищі. А це завжди може трапитися. Крім того, ми завеземо вас до Бразилії, а від вашої батьківщини це дуже далеко, і ви помрете там з голоду, якщо я заберу ваше майно. Для чого ж тоді мені було вас рятувати? Ні, ні, сеньйоре інглезе (тобто англійцю), я довезу вас безкоштовно до Бразилії, а ваші речі дадуть вам можливість пожити там і оплатити ваш проїзд на батьківщину».

Капітан виявився шляхетним не тільки на словах, але й чітко виконав свою обіцянку. Він розпорядився, щоб ніхто з матросів не смів торкатися до мого майна, потім склав його детальний опис і взяв все це під свій нагляд, а опис передав мені, щоб потім, після прибуття до Бразилії, я міг отримати за ним кожну річ, аж до трьох глиняних ковшиків.

Що стосується мого баркаса, то капітан, бачачи, що він дуже хороший, сказав, що охоче купить його у мене для свого корабля, і запитав, скільки я хочу отримати за нього. На це я відповів, що він повівся зі мною так шляхетно, що я в жодному разі не стану призначати ціну за свій човен, а цілком надам цю можливість йому. Тоді він сказав, що видасть мені письмове зобов'язання сплатити за нього вісімдесят піастрів у Бразилії, але якщо після приїзду туди хтось запропонує мені більше, то й він дасть мені більше. Крім того, він запропонував мені шістдесят золотих за Ксурі. Мені дуже не хотілося брати ці гроші, і не тому, що я боявся віддати хлопчика капітану, а тому що мені було шкода продавати свободу бідолахи, який так віддано допомагав мені самому здобути її. Я виклав капітанові всі ці міркування, і він визнав їх справедливість, та порадив не відмовлятися від угоди, кажучи, що він видасть хлопчикові зобов'язання відпустити його на волю через десять років, якщо він прийме християнство. Це міняло справу. Оскільки сам Ксурі висловив бажання перейти до капітана, то я поступився йому.

Наш переїзд до Бразилії відбувся цілком успішно, і після двадцятидводенного плавання ми увійшли в бухту Тодос-лос-Сантос, або Всіх Святих. Отже, я ще раз позбувся найтяжкого становища, в яке тільки може потрапити людина, і тепер мені залишалося вирішити, що робити з собою.

Я ніколи не забуду шляхетного ставлення до мене капітана португальського корабля. Він нічого не взяв з мене за проїзд, чітко повернув мені всі мої речі і дав мені сорок дукатів за левову шкуру, двадцять за шкуру леопарда і взагалі купив все, що мені хотілося продати, у тому числі ящик з винами, дві рушниці і залишок воску (частина якого пішла у нас на свічки). Одним словом, я виручив двісті двадцять золотих і з цим капіталом зійшов на берег Бразилії.

Незабаром капітан ввів мене в будинок одного свого знайомого, такої ж доброї і чесної людини, як він сам. Це був власник ingenio, тобто цукрової плантації і цукрового заводу. Я прожив у нього досить тривалий час і завдяки цьому познайомився з культурою цукрового очерету і з цукровим виробництвом. Бачачи, як добре живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив клопотати про дозвіл оселитися тут остаточно й самому зайнятися цією справою. У той же час я намагався придумати якийсь спосіб витребувати з Лондона гроші, які зберігалися у мене там. Коли мені вдалося отримати бразильське підданство, я на всю готівку купив ділянку необробленої землі і став складати план своєї майбутньої плантації і садиби, виходячи з розмірів тієї грошової суми, яку я розраховував отримати з Лондона.

Був у мене сусід, португалець із Лісабона, за походженням англієць, на прізвище Уелз. Він перебував приблизно в таких же умовах, як і я. Я називаю його сусідом, бо його плантація прилягала до моєї. Ми були з ним у добрих приятельських стосунках. У мене, як і в нього, обіговий капітал був дуже невеликий; і перші два роки ми обидва ледве-ледве могли прогодуватися з наших плантацій. Та в міру того, як земля оброблялася, ми багатіли, так що на третій рік частина землі була у нас засаджена тютюном, і ми обробили великі ділянки під цукрову тростину до майбутнього року. Та ми обоє потребували робочих рук, і тут я чітко зрозумів, як необачно повівся, розлучившись з хлопчиком Ксурі.

Прикро, але розсудливістю я ніколи не вирізнявся, і не дивно, що я так погано розрахував і цього разу. Тепер мені не залишалося нічого більше, як продовжувати в тому ж дусі. Я нав'язав собі на шию справу, що не мала нічого спільного з моїми природними нахилами, прямо протилежну тому життю, про яке я мріяв, заради якого покинув батьківський дім і знехтував батьківськими порадами. Більше того, я сам дійшов до тієї золотої середини, до тієї вищої міри скромного існування, яку радив мені обрати мій батько і якої я міг би досягти з таким же успіхом, залишаючись на батьківщині і не стомлюючи себе поневіряннями по білому світі. Як часто тепер казав я собі, що міг би робити те ж саме і в Англії, живучи між друзями і не забираючись за п'ять тисяч миль від батьківщини, до чужоземців та дикунів, у дику країну, куди до мене ніколи не дійде навіть звісточка з тих частин земної кулі, де мене хоч трохи знають!

Ось які гіркі роздуми про долю заполонили мене в Бразилії. Крім мого сусіда-плантатора, з яким я зрідка бачився, мені ні з ким було перекинутися словом; всі роботи мені доводилося виконувати власноруч, і я, бувало, постійно твердив, що живу ніби на безлюдному острові, і скаржився, що навкруги немає жодної душі людської. Як справедливо покарала мене доля, коли згодом і справді закинула на безлюдний острів, і як корисно було б кожному з нас, порівнюючи своє теперішнє становище з іншим, ще гіршим, пам'ятати, що Провидіння в будь-яку мить може зробити обмін і показати нам на практиці, які ми були щасливі раніше! Та, повторюю, доля покарала мене справедливо, коли прирекла на те дійсно самотнє життя на безвідрадному острові, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє життя, яке, якби у мене вистачило терпіння продовжувати розпочату справу, ймовірно, привело б мене до багатства й щастя…

Мої плани щодо цукрової плантації набули вже деякої визначеності до того часу, коли мій благодійник-капітан, що підібрав мене в морі, мав відплисти назад на батьківщину (його судно простояло в Бразилії близько трьох місяців, поки він забирав новий вантаж на зворотний шлях). І ось коли я розповів йому, що у мене залишився в Лондоні невеликий капітал, він дав мені наступну дружню і щиросердну пораду.

«Сеньйоре інглезе, — сказав він (він завжди мене так величав), — дайте мені формальне доручення і напишіть у Лондон тій особі, у якої зберігаються ваші гроші. Напишіть, щоб для вас там закупили товарів (таких, які можна збути в тутешніх краях) і переслали б їх у Лісабон за адресою, яку я вам вкажу; а я, якщо Бог дасть, повернуся і доставлю вам їх в цілості. Та оскільки справи людські схильні до мінливості й біди, то на вашому місці я взяв би на перший раз тільки сто фунтів стерлінгів, тобто половину вашого капіталу. Ризикніть спочатку тільки цим. Якщо ці гроші повернуться до вас з прибутком, ви можете таким же чином пустити в обіг й інший капітал, а якщо пропадуть, то у вас, принаймні, залишиться хоч щось у запасі».

Порада була такою хорошою і такою дружньою, що кращої, здавалося мені, не можна й придумати, і мені залишилося тільки прислухатися до неї. Тому я, не вагаючись, віддав капітану доручення, як він того бажав, і приготував листа вдові англійського капітана, якій колись віддав на збереження свої гроші.

Я докладно описав їй всі свої пригоди: розповів, як потрапив у неволю, як втік, як зустрів у морі португальський корабель і як по-людськи обійшовся зі мною капітан. На завершення я описав їй теперішнє своє становище і дав необхідні вказівки щодо закупівлі для мене товарів. Мій друг-капітан негайно після прибуття свого в Лісабон через англійських купців переслав до Лондона одному тамтешньому купцеві замовлення на товари, долучивши до нього найдокладніший опис моїх поневірянь. Лондонський купець негайно передав обидва листи вдові англійського капітана, і вона не тільки видала йому необхідну суму, але й надіслала від себе португальському капітанові досить кругленьку суму у вигляді подарунка за його гуманне й співчутливе ставлення до мене.

Закупивши на всі мої сто фунтів англійських товарів, за вказівками мого приятеля-капітана, лондонський купець переслав їх йому в Лісабон, а той успішно доставив мені в Бразилію. Серед іншого він вже з власного почину (бо я був настільки новачком у цій справі, що мені це навіть не спало на думку) привіз мені різне землеробське знаряддя, а також різне господарське начиння. Це були речі, необхідні для роботи на плантації, і всі вони дуже мені знадобилися.

Коли прибув мій вантаж, я не тямив себе від радості і вважав своє майбутнє відтепер забезпеченим. Мій добрий опікун-капітан, крім усього іншого, привіз мені робітника, якого найняв із зобов'язанням прослужити мені шість років. Для цієї мети він витратив власні п`ять фунтів стерлінгів, отримані в подарунок від моєї приятельки, вдови англійського капітана. Він навідріз відмовився від будь-якого відшкодування, і я умовив його тільки прийняти невеликий тюк тютюну, як плід мого власного господарства.

І це було не все. Оскільки весь вантаж моїх товарів складався з англійських мануфактурних виробів — полотна, байки, сукна, взагалі таких речей, що особливо цінувалися і були потрібні в цій країні, то я мав можливість розпродати його з великим прибутком; словом, коли все було розпродано, мій капітал збільшився вчетверо. Завдяки цьому я значно випередив свого бідного сусіда в обробітку плантації, бо першою моєю справою після розпродажу товарів було купити невільника-негра і найняти ще одного працівника-європейця, крім того, якого привіз мені капітан з Лісабона.

Але неправильне використання матеріальних благ часто є найвірнішим шляхом до найбільших негараздів. Так було й зі мною. Наступного року я продовжував обробляти свою плантацію з великим успіхом і зібрав на п'ятдесят тюків тютюну понад ту кількість, якою я поступився сусідам в обмін на предмети першої необхідності. Всі ці п'ятдесят тюків, вагою по сотні фунтів кожен, лежали у мене просушені, зовсім готові до приходу суден з Лісабона. Отже, справа моя розросталася; та в міру того, як я багатів, голова моя наповнювалася планами й проектами, абсолютно нездійсненними при тих коштах, які в мене були: коротше, це були того роду проекти, які нерідко розоряють найкращих ділків.

…Якби я залишився на тому терені, який сам же обрав, то, імовірно, дочекався б тих радощів життя, про які так переконливо говорив мені батько, як про незмінних супутників тихого, усамітненого існування та середнього суспільного становища. Але мене спіткала інша доля: як і раніше, мені судилося самому бути винуватцем усіх своїх нещасть. І ніби для того, щоб посилити мою провину й додати гіркоти в роздуми над своєю долею, роздуми, на які в моєму сумному майбутньому мені було відпущено занадто багато часу, всі мої невдачі були викликані виключно моєю пристрастю до поневірянь, якій я віддавався з безрозсудною завзятістю, тоді як переді мною відкривалася світла перспектива змістовного і щасливого життя, варто було мені тільки продовжувати розпочате, скористатися тими життєвими благами, які так щедро давало мені Провидіння, і виконувати свій обов'язок.

Як вже було зі мною одного разу, коли я втік із батьківського дому, так і тепер я не міг вдовольнитися сьогоденням. Я відмовився від надії досягти добробуту, можливо, багатства, працюючи на своїй плантації, — все тому, що мене охоплювало бажання збагатитися швидше, ніж дозволяли обставини. Таким чином, я кинув себе в найглибшу безодню лих, в яку, ймовірно, не потрапляла ще жодна людина і з якої навряд чи можна вийти живим і неушкодженим.

Переходжу тепер до подробиць цієї частини моїх поневірянь. Проживши в Бразилії майже чотири роки і значно покращивши свій добробут, я, цілком зрозуміло, не тільки вивчив місцеву мову, але й зав'язав знайомства із сусідами-плантаторами, а також з купцями із Сан-Сальвадора, найближчого до нас портового міста. Зустрічаючись з ними, я часто розповідав їм про свої дві поїздки до берегів Гвінеї, про те, як ведеться торгівля з тамтешніми неграми і як легко там за дрібницю — за якісь намиста, ножі, ножиці, сокири, скельця і подібне — придбати не тільки золотий пісок і слонову кістку, а й навіть велику кількість негрів-невільників для роботи в Бразилії.

Мої розповіді вони слухали дуже уважно, особливо, коли йшлося про купівлю негрів. У той час, слід зауважити, торгівля невільниками була дуже обмежена, і для неї вимагалося так зване assiento, тобто дозвіл від іспанського чи португальського короля; тому негри-невільники були рідкісні й надзвичайно дорогі.

Якось раз нас зібралася велика компанія: я і кілька моїх знайомих плантаторів і купців, і ми жваво розмовляли на цю тему. Наступного ранку троє з моїх співрозмовників заявилися до мене й оголосили, що, гарненько подумавши над тим, про що я їм розповів напередодні, вони прийшли до мене із таємною пропозицією. Потім, взявши з мене слово, що все, що я від них почую, залишиться між нами, вони сказали мені, що у всіх у них є, як і в мене, плантації, і що нічого вони так не потребують, як робочих рук. Тому вони хочуть спорядити корабель до Гвінеї по негрів. Та оскільки торгівля невільниками пов’язана з певними складнощами і їм неможливо буде відкрито продавати негрів після повернення до Бразилії, то вони думають обмежитися одним рейсом, привезти негрів таємно, а потім поділити їх між собою для своїх плантацій. Питання було в тому, чи погоджуся я вступити до них на судно як судновий прикажчик, тобто взяти на себе закупівлю негрів у Гвінеї. Вони запропонували мені однакову з іншими кількість негрів, причому мені не потрібно було вкладати в цю справу ні гроша.

Не можна заперечувати заманливості цієї пропозиції, якби вона була зроблена людині, яка не має власної плантації, що потребувала догляду, в яку вкладено значний капітал і яка з часом обіцяла приносити великий дохід. Але для мене, власника такої плантації, якому слід було тільки ще роки три-чотири продовжувати розпочате, витребувавши з Англії іншу частину своїх грошей — разом з цим маленьким додатковим капіталом мій статок досяг би трьох-чотирьох тисяч фунтів стерлінгів і продовжував би зростати — для мене думати про подібну подорож було найбільшим безглуздям.

Але мені на роду було написано стати винуватцем власної загибелі. Як раніше я був не в силах подолати свої нахили до мандрування, і добрі поради батька пропали марно, так і тепер я не міг встояти проти зробленої мені пропозиції. Словом, я відповів плантаторам, що з радістю поїду до Гвінеї, якщо в мою відсутність вони візьмуть на себе догляд за моїм майном і розпорядяться ним за моїми вказівками у випадку, якщо я не повернуся. Вони урочисто пообіцяли мені це, скріпивши наш договір письмовим зобов'язанням; я ж, зі свого боку, зробив формальний заповіт на випадок своєї смерті: плантацію та рухоме майно я заповідав португальському капітанові, який врятував мені життя, але із застереженням, щоб він узяв собі тільки половину моєї рухомості, а решту відіслав до Англії.

Словом, я вжив усіх заходів для збереження рухомого майна й підтримки порядку на своїй плантації. Якби я проявив хоч невелику частину настільки мудрої передбачливості в питанні про власну вигоду, склав настільки ж чітке судження про те, що я повинен і чого не повинен робити, я, напевно, ніколи б не кинув настільки вдало розпочатої й багатообіцяючої справи, не зневажив би настільки сприятливими видами на успіх і не вирушив би в море, з яким нерозлучні небезпеки й ризик, не говорячи вже про те, що у мене були особливі причини очікувати від майбутньої подорожі різних бід.

Але мене квапили, і я швидше сліпо корився навіюванням своєї фантазії, ніж голосу розуму. Отже, корабель був споряджений, навантажений відповідним товаром, і все влаштовано за взаємною згодою учасників експедиції. У недобру годину, 1 вересня 1659 року, я ступив на корабель. Це був той самий день, в який вісім років тому я втік від батька й матері в Гулль, — той день, коли я повстав проти батьківської влади і так нерозумно розпорядився своєю долею.

Наше судно було місткістю близько ста двадцяти тонн: на ньому було шість гармат і чотирнадцять осіб екіпажу, не рахуючи капітана, юнги й мене. Важкого вантажу у нас не було, і весь він складався з різних дрібниць, які зазвичай використовують для обмінної торгівлі з неграми: ножиць, ножів, сокир, дзеркалець, скелець, раковин, намиста й подібної дешевизни.

Як уже сказано, я сів на корабель 1 вересня, і в той же день ми знялися з якоря. Спочатку ми попрямували на північ уздовж берегів Бразилії, розраховуючи завернути до африканського материка, коли дійдемо до десятого чи дванадцятого градуса північної широти, такий у ті часи був звичайний курс суден. Весь час, поки ми трималися наших берегів, до самого мису Св. Августина, стояла чудова погода, було лише надто спекотно. Від мису Св. Августина ми повернули у відкрите море і незабаром втратили землю з поля зору. Ми тримали курс приблизно на острів Фернандо-де-Норонха, тобто на північний схід. Острів Фернандо залишився у нас по праву руку. Після дванадцятиденного плавання ми перетнули екватор і знаходилися, за останніми спостереженнями, під 7°22′ північної широти, коли на нас несподівано налетів жорстокий шквал. Це був справжній ураган. Він почався з південного сходу, потім повернув у протилежний бік і нарешті подув з північного сходу з такою жахливою силою, що протягом дванадцяти днів ми могли тільки носитися за вітром і, віддавшись на волю долі, плисти, куди нас гнала лють стихій. Годі й казати, що всі ці дванадцять днів я щогодини очікував смерті, та й ніхто на кораблі не сподівався залишитися живим.

Та наші біди не обмежилися страхом бурі: один з наших матросів помер від тропічної лихоманки, а двох — матроса і юнгу — змило з палуби. На дванадцятий день шторм почав стихати, і капітан зробив по можливості точне обчислення. Виявилося, що ми знаходимося приблизно під одинадцятим градусом північної широти, але нас віднесло на двадцять два градуси на захід від мису Св. Августина. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани або північної частини Бразилії, за річкою Амазонкою, і ближче до річки Оріноко, більш відомої у тих краях під назвою Великої ріки. Капітан запитав моєї поради, куди нам взяти курс. З огляду на те, що судно дало течу і навряд чи годилося для далекого плавання, він вважав, що найкраще повернути до берегів Бразилії.

Але я рішуче повстав проти цього. Зрештою, розглянувши карти берегів Америки, ми дійшли висновку, що до самих Карибських островів не зустрінемо жодної населеної країни, де можна було б отримати допомогу. Тому ми вирішили тримати курс на Барбадос, до якого, за нашими розрахунками, можна було дістатися за два тижні, оскільки нам довелося б трохи відхилитися від прямого шляху, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. Про те ж, щоб іти до берегів Африки, не могло бути й мови: наше судно потребувало ремонту, а екіпаж — поповнення.

Зважаючи на вище викладене, ми змінили курс і стали тримати на північний захід. Ми розраховували дійти до якогось із островів, що належить Англії, й отримати там допомогу. Але доля розсудила інакше. Коли ми досягли 12°18′ північної широти, нас захопив другий шторм. Так само стрімко, як і першого разу, ми помчали на захід й опинилися далеко від торговельних шляхів, так що, якби навіть ми не загинули від люті хвиль, у нас все одно майже не було надії повернутися на батьківщину, і ми, найімовірніше, були б з'їдені дикунами.

Одного разу рано-вранці, коли ми бідували таким чином, — вітер все ще не вщухав — один з матросів викрикнув: «Земля!» Та не встигли ми вискочити з каюти в надії дізнатися, де знаходимося, як судно сіло на мілину. Тієї ж миті від раптової зупинки вода хлинула на палубу з такою силою, що ми вже вважали себе загиблими: стрімголов кинулися вниз у закриті приміщення, де й сховалися від бризк і піни.

Тому, хто не бував у подібному становищі, важко уявити, до якого відчаю ми дійшли. Ми не знали, де знаходимося, до якої землі нас прибило, острів це чи материк, населена земля чи ні. Оскільки буря продовжувала бушувати, хоч і з меншою силою, ми не сподівалися навіть, що наше судно протримається кілька хвилин, не розбившись на друзки; хіба тільки якимось дивом вітер раптом зміниться. Словом, ми сиділи, дивлячись один на одного і щохвилини чекаючи смерті, і кожен готувався до переходу в інший світ, бо в тутешньому світі нам уже нічого було робити. Єдиною нашою розрадою було те, що, всупереч всім очікуванням, судно все ще було ціле, і капітан сказав, що вітер починає стихати.

Та хоча нам здалося, що вітер трохи вщух, все ж корабель так ґрунтовно сів на мілину, що годі було й думати зрушити його з місця, і в цьому відчайдушному становищі нам залишалося тільки подбати про порятунок свого життя якою завгодно ціною. У нас було дві шлюпки; одна висіла за кормою, але під час шторму її розбило об кермо, а потім зірвало й потопило або віднесло в море. На неї нам нічого було розраховувати. Залишалася інша шлюпка, але як спустити її на воду? — це було велике питання. А між тим не можна було баритися: корабель міг щохвилини розколотися надвоє; дехто навіть казав, що він уже дав тріщину.

У цей критичний момент помічник капітана підійшов до шлюпки і з допомогою інших людей екіпажу перекинув її через борт; ми всі, одинадцять осіб, увійшли в шлюпку, відчалили і, доручивши себе милосердю Божому, віддалися на волю бурхливих хвиль; хоча шторм значно влігся, все-таки на берег набігали страшні вали, і море справедливо можна було назвати den vild Zee (дике море), — як висловлюються голландці.

Наше становище було воістину плачевним: ми чітко бачили, що шлюпка не витримає такого хвилювання і що ми неминуче потонемо. Йти на вітрилі ми не могли: у нас його не було, та й все одно воно б нам не допомогло. Ми гребли до берега з тягарем на серці, як люди, що йдуть на страту: всі добре знали, що тільки-но шлюпка підійде ближче до землі, її рознесе прибоєм на тисячу шматків. І, гнані вітром і течією, віддавши душу свою милосердю Божому, ми налягли на весла, власноруч наближаючи момент своєї загибелі.

Який був перед нами берег — скелястий чи піщаний, крутий чи пологий — ми не знали. Єдиною надією на порятунок була слабка можливість потрапити в якусь бухточку чи затоку, або гирло річки, де хвилювання було слабше і де ми могли б сховатися під берегом з невітряного боку. Але попереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче підходили ми до берега, тим страшнішою здавалася земля — страшнішою від самого моря.

Коли ми відійшли чи, вірніше, нас віднесло, за моїм розрахунком, милі на чотири від того місця, де застряг наш корабель, раптом величезний вал, завбільшки з гору, набіг з корми на нашу шлюпку, ніби намагаючись поховати нас у морській безодні. В одну мить він перекинув наш плавзасіб. Не встигли ми крикнути: «Боже!», як опинились під водою, далеко і від шлюпки, й один від одного.

Нічим не висловити сум'яття, що охопило мене, коли я занурився у воду. Я дуже добре плаваю, але не міг відразу виринути на поверхню і ледь не задихнувся. Лише коли хвиля, що підхопила мене, пронісши на неабияку відстань у напрямку до берега, розбилася і відійшла назад, залишивши мене на суші майже напівмертвим від води, якої я наковтався, я перевів трохи подих й оговтався. У мене вистачило самовладання настільки, що, побачивши себе ближче до землі, ніж я очікував, я підвівся на ноги і прожогом кинувся бігти в надії досягти землі перш, ніж нахлине й підхопить мене інша хвиля, але скоро побачив, що мені від неї не втекти; море йшло горою і наздоганяло, як розлючений ворог, боротися з яким у мене не було ні сили, ні засобів. Мені залишалося тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі і плисти до берега, наскільки вистачить сил. Головною моєю турботою було впоратися, по можливості, з новою хвилею так, щоб, піднісши мене ще ближче до берега, вона не прихопила мене із собою у зворотному русі до моря.

Хвиля, що набігла, поховала мене футів на двадцять-тридцять під водою. Я відчував, як мене підхопило і з неймовірною силою і швидкістю довго несло до берега. Я затримав подих і поплив за течією, щосили допомагаючи їй. Я вже майже задихався, як раптом відчув, що піднімаюся наверх; незабаром я з полегкістю відчув, що мої руки й голова опинилися над водою, і хоча я міг протриматися на поверхні не більше двох секунд, проте встиг перевести дух, і це додало мені сили й мужності. Мене знову захлеснуло, та цього разу я пробув під водою не так довго. Коли хвиля розбилася і пішла назад, я не дав їй захопити себе і скоро відчув під ногами дно. Я простояв кілька секунд, щоб віддихатися, і, зібравши залишок сил, знову прожогом кинувся до берега.

Але й тепер я ще не уникнув люті моря: ще два рази воно мене виганяло, два рази підхоплювало хвилею і несло все далі й далі, оскільки в цьому місці берег був дуже пологий.

Останній вал ледь не виявився для мене фатальним: підхопивши мене, він виніс чи, вірніше, кинув мене на скелю з такою силою, що я зомлів і став абсолютно безпорадним: удар у бік і в груди зовсім відбив у мене подих, і коли б море знову підхопило мене, я б неминуче захлинувся. Але я прийшов до тями якраз вчасно: побачивши, що зараз мене знову накриє хвилею, я міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши подих, вирішив перечекати, поки хвиля не спаде. Оскільки ближче до землі хвилі були вже не настільки високі, то я протримався до її відходу. Потім я знову кинувся бігти й опинився настільки близько до берега, що наступна хвиля хоч і перекотилася через мене, але вже не могла поглинути мене й понести назад у море. Пробігши ще трохи, я, на велику радість, відчув себе на суші, видерся на прибережні скелі й опустився на траву. Тут я був у безпеці: море не могло дістати до мене.

Опинившись на землі цілим і неушкодженим, я підвів очі до неба, подякував Богові за порятунок мого життя, на яке лише кілька хвилин тому у мене майже не було надії. Думаю, що нема таких слів, якими можна було б зобразити з достатньою яскравістю захват душі людської, що повстала, так би мовити, з могили, і я нітрохи не дивуюся тому, що, коли злочинцеві, вже з петлею на шиї, в ту саму мить, як його мали підняти на шибеницю, оголошують помилування — я не дивуюся, повторюю, що при цьому завжди присутній і лікар, щоб пустити йому кров, інакше несподівана радість може занадто сильно потрясти помилуваного й зупинити биття його серця.

Раптова радість, як і скорбота, позбавляє розуму.

Я ходив по березі, здіймав руки до неба і робив тисячі інших жестів і рухів, яких тепер не можу вже описати. Все моє єство було, якщо можна так висловитися, поглинуте думками про спасіння. Я думав про своїх товаришів, які всі до єдиного потонули, і про те, що, крім мене, не врятувалася жодна душа; принаймні, нікого з них я більше не бачив; від них і сліду не залишилося, крім трьох капелюхів, одного кашкета да двох непарних черевиків, викинутих морем.

Поглянувши в той бік, де стояв на мілині наш корабель, я ледве міг розглянути його за високим прибоєм, — так він був далеко, і я сказав собі: «Боже! Яким дивом міг я дістатись до берега?»

Утішений цими думками про благополучне позбавлення від смертельної небезпеки, я став оглядатися довкола, щоб дізнатися, куди я потрапив і що мені насамперед робити. Мій радісний настрій раптом зник: я зрозумів, що хоч я і врятований, але не позбавлений подальших жахів і бід. На мені не залишилося сухої нитки, переодягнутися не було в що; мені нічого було їсти, у мене не було навіть води, щоб підкріпити свої сили, а в майбутньому мені належало або померти голодною смертю, або бути розтерзаним хижими звірами. Та найжахливіше — у мене не було зброї, тому я не міг ні полювати на дичину для свого прожитку, ні оборонятися від хижаків, яким заманулося б напасти на мене. У мене взагалі не було нічого, крім ножа, люльки й коробочки з тютюном. Це були всі мої пожитки. Від роздумів мене охопив такий відчай, що я довго, як божевільний, бігав по березі. Коли настала ніч, я із завмиранням серця запитував себе, що чекає мене, якщо тут водяться хижі звірі: адже вони завжди виходять на полювання вночі.

Єдине, що я зміг тоді придумати, це піднятися на товсте гіллясте дерево, схоже на ялину, але з колючками, що росло поблизу, і просидіти на ньому цілу ніч, а коли настане ранок, вирішити, якою смертю краще померти, бо я не бачив можливості жити в цьому місці. Я пройшов з чверть милі вглиб країни подивитися, чи не знайду прісної води, і, на щастя, знайшов струмочок. Напившись і поклавши до рота трохи тютюну, щоб заглушити голод, я повернувся до дерева, виліз на нього і постарався влаштуватися таким чином, щоб не звалитися, якщо засну. Потім я вирізав для самозахисту коротеньку палицю, на зразок кийка, всівся на своєму сідалищі зручніше і від надзвичайної втоми міцно заснув. Я спав так солодко, як, гадаю, небагатьом спалося б на моєму місці, і ніколи ще не прокидався зі сну таким свіжим і бадьорим.

Коли я прокинувся, було зовсім світло: погода прояснилася, вітер стих і море більше не вирувало, не здіймалися хвилі. Але мене вкрай вразило те, що корабель опинився на іншому місці, майже біля тієї самої скелі, об яку мене так сильно вдарило хвилею: очевидно, за ніч його підняло з мілини припливом і пригнало сюди. Тепер він стояв не далі, як за милю від того місця, де я провів ніч, й оскільки тримався він майже прямо, то я вирішив побувати на ньому, щоб запастися їжею та іншими необхідними речами.

Покинувши свій притулок і спустившись з дерева, я ще раз озирнувся навколо, і перше, що я побачив, була наша шлюпка, що лежала милі за дві праворуч, на березі, куди її, очевидно, викинуло морем. Я пішов, було, в тому напрямку, думаючи дійти до неї, але виявилося, що в берег глибоко вросла затока, шириною з півмилі, і перекривала шлях. Тоді я повернув назад, бо мені було важливіше потрапити мерщій на корабель, де я сподівався знайти щось для підтримки свого існування.

Після полудня хвилювання на морі зовсім вляглося, і відплив був такий низький, що мені вдалося сушею підійти до корабля на чверть милі. Тут я знову відчув приступ глибокого горя, бо зрозумів, що якби ми залишилися на кораблі, то всі були б живі: перечекавши шторм, ми б успішно перебралися на берег, і я не був би, як тепер, нещасним створінням, абсолютно позбавленим людського товариства. При цій думці сльози виступили у мене на очах, але сльозами горю не зарадиш, і я вирішив дістатися все ж до корабля. Роздягнувшись (бо день був нестерпно спекотний), я увійшов у воду. Але коли підплив до корабля, виникло нове утруднення: як на нього піднятися? Він стояв на мілкому місці, весь виступав з води, і вчепитися не було за що. Два рази я обплив навколо нього і за другим разом помітив мотузку (дивуюся, що вона відразу не кинулася мені в очі). Вона висіла так низько над водою, що мені, хоч і з великими труднощами, вдалося спіймати її кінець і піднятися по ній на бак корабля. Судно дало течу, і я знайшов у трюмі багато води; однак, воно так загрузло кілем у піщаній або, радше, мулистій мілині, що корма була піднята, а ніс майже торкався води. Таким чином, вся кормова частина залишалася вільною від води і все, що там було складено, ще не підмокло. Я відразу виявив це, оскільки, ясна річ, мені насамперед хотілося дізнатися, що з речей було зіпсовано і що вціліло. Виявилося, по-перше, що весь запас провізії був абсолютно сухий, а оскільки мені дошкуляв голод, то я подався до комори, набив кишені сухарями і їв їх на ходу, щоб не витрачати часу. У кают-компанії я знайшов пляшку рому і сьорбнув з неї кілька хороших ковтків, бо дуже потребував підкріплення сил для майбутньої роботи.

Насамперед мені потрібен був човен, щоб перевезти на берег ті речі, які, на мій погляд, могли мені знадобитися. Однак, марно було сидіти склавши руки, і мріяти про те, чого не можна було отримати. Нужда витончує винахідливість, і я жваво взявся за справу. На кораблі були запасні щогли, стеньги і реї. З них я вирішив збудувати пліт. Вибравши кілька легших колод, я перекинув їх за борт, прив'язавши попередньо кожну мотузкою, щоб їх не забрало. Потім я спустився з корабля, притягнув до себе чотири колоди, міцно зв'язав їх між собою по обох кінцях, скріпивши ще зверху двома чи трьома коротенькими дошками, покладеними навхрест. Мій пліт чудово витримував вагу мого тіла, але для великого вантажу був занадто легкий. Тоді я знову взявся за справу і за допомогою пилки нашого корабельного тесляра розпиляв запасну щоглу на три шматки, які й приладнав до свого плоту. Ця робота коштувала мені неймовірних зусиль, але бажання запастися по можливості всім необхідним для життя підтримувало мене, і я зробив те, на що, за інших обставин, у мене не вистачило б сил.

Тепер мій пліт був досить міцний і міг витримати пристойну вагу. Першим ділом треба було навантажити його і вберегти майно від морського прибою. Над цим я роздумував недовго. Насамперед я поклав на пліт всі дошки, які знайшов на кораблі: на ці дошки я спустив три скрині, що належали нашим матросам, попередньо зламавши в них замки і спорожнивши їх. Потім, прикинувши в думці, що з речей могло б мені знадобитися найбільше, я відібрав ці речі і ними наповнив всі три скрині. В одну я склав їстівні запаси: рис, сухарі, три голівки голландського сиру, п'ять великих шматків в'яленої козлятини (служила нам головною м'ясною їжею) і залишки зерна, яке ми везли для птиці, що була на судні, і частина якого залишилася, бо птицю ми вже давно з'їли. Це був ячмінь, перемішаний з пшеницею; на велике моє розчарування, він виявився попсованим щурами. Я знайшов також кілька ящиків вина і п'ять чи шість галонів араку або рисової горілки, що належали нашому шкіперові. Всі ці ящики я поставив просто на пліт, бо в скринях вони б не помістилися, та й не було потреби їх ховати. Тим часом, поки я був зайнятий навантаженням, почався приплив, і, на превеликий мій жаль, я побачив, що мій камзол, сорочку і жилетку, залишені мною на березі, віднесло в море. Таким чином, у мене залишилися з одягу тільки панчохи й штани (полотняні й коротенькі, до колін), яких я не знімав. Це змусило мене подумати про те, щоб запастися одягом. На кораблі було досить всякої одежі, але я взяв поки тільки те, що було необхідно в дану мить: мене набагато більше спокушало дещо інше, насамперед робочі інструменти. Після довгих пошуків я знайшов ящик нашого тесляра, і це була для мене воістину дорогоцінна знахідка, якої я не віддав би в той час за цілий корабель із золотом. Я поставив на пліт цей ящик, як він був, навіть не заглянувши в нього, бо мені було приблизно відомо, які в ньому інструменти.

Тепер мені залишилося запастися зброєю та набоями. У кают-компанії я знайшов дві прекрасні мисливські рушниці і два пістолети, які й переправив на пліт разом з порохівницею, невеликим мішком з дробом і двома старими заржавілими шаблями. Я знав, що у нас були три барильця пороху, але не знав, де їх зберігав наш канонір. Однак, пошукавши гарненько, я знайшов їх всі три. Одне здавалося підмоклим, а два були зовсім сухі, і я перетягнув їх на пліт разом з рушницями та шаблями. Тепер мій пліт був достатньо навантажений, і я почав думати, як мені дістатися до берега без вітрила, без весел і без керма: адже досить було найслабшого вітру, щоб перекинути всю мою споруду.

Три обставини підбадьорювали мене: по-перше, повна відсутність хвилювання на морі; по-друге, приплив, який мав гнати мене до берега; по- третє, невеликий вітерець, що дув теж до берега і, отже, попутний. Таким чином, розшукавши два чи три зламаних весла від корабельної шлюпки, прихопивши ще дві пилки, сокиру і молоток (крім тих інструментів, що були в ящику), я пустився в море. З милю чи близько того мій пліт ішов відмінно; я помітив тільки, що його відносить від того місця, куди напередодні мене викинуло море. Це навело мене на думку, що там, мабуть, берегова течія і що, таким чином, я можу потрапити в якусь затоку чи річку, де мені буде зручно пристати з моїм вантажем.

Як я припускав, так і вийшло. Незабаром переді мною відкрилася маленька бухта, і мене швидко понесло до неї. Я кермував, як умів, намагаючись триматися середини течії. Але тут, будучи абсолютно не знайомим з фарватером цієї бухти, я мало вдруге не зазнав корабельної аварії, і якби це сталося, я, напевне, помер би з горя. Мій пліт несподівано наскочив краєм на мілину, й оскільки інший його край не мав точки опори, то він сильно накренився; ще трохи, і весь мій вантаж з'їхав би в цей бік і звалився б у воду. Я щосили вперся спиною і руками в скрині, намагаючись утримати їх на місці, але не міг зіштовхнути пліт, незважаючи на всі зусилля. З півгодини, не сміючи поворухнутися, простояв я у цій позі, доки прибула вода не підняла трохи опущений край плоту, а через деякий час вода піднялася ще вище, і пліт сам зійшов з мілини. Тоді я відштовхнувся веслом на середину фарватеру і, віддавшись течії, яка була тут дуже швидкою, увійшов нарешті в бухточку чи, вірніше, в гирло невеликої річки з високими берегами. Я став роздивлятися, відшукуючи, де б мені краще пристати: мені не хотілося дуже віддалятися від моря, бо я сподівався побачити на ньому якийсь корабель, і тому зважився триматися якомога ближче до берега.

Нарешті на правому березі я побачив малесеньку затоку, до якої і направив свій пліт. З великими труднощами провів я його поперек течії і увійшов до затоки, упершись у дно веслами. Але я знову ризикував вивалити весь свій вантаж: берег тут був настільки крутий, що якби тільки мій пліт наїхав на нього одним кінцем, то неминуче б нахилився до води іншим, і мої пожитки були б у небезпеці. Мені залишалося тільки вичікувати ще більшого підйому води. Вибравши зручне містечко, де берег закінчувався рівною площадкою, я підсунув туди пліт і, впираючись у дно веслом, тримав його, як на якорі; я розрахував, що приплив покриє всю площину водою. Так і сталося. Коли вода достатньо піднялася — мій пліт сидів у воді на цілий фут, — я заштовхнув пліт на площадку, укріпив його з двох боків за допомогою весел, встромивши їх у дно, й почав чекати відпливу. Таким чином, мій пліт з усім вантажем опинився на сухому березі.

Наступною моєю турботою було оглянути околиці й вибрати собі зручне містечко для житла, де б я міг скласти своє добро в безпеці від будь-яких випадковостей. Я все ще не знав, куди потрапив: на материк чи на острів, в населену чи в необжиту країну; не знав, чи загрожує мені небезпека від хижих звірів, чи ні. Приблизно за півмилі від мене виднівся пагорб, крутий і високий, який панував над низкою височин, що тяглася на північ. Озброївшись рушницею, пістолетом і порохівницею, я пішов у розвідку. Коли я піднявся на вершину пагорба (що коштувало мені чималих зусиль), мені стала зрозумілою моя гірка доля: я був на острові; навколо з усіх боків тяглося море, за яким ніде не видно було землі, якщо не враховувати кількох скель, що стирчали на віддалі, та двох маленьких островів, менших від мого, що «розляглися» миль за десять на захід.

Я зробив й інші відкриття: мій острів був абсолютно необробленим і, за всіма ознаками, навіть незаселеним. Можливо, на ньому й були хижі звірі, але поки я жодного не бачив. Зате водилося тут безліч пернатих, але не відомих мені порід, так що потім, коли мені траплялося вбити дичину, я ніколи не міг визначити з її вигляду, чи придатна вона в їжу, чи ні. Спускаючись з пагорба, я підстрелив велику птицю, яка сиділа на дереві на узліссі. Думаю, що це був перший постріл, який пролунав тут зі створення світу: не встиг я вистрілити, як над гаєм здійнялася хмара птахів; кожна з них кричала по-своєму, але жоден з цих криків не походив на крики відомих мені порід. Що стосується убитої мною птиці, то, на мій погляд, це був різновид нашого яструба: вона дуже нагадувала його забарвленням пір'я і формою дзьоба, лише кігті у неї були набагато коротші. Її м'ясо віддавало падалиною і було не придатним до споживання.

Вдовольнившись цими відкриттями, я повернувся до плоту і взявся перетягувати речі на берег. Це зайняло у мене весь залишок дня. Я не знав, як і де влаштуватися мені на ніч. Лягти просто на землю я боявся, не будучи впевненим, що мене не загризе якийсь хижак. Згодом виявилося, що ці страхи були безпідставними.

Тому, пригледівши на березі містечко для ночівлі, я загородив його з усіх боків скринями і ящиками, а всередині цієї огорожі спорудив з дощок щось на кшталт куреня. Що стосується їжі, то я не знав ще, як добуватиму собі згодом прожиток: крім птахів та двох якихось звірків, на зразок нашого зайця, що вискочили з гаю при звуці мого пострілу, ніякої живності я тут не бачив.

Але тепер я думав тільки про те, як би забрати з корабля все, що там залишалося і що могло мені стати в нагоді, перш за все вітрила й канати. Тому я вирішив: якщо ніщо не завадить, зробити другий рейс до корабля. Оскільки я знав, що при першій же бурі його розіб'є на друзки, то постановив відкласти всі інші справи, поки не привезу на берег всього, що тільки можу взяти. Я почав радитися (з самим собою, звичайно), чи брати мені пліт із собою. Це здалося мені непрактичним, і, дочекавшись відпливу, я пустився в дорогу, як і раніше. Тільки цього разу я роздягнувся в курені, залишившись тільки в нижній картатій сорочці, у полотняних кальсонах і в туфлях на босу ногу.

Як і першого разу, я виліз на корабель по мотузці; потім збудував новий пліт. Але, навчений досвідом, я зробив його не таким неповоротким, як перший, і не так навантажив. Втім, я все ж перевіз на ньому багато корисних речей: по-перше, все, що знайшлося в запасах нашого теслі, а саме: два чи три мішки з цвяхами (великими й дрібними), викрутку, зо два десятки сокир, а головне — таку корисну річ, як точило. Потім я взяв кілька речей зі складу нашого каноніра, у тому числі із залізного брухту, два барила з рушничними кулями, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю і трохи пороху, потім великий мішок з дробом і згорток листового свинцю. Втім, останній виявився настільки важким, що в мене не вистачило сили підняти і спустити його на пліт.

Крім перерахованих речей, я забрав з корабля весь одяг, який знайшов, та прихопив ще запасне вітрило, гамак і кілька матраців і подушок. Все це я повантажив на пліт і, на превелике задоволення, перевіз на берег в цілості.

Вирушаючи на корабель, я трохи побоювався, щоб за моєї відсутності якісь хижаки не знищили моїх харчів. Та, повернувшись на берег, я не помітив жодних слідів непроханих гостей. Тільки на одній зі скринь сидів якийсь звір, дуже схожий на дику кішку. При моєму наближенні він відбіг трохи вбік і зупинився, потім присів на задні лапи й абсолютно спокійно, без жодного страху, дивився мені прямо в очі, ніби висловлюючи бажання познайомитися зі мною. Я прицілився в нього з рушниці, але цей рух був, очевидно, йому незрозумілим; він анітрохи не злякався, навіть не зрушив з місця. Тоді я кинув йому шматок сухаря, виявивши цим велику марнотратність, бо мій запас провізії був дуже невеликий. Як би там не було, я виділив йому цей шматочок. Він підійшов, обнюхав його, з'їв і облизався із задоволеним виглядом, ніби чекав продовження. Але я більше нічого йому не дав, і він пішов.

Доставивши на берег другу партію речей, я хотів, було, відкрити важкі барила з порохом і перенести його частинами, але взявся спочатку за спорудження намету. Я зробив його з вітрила й жердин, яких нарізав у гаю з цією метою. У намет я переніс усе, що могло зіпсуватися від сонця й дощу, а навколо нього нагромадив порожніх ящиків і діжок на випадок раптового нападу з боку людей чи звірів.

Вхід у намет я загородив зовні великою скринею, поставивши її боком, а зсередини заклав дошками. Потім розстелив на землі постіль, у голові поклав два пістолети, поруч з матрацом — рушницю і ліг. З дня аварії корабля я вперше провів ніч у ліжку. Від утоми і виснаження я міцно проспав до ранку, і не дивно: попередню ніч я спав дуже мало, весь день працював, спершу над завантаженням речей з корабля на пліт, а потім переправляючи їх на берег.

Ніхто, думаю, не влаштовував для себе такого величезного складу, який був у мене. Та мені все ще було мало: поки корабель був цілий і стояв на колишньому місці, поки на ньому залишалася хоч одна річ, якою я міг скористатися, я вважав за необхідне поповнювати свої запаси. Тому щодня з настанням відпливу я вирушав на корабель і щось привозив із собою. Особливо вдалою була третя моя подорож. Я розібрав всі снасті, взяв із собою весь дрібний такелаж (і трос, і мотузки, які могли вміститися на плоту). Я прихопив також великий запасний шматок парусини, що служила у нас для лагодження вітрил, і барильце з підмоклим порохом, який я залишив на кораблі. Нарешті я переправив на берег всі вітрила до останнього; тільки мені довелося розрізати їх на шматки і перевозити частинами; вітрила були мені не потрібні, і вся їхня цінність для мене полягала в матеріалі.

Але ось чому я зрадів ще більше. Після п'яти чи шести таких експедицій, коли я думав, що на кораблі вже нічим більше поживитися, я несподівано знайшов у трюмі велику діжку із сухарями, три барила рому, ящик з цукром і діжечку чудової питлівки. Це був приємний сюрприз; я більше не розраховував знайти на кораблі якусь провізію, будучи впевненим, що всі запаси, які залишилися там, підмокли. Сухарі я вийняв з діжки і переніс на пліт частинами, загортаючи в парусину. Все це мені вдалося благополучно доставити на берег.

Наступного дня я здійснив нову поїздку. Тепер, забравши з корабля остаточно всі речі, які під силу підняти одній людині, я взявся за канати. Кожен канат я розрізав на шматки такої величини, щоб мені було не дуже важко впоратися з ними, і перевіз на берег два канати і швартувальні пристрої. Крім того, я взяв з корабля все залізяччя, яке міг відокремити. Потім, обрубавши всі реї, що залишилися, я збудував з них більший пліт, завантажив на нього всі ці важкі речі і пустився у зворотну путь. Але цього разу щастя мені зрадило: мій пліт був такий неповороткий і так сильно навантажений, що мені було дуже важко ним управляти. Увійшовши в бухту, де було вивантажено моє інше майно, я не зумів провести його так майстерно, як колишні: пліт перекинувся, і я впав у воду з усім своїм вантажем. Що стосується мене, то біда була невелика, оскільки це сталося майже біля самого берега; але вантаж мій, принаймні, значна його частина, пропав, головне — залізо, яке дуже б мені знадобилося і про яке я особливо шкодував. Втім, коли вода спала, я витягнув на берег майже всі шматки каната і кілька шматків заліза, хоча й з великими труднощами: я змушений був пірнати за кожним шматком, і це дуже втомило мене. Після цього мої візити на корабель повторювалися щодня, і щоразу я привозив нову здобич.

Вже тринадцять днів я жив на острові і за цей час побував на кораблі одинадцять разів, перетягнувши на берег рішуче все, що в змозі перетягнути пара людських рук. Якби тиха погода протрималася довше, я переконаний, що перевіз би весь корабель по шматочках, але, роблячи приготування до дванадцятого рейсу, я помітив, що піднімається вітер. Тим не менш, дочекавшись відпливу, я вирушив на корабель. Раніше я так ретельно обнишпорив нашу каюту, що, здавалося, там вже нічого неможливо було знайти; але тут я помітив шифоньєрку з двома ящиками: в одному я знайшов три бритви, великі ножиці і з дюжину хороших вилок і ножів; в іншому виявилися гроші, частина європейською, частина бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів.

Я посміхнувся, побачивши ці гроші. «Непотрібний мотлох! — промовив я, — для чого ти мені тепер? Ти не вартий навіть того, щоб нагнутися й підняти тебе з підлоги. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь-який з цих ножів. Мені нікуди тебе подіти: то ж залишайся, де лежиш, і вирушай на дно морське, як істота, чиє життя не варте порятунку!» Та, поміркувавши, я вирішив взяти їх із собою і загорнув все знайдене у шматок парусини. Потім я став подумувати про спорудження плоту, але поки я збирався, небо спохмурніло, вітер, що дув з берега, почав дужчати, і через чверть години зовсім посвіжіло. При береговому вітрі пліт був би мені не знадобився; до того ж, треба було поспішати дістатися до берега, поки не почалося велике хвилювання, бо інакше мені б і зовсім на нього не втрапити. Я, не гаючи часу, спустився у воду й поплив. Частково від тягаря речей, що були на мені, частково від того, що мені доводилося боротися із зустрічними хвилями, у мене ледь вистачило сил переплисти смугу води, що відділяла корабель від моєї бухточки. Вітер дужчав з кожною хвилиною і ще до початку відпливу перетворився на справжній шторм.

Але до цього часу я був уже вдома, в безпеці, з усім своїм багатством і лежав у наметі. Цілісіньку ніч ревіла буря, і коли вранці я виглянув з намету, від корабля не залишалося й сліду! У першу мить це неприємно мене вразило, але я втішився думкою, що, не гаючи часу і не шкодуючи сил, дістав звідти все, що могло мені знадобитися, так що, якби в моєму розпорядженні було більше часу, мені все одно майже нічого було б узяти з корабля.

Отже, я більше не думав ні про корабель, ні про речі, які на ньому ще залишилися. Правда, після бурі могло прибити до берега деякі уламки. Так воно потім і сталося. Але від усього цього мені було мало користі.

Мої думки були тепер цілком поглинуті питанням, як мені убезпечити себе від дикунів, якщо такі виявляться, і від звірів, якщо вони водяться на острові. Я довго думав, яким способом досягти цього і яке мені краще облаштувати житло: чи викопати печеру, чи поставити намет і гарненько його укріпити. Зрештою, я вирішив зробити і те, й інше. Гадаю, буде не зайвим розповісти тут про свою роботу й описати оселю.

Скоро я переконався, що обране мною місце на березі не придатне для поселення: це була низина, біля самого моря, з болотистим ґрунтом і, ймовірно, нездорова; та головне — поблизу не було прісної води. Зважаючи на всі ці обставини, я вирішив пошукати іншого містечка, більш здорового й більш придатного для житла.

При цьому мені хотілося дотримати цілий ряд необхідних, з моєї точки зору, умов. По-перше, моє житло мало бути розташоване в здоровій місцевості і поблизу від прісної води; по-друге, воно мало захищати від спеки; по-третє, мало бути убезпеченим від нападу хижаків, як двоногих, так і чотириногих; і, нарешті, по-четверте, від нього мав відкриватися вид на море, щоб не упустити випадку врятуватися, якщо Бог пошле якийсь корабель. З надією на порятунок мені все ще не хотілося розлучатися.

Після досить довгих пошуків я знайшов нарешті невелику рівну галявинку на схилі високого пагорба, який спускався до неї крутим урвищем, прямовисним, як стіна, так що ніщо мені не загрожувало зверху. У цій прямовисній стіні було невелике заглиблення, ніби вхід до печери, але ніякої печери чи входу в скелю далі не було.

Ось на цій зеленій галявині, біля самого заглиблення, і вирішив я розбити свій намет. Площина мала не більше ста ярдів[2] завширшки і ярдів двісті в довжину, так що перед моїм житлом тяглася ніби галявина; в кінці її гора спускалася неправильними уступами в низину, до берега моря. Розташований був цей куточок на північно-західному схилі пагорба. Таким чином, він був у тіні весь день до вечора, коли сонце переходить на південний захід, тобто наближається до заходу (маю на увазі — у тих широтах).

Перш ніж ставити намет, я описав перед заглибленням півколо, радіусом ярдів у десять, отже, ярдів двадцять у діаметрі. Потім по всьому півколу я набив у два ряди міцних кілків, глибоко ввігнавши їх у землю. Верхівки колів я загострив. Мій частокіл вийшов близько п'яти з половиною футів заввишки. Між двома рядами кілків я залишив не більше шести дюймів вільного простору.

Весь цей проміжок між кілками я заповнив до самого верху обрізками канатів, взятих з корабля, склавши їх рядами один на інший, а зсередини зміцнив огорожу підпірками, для яких приготував кілки товстіші й коротші (близько двох з половиною футів завдовжки). Огорожа вийшла у мене ґрунтовна: пролізти ні крізь неї, ні через неї не могли ні людина, ні звір. Ця робота потребувала багато часу і праці; особливо важкою була рубка колів у лісі, перенесення їх на місце спорудження і вбивання їх у землю. Для входу в це обгороджене місце я облаштував не двері, а коротку драбину через частокіл; входячи до себе, я прибирав сходи. Таким чином, на мою думку, я абсолютно відгородився й укріпився від зовнішнього світу і спокійно спав уночі, що за інших умов було б для мене неможливо.

Однак, згодом з'ясувалося, що не було ніякої потреби вживати стільки пересторог проти ворогів, створених моєю уявою. З неймовірними зусиллями перетягнув я до себе в загородку або у фортецю всі свої багатства; провізію, зброю та інші перелічені речі. Потім я поставив у ній великий намет. Щоб уберегти себе від дощів, які в тропічних країнах у певний час року бувають дуже сильними, я зробив намет подвійний, тобто спочатку розбив один намет менший, а над ним поставив більший, який зверху накрив брезентом, прихопленим мною з корабля разом із вітрилами.

Тепер я спав вже не на підстилці, кинутій просто на землю, а в дуже зручному гамаку, що належав помічнику нашого капітана.

Я переніс у намет всі їстівні припаси, взагалі все те, що могло зіпсуватися від дощу. Коли всі речі були складені всередині огорожі, я наглухо заробив вхід, який до того часу тримав відкритим, й почав сходити по драбині, як вже було сказано вище.

Закривши огорожу, я взявся рити печеру в горі. Вириті камені і землю я стягав через намет у дворик і робив з них всередині огорожі насип, так що ґрунт у дворику піднявся десь на півтора фута. Печера була якраз за наметом і служила мені погребом.

Знадобилося багато днів і багато праці, щоб довести до кінця всі ці роботи. За цей час багато іншого займало мої думки, і сталося кілька пригод, про які я хочу розповісти. Якось раз, коли я приготувався ставити намет і рити печеру, набігла раптом густа хмара і хлинув зливний дощ. Потім промайнула блискавка і пролунав страшний гуркіт грому. У цьому, звичайно, не було нічого дивного, і мене злякала не стільки сама блискавка, як думка, що швидше за блискавку пронеслася в моєму мозку: «Мій порох!» У мене завмерло серце, коли я подумав, що весь мій порох може бути знищений одним ударом блискавки, бо ж від нього залежить не тільки моя особиста оборона, а й можливість добувати собі їжу. Мені навіть у голову не прийшло, на яку небезпеку я наражав себе, хоча, якби порох підірвало, я вже, напевно, ніколи б про це не дізнався.

Цей випадок справив на мене таке сильне враження, що, тільки припинилася гроза, я відклав на якийсь час всі роботи з облаштування й укріплення своєї оселі і взявся робити мішечки і ящики для пороху. Я вирішив розділити його на частини і зберігати потроху в різних місцях, щоб він жодним чином не міг спалахнути весь відразу і самі частини не могли б загорітися одна від одної. Ця робота зайняла в мене майже два тижні. Всього пороху у мене було близько двохсот сорока фунтів. Я розклав його по мішечках і по ящиках, розділивши, принаймні, на сто частин. Мішечки і ящики я заховав в ущелини гори, в таких місцях, куди жодним чином не могла проникнути вогкість, і ретельно помітив кожне місце. За барильце з підмоклим порохом я не хвилювався, тому поставив його, як воно було, у свою печеру, або «кухню», як я її подумки називав.

Займаючись зведенням огорожі, я принаймні раз на день виходив з дому з рушницею, частково заради розваги, частково — щоб підстрелити якусь дичину і ближче познайомитися з природними багатствами острова. У першу ж таку прогулянку я зробив відкриття, що на острові водяться кози. Цьому я дуже зрадів, та біда в тому, що ці кози були дуже дикі, чуткі й моторні, так що майже неможливо було до них підкрастися. Мене, однак, це не збентежило; я був упевнений, що рано чи пізно навчуся полювати на них. Коли я вистежив місця, де вони зазвичай збиралися, то підмітив наступну річ: коли вони були на горі, а я з'являвся під ними в долині — все стадо в переляку втікало геть; але якщо траплялося, що я був на горі, а кози паслися в долині, тоді вони не помічали мене. Це навело мене на думку, що очі цих тварин не пристосовані для того, щоб дивитися вгору, отже, вони часто не бачать того, що над ними. Відтоді я став дотримуватися такого способу: завжди підіймався спочатку на якусь скелю, щоб бути над ними, і тоді мені часто вдавалося вполювати їх. Першим же пострілом я вбив козу, при якій було маля. Мені було щиро шкода козеняти. Коли мати впала, воно продовжувало сумирно стояти поруч. Мало того: коли я підійшов до убитої кози, звалив її на плечі й поніс додому, козеня побігло за мною. Так ми дійшли до самого будинку. Біля огорожі я поклав козу на землю, взяв на руки козеня й пересадив його через частокіл. Я сподівався виростити його і приручити, але воно ще не вміло їсти, тому довелося зарізати і з'їсти його. Мені надовго вистачило м'яса цих двох тварин, тому що їв я мало, намагаючись по можливості зберегти свої запаси, особливо хліб.

Після того, як я остаточно осів у своєму новому житлі, найбільш невідкладною справою було для мене влаштувати місце, де можна було б розводити вогонь. Необхідно було також запастися дровами. Про те, як я впорався з цим завданням, а також про те, як я збільшив свій льох і як поступово оточив себе деякими зручностями, докладно розповім згодом, тепер же мені хотілося б поговорити про себе, розповісти, які думки в той час мене навідували. А їх, зрозуміло, було чимало.

Моє становище бачилося мені в найпохмурішому світлі. Мене закинуло бурею на безлюдний острів, який лежав далеко від місця призначення нашого корабля і за кількасот миль від звичайних торгових морських шляхів, і я мав усі підстави дійти висновку, що так було передбачено небом, щоб тут, у цьому сумному місці, у безвихідній тузі й самотності і закінчив я свої дні. Рясні сльози котилися з моїх очей, коли я думав про це, і не раз дивувався, чому Провидіння нищить свої ж творіння, кидає їх напризволяще, залишає без жодної підтримки і робить настільки безнадійно нещасними, вкидає у такий розпач, що навряд чи можна бути вдячним за таке життя.

Та щоразу внутрішній голос швидко зупиняв ці думки і картав за них. Особливо пам'ятаю один такий день. У глибокій задумі бродив я з рушницею по березі моря. Я думав про свою гірку долю. І раптом заговорив у мені голос розуму. «Так, — сказав цей голос, — твоєму становищу не позаздриш: ти самотній — це правда. Але згадай: де ті, що були з тобою? Адже вас сіло в човен одинадцятеро: де ж решта десять? Чому вони загинули? За що тобі така перевага? І як ти думаєш, кому краще: тобі чи їм?» І я глянув на море. Так, у всякому злі можна знайти добро, варто тільки подумати, що могло статися й гірше.

Тут я чітко уявив собі, як добре я забезпечив себе всім необхідним і що було б зі мною, якщо б сталося (а зі ста разів це трапляється дев’яносто дев’ять)… якщо б сталося, що наш корабель залишився б на тій мілині, куди його прибило спочатку, якби потім його не пригнало настільки близько до берега, що я не встиг би прихопити всі потрібні мені речі. Що було б зі мною, якщо б мені довелося жити на цьому острові в тих умовах, у яких я провів на ньому першу ніч — без прихистку, без їжі й будь-яких засобів добути те й інше? Особливо, — вголос міркував я сам із собою, — що робив би я без рушниці й без зарядів, без інструментів? Як би я жив тут сам, якби у мене не було ні постелі, ні одягу, ні намету, де можна було б сховатися? Тепер же все це було в мене і всього вдосталь, і я навіть не боявся дивитися в очі майбутньому: я знав, що до того часу, коли вийдуть мої заряди й порох, у мене буде в руках інший засіб добувати собі їжу. Я проживу без рушниці доволі стерпно до самої смерті.

Справді, з перших же днів мого життя на острові я задумав забезпечити себе всім необхідним на той час, коли у мене не тільки виснажиться весь мій запас пороху й зарядів, але й почнуть мені зраджувати здоров'я й сили.

Зізнаюся: я зовсім випустив з уваги, що мої вогнепальні запаси можуть бути знищені одним ударом, що блискавка може підпалити мій порох і підірвати. Ось чому я був настільки вражений, коли у мене промайнула ця думка під час грози.

Приступаючи тепер до докладного опису безмовного сумного життя, яке колись випадало у спадок смертному, я почну з самого початку й розповідатиму по порядку.

Було, за моїми підрахунками, 30 вересня, коли нога моя вперше ступила на жахливий острів. Сталося це, значить, під час осіннього рівнодення; у тих же широтах (тобто, за моїм обчисленням, на 9°22′ на північ від екватора) сонце в цьому місяці стоїть майже прямовисно над головою.

Минуло днів десять-двадцять мого життя на острові, і я раптом зрозумів, що втрачу відлік часу через відсутність книг, пера й чорнила, і що врешті-решт я навіть перестану відрізняти будні від недільних днів. Для попередження цього я поставив великий дерев'яний стовп на тому місці берега, куди мене викинуло море, і вирізав ножем великими літерами напис: «Тут я ступив на цей берег 30 вересня 1659 року», який прибив навхрест до стовпа. По боках цього стовпа я щодня робив ножем зарубку; а через кожні шість зарубок робив одну довшу: це означало неділю; зарубки, що позначали перше число кожного місяця, я робив ще довшими. Таким чином, я вів свій календар, позначаючи дні, тижні, місяці й роки.

Перераховуючи предмети, перевезені мною з корабля, як уже сказано, в кілька прийомів, я не згадав про багато дрібних речей, хоч і не особливо цінних, але які мені особливо стали в нагоді. Так, наприклад, в приміщеннях капітана і капітанського помічника я знайшов чорнило, пера й папір, три чи чотири компаси, деякі астрономічні прилади, підзорні труби, географічні карти і книги з навігації. Все це я склав в одну зі скринь про всяк випадок, не знаючи навіть, чи знадобиться мені щось із цих речей. Крім того, у моїй власній поклажі виявилися три дуже хороших Біблії (я отримав їх з Англії разом з виписаними мною товарами і, вирушаючи в плавання, склав разом зі своїми речами). Потім мені до рук потрапило кілька книг португальською мовою, у тому числі три католицьких молитовники і ще кілька книг. Їх я теж підібрав. Далі маю ще згадати, що у нас на кораблі були дві кішки й собака (я розповім, свого часу, цікаву історію життя цих тварин на острові). Котів я перевіз на берег на плоту, собака ж, ще в першу мою експедицію на корабель, сам стрибнув у воду і поплив слідом за мною. Багато років він був мені вірним товаришем і слугою. Він робив для мене все, що міг, і майже замінив мені людське товариство. Мені хотілося б тільки, щоб він міг говорити. Але цього йому було не дано. Як уже сказано, я взяв з корабля пера, чорнило й папір. Я економив їх до останньої можливості, і поки у мене було чорнило, акуратно записував все, що відбувалося зі мною; та коли воно закінчилося, мені довелося припинити свої записи, бо я не вмів робити чорнило і не міг придумати, чим його замінити.

Взагалі, незважаючи на величезний склад у мене різних речей, мені, крім чорнила, бракувало ще дуже багато чого; у мене не було ні лопати, ні кирки, так що нічим було копати чи розпушувати землю, не було ні голок, ні ниток. Не було в мене й білизни, та скоро я навчився обходитися без неї, не відчуваючи великого дискомфорту.

Внаслідок нестачі в інструментах будь-яка робота йшла у мене повільно й важко. Ледь не цілий рік знадобилося мені, щоб довести до кінця огорожу, якою я надумав обнести своє житло. Нарубати в лісі товстих жердин, витесати з них кілки, перетягнути ці кілки до свого намету — на все це потрібно було багато часу. Кілки були дуже важкі, тому я міг підняти не більше одного за раз, й іноді у мене йшло два дні тільки на те, щоб обтесати кілок і принести його додому, а третій день — на те, щоб убити його в землю. Для цієї останньої роботи я викоритовував спочатку важку дерев'яну дубину, а потім згадав про залізні ломи, привезені мною з корабля, і замінив дубину ломом, хоча не скажу, щоб це давало мені велике полегшення. Взагалі вбивання кілків було для мене однією з найбільш неприємних та копітких праць.

Та я цим не переймався, оскільки все одно мені нікуди було дівати свій час; після зведення будівлі іншої справи у мене не передбачалося, крім поневірянь по острову в пошуках їжі, чим я більшою чи меншою мірою займався щодня.

Тим часом, я взявся серйозно й ґрунтовно обговорювати своє становище і почав записувати свої думки — не для того, щоб увічнити їх як науку людям, що опиняться в моєму становищі (бо таких людей чи знайшлося б багато), а просто, щоб висловити словами все, що мене мучило й непокоїло, і тим хоч якось вивільнити свою душу. Та хоч якими важкими були мої роздуми, розум почав потроху брати верх над відчаєм. У міру сил я намагався тішити себе тим, що могло б статися й гірше, і протиставляв добро злу. З повною неупередженістю я, немов кредитор і боржник, записував всі прикрощі, яких зазнав, а поряд все, що трапилося зі мною втішного.

ЗЛО — ДОБРО

Я закинутий долею на похмурий безлюдний острів і не маю жодної надії на порятунок. — Але я живий, я не потонув, як усі мої товариші.

Я ніби виділений і відрізаний від усього світу й приречений на горе. — Але зате я виділений з усього нашого екіпажу; смерть пощадила тільки мене, і той, хто настільки чудесним чином врятував мене від смерті, може врятувати мене і від безрадісного становища.

Я віддалений від усього людства; я відлюдник, вигнаний з товариства людей. — Але я не помер з голоду і не загинув у цьому пустельному місці, де людині нічим харчуватися.

У мене мало одягу, і скоро мені нічим буде прикрити своє тіло. — Але я живу в жаркому кліматі, де можна обійтися й без одежі.

Я беззахисний проти нападу людей і звірів. — Але острів, куди я потрапив, безлюдний, і я не бачив на ньому жодного хижого звіра, як на берегах Африки. Що було б зі мною, якби мене викинуло на африканський берег?

Мені ні з ким перемовитися словом і нікому втішити мене. — Але Бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастися всім необхідним для задоволення нагальних потреб, а й отримав можливість добувати їжу до кінця своїх днів.

Запис цей з очевидністю показує, що навряд чи хто на світі потрапляв у більш тяжке становище, і тим не менш воно містило в собі як негативні, так і позитивні сторони, за які слід було бути вдячним — гіркий досвід людини, що зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась розрада, яку в підрахунку наших бід і благ слід записати на прихід.

Отже, послухавши голосу розуму, я став миритися зі своїм становищем. Перш я щохвилини дивився на море в надії, чи не з’явиться десь корабель; тепер я залишив марні надії і всі свої помисли спрямував на те, щоб по можливості полегшити своє існування.

Я вже описав своє житло. Це був намет, розбитий на схилі гори й обнесений частоколом. Але тепер мою огорожу можна було назвати, скоріше, стіною, бо впритул до неї, із зовнішнього її боку, я вивів земляний насип футів зо два завтовшки. А ще через деякий час (наскільки пам'ятаю, десь через півтора року) я поставив на насип жердини, притуливши їх до укосу, а зверху зробив настілку з гілок і великих листків. Таким чином, мій дворик опинився під дахом, і я міг не боятися дощів, які, як я вже говорив, у певний час року лили на моєму острові безперервно.

Я згадував уже раніше, що все своє добро я переніс в огорожу і в печеру, яку викопав за наметом. Але мушу зауважити, що спочатку речі були звалені в купу, абияк, захаращували всю площу, так що мені ніде було повернутися. З цієї причини я вирішив збільшити свою печеру. Зробити це було неважко, оскільки гора була пухкої, піщаної породи, яка легко поступалася моїм зусиллям. Отже, коли я побачив, що мені не загрожує небезпека від хижих звірів, почав розширювати печеру. Прокопавши убік, а саме вправо, скільки було потрібно з мого розрахунку, я повернув знову вправо і вивів хід назовні за межі укріплення.

Ця галерея служила не тільки чорним ходом до мого намету, який давав мені можливість вільно йти і повертатися, але також значно збільшувала мою комору.

Закінчивши цю роботу, я взявся за виготовлення найнеобхідніших предметів обстановки, насамперед стола й стільця: без них я не міг цілком насолоджуватися навіть тими скромними благами, які були мені відпущені на землі, не міг ні їсти, ні писати з повною зручністю.

І ось я взявся столярувати. Тут я мушу зауважити, що розум — це основа й джерело математики, а тому, визначаючи й вимірюючи розумом речі і складаючи про них найбільш розумне судження, кожен може через деякий час опанувати будь-яке ремесло. Жодного разу в житті доти я не брав до рук столярного інструменту, і тим не менш, завдяки працьовитості й старанності, я помалу так призвичаївся, що міг би, переконаний, зробити що завгодно, особливо, якщо б у мене були інструменти. Але навіть без інструментів чи майже без інструментів, тільки сокирою та рубанком, я зробив безліч предметів, хоча, ймовірно, ніхто ще не робив їх таким способом і не витрачав на це стільки праці. Так, наприклад, коли мені потрібна була дошка, я мав зрубати дерево, очистити стовбур від гілок і, поставивши його перед собою, обтісувати з обох боків доти, поки він не набував необхідної форми. А потім дошку треба було ще вистругати рубанком. Правда, при такому методі з цілого дерева виходила тільки одна дошка, і вичинка цієї дошки забирала у мене масу часу і праці. Але проти цього у мене був лише один засіб — терпіння. До того ж, мій час і моя праця коштували недорого, і хіба не однаково було, куди й на що вони йшли?

Отже, я насамперед зробив собі стіл і стілець. Я використав на них короткі дошки, які привіз на плоту з корабля. Коли ж потім я натесав довгих дощок вищеописаним способом, то приладнав у своєму погребі на одній стіні кілька полиць одну над іншою, футів по півтора шириною, і склав на них свої інструменти, цвяхи, залізо та інший невеликий крам — словом, розподілив усе по місцях, щоб легко знаходити кожну річ. Я забив кілька кілочків у стіну льоху і розвісив на них свої рушниці і взагалі все те з речей, що можна було повісити.

Хто побачив би після цього мою печеру, той, напевно, прийняв би її за склад предметів першої необхідності. Все було у мене під руками, і мені приносило справжнє задоволення заглядати в цей склад: такий зразковий порядок панував там і стільки було там всякого добра.

Тільки після закінчення цієї роботи я почав вести свій щоденник, записуючи туди все зроблене мною протягом дня. Спочатку я був такий зайнятий і такий засмучений, що мій похмурий настрій неминуче позначився б на моєму щоденнику. Ось, наприклад, який запис довелося б мені зробити 30 вересня:

«Коли я вибрався на берег і таким чином врятувався від смерті, мене сильно знудило солоною водою, якої я наковтався. Потроху я оговтався, але замість того, щоб подякувати Творцю за свій порятунок, почав у розпачі бігати по березі. Я ламав руки, бив себе по голові і по обличчю й кричав у нестямі, говорячи: Я загинув, загинув! — поки не звалився на землю знесилений. Але я не заплющував очей, боячись, щоб мене не розтерзали дикі звірі».

Протягом ще багатьох днів після цього (вже після всіх моїх експедицій на корабель, коли всі речі з нього були забрані) я раз у раз вибігав на горбок і дивився на море в надії побачити на горизонті корабель. Скільки разів мені здавалося, ніби вдалині біліє вітрило, і я надіявся! Я дивився, дивився, поки мені не застилало в очах, потім, впадаючи у відчай, кидався на землю і плакав, як дитя, тільки збільшуючи своє нещастя власною дурістю.

Та коли нарешті я до певної міри впорався із собою, коли облаштував своє житло, упорядкував свій домашній крам, зробив собі стіл і стілець, взагалі обклався певними зручностями, то взявся за щоденник. Наводжу його тут повністю, хоча описані в ньому події вже відомі читачеві з попередніх частин. Я вів його, поки у мене було чорнило, коли ж воно закінчилося, ведення щоденника мимоволі довелося припинити.

ЩОДЕННИК

30 вересня 1659 року. — Я, нещасний Робінзон Крузо, через аварію корабля під час страшної бурі був викинутий на берег цього жахливого, нещасливого острова, який я назвав островом Відчаю. Усі мої супутники з нашого корабля потонули, і сам я був у напівмертвому стані.

Весь залишок дня я провів у сльозах і скаргах на свою злощасну долю: у мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї; мені нікуди було сховатися від ворогів; зневірившись отримати звідкись порятунок, я бачив попереду тільки смерть. Мені здавалося, що мене або розтерзають хижі звірі, або вб'ють дикуни, або ж я помру з голоду внаслідок відсутності їжі. З наближенням ночі я виліз на дерево через боязнь хижих звірів. Я чудово виспався, незважаючи на те, що цілу ніч йшов дощ.

1 жовтня. — Прокинувшись уранці, я побачив, на превеликий свій подив, що наш корабель зняло з мілини припливом і пригнало набагато ближче до берега. З одного боку, це було вельми втішно (корабель був цілий, не перекинувся, так що у мене з'явилася надія, коли вітер вщухне, дістатися до нього й запастися їжею та іншими необхідними речами); але, з іншого боку, воскресла й моя скорбота за загиблими товаришами. Якби залишилися ми на кораблі, то могли б врятувати його чи, принаймні, потонули б не всі. Тоді ми могли б побудувати човен з уламків корабля і нам вдалося б дістатися до якоїсь населеної землі. Ці думки не давали мені спокою весь день. Тим не менш, щойно почався відплив, я вирушив на корабель; підійшовши до нього ближче по оголеному морському дну, я пустився уплав. Весь цей день дощ не припинявся, але вітер зовсім стих.

З 1 по 24 жовтня. — Всі ці дні я був зайнятий перевезенням з корабля всього, що можна було зняти звідти. З початком припливу я на плотах переправляв свій вантаж на берег. Весь цей час дощило з невеликими проміжками ясної погоди: ймовірно, тут зараз дощова пору року.

20 жовтня. — Мій пліт перекинувся, і весь вантаж затонув; та оскільки це трапилося на мілкому місці, а всі речі були важкі, то з настанням відпливу мені вдалося врятувати більшість з них.

21 жовтня. — Всю ніч і весь день ішов дощ і дув поривчастий вітер. Корабель за ніч рознесло на друзки: на тому місці, де він стояв, стирчать якісь жалюгідні уламки, та й ті видно тільки під час відпливу. Весь цей день я вкривав і захищав врятоване мною добро, щоб його не попсував дощ.

26 жовтня. — Майже весь день блукав берегом, відшукуючи зручне містечко для житла. Найбільше піклувався я про те, щоб убезпечити себе від нічних нападів диких звірів і людей. До вечора знайшов нарешті підходяще місце на крутому схилі пагорба. Обвівши півколом по землі потрібну мені площу, я вирішив зміцнити її огорожею, що складалася з двох рядів кілків, обкладених зовні дерном; проміжок між рядами кілків я збирався заповнити корабельними канатами.

З 26 по 30 жовтня. — Посилено працював: перетягував своє майно в нове житло, незважаючи на те, що майже весь час лив сильний дощ.

31 жовтня. — Вранці ходив по острову з рушницею, розраховуючи підстрелити якусь дичину й оглянути місцевість. Убив козу, її козеня побігло за мною і провело мене до самого будинку, але мені довелося вбити і його, бо воно не вміло ще їсти.

1 листопада. — Розбив під самою скелею намет, постаравшись зробити його якомога більшим; повісив у ньому на кілках гамак і вперше ночував у ньому.

2 листопада. — Зібрав усі ящики й дошки, а також шматки колод від плотів і спорудив з них барикаду навколо намету, на майданчику, відведеному для мого укріплення.

3 листопада. — Ходив з рушницею. Убив двох птахів, схожих на качок. Їхнє м'ясо виявилося дуже смачним. Після обіду почав робити стіл.

4 листопада. — Розподілив свій час, призначивши певні години для фізичних робіт, для полювання, для сну і для розваг. Ось розпорядок мого дня: зранку, якщо немає дощу, години дві-три ходжу по острову з рушницею; потім до одинадцятої працюю, а об одинадцятій снідаю, чим доведеться; з дванадцятої до другої лягаю спати (бо це найспекотніша пора дня); потім до вечора знову беруся за роботу. Всі робочі години останні два дні возився над виготовленням столу. Я був тоді ще вельми поганеньким столяром. Але час і нужда незабаром зробили з мене майстра на всі руки. Так було б, звичайно, і з усяким іншим на моєму місці.

5 листопада. — Сьогодні ходив з рушницею і з собакою. Убив дику кішку; шкурка досить м'яка, та м'ясо негодяще. Я здирав шкурку з кожної вбитої мною тварини і ховав у свій склад. Повертаючись додому берегом моря, бачив багато різних птахів, але невідомих порід. Бачив ще двох чи трьох тюленів. Спочатку я навіть злякався, ще не розпізнавши, що це за тварини. Та коли я до них придивлявся, вони пірнули у воду і таким чином вислизнули від мене цього разу.

6 листопада. — Після ранкової прогулянки працював над столом і закінчив його. Але він мені не сподобався. Незабаром, однак, я так призвичаївся, що міг його виправити.

7 листопада. — Встановлюється ясна погода. Всі 7, 8, 9, 10 та частково 12 числа (11 була неділя) я робив стілець. Мені коштувало великої праці надати йому нормальної форми. Кілька разів я розбирав його на частини і знову брався за роботу. І все-таки не був задоволений результатом.

Примітка. Я скоро перестав дотримуватися недільних днів: бо, припинивши позначати їх на своєму стовпі, збився з рахунку.

23 листопада. — Сьогодні йшов дощ; він дуже освіжив мене й охолодив землю, але весь час гримів страшний грім і спалахувала блискавка, так що я злякався за свій порох. Коли гроза припинилася, я вирішив весь свій запас пороху розділити на дрібні частини, щоб він не вибухнув весь разом.

14, 15 і 16. — Всі ці дні робив шухлядки для пороху, щоб у кожну шухлядку увійшло від одного до двох фунтів. Сьогодні розклав весь порох по ящиках і заховав їх в ущелини скелі якнайдалі один від одного. Вчора вбив більшу птицю. М'ясо її дуже смачне. Як називається — не знаю.

17 листопада. — Сьогодні почав копати заглиблення у скелі за наметом, щоб зручніше розкласти своє майно.

Примітка. Для цієї роботи вкрай необхідні три речі: кирка, лопата і тачка або кошик, а в мене їх немає. Довелося відмовитися від роботи. Довго думав, чим би замінити ці інструменти або як їх зробити. Замість кирки спробував працювати залізним ломом; він годиться, тільки занадто важкий. Потім залишається лопата або заступ. Без неї ніяк не обійтися, та якось не придумаю, як її зробити.

18 листопада. — Шукаючи в лісі матеріал для своїх будівель, знайшов те дерево (або схоже на нього), яке в Бразилії називають залізним за його незвичайну твердість. З великими труднощами і сильно попсувавши свою сокиру, зрубав одне таке дерево і ледве притягнув його додому: воно було дуже важке. Я вирішив зробити з нього лопату. Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене багато часу, та іншого виходу в мене не було. Помалу я надав обрубку форму лопати, причому держално вийшло не гірше, ніж роблять у нас в Англії, але широка частина, не будучи оббитою залізом, прослужила мені недовго. Втім, я достатньо покористувався нею для земляних робіт, і вона дуже мені придалася, та, гадаю, жодна лопата на світі не виготовлялася таким способом і так довго.

Мені бракувало ще тачки або корзини. Про кошик годі було й мріяти, оскільки у мене не було гнучких прутів — принаймні, мені не вдалося досі знайти їх. Що стосується тачки, то мені здавалося, що я зумію зробити її. Утруднення було тільки в колесі: я не мав жодного уявлення про те, як роблять колеса; крім того, для осі потрібен був залізний стержень, якого у мене теж не було. Довелося залишити цю справу. Щоб виносити вириту землю, я зробив щось на зразок коритця, в яких каменярі тримають вапно.

Коритце було легше зробити, ніж лопату; і тим не менш, все разом — коритце, заступ і безплідні спроби змайструвати тачку — відняло в мене щонайменше чотири дні, не рахуючи ранкових екскурсій з рушницею. Рідко випадав день, коли я не виходив на полювання, і майже не було випадку, щоб я не приніс собі щось на обід.

23 листопада. — Під час виготовлення цих знарядь вся інша моя робота стояла. Закінчивши їх, я знову взявся рити печеру. Копав весь день, наскільки дозволяли час і сили, і у мене пішло на цю роботу цілих вісімнадцять днів. Мені потрібно було, щоб у моєму погребі могло зручно розміститися все моє майно.

Примітка. Весь цей час я трудився над розширенням печери, щоб вона могла служити мені складом, кухнею, їдальнею і погребом; містився ж я у колишньому наметі, крім тих днів у дощову пору року, коли в намет забивало дощем. Втім, згодом я облаштував над своїм двориком щось на кшталт солом'яного даху; від огорожі до схилу гори я проклав жердини, які прикрив водоростями і великим листям.

10 грудня. — Я думав, що закінчив зі своєю печерою або погребом, як раптом сьогодні (очевидно, я зробив її занадто широкою) зверху з одного боку обвалилася земля. Обвал був такий великий, що я злякався, і не безпідставно: якби я перебував там у цю хвилину, мені вже, напевно, не знадобився б гробар. Цей сумний випадок завдав мені багато клопоту і нової роботи: потрібно було видалити землю, що обвалилася, а головне — довелося підпирати звід, інакше я не міг бути впевнений, що обвал не повториться.

11 грудня. — Від сьогодні я взявся за цю роботу. Поки що поставивши у вигляді підпори два стовпи; зверху кожного з них прибив навхрест по дві дошки. Цю роботу я закінчив наступного дня. Поставивши ще кілька таких же стовпів з дошками, я через тиждень остаточно укріпив склепіння. Стовпи стоять у ряд, так що служать у моєму погребі перегородкою.

17 грудня. — З цього дня по 20 число прилаштовував у погребі полички, забивав цвяхи у стовпи й розвішував все те з речей, що можна повісити. Тепер у мене буде порядок.

20 грудня. — Переніс всі речі і розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для провізії: вийшло щось на зразок буфета. Дощок залишається дуже мало, і я зробив собі ще один стіл.

24 грудня. — Зливний дощ всю ніч і весь день; не виходив з дому.

25 грудня. — Дощ ллє безперервно.

26 грудня. — Дощ припинився. Стало набагато прохолодніше; дуже приємна погода.

27 грудня. — Підстрелив двох козенят; одне вбив, інше поранив у ногу, так що воно не могло втекти; я зловив його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув йому ногу; вона була перебита, і я забинтував її.

Примітка. Я виходив це козеня; зламана нога зрослася, і воно чудово бігало. Я так довго доглядав за ним, що воно стало ручним і не хотіло йти. Воно паслося у мене на лужку перед наметом. Тоді ж мені вперше спало на думку завести домашню худобу, щоб забезпечити собі прожиток до того часу, коли у мене вийдуть заряди й порох.

28, 29, 30 і 31 грудня. — Сильна спека при повному безвітрі. Виходив з дому лише вечорами на полювання. Присвятив ці дні остаточному впорядкуванню свого господарства.

1 січня. — Спека не спадає; проте сьогодні ходив на полювання двічі: рано- вранці і ввечері. Опівдні відпочивав. Увечері пройшов по долині подалі, вглиб острова і бачив дуже багато кіз; але вони вкрай полохливі й не підпускають до себе близько. Хочу спробувати полювати на них із собакою.

2 січня. — Сьогодні взяв із собою собаку і нацькував на кіз; та експеримент не вдався: все стадо повернулося назустріч собаці, і він, очевидно, чудово зрозумів небезпеку, тому що ні за що не хотів підійти до кіз.

3 січня. — Почав будувати огорожу чи, вірніше, вал. Все ще побоюючись несподіваних нападів якихось ворогів, я вирішив зробити її якомога міцнішою і товщою.

Примітка. Моя огорожа вже описана на попередніх сторінках, і тому я опускаю все, що говориться про неї в моєму щоденнику. Досить буде зауважити, що я провозився над нею (рахуючи з початку роботи до повного її завершення) з 3 січня по 14 квітня, хоча вся її довжина не перевищувала двадцяти чотирьох ярдів. Я вже говорив, що огорожа моя йшла півколом, кінці якого впиралися в гору. Від середини її до гори було близько восьми ярдів, і якраз посередині мною був облаштований вхід до печери.

Весь цей час я працював не покладаючи рук. Траплялося, що дощі переривали мою роботу на кілька днів і навіть тижнів, але мені здавалося, що до закінчення валу не можна почуватися в цілковитій безпеці. Важко повірити, скільки праці я поклав на цю роботу. Особливо важко дісталися мені перенесення з лісу колод і вбивання їх у землю, бо я робив набагато товстіші кілки, ніж було потрібно.

Коли огорожа була закінчена й укріплена із зовнішнього боку земляним насипом, я заспокоївся. Мені здавалося, що якби на острові з'явилися люди, вони не помітили б нічого схожого на людське житло. У всякому разі, я добре зробив, замаскувавши своє житло, як покаже один знаменний випадок, про який буде розказано далі.

У цей час я продовжував свої щоденні обходи лісу в пошуках дичини, зрозуміло, коли дозволяла погода, і під час цих екскурсій зробив багато корисних відкриттів. Так, наприклад, я пригледів особливу породу диких голубів, які в'ють гнізда не на деревах, як наші дикі голуби, а в ущелинах скель. Одного разу я вийняв з гнізда пташенят з тим, щоб вигодувати їх вдома і приручити. Мені вдалося їх виростити, та щойно у них відросли крила, вони полетіли, може, тому, що у мене не було для них підходящого корму. Як би там не було, я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, які були для мене ласою стравою.

Коли я почав обзаводитися господарством, то побачив, що мені бракує багатьох необхідних речей. Зробити їх сам я спочатку вважав неможливим, та й справді дещо (наприклад, діжки) так і не міг ніколи зробити. У мене були, як я вже говорив, дві чи три діжки з корабля, але, як я не бився, мені не вдалося спорудити жодної, хоча я витратив на цю роботу кілька тижнів. Я не міг ні вставити дна, ні збити дощечки настільки щільно, щоб вони не пропускали воду; так і довелося відмовитися від цієї затії.

Потім мені дуже потрібні були свічки. Щойно починало темніти (а там зазвичай сутеніло близько сьомої години), мені доводилося лягати слати. Я часто згадував про той шматок воску, з якого робив свічки під час своїх пригод біля берегів Африки, але воску у мене не було. Єдиним виходом було скористатися жиром кіз, яких я вбивав на полюванні. Я зробив собі світильник з козячого жиру: плошку власноруч виліпив з глини, а потім обпік на сонці, на ґніт узяв волокна від старої мотузки. Світильник горів гірше, ніж свічка, світло його було нерівним і тьмяним. У розпал цих робіт, нишпорячи одного разу у своїх речах, я знайшов невеликий мішок із зерном для птиці, яку корабель віз не в цей свій рейс, а раніше, можливо, коли йшов з Лісабона. Я вже згадував, що залишки цього зерна в мішку були поїдені пацюками (принаймні, коли я зазирнув у мішок, мені здалося, що там сама труха); та оскільки мішок був мені потрібен для чогось іншого (здається, під порох: це було якраз тоді, коли я вирішив розкласти його дрібними частинами, злякавшись грози), то я витрусив його на землю під скелею.

Це було незадовго до початку зливних дощів, про які я вже говорив. Я давно забув про це, не пам'ятав навіть, в якому місці я витрусив мішок. Та ось минуло близько місяця, і я побачив на галявинці кілька зелених стеблинок, які щойно проклюнулись із землі. Спочатку я думав, що це якась небачена мною рослина. Та яким було моє здивування, коли ще через кілька тижнів зелені стеблинки (їх було всього штук десять-дванадцять) випустили колосся, що виявилося колоссям відмінного ячменю, того самого, який росте в Європі і у нас в Англії.

Неможливо передати, в яке сум'яття загнало мене це відкриття! До того часу мною ніколи не керували релігійні мотиви. Релігійних понять у мене було дуже небагато, і всі події мого життя — великі й дрібні — я приписував простому випадку, або, як всі ми говоримо легковажно, волі Божій. Я ніколи не задавав собі питання, які цілі переслідує Провидіння, керуючи ходом подій у цьому світі. Але коли я побачив цей ячмінь, що виріс, як я знав, у невластивому йому кліматі, а головне, невідомо як потрапив сюди, я був вражений до глибини душі і став вірити, що це Бог чудесним чином зростив його без насіння тільки для того, щоб прогодувати мене на цьому дикому безвідрадному острові.

Думка ця трохи зворушила мене і викликала у мене сльози; я був щасливий усвідомлювати, що таке диво здійснилося заради мене. Але здивування моє цим не скінчилося: незабаром я помітив, що поруч, на тій же галявині, між стеблами ячменю з’явилися поодинокі стеблинки рослини, що виявилися стеблинками рису; я їх легко розпізнав, бо під час перебування в Африці часто бачив рис на полях.

Я не тільки подумав, що цей рис і цей ячмінь послані мені самим Провидінням, але не сумнівався, що він росте тут ще де-небудь. Я обійшов всю цю частину острова, де вже бував раніше, обнишпорив всі куточки, заглядав під кожну купину, але ніде не знайшов ні рису, ні ячменю. Тоді нарешті я згадав про мішок з пташиним кормом, який я витрусив на землю біля свого житла. Чудо зникло, а разом з відкриттям, що все це природна річ, я мушу зізнатися, значно прохолонула і моя гаряча вдячність до Промислу. А між тим те, що трапилося зі мною, було майже так само непередбачено, як диво, і вже у всякому разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді: чи не перст Провидіння видно було в тому, що з багатьох тисяч ячмінних зерен, попсованих щурами, десять чи дванадцять зерняток вціліли і, виходить, все одно, що впали мені з неба. Треба ж було мені витрусити мішок на цій галявині, куди падала тінь від скелі і де насіння могло відразу ж зійти. Адже варто було мені кинути їх дещо далі, і вони були б випалені сонцем.

Читач може собі уявити, як ретельно зібрав я колосся, коли воно дозріло (це було наприкінці червня). Я підібрав кожне зернятко і вирішив знову посіяти весь урожай в надії накопичити з часом стільки зерна, щоб його вистачило мені на прожиток. Але тільки на четвертий рік я міг дозволити собі виділити вельми скромну частину цього зерна на їжу, про що я розповім згодом. Справа в тому, що у мене пропав весь збір від першого посіву: я погано розрахував час, посіяв перед самою посухою, і насіння не зійшло в тій кількості, як мало б зійти. Але про це далі.

Крім ячменю, у мене, як уже сказано, виросло двадцять чи тридцять стебел рису, який я зібрав так само старанно і для тієї ж мети, — щоб готувати з нього хліб або, вірніше, їжу, оскільки я відкрив спосіб обходитися без печі. Та це було згодом. Повертаюся до свого щоденника.

Всі ті чотири або три з половиною місяці, коли я був зайнятий зведенням огорожі, я працював не покладаючи рук. 14 квітня огорожа була закінчена, і я вирішив, що буду входити і виходити через стіну по драбині, щоб зовні не було ніяких ознак житла.

16 квітня. — Скінчив драбину; перелажу через стіну і щоразу прибираю драбину за собою. Тепер я обгороджений з усіх боків. У моїй фортеці досить простору, і проникнути в неї можна не інакше, як через стіну.

Але наступного дня після того, як я закінчив свою огорожу, весь мій труд мало не пропав марно, та й сам я ледь не загинув. Ось що сталося. Я був чимось зайнятий в огорожі, за наметом, біля входу в печеру, як раптом наді мною посипалася земля зі зводу печери і з вершини гори, і два передні стовпи, поставлені мною, впали зі страшним тріском. Я дуже злякався, але не здогадався про справжню причину того, що сталося, а просто подумав, що звід обвалився, як це було раніше. Боячись, щоб мене не засипало новим обвалом, я побіг до сходів і, не вважаючи себе в безпеці тут, переліз через стіну. Та не встиг я зійти на землю, як мені стало зрозуміло, що цього разу причиною обвалу в печері був страшний землетрус. Земля піді мною колихалася, і протягом якихось восьми хвилин було три таких сильних поштовхи, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Я бачив, як біля скелі, що знаходилася біля моря за півмилі від мене, обвалилася вершина і впала з таким гуркотом, якого я в житті своєму не чув. Море теж страшно гойдалося й вирувало; мені навіть здається, що в морі підземні поштовхи були сильнішими, ніж на острові.

Ні про що подібне я не чув раніше і сам ніколи не бачив, так що був страшенно вражений і приголомшений. Від коливань ґрунту у мене з’явилася морська хвороба, як від хитавиці; мені здавалося, що я вмираю, однак гуркіт падаючого стрімчака привів мене до тями: до мене повернулася свідомість, і я завмер при думці, що на мій намет може обвалитися гора й назавжди поховати все моє добро. І серце завмерло у мене вдруге.

Коли після третього поштовху пройшло кілька хвилин благополучно, я підбадьорився, але через страх бути похованим заживо довго ще не наважувався перелізти через огорожу і все сидів на землі в повній зневірі, не знаючи, що робити. І за весь цей час у мене не промайнуло жодної серйозної думки про Бога, — нічого, крім затертих слів: «Господи, помилуй мене». Та щойно небезпека минула, забулися й вони.

Тим часом зібралися хмари; потемніло, як перед дощем. Дмухнув вітерець — спочатку слабо, потім сильніше й сильніше, і через півгодини забушував страшенний ураган. Море запінилось, завирувало і з ревом билося об берег; дерева виривало з корінням; картина була жахлива. Так тривало години три; потім буря почала стихати, і ще години через дві настав мертвий штиль, і полив дощ.

Весь час, поки лютував ураган, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм. Та коли пішов дощ, мені раптом спало на думку, що дощ і вітер є, мабуть, наслідком землетрусу, значить, він скінчився, і я можу ризикнути повернутися у свою оселю. Ця думка мене підбадьорила, а, можливо, і дощ, який мочив мене, додав мені рішучості: я переліз назад через огорожу і всівся в наметі, але дощ був такий сильний, що намет пробивало наскрізь, і я змушений був перейти в печеру, хоча дуже боявся, щоб вона не обвалилася мені на голову.

Ця злива додала мені нової роботи: довелося проробити в огорожі отвір для стоку води, інакше затопило б мою печеру. Просидівши там деякий час і бачачи, що підземні поштовхи більше не повторюються, я почав заспокоюватися. Для підтримки бадьорості (чого я потребував) я підійшов до свого буфету й сьорбнув малесенький ковток рому. Я взагалі витрачав ром вельми економно, знаючи, що, коли вийде весь мій запас, мені нізвідки буде його взяти.

Весь наступний день я просидів удома через дощ. Тепер, трохи заспокоївшись, я почав серйозно обдумувати, що мені робити. Я дійшов висновку: якщо вже цей острів схильний до землетрусів, мені не можна жити в печері. Треба було, значить, перенести намет або побудувати курінь де-небудь на відкритому місці, а щоб убезпечити себе від нападу тварин і людей, обгородити його стіною, як я це зробив тут. Було зрозуміло: якщо я залишуся в печері, то рано чи пізно буду похований живцем.

Дійсно, мій намет стояв у небезпечному місці — під виступом гори, яка, у разі нового землетрусу, легко могла обвалитися на нього. Тому я вирішив перекочувати на інше місце разом з наметом. Два наступні дні — 19 і 20 — я провів у пошуках нового місця для житла і в обговоренні питання, як виконати свій план.

Від страху, що мене може засилати заживо, я не міг спати ночами; ночувати за огорожею я теж боявся. А разом з тим, коли я, сидячи у своєму куточку, думав про те, як я затишно влаштувався, у якому порядку в мене господарство і як добре я укритий від ворогів, мені дуже не хотілося переселятися.

Потім у мене з'явилася думка, що на переселення знадобиться дуже багато часу і що, очевидно, все одно доведеться миритися з небезпекою обвалу, поки я не укріплю нове місце так, щоб можна було перебратися туди. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все-таки зважився взятися, не гаючи часу, за зведення огорожі на новому місці за допомогою частоколу й канатів, але у формі кола, і, щойно вона буде готова, перенести в неї свій намет; до того ж часу залишатися там, де я був, і готуватися до переїзду. Це було 21 квітня.

22 квітня. — Наступного ранку я почав думати про те, як мені здійснити свій задум. Головне утруднення полягало в інструментах. У мене було три великих сокири і безліч маленьких (ми їх везли для мінової торгівлі з індіанцями); але від частого вживання і від того, що доводилося рубати дуже тверді вузлуваті дерева, всі вони були із зазубринами й затупилися. Правда, у мене було точило, але я не міг одночасно приводити в рух рукою камінь і точити на ньому. Ймовірно, жоден державний муж, ламаючи голову над важливим політичним питанням, і жоден суддя, вирішуючи, жити чи померти людині, не витрачали стільки розумової енергії, скільки витратив я, щоб вийти з цього становища. Зрештою, мені вдалося приладнати до точила колесо з ременем, який я приводив у рух ногою і обертав точильний камінь, залишаючи вільними обидві руки.

Примітка. Доти я ніколи не бачив таких точил або у всякому разі не розглядав, як вони влаштовані, хоча в Англії такий пристрій дуже поширений. Крім того, мій точильний камінь був дуже великий і важкий. Облаштування цього пристрою зайняло у мене цілий тиждень.

28 і 29 квітня. — Два останні дні точив інструменти: моє пристосування діє дуже добре.

30 квітня. — Сьогодні помітив, що мій запас сухарів значно поменшав. Перерахував усі мішки і, як це не сумно, постановив з'їдати не більше одного сухаря на день.

1 травня. — Сьогодні вранці під час відпливу помітив здалеку на березі якийсь великий предмет, схожий на діжку. Пішов подивитися, і виявилося, що це невелика діжечка. Тут же валялося два-три дерев'яних уламки від корабля. Мабуть, все це було викинуто на берег в останню бурю. Я глянув у той бік, де стирчав каркас корабля, і мені здалося, що він виступає над водою більше, ніж зазвичай. Оглянув викинуту морем діжечку: вона була з порохом, та порох весь підмок і збився в камінь. Тим не менш, я викотив діжечку вище, а сам по мілині подався до каркаса корабля.

Підійшовши до корабля ближче, я помітив, що він якось дивно перемістився. Носова частина, якою раніше він майже заривався в пісок, піднялася, принаймні, на шість футів, а корма, розбита на шматки й абсолютно відокремлена (це сталося давно) незабаром після останньої моєї експедиції на корабель, була відкинута і лежала боком. Крім того, у цьому місці утворився такий високий нанос піску, що я міг впритул підійти до корабля, тоді як раніше ще за чверть милі до нього починалася вода, і я повинен був пускатися вплав. Така зміна в розташуванні корабля спочатку мене здивувала, але незабаром я зрозумів, що це — наслідок землетрусу. З тієї ж причини корабель розламався ще більше, так що до берега щодня прибивало вітром і течією різні предмети, які виносило водою з відкритого трюму.

Подія з кораблем абсолютно відволікла мої думки від наміру переселитися на нове місце. Весь день я робив спроби проникнути у внутрішні приміщення корабля, але це виявилося неможливим, оскільки всі вони були забиті піском. Однак це мене не збентежило; я вже навчився ні в чому не зневірятися. Я став розтягувати корабель по шматочках, знаючи, що в моєму становищі так чи інакше все знадобиться.

3 травня. — Сьогодні почав працювати пилкою. Перепиляв у кормі бімс, на якому, за моїми міркуваннями, трималися шканці, і, віддерши кілька дощок, вигріб пісок з того боку корми, яким вона лежала догори. Змушений був відкласти роботу, тому що почався приплив.

4 травня. — Ловив рибу, але жодної їстівної не спіймав. Занудьгувавши, хотів вже йти, але, закинувши вудку востаннє, впіймав маленького дельфіна. Вудка в мене була саморобна: ліску я зробив з волокон старої мотузки, а гачків у мене зовсім не було. Тим не менш, на мою вудку ловилося стільки риби, що я міг їсти її досхочу. Споживав я її в`яленою, просушуючи на сонці.

5 травня. — Працював на кораблі. Підпиляв інший бімс. Віддер від палуби три великі соснові дошки, зв'язав їх разом і, дочекавшись припливу, переправив на берег.

6 травня. — Працював на кораблі. Відділив деякі залізні частини, у тому числі кілька болтів. Працював з усіх сил, повернувся додому зовсім змучений. Подумую, чи не кинути цю справу.

7 травня. — Знову ходив до корабля, але не з тим, щоб працювати. Оскільки бімси були перепиляні, палуба остаточно всілася від власної тяжкості, так що я міг заглянути в трюм; але він майже до верху наповнений піском і водою.

8 травня. — Ходив на корабель із залізним ломом: вирішив розвалити всю палубу, яка тепер зовсім очистилася від піску. Віддер дві дошки і пригнав їх до берега з припливом. Лом залишив на кораблі для завтрашньої роботи.

9 травня. — Був на кораблі. Відірвав ще кілька дощок і пробрався в трюм. Намацав там п'ять чи шість діжок. Вивільнив їх ломом, але відкрити не зміг. Намацав також згорток англійського листового свинцю і навіть підняв трохи, але витягнути не вистачило сили.

З 10 по 14 травня. — Всі ці дні був на кораблі. Добув багато шматків дерева, дощок, брусів і т. ін., а також центнерів[3] два-три заліза.

15 травня. — Сьогодні брав із собою на корабель дві маленькі сокири: хотів спробувати відрубати шматок листового свинцю (одна сокира мала служити мені ножем, а інша — молотком для нього). Та оскільки свинець лежить десь на півтора фута під водою, то я не міг вдарити з належною силою.

16 травня. — Вночі дув сильний вітер. Каркас корабля ще більше розхитало хвилями. Я довго шукав у лісі голубів на їжу, забарився і вже не міг потрапити на корабель через приплив.

17 травня. — Сьогодні бачив кілька уламків корабля, прибитих до берега, милях у двох від мого житла. Я вирішив поглянути, що це таке: виявилося — шматок від носової частини, такий великий і важкий, що я не міг його підняти.

24 травня. — Всі ці дні працював на кораблі. З величезними зусиллями так сильно розхитав ломом деякі предмети: кілька бочок і дві матроські скрині, що з першим же припливом піднялися наверх. Але вітер дув з берега, так що їх погнало в море. Зате сьогодні прибило до берега кілька уламків і велику бочку із залишками бразильської свинини, яка, втім, була зовсім зіпсована солоною водою і піском.

Я продовжував цю роботу з 25 травня по 16 червня щодня, крім тих годин, коли доводилося добувати їжу. Але відтоді, як поновилися мої роботи, я полюю тільки під час припливу, щоб до початку відпливу вже ніщо не заважало мені йти до корабля. За ці три тижні набрав таку купу дерева й заліза, що вистачило б на хороший човен, якщо б я вмів його зробити. Крім того, мені вдалося все ж нарізати в кілька прийомів до центнера листового свинцю.

16 червня. — Знайшов на березі велику черепаху. Раніше я ніколи їх тут не бачив, що пояснюється просто випадковістю, бо черепахи на моєму острові були зовсім не рідкість, і якщо б я потрапив на іншу сторону острова, то міг би ловити їх сотнями щодня. Згодом я переконався в цьому, хоча й дорого заплатив за своє відкриття.

17 червня. — Весь день смажив черепаху на вугіллі. Знайшов у ній штук шістдесят яєць. Ніколи в житті я, здається, не куштував такого смачного м'яса, та й не дивно: відтоді, як я опинився на цьому жахливому острові, мою м'ясну їжу становили виключно кози й птиці.

28 червня. — З ранку до вечора йшов дощ, і я не виходив. Очевидно, я застудився, дуже змерз, хоча, наскільки мені відомо, в тутешніх широтах холодів не буває.

29 червня. — Сильно занедужав: так мерзну, ніби надворі зима.

20 червня. — Всю ніч не стулив очей; сильний головний біль і озноб.

21 червня. — Зовсім зле. Страшенно боюся розхворітися; яке буде тоді моє становище без будь-якої допомоги! Молився Богу — вперше з того дня, коли ми потрапили в бурю під Гуллем, — але слова молитви повторював несвідомо, так плутаються думки в голові.

22 червня. — Сьогодні мені трохи краще, але страх хвороби не покидає мене.

23 червня. — Знову зле: весь день морозило, і сильно боліла голова.

24 червня. — Набагато краще.

25 червня. — Був сильний напад лихоманки; протягом годин семи мене кидало то в холод, то в жар. Закінчився приступ легким спітнінням.

26 червня. — Краще. У мене вийшов весь запас м'яса, і я ходив на полювання, хоча відчував страшенну слабкість. Убив козу, насилу дотягнув її додому, підсмажив шматочок на вугіллі і поїв. Мені дуже хотілося зварити з неї супу, але у мене немає горщика.

27 червня. — Знову напад, такий сильний, що я весь день пролежав у ліжку, не ївши і не пивши. Я вмирав від спраги, але не мав сил підвестися і сходити по воду. Знову молився Богу, але в голові така важкість, що я не міг пригадати жодної молитви і лише повторював: «Господи, допоможи мені! Зглянься наді мною, Господи! Помилуй мене, Господи!» Так я метався години дві чи три, доки напад не минув. Тоді я заснув і не прокидався до пізньої ночі. Прокинувшись, відчув себе набагато бадьорішим, хоча був все-таки дуже слабкий. Мені дуже хотілося пити, та оскільки ні в наметі, ні в погребі не було ні краплі води, то довелося лежати до ранку. Під ранок знову заснув і бачив страшний сон.

Мені снилося, ніби я сиджу на землі за огорожею, на тому самому місці, де сидів після землетрусу, коли почався ураган, — і раптом бачу, що зверху, з великої чорної хмари, весь охоплений полум'ям, спускається чоловік. Полум'я, що огортало його, було таке яскраве, що на нього ледве можна було дивитися. Неможливо словами передати, до чого страшним було його обличчя.

Коли ноги його торкнулися землі, вона затремтіла, як від землетрусу, і все повітря, на превеликий жах, осяялося незчисленними спалахами блискавок. Ледь ступивши на землю, незнайомець рушив до мене з довгим списом у руці, ніби з наміром вбити мене. Дещо не дійшовши до мене, він піднявся на пагорб, і я почув голос, невимовно грізний і страшний. З усього, що говорив незнайомець, я зрозумів тільки кінець: «Незважаючи на всі послані тобі випробування, ти не розкаявся: то ж помри!» І я бачив, як після цих слів він підніс списа, щоб убити мене.

Звичайно, всі, кому випаде читати цю книгу, зрозуміють, що я не здатний описати, до чого приголомшливо подіяв на мене цей жахливий сон навіть у той час, як я спав. Також неможливо описати справлене на мене враження, коли я вже прокинувся і зрозумів, що це був лише сон.

Прикро! Моя душа не знала Бога: благі настанови мого батька випарувалися за вісім років безперервних поневірянь по морях у постійному спілкуванні з такими ж, як сам я, нечестивцями, вкрай байдужими до віри. Не пам'ятаю, щоб за весь цей час моя думка хоч раз здійнялася до Бога або щоб хоч раз я глянув на себе, задумався над своєю поведінкою. На мене найшло якесь моральне отупіння: прагнення добра й усвідомлення зла були мені однаково чужі. За своєю черствістю, легковажністю й нечестивістю я нічим не відрізнявся від найбільш неосвіченого з наших матросів. Я не мав найменшого поняття ні про страх Божий у небезпеці, ні про почуття подяки до Творця за позбавлення від неї.

Правда, в момент, коли я ступив на берег цього острова, коли зрозумів, що весь екіпаж корабля потонув і тільки я був порятований, на мене найшло щось на зразок екстазу, захоплення душі, який за допомогою Божої благодаті міг би перейти в справжнє почуття подяки. Але захват цей затьмарився, якщо можна так висловитися, простою тваринною радістю істоти, що врятувалася від смерті: він не спонукав мене ні до роздумів про виняткову благість руки, що вирізнила мене і подарувала мені порятунок, коли всі інші загинули, ні питання про те, чому Провидіння було настільки милосердним саме до мене. Радість моя була тією пересічною радістю, яку відчуває кожен моряк, вибравшись неушкодженим на берег після корабельної аварії, яку він топить у першій чарці вина і згодом забуває… Ось так я жив до цього часу.

Навіть потім, коли після належних роздумів я усвідомив весь жах свого становища — всю безвихідь своєї самотності, повну свою відірваність від людей, без проблиску надії на порятунок, — навіть тоді, як тільки відкрилася можливість залишитися живим, не померти з голоду, все моє горе як рукою зняло: я заспокоївся, почав працювати для задоволення своїх насущних потреб і для збереження свого життя, і якщо переймався своєю долею, то найменше бачив у ній відплату караючої десниці Божої. Такі думки дуже зрідка приходили мені в голову.

Проростання зерна, як вже було зазначено в моєму щоденнику, здійснило благодійний вплив на мене, і доти, поки я приписував його чуду, серйозні, побожні помисли не покидали мене; та щойно думка про диво відпала, випарувався і мій побожний настрій, як уже було мною розказано.

Навіть землетрус — хоча в природі немає явища більш грізного, що безпосередньо вказує на невидиму вищу силу, бо тільки нею можуть вчинятися такі явища, — навіть землетрус не здійснив на мене більшого впливу: пройшли перші хвилини переляку, згладилося і перше враження. Я не відчував ні Бога, ні Божого суду над собою; я так само мало вбачав караючу десницю в бідах, що спіткали мене, навіть якщо б я був не жалюгідною, самотньою істотою, а найщасливішою людиною у світі.

Але тепер, коли я захворів і на дозвіллі картина смерті уявилася мені доволі чітко, — тепер, коли дух мій став знемагати під тягарем недуги, а тіло ослабло від жорстокої лихоманки, совість, що так довго спала в мені, прокинулася: я став гірко дорікати собі за минуле; я зрозумів, що своєю зухвалою, порочною поведінкою сам накликав на себе Божий гнів, й удари долі, що вразили мене, були лише справедливою відплатою за все.

Особливо сильно терзали мене думки на другий і на третій день моєї хвороби, і в лихоманці, під гнітом жорстоких докорів, з уст моїх виривалися слова, схожі на молитву, хоча молитвою їх складно було назвати.

У них не виражалося ні надій, ні бажань; це був радше крик сліпого страху й відчаю. Думки мої були сплутаними, самовикриття — нещадним; страх смерті в моєму жалюгідному становищі туманив мій розум і заморожував душу; і я, в сум'ятті своєму, сам не знав, що говорить мій язик. То були швидше незв'язні вигуки, щось на кшталт: «Господи, що я за нещасна істота! Якщо я розхворівся, то, напевно, помру, бо хто ж мені допоможе. Боже, що буде зі мною?» І з очей моїх полилися рясні сльози, і довго потім я не міг говорити.

Тут пригадалися мені благі поради мого батька і пророчі слова його, які я наводив на початку своєї розповіді, а саме: якщо я не відмовлюся від своєї божевільної витівки, на мені не буде благословення Божого; настане пора, коли я пошкодую, що знехтував його порадою, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити зроблене зло. Я згадав ці слова й голосно сказав: «Ось коли збувається пророцтво мого дорогого батечка! Кара знайшла мене, і нікому допомогти мені, нікому почути мене! Я не послухав голос Провидіння, що милостиво поставив мене в такі умови, що я міг би бути щасливий усе своє життя. Але я не захотів зрозуміти це сам і не послухав повчання своїх батьків. Я залишив їх оплакувати мою нерозсудливість, а тепер сам плачу від наслідків її. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, яка вивела б мене на дорогу і полегшила б мені перші кроки, тепер же мені доводиться боротися з труднощами, що перевищують людські сили, — боротися самому, без підтримки, без слова розради й поради». — І я вигукнув: «Господи, будь мені захистом, бо велика печаль моя!» Це була моя перша молитва, якщо тільки я можу назвати її так, — за багато-багато років.

Але повертаюся до щоденника.

28 червня. — На ранок, трохи освіжений сном, я підвівся; моя лихоманка абсолютно минула; і хоча страх і жахіття, в які занурило мене сновидіння, були великі, все ж я розсудив, що наступного дня напад може повторитися, і тому вирішив заздалегідь припасти все необхідне для полегшення свого становища на випадок, якщо повториться хвороба. Першим ділом я наповнив водою великий чотирикутний бутель і поставив його на стіл на такій відстані від ліжка, щоб до нього можна було дістати, не підводячись; а щоб знезаразити воду, позбавивши її властивостей, що викликають застуду чи лихоманку, я влив у неї близько чверті пінти рому[4] і збовтав. Потім я відрізав козлятини і засмажив її на вугіллі, але з'їв малесенький шматочок — більше не міг. Пішов прогулятися, але від слабкості ледве пересував ноги; до того ж мене дуже гнітило усвідомлення мого тяжкого становища і страх повернення хвороби. Увечері я підкріпився трьома спеченими в золі черепашачими яйцями.

Перед вечерею помолився: наскільки я можу пригадати, за все моє життя це була перша трапеза, освячена молитвою.

Після вечері знову намагався пройтися, та був такий слабкий, що насилу міг нести рушницю (я ніколи не виходив без рушниці). Пройшов не далеко, сів на землю і став дивитися на море, яке розстилалося прямо переді мною, гладке й спокійне. І коли я сидів, ось які думки проносилися у мене в голові: нещастя, що спіткало мене, послане мені з волі Божої, бо він один владний не тільки над моєю долею, але й над долями усього світу. І відразу за цим висновком з'явилося питання: — За що ж Бог так покарав мене? Що я зробив? Чим завинив? Але в цьому питанні я відчув гострий докір сумління, начебто язик мій вимовив богохульство, і ніби чийсь сторонній голос сказав мені: «Нікчемо! І ти ще питаєш, що ти зробив? Озирнись назад, на своє безпутне життя, і запитай краще, чого ти не зробив». Запитай, чому могло статися, що ти давно не загинув, чому ти не потонув на Ярмутському рейді? Не був убитий у двобої із салехськими маврами, коли ваш корабель був ними взятий на абордаж? Чому тебе не розтерзали хижі звірі на африканському березі? Чому, зрештою, не потонув ти тут разом з усім екіпажем? І ти ще питаєш, що ти зробив?»

Я був вражений цими думками і не знаходив жодного слова, щоб вгамувати їх, нічого не міг відповісти собі. Задумливий і сумний, я підвівся і побрів у свій притулок. Я переліз через огорожу і хотів уже лягати в ліжко, але сум'яття, що охопило мою душу, розігнало сон. Я «увімкнув» світильник, бо вже починало сутеніти, й опустився на стілець біля столу. Боязнь повернення хвороби весь день не покидала мене, і раптом я згадав, що жителі Бразилії від усіх майже хвороб лікуються тютюном; між тим в одній з моїх скринь лежало кілька пачок тютюну: одна велика пачка вже готового, а решта — в листках.

Я встав і пішов по тютюн у комору. Безсумнівно, моїми діями керувало Провидіння, бо, відкривши скриню, я знайшов у ньому ліки не тільки для тіла, але й для душі: по-перше, тютюн, який шукав, по-друге — Біблію. Виявилося, що я склав у цю скриню всі книги, взяті з корабля, у тому числі Біблію, в яку доти я не спромігся або, вірніше, не відчував бажання заглянути. Тепер я взяв її з собою, приніс разом з тютюном у намет і поклав на стіл.

Я не знав, як застосовується тютюн проти хвороби; не знав навіть, чи допомагає він від лихоманки; тому я зробив кілька дослідів, сподіваючись, що так чи інакше дія його має проявитися. Насамперед я взяв із пачки один лист, поклав його в рот і розжував. Тютюн був ще зелений, дуже міцний; до того ж я до нього не звик, так що спочатку він майже одурманив мене. Потім я приготував тютюнову настоянку на ромі, з тим, щоб випити її години через дві, перед сном. Нарешті я спалив трохи тютюну на жаровні і втягував носом дим доти, поки не почав задихатися: я повторив цю операцію кілька разів.

У проміжках намагався читати Біблію, але в мене так паморочилося в голові від тютюну, що я змушений був скоро відмовитися від читання, принаймні, цього разу. Пам'ятаю, однак, що, коли я розгорнув Біблію навмання, мені впали в око наступні слова: «Поклич Мене в день печалі, і Я звільню тебе, ти ж прославиш ім'я Моє».

Зовсім вже стемніло, від тютюну голова моя обважніла, і мені захотілося спати. Я не погасив світильник на випадок, якщо мені щось знадобиться вночі, і ліг у ліжко. Але перш ніж лягти, я зробив те, чого не робив ніколи в житті: опустився на коліна і став молитися Богу, щоб він виконав обіцянку — звільнив мене, якщо я покличу його в день печалі. Дочитавши свою просту молитву, я випив тютюнову настоянку і ліг. Вона виявилася такою міцною і гидкою на смак, що я ледве її проковтнув. Напій відразу вдарив мені в голову, і я міцно заснув. Коли прокинувся наступного дня, було, судячи з розташування сонця, близько третьої години пополудні; мені здається, що я проспав тоді не одну, а дві ночі, і прокинувся тільки на третій день; принаймні, нічим іншим не можу пояснити, яким чином з мого рахунку випав один день, як це виявилося через кілька років: справді, якби я збився в рахунку від того, що перетнув кілька разів екватор, то втратив би більше ніж один день; між тим втрачено було саме один, і мені ніколи не вдалося з'ясувати, як це сталося.

Але як би там не було, цей сон дивно мене освіжив: я прокинувся бадьорий і веселий. У мене помітно додалося сил, шлунок працював краще, бо я відчував голод. Лихоманка того дня не повторилася, і взагалі відтоді я почав швидко одужувати. Це було двадцять дев'ятого червня.

30 число було, мабуть, щасливим для мене днем. Виходив з рушницею, але намагався не дуже віддалятися від дому. Убив парочку морських птахів, схожих на казарок, приніс їх додому, але не наважився з'їсти, обмеживши свій обід черепашачими яйцями, які були дуже смачні. Увечері повторив прийом ліків, які настільки допомогли мені напередодні (я говорю про тютюнову настоянку на ромі): тільки цього разу я випив її не так багато, трохи пожував тютюнового листя і не вдихав тютюнового диму. Однак, наступного дня — 1 липня — почувався, всупереч очікуванням, не так добре; мене знову морозило, хоча й не сильно.

2 липня. — Знову прийняв тютюн всіма трьома способами, як і першого разу, подвоївши кількість випитої настоянки.

4 липня. — Вранці взяв Біблію, розкрив її на Новому Завіті і, зосередивши свою увагу, почав читати. З цього дня постановив читати Біблію щоранку і щовечора, не зв'язуючи себе певною кількістю розділів, а доти, поки не стомиться увага.

Наведені вище слова: «Поклич Мене в день печалі, і Я врятую тебе» — я розумів тепер зовсім інакше, ніж раніше: спершу вони викликали в мені тільки саме уявлення про звільнення з ув'язнення, в якому я перебував, тому що, хоч на моєму острові я і був на волі, вона все ж була справжньою в'язницею у гіршому значенні цього слова. Тепер же я навчився тлумачити ці слова в зовсім іншому сенсі: тепер я оглядався на своє минуле з такою огидою, так жахався скоєного мною, що душа моя просила у Бога тільки позбавлення від тягаря гріхів, що нависали над нею і позбавляли її спокою. Чого варта була порівняно з цим моя самотність? Про позбавлення від неї я більше не молився, я навіть не думав про неї: такою дрібницею стала вона мені здаватися. Кажу це з метою показати своїм читачам, що людині, яка пізнала істину, позбавлення від гріха приносить більше щастя, ніж позбавлення від страждань.

Але я залишаю ці міркування і повертаюся до свого щоденника.

З цього часу становище моє, залишаючись зовні таким же тяжким, стало видаватися мені набагато стерпнішим. Постійне читання Біблії і молитва направляли мої думки до питань піднесених, і я пізнав багато душевних радощів, які доти були зовсім далекі мені. Крім того, щойно до мене повернулися здоров'я і сили, я став енергійно працювати над заповненням всього, чого мені ще не вистачало, і намагався зробити своє життя більш правильним.

З 4 по 14 липня я здебільшого ходив з рушницею, але недалеко, як людина, яка не зовсім ще зміцніла після хвороби. Важко собі уявити, до чого я охляв тоді й ослаб. Моє лікування тютюном, імовірно, ніколи ще досі не застосовувалося проти лихоманки; випробувавши його на собі, я не наважуся нікому його рекомендувати: правда, воно зупинило мою лихоманку, але разом з тим страшно ослабило мене, і протягом деякого часу я страждав через судоми у всьому тілі й нервове тремтіння.

Крім того, моя хвороба навчила мене, що тут є найзгубнішим для здоров'я залишатися під відкритим небом під час дощів, особливо, якщо вони супроводжуються грозами й ураганами, і тому не настільки небезпечні дощі, які ллють у дощовий сезон, тобто у вересні та жовтні, як ті, що перепадають випадково в суху пору.

Минуло понад десять місяців мого життя на злощасному острові. Я був твердо переконаний, що ніколи до мене людська нога не ступала на ці пустельні береги, так що доводилося, мабуть, відмовитися від будь-якої надії на порятунок. Тепер, коли я був спокійний за безпеку свого житла, я вирішив більш ґрунтовно обстежити острів і подивитися, чи немає на ньому ще якихось тварин і рослин, що були не відомі мені досі.

Я почав це обстеження 15 липня. Насамперед я попрямував до тієї бухточки, де причалював з плотами. Пройшовши дві милі вгору за течією, я переконався, що приплив не доходить далі, і, починаючи з цього місця і вище, вода в струмку була чиста й прозора. Внаслідок сухої пори року, струмок місцями якщо не пересох, то, у всякому разі, ледве струменів.

По берегах його тяглися красиві луки, рівні, гладкі, вкриті травою, а далі, — там, де низина поступово переходила на узвишшя і куди, слід було думати, не досягав розлив, — росло багато тютюну з високими і товстими стеблами. Там були й інші рослини, яких я раніше ніколи не бачив; цілком можливо, що я міг би отримати з них користь для себе, якби знав їхні властивості.

Я шукав кассаву, з кореня якої індіанці тих широт роблять борошно, але не знайшов. Я побачив також великі рослини, схожі на алое й цукровий очерет. Але я не знав, чи можна якось вживати алое; що ж стосується цукрового очерету, то він ріс у дикому стані, тому був поганої якості. На перший раз я задовольнився цими відкриттями і пішов додому, роздумуючи по дорозі про те, як би мені навчитися розпізнавати властивості і корисність плодів і рослин, які я знайду. Але мені не вдалося нічого придумати. Під час перебування в Бразилії я так мало звертав уваги на тамтешню флору, що не знав навіть звичайних польових рослин; у всякому разі мої відомості майже не знадобилися мені в теперішній скруті.

Наступного дня, 16-го, я вирушив тією ж дорогою, але пройшов трохи далі, туди, де кінчався струмок і луки і починалася більш лісиста місцевість. У цій частині острова я знайшов різні плоди, серед яких були дині (у великій кількості) і виноград. Виноградні лози вилися по стовбурах дерев, і їхні розкішні грона щойно дозріли. Це відкриття дещо здивувало мене і дуже втішило, однак, навчений досвідом, я поїв винограду з великою обережністю, згадавши, що під час перебування мого в Берберії там померло від дизентерії та лихоманки кілька невільників-англійців, що об’їлися виноградом. Але я придумав чудове застосування для цього винограду, а саме: висушити його на сонці і зробити з нього родзинки; я вирішив, що він служитиме мені смачними й корисними ласощами в той час, коли виноград уже відійде.

Я не повернувся додому цього дня; до слова сказати, це була перша моя ніч на острові, проведена поза домом. Як і в день аварії корабля, я виліз на дерево і чудово виспався, а на ранок продовжував свій обхід. Судячи з довжини долини, я пройшов ще чотири милі в колишньому напрямі, тобто на північ, порівнявшись з ланцюгом пагорбів на півночі і на півдні.

В кінці цього шляху було відкрите місце, що помітно знижувалося на захід. Джерельце, що пробивалося звідкись зверху, текло в протилежному напрямку, тобто на схід. Вся околиця зеленіла, цвіла і пахла ніби сад, висаджений руками людини, в якому кожна рослина блищала красою весняних шат.

Я спустився трохи в цю чарівну долину і з таємним задоволенням, хоча і не вільним від домішки смутку, що ніколи не залишав мене, подумав, що все це моє, я — цар і господар цієї землі; права мої на неї безперечні, і якщо б я міг перевести її в населену частину світу, вона стала б таким же безумовним надбанням мого роду, як маєток англійського лорда. Тут було багато кокосових пальм, апельсинових і лимонних дерев, але всі дикорослі, і лише на небагатьох з них були плоди, принаймні в той час. Проте я нарвав зелених лимонів, які були не тільки приємні на смак, але й дуже для мене корисні. Я пив потім воду з лимонним соком, і вона дуже мене освіжала і зміцнювала.

Мені випадало тепер багато роботи зі збором плодів і перенесенням їх додому, оскільки я вирішив запастися виноградом і лимонами на дощову пору року, яка наближалася.

З цією метою я зібрав виноград і склав його у велику купу в одному місці і в купу дещо меншу в іншому місці. Так само вчинив і з лимонами, склавши їх у третю купу. Потім узяв із собою трохи тих та інших плодів і вирушив додому, з тим, щоб прихопити мішок і віднести додому все інше.

Отже, я повернувся додому (так я буду тепер називати намет і печеру) після триденної відсутності, але до кінця цієї подорожі мій виноград абсолютно зіпсувався. Соковиті, важкі ягоди розчавили одна одну і стали абсолютно непридатними. Лимони добре збереглися, але я приніс їх дуже мало.

Наступного дня, 19-го, я знову вирушив у дорогу з двома невеликими мішками, в яких мав намір принести додому зібрані плоди. Як же був я вражений, коли, прийшовши на те місце, де у мене був складений виноград, побачив, що мої розкішні стиглі грона розкидані по землі, а соковиті ягоди частково об'їдені, частково розтоптані. Отже, тут господарювали якісь тварини, та які саме — я не знав.

Отже, переконавшись, що складати виноград у купи і потім перетягувати його в мішках неможливо, бо мій урожай виявиться частково знищеним, частково зіпсованим, я придумав інший спосіб. Нарвавши велику кількість винограду, я розвісив його на деревах так, щоб він міг сохнути на сонці. Що ж стосується лимонів, то я забрав їх з собою, скільки зміг підняти.

Повернувшись додому, я із задоволенням звертався думкою до плодоносної долини, відкритої мною. Уявляючи собі її мальовниче місце розташування, я думав про те, як добре вона захищена від вітрів, яка в ній велика кількість води й лісу, і дійшов висновку, що мною обрано для житла одне з найгірших місць на острові. Природно, що я став мріяти переселитися. Потрібно було тільки підшукати в цій квітучій плодоносній долині відповідне містечко і зробити його таким же безпечним, як моє теперішнє житло.

Ця думка міцно засіла в мене: краса долини приваблювала мене, і я довго тішився мріями про переселення. Але обговоривши це питання ретельніше і взявши до уваги, що тепер я живу на березі моря і, отже, маю хоч маленьку надію на сприятливу для мене зміну, я вирішив відмовитися від цього наміру. Той же злощасний талан, який заніс мене на цей острів, міг занести на нього й іншого нещасного. Звичайно, така випадковість була малоймовірна, але замкнутися серед пагорбів і лісів, у глибині острова, далеко від моря, означало заточити себе навіки і зробити звільнення для себе не тільки малоймовірним, але й просто неможливим.

Однак, я був настільки полонений цією долиною, що провів там майже весь кінець липня, і хоча, тверезо поміркувавши, вирішив не переносити свого житла на нове місце, все ж поставив там собі курінь, обгородив його наглухо подвійним тином, вищим від людського зросту, на міцних стовпах, а проміжок між тинами заклав хмизом; входив же і виходив по драбині, як і в старе житло. Таким чином, я і тут був у безпеці. Траплялося, що я ночував у своєму курені по дві-по три ночі підряд. «Тепер у мене є будинок на березі моря і дача в лісі», — казав я собі. Роботи на ній зайняли у мене весь час до початку серпня.

Я тільки-но доробив огорожу і почав насолоджуватися плодами своєї праці, як полили дощі, і мені довелося перебратися у своє старе гніздо. Правда, я і на новому місці поставив дуже хороший намет, зроблений з вітрила, але тут у мене не було ні гори, яка захищала б мене від вітрів, ні печери, куди б я міг сховатися, коли зливи ставали надто сильними.

До початку серпня, як сказано, я закінчив добудовувати курінь і днів зо два-три відпочивав. Третього серпня я помітив, що розвішані мною грона винограду абсолютно висохли на сонці й перетворилися на чудові родзинки. Того ж дня я почав знімати їх з дерев і добре зробив, бо інакше їх би попсувало дощем і я позбувся б більшої частини своїх зимових запасів: у мене сушилося більше двохсот великих грон. Щойно все було зібрано і здебільшого перенесено в печеру, почалися дощі, і з 14 серпня до половини жовтня йшли майже безупинно день у день. Іноді лило так сильно, що я по кілька днів не висовував носа з печери.

У цей період дощів я був здивований несподіваним збільшенням свого сімейства. Одна з моїх кішок давно вже пропадала; я не знав, втекла вона чи здохла, і дуже через неї журився, як раптом наприкінці серпня вона повернулася з трьома кошенятами. Це дуже мене здивувало, оскільки обидві мої кішки були самками. Правда, я бачив на острові диких котів (як я їх називав) і навіть підстрелив одного, але мені здавалося, що ці звірі зовсім іншої породи, ніж наші європейські кішки, а між тим кошенята, яких привела з собою моя кішка, були як дві краплі води схожі на свою матір. Від цих трьох кошенят у мене розвелося таке незліченне потомство, що я був змушений винищувати кішок, як шкідливих звірів, і гнати їх подалі від свого будинку.

З 14 по 26 серпня дощі не припинялися, і я майже не виходив з дому, бо тепер дуже боявся промокнути. Тим часом, поки я відсиджувався в печері, очікуючи ясної погоди, мої запаси провізії стали виснажуватися, так що два рази я навіть ризикнув вийти на полювання. Першого разу вбив козу, згодом, 26 (це був останній день мого ув'язнення), упіймав величезну черепаху, і це був для мене цілий бенкет. У той час моя їжа розподілялася так: на сніданок гроно винограду, на обід шматок козлятини або черепашачого м'яса (смаженого, оскільки, на моє нещастя, мені ні в чому було варити чи тушкувати м'ясо й овочі), на вечерю — два або три черепашачих яйця.

Протягом дванадцяти днів, які я просидів у печері, ховаючись від дощу, я щодня по дві-три години присвячував земляним роботам, розширюючи свою печеру. Я прокопував її все далі в одну сторону доти, поки не вивів хід назовні, за огорожу. Я влаштував там двері, через які міг вільно виходити та входити, не вдаючись до драбини. Зате я не був такий спокійний, як раніше: перш моє житло було з усіх боків загороджено, тепер доступ до мене був відкритий. Втім, мені нема кого боятися на моєму острові, де я не бачив жодної тварини, більшої за козу.

30 вересня. Отже, я дожив до сумної річниці своєї появи на острові: я порахував зарубки на стовпі, і виявилося, що я живу тут уже триста шістдесят п'ять днів. Присвятив цей день суворому посту і виділив його для релігійних справ.

Весь цей рік я не дотримувався недільних днів. Оскільки спочатку у мене не було ніякого релігійного почуття, то помалу я перестав відзначати неділі довшим карбом на стовпі; таким чином, у мене сплутався рахунок тижнів, і я не пам'ятав добре, коли який день. Але підрахувавши, як сказано, кількість днів, проведених на острові, і побачивши, що я прожив на ньому рівно рік, я розділив цей рік на тижні, відзначивши кожен сьомий день як неділю. Згодом виявилося, однак, що я пропустив один чи два дні.

Десь у цей час мій запас чорнила став підходити до кінця. Доводилося витрачати його економніше; тому я припинив щоденні записи і став відзначати лише видатні події свого життя.

У цей час я звернув увагу, що дощова пора року абсолютно чітко чергується з періодом бездощів'я, і, таким чином, міг завчасно підготуватися до дощів і посухи. Але свої знання я купував дорогою ціною; те, про що я зараз розповім, служить однією з найсумніших ілюстрацій цього. Я вже згадував вище, наскільки був уражений несподіваною появою біля мого будинку кількох сортів рису та ячменю, які, як мені здавалося, виросли самі по собі. Пригадую, було близько тридцяти сортів рису і сортів двадцять ячменю. І ось після дощів, коли сонце перейшло в південну півкулю, я вирішив, що настав саме слушний час для посіву.

Я скопав, як міг, невеликий клаптик землі дерев'яною лопатою, розділив його навпіл і засіяв одну половину рисом, іншу ячменем, але під час посіву мені спало на думку, що краще на перший раз не висівати все насіння, бо я все-таки не знаю напевно, коли треба сіяти. І я посіяв близько двох третин всього запасу зерна, залишивши по жменьці кожного сорту про запас.

Великим було для мене щастям, що я проявив обережність, бо з першого мого посіву жодне зерно не зійшло; настали сухі місяці, і з того дня, як я засіяв своє поле, вологи зовсім не було і зерно не могло зійти. Згодом же, коли почалися дощі, воно зійшло, ніби я щойно його посіяв.

Бачачи, що мій перший посів не сходить, що я цілком природно пояснив посухою, я став шукати іншого місця з більш вологим ґрунтом, щоб влаштувати новий дослід. Я розпушив новий клаптик землі біля свого куреня і посіяв тут залишки зерна. Це було в лютому, незадовго до весняного рівнодення. Березневі та квітневі дощі рясно напоїли землю: насіння зійшло чудово й дало щедрий урожай. Та оскільки насіння у мене залишилося дуже мало і я не зважився засіяти усе, то й урожай вийшов невеликий, — не більше половини пеку[5] кожного сорту зерна. Зате я був тепер досвідченим господарем і точно знав, яка пора найбільше сприятлива для посіву, і щорічно я можу сіяти двічі і, отже, отримувати два врожаї.

Доки ріс мій хліб, я зробив маленьке відкриття, яке згодом стало мені в нагоді. Щойно припинилися дощі і погода встановилася — це було приблизно в листопаді — я подався на свою лісову дачу, де знайшов все в такому ж вигляді, як залишив, незважаючи на те, що не був там кілька місяців. Подвійний тин, поставлений мною, був не тільки цілий, але всі його кілки, на які я брав молоді деревця, що росли поблизу, пустили довгі пагони, абсолютно так, як пускає їх верба, якщо у неї зрізати верхівку. Я не знав, що це за дерева, і був дуже приємно здивований, побачивши, що моя огорожа зазеленіла. Я підстриг всі деревця, намагаючись надати їм по можливості однакової форми. Важко повірити, як гарно розрослися вони за три роки. Незважаючи на те, що обгороджене місце мало до двадцяти п'яти ярдів у діаметрі, дерева — так я можу їх тепер називати — скоро покрили його своїми гілками і давали густу тінь, в якій можна було сховатися від сонця у спекотний період.

Це навело мене на думку нарубати ще кілька таких же колів і вбити їх півколом уздовж огорожі мого старого житла. Так я і зробив. Я встромив їх у два ряди, ярдів на вісім відступивши від колишньої огорожі. Вони прийнялися, і незабаром у мене утворився живопліт, який спочатку ховав мене від спеки, а згодом послужив захистом, про що я розповім дещо пізніше.

За моїми спостереженнями, на острові пори року слід розділити не стільки на холодні й теплі, як вони діляться у нас в Європі, а на дощові й сухі, приблизно таким чином.

Дощі: сонце стоїть у зеніті або майже в зеніті — з половини лютого до половини квітня.

Посуха: сонце переміщається на північ — з половини квітня до половини серпня.

Дощі: сонце знову стоїть у зеніті — з половини серпня до половини жовтня.

Посуха: сонце переміщається на південь — з половини жовтня до половини лютого.

Дощова пора року може бути довшою чи коротшою залежно від напрямку вітру, але загалом наведений поділ правильний. Пересвідчившись, наскільки шкідливе для здоров'я перебування під відкритим небом під час дощу, я тепер щоразу перед початком дощів завчасно запасався провізією, щоб виходити рідше, і просиджував вдома майже всі дощові місяці.

Я використовував цей час для роботи, яку можна було робити, не покидаючи своєї оселі. У моєму господарстві бракувало ще дуже багатьох речей, а щоб зробити їх, потрібна була наполеглива праця і неабияка старанність. Я, наприклад, багато разів намагався сплести кошик, та всі прути, які я міг дістати для цього, були такими ламкими, що у мене нічого не виходило. У дитинстві я дуже любив ходити до одного кошикаря, що жив по сусідству від нас, і дивитися, як він працює. Тепер це стало мені в нагоді. Як загалом усі діти, я був дуже пильний і спостережливий. Я побачив, як плетуть кошики, і часто навіть допомагав кошикареві, так що тепер мені не вистачало тільки матеріалу, щоб приступити до роботи. Раптом мені спало на думку, чи не згодяться для кошика гілки тих дерев, з яких я нарубав колів і які потім проросли; адже у цього дерева мали бути пружні, гнучкі гілки, як у нашої англійської верби чи лози. І я вирішив спробувати.

Наступного ж дня я подався на свою дачу, як я називав житло в долині, зрізав там кілька гілочок того дерева, вибираючи найтонші, і переконався, що вони якнайкраще годяться для моєї мети. Наступного разу я прийшов із сокирою, щоб відразу нарубати, скільки мені потрібно. Шукати мені не довелося, оскільки дерева тієї породи росли тут скрізь. Нарубавши прутів, перетягнув їх за огорожу і взявся сушити, а коли ті підсохли, переніс їх до печери. У найближчий дощовий сезон я взявся до роботи і сплів багато кошиків для носіння землі, укладання речей і для різних інших потреб. Правда, у мене вони не вирізнялися витонченістю, та, у всякому разі, були придатними для своєї мети. Відтоді я ніколи я не забував поповнювати свій запас кошиків: в міру того, як старі розвалювалися, я плів нові. Особливо я запасався міцними глибокими кошиками для зберігання в них зерна, замість мішків, в очікуванні, що у мене накопичиться велика його кількість.

Покінчивши з цими труднощами, на подолання якого у мене пішла сила-силенна часу, я став придумувати, як мені вирішити ще дві проблеми. У мене не було посуду для зберігання рідини, якщо не враховувати двох діжок, які були зайняті ромом, та кількох пляшок і бутелів, у яких я тримав воду й спирт. У мене не було жодного горщика, в якому можна було б щось зварити. Правда, я прихопив з корабля великий казан, але він був занадто великий для того, щоб варити в ньому суп і тушкувати м'ясо. Інша річ, про яку я часто мріяв, була люлька, але я не вмів зробити її. Однак, врешті-решт, я придумав, чим її замінити.

Все літо, тобто всю суху пору року я був зайнятий спорудженням живоплоту навколо свого старого житла і плетінням кошиків. Але тут з'явилася нова справа, яка відняла в мене більше часу, ніж я розраховував їй приділити.

Вище я вже говорив, що мені дуже хотілося обійти весь острів і що кілька разів я доходив до струмка й далі, до того місця долини, де я збудував свій курінь і звідки відкривався вид на море по іншу сторону острова. І ось я нарешті зважився пройти весь острів упоперек і дістатися до протилежного берега. Я взяв рушницю, топірець, більше ніж завжди пороху, дробу і куль, прихопив про запас два сухарі й велике гроно винограду і пустився в дорогу в супроводі собаки. Пройшовши те місце долини, де стояв мій курінь, я побачив попереду на заході море, а далі виднілася смуга землі. Був яскравий сонячний день, і я добре розрізняв землю, але не міг визначити, материк це чи острів. Ця земля була високим плоскогір'ям, тягнулася із заходу на південний захід і була дуже далеко (за моїми розрахунками, миль на сорок чи на шістдесят) від мого острова.

Я не мав поняття, що це за земля, і міг сказати тільки одне: що це, мабуть, якась частина Америки, яка лежить, імовірно, недалеко від іспанських володінь. Цілком можливо, що земля ця була населена дикунами і якщо б я потрапив туди замість свого острова, моє становище було б ще гіршим. І щойно у мене з'явилася ця думка, я перестав мучитися безплідними жалями, навіщо мене викинуло саме сюди, схилився перед волею Провидіння, яке, як я починав тепер вірити й усвідомлювати, завжди і все влаштовує на краще.

До того ж, поміркувавши гарненько, я зрозумів: якщо відкрита мною земля складає частину іспанських володінь, то, рано чи пізно, я неодмінно побачу якийсь корабель, що йде туди або звідти. Якщо ж це не іспанські володіння, то це берегова смуга, що лежить між іспанськими володіннями і Бразилією, населена виключно дикунами, і притому найлютішими — канібалами або людоїдами, які вбивають і з'їдають усіх, хто потрапляє їм до рук.

Розмірковуючи таким чином, я, не поспішаючи, посувався вперед. Ця частина острова здалася мені набагато привабливішою за ту, в якій я оселився: скрізь, куди не глянеш, зелені луки з розмаїттям квітів, красиві гаї. Я помітив тут безліч папуг, і мені захотілося впіймати одного з них: я розраховував приручити його і навчити говорити зі мною. Після багатьох марних спроб мені вдалося зловити пташеня, оглушивши його палицею; я привів його до тями і приніс додому. Але знадобилося кілька років, перш ніж папуга заговорив; тим не менше, я все-таки домігся, що він називав мене на ім’я. З ним стався один кумедний випадок, який насмішить читача свого часу.

Я був дуже задоволений обходом. У низині, на луках, мені траплялися зайці (або схожі на них тварини) і багато лисиць; але ці лисиці дуже відрізнялися від своїх родичів, яких мені траплялося бачити раніше. Мені не подобалося їх м'ясо, хоча я і підстрелив кілька штук. Втім у цьому не було й потреби: їжі мені не бракувало. Можна навіть сказати, що я харчувався дуже добре. Я завжди міг мати будь-який з трьох сортів м'яса: козлятину, голубів або черепаху, а з додаванням родзинок виходив і зовсім розкішний стіл, якого, мабуть, не забезпечує і Ліденгольський ринок. Таким чином, хоч яким плачевним було моє становище, все-таки мені було за що дякувати Богові: я не тільки не знав голоду, але їв удосталь і міг навіть ласувати.

Під час цієї подорожі я проходив не більше двох миль на день, якщо рахувати по прямій лінії; але я так багато кружляв, оглядаючи місцевість в надії, чи не зустріну чогось нового, що добирався до місця ночівлі дуже втомленим. Спав я зазвичай на дереві, а іноді, якщо знаходив відповідне місце між деревами, влаштовував огорожу з колів, встромляючи їх від дерева до дерева, так що ніякий хижак не міг підійти, не розбудивши мене.

Дійшовши до берега моря, я остаточно переконався, що вибрав для поселення найгіршу частину острова. На своєму боці я за півтора року спіймав тільки трьох черепах; тут же весь берег був усіяний ними. Крім того, тут була незчисленна безліч птахів різних порід, серед інших — пінгвіни. Були такі, яких я ніколи не бачив, і такі, назв яких я не знав. М'ясо багатьох з них виявилося дуже смачним.

Я міг би, якби хотів, настріляти птаці, але я беріг порох і дріб і волів полювати на кіз, бо в них було найкраще м'ясо. Та хоча тут було багато кіз — набагато більше, ніж у моїй частині острова, — до них було дуже важко підібратися, бо місцевість тут була рівна і вони помічали мене набагато швидше, ніж коли я був на пагорбах.

Безперечно, цей берег був набагато привабливіший від мого, і тим не менше я не мав ні найменшого бажання переселятися. Проживши у своєму гнізді більше півтора року, я до нього звик; тут же я почувався, так би мовити, на чужині, і мене тягнуло «додому». Пройшовши вздовж берега на схід, мабуть, миль дванадцять чи близько того, я вирішив, що пора повертатися. Я увіткнув у землю високу віху, щоб помітити місце, оскільки вирішив, що наступного разу прийду сюди з іншого боку, тобто зі сходу від свого житла, і, таким чином, закінчу огляд острова.

Я хотів повернутися іншою дорогою, вважав, що завжди зможу окинути поглядом весь острів і не заблукаю. Однак, я помилився в розрахунку. Відійшовши від берега не більше двох-трьох миль, я опустився в широку улоговину, яку з усіх боків і так тісно обступали пагорби, порослі густим лісом, що не було жодної можливості озирнутися. Я міг би тримати шлях за сонцем, але для цього треба було чітко знати його розташування в цей час дня.

На моє горе, погода була похмура. Не бачачи сонця протягом трьох або чотирьох днів, я блукав, марно відшукуючи дорогу. Зрештою, я змушений був вийти знову до берега моря, на те місце, де стояла моя віха, і звідти повернувся додому колишнім шляхом. Йшов я, не поспішаючи, часто перепочивав, оскільки стояли страшенно спекотні дні, а на мені було багато важких речей — рушниця, набої, сокира.

Під час цієї подорожі мій собака сполохав козеня й накинувся на нього; але я вчасно підбіг і відібрав його живим. Мені хотілося взяти його із собою: я давно вже мріяв приручити кількох козенят і розвести стадо ручних кіз, щоб забезпечити себе м'ясом на той час, коли у мене вийдуть всі запаси пороху й дробу.

Я зробив козеняті нашийник і з деякими труднощами повів його на мотузці (мотузку я звив з волокон від старих канатів і завжди носив її з собою). Діставшись до свого куреня, я пересадив козеня за огорожу і там залишив, бо мені кортіло дістатися швидше додому, де я не був уже більше місяця.

Не можу висловити, з яким відчуттям задоволення я повернувся на старі терени і розтягнувся у своєму гамаку. Ця подорож і безпритульне життя настільки мене виснажили, що мій «будинок», як я його називав, здався мені цілком упорядкованим житлом: тут мене оточувало стільки зручностей і було так затишно, що я вирішив ніколи більше не йти з нього далеко, доки мені судилося залишатися на цьому острові.

З тиждень я відпочивав і від'їдався після своїх поневірянь. Велику частину цього часу я був зайнятий важкою справою: облаштовував клітку для свого Попки, який ставав зовсім ручним і дуже зі мною подружився. Потім я згадав про своє бідне козеня, яке залишив у своїй огорожі, і зважився сходити за ним. Я застав його там, де залишив, та воно й не могло піти; воно майже помирало від голоду. Я нарубав гіллячок, які трапилися мені під руку, і перекинув йому за огорожу. Коли воно поїло, я хотів вести його на мотузці, як раніше, але від голоду воно до того присмирніло, що побігло за мною, як собака. Я завжди годував його сам, і воно стало таким ласкавим і ручним, що увійшло в сім'ю моїх домашніх тварин і згодом ніколи не відходило від мене.

Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, і знову я урочисто відсвяткував 30 вересня — другу річницю свого перебування на острові. Надії на порятунок у мене було так само мало, як і в момент прибуття сюди. Весь день 30 вересня я провів у благочестивих роздумах, смиренно і з вдячністю згадуючи ту милість, яка була послана мені в моїй самоті і без якої моє становище було б нескінченно сумним.

Тепер, нарешті, я чітко відчував, наскільки моє теперішнє життя, з усіма його стражданнями й негараздами, щасливіше від того ганебного, сповненого гріхом, огидного життя, яке я вів колись. Все в мені змінилося: горе і радість я розумів тепер зовсім інакше; не ті були в мене бажання, пристрасті втратили свою гостроту; те, що в момент мого прибуття сюди і навіть протягом цих двох років було мені насолодою, тепер не існувало.

Такий був стан мого духу, коли почався третій рік мого ув'язнення. Я не хотів втомлювати читача дрібними подробицями, і тому другий рік мого життя на острові описаний у мене не так докладно, як перший. Все ж таки треба сказати, що й цього року я рідко залишався бездіяльним. Я суворо розподілив свій час відповідно до занять, якими я займався протягом дня. На першому плані стояли релігійні обов'язки і читання Священного Писання, яким я незмінно відводив час тричі на день. Другою зі щоденних моїх справ було полювання, що займало у мене години по три щоранку, коли не було дощу. Третьою справою було сортування, сушіння й приготування убитої чи спійманої дичини; на цю роботу йшла більша частина дня. При цьому слід взяти до уваги, що, починаючи з полудня, коли сонце підходило до зеніту, була така гнітюча спека, що не було можливості навіть рухатися, потім залишалося ще не більше чотирьох вечірніх годин, які я міг приділити роботі. Траплялося й так, що я міняв години полювання та домашніх занять: вранці працював, а перед вечором виходив на полювання.

У мене не тільки було мало часу, який я міг присвячувати роботі, але вона коштувала мені також неймовірних зусиль і посувалася дуже повільно. Скільки годин втрачав я через відсутність інструментів, помічників і через брак вправності! Так, наприклад, я витратив сорок два дні тільки на те, щоб зробити дошку для довгої полиці, яка була потрібна для мого льоху, тим часом, як два теслі, маючи необхідні інструменти, випилюють з одного дерева шість таких дощок за півдня.

Процедура була така: я вибрав велике дерево, бо мені потрібна була велика дошка. Три дні я рубав це дерево і два дні обрубував з нього гілки, щоб отримати колоду. Уже й не знаю, скільки часу я обтісував і застругував його з обох боків, поки вага його не зменшилася настільки, що його можна було зрушити з місця. Тоді я обтесав одну сторону начисто по всій довжині колоди, потім перевернув її цією стороною вниз й обтесав таким же чином іншу. Цю роботу я продовжував доти, поки не отримав рівну і гладку дошку, завтовшки близько трьох дюймів. Читач може судити, якої праці коштувала мені ця дошка. Але завзятість і труд допомогли мені довести до кінця як цю роботу, так і багато інших. Я навів ці подробиці, щоб пояснити, чому у мене йшло так багато часу на порівняно невелику роботу, тобто невелику за умови, якщо у вас є помічник та інструменти, але вимагає величезного часу й зусиль, якщо робити її самому і ледь не голими руками.

Незважаючи на все це, я терпінням і працею довів до кінця всі справи, до яких змушували обставини, як видно буде з наступного.

У листопаді та грудні я чекав урожаю ячменю і рису. Засіяна мною ділянка була невелика, бо, як уже сказано, у мене внаслідок посухи пропав весь посів першого року і залишалося не більше половини пеку кожного сорту зерна. Цього разу урожай обіцяв бути чудовим; як раптом я зробив відкриття, що знову ризикую втратити весь збір, оскільки моє поле спустошується численними ворогами, від яких важко вберегтися. Ці вороги були, по-перше, кози, по-друге, ті звірята, яких я назвав зайцями. Очевидно, стеблинки рису і ячменю припали їм до смаку; вони днювали й ночували на моєму полі й під'їдали сходи, не даючи їм можливості викинути колос.

Проти цього був лише один засіб: обгородити все поле, що я і зробив. Але ця робота коштувала мені великих сил, головним чином, тому, що треба було поспішати. Втім, моє поле було таких скромних розмірів, що через три тижні огорожа була готова. Удень я відлякував ворогів пострілами, а на ніч прив'язував до огорожі собаку, який гавкав цілу ніч безперервно. Завдяки цим заходам обережності ненажерливі тварини пішли з цього місця; мій хліб чудово заколосився і став швидко дозрівати.

Але як колись, поки хліб був зеленим, мене розоряли чотириногі, так тепер, коли він заколосився, почали розоряти птиці. Якось, обходячи свою ріллю, я побачив, що біля неї кружляють цілі зграї пернатих, мабуть, караулячи, коли я піду. Я зараз же випустив у них заряд дробу (бо завжди носив із собою рушницю), але не встиг я вистрілити, як із самої ріллі піднялася інша зграя, яку я спочатку не помітив.

Це не на жарт схвилювало мене. Я передбачав, що ще кілька днів такого грабунку — і пропадуть всі мої надії; отже, я голодуватиму, і мені ніколи не вдасться зібрати врожай. Я не міг придумати, чим зарадити горю. Проте вирішив за будь-яку ціну відстояти свій хліб, хоча б мені довелося пильнувати його вдень і вночі. Але спочатку я обійшов все поле, щоб упевнитися, чи багато шкоди завдали мені птиці. Виявилося, що хліб добряче попсований, та оскільки зерно ще не зовсім дозріло, то втрата була б невеликою, якщо б вдалося зберегти решту.

Я зарядив рушницю і зробив вигляд, що йду з поля (я бачив, що птахи сховалися на найближчих деревах і чекають, щоб я пішов). Дійсно, ледве я зник з їхньої уваги, як ці злодюжки стали спускатися на поле одна за одною.

Це так мене розсердило, що я не міг стерпіти й не дочекався, поки їх спуститься побільше. Я знав, що кожне зернятко, яке вони з'їдять тепер, може принести з часом цілий пек хліба. Підбігши до загорожі, я вистрілив: троє птахів залишилося на місці. Того тільки мені й треба було: я підняв усіх трьох і вчинив з ними, як роблять у нас в Англії зі злодіями-рецидивістами, а саме: повісив їх для остраху інших. Неможливо описати, яку вражаючу дію справив цей захід: не тільки жодна птиця не сіла більше на поле, але всі відлетіли з моєї частини острова, принаймні, я не бачив жодної за весь час, поки три опудала висіли на жердині. Легко уявити, наскільки я був цьому радий. До кінця грудня — час другого збору хліба — ячмінь і рис поспіли, і я зібрав урожай.

Перед жнивами я потерпав, не маючи ні коси, ні серпа, єдине, що я міг зробити — це скористатися для цієї роботи широким тесаком, узятим мною з корабля разом з іншою зброєю. Втім, урожай мій був такий невеликий, що зібрати його не становило великих труднощів, та й збирав я його особливим способом: зрізував тільки колоски, які носив у великому кошику, а потім перетер їх руками. У результаті з половини пеку насіння кожного сорту вийшло близько двох бушелів[6] рису і понад два з половиною бушелі ячменю, звичайно, за приблизним підрахунком, оскільки у мене не було мірила. Така удача дуже мене підбадьорила: тепер я міг сподіватися, що з часом у мене буде, з Божою допомогою, постійний запас хліба. Але переді мною постали нові труднощі. Як змолоти зерно чи перетворити його в борошно? Як просіяти борошно?

Як зробити з нього тісто? Як, нарешті, спекти з тіста хліб? Нічого цього я не вмів. Всі ці труднощі у поєднанні з бажанням відкласти про запас побільше насіння, щоб забезпечити себе хлібом, наштовхнули мене на рішення не чіпати врожаю цього року, залишивши його на насіння, а тим часом присвятити всі робочі години і докласти всі старання для вирішення головного завдання, тобто перетворення зерна на хліб.

Тепер про мене можна було буквально сказати, що я заробляю свій хліб. Дивно, як мало людей замислюється над тим, скільки треба зробити різних дрібних справ для приготування тільки найпростішого продукту нашого харчування — хліба.

Завдяки саме первісним умовам життя всі ці труднощі гнітили мене і гнітили все сильніше й сильніше, починаючи з тієї хвилини, коли я зібрав першу жменю зерен ячменю й рису, що так несподівано виросли біля мого житла.

По-перше, у мене не було ні плуга для оранки, ні навіть заступа чи лопати, щоб хоч якось скопати землю. Як вже було сказано, я подолав цю перешкоду, зробивши дерев'яну лопату. Але який інструмент, така й робота. Не говорячи вже про те, що моя лопата, не будучи оббита залізом, служила дуже недовго (хоча, щоб зробити її, мені знадобилося багато днів), працювати нею було важче, ніж залізною, і сама робота виходила набагато гіршою.

Однак, я з цим змирився: озброївшись терпінням і не переймаючись якістю своєї роботи, я продовжував копати. Коли зерно було посіяне, нічим було заборонувати його. Довелося замість борони возити по полю велику важку гілляку, яка, втім, тільки дряпала землю.

А скільки різних справ мені довелося переробити, поки хліб ріс і дозрівав: треба було обнести поле огорожею, пильнувати його, потім жати, збирати, молотити (тобто перетирати в руках колоски, щоб відокремити зерно від полови). До того ж мені потрібні були: млин, щоб змолоти зерно; сита, щоб просіяти борошно; сіль і дріжджі, щоб замісити тісто; піч, щоб випекти хліб. Проте, як побачить читач, я обійшовся без всіх цих речей. Мати хліб було для мене неабиякою нагородою й насолодою. Все це вимагало від мене важкої і наполегливої праці, але іншого виходу не було. Час мій було розподілено, і я займався цією роботою по кілька годин щодня. Оскільки я вирішив не витрачати зерна доти, поки його не накопичиться більше, то в мене було попереду шість місяців, які я міг цілком присвятити винаходу і виготовленню знарядь, необхідних для переробки зерна на хліб. Але спочатку треба було приготувати під посів більшу ділянку землі, бо тепер у мене було стільки насіння, що я міг засіяти більше акра[7]. Ще раніше я зробив лопату, що забрало в мене цілий тиждень. Нова лопата змусила мене засмутитися: вона була важка, і нею було вдвічі важче працювати. Як би там не було, я скопав своє поле і засіяв дві великі й рівні ділянки землі, які вибрав якомога ближче до свого дому й обгородив частоколом з того дерева, яке так легко приймалося. Таким чином, через рік мій частокіл мав перетворитися на живопліт, майже не вимагаючи підправляння. Все разом — оранка землі і спорудження огорожі — зайняло у мене не менше трьох місяців, оскільки більша частина роботи припала на дощову пору, коли я не міг виходити з дому.

У ті дні, коли йшов дощ і мені доводилося сидіти в печері, я робив іншу необхідну роботу, намагаючись між справою розважатися розмовами зі своїм папугою. Скоро він уже знав своє ім'я, а потім навчився досить голосно вимовляти його. «Попка» було перше слово, яке я почув на моєму острові, так би мовити, з чужих вуст. Але розмови з Попкою, як уже сказано, були для мене не роботою, а тільки розвагою у праці. У той час я був зайнятий дуже важливою справою. Давно вже я намагався тим чи іншим способом виготовити собі глиняний посуд, якого я сильно потребував, але зовсім не знав, як зробити його. Я не сумнівався, що зумію виліпити щось на зразок горщика, якщо тільки мені вдасться знайти хорошу глину. Що ж стосується обпалення, то я вважав, що в жаркому кліматі для цього достатньо сонячного тепла і що, підсохнувши на сонці, посуд буде настільки міцним, що можна буде брати його в руки і зберігати в ньому всі припаси, які треба тримати в сухому вигляді. І ось я вирішив виліпити кілька глечиків більшого розміру, щоб зберігати в них зерно, борошно і т. ін.

Уявляю, як посміявся б наді мною (а можливо, й пожалів би мене) читач, якщо б я повідав, як невміло я замісив глину, які незграбні й потворні вироби виходили у мене, скільки моїх витворів розвалилося від того, що глина була занадто пухка і не витримувала власної ваги, скільки інших потріскалося від того, що я поспішив виставити їх на сонце, і скільки розсипалося на дрібні шматки при першому ж дотику до них (як до, так і після просушування). Досить сказати, що після двомісячної невтомної роботи, коли я, нарешті, знайшов глину, накопав її, приніс додому і почав працювати, у мене вийшло тільки дві великих потворних глиняних посудини, бо глечиками їх не можна було назвати.

Коли мої горщики добре висохли і затверділи на сонці, я обережно підняв їх один за іншим і поставив кожен у велику корзину, яку сплів спеціально для цього. У порожній простір між горщиками і кошиками я напхав рисової і ячмінної соломи. Щоб горщики ці не відсиріли, я відвів їх для зберігання сухого зерна, а з часом, коли воно буде перемелене, під борошно.

Хоча великі вироби з глини вийшли у мене невдалими, справа пішла значно краще з дрібним посудом: круглими горщиками, тарілками, кружками, казанками і подібними штучками (сонячний жар обпікав їх і робив досить міцними).

Але головна моя мета все ж не була досягнута: мені потрібен був посуд, який не пропускав би воду і витримував би вогонь, а цього якраз я і не міг домогтися. Та якось я розвів великий вогонь, щоб приготувати собі м'ясо. Коли м'ясо підсмажилося, я хотів загасити вугілля і знайшов серед нього черепок від розбитого глиняного горщика, що випадково потрапив у вогонь: він затвердів, як камінь, і став червоним, як цегла. Я був приємно вражений цим відкриттям і сказав собі: якщо черепок так затвердів від вогню, то з таким же успіхом можна обпалити на вогні й цілу посудину.

Це змусило мене подумати про те, як розвести вогонь для обпалення горщиків. Я не мав жодного поняття про печі для випалювання вапна, якими користуються гончарі, і нічого не чув про муравління свинцем, хоча в мене знайшлося б для цієї мети трохи свинцю. Поставивши на купу гарячої золи три великі глиняні горщики і на них три дещо менші, я обклав їх навколо і зверху дровами й хмизом і розвів вогонь. У міру того, як дрова прогоряли, я підкладав нові поліна, поки мої горщики не прожарилися наскрізь, причому жоден з них не розколовся. У цьому розпеченому стані я тримав їх у вогні годин п'ять чи шість, як раптом помітив, що один з них почав плавитися, хоча залишився цілий: це розплавився від жару змішаний з глиною пісок, який перетворився б на скло, якби я продовжував нагнітати його. Я поступово збавив вогонь, і червоний колір горщиків став менш яскравий. Я сидів біля них цілу ніч, щоб не дати вогню занадто швидко згаснути, і до ранку в моєму розпорядженні було три дуже хороших, хоча й не дуже гарних, глиняних глечики і три горщики, так добре обпалених, що краще не можна й бажати, і в тому числі один муравлений розплавленим піском.

Годі й казати, що після цього досвіду у мене вже не було нестатку в глиняному посуді. Але мушу зізнатися, за зовнішнім виглядом мій посуд залишав бажати кращого. Та й чи можна цьому дивуватися? Адже я робив його таким же способом, як діти роблять пасочки з болота або як роблять пироги жінки, які не вміють замісити тісто.

Думаю, жодна людина у світі не відчувала такої радості з приводу настільки пересічної речі, якої зазнав я, коли переконався, що мені вдалося зробити цілком вогнетривкий глиняний посуд. Я ледве міг дочекатися, коли мої горщики охолонуть, щоб можна було налити в один з них води і зварити в ньому м'ясо. Все вийшло чудово: я зварив собі зі шматка козеняти дуже хорошого супу, хоча в мене не було ні вівсяної муки, ні інших приправ, які зазвичай кладуть туди.

Наступною моєю проблемою було придумати, як зробити кам'яну ступку, щоб розмелювати чи, вірніше, товкти в ній зерно; маючи тільки пару своїх рук, не можна було й думати про такий складний витвір мистецтва, як млин. Я був у великій скруті, щоб вийти з цього становища; у ремеслі каменотеса я був круглим неуком, і, крім того, у мене не було інструментів. Не один день витратив я на пошуки відповідного каменю, тобто досить твердого й такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглиблення, але нічого не знайшов. На моєму острові були, правда, великі стрімчаки, але від них я не міг ні відколоти, ні відламати потрібний шматок. До того ж ці стрімчаки були із досить крихкого пісковика; при битті важким товкачем камінь почав би неодмінно кришитися, і зерно засмічувалося б піском. Таким чином, втративши багато часу на безплідні пошуки, я відмовився від кам'яної ступки і вирішив пристосувати для цієї мети велику колоду з твердого дерева, яку мені вдалося знайти набагато швидше. Зупинивши свій вибір на колоді такого розміру, що я насилу міг її зрушити, я обтесав її сокирою, щоб надати потрібної форми, а потім, з величезним трудом, випалив у ній заглиблення, на зразок того, як бразильські червоношкірі роблять човна. Завершивши зі ступкою, я витесав великий важкий товкач із так званого залізного дерева. І ступку, і товкач я приберіг до наступного врожаю, який вирішив уже перемолоти чи, вірніше, перетовкти на борошно, щоб готувати з нього хліб.

Інша проблема полягала в тому, як зробити сито або решето для очищення борошна від полови й сміття, без чого неможливо було готувати хліб. Завдання було дуже складне, і я не знав навіть, як до нього підступитися. У мене не було для цього ніякого матеріалу: ні серпанку, ні рідкої тканини, через яку можна було б пропускати борошно. Від полотняної білизни у мене залишалося саме лахміття; була козяча шерсть, але я не вмів ні прясти, ні ткати, а якщо б і вмів, то все одно у мене не було ні прядки, ні верстата. На кілька місяців справа зупинилася зовсім, і я не знав, що робити. Нарешті я згадав, що між матроськими речами, взятими мною з корабля, було кілька шийних хусточок з перкалю чи мусліну. З них я і зробив собі три сита, правда, маленьких, але цілком придатних для роботи. Ними я обходився кілька років; про те ж, як я влаштувався згодом, розповім далі.

Тепер слід було подумати про те, як я пектиму хліб, коли буде готове борошно. Насамперед у мене зовсім не було закваски; оскільки і замінити її було нічим, то я перестав ламати голову над цим. Але облаштування печі сильно ускладнювало все. Проте, нарешті, я знайшов вихід: виліпив з глини кілька великих круглих посудин, дуже широких, але дрібних, а саме: близько двох футів в діаметрі і не більше дев'яти дюймів у глибину, блюда ці я гарненько обпік на вогні і сховав у комору. Коли прийшла пора пекти хліб, я розвів великий вогонь у печі, яку виклав чотирикутними добре обпаленими плитами (також власного виробництва). Втім, чотирикутними їх, мабуть, краще не називати. Дочекавшись, щоб дрова перегоріли, я розгріб вугілля по всій печі і дав йому полежати деякий час, поки піч не розжарилася. Тоді я відгріб весь жар набік, помістивши на печі свої хлібини, накрив їх глиняним блюдом, перекинувши його догори дном, і загорнув гарячим вугіллям. Хлібини випеклися, як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису і пудинги і став хорошим пекарем; тільки пирогів я не готував, та й то лише тому, що, крім козлятини та пташиного м'яса, їх було нічим начиняти.

Не дивно, що на всю цю роботу пішов майже весь третій рік мого життя на острові, особливо якщо взяти до уваги, що в проміжках мені потрібно було зібрати новий урожай і виконувати деякі справи по господарству. Хліб я зібрав своєчасно, склав у великі кошики і переніс додому, залишивши його в колосках, поки у мене знайдеться час їх перетерти. Молотити я не міг через брак току і ціпа.

Тим часом зі збільшенням запасу зерна у мене з'явилася потреба в більшій коморі. Останні жнива дали мені близько двадцяти бушелів ячменю і стільки ж, якщо не більше, рису, так що для всього зерна не вистачало місця. Тепер я міг, не соромлячись, витрачати його на їжу, що було дуже приємно, оскільки сухарі давно вже вийшли. Я вирішив при цьому розрахувати, яка кількість зерна потрібна для мого продовольства протягом року, щоб сіяти лише раз на рік.

Виявилося, що сорок бушелів рису та ячменю мені з надлишком вистачає на рік, і я вирішив сіяти щорічно стільки, скільки посіяв цього року, розраховуючи, що вистачить і на хліб, і на коржі, і на все інше.

За цією роботою я постійно згадував про землю, яку бачив з іншого боку свого острова, і глибоко в душі не переставав плекати надію дістатися до тієї землі, уявляючи: якщо це материк або взагалі населена країна, якось знайду можливість проникнути далі, а можливо, і зовсім вирватися звідси.

Але я випустив з уваги небезпеку, яка могла загрожувати мені в такій справі; я не думав про те, що можу потрапити до рук дикунів, які будуть, мабуть, гіршими від африканських тигрів і левів; що, опинившись у їх владі, я мав тисячу шансів проти одного, що буду убитий, а можливо, і з'їдений. Бо чув, що жителі Караїбського берега — людожери, а судячи із широти, на якій знаходився мій острів, він не міг бути особливо далеко від цього берега. Але навіть, якщо жителі тієї землі були людоїдами, вони все одно могли вбити мене, як вони вбивали багатьох європейців, що потрапляли до них, навіть коли тих було десять-двадцять осіб. Адже я був сам і беззахисний. Все це, повторюю, я мав би взяти до уваги. Згодом я зрозумів всю безглуздість своєї затії, але в той час мене не лякала жодна небезпека: моя голова цілком була зайнята думками про те, як би потрапити на той віддалений берег.

От коли я пошкодував про свого маленького приятеля Ксурі і про вітрильний бот, на якому я пройшов уздовж африканських берегів понад тисячу миль! Та що толку було згадувати?… Я вирішив піти поглянути на нашу корабельну шлюпку, яку ще в ту бурю, коли ми зазнали аварії, викинуло на острів у кількох милях від мого житла. Шлюпка лежала не зовсім на колишньому місці: її перекинуло прибоєм догори дном і віднесло трохи вище, на самий край піщаної мілини, і води біля неї не було.

Якщо б мені вдалося полагодити і спустити на воду цю шлюпку, вона витримала б морську подорож, і я без особливих труднощів дістався б до Бразилії. Але для такої роботи було мало однієї пари рук. Я випустив з уваги, що перевернути і зрушити з місця цю шлюпку для мене таке ж непосильне завдання, як зрушити з місця острів. Але, не дивлячись ні на що, я вирішив зробити все, що було в моїх силах: пішов до лісу, нарубав жердин, які мали служити мені важелями, перетягнув їх до шлюпки. Я спокушав себе думкою: якщо мені вдасться перевернути шлюпку на дно, я полагоджу її пошкодження, і в мене буде такий човен, в якому сміливо можна буде пуститися в море.

І я не пошкодував сил на цю марну працю, витративши на неї три або чотири тижні. Переконавшись під кінець, що з моїми слабкими силами мені не підняти таку вагу, я почав підкопувати пісок з одного боку шлюпки, щоб вона впала і перекинулася сама; при цьому я то тут, то там підкладав під неї обрубки дерева, щоб направити її падіння, куди потрібно.

Та коли я закінчив ці підготовчі роботи, то все ж не зміг ні зрушити шлюпку, ні підвести під неї важелі, а тим більше спустити її на воду, так що мені довелося відмовитися від своєї затії. Незважаючи на це, моє прагнення пуститися в океан не тільки не слабшало, а, навпаки, зростало разом із збільшенням перешкод на шляху до його здійснення.

Нарешті, я вирішив спробувати сам зробити човен, або ще краще пирогу, як роблять тубільці в цих країнах, майже без будь-яких інструментів і без помічників, просто зі стовбура великого дерева. Я вважав це не тільки можливою, а й легкою справою, і думка про цю роботу дуже захоплювала мене. Мені здавалося, що у мене більше засобів для її виконання, ніж у негрів чи індійців. Я не взяв до уваги великої незручності свого становища порівняно зі становищем дикунів, а саме — нестачі рук, щоб спустити пирогу на воду, а тим часом ця перешкода була набагато серйознішою, ніж брак інструментів. Припустімо, я знайшов би в лісі підходяще товсте дерево і з великим трудом звалив його; можливо навіть, що, за допомогою своїх інструментів, я обтесав би його зовні і надав би йому форму човна, потім видовбав або випалив би всередині, словом, зробив би човен. Яка була б мені від цього користь, якщо я не зміг би спустити його на воду і мав би залишити його в лісі?

Звичайно, якби я хоч трохи думав, приступаючи до спорудження човна, то неодмінно поставив би питання, як я спущу його на воду. Але всі мої помисли до такої міри були поглинені передбачуваною подорожжю, що я зовсім не зупинився на цьому питанні, хоча було очевидно, що незрівнянно легше проплисти на човні сорок п'ять миль морем, ніж протягнути його по землі на відстані сорока п'яти сажнів, що відділяли човен від води.

Словом, взявшись за цю роботу, я поводився настільки по-дурному, як тільки може це робити людина при здоровому глузді. Я тішився своєю затією, не обтяжуючись розрахунками, чи вистачить у мене сил впоратися з нею. І не те, щоб думка про спуск на воду зовсім не приходила мені в голову, — та я не давав їй ходу, усуваючи щоразу дурною відповіддю: «Спершу зроблю човен, а там вже, напевно, знайдеться спосіб спустити його».

Міркування найбільш безглузде, але моя бурхлива фантазія розігралася й не давала мені спокою, і я взявся за роботу. Я повалив величенний кедр. Думаю, що у самого Соломона не було такого під час будівлі єрусалимського храму. Мій кедр був п'ять футів десять дюймів завширшки біля коріння, на висоті двадцяти двох футів — чотири фути одинадцять дюймів; далі стовбур ставав тоншим, розгалужувався. Величезних зусиль вартувало мені звалити це дерево. Двадцять днів я рубав лише стовбур і ще чотирнадцять днів мені знадобилося, щоб обрубати гілки й відокремити величезну розлогу верхівку. Цілий місяць я обробляв колоду зовні, намагаючись надати їй форму човна, так, щоб вона могла триматися на воді рівно. Три місяці пішло потім на те, щоб видовбати її всередині. Правда, я обійшовся без вогню і працював лише стамескою і молотком. Нарешті, завдяки наполегливій праці, мною була зроблена прекрасна пирога, яка сміливо могла підняти осіб двадцять п'ять, а отже — і весь мій вантаж.

Я був у захваті від свого витвору: ніколи в житті я не бачив такого великого човна з цільного дерева. Зате й коштував же він мені праці. Тепер залишилося тільки спустити його на воду, і я не сумнівався, що, якби це мені вдалося, я зробив би шалену і найбільш безнадійну з усіх морських подорожей, яка колись здійснювалася. Але всі мої старання спустити човен на воду ні до чого не призвели, незважаючи на те, що вони коштували мені величезної праці. До води було не більше ста ярдів; але перше утруднення полягало в тому, що місцевість піднімалася до берега вгору. Я хоробро зважився усунути цю проблему, знявши всю зайву землю таким чином, щоб утворився пологий спуск. Страшно згадати, скільки праці я поклав на цю роботу, але хто береже працю, коли йдеться про здобуття свободи? Коли ця перешкода була усунена, справа не посунулась ні на крок: я не міг зрушити свою пирогу, як раніше не міг зрушити шлюпку.

Тоді я виміряв відстань, що відділяла мій човен від моря, і вирішив вирити канал: бачачи, що я не в змозі посунути човен до води, я хотів підвести воду до човна. Я вже почав навіть копати, та коли прикинув подумки необхідну глибину і ширину каналу, коли підрахував, за скільки часу приблизно може зробити таку роботу одна людина, то виявилося, що мені знадобиться не менше десяти-дванадцяти років, щоб довести її до кінця. Берег був тут дуже високий, і його треба було б поглиблювати принаймні на двадцять футів.

На превеликий жаль, мені довелося відмовитися від цієї спроби.

Я був засмучений до глибини душі і тут тільки зрозумів — правда, занадто пізно — як нерозумно братися за роботу, не розрахувавши, у що вона обійдеться і чи вистачить у нас сил для того, щоб довести її до кінця.

У розпал цієї роботи настала четверта річниця мого життя на острові. Я провів цей день, як і колись, у молитві і зі спокійним духом. Завдяки постійному і старанному читанню слова Божого і благодатної допомоги зверху я став бачити речі в зовсім новому світлі. Всі мої поняття змінилися, світ здавався мені тепер далеким і чужим. Він не пробуджував у мені ніяких надій, ніяких бажань. Словом, мені нічого було робити там, і я був розлучений з ним, мабуть, назавжди. Я дивився на нього такими очима, якими, ймовірно, ми дивимося на нього з того світу, тобто як на місце, де я жив колись, але звідки пішов назавжди. Я міг би сказати світові тепер, як Авраам багатієві: «Між мною і тобою велика безодня».

Справді, я відійшов від будь-якої мирської скверни; у мене не було ні плотських спокус, ні спокуси очей, ні гордості життя. Мені нічого було бажати, бо я мав усе, чим міг насолоджуватися. Я був паном свого острова або, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором всієї країни, якою володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не оскаржував мою владу, я ні з ким її не ділив. Я міг би навантажити цілі кораблі, але мені це було не потрібно, і я сіяв рівно стільки, щоб вистачило для мене. У мене було безліч черепах, але я задовольнявся тим, що зрідка вбивав по одній. У мене було стільки лісу, що я міг би побудувати цілий флот, і стільки винограду, що всі кораблі мого флоту можна було б навантажити вином і родзинками.

Я цінував лише те, чим міг якось скористатися. Я був ситий, потреби мої задовольнялися — для чого ж мені було все інше? Якщо б я настріляв більше дичини чи посіяв більше хліба, ніж був у змозі з'їсти, мій хліб запліснявів би в коморі, а дичину довелося б викинути або вона стала б здобиччю черв'яків. Зрубані мною дерева гнили б; я міг використовувати їх тільки на паливо, а воно мені було потрібне тільки для приготування їжі.

Одним словом, природа, досвід і роздуми навчили мене розуміти, що мирські блага цінні для нас лише в тій мірі, в якій вони здатні задовольняти наші потреби, і що скільки б ми не накопичили багатств, ми отримуємо від них задоволення лише настільки, наскільки можемо використовувати їх, але не більше. Найбільш невиправний скнара вилікувався б від свого пороку, якби опинився на моєму місці і не знав, як я, куди подіти своє добро. Повторюю, мені нічого було бажати, якщо не вважати деяких речей, яких у мене не було, різних дрібниць, проте дуже потрібних для мене. Як я вже сказав, у мене було трохи грошей, срібла і золота, всього близько тридцяти шести фунтів стерлінгів. На жаль, вони лежали, як жалюгідний, ні на що не гідний мотлох: мені нікуди було їх витрачати. З радістю віддав би я пригорщу цього металу за десяток трубок для тютюну або ручний млин, щоб розмелювати зерно! Та що там! — я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насіння ріпи і моркви, за жменьку гороху і бобів або за пляшку чорнила. Ці гроші не давали мені ні вигод, ні задоволення. Так і лежали вони у мене в шафі і в дощову погоду пліснявіли від вогкості моєї печери. І навіть якби у мене була повна шафа брильянтів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були б зовсім не потрібні мені.

Мені жилося тепер набагато краще, ніж раніше, і в фізичному і в моральному відношенні. Сідаючи їсти, я часто сповнювався глибокої вдячності до щедрот Провидіння, що підготувало мені трапезу в пустелі. Я навчився дивитися більше на світлі, ніж на темні сторони свого становища, і пам'ятати більше про те, що в мене є, ніж про те, чого я позбавлений. І це приносило мені хвилини невимовної внутрішньої радості. Я говорю про це для тих нещасних людей, які ніколи нічим не задоволені, які не можуть спокійно насолоджуватися дарованими їм благами, бо завжди хочеться їм чогось такого, чого у них немає. Всі наші нарікання з приводу того, чого ми позбавлені, виникають, мені здається, від нестачі подяки за те, що ми маємо.

Цілими годинами — цілими днями, можна сказати, — я у найяскравіших барвах уявляв собі, що б я робив, якби мені нічого не вдалося врятувати з корабля. Моєю єдиною їжею були б риби й черепахи. А оскільки пройшло багато часу, перш ніж я знайшов їх, то я просто помер би з голоду. А якби не загинув, то жив би, як дикун. Припустімо, що мені вдалося б колись вбити козу чи птицю, я все ж не міг би здерти з неї шкуру, розрізати й випатрати її. Я б змушений був кусати її зубами і розривати нігтями, як дикий звір.

Після таких роздумів я жвавіше відчував благість до мене Провидіння і від усього серця дякував Богові за своє теперішє становище з усіма його нестатками і негараздами. Нехай візьмуть це до уваги всі ті, хто в гіркі хвилини життя любить казати: «Чи може чиєсь горе зрівнятися з моїм?»

Нехай вони подумають, як багато на землі людей є нещаснішими за них і у скільки разів їх власне нещастя могло б бути гіршим, якби на те воля Провидіння. Словом, якщо, з одного боку, моє життя було безрадісним, то, з іншого, я мав бути вдячним вже за те, що живу; а щоб зробити життя цілком щасливим, мені треба було тільки постійно пам'ятати, який добрий і милосердний Господь, що піклується про мене. І коли я неупереджено зважив все це, то заспокоївся і перестав сумувати.

Я так давно жив на острові, що багато з узятих мною з корабля речей зовсім зіпсувалися або закінчили свій вік, а корабельні припаси або вийшли, або закінчувалися.

Чорнила в мене залишалося дуже мало, і я все більше й більше розводив його водою, поки воно не стало таким блідим, що майже не залишало слідів на папері. Доти, поки у мене було хоч щось на нього схоже, я скорочено записував дні місяця, на які припадали визначні події мого життя. Переглядаючи якось ці записи, я помітив дивний збіг дат різних подій, що трапилися зі мною, і якби я був забобонний і розрізняв щасливі й нещасливі дні, то він би небезпідставно привернув мою цікавість. По-перше, моя втеча з батьківського дому в Гуллі, щоб звідти пуститися в плавання, сталася того ж місяця й числа, коли я потрапив у полон до салехських піратів і був проданий у рабство. Потім того ж дня, коли я залишився живим після корабельної аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався із салехської неволі на вітрильному баркасі. Нарешті, в річницю свого народження, а саме 30 вересня, коли мені виповнилося 26 років, я дивом врятувався від смерті, будучи викинутим морем на безлюдний острів. Таким чином, гріховне життя і життя усамітнене почалося для мене в один і той же день.

Слідом за чорнилом у мене вийшов весь запас хліба, тобто власне, не хліба, а корабельних сухарів. Я розтягував їх як міг (в останні півтора року я дозволяв собі з'їдати не більше одного сухаря на день), і все-таки перед тим, як я зібрав зі свого поля таку кількість зерна, що можна було вживати його в їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я мав дякувати Богові: адже міг залишитися й зовсім без хліба, і було воістину чудо, що я отримав можливість його здобувати.

Одяг мій теж збіднів. З білизни в мене давно вже не залишалося нічого, крім картатих сорочок (близько трьох дюжин), які я знайшов у скринях наших матросів і беріг як зіницю ока, бо на моєму острові бувало часто так спекотно, що доводилося ходити в самій сорочці, і я не знаю, що робив би без цього запасу. Було у мене ще кілька товстих матроських шинелей; всі вони добре збереглися, але я не міг їх носити через спеку. Власне кажучи, в такому жаркому кліматі зовсім не було потреби одягатися; але я соромився ходити голяка і не допускав навіть думки про це, хоча був тут сам і ніхто не міг мене бачити.

Але була й інша причина, що не дозволяла мені ходити голим: коли на мені було щось одягнене, я легше переносив спеку. Пекучі промені тропічного сонця обпалювали мені шкіру до міхурів, сорочка ж захищала її від сонця, і, крім того, мене охолоджував рух повітря між сорочкою й тілом. Ніколи не міг я також звикнути ходити під сонцем з непокритою головою; щоразу, коли я виходив без капелюха, у мене починала боліти голова, але варто було мені тільки вдягнути його — головний біль минав.

Отже, треба було привести в порядок хоч те ганчір'я, яке у мене ще залишалося і яке я поважно називав своїм гардеробом. Насамперед мені потрібна була куртка (всі, які у мене були, я зносив). Я вирішив спробувати переробити на куртки матроські шинелі, про які я щойно говорив, і деякі інші матеріали. І ось я взявся за шевство, чи, вірніше, шматування і колупання голкою, бо, кажучи по совісті, я був досить-таки поганенький кравець. Як би там не було, я з неабиякими труднощами сфабрикував дві чи три куртки, яких, за моїм розрахунком, мені мало надовго вистачити. Про першу свою спробу зшити штани краще не говорити, оскільки вона закінчилася ганебною невдачею.

Я вже казав, що зберігав шкури всіх убитих мною тварин (маю на увазі чотириногих). Кожну з них я просушував на сонці, розтягнувши на жердинах. Тож здебільшого вони ставали такими жорсткими, що навряд чи могли для чогось знадобитися, але деякі з них були дуже хороші. Першим ділом я пошив собі з них більшу шапку. Я вивернув її хутром назовні, щоб краще захищатися від дощу. Шапка настільки мені вдалася, що я вирішив пошити собі з такого ж матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І куртку, і штани я зробив абсолютно вільними, а останні — короткими (до колін), бо і те й інше було мені потрібне радше для захисту від сонця, ніж для тепла. Покрій і робота, треба зізнатися, нікуди не годилися: я був поганим теслею, а кравцем і поготів. Як би там не було, виріб чудово мені служив, особливо, коли траплялося виходити під час дощу: вся вода стікала по довгому хутру шапки й куртки, і я залишався цілком сухим.

Після куртки й штанів я витратив дуже багато часу і праці на виготовлення парасольки, яка була дуже мені потрібною. Я бачив, як роблять парасольки в Бразилії: там ніхто не ходить без парасольки у спеку, а на моєму острові було не менш спекотно, мабуть, навіть жаркіше, ніж у Бразилії, бо він був ближче до екватора. Мені ж доводилося виходити у різну погоду, а іноді випадало бродити і під сонцем, і під дощем: словом, парасолька була мені вельми корисною. Багато мені було клопоту з цією роботою, і багато часу минуло, перш ніж мені вдалося зробити щось схоже на парасольку (два чи три рази я викидав зіпсований матеріал і починав спочатку). Головна складність полягала в тому, щоб вона розкривалася і закривалася. Зробити розкриту парасольку мені було легко, але тоді довелося б завжди носити її над головою, а це було незручно. Але як уже сказано, я подолав ці труднощі, і моя парасолька могла закриватися. Я обтягнув її козячими шкурами хутром назовні: дощ стікав по ній, як по похилому даху, вона так добре захищала від сонця, що я міг виходити з дому навіть у найспекотнішу погоду і почувався краще, ніж раніше в більш прохолодний період; коли ж вона була мені не потрібною, я закривав її і ніс під пахвою.

Так жив я на своєму острові тихо і спокійно, цілком підкорившись волі Божій і довірившись Провидінню. Від цього життя моє стало кращим, ніж коли б я був оточений людським товариством; щоразу, коли у мене з’являвся жаль, що я не чую людської мови, я запитував себе: хіба моя бесіда з власними думками і (сподіваюся, я вправі сказати це) у молитвах і славослів'ї з самим Богом була не кращою від найвеселішого проведення часу в людському товаристві?

Наступні п'ять років пройшли, наскільки я можу пригадати, без будь-яких надзвичайних подій. Життя моє протікало по-старому — тихо й мирно; я жив на колишньому місці і, як і раніше, розподіляв свій час між роботою, читанням Біблії і полюванням. Головним моїм заняттям, звичайно, крім щорічних робіт з посіву і збирання хліба, збору винограду (хліба я засівав рівно стільки, щоб вистачило на рік, і з таким же розрахунком збирав виноград) і не рахуючи щоденних екскурсій з рушницею, — головним моїм заняттям, кажу я, було спорудження нового човна. Цього разу я не тільки зробив човен, але й спустив його на воду: я вивів його в бухточку каналом (шість футів ширини і чотири глибини), який мені довелося прорити протяжністю майже в півмилі. Перший свій човен, як вже знає читач, я зробив таких величезних розмірів, не розрахувавши завчасно, чи буду спроможним спустити його на воду, що змушений був залишити його на місці будівництва, як пам'ятник своїй дурості, що мав постійно нагадувати мені про те, що надалі слід бути мудрішим. Дійсно, наступного разу я зробив набагато практичніше. Правда, я й зараз збудував човен мало не за півмилі від води, бо ближче не знайшов відповідного дерева, але тепер я принаймні добре співставив його розміри і вагу зі своїми силами. Бачачи, що моя затія цього разу цілком здійсненна, я твердо вирішив довести її до кінця. Майже два роки я провозився над спорудженням човна, але не шкодував про це: так я жадав отримати нарешті можливість пуститися в дорогу морем.

Треба, однак, зауважити, що моя нова пирога абсолютно не підходила для здійснення початкового наміру, який у мене був, коли я споруджував свій човен: вона була така мала, що годі було й думати перепливти на ній ті сорок миль чи більше, які відокремлювали мій острів від материка. Таким чином, мені довелося розпрощатися з цією мрією. Та в мене з'явився новий план: об'їхати навколо острова. Я вже побував одного разу на протилежному березі (про що було розказано свого часу), і відкриття, які я зробив за цю екскурсію, так зацікавили мене, що мені ще тоді дуже хотілося оглянути все узбережжя острова. І ось тепер, коли у мене був човен, я тільки й думав про те, як би влаштувати цю поїздку.

Щоб здійснити цей намір ретельно й обачно, я зробив для свого човна маленьку щоглу і зшив відповідний парус зі шматків корабельної парусини, якої у мене був великий запас.

Коли таким чином човен було оснащено, я випробував його хід і переконався, що вітрило діє відмінно. Тоді я зробив на кормі й на носі по великій скриньці, щоб провізія, заряди та інші потрібні речі, які я збирався взяти в дорогу, не підмокли від дощу і морських бризків. Для рушниці я видовбав у дні човна вузький жолоб, до якого, для запобігання від вогкості, приробив відкидну кришку.

Потім я закріпив на кормі розкриту парасольку у вигляді щогли так, щоб вона була над моєю головою і захищала від сонця, подібно до тенту. І ось я час від часу став робити невеликі морські прогулянки, але ніколи не виходив далеко у відкрите море, намагаючись триматися біля бухти. Нарешті бажання ознайомитися з межами свого маленького царства перемогло — я зважився здійснити свій рейс. Я запасся в дорогу всім необхідним, починаючи з провізії й закінчуючи одягом; взяв із собою два десятки ячмінних хлібин (точніше — коржів), великий глиняний горщик підсмаженого рису (звичайна моя страва), пляшечку рому і половину козячої туші; взяв також пороху й дробу, щоб постріляти ще кіз, а з одягу — дві шинелі зі згаданих вище, які опинилися в перевезених мною з корабля матроських скринях; однією з цих шинелей я мав користуватися як матрацом, іншою — вкриватися.

Шостого листопада, на шостий рік мого царювання або, якщо бажаєте, ув’язнення, я вирушив у дорогу. Проїздив я набагато довше, ніж розраховував. Справа в тому, що хоча мій острів сам по собі й невеликий, та коли я наблизився до східної його частини, то побачив довгий ряд окав, частково підводних, частково таких, що стирчали над водою; він видавався десь на шість миль у відкрите море, а далі, за скелями, ще милі на півтори, тягнулася піщана мілина. Таким чином, щоб обігнути косу, довелося зробити великий гак.

Спочатку, коли я побачив ці рифи, то хотів уже відмовитися від своєї затії і повернути назад, не знаючи, як далеко мені доведеться зайти у відкрите море, щоб обігнути їх; особливо ж я був не впевнений, чи зможу повернути назад. І ось я кинув якір (перед дорогою я змайстрував собі щось схоже на якір з уламка древка, підібраного мною з корабля), взяв рушницю і зійшов на берег. Піднявшись на досить високу гірку, я зміряв на око довжину коси, яка виднілася звідси, і зважився ризикнути.

Оглядаючи море з цієї височини, я помітив сильну й бурхливу течію, що прямувала на схід і підходила до самої коси. І тоді я подумав, що тут криється небезпека: якщо потраплю в цю течію, мене може забрати в море, і я не матиму змоги повернутися на острів. Так, імовірно, воно й було б, якби я не затіяв цю розвідку, бо така ж морська течія виднілася з іншого боку острова, лише далі, і я помітив сильну зустрічну течію біля берега. Значить, мені потрібно було тільки вийти за межі першої течії, і мене негайно ж мало понести до берега.

Я простояв, однак, на якорі два дні, оскільки дув свіжий вітер (притому південно-східний, тобто якраз назустріч вищесказаній морській течії), і по всій косі ходили високі буруни, так що було небезпечно триматися і біля берега через прибій, і дуже віддалятися від нього через течію.

Вночі вітер стих, море вгамувалося, і я зважився пуститися в дорогу. Але те, що трапилося зі мною, може слугувати уроком для недосвідчених і необережних керманичів. Не встиг я досягти коси, знаходячись від берега лише на довжину свого човна, як опинився на страшній глибині і потрапив у течію, подібну до потоку, що спадає з млинового колеса. Човен мій понесло з такою силою, що все, що я міг зробити, це триматися краю течії. Тим часом, мене відносило все далі й далі від зустрічної течії, що залишилася по ліву руку від мене. Навіть найменший вітерець не прийшов мені на допомогу, працювати ж веслами було марною тратою сил. Я вже прощався з життям: знав, що через кілька миль течія, в яку я потрапив, зіллється з іншою, що огинає острів, і тоді я безповоротно загину. А між тим я не бачив ніякої можливості повернути. Отже, мене чекала вірна смерть, і не в хвилях морських, бо море було досить спокійне, а від голоду. Правда, на березі я знайшов черепаху, таку велику, що ледве зміг підняти, і взяв її з собою в човен. Був у мене також повний глечик прісної води. Але що це означало для нещасного подорожнього, що загубився в безмежному океані, де можна пройти тисячі миль, не побачивши й ознак землі.

І тоді я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище може стати ще більш невтішним, якщо так завгодно буде Провидінню. На свій пустельний, покинутий острів я дивився тепер, як на земний рай, і єдиним моїм бажанням було повернутися в цей рай. У пристрасному пориві я простягав до нього руки, волаючи: «О, благодатна пустеле! Я ніколи більше не побачу тебе! Ой нещасний я, що зі мною буде?» Я дорікав собі за невдячність, згадуючи, як нарікав на свою самотність. Чого б я не дав тепер, щоб опинитися знову на тому безлюдному березі! Така вже людська натура: ми ніколи не бачимо свого становища в правдивому світлі, поки не зазнаємо на досвіді становища ще гіршого, і ніколи не цінуємо тих благ, якими володіємо, доки не втратимо їх. Не можу висловити, в якому я був розпачі, коли побачив, що мене віднесло від мого милого острова (так, тепер він здавався мені милим), віднесло в безмежний океан майже на шість миль, і я мав навіки попрощатися з надією побачити його знову. Однак я гріб майже до втрати сил, намагаючись направити човен на північ, тобто до тієї сторони течії, яка наближалася до зустрічної течії. Раптом після полудня, коли сонце повернуло на захід, з південного сходу, тобто просто мені назустріч, потягнув вітерець. Це трохи мене підбадьорило. Але уявіть мою радість, коли вітерець почав швидко свіжішати і через півгодини подув як слід. До цього часу мене погнало Бог знає на яку відстань від острова. Якби піднявся на той час туман або зібралися хмари, мені настав би кінець: зі мною не було компаса, і, якби я втратив з поля зору свій острів, я не знав би, куди тримати шлях. Та, на щастя, був сонячний день, і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, підняв вітрило і став правити на північ, намагаючись вибитися з течії.

Щойно мій човен повернув за вітром і пішов навперейми течії, я помітив у ній зміну: вода стала набагато світлішою. Це наштовхнуло мене на думку, що течія з якоїсь причини починає слабшати, бо раніше, коли вона була швидкою, вода була весь час каламутна. І справді, незабаром я побачив на сході групу круч (їх можна було розрізнити здалеку по білій піні хвиль, що вирували навколо); ці стрімчаки поділяли течію на два струмені, і в той час, як головна продовжувала текти на південь, залишаючи стрімчаки на північний схід, інша круто завертала назад і, утворивши вир, стрімко прямувала на північний захід.

Тільки ті, хто знає з досвіду, що значить отримати помилування, стоячи на ешафоті, або врятуватися від розбійників в останній момент, коли ніж уже приставлений до горла, зрозуміють мій захват при цьому відкритті і радість, з якою я направив свій човен у зворотну течію, підставивши парус ще більш свіжому попутному вітру, і весело помчав назад.

Ця зустрічна течія принесла мене прямо до острова, та приблизно в шести милях північніше від того місця, звідки мене погнало в море, так що, наблизившись до острова, я опинився біля північного його берега, тобто протилежного тому, від якого я відчалив.

Пройшовши за допомогою цієї зустрічної течії близько трьох миль, я помітив, що вона слабшає і нездатна гнати мене далі. Але тепер я був уже неподалік від острова, в абсолютно спокійному місці, між двома сильними течіями — південною, якою мене понесло в море, і північною, що проходила десь у трьох милях по іншу сторону. Користуючись попутним вітром, я продовжував тримати на острів, хоча рухався вже не так швидко.

Близько четвертої години вечора, перебуваючи десь у трьох милях від острова, я виявив, що пасмо скель, що були винуватцем моїх пригод, тягнулося, як я вже описував, на південь і в тому ж напрямку відкидало течію, породжену іншою зустрічною течією в північному напрямку; течія виявилася дуже сильною, але не цілком збігалася з напрямком мого шляху, що йшов на захід. Однак, завдяки свіжому вітру я перетнув цю течію і, приблизно через годину, підійшов до берега на відстань милі, де море було спокійне, так що я без зусиль причалив до берега.

Відчувши під собою тверду землю, я впав на коліна і в гарячій молитві подякував Богові за своє визволення, вирішивши раз і назавжди відмовитися від свого плану звільнення за допомогою човна. Потім, підкріпившись їжею, що була в мене, я провів човен у маленьку бухту, під дерева, які росли тут на самому березі, і, вщент знесилений втомою і важкою роботою, вклався спати.

Я був у великій скруті, не знав, як мені доставити додому свій човен. Про те, щоб повернутися колишньою дорогою, тобто навколо східного берега острова, не могло бути й мови: я вже й так досить натерпівся страху. Інша ж дорога — вздовж західного берега — була мені зовсім незнайомою, і в мене не було й найменшого бажання ризикувати. Ось чому наступного ранку я вирішив пройти берегом на захід і подивитися, чи немає там бухточки, де б я міг залишити свій фрегат у безпеці і потім скористатися ним, коли знадобиться. І дійсно, милі через три я відкрив чудову затоку, яка глибоко врізалася в берег, поступово звужуючись і переходячи в струмочок. Сюди я і привів свій човен, немов у спеціально приготований док. Поставивши і закріпивши його, я зійшов на берег, щоб подивитися, де я.

Виявилося, що я був зовсім близько від того місця, де я поставив жердину того разу, коли приходив пішки на цей берег. Тому, прихопивши із собою тільки рушницю та парасольку (оскільки сонце страшенно пекло), я пустився в дорогу. Після моєї нещасливої морської подорожі ця екскурсія здалася мені дуже приємною. До вечора я дістався до своєї лісової дачі, де застав все справним і в повному порядку.

Я переліз через огорожу, влігся в тіні і, відчуваючи страшенну втому, скоро заснув. Та уявіть, яким було моє здивування, коли я був розбуджений чиїмось голосом, що кликав мене на ім’я кілька разів: «Робіне, Робіне, Робіне Крузо! Бідний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо? Де ти? Де ти був?»

Змучений ранковим веслуванням, а після полудня — ходьбою, я спав таким мертвим сном, що не міг відразу прокинутися, і мені довго здавалося, що я чую цей голос уві сні. Але від повторюваних окликів: «Робіне Крузо, Робіне Крузо!» — я нарешті отямився і спершу страшенно злякався. Я підхопився, дико озираючись навколо, і раптом, піднявши голову, побачив на огорожі свого Попку. Звичайно, я відразу ж здогадався, що це він мене кликав: таким же жалібним тоном я часто говорив йому цю ж фразу, і він чудово її запам’ятав; сяде, бувало, мені на палець, наблизить дзьоб до самого обличчя і довбе: «Бідний Робінзоне Крузо! Де ти? Де ти був? Як ти сюди прийшов?» та інші фрази, яким я навчив його.

Але, навіть переконавшись, що це був папуга, і розуміючи, що, крім нього, нікому було говорити зі мною, я ще довго не міг оговтатися. Я абсолютно не розумів, по-перше, як він потрапив на мою дачу, по-друге, чому він прилетів саме сюди, а не в інше місце. Та оскільки у мене не було й найменшого сумніву в тому, що це він, мій вірний Попка, то, не довго думаючи, я простягнув руку і назвав його на ім’я. Говіркий птах зараз же сів мені на великий палець, як він це робив завжди, і знову заговорив: «Бідний Робіне Крузо! Як ти сюди прийшов? Де ти був?» Він ніби радів, що знову бачить мене. Йдучи додому, я забрав його із собою.

Тепер у мене надовго зникло бажання здійснювати прогулянки морем, і багато днів я розмірковував про небезпеку, якої зазнав. Звичайно, було б добре мати човен по цей бік острова, але я не міг придумати ніякого способу привести його. Про східне узбережжя я не хотів і думати: я нізащо не ризикнув би обігнути його ще раз; від однієї думки про це в мене завмирало серце й стигла кров у жилах. Західні береги острова були мені зовсім незнайомі. Але що, коли течія по той бік була так само сильна й швидка, як і по інший? У такому випадку я наражався на небезпеку якщо не бути віднесеним у відкрите море, то бути розбитим об береги острова. Взявши все це до уваги, я вирішив обійтися без човна, незважаючи на те, що його будівництво і спуск на воду коштували мені багато місяців важкої праці.

Такий настрій був у мене близько року. Я вів тихе, відокремлене життя, як легко може уявити собі читач. Мої думки прийшли в повну рівновагу; я почувався щасливим, підкорившись волі Провидіння. Я ні в чому не знав нестачі, за винятком людського товариства.

Цього року я вдосконалив усі ремесла, яких вимагали умови мого життя. Гадаю, з мене міг би вийти чудовий тесля, особливо якщо взяти до уваги, як мало було в мене інструментів. Я і в гончарній справі зробив великий крок вперед; я навчився користуватися гончарним кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість: тепер замість незграбних, грубих виробів, на які було огидно дивитися, у мене виходили акуратні речі правильної форми.

Але ніколи я, здається, так не радів і не пишався своєю кмітливістю, як того дня, коли мені вдалося зробити люльку. Звичайно, моя люлька була найпростішою — зі звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні вироби; і вийшла вона далеко не красивою, але була досить міцна й добре тягнула дим, а головне — це була все-таки люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. Правда, на нашому кораблі були люльки; та я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і вирішив, що не варто їх брати. Потім, коли я знову обнишпорив корабель, то вже не міг знайти їх.

Я проявив також велику винахідливість у плетінні кошиків: у мене була незліченна кількість найрізноманітніших фасонів. Красою вони, правда, не вирізнялися, але цілком були придатними для зберігання і перенесення речей. Тепер, коли мені траплялося застрелити козу, я підвішував тушу на дерево, здирав з неї шкуру, ділив на частини і приносив додому в кошику. Те ж саме і з черепахами: тепер у мене не було потреби тягнути на спині цілу черепаху; я міг розкрити її на місці, вийняти яйця, відрізати шматок, який мені було потрібно, укласти це в корзину, а інше залишити. У великі глибокі кошики я складав зерно, яке вимолочував, щойно воно висихало.

Мій запас пороху починав помітно зменшуватися. Це був такого роду спад, який при всьому бажанні я не міг відшкодувати, і мене не на жарт починало турбувати, що я робитиму, коли у мене вийде весь порох, і як тоді я полюватиму на кіз. Я розповідав вище, як на третій рік життя на острові я спіймав і приручив молоду кізоньку. Я сподівався впіймати козенят, та все не вдавалося. Так моя коза й постаріла без потомства. Потім вона померла від старості: у мене не вистачило духу зарізати її.

Але на одинадцятий рік мого ув'язнення, коли, як сказано, мій запас пороху почав виснажуватися, я став серйозно подумувати про застосування якогось способу ловити кіз живцем. Найбільше мені хотілося зловити матір з козенятами. Я почав із силець. Я поставив їх кілька штук у різних місцях. І кози потрапляли в них, лише мені було від цього мало користі: через брак дроту я робив сильця зі старих мотузок і щоразу мотузка виявлялася обірваною, а приманка з'їденою.

Тоді я вирішив спробувати вовчі ями. Знаючи місця, де найчастіше паслися кози, я викопав там три глибокі ями, закрив їх плетінками власного виробництва, присипав землею і накидав на них колосків рису та ячменю. Скоро я переконався, що кози приходять і з'їдають колоски, оскільки кругом виднілися сліди козячих ніг. Тоді я влаштував справжні пастки, але наступного ранку, обходячи їх, я побачив, що приманка з'їдена, а кіз немає. Це було дуже сумно. Тим не менше, я не занепав духом — я змінив облаштування пасток, приладнавши кришки дещо інакше (не буду втомлювати читача описом подробиць), і наступного ж дня знайшов в одній ямі великого старого козла, а в іншій — трьох козенят (одного самця і двох самок).

Старого цапа я відпустив на волю, бо не знав, що з ним робити. Він був такий дикий і злий, що взяти його живим було неможливо (я боявся спуститися до нього в яму), а вбивати його не було потреби. Щойно я підняв плетінку, він вискочив з ями й кинувся навтьоки. Я ще не знав тоді (але переконався в цьому згодом), що голод приборкує навіть левів. Якщо б я змусив козла поголодувати три-чотири дні, а потім приніс би йому поїсти й напитися, він став би сумирним і ручним не менше за козенят. Кози взагалі дуже тямущі тварини, і, якщо з ними добре поводитися, їх дуже легко приручити.

Але повторюю: тоді я цього не знав. Відпустивши козла, я підійшов до тієї ями, де сиділи козенята, вийняв їх одне за одним, зв'язав разом мотузкою і якось насилу притягнув додому.

Досить довго я не міг змусити козенят їсти; проте, кинувши їм кілька зелених колосків, я спокусив їх і згодом помалу приручив. І ось я задумав розвести ціле стадо, розсудивши, що це єдиний спосіб забезпечити себе м'ясом на той час, коли у мене закінчаться порох і дріб. Звичайно, мені доведеться при цьому ізолювати стадо від диких кіз, бо інакше, підростаючи, мої кози втікатимуть до лісу. Проти цього був лише один засіб — тримати їх у загоні, обгородженому міцним частоколом або тином так, щоб вони не могли зламати його ні зсередини, ні зовні.

Облаштувати такий загін було нелегкою роботою для однієї пари рук. Але він був вкрай потрібний. Тому я, не відкладаючи, взявся підшукувати відповідне місце, тобто таке, де б мої кози були забезпечені травою й водою і були захищені від сонця.

Таке місце скоро знайшлося: це була широка, рівна луговина чи савана, як називають такі луки в наших західних колоніях; у двох-трьох місцях по ній протікали струмочки з чистою прозорою водою, а з одного краю був тінистий гай. Усі, хто знає, як будуються такі загороди, напевно, сміятимуться з моєї некмітливості, коли я їм скажу, що, за початковим планом, огорожа мала охопити весь луг, який мав, щонайменше, дві милі довкруж. Але дурість полягала не в тому, що я взявся городити дві милі: у мене було досить часу, щоб побудувати огорожу не те що в дві, а в десять миль завдовжки. Але я не зрозумів, що тримати кіз в такому величезному, хоча й обгородженому, загоні було все одно, що пустити їх пастися по всьому острову: вони росли б такими ж дикими, і їх було б так само важко ловити.

Я почав огорожу і звів її, пригадую, ярдів на п'ятдесят, коли мені спало на думку дещо змінити свій план. Я вирішив обгородити шматок луки ярдів із півтораста завдовжки і в сто шириною і на перший раз обмежився цим. На такому вигоні могло пастися все моє стадо, а до того часу, поки воно розрослося б, я завжди міг збільшити вигін новою ділянкою.

Це було розважливе рішення, і я енергійно взявся за роботу. Першу ділянку я обгороджував близько трьох місяців, і під час своєї роботи я перевів у загін трьох козенят, стриноживши їх і тримаючи поблизу, щоб приручити до себе. Я часто приносив їм ячмінних колосків або жменьку рису і годував з рук, так що, коли огорожа була закінчена й забита, і я розв'язав їх, вони ходили слідом за мною і блеяли, випрошуючи подачки.

Через півтора року було штук дванадцять кіз, рахуючи з козенятами, а ще через два роки моє стадо виросло до сорока трьох голів (крім тих кіз, яких я вбивав на їжу). З плином часу у мене утворилося п`ять обгороджених загонів, у яких я облаштував по маленькому закутку, куди заганяв кіз, коли хотів зловити їх: всі ці загони з'єднувалися між собою воротами.

Отже, у мене був тепер невичерпний запас козячого м'яса, і не тільки м'яса, але й молока. Останнє, власне кажучи, було для мене приємним сюрпризом, оскільки, затіваючи розведення кіз, я не думав про молоко, і тільки потім мені спало на думку, що я можу їх доїти. Я створив молочну ферму, з якої отримував навіть до двох галонів молока на день. Природа, що годує усяку живність, сама вчить нас, як користуватися її дарами. Ніколи в житті я не доїв корову, а тим більше козу, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир, і тим не менше, коли настала нужда, навчився, — звичайно, не відразу, а після багатьох невдалих дослідів, — але все ж навчився і доїти, і робити масло й сир і ніколи потім не відчував нестачі в цих продуктах.

Найпохмуріша людина не втрималася б, гадаю, від усмішки, якщо б побачила мене з моїм сімейством за обіднім столом. Насамперед сидів я — його величність, король і володар острова, що повновладно розпоряджався життям усіх своїх підданих; я міг страчувати й милувати, дарувати й віднімати свободу, і ніхто не висловлював незадоволення. Потрібно було бачити, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами. Одному тільки Попці, як фавориту, дозволено було розмовляти зі мною. Мій собака, який давно вже постарів, не знайшовши на острові особини, з якою міг би продовжити свій рід, сідав завжди по праву мою руку; а дві кішки — одна по один бік столу, а інша — по інший, не спускали з мене очей в очікуванні подачки, що була знаком особливої прихильності.

Але це були не ті кішки, яких я привіз з корабля: ті давно здохли, і я власноруч поховав їх поруч зі своїм житлом. Одна з них вже на острові окотилась (не знаю, від якої тварини); я залишив у себе двійко кошенят, і вони виросли ручними, а решта втекли в ліс і здичавіли. З плином часу вони стали справжнім покаранням для мене: проникали до мене в комору, цупили провізію і дали мені спокій, тільки коли я пальнув у них з рушниці і багатьох вбив. Так жив я з цією свитою і в достатку і, можна сказати, нічого не потребував, крім людського товариства. Втім, скоро в моїх володіннях з'явилося, мабуть, занадто велике товариство.

Хоча я твердо вирішив ніколи більше не здійснювати ризикованих морських подорожей, та все ж мені дуже хотілося мати під руками човен для невеликих екскурсій. Я часто думав про те, як би перевести його на свій бік острова, але, розуміючи, як важко здійснити цей план, щоразу заспокоював себе тим міркуванням, що мені добре і без човна. Однак, мене чомусь сильно тягнуло сходити на ту гірку, куди я підіймався в останню свою екскурсію подивитися, які обриси берегів і який напрям морської течії. Нарешті, я не витримав і вирішив піти туди пішки, уздовж берега. Якби у нас в Англії перехожий зустрів людину в такому вбранні, як я, він, переконаний, відсахнувся б від неї з переляку або розреготався б; і часто я й сам мимоволі посміхався, уявляючи собі, як би я в своєму вбранні подорожував по Йоркширу. Дозвольте мені зробити опис своєї зовнішності.

На голові у мене красувалася висока безформна шапка з козячого хутра зі звисаючим назад напотиличником, який прикривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді потрапляти за комір. У жаркому кліматі немає нічого шкідливішого за дощ, що потрапив під вбрання.

Ще на мені був короткий камзол з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін, теж з козячого хутра; тільки на штани у мене пішла шкура дуже старого цапа з такою довгою шерстю, що вона закривала мені ноги до половини ікри. Панчіх і черевиків у мене зовсім не було, а замість них я спорудив собі… не знаю, як і назвати… щось на зразок черевиків, що застібалися збоку, як гетри, але більш варварського фасону.

Поверх куртки я вдягав широкий пояс з козячої шкури, але очищений від вовни; пряжку я замінив двома ремінцями, на які затягував пояс, а з боків пришив до неї ще по петельці, але не для шпаги і кинджала, а для пили й сокири. Крім того, я носив шкіряний ремінь через плече з такими ж застібками, як на поясі, але дещо вужчий. До цього ременя я приробив дві сумки таким чином, щоб вони були під лівою рукою; в одній сумці я носив порох, в іншій — дріб. На спині у мене бовтався кошик, на плечі я ніс рушницю, а над головою тримав величезну хутряну парасольку, вкрай потворну, та після рушниці вона становила, мабуть, найнеобхіднішу річ моєї екіпіровки. Але зате кольором обличчя я менш походив на мулата, ніж можна було б очікувати, беручи до уваги, що я жив у дев'яти чи десяти градусах від екватора й нітрохи не намагався вберегтися від засмаги. Бороду я один час відпустив з піваршина; та оскільки у мене був великий вибір ножиць і бритв, то я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі у формі величезних мусульманських вусів, — я бачив такі в турків у Салеху, марокканці же їх не носять; довжини вони були неймовірної, — не такої, звісно, щоб повісити на них шапку, та все-таки настільки значної, що в Англії лякали б маленьких дітей.

Але я згадую про це мимохідь. Небагато було на острові глядачів, щоб милуватися моїм обличчям і фігурою, — то чи не однаково, який вони мали вигляд? Я не буду, однак, більше поширювати цю тему. В описаному вбранні я вирушив у нову подорож, що тривала днів п'ять чи шість. Спочатку я пішов уздовж берега прямо до того місця, куди приставав зі своїм човном, щоб зійти на гору й оглянути місцевість. Оскільки човна зі мною тепер не було, я попрямував до цієї гірки навпростець, коротшою дорогою. Як же я здивувався, коли, поглянувши на кам'янисту гряду, яку мені довелося огинати на човні, побачив зовсім спокійну морську гладь! Ні хвиль, ні брижів, ні течії не було ані там, ані в інших місцях.

Я опинився у тупику перед цією загадкою і для її розв’язання вирішив спостерігати за морем упродовж деякого часу. Незабаром я переконався, що причиною цієї течії є приплив, що йде із заходу і з'єднується з потоком вод якоїсь великої річки, що впадає неподалік у море, і що, дивлячись на те, чи дме вітер із заходу, чи з півночі, ця течія то наближається до берега, то віддаляється від нього. Справді, почекавши до вечора, я знову піднявся на гору і чітко розрізнив ту ж морську течію; тільки тепер вона проходила десь на відстані півтори милі, а не біля самого берега, як того разу, коли мій човен потрапив у її течію і його віднесло в море; значить, така небезпека загрожувала б йому не завжди.

Це відкриття навело мене на думку, що тепер ніщо мені не заважає перевести човен на мій бік острова: варто тільки вибрати час, коли течія віддалиться від берега. Але коли я подумав про практичне здійснення цього плану, спогад про небезпеку, на яку я наражався, повалив мене в такий жах, що я відмовився від нього й прийняв, навпаки, інше рішення, вірне, хоча й таке, що потребувало більшої праці: я вирішив побудувати інший човен чи пирогу і мати у своєму розпорядженні два човни, один — з одного, інший — з іншого боку острова.

Як уже знає читач, у мене були на острові дві садиби. Насамперед моя маленька фортеця під скелею, обнесена подвійною огорожею з наметом всередині і з погребом за ним, який до описуваного часу я встиг значно розширити, так що тепер він складався з кількох відділень, які сполучалися між собою. У найбільш сухому і просторому відділенні (у тому, з якого, як було сказано вище, я вивів хід назовні, тобто по зовнішню сторону огорожі) у мене стояли великі глиняні горщики власного виробництва і штук чотирнадцять чи п'ятнадцять глибоких кошиків по п'ять чи шість мір кожен. Все це було наповнене різною провізією, здебільшого зерном (частково в колосках, частково обмолоченого моїми руками).

Що стосується моєї зовнішньої огорожі, то, як вже було сказано, кілки, які я використав для неї, пустили коріння і стали такими розлогими деревами, що за ними не було видно жодних ознак людського житла.

Неподалік від мого укріплення, під горою, трохи далі вглиб острова тяглися дві ділянки моєї землі, яку я старанно обробляв і з якої з року в рік отримував хороші врожаї рису та ячменю. І якби мені знадобилося збільшити посів, навколо був непочатий край придатної для цього землі.

Друга моя садиба знаходилася в лісі. Я утримував її в повному порядку: сходи тримав усередині, дерева, що оточували її живоплотом, я постійно підстригав, не даючи їм рости вгору, від цього вони розпустилися й давали приємну тінь. Під покровом їх листя, всередині огорожі, стояв парусиновий намет, так міцно встановлений на вбитих у землю кілках, що його ніколи не доводилося поправляти. У наметі я облаштував собі постіль з козячих шкур; на ліжку у мене лежала ковдра з нашого корабля і матроська шинель, щоб укриватися ночами, оскільки я часто проводив тут по кілька днів.

До цієї садиби примикали мої загони для кіз. Обгородити їх мені коштувало неймовірної праці. Я так боявся, щоб кози не проламали огорожу, що вічно укріплював її новими кілками і заспокоївся тільки тоді, коли в ній не залишилося жодної щілинки і вона була радше схожа на частокіл, ніж на тин. З плином часу, коли всі кілки прийнялися й розрослися (а вони всі прийнялися після дощової пори року), моя огорожа перетворилася на суцільну міцну стіну.

Все це показує, що я не лінувався і не шкодував праці, коли бачив, що, виконавши ту чи іншу роботу, я покращу свій комфорт.

Що ж стосується розведення домашньої худоби, то це було для мене питанням існування; мати у своєму розпорядженні стадо кіз означало для мене мати до кінця моїх днів — а я міг прожити ще сорок років — невичерпний запас м'яса, молока, масла та сиру; мати ж кіз я міг тільки за тієї умови, щоб огорожа моїх загонів була завжди цілком справною.

Тут же біля моєї дачі ріс виноград, який я сушив на зиму. Я дуже цінував його не тільки як ласощі, що приємно урізноманітнювали мій стіл, але як корисну, поживну, підкріплюючу їжу.

Моя лісова дача була якраз на півдорозі між головною моєю резиденцією і тієї бухточкою, де я залишив човна; тому в кожну екскурсію до того берега я зупинявся там на ночівлю. Я часто ходив дивитися на свій човен і дбав про те, щоб тримати його в повному порядку. Іноді я катався на ньому, але ніколи не від'їжджав від берега далі декількох сажнів, — такий у мене був страх перед морською течією та іншими непередбачуваними ситуаціями, що могли статися зі мною в морі. Тепер я переходжу до нового періоду свого життя.

Одного дня близько полудня я йшов берегом моря, прямуючи до свого човна, і раптом побачив слід босої людської ноги, що чітко відбилася на піску. Я зупинився, як громом уражений або ніби я побачив привид. Я прислухався, озирався довкола, але не почув і не побачив нічого підозрілого. Я вибіг вгору на укіс, щоб краще оглянути місцевість; знову спустився, ходив взад і вперед берегом — ніде нічого: я не міг знайти іншого відбитка ноги. Я пішов ще раз поглянути на нього, щоб упевнитися, чи дійсно це людський слід, а не плід моєї уяви. Але ні, я не помилився; це був безсумнівно відбиток ноги: я чітко розрізняв п'яту, пальці, підошву. Як він сюди потрапив? Я губився в здогадах і не міг зупинитися на жодній. У повному сум'ятті, не чуючи, як говориться, землі під собою, я поспішив додому, у свою фортецю. Я був украй наляканий: через кожні два-три кроки оглядався назад, лякався кожного куща, кожного дерева, і кожен пень, що виднівся вдалині, приймав за людину. Ви не можете собі уявити, в які страшні й несподівані форми були наділені всі предмети в моїй розбурханій уяві, які дикі думки проносилися в моїй голові і які безглузді рішення приймав я весь час по дорозі.

Діставшись до свого замку (як я став називати своє житло з того дня), я моментально опинився за огорожею. Я навіть не пам'ятав, як переліз через неї по драбині, як робив це раніше, чи увійшов через двері, тобто через зовнішній хід, викопаний мною в горі; навіть наступного дня я не міг цього пригадати. Ніколи заєць, ніколи лисиця не рятує з таким шаленим жахом свою нору, як я свій притулок.

Цілу ніч я не стулив очей; а ще більше боявся тепер, коли не бачив предмета, яким був викликаний мій страх. Це начебто навіть суперечило звичайним проявам страху. Але я був до такої міри вражений, що мені весь час ввижалися жахи, незважаючи на те, що я був тепер далеко від сліду ноги, який налякав мене. Хвилинами мені приходило в голову, чи не диявол залишив свій слід, — розум зміцнював мене в цьому здогаді. Справді: хто, крім диявола в людській подобі, міг забратися в ці місця? Де човен, який привіз сюди людину? І де інші сліди її ніг? Та й яким чином могла потрапити сюди людина? Але з іншого боку смішно було також думати, що диявол прийняв людську подобу з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому безлюдному місці, як мій острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що ніхто цього сліду не побачить. Якщо ворогові роду людського хотілося мене поплутати, він міг придумати для цього інший спосіб, набагато дотепніший. Ні, диявол не такий дурний. І, нарешті, з якого дива, знаючи, що я живу по цей бік острова, залишив би він свій слід на іншому березі, та ще на піску, де його змиє хвилею за першого ж сильного прибою? Все це було внутрішньо суперечливе і не в'язалося зі звичайними нашими уявленнями про хитрощі диявола.

Остаточно переконаний цими аргументами, я визнав неспроможність своєї гіпотези про нечисту силу й відмовився від неї. Але якщо це був не диявол, тоді виникало припущення набагато страхітливіше: це були дикуни з материка, що лежав навпроти мого острова. Ймовірно, вони потрапили на острів випадково: вийшли в море на своїй пирозі, і їх пригнало сюди течією чи вітром; вони побували на березі, а потім знову пішли в море, тому що у них було так само мало бажання залишатися в цій пустелі, як у мене — бачити їх тут.

У міру того, як я зміцнювався в цьому останньому здогаді, моє серце наповнювалося вдячністю за те, що я не був у тих місцях у той час і вони не помітили мого човна, інакше вони здогадалися б, що на острові живуть люди і почали б розшукувати їх. Але тут мене пронизала страшна думка: а що, коли вони бачили мій човен? Припустімо, що тут є люди. Адже якщо так, то вони повернуться з цілою ватагою своїх одноплемінників і з'їдять мене. А якщо не знайдуть, то все одно побачать мої поля і вигони, розорять мою землю, заберуть моїх кіз — і я помру з голоду.

Таким чином, страх витіснив з моєї душі будь-яку надію на Бога, все моє уповання на нього, яке ґрунтувалося на такому чудовому доказі його благості до мене; неначе той, хто досі живив мене в пустелі, був не владний зберегти для мене блага земні, якими я був зобов'язаний його ж щедротам. Я докоряв собі за лінь, завдяки якій я сіяв лише стільки, щоб мені вистачало на рік, ніби не могло статися якоїсь випадковості, яка перешкодила б мені зібрати посіяний хліб. І я дав собі слово надалі бути розумнішим і, щоб попередити можливість залишитися без хліба, сіяти з таким розрахунком, щоб мені вистачало хліба на два-три роки.

Якою іграшкою долі є людське життя! І як дивно змінюються зі зміною обставин таємні пружини, що керують нашими потягами! Сьогодні ми любимо те, що завтра будемо ненавидіти; сьогодні шукаємо те, чого завтра будемо уникати. Завтра нас буде приводити в трепет одна думка про те, чого ми жадаємо сьогодні. Я був тоді наочним прикладом цього роду протиріч. Я — людина, єдиним нещастям якої було те, що вона вигнана з товариства людей, що вона сама серед безмежного океану, приречена на вічну безмовність, відрізана від світу, як злочинець, визнаний небом таким, що не заслуговує на спілкування із собі подібними, негідним рахуватися серед живих, — я, кому побачити обличчя людське здавалося, після порятунку душі, найбільшим щастям, яке тільки могло бути послане йому Провидінням, воскресінням з мертвих, — я тремтів від страху при одній думці про те, що можу зіткнутися з людьми, готовий був зімліти від однієї лише тіні, від одного тільки сліду людини, що ступила на мій острів!

У самому розпалі моїх страхів, коли я кидався від припущення до припущення і ні на чому не міг зупинитися, мені якось спало на думку, чи не сам я роздмухав всю цю історію з відбитком людської ноги і чи це не мій власний слід, залишений у той час, коли я передостаннього разу ходив дивитися на свій човен і потім повертався додому. Припустімо, що повертався я зазвичай однією дорогою: та хіба не могло статися, що я зрадив своїй звичці того разу. Це було давно, і чи міг я з упевненістю стверджувати, що йшов саме тією, а не іншою дорогою. Звичайно, я постарався запевнити себе, що так воно й було, що це мій власний слід і що в цій події я розіграв дурня, повіривши в ним же створений привид, злякався страшної казки, яку сам склав.

Після цього я став бадьоритися й виходити з дому, бо перші три доби після зробленого мною злощасного відкриття я не висував носа зі своєї фортеці, так що почав навіть голодувати: я не тримав вдома великих запасів провізії, і на третю добу у мене залишалися тільки ячмінні коржі та вода. Мене мучило також, що мої кози, яких я зазвичай доїв щовечора, залишаються недоєними: я знав, що бідні тварини від цього страждають, і, крім того, боявся, що у них може пропасти молоко. І мої побоювання виправдалися: багато кіз захворіли і майже перестали доїтися.

Отже, підбадьоривши себе упевненістю, що це слід моєї власної ноги, і що я воістину злякався власної тіні, я почав знову ходити на дачу доїти кіз. Але якби ви бачили, як несміливо я йшов, з яким острахом озирався назад, як я був завжди напоготові, готовий будь-якої миті кинути свою корзину і пуститися навтьоки, рятуючи свого живота, ви прийняли б мене чи за великого злочинця, який не знає, куди йому сховатися від своєї совісті, або за людину, яка щойно зазнала страшного переляку (як воно, однак, і було).

Але після того, як я виходив протягом двох чи трьох днів і не побачив нічого підозрілого, я став сміливішим. Я поступово починав доходити висновку, що сам навигадував собі страхів; а щоб не залишалося жодних сумнівів, я вирішив ще раз сходити на той берег і звірити таємничий слід з відбитком своєї ноги: якби обидва сліди виявилися однаковими, я міг би бути впевнений, що я злякався самого себе. Але коли я прийшов на те місце, де був таємничий слід, то для мене, по-перше, стало очевидним, що, коли того разу я вийшов з човна і повертався додому, то жодним чином не міг опинитися в цій стороні берега, а по-друге, коли я для порівняння поставив ногу на слід, то моя нога виявилася значно меншою від нього. І знову мене охопив панічний страх: я весь тремтів, як у лихоманці; цілий вихор нових здогадок закружляв у мене в голові. Я пішов додому в повному переконанні, що на моєму острові недавно побували люди чи, принаймні, одна людина. Я навіть готовий був припустити, що на острові хтось живе, хоча досі я цього й не знав; а звідси випливало, що мене щомиті можуть захопити зненацька. Але я абсолютно не знав, як захистити себе від цієї небезпеки.

До яких тільки безглуздих рішень не приходить людина під впливом страху! Страх забирає у нас здатність розпоряджатися тими засобами, які розум пропонує нам на допомогу. Якщо дикуни, міркував я, знайдуть моїх кіз і побачать мої поля з хлібом, що росте на них, вони постійно повертатимуться на острів за новою здобиччю; а якщо вони помітять моє житло, то неодмінно візьмуться розшукувати його мешканців і доберуться до мене. Тому першою моєю думкою було переламати огорожі всіх своїх загонів і випустити всю худобу, потім перекопати обидва поля і таким чином знищити сходи рису та ячменю, нарешті, знести свою дачу, щоб ворог не міг виявити жодних ознак присутності на острові людини.

Цей план виник у мене першої ж ночі після повернення зі щойно описаної експедиції на той берег, під свіжим ще враженням зроблених мною нових відкриттів. Страх небезпеки завжди страшніший від небезпеки, що вже настала, й очікування зла в десять тисяч разів гірше за саме зло. Для мене ж найжахливішим було те, що цього разу я не знаходив полегшення в смиренності й молитві. Я уподібнився Саулу, який сумував не тільки через те, що на нього наступають филистимляни, а й через те, що Бог покинув його. Я не шукав розради там, де міг її знайти, я не звертався до Бога в скорботі своїй. Якби я звернувся до Бога, як робив це раніше, то легше переніс би це нове випробування і сміливіше глянув би в очі небезпеці, що мені загрожувала.

Настільки велике було моє сум'яття, що я не міг заснути всю ніч. Зате під ранок, коли мій дух ослаб від надмірної перестороги, я заснув міцним сном і, прокинувшись, почувався набагато краще, ніж всі ці дні. Тепер я почав думати спокійніше, і, тверезо розмірковуючи, ось до чого я дійшов. Мій острів, з багатою рослинністю і розташуванням недалеко від материка, був, звичайно, не настільки покинутий людьми, як я уявляв досі, і хоча постійних жителів на ньому не було, але видавалося вельми вірогідним, що дикуни з материка приїжджали на нього іноді у своїх пирогах; можливим було й те, що їх приганяло сюди течією або вітром: у будь-якому разі, вони могли тут бувати. Та оскільки за п'ятнадцять років, які я прожив на острові, я досі не відкрив і сліду присутності на ньому людей, то, очевидно, якщо дикуни й приїжджали сюди, вони негайно ж знову від’їжджали й ніколи не мали наміру оселитися тут.

Отже, єдине, що могло мені загрожувати, це небезпека наштовхнутися на них в один з цих нечастих наїздів. Але оскільки вони приїжджали сюди не з доброї волі, а їх приганяло вітром, то вони поспішали скоріше забратися додому, провівши на острові лише якусь ніч, щоб не упустити відпливу і встигнути повернутися завидна.

Значить, мені потрібно було тільки забезпечити собі надійний притулок на випадок їх висадки на острів.

Мені довелося тепер гірко пошкодувати, що я розширив печеру за своїм наметом і вивів з неї хід назовні, за межами свого укріплення. І ось, поміркувавши, я вирішив збудувати навколо свого житла ще одну огорожу, теж півколом, на такій відстані від колишньої стіни, щоб вихід з печери був усередині укріплення. Втім, мені навіть не знадобилося споруджувати нову стіну: подвійний ряд дерев, які я років дванадцять тому посадив вздовж старої огорожі, представляв вже й сам по собі надійний оплот, так густо були насаджені дерева і так сильно вони розрослися. Залишалося тільки забити кілками проміжки між ними, щоб перетворити все це півколо в суцільну міцну стіну. Так я і зробив.

Тепер моя фортеця була оточена двома стінами. Внутрішню стіну, як уже знає читач, я зміцнив земляним насипом футів з десять завтовшки. Це було ще тоді, коли я розширював печеру: у міру того, як я викопував землю, я звалював її до огорожі і щільно втоптував. Зовнішня ж стіна, як уже сказано, складалася з подвійного ряду дерев, між якими я набив колів, заклавши порожній простір усередині шматками старих канатів, обрубками дерева і всім, що тільки могло надати міцності моєму брустверу і що виявилося у мене під рукою. Але я залишив у зовнішній стіні сім невеликих отворів, настільки вузьких, що ледве можна було просунути в них руку. Ці отвори мали служити мені бійницями. Я вставив у кожен з них по мушкету (я вже казав, що перевіз до себе з корабля сім мушкетів). Мушкети були у мене встановлені на підставках, як гармати на лафетах, так що за якісь дві хвилини я міг розрядити всі сім рушниць. Багато місяців важкої роботи витратив я на зведення цього укріплення: мені все здавалося, що я не можу почуватися в безпеці, поки воно не буде готове.

Але мої труди не скінчилися на цьому. Величезну площу за зовнішньою стіною я засадив тими схожими на вербу деревами, які так добре приймалися. Думаю, що посадив я не менше двадцяти тисяч штук. Але між першими деревами і стіною я залишив досить великий вільний простір, щоб мені було легше помітити ворога, якби той надумав атакувати мою фортецю, і щоб він не міг підкрастися до неї під прикриттям дерев.

Через два роки перед моїм житлом вже був молодий гайок, а ще років через п'ять-шість його обступав високий ліс, майже непрохідний, так густо були насаджені в ньому дерева і так вони розрослися. Нікому у світі не спало б тепер на думку, що за цим лісом приховане людське житло. Щоб входити в мою фортецю і виходити з неї (оскільки я не залишив алеї в лісі), я користувався двома драбинами, приставляючи одну з них до порівняно невисокого виступу в скелі, на який ставив іншу драбину, так що, коли обидві драбини були прибрані, жодна жива душа не могла проникнути до мене, не зламавши собі шию. Але навіть допускаючи, що якомусь сміливцю вдалося б благополучно спуститися з гори в мою сторону, він опинився б все-таки не в самій фортеці, а за межами її зовнішньої стіни.

Отже, я вжив для своєї безпеки всіх заходів, які тільки могла підказати моя винахідливість, і, як читач незабаром побачить, вони були не зовсім марні, хоча в той час, коли я приводив їх у виконання, небезпека, від якої я хотів себе відгородити, була радше уявною, навіяною моїми страхами.

Але, докладаючи сил для убезпечення себе від ворогів, я в той же час не закидав й інших своїх справ. Як і раніше, я ретельно доглядав за своїм маленьким стадом. Мої кози годували та одягали мене, а це рятувало мене від необхідності полювати і таким чином зберігало не тільки мій порох, але й сили і час. Вигода була настільки відчутною, що мені, зрозуміло, не хотілося втратити її і потім починати все спочатку.

Щоб уникнути цього нещастя, тверезо поміркувавши, я вирішив, що в мене тільки два способи зберегти кіз: або заганяти на ніч все стадо в печеру (яку довелося б викопати спеціально для цього), або облаштувати ще два або три окремих загончики подалі один від одного, але неодмінно в затишних місцях, де б їх було важко знайти, і помістити в кожному з них по півдюжини молодих кіз; тоді, якби навіть головне стадо загинуло внаслідок якогось нещасного випадку, у мене все-таки залишилося б кілька кіз, і я міг би без особливих клопотів розвести нове стадо. Зрештою, я зупинився на останньому проекті, як на більш мудрому, хоча здійснення його вимагало багато часу та праці.

Я обійшов весь острів, відшукуючи найглухіші місця, і, нарешті, вибрав один куточок, так добре укритий від нескромних поглядів, що кращого не можна було й бажати. Це була невелика галявина в низині, в гущавині лісу — того самого лісу, де я заблукав, коли повертався додому зі східної частини острова. Вся галявина займала близько трьох акрів; ліс обступав її з усіх боків майже суцільною стіною, утворюючи ніби природну огорожу; у всякому разі, облаштування огорожі вимагало від мене набагато менше праці, ніж в інших місцях.

Я негайно взявся за роботу, і тижнів через чотири мій новий загін був обгороджений настільки щільно, що можна було перевести в нього кіз. Тепер це не представляло великої праці, оскільки нові покоління кіз, вирощені в обгороджених загонах, звикли до мене і втратили свою природну дикість. Я, не відкладаючи, відокремив від стада десять кіз і двох козлів і перевів їх у новий загін. Після того я витратив ще якийсь час на остаточне укріплення огорожі, але робив це неквапом, дуже повільно.

І всі ці труди, всі ці турботи породжені були страхом, що охопив мене при спогляданні відбитка людської ноги на піску! Бо досі я ніколи не бачив жодної людської душі ні на острові, ні поблизу нього. Після свого злощасного відкриття вже два роки як я розпрощався зі своїм колишнім безтурботним життям, чому легко повірять всі ті, хто відчув, що таке життя під вічним гнітом страху. З жалем мушу додати, що постійна душевна тривога, в якій я перебував у цей період, вельми негативно відбилася і на моїх релігійних почуттях. Щовечора я лягав з тією думкою, що, можливо, не доживу до ранку, що вночі на мене нападуть дикуни, що вони вб'ють мене і з'їдять, і цей страх настільки пригнічував мою душу, що лише в рідкісні хвилини я міг звертатися до Творця з належним смиренням і спокійним, розчуленим духом. Якщо я і молився, то скоріше як людина, яка звертається до Бога у своєму розпачі, бо бачить свою близьку загибель. І я можу засвідчити на підставі особистого досвіду, що до молитви більше спонукає мирний настрій духу, коли ми відчуваємо вдячність, любов і розчулення, і що пригнічена страхом людина так само мало схильна до справді молитовного настрою, як до каяття на смертному одрі; страх — хвороба, яка розслаблює душу, як розслаблює тіло фізична недуга, а як перешкода молитві страх діє навіть сильніше від тілесної недуги, бо молитва є духовний, а не тілесний акт.

Та повертаюся до розповіді. Забезпечивши себе таким чином живим провіантом, я став підшукувати інше затишне містечко для нової партії кіз. Якось під час цих пошуків я дістався західної частини острова, де ніколи не бував доти. Не доходячи до берега, я піднявся на пагорб, і коли переді мною відкрилося море, мені здалося, що вдалині видніється човен. В одній зі скринь, перевезених мною з нашого корабля, я знайшов кілька підзорних труб, але їх зі мною не було, і я не міг розрізнити, чи то був дійсно човен, хоча прогледів усі очі, вдивляючись у далечінь. Спускаючись до берега з пагорба, я вже нічого не бачив; тому й досі не знаю, що це був за предмет, який я прийняв за човен. Але з того дня я пообіцяв собі ніколи не виходити з дому без підзорної труби.

Діставшись до берега (це була частина острова, де, як уже сказано, я раніше не бував), я не забарився переконатися, що сліди людських ніг — зовсім не така рідкість на моєму острові, як я уявляв. Так, я переконався, що, якби я не потрапив за особливої милості Провидіння на ту сторону острова, куди не приставали дикуни, я б давно вже знав, що відвідування ними мого острова — звичайнісінька річ, і що західні його береги служать їм не тільки постійною гаванню під час далеких морських екскурсій, але й місцем, де вони справляють свої канібальські бенкети.

Те, що я побачив, коли спустився з пагорба і підійшов до берега моря, буквально приголомшило мене. Весь берег був усіяний людськими кістками, черепами, скелетами, кістками рук і ніг. Не можу висловити, який жах охопив мою душу при спогляданні цієї картини. Мені було відомо, що дикі племена часто воюють між собою. Мабуть, думав я, після кожної сутички переможці привозять з материка своїх військовополонених на це узбережжя, де, за звірячим звичаєм всіх дикунів-людожерів, вбивають і з'їдають їх. В одному місці я помітив круглий, щільно втрамбований майданчик, по середині якого виднілися залишки багаття: ось тут, імовірно, і засідали ці варвари, справляючи свої жахливі бенкети.

Все це настільки мене вразило, що я навіть не відразу згадав про небезпеку, якої зазнавав, залишаючись на цьому березі: жах перед обурливим збоченням людської природи, здатної дійти до такої звірячої жорстокості, витіснив з моєї душі будь-який страх за себе. Я не раз чув про подібні прояви звірства, але ніколи доти мені не траплялося бачити їх самому. З величезною огидою відвернувся я від жахливого видовища: я відчував страшну нудоту і, ймовірно, знепритомнів би, якби сама природа не прийшла мені на допомогу, очистивши мій шлунок рясною блювотою.

Жодної зайвої хвилини не залишався я в цьому жахливому місці: щойно я зміг стояти на ногах, я піднявся на пагорб і поспіхом побрів назад до свого житла.

Відійшовши трохи від цієї частини острова, я зупинився, щоб оговтатися й зібратися з думками. Глибоко розчулений, звів я очі до неба і, обливаючись сльозами, подякував Творцеві за те, що він судив мені народитися в іншій частині світу, де немає таких звірів у людській подобі.

У цьому розчуленому настрої повернувся я у свій замок і з того дня став менше боятися дикунів. На підставі своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїжджали на острів за здобиччю — чи тому, що нічого не потребували, чи, можливо, тому, що не розраховували чимось поживитися в такому пустельному місці: у лісистій частині острова вони, безсумнівно, бували не раз, але, ймовірно, не знайшли там для себе нічого підходящого. Достовірно було одне: я прожив на острові без малого вісімнадцять років і до недавнього часу жодного разу не знаходив людських слідів, з чого випливало, що я міг прожити тут ще стільки ж і не потрапити на очі дикунам, хіба що наткнувся б на них з власної необережності. Але цього нічого було боятися, оскільки єдиною моєю турботою було якнайкраще приховувати всі ознаки своєї присутності на острові і якомога рідше виповзати зі своєї нори, у всякому разі, доти, поки для мене не з’явиться краще товариство, ніж ватага канібалів.

Однак, жах і огиду, навіяні мені цими дикими нелюдами і їх нелюдським звичаєм пожирати одне одного, увігнали мене в похмурий настрій, і близько двох років я просидів безвихідно в тій частині острова, де були розташовані мої землі, тобто дві мої садиби — фортеця під горою і лісова дача — і та галявинка в гущавині лісу, на якій я облаштував загін, причому цей останній я відвідував тільки заради кіз: моя відраза до цього пекельного кодла була такою, що я краще погодився б побачити диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я жодного разу не сходив поглянути на свою пирогу: я навіть почав подумувати про спорудження іншого човна, оскільки остаточно вирішив, що не буду й намагатися привести свій човен з того боку острова. Я не мав ні найменшого бажання зіткнутися в морі з дикунами, бо знав, яка доля чекає мене, якщо я потраплю їм до рук.

Між тим, час і впевненість у тому, що дикуни не можуть викрити мій притулок, зробили свою справу: я перестав їх боятися і зажив своїм колишнім мирним життям з тією лише різницею, що тепер я став обережнішим і вживав усіх заходів, щоб не потрапити ворогові на очі. Головне, я остерігався стріляти, щоб не привернути увагу дикунів, якби вони випадково перебували на острові. На щастя, я міг тепер обходитися без полювання, оскільки вчасно подбав про те, щоб обзавестися домашньою худобою; кілька диких кіз, яких я з'їв за цей час, були спіймані мною силками або пастками, так що за два роки я, здається, не зробив жодного пострілу, хоча ніколи не виходив без рушниці. Більше того, я завжди засовував за пояс пару пістолетів, знайдених мною на кораблі, і підвішував на ремені через плече гостро відточений тесак. Таким чином, вигляд у мене був тепер особливо страхітливий: рушниці, сокира, пара пістолетів і величезний тесак без піхов.

Отже, якщо відкинути убік необхідність бути завжди насторожі, життя моє, як я вже сказав, увійшло на деякий час у своє колишнє спокійне русло. Оцінюючи своє становище, я з кожним днем все більше переконувався, що воно далеко не погане порівняно з долею багатьох інших, та й, нарешті, і сам я міг бути поставлений у набагато гірші умови, якби так судив мені Господь. Наскільки менше нарікали б ми на долю і наскільки більше були б вдячні Провидінню, якби, розмірковуючи про своє становище, брали для порівняння найгірше, а не найкраще, як ми це робимо, коли бажаємо виправдати свої скарги.

У своєму теперішньому стані я майже ні в чому не відчував нестачі: мені здається, що боязнь цих нелюдів-дикунів і, як наслідок — страху, вічна турбота про свою безпеку зробили мене байдужим до житейських зручностей і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не виконав один свій проект, який на деякий час сильно захопив мене. Мені дуже хотілося зробити з ячменю солод і зварити пиво. Витівка була досить фантастична, і я часто дорікав собі за свою наївність. Мені було добре відомо, що для здійснення її мені багато чого не вистачає і дістати це неможливо. Насамперед — бочок для зберігання пива, яких, як вже знає читач, я ніколи не міг зробити, хоча витратив багато тижнів і місяців на безплідні спроби добитися толку в цій роботі. Потім у мене не було ні хмелю, ні дріжджів, ні котла, так що навіть варити його не було в чому. І тим не менше я твердо переконаний, що якби не нагнали на мене тоді ці кляті дикуни стільки страху, я приступив би до здійснення моєї затії і, можливо, домігся б свого, бо, раз вже я затівав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця. Але в ті часи моя винахідливість була спрямована в зовсім інше русло. День і ніч я думав тільки про те, як би мені знищити кілька цих чудовиськ під час їх звірячих розваг і, якщо можна, врятувати нещасну жертву (приречену на поживу), яку вони привезуть із собою. Мені хотілося, якщо не вдасться винищити цих нелюдів, хоч налякати їх добряче і, таким чином, відвадити від відвідування мого острова. Але моя книга вийшла б занадто об'ємною, якби я задумав розповісти всі хитромудрі плани, які складалися з цього приводу в моїй голові. Однак, це була марна трата часу. Щоб покарати людожерів, треба вступити з ними в бій, а що могла зробити одна людина з двома-трьома десятками цих варварів, озброєних списами і луками, з яких вони вміли влучати в ціль не гірше, ніж я з рушниці.

Приходило мені в голову підвести міну під те місце, де вони розводили вогонь, і закласти в неї п'ять-шість фунтів пороху. Коли вони запалять своє вогнище, порох займеться і підірве все, що опиниться поблизу. Але мені, по-перше, було шкода пороху, якого у мене залишалося небагато, а по-друге, я не міг бути впевнений, що вибух станеться саме тоді, коли вони зберуться біля багаття. В іншому випадку, який був би з цього толк? Найбільше, що декого з них обпалило б порохом. Звичайно, вони б злякалися, але чи настільки, щоб перестати з'являтися на острові? Так я і покинув цю затію. Думав я також влаштувати в потрібному місці засідку: сховатися з трьома зарядженими рушницями і випалити в саму середину їх кривавої оргії з повною упевненістю, що покладу на місці або пораню двох-трьох кожним пострілом, а потім вискочити із засідки й напасти на них з пістолетами і тесаком. Я не сумнівався, що діючи таким способом, зумію впоратися з усіма своїми ворогами, навіть якщо їх буде двадцятеро. Я кілька тижнів носився з цією думкою: вона настільки мене поглинула, що часто мені снилося, ніби я стріляю у дикунів або кидаюся на них із засідки.

Свого часу я настільки захопився цим проектом, що витратив кілька днів на пошуки відповідного місця для передбачуваної засідки на дикунів. Я навіть почав відвідувати місце їх зборищ і освоївся з ним. У ті хвилини, коли моя душа жадала помсти і розум був сповнений кровожерливих планів побиття огидних виродків, що пожирають один одного, вид страшних слідів кривавої розправи людини над людиною підігрівав мою злобу.

Місце для засідки було, нарешті, знайдено, тобто, власне кажучи, я підшукав два затишних містечка: з одного я припускав стріляти в дикунів, інше ж мало служити мені пунктом для попередніх спостережень. Це був виступ на схилі пагорба, звідки я міг, залишаючись невидимим, стежити за кожним човном, що наближався до острова. Угледівши здалеку пирогу з дикунами, я міг, перш ніж вони встигли б висадитися, непомітно пробратися в ближній лісок. Там в одному дереві було таке велике дупло, що я легко міг у ньому сховатися. Сидячи в цьому дуплі, я міг добре спостерігати за дикунами і, вилучивши момент, коли вони стовпилися б докупи і таким чином представляли б зручну мішень, стріляти, але вже без промаху, так, щоб укласти першим же пострілом трьох-чотирьох осіб.

Щойно було обрано місце засідки, я став готуватися до походу. Я ретельно оглянув і впорядкував свої пістолети, обидва мушкети й мисливську рушницю. Мушкети я зарядив сімома кулями кожен: двома великими шматками свинцю і п'ятьма пістолетними кулями; у мисливську рушницю я всипав добру жменю найбільшого дробу. Потім я заготовив пороху і куль ще для трьох зарядів і зібрався в похід.

Коли мій план кампанії був остаточно розроблений і навіть неодноразово виконаний у моїй уяві, я почав щодня здійснювати екскурсії до вершини пагорба, який знаходився більш ніж у трьох милях від мого замку. Я цілими годинами дивився, чи не видно в морі якихось суден і чи не наближається до острова пирога з дикунами. Місяців два чи три я з особливим сумлінням ніс вартову службу, але, нарешті, це мені набридло, бо за всі три місяці я жодного разу не побачив нічого схожого на човен, не тільки біля берега, а й на всьому просторі океану, який можна охопити оком через підзорну трубу.

Поки я акуратно відвідував свій пост спостереження, войовничий настрій у мене не слабшав і я не знаходив нічого поганого в жорстокій розправі, яку збирався вчинити. Вбивство двох-трьох десятків майже беззбройних людей здавалося мені звичайнісінькою справою. Засліплений обуренням, яке породило в моїй душі огиду до протиприродних звичаїв місцевого населення, я навіть не запитував себе, чи заслуговують вони такої кари. Я не подумав про те, що, з волі Провидіння, вони не мають в житті іншого керівництва, крім своїх збочених інстинктів і звірячих пристрастей. Я не подумав, що коли премудре Провидіння терпить на землі таких людей і терпіло їх, можливо, кілька століть, якщо воно допускає існування настільки нелюдських звичаїв і не перешкоджає цілим племенам робити жахливі діяння, на які можуть бути здатні тільки виродки, остаточно забуті небом, то, отже, не мені бути їм суддею. Та коли, як уже сказано, мої щоденні безплідні вистежування почали мені набридати, тоді став змінюватися і мій погляд на задуману мною справу. Я почав спокійніше й холоднокровніше ставитися до цієї затії; я запитав себе: яке я маю право брати на себе роль судді і ката цих людей. Нехай вони злочинні; та коли сам Бог протягом стількох століть дозволяє їм творити зло безкарно, то, значить, на те його воля. Хтозна? — можливо, винищуючи один одного, вони є лише виконавцями його задумів. У всякому разі, мені ці люди не зробили зла; то чи маю я право втручатися в їх племінні чвари? На якій підставі я маю мстити за кров, яку вони так нерозбірливо проливають? Я розмірковував так: «Звідки я знаю, чи осудить їх Господь? Безсумнівно одне: в очах канібалів поїдання собі подібних не є злочином, їх розум не знаходить нічого поганого в цьому звичаї, і совість не дорікає їм за нього. Вони грішать, бо не відають цього, і, здійснюючи свій гріх, не кидають цим виклику божественній справедливості, як робимо ми, коли грішимо. Для них вбити військовополоненого — така ж звичайна річ, як для нас зарізати бика, і людське м'ясо вони їдять так само спокійно, як ми баранину».

Ці роздуми привели мене до неминучого висновку, що я був неправий, оголошуючи свій строгий вирок дикунам-людоїдам, як убивцям. Тепер мені було зрозуміло, що вони не більше вбивці, ніж ті християни, які вбивають військовополонених чи — що трапляється ще частіше — знищують у бою, нікому не даючи пощади, цілі армії, навіть коли ворог склав зброю і здався.

А потім ще мені спало на думку, що, яких би звірячих звичаїв не дотримувалися дикуни, мене це не стосується. Мене вони нічим не образили, то ж за що мені було їх вбивати? От якби вони напали на мене і мені довелося б захищати своє життя, тоді інша справа. Але поки я не був у їх владі, поки вони не знали навіть про моє існування і, отже, не могли мати ніяких підступних задумів супроти мене, доти я не мав права на них нападати. Це було б анітрохи не краще від поведінки іспанців, які прославилися своєю жорстокістю в Південній Америці, де вони винищили мільйони людей. Припустімо, що ці люди були ідолопоклонниками й варварами; але, при всіх своїх варварських звичаях і кривавих релігійних обрядах начебто людських жертвоприношень, перед іспанцями вони нічим не завинили. Недарма ж у наш час всі християнські народи Європи і навіть самі іспанці обурюються цим винищенням американських народностей і говорять про нього, як про бійню, як про акт кривавої і протиприродної жорстокості, який не може бути виправданий ні перед Богом, ні перед людьми. З тих часів саме ім'я іспанця вселяє кожній людській душі, сповненій людинолюбства і християнського співчуття, ніби Іспанія така вже країна, яка продукує людей, нездатних перейнятися християнськими правилами, для яких неприйнятне будь-яке великодушне поривання, які не знають звичайного співчуття до нещасних, притаманного благородним серцям.

Ці міркування погасили мій запал, і я став потроху відмовлятися від своєї затії, дійшовши висновку, що я не вправі вбивати дикунів і що у мене немає жодної потреби втручатися в їхні справи, поки вони не чіпають мене. Мені потрібно дбати лише про запобігання їх нападу; якщо ж вони мене викриють і нападуть на мене, я зумію виконати свій обов'язок.

З іншого боку, я подумав, що здійснення мого плану не тільки не позбавить мене від дикунів, але й призведе до моєї загибелі. Адже тільки в тому випадку я можу бути впевнений, що позбувся їх, якщо мені вдасться перебити їх усіх до єдиного, і не тільки всіх тих, які висадяться наступного разу, а й усіх, що будуть потім. Якщо ж хоча б один з них вислизне і розповість вдома про те, що трапилося, вони нагрянуть до мене тисячами помститися за смерть своїх одноплемінників! І я, таким чином, накличу на себе вірну загибель, яка тепер зовсім мені не загрожувала.

Зваживши всі ці доведення, я вирішив, що втручатися у справи варварів було б з мого боку й аморально, і нерозсудливо і що мені слід всіляко ховатися від них і якнайкраще замітати свої сліди, щоб вони не могли здогадатися, що на острові мешкає людська істота.

У такому душевному стані я пробув близько року. Весь цей час я був настільки далекий від якихось намірів розправитися з дикунами, що жодного разу не підіймався на пагорб подивитися, чи не видно їх і чи не залишили вони якихось слідів свого недавнього перебування на березі: я боявся, щоб при зустрічі з цими нелюдами в мені знову не заговорило бажання гарненько провчити їх і я не спокусився слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти свій човен і переправив його на східну сторону острова, де для нього знайшлася дуже зручна бухточка, захищена з усіх боків стрімкими скелями. Я знав, що через течію дикуни нізащо не зважаться висадитися в цій бухточці.

Я переправив свій човен з усім його оснащенням, із саморобною щоглою і вітрилом і чимось на зразок якоря (втім, це пристосування навряд чи можна було назвати якорем, але кращого я зробити не міг). Словом, я прибрав з того берега все до останньої дрібниці, щоб не залишалося ніяких ознак човна або людського житла на острові.

Крім того, я, як уже сказано, жив більш замкнуто, ніж будь-коли, і без крайньої необхідності не виповзав зі своєї нори. Правда, я регулярно ходив доїти кіз і наглядати за своїм маленьким стадом у лісі, але це було в протилежному боці острова, так що я був у повній безпеці. Можна було з упевненістю сказати, що дикуни приїжджали на острів не за здобиччю і, отже, не ходили вглиб острова. Я не сумнівався, що вони не раз побували на березі і до, і після того, як, наляканий зробленим відкриттям, я став обережнішим. Я з жахом думав про те, якою була б моя доля, якби, не підозрюючи про небезпеку, я випадково натрапив на них у той час, коли, напівголий і майже беззбройний (я брав тоді з собою тільки рушницю, часто заряджену тільки дробом), я безтурботно розгулював по всьому острову в пошуках дичини, обшарюючи кожен кущик. Що було б зі мною, якби замість відбитка людської ноги я побачив раптом осіб п'ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися б за мною, і, зрозуміло, наздогнали б мене, бо дикуни бігають дуже швидко?

Мене тепер все частіше навідувала одна думка, яка неодноразово приходила мені в голову і раніше, відтоді, як я вперше зрозумів, що милосердний Господь постійно опікується нами, охороняючи від небезпек, які наповнюють наш життєвий шлях. Як часто ми, самі того не відаючи, незбагненним чином позбуваємося бід, що нам загрожують! У хвилини сумніву, коли людина вагається, коли вона, так би мовити, стоїть на роздоріжжі, не знаючи, яким їй шляхом іти, і навіть тоді, коли вона обрала дорогу і вже готова ступити на неї, якийсь таємний голос утримує її. Здавалося б, усе: природні потяги, симпатії, здоровий глузд, навіть чітко усвідомлювана певна мета — кличе її на цю дорогу, а тим часом її душа не може струсити із себе незрозумілого впливу невідомої сили, що не пускає її туди, куди вона мала намір прямувати. І потім завжди виявляється, що, якби вона пішла по тій дорозі, яку обрала спочатку і яку, за її власним усвідомленням, повинна була обрати, вона привела б людину до загибелі. Під впливом цих та інших подібних роздумів у мене склалося таке правило життя: у хвилини сум’яття сміливо слідуй навіюванню внутрішнього голосу, якщо почуєш його, хоча б крім цього голосу ніщо не спонукало тебе вчинити так, як він радить тобі. На доказ безпомилковості цього правила я міг би навести безліч прикладів зі свого життя, особливо з останніх років свого перебування на злощасному острові, не рахуючи багатьох випадків, які пройшли для мене непоміченими і на які я неодмінно звернув би увагу, якби завжди дивився на ці речі такими очима, як дивлюся тепер. Але ніколи не пізно порозумнішати, і я не можу не порадити всім розсудливим людям, чиє життя склалося так само, хоча й не настільки незвичайно, як моє, ніколи не нехтувати навіюваннями цього божественного таємного голосу, від якого б невидимого розуму він не йшов. Для мене безсумнівно — хоча я і не можу цього пояснити, — що в цих таємничих вказівках ми маємо бачити доказ спілкування душ, існування зв'язку між тілесним і безтілесним світом. Мені випаде нагода навести кілька чудових прикладів цього спілкування при подальшому описі свого самотнього життя на цьому сумному острові.

Гадаю, читачеві не здасться страшним, коли я йому скажу, що постійне усвідомлення небезпеки, під гнітом якого я жив останні роки, страху й тривоги, що ніколи не покидали мене, вбили в мені всяку винахідливість і поклали край усім моїм витівкам щодо збільшення добробуту й домашніх зручностей. Мені було не до турбот про поліпшення свого столу, коли я тільки й думав, як би врятувати своє життя. Я не смів ні вбити цвях, ні розколоти поліно, боячись, що дикуни можуть почути стукіт. Стріляти я і поготів не наважувався з тієї ж причини. Але, головне, на мене нападав невимовний страх щоразу, коли мені доводилося розводити вогонь, оскільки дим, який вдень видно да великій відстані, завжди міг видати мене. Через це я навіть переніс у нове приміщення всі ті вироби (у тому числі й гончарну майстерню), для яких потрібний вогонь. Я забув сказати, що якось я, на превелику радість, знайшов природну печеру в скелі, дуже простору всередині, куди, переконаний, жоден дикун не наважився б забратися, навіть якщо б він знаходився біля самого входу в неї; тільки людині, яка, як і я, потребувала безпечного притулку, могла прийти фантазія залізти в цю діру.

Вхід у печеру знаходився під високою скелею, біля підніжжя якої я рубав товсті гілки на вугілля. Але перш, ніж продовжувати, я маю пояснити, для чого мені знадобилося деревне вугілля.

Як уже сказано, я боявся розводити вогонь поруч зі своїм житлом — боявся через дим; а тим часом не міг же я не випікати хліб, не варити м'ясо, взагалі обходитися без кухарства. От я і придумав замінити дрова вугіллям, яке майже не має диму. Я бачив в Англії, як видобувають вугілля, перепалюючи товсті гілки під шаром дерну. Те ж став робити і я. Я виконував цю роботу в лісі і перетягував додому готове вугілля, яке й палив замість дров без ризику видати димом своє місцеперебування.

В один з тих днів, коли я працював у лісі сокирою, я раптом помітив за великим кущем невелике заглиблення в скелі. Мене зацікавило, куди може вести цей хід; я проліз у нього, хоч і з великими труднощами, й опинився в печері заввишки в два людські зрости. Але зізнаюся, що виліз звідти набагато швидше, ніж заліз. І не дивно: вдивляючись у темряву (бо вглибині печери було абсолютно темно), я побачив двійко палаючих очей якоїсь істоти — людини чи диявола, не знаю, — вони сяяли, як зірки, відбиваючи слабке денне світло, що проникало в печеру зовні і падало на них.

Трохи згодом, я, однак, схаменувся і назвав себе дурнем. «Хто прожив двадцять років сам-самісінький серед океану, тому не личить боятися чорта», — сказав я собі. Напевно, вже в цій печері немає нікого страшнішого від мене! І, набравшись хоробрості, прихопив палаючу головешку і знову заліз у печеру. Але не встиг я ступити й трьох кроків, освітлюючи собі шлях головешкою, як позадкував, переляканий мало не більше за колишнє: я почув гучне зітхання, як це роблять від болю, потім якісь переривчасті звуки начебто бурмотіння і знову тяжке зітхання. Я заціпенів від жаху; холодний піт проступив у мене по всьому тілу, і волосся стало дибки, так що, якби на мені був капелюх, я не впевнений, що він не звалився б з голови… Проте я не втратив присутності духу: намагаючись підбадьорити себе тою думкою, що Всевишній скрізь може мене захистити, я знову рушив вперед і при світлі факела, який я тримав над головою, побачив на землі величезного страшного старого козла. Він лежав нерухомо й важко дихав у передсмертній агонії; мабуть, він помирав від старості.

Я поворушив його ногою, щоб змусити піднятися. Він спробував встати, але не зміг. «Нехай він лежить, поки живий, — подумав я тоді, — якщо він мене налякав, то, напевно, не менше налякає будь-якого дикуна, який надумає поткнутися сюди».

Оговтавшись від переляку, я став оглядатися довкруж. Печера була дуже маленька (близько дванадцяти квадратних футів), вкрай безформна (ні кругла, ні квадратна); було зрозуміло, що тут працювала сама природа, без жодної участі людських рук. Я помітив також у глибині її отвір, що йшов ще далі під землю, але настільки вузький, що пролізти в нього можна було тільки повзком. Не знаючи, куди веде цей хід, я не захотів без свічки проникнути в нього, але вирішив прийти сюди знову наступного дня зі свічками, з трутницею, яку я змайстрував з рушничного замка, і палаючим вугіллям у мисці.

Так я і зробив. Я взяв із собою шість великих свічок власного виробництва (на той час я навчився робити дуже хороші свічки з козячого жиру; тільки з ґнотами мав труднощі, використовуючи для них то старі мотузки, то волокна рослини, схожої на кропиву) і повернувся в печеру. Підійшовши до вузького ходу в глибині печери, про який було сказано вище, я змушений був стати навколішки і повзти в такій позі десять ярдів, що було, до слова сказати, досить сміливим подвигом з мого боку, якщо взяти до уваги, що я не знав, куди веде хід і що чекає мене попереду. Минувши найвужчу частину проходу, я побачив, що він починає все більше розширюватися, і тут очі мої були вражені видовищем, прекраснішого за яке я на своєму острові не бачив. Я стояв у просторому гроті футів з двадцять заввишки; полум'я моїх двох свічок відбивалося від стін і склепіння, і вони відсвічували тисячами різнокольорових вогнів. Чи були то алмази, чи інше дорогоцінне каміння, або ж — що здавалося все вірніше — золото?

Я перебував у чудовому, хоча й абсолютно темному гроті з сухим і рівним дном, покритим дрібним піском. Ніде ніяких ознак плісняви чи вогкості; ніде ні сліду огидних комах і отруйних гадів. Єдина незручність — вузький хід, але для мене ця незручність була перевагою, оскільки я дбав про безпечний притулок, а безпечнішого від цього важко було знайти.

Я був у захваті від свого відкриття і вирішив, не відкладаючи, перенести у свій грот всі ті речі, якими я особливо дорожив, і насамперед порох і всю запасну зброю, а саме: дві мисливські рушниці (всього їх у мене було три) і три з восьми мушкетів, що знаходилися в моєму розпорядженні. Таким чином, у моїй фортеці залишилося лише п'ять мушкетів, які завжди були заряджені і стояли на лафетах, як гармати, біля моєї зовнішньої огорожі, але завжди були до моїх послуг, якщо я збирався в якийсь похід.

Перетягуючи в нове приміщення порох і запасну зброю, я заодно відкоркував і барильце з підмоченим порохом. Виявилося, що вода проникла в діжечку тільки на три-чотири дюйми; підмоклий порох затвердів і утворив міцну кірку, в якій решта пороху лежала, як ядро горіха в шкаралупі. Таким чином, я несподівано розбагатів ще фунтів на шістдесят дуже хорошого пороху. Це був вельми приємний сюрприз. Весь цей порох я переніс у свій грот для кращого збереження, і ніколи не тримав у своїй фортеці більше трьох фунтів про всяк випадок. Туди ж, тобто в грот, я перетягнув і весь свій запас свинцю, з якого я робив кулі.

Я уявляв себе в той час одним із стародавніх велетнів, які, кажуть, жили в ущелинах скель і в печерах, неприступних для простих смертних. Нехай хоч п'ять сотень дикунів нишпорять островом, шукаючи мене: вони не відкриють мого притулку, казав я собі, а якщо навіть і відкриють, то все одно не посміють проникнути до мене.

Старий козел, якого я знайшов помираючим у гирлі печери, наступного ж дня спустив дух. Щоб уникнути смороду від трупа, що розкладається, я закопав його в яму, яку вирив тут же, в печері, біля нього: це було легше, ніж витягувати його назовні.

Йшов уже двадцять третій рік мого життя на острові, і я встиг до такої міри освоїтися з цим життям, що якби не боязнь дикунів, які могли потривожити мене, я б охоче погодився провести тут весь залишок своїх днів до останньої години, коли я ліг би й помер, як старий козел у печері. Я придумав собі кілька маленьких розваг, завдяки яким час протікав для мене набагато веселіше, ніж доти. По-перше, як уже знає читач, я навчив говорити свого Попку, і він так мило базікав, вимовляв слова так чітко й виразно, що було великим задоволенням слухати його. Він прожив у мене не менше двадцяти шести років. Чи довго жив він потім, — я не знаю: втім, я чув у Бразилії, що папуги живуть по сто років. Можливо, вірний мій Попка і тепер ще літає по острову, закликаючи бідного Робіна Крузо. Не дай Боже жодному англійцю потрапити на мій острів і почути його; бідолаха, з яким сталося б таке нещастя, напевно, прийняв би мого Попку за диявола. Мій пес був мені вірним другом протягом шістнадцяти років; він помер від старості. Що стосується моїх кішок, то, як я вже казав, вони так розплодилися, що я змушений був стріляти по них кілька разів, інакше вони загризли б мене і знищили б усі мої запаси. Коли дві старих кішки, взятих мною з корабля, померли, я продовжував розполохувати інших пострілами і не давав їм їсти, так що в результаті всі вони втекли до лісу і здичавіли. Я залишив у себе тільки двох чи трьох улюблениць, яких приручив і потомство яких незмінно топив, щойно воно з'являлося на світ; вони стали членами моєї різношерстої сім'ї. Крім того, я завжди тримав при собі двох-трьох козенят, яких привчав їсти зі своїх рук. Були у мене ще два папуги, не рахуючи старого Попки; обидва вони теж вміли говорити й обидва казали: «Робін Крузо», але зовсім не так добре, як перший. Правда й те, що на нього я витратив набагато більше часу і праці. Потім я впіймав і приручив кількох морських птахів, назв яких я не знав. Усім їм я підрізав крила, так що вони не могли полетіти. Ті молоді деревця, які я насадив перед своєю фортецею, щоб краще приховати її на випадок появи дикунів, розрослися в густий гай, і мої птиці оселилися в цьому гаю і плодилися, що мене дуже тішило. Таким чином, повторюю, я почувався спокійно й добре і був би абсолютно задоволений своєю долею, якби міг позбутися боязні дикунів.

Але доля судила інакше, і нехай усі, кому доведеться прочитати цю повість, звернуть увагу на те, як часто протягом нашого життя зло, якого ми найбільше боїмося і яке, коли воно нас спіткало, уявляється нам вершиною людських випробувань, — як часто це зло стає найвірнішим і єдиним шляхом позбутися від нещасть, які нас переслідують. Я міг би навести багато прикладів зі свого життя на підтвердження правильності цих слів, але особливо чудові в цьому плані події останніх років мого перебування на острові.

Отже, йшов двадцять третій рік мого ув'язнення. Настав грудень — час південного сонцестояння (тому що я не можу назвати зимою таку спекотну пору), а для мене — час збирання хліба, що вимагало постійної моєї присутності на полях. Одного разу, вийшовши з дому перед світанком, я був вражений, побачивши вогонь на березі, милі за дві від свого житла і, на превеликий мій жах, не в тій стороні острова, де за моїми спостереженнями висаджувалися дикуни, що відвідували його, а в тій, де жив я сам.

Я буквально був спантеличений тим, що побачив, і причаївся у своєму гаю, не сміючи ступити далі ні кроку, щоб не наштовхнутися на нежданих гостей. Але і в гаю я не почувався спокійно: я боявся, бо якщо дикуни почнуть шастати по острову і побачать мої поля з хлібом, що росте на них, або щось з моїх робіт, вони зараз же здогадаються, що на острові живуть люди, і не вгамуються, поки не розшукають мене. Гнаний страхом, я швидко повернувся у свою фортецю, підняв за собою драбину, щоб замести сліди, і почав готуватися до оборони.

Я зарядив усі свої гармати (як назвав я мушкети, що стояли у мене на лафетах уздовж зовнішньої стіни) й усі пістолети і вирішив захищатися до останнього подиху. У цьому стані я пробув дві години, не отримуючи жодних звісток ззовні, оскільки у мене не було лазутчиків, яких я б міг відправити у розвідку.

Просидівши ще деякий час і виснаживши свою уяву, я не в силах був виносити далі невідомість і поліз на гору тим способом, який був описаний вище, тобто за допомогою драбини, приставляючи її до виступу гори, що спускалася в мою сторону. Добравшись до самої вершини, я вийняв з кишені підзорну трубу, яку захопив із собою, ліг черевом на землю і, направивши трубу на те місце берега, де я бачив вогонь, став дивитися. Я побачив десяток голих дикунів, що сиділи навколо багаття. Звичайно, багаття вони розвели не для того, щоб погрітися, оскільки була страшенна спека, а, ймовірно, щоб приготувати свій варварський обід із людського м'яса. Дичина, напевно, була вже заготовлена, але жива чи вбита — я не знав.

Дикуни приїхали у двох човнах, які тепер лежали на березі: був час відпливу, і вони, мабуть, чекали припливу, щоб пуститися у зворотний шлях. Ви не можете собі уявити, в яке сум'яття ввігнало мене це видовище, а головне те, що вони висадилися на моєму боці острова, так близько від мого житла. Втім, потім я трохи заспокоївся, зрозумівши, що, ймовірно, вони завжди приїжджають під час припливу і що в час припливу я сміливо можу виходити, якщо тільки вони не висадилися до його початку. Це спостереження заспокоїло мене, і я, як ні в чому не бувало, продовжував збирання врожаю.

Як я очікував, так і вийшло: тільки-но почався приплив, дикуни сіли в човни й відчалили. Я забув сказати, що за годину чи за півтора до від'їзду вони танцювали на березі: я чітко розрізняв у трубу їх дивні рухи тіла і стрибки. Я бачив також, що всі вони були голяка, але чи були то чоловіки, чи жінки — не міг розібрати.

Щойно вони відчалили, я спустився з гори, закинув на плечі обидві свої рушниці, заткнув за пояс два пістолети, тесак без піхов і, не гаючи часу, подався до того пагорба, звідки відкрив перші ознаки цих людей. Діставшись туди (що зайняло не менше двох годин часу, оскільки я був нав’ючений важкою зброєю і не міг йти швидко), я глянув у бік моря і побачив ще три човни з дикунами, що прямували від острова до материка.

Це відкриття вплинуло на мене гнітюче, особливо, коли, спустившись до берега, я побачив залишки щойно влаштованого там жахливого бенкету: кров, кістки і шматки людського м'яса, яке ці звірі пожерли з легким серцем, танцюючи й радіючи. Мене охопило таке обурення при спогляданні цієї картини, що я знову почав обмірковувати план знищення першої партії цих варварів, яку я побачу на березі (якою б не була вона численною).

Не підлягало, однак, сумніву, що дикуни відвідують мій острів дуже зрідка: минуло п`ятнадцять з лишком місяців з дня останнього їхнього візиту, і за весь цей час я не бачив ні їх самих, ні свіжих слідів людських ніг, взагалі нічого такого, що вказувало б на недавню їх присутність на березі. У дощовий же сезон вони, напевно, зовсім не бували на моєму острові, оскільки, ймовірно, не наважувалися виходити з дому, у всякому разі так далеко. Проте всі ті п'ятнадцять місяців я не знав спокою, щохвилини чекаючи, що до мене нагрянуть непрохані гості й нападуть на мене зненацька. Звідси я роблю висновок, що очікування зла незрівнянно гірше від самого зла, особливо, коли цьому очікуванню і цим страхам не видно кінця.

Весь цей час я був у кровожерливому настрої і всі свої вільні години (які, до слова сказати, я міг би використати зі значно більшою користю) придумував, як би мені напасти на них зненацька в найближчий же їх приїзд, особливо, якщо вони знову розділяться на дві партії, як це було останнього разу. Але я випустив з уваги, що, коли я переб'ю всю першу партію, припустімо, в десять чи дванадцять осіб, мені іншого дня або через тиждень, або, можливо, через місяць доведеться мати справу з новою партією, а там знову з новою, і так без кінця, поки я сам не перетворюся на такого ж, якщо не гіршого, вбивцю, як ці дикуни-людожери.

Мої дні минали тепер у вічній тривозі. Я був упевнений, що рано чи пізно мені не минути лап цих безжальних звірів, і, коли якась невідкладна справа виганяла мене з моєї нори, я здійснював свій шлях з найбільшими пересторогами і щохвилини озирався довкола. От коли я оцінив зручність мати домашню худобу: моя ідея тримати кіз у загонах була воістину щаслива думка. Стріляти я не смів, особливо в тій стороні острова, де зазвичай висаджувалися дикуни: я боявся сполохати їх своїми пострілами, бо якби вони цього разу втекли від мене, то, напевно, прибули б знову через кілька днів уже на двохстах чи трьохстах човнах, і я знав, що мене тоді чекало.

Але, як уже сказано, тільки через рік і три місяці я знову побачив дикунів, про що невдовзі розповім. Можливо, дикуни не раз побували на острові протягом цього року, але, очевидно, вони ніколи не залишалися надовго, у всякому разі я їх не бачив; але в травні двадцять четвертого року мого перебування на острові (як виходило за моїми обчисленнями) у мене відбулася чудова зустріч з ними, про що згодом.

Складно висловити, яким тривожним часом були для мене ці п’ятнадцять місяців. Я погано спав, щоночі бачив страшні сни і часто схоплювався, прокинувшись з переляку. Іноді мені снилося, що я вбиваю дикунів і придумую виправдання для цієї розправи. Я і вдень не знав ні хвилини спокою. Але залишимо на якийсь час цю тему.

У середині травня, а саме 16-го, якщо вірити моєму жалюгідному дерев'яному календарю, на якому я продовжував позначати числа, з ранку до вечора бушувала сильна буря з грозою, і день змінився такою ж бурхливою ніччю. Я читав Біблію, занурений у серйозні думки про своє тодішнє становище. Раптом я почув гарматний постріл, як мені здалося, з боку моря.

Я здригнувся від несподіванки; але ця несподіванка не мала нічого спільного з тими сюрпризами, які доля посилала мені досі. Нового роду були й думки, пробуджені в мені цим пострілом. Боячись втратити хоча б секунду дорогоцінного часу, я зірвався з місця, миттю приставив драбину до виступу гори і став дертися наверх. Якраз у той момент, коли я піднявся на вершину, переді мною блиснув вогник пострілу, а через півхвилини пролунав другий гарматний постріл. За напрямком звуку я без зусиль розрізнив, що стріляють у тій частині моря, куди колись мене погнало течією разом з човном.

Я здогадався, що це якийсь корабель, який зазнав аварії, подає сигнали про своє тяжке становище, і що неподалік знаходиться інший корабель, до якого він звертається по допомогу. Незважаючи на все своє хвилювання, я зберіг присутність духу і встиг збагнути: якщо я не можу вирятувати з біди цих людей, зате вони, можливо, мене порятують. Не гаючи часу, я зібрав весь трусок, що знайшовся поблизу, склав його в купу і запалив. Сухе дерево відразу зайнялося, незважаючи на сильний вітер, і так добре розгорілося, що з корабля — якщо лише це дійсно був корабель — не могли не помітити мого багаття. І воно було, безсумнівно, помічене, тому що, тільки-но спалахнуло полум'я, пролунав новий гарматний постріл, потім ще і ще, все з тієї ж сторони. Я підтримував багаття всю ніч до світанку, а коли зовсім розвиднілось і небо прояснилося, я побачив у морі, зі східного боку острова, але дуже далеко від берега, не то вітрило, не то каркас корабля — я не міг розібрати навіть у підзорну трубу через туман, який на морі ще не зовсім розсіявся.

Весь день я спостерігав за предметом, що визирав у морі, і незабаром переконався, що він нерухомий. Я зрозумів, що це стоїть на якорі корабель. Легко уявити, як не терпілося мені переконатись у правильності свої здогадів; я схопив рушницю і побіг на південно-східний берег до скель, до яких я колись був винесений течією. Погода між тим зовсім прояснилася, і, прийшовши туди, я, на превеликий жаль, чітко побачив каркас корабля, що наскочив вночі на підводні рифи, які я помітив під час подорожі в човні; оскільки ці рифи перетинали шлях морській течії і породжували ніби зустрічну течію, то я маю бути вдячним за порятунок від найстрашнішої небезпеки, якої я зазнавав за все своє життя.

Таким чином, те, що є порятунком для одного, губить іншого. Очевидно, ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування рифів, зовсім закритих водою, наскочили на них уночі через сильний східно-північний вітер. Якби на кораблі помітили острів (а, я думаю, його навряд чи помітили), то спустили б шлюпки і спробували б дістатися до берега. Але та обставина, що там стріляли з гармат, особливо після того, як я запалив своє багаття, породила в мені безліч припущень: то я уявляв, що, побачивши вогнище, вони сіли в шлюпку і стали гребти до берега, але не могли вигребти через хвилювання і потонули, то мені здавалося, що вони позбулися всіх своїх шлюпок ще до моменту катастрофи, що могло трапитися внаслідок багатьох причин: наприклад, при сильному хвилюванні, коли судно занурюється у воду, дуже часто доводиться викидати за борт або ламати шлюпки. Можливим було й те, що затонулий корабель був лише одним із двох чи кількох суден, які йшли в одному напрямку, і що, почувши сигнальні постріли, ці останні кораблі підібрали всіх людей, що були на ньому. Нарешті, могло статися й так, що, спустившись у шлюпку, екіпаж корабля потрапив у згадану вище течію і був винесений у відкрите море на вірну загибель і що тепер ці нещасні помирають з голоду і готові з'їсти один одного.

Оскільки все це були лише здогадки, то в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Позитивною для мене стороною цієї сумної події було те, що вона послужила зайвим приводом подякувати Провидінню, яке так невсипно піклувалося про мене, покинутого й самотнього, і визначило так, що з екіпажів двох кораблів, розбитих біля цих берегів, не залишилось ні душі, крім мене. Я отримав, таким чином, нове підтвердження того, що, незважаючи на всю складність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться за що подякувати Провидінню, якщо ми порівняємо його зі становищем ще більш жахливим.

А яким саме було становище екіпажу корабля, що розбився: важко було припустити, щоб комусь із людей вдалося врятуватися в таку страшну бурю, якщо тільки їх не підібрало інше судно, що перебувало поблизу. Але ж це була лише можливість, та й то дуже слабка; принаймні, жодних слідів іншого корабля я не бачив.

Де я знайду слова, щоб передати ту палку тугу, ті гарячі бажання, які оволоділи мною, коли я побачив корабель. З моїх губ мимоволі безперервно злітали слова: «Ох, якби хоч двоє чи троє людей… ні, хоч би одна з них врятувалася і припливла до мене! Тоді у мене був би товариш, була б жива людина, з якою я міг би розмовляти». Жодного разу за ці довгі роки усамітненого життя не відчував я такої нагальної потреби в товаристві людей і жодного разу не був настільки до болю самотнім.

Є таємні пружини пристрасних потягів, які, будучи приведені в рух якимось чи видимим предметом, чи предметом, хоча й невидимим, але настільки оживленим силою уяви в нашій свідомості, захоплюють душу до цього предмету з такою шаленою силою, що його відсутність стає нестерпною.

Таким саме було моє гаряче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу корабля, що розбився, врятувалася. «Ох, хоч би одна! Хоч би одна!» Я повторював ці слова тисячу разів. І бажання моє було настільки сильним, що, вимовляючи їх, я судомно стискав руки, і пальці мої впивалися в долоні, і, якби у мене там був м'який предмет, я мимоволі роздавив би його; я так міцно стискав зуби, що потім не відразу міг розтиснути їх.

Нехай учені дошукуються причини цього роду явищ, я ж тільки описую факт, який так вразив мене, коли я його виявив. Та хоч я не беруся пояснити його походження, все ж він був, безсумнівно, результатом пристрасного бажання і створених моєю уявою картин щастя, яке обіцяла мені зустріч з кимось із моїх братів-християн.

Або наді мною тяжів злий фатум, або ж люди, що пливли на розбитому кораблі, були приречені на смерть, тільки мені не судилося тоді зазнати цього щастя. Так до останнього року життя на острові я й не дізнався, чи врятувався хтось із затонулого корабля. Лиш через кілька днів я зробив одне прикре відкриття: знайшов на березі навпроти того місця, де розбився корабель, труп потонулого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя полотняна сорочка й матроська куртка. За жодними ознаками не можна були визначити його національність; у кишенях у нього не виявилося нічого, крім двох золотих монет і трубки, і, зрозуміло, останній знахідці я зрадів набагато більше, ніж першій.

Після бурі настав повний штиль, і мені дуже хотілося спробувати дістатися в човні до корабля. Я був упевнений, що знайду там багато такого, що може мені знадобитися; але власне не це спокушало мене, а надія, що, можливо, на кораблі залишилася якась жива істота, яку я можу врятувати від смерті і, таким чином, скрасити своє сумне життя. Ця думка опанувала всією моєю душею: я відчував, що ні вдень, ні вночі не знатиму спокою, поки не спробую дістатися в човні до корабля, поклавшись на волю Божу. Імпульс, що захоплював мене, був настільки сильний, що я не міг противитись, прийняв його за вказівку згори і відчував би докори сумління, якби не виконав його.

Під впливом цього імпульсу я поспішив повернутися у свій замок і став готуватися до поїздки. Я взяв хліба, великий глек прісної води, компас, пляшку рому (якого у мене залишався ще неабиякий запас), кошик з родзинками і, нав'ючивши на себе всю цю поклажу, подався до свого човна, викачав з нього воду, спустив у море, склав у нього все, що приніс, і повернувся додому за новим вантажем. Цього разу я взяв великий мішок рису, другий великий глек з прісною водою, десятків зо два невеликих ячмінних хлібин, чи, вірніше, коржів, пляшку козиного молока, шматок сиру і парасольку, що мала служити мені тентом. Все це я з великим трудом — в поті чола свого, можна сказати, — перетягнув у човен і, помолившись Богу, щоб він направив мій шлях, відчалив. Намагаючись триматися ближче до берега, я пройшов на веслах всю відстань до північно-східного краю острова. Звідси мені належало пуститися у відкрите море. Ризик був великий. Йти чи ні? Я глянув на швидкий струмінь морської течії, що огинала острів на деякій відстані від берега, згадав свою першу екскурсію, згадав, на яку страшну небезпеку я тоді наражався, і рішучість почала мені зраджувати: я знав, що, потрапивши у струмінь течії, мене віднесе далеко від берега і я можу навіть втратити з виду свій острівець; а тоді варто піднятися свіжому вітру — і мій човник залило б водою.

Ці думки так мене збентежили, що я готовий був відмовитися від своєї затії. Я причалив до берега в маленькій бухточці, вийшов з човна і сів на горбок. Мене розпирало від бажання побувати на кораблі і страху перед небезпеками, що на мене очікували. У той час, як я був занурений у свої роздуми, на морі почався приплив, і волею-неволею я мав відкласти свою подорож на кілька годин. Тоді мені спало на думку, що добре б скористатися цим часом і, вибравшись на якесь високе місце, упевнитися, як направляється течія, коли настає приплив, і чи не можна буде скористатися нею на зворотному шляху з корабля на острів. Не встиг я це подумати, як побачив неподалік гірку, невисоку, але на відкритому місці, тому що з неї мало бути видно море, обидві сторони острова і напрямок течій. Піднявшись на цю гірку, я не забарився переконатися, що течія відпливу йде з південного боку острова, а течія припливу — з північного боку і що при поверненні з корабля мені потрібно буде тримати курс на північ острова, і я дістануся до берега цілком благополучно.

Підбадьорений цим відкриттям, я вирішив пуститися в дорогу наступного ж ранку, тільки-но почнеться відплив. Переночував я у човні, укрившись згаданою матроською шинеллю, а на ранок вийшов у море. Спочатку я взяв курс прямо на північ і йшов ним, поки не потрапив у течію, що рухалася на схід. Мене понесло дуже швидко, але все ж не з такою силою, з якою несла мене південна течія під час першої моєї поїздки. Тоді я зовсім не міг керувати човном, тепер же вільно кермував рульовим веслом і нісся прямо до корабля. Я добрався до нього менш ніж через дві години.

Сумне видовище відкрилося мені: корабель (з виду — іспанський) застряг між двома кручами. Вся корма була знесена; грот і фок-щоглу зрізало дощенту, але бушприт і взагалі носова частина вціліла. Коли я підійшов до борту, на палубі залаяв собака. Побачивши мене, він почав вити і скавучати, а коли я поманив його, стрибнув у воду і підплив. Я взяв його в човен. Бідна тварина буквально вмирала з голоду. Я дав їй хліба, і вона накинулася на нього, як зголоднілий за зиму вовк. Коли наїлася, я поставив перед нею воду, і вона стала так жадібно хлебтати, що, напевно, лопнула б, якби дати їй волю.

Потім я піднявся на корабель. Перше, що я там побачив, були два трупи; вони лежали біля входу в рубку, міцно зчепившись руками. Цілком імовірно, коли корабель наскочив на камінь, його весь час обдавало водою, оскільки була сильна буря, і весь екіпаж захлинувся, начебто він пішов на дно. Крім собаки, на кораблі не було жодної живої істоти, і всі товари, що залишилися на ньому, підмокли. Я бачив у трюмі якісь барила, з вином чи з горілкою — не знаю, але вони були такі великі, що я не намагався їх дістати. Було там ще кілька скринь, які, очевидно, належали матросам; дві скрині я переправив на човен, не відкриваючи.

Якби замість носової частини вціліла корма, я б, напевно, вернувся з багатою здобиччю: принаймні, судячи із вмісту двох узятих мною скринь, можна було припустити, що корабель віз дуже цінні речі. Імовірно, він йшов з Буенос-Айреса або Ріо-де-ла-Плати повз береги Бразилії в Гавану або взагалі в Мексиканську затоку, а звідти до Іспанії. Безсумнівно, на ньому були великі багатства, але в цей момент нікому від них не було користі, а що сталося з людьми, я тоді не знав.

Крім скринь, я взяв ще діжечку з якимось спиртним напоєм. Вона була невеликою — близько двадцяти галонів місткістю — але все-таки мені коштувало великої праці перетягнути її в човен. У каюті я знайшов кілька мушкетів і фунтів з чотири пороху в порохівниці; мушкети я залишив, оскільки вони були мені не потрібні, а порох узяв. Також взяв лопаточку для вугілля і камінні щипці, яких дуже потребував, потім два мідні казанки, мідний кавник і рашпере. З усім цим вантажем і собакою я відчалив від корабля, бо вже починався приплив, і того ж дня до першої ночі повернувся на острів, вкрай виснажений.

Я провів ніч у човні, а вранці вирішив перенести свою здобич у новий грот, щоб не тягнути її до себе у фортецю. Підкріпившись їжею, я вивантажив на берег привезені речі й детально їх оглянув. У діжці виявився ром, але, кажучи відверто, дуже міцний, зовсім не такий, як той, що був у нас в Бразилії; зате в скринях я знайшов багато корисних речей, наприклад: витонченої роботи погрібець, заставлений пляшками якоїсь особливої форми, зі срібними пробками (в кожній пляшці було до трьох пінт дуже хорошого лікеру); потім дві банки чудового варення, настільки щільно закупорених, що в них не потрапило ні краплі морської води, і ще дві банки, вміст яких підмок. У тій же скрині лежало кілька штук зовсім ще міцних сорочок, які були для мене дуже приємною знахідкою; потім близько півтори дюжини білих полотняних носових хусточок і стільки ж кольорових шийних; першим я дуже зрадів, уявивши собі, як буде приємно в спекотні дні витирати спітніле обличчя тонким полотном. На дні скрині я знайшов три великі мішки з грошима; всього в трьох мішках було тисяча сто піастрів, а в одному виявилося ще шість золотих дублонів, загорнутих у папір, і кілька невеликих злитків золота вагою, думаю, близько фунта.

В іншій скрині було кілька костюмів, але поганих. Взагалі, судячи із вмісту цієї скрині, я вважаю, що вона належала корабельному канонірові: у ній виявилося близько двох фунтів прекрасного пороху в трьох посудинах, очевидно, для мисливських рушниць. Загалом під час поїздки я здобув дуже небагато корисних речей. Гроші ж не мали для мене ніякої цінності, це було непотрібне сміття, і все своє золото я б охоче віддав за три-чотири пари англійських черевиків і панчіх, яких не носив уже кілька років. Правда, я роздобув чотири пари черевиків під час поїздки: дві пари зняв з мерців, яких знайшов на кораблі, і дві виявилися в одній зі скринь. Звичайно, черевики були мені дуже до речі, але ні зручністю, ні міцністю вони не могли зрівнятися з англійським взуттям: це були радше туфлі, ніж черевики. У другій скрині я знайшов ще п'ятдесят штук різних монет, але не золотих. Імовірно, перша скриня належала офіцерові, а друга — людині біднішій.

Однак я приніс ці гроші в печеру і сховав, як раніше сховав ті, що знайшов на нашому кораблі. Було дуже шкода, що я не міг заволодіти багатствами, які містилися в кормі загиблого корабля: напевно, я міг би навантажити ними човен кілька разів. Якби мені вдалося вирватися звідси до Англії, гроші залишилися б цілими в гроті і, повернувшись, я забрав би їх.

Переправивши у свій грот всі привезені речі, я повернувся на човен, відвів його на колишню стоянку і витягнув на берег, а сам вирушив прямою дорогою на своє старе місце, де все виявилося в повній недоторканності. Я знову зажив колишнім мирним життям, виконуючи помаленьку свої домашні справи. Але, як вже знає читач, в останні роки я був обережнішим, частіше здійснював рекогносцирування й рідше виходив з дому. Тільки східна сторона острова не лякала мене: я знав, що дикуни ніколи не висаджуються на тому березі; тому, вирушаючи в ту сторону, я міг не вживати жодних пересторог і не тягнути на собі стільки зброї, як у тих випадках, коли моя путь лежала в одну з інших частин острова.

Так прожив я майже два роки, але весь цей час у моїй нещасній голові (видно, вже так вона була влаштована, що від неї завжди погано було моєму тілу) копошилися різні плани, як би мені втекти з острова. Іноді я вирішував здійснити нову екскурсію до уламків загиблого корабля, хоча розум говорив мені, що там не могло залишитися нічого такого, що окупило б ризик цієї поїздки; іноді здійснював інші поїздки. І я переконаний, що, коли б у моєму розпорядженні був такий баркас, як той, на якому я втік із Салеха, я пустився б у море стрімголов, навіть не турбуючись про те, куди мене занесе. Всі обставини мого життя можуть служити застереженням для тих, кого торкнулася страшна виразка роду людського, від якої, наскільки мені відомо, виникає половина всіх наших бід: маю на увазі невдоволення становищем, в яке поставили нас Бог і природа. Так, не кажучи вже про свою колишню непокору батьківській волі, так би мовити, мій первородний гріх, я і в наступні роки йшов тією ж дорогою, яка й привела до мого теперішньому сумного становища. Якщо б доля, що так добре влаштувала мене в Бразилії, наділила мене більш скромними бажаннями і я задовольнявся б повільним зростанням свого добробуту, то за цей час — маю на увазі час, який я прожив на острові — я став би, можливо, одним з найбільших бразильських плантаторів. Я переконаний, що при тих покращеннях, які я вже встиг ввести за короткий період свого хазяйнування і які я ще ввів би з часом, я нажив би тисяч сто мойдорів. Чи потрібно мені було кидати налагоджену справу, впорядковану плантацію, яка з кожним роком розросталася й приносила все більший і більший дохід, заради того, щоб їхати до Гвінеї за неграми, тим часом як, маючи терпіння, я б дочекався часу, коли наші місцеві негри розплодилися б, і я міг би купувати їх у рабопромисловців, не рушаючи з місця? Правда, це обходилося б трохи дорожче, але чи варто було через невелику різницю в ціні наражатися на такий страшний ризик?

Та, видно, дуріти — доля молоді, як доля людей зрілого віку, навчених дорого придбаним досвідом, — засуджувати нерозсудливість молоді. Так було й зі мною. Однак невдоволення становищем так глибоко вкоренилося в мені, що я безперестанно вигадував плани втечі з цього пустельного місця. Переходячи тепер до викладу останньої частини свого перебування на безлюдному острові, я вважаю незайвим розповісти читачеві, в якій формі у мене вперше зародилася ця божевільна ідея і що я зробив для її здійснення.

Отже, після поїздки до уламків загиблого корабля я повернувся у свою фортецю, поставив, як завжди, свій фрегат у безпечне місце і зажив по-старому. Правда, у мене було тепер більше грошей, та я не став від цього багатшим, бо гроші в моєму становищі були так само мало потрібні, як перуанським індіанцям до вторгнення в Перу іспанців.

Одного разу вночі, у березневий період дощів, на двадцять четвертому році свого відлюдного життя, я лежав у гамаку, абсолютно здоровий, не пригнічений похмурими думками, з прекрасним самопочуттям, але не міг зімкнути очей ні на хвилину.

Неможливо, та й нема потреби перераховувати всі мої думки, що вихором мчали тієї ночі по великій дорозі мозку — пам'яті. Перед моїм розумовим поглядом пройшло, якщо можна так висловитися, у мініатюрі все моє життя до і після прибуття на безлюдний острів. Пригадуючи крок за кроком весь цей другий період свого життя, я порівнював свої перші безтурботні роки з тим станом тривоги, страху і гризучої турботи, в якому я жив з того дня, як відкрив слід людської ноги на піску. Не те, щоб я уявляв, що до мого відкриття дикуни не з'являлися в межах мого царства: цілком можливо, що і в перші роки мого життя на острові їх побувало там кілька сотень. Але тоді я цього не знав, ніякі страхи не порушували моєї душевної рівноваги, я був спокійний і щасливий, бо не усвідомлював небезпеки, і хоча від цього вона була, звичайно, не меншою, але для мене її все одно не існувало. Ця думка навела мене на подальші повчальні роздуми про нескінченну благість Провидіння, що у своїх турботах про нас встановило настільки вузькі межі нашого знання. Здійснюючи свій життєвий шлях серед незчисленних небезпек, вигляд яких, якби був доступний нам, вкинув би в трепет нашу душу і забрав у нас усю мужність, ми залишаємося спокійними тому, що навколишнє приховане від наших очей і ми не бачимо звідусіль бід, що насуваються на нас. Від цих роздумів я природно перейшов до спогаду про те, на яку небезпеку я наражався на своєму острові протягом стількох років, як безтурботно я розгулював по своїх володіннях і скільки разів, можливо, лише якийсь пагорб, стовбур дерева, настання ночі або інша випадковість рятували мене від найгіршої зі смертей, від дикунів-людожерів, для яких я був би такою ж дичиною, як для мене коза або черепаха, і які вбили і з'їли б мене так само просто, анітрохи не вважаючи, що вони скоюють злочин, як я вбив би голуба чи кулика. Я був би несправедливий до себе, якби не сказав, що серце моє при цій думці наповнилося найщирішою вдячністю до мого великого Покровителя. З великим смиренням я визнав, що своєю безпекою я був зобов'язаний виключно його захисту, без якого мені б не оминути зубів безжальних людожерів.

Потім мої думки набули нового напрямку. Я почав думати про канібалізм, намагаючись пояснити собі це явище. Я запитував себе, як міг допустити премудрий Творець всього сущого, щоб його творіння дійшли до такого звірства, — вірніше, до збочення людської природи, яке гірше від звірства, бо треба бути гіршим від звірів, щоб пожирати собі подібних. Але це було пусте питання, на яке я тоді не міг знайти відповіді. І я почав думати про те, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від мого острова їхні землі, заради чого вони пускаються в таку далечінь і що у них за човни; і, нарешті, чи не можу я знайти спосіб переправитися до них, як вони переправлялися до мене.

Я не обтяжував себе думками про те, що я робитиму, коли переправлюся на материк, що мене чекає, якщо дикуни піймають мене, і чи можу я сподіватися на порятунок, якщо вони на мене нападуть. Я не запитував себе навіть, чи є у мене хоч якась можливість дістатися до материка, не будучи поміченим ними; я не думав і про те, як я влаштуюся зі своїм прожитком і куди направлю свою путь, якщо мені пощастить вислизнути від ворогів. Жодне з цих питань не приходило мені в голову: до такої міри я був поглинутий думкою потрапити в човні на материк. Я дивився на своє тодішнє становище, як на особливо нещасне, гіршою від якого була лише смерть. Мені здавалося: якщо я доберуся до материка або пройду у своєму човні вздовж берега, як це я зробив в Африці, до якоїсь населеної країни, то можливо, мені допоможуть; а може, зустріну європейський корабель, який мене підбере. Нарешті, в гіршому випадку, я помру, і зі смертю закінчаться всі мої біди. Звичайно, всі ці думки були плодом засмученого розуму, стривоженої душі, що знемагає від нетерпіння, доведеної до відчаю довгими стражданнями, обманутої у своїх надіях у той момент, коли предмет її жадань був, здавалося б, настільки близький. Я говорю про свої відвідини уламків загиблого корабля, на якому я розраховував знайти живих людей, дізнатися від них, де я знаходжуся і яким способом звідси вирватися. Я був глибоко схвильований цими думками; весь свій душевний спокій, який я черпав у покірності Провидінню, зник без сліду. Я не міг думати ні про що інше, будучи поглинутим планом подорожі на материк; він захопив мене так владно і так нестримно, що я не в силах був противитися йому.

План цей хвилював мої думки години дві або більше; вся кров моя кипіла, і пульс бився, наче я був у лихоманці, від одного тільки збудження мого розуму, поки, нарешті, сама природа не прийшла мені на допомогу: виснажений довгою напругою, я поринув у глибокий сон. Здавалося б, що мене й уві сні мали переслідувати ті ж бурхливі думки, але на ділі вийшло не так: те, що мені наснилося, не мало ніякого стосунку до мого хвилюванню. Мені снилося, ніби, вийшовши як звичайно вранці зі своєї фортеці, я бачу на березі дві пироги і поруч з ними одинадцять дикунів. З ними був ще дванадцятий — бранець, якого вони мали намір вбити і з'їсти. Раптом цей бранець в останню мить схопився, вирвався і побіг щодуху. І я подумав уві сні, що він біжить в гайок біля фортеці, щоб сховатися там. Побачивши, що він сам і ніхто за ним не женеться, я вийшов назустріч і посміхнувся йому, намагаючись підбадьорити, а він кинувся переді мною на коліна, благаючи врятувати його. Тоді я вказав йому на свою драбину, запропонував перелізти через огорожу, повів його у свою печеру, і він став моїм слугою. Маючи у своєму розпорядженні цю людину, я сказав собі: «Ось коли я можу нарешті переправитися на материк. Тепер мені нічого боятися: цей чоловік служитиме мені лоцманом; він навчить мене, що мені робити і де добути провізію; він знає ту країну і скаже мені, в який бік я маю тримати путь, щоб не бути з'їденим дикунами, і яких місць мені слід уникати». З цією думкою я прокинувся — прокинувся під свіжим враженням сну, що оживив мою душу надією на порятунок. Тим гіршими були мої розчарування і зневіра, коли я повернувся до дійсності і зрозумів, що це був тільки сон.

Проте побачений сон навів мене на думку, що єдиним для мене способом вирватися з цієї в'язниці було захопити когось з дикунів, які відвідували мій острів, і притому, якщо можна, одного з тих нещасних, приречених на поживу, яких вони привозили з собою як бранців. Але було важливе утруднення, що заважало здійсненню цього плану: для того щоб захопити потрібного мені дикуна, я мав напасти на весь загін людожерів і перебити їх усіх до єдиного, а справа такого роду була не тільки відчайдушним кроком, що мала дуже мало надії на успіх, але саме вирішення її вселяло мені великі сумніви: моя душа здригалася при одній думці про те, що мені доведеться пролити стільки людської крові, хоча б і заради власного порятунку. Немає потреби повторювати ті думки, якими я чинив спротив такому вчинку, вони були викладені мною раніше. І хоча я доводив собі також і протилежне, говорячи, що це мої смертельні вороги, які не дадуть мені спуску, якщо я опинюся в їхній владі, і що спроба звільнитися від життя, гіршого, ніж смерть, була б тільки актом самозбереження, самозахисту, абсолютно так, ніби ці люди першими напали на мене, все ж, повторюю, одна думка щодо пролиття людської крові до такої міри жахала мене, що я ніяк не міг з нею змиритися.

Довго в моїй душі точилася боротьба, але нарешті пристрасна жага звільнення здобула верх над усіма доведеннями совісті і розуму, і я вирішив захопити одного з дикунів, чого б це мені не коштувало. Залишалося тільки придумати, яким чином виконати цей план. Але скільки я не ламав голову, нічого у мене не виходило. Зрештою, я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висадяться на острів, дочекавшись іншої нагоди і тих міркувань, які будуть підказані обставинами.

Згідно з цим рішенням я взявся вартувати, і так часто виходив з дому, що мені смертельно набридло: справді, більше півтора року провів я в марному очікуванні. Весь цей час я майже щодня ходив на південну і західну сторону острова дивитися, чи не під'їжджають до берега човни з дикунами, але ті не з’являлися. Ця невдача дуже мене засмучувала і хвилювала, але, не в приклад іншим подібним випадкам, моє бажання досягти наміченої цілі цього разу аніскільки не слабшало, навпаки, чим більше відтягувалося його здійснення, тим більше воно загострювалося. Словом, наскільки я спершу був обережний, намагаючись не потрапити на очі дикунам, настільки ж нетерпляче тепер шукав зустрічі з ними.

У своїх мріях я уявляв, що впораюся навіть не з одним, а з двома-трьома дикунами і зроблю їх своїми рабами, готовими беззаперечно виконувати всі мої накази, поставивши їх в таке становище, щоб вони не могли завдати мені шкоди. Я довго тішився цією мрією, але шансу здійснити її все не випадало, бо дикуни дуже довго не показувалися.

Минуло вже півтора року з того часу, як я склав свій задум, і я почав вже вважати його нездійсненним. Уявіть собі моє здивування, коли одного разу рано-вранці я побачив на березі, на своєму боці острова, щонайменше п'ять індіанських пирог. Усі вони стояли порожні: приїхавши в них, дикуни кудись зникли. Я знав, що в кожен човен сідає зазвичай по чотири-шість осіб, а то й більше, і зізнаюся, мене трохи бентежила численність прибулих гостей. Я ще не знав, як упораюся сам з двома-трьома десятками дикунів. Збентежений, засмучений, я засів у своїй фортеці, однак зробив всі заздалегідь обдумані приготування для атаки і вирішив діяти, якщо буде потрібно. Я довго чекав, прислухаючись, чи не доноситься шум з боку дикунів, але, нарешті, згораючи від нетерпіння дізнатися, що відбувається, поставив рушницю під сходами і поліз на вершину пагорба звичайним своїм способом — притуляючи драбину до виступу. Добравшись до вершини, я став таким чином, щоб голова моя не висовувалася над пагорбом, і став дивитися в підзорну трубу. Дикунів було не менше тридцяти осіб. Вони розвели на березі вогнище і куховарили. Я не міг розібрати, як вони варили і що саме, я бачив тільки, що вони танцювали навколо багаття з безглуздими кривляннями і підстрибуванням.

Раптом кілька людей відділилися від танцюючих і побігли в той бік, де стояли човни, і потім я побачив, що вони тягнуть до багаття двох нещасних, очевидно, призначених на забій, які, мабуть, лежали зв'язані в човнах. Одного з них зараз же повалили, вдаривши по голові чимось важким (дубиною або дерев'яним мечем, які використовують дикуни), і люди, що тягли його, негайно взялися за роботу: розпороли йому живіт і почали його потрошити. Інший бранець стояв тут же, чекаючи своєї черги. У цей момент нещасний, відчувши себе на волі, очевидно, сповнився надією на порятунок: він раптом кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг по піщаному березі прямо до мене, тобто в той бік, де було моє житло.

Зізнаюся, я страшенно перелякався, коли побачив, що він біжить до мене, тим більше, що мені здалося, ніби вся ватага кинулась його наздоганяти. Отже, перша половина мого сну збувалася наяву: переслідуваний дикун буде шукати притулку в моєму гаю; але я не міг розраховувати, щоб збулася й інша половина мого сну, тобто — щоб інші дикуни не стали переслідувати свою жертву і не знайшли б її там. Тим не менш, я залишився на своєму посту і дуже підбадьорився, побачивши, що за втікачем женеться всього дві чи три людини; я остаточно заспокоївся, коли стало очевидним, що він біжить набагато швидше за своїх переслідувачів, відстань між ними все збільшується і, якщо йому вдасться протриматися ще півгодини, вони його не зловлять.

Від моєї фортеці втікача відділяла бухточка, про яку я неодноразово згадував на початку своєї розповіді, — та сама, куди я причалював зі своїми плотами, коли перевозив речі з нашого корабля. Я чітко бачив, що втікач повинен буде переплисти її, інакше йому не втекти від погоні. Дійсно, він, не замислюючись, кинувся у воду, в якихось тридцять помахів переплив бухточку, виліз на інший берег і, не зменшуючи швидкості, побіг далі. З трьох його переслідувачів тільки двоє кинулися у воду, а третій не зважився; він постояв на тому березі, подивився вслід двом іншим, потім повернувся і повільно пішов назад: він обрав собі найкращу долю, як побачить зараз читач.

Я помітив, що двом дикунам, які гналися за втікачем, знадобилося удвічі більше часу, ніж йому, щоб переплисти бухточку. І тут я всім єством своїм відчув, що прийшла пора діяти, якщо я хочу мати слугу, а можливо, товариша чи помічника; саме Провидіння, подумав я, закликає мене врятувати життя нещасного. Не гаючи часу, я кинувся по сходах до підніжжя гори, захопив залишені мною внизу рушниці, потім з такою ж поспішністю піднявся знову на гору, спустився з іншого її боку і побіг до моря навперейми дикунам. Оскільки я обрав найкоротший шлях, до того ж вниз по схилу пагорба, то скоро опинився між утікачем і його переслідувачами. Почувши мої крики, втікач озирнувся і спершу злякався мене, здається, ще більше, ніж своїх ворогів. Я зробив йому знак вернутись, а сам повільно пішов назустріч переслідувачам. Коли передній порівнявся зі мною, я несподівано кинувся на нього і збив з ніг ударом рушничного приклада. Стріляти я боявся, щоб не привернути увагу інших дикунів, хоча на такій великій відстані вони навряд чи могли почути мій постріл або побачити дим від нього. Коли передній з переслідувачів упав, його товариш зупинився, мабуть, злякавшись, я ж швидко побіг до нього. Та коли, наблизившись, я помітив, що він тримає у руках лук і стрілу і цілиться в мене, мені залишалося тільки випередити його — я вистрілив і поклав його на місці. Нещасний утікач, бачачи, що обидва його вороги впали замертво (як йому здавалося), зупинився, але був настільки наляканий вогнем і тріском пострілу, що розгубився, не знаючи, чи йти йому до мене, чи втікати, хоча, ймовірно, більше схилявся до втечі; тоді я став знову кричати йому і робити знаки підійти до мене, і він мене зрозумів: зробив кілька кроків і зупинився, потім знову зробив кілька кроків і знову зупинився. Тут я помітив, що він весь тремтить, як у лихоманці, бідолаха, очевидно, вважав себе моїм полоненим, з яким я вчиню так само, як вчинив з його ворогами. Тоді я знову поманив його до себе і взагалі намагався підбадьорити, як умів. Він підходив усе ближче і ближче, через кожні десять-дванадцять кроків падаючи на коліна на знак подяки за порятунок свого життя. Я ласкаво йому посміхався і продовжував манити рукою. Нарешті, підійшовши зовсім близько, він знову впав на коліна, поцілував землю, припав до неї лицем, взяв мою ногу і поставив її собі на голову. Останнє, мабуть, означало, що він клянеться бути моїм рабом до гробу. Я підняв його, поплескав по плечу і всіляко намагався показати, що йому нічого боятися мене. Але розпочата мною справа ще не була доведено до кінця: дикун, якого я повалив ударом приклада, був не вбитий, а тільки оглушений, і я помітив, що він починає приходити до тями. Я вказав на нього врятованому мною чоловікові, звертаючи увагу на те, що ворог його живий. На це він сказав мені кілька слів своєю мовою, і хоч я зовсім нічого не розумів, але самі звуки його промови були для мене солодкою музикою: адже за двадцять п'ять з лишнім років вперше почув я людський голос (якщо не враховувати мого власного). Але був не час вдаватися до таких роздумів: оглушений мною дикун оговтався настільки, що вже сидів на землі, і я помітив, що мій дикун дуже злякався. Бажаючи його заспокоїти, я прицілився в його ворога з іншої рушниці. Але тут мій дикун (так я називатиму його надалі) став показувати мені знаками, щоб я дав йому оголений тесак, що висів у мене через плече. Я дав йому тесак. Він негайно ж підбіг до свого ворога й одним помахом зніс йому голову. Він зробив це так вправно й швидко, що жоден кат не міг би зрівнятися з ним. Таке володіння тесаком у людини, яка в своєму житті бачила, очевидно, тільки дерев'яні мечі, дуже здивувало мене. Згодом я, однак, дізнався, що дикуни вибирають для своїх мечів таке міцне й важке дерево і так їх відточують, що одним ударом можуть відрубувати голову і руки. Зробивши свою справу, мій дикун повернувся до мене з веселим і переможним виглядом, виконав ряд незрозумілих мені рухів тіла і поклав біля мене тесак і голову вбитого ворога.

Але найбільше він був вражений тим, як я вбив іншого індіанця на такій великій відстані. Він вказував на вбитого і знаками просив дозволу сходити поглянути на нього. Я дозволив, і він зараз же побіг туди. Він зупинився над трупом у повному здивуванні: подивився на нього, повернув його на один бік, потім на інший, оглянув рану. Куля влучила прямо в груди, і крові було небагато, але, цілком імовірно, стався внутрішній крововилив, бо смерть настала миттєво. Знявши з мерця його лук і сагайдак зі стрілами, мій дикун вернувся до мене. Тоді я повернувся і пішов, запрошуючи його слідувати за мною і намагаючись пояснити йому знаками, що залишатися небезпечно, оскільки за ним може бути нова погоня.

Дикун відповів мені теж знаками, що варто було б спершу закопати мерців, щоб його вороги не знайшли їх, якщо прийдуть на це місце. Я висловив свою згоду, і він зараз же взявся за справу. За кілька хвилин він голими руками вирив у піску настільки глибоку яму, що в ній легко могла поміститися одна людина; потім він перетягнув у цю яму одного з убитих і засипав його землею. Так само спритно впорався він і з іншим мерцем; словом, вся процедура поховання зайняла в нього не більше чверті години. Коли він скінчив, я знову зробив йому знак іти за мною і повів його не у фортецю, а зовсім в інший бік — у дальню частину острова до мого нового гроту. Таким чином, я не дав своєму сну збутися в цій частині: дикун не шукав притулку в моєму гаю.

Коли ми з ним прийшли в грот, я дав йому хліба, гроно винограду і напоїв водою, чого він дуже потребував після швидкого бігу. Коли він підкріпився, я знаками запросив його лягти й заснути, показавши йому в куток печери, де у мене лежав великий оберемок рисової соломи і ковдра, що не раз служили мені постіллю. Бідолаха не змусив себе довго просити: він ліг і миттєво заснув. Це був гарний малий високого зросту, бездоганно складений, з прямими і довгими руками й ногами, невеликими ступнями і кистями рук. На вигляд йому можна було дати років двадцять шість. У його лиці не було нічого дикого й лютого: це було мужнє обличчя, що мало, однак, м'який і ніжний вираз європейця, особливо, коли він посміхався. Волосся в нього було чорне, довге і пряме, яке не мало нічого спільного з кучерявим, як овеча вовна, волоссям негрів; лоб високий і відкритий; колір шкіри не чорний, а смаглявий, але не такого неприємного жовто-бурого відтінку, як у бразильських віргінських індіанців, а радше оливковий, дуже приємний для очей і такий, що скдадно описати. Овал обличчя він мав округлений, ніс невеликий, але зовсім не приплюснутий. До всього цього у нього були швидкі блискучі очі, чітко окреслений рот з тонкими губами і правильної форми, білі, як слонова кістка, чудові зуби. Проспавши, вірніше, подрімавши десь півгодини, він прокинувся і вийшов до мене. Я в цей час доїв кіз у загоні біля грота. Як тільки він мене побачив, то підбіг і розпростерся переді мною, висловлюючи всією своєю позою найсмиреннішу подяку і здійснюючи при цьому безліч найдивніших рухів тіла. Припавши обличчям до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу, як уже робив раніше, і взагалі всіма доступними йому способами силкувався довести мені свою нескінченну відданість і покірність і дати мені зрозуміти, що від цього дня він буде мені слугою на все життя. Я зрозумів багато з того, що він хотів мені сказати, і в свою чергу старався пояснювати йому, що я ним дуже задоволений. Тут же я почав говорити з ним і вчити відповідати мені. Насамперед я оголосив йому, що його ім'я буде П'ятниця, тому що в цей день тижня я врятував йому життя. Потім я навчив його вимовляти слово «пан» і дав зрозуміти, що це моє ім'я; навчив також вимовляти «так» і «ні» і розтлумачив значення цих слів. Я дав йому молока в глиняному глечику, попередньо відпивши і вмочивши в нього хліб; дав йому також коржик, щоб він наслідував мій приклад; він з готовністю підкорився і знаками показав мені, що частування дуже припало йому до смаку.

Я переночував з ним у гроті, але як тільки розвиднілось, дав йому знак іти за мною. Я показав, що хочу його одягнути, чому він, мабуть, дуже зрадів, оскільки був абсолютно голий. Коли ми проходили повз те місце, де були зариті убиті нами дикуни, він вказав мені на прикмети, якими він для нагадування позначив могили, і став робити мені знаки, що нам слід відкопати обидва трупи і з'їсти їх. У відповідь на це я постарався якомога виразніше показати свій гнів і свою огиду, — показати, що мене нудить при одній думці про це, і владним жестом наказав йому відійти від могил, що він і виконав з найбільшою покорою. Після цього я повів його на вершину пагорба подивитися, чи пішли дикуни. Витягнувши підзорну трубу, я навів її на те місце узбережжя, де вони були напередодні, але їх і слід прохолов: не було видно жодного човна. Зрозуміло було, що вони виїхали, не потрудившись пошукати своїх зниклих товаришів.

Але я не задовольнився цим відкриттям; набравшись хоробрості і запалений цікавістю, я звелів своєму слузі слідувати за мною, озброївши його своїм тесаком і луком зі стрілами, яким, як я вже встиг переконатися, він володів майстерно. Крім того, я дав йому нести одну зі своїх рушниць, а сам взяв дві інших, і ми пішли до того місця, де напередодні бенкетували дикуни: мені хотілося зібрати тепер більш точні відомості про них. На березі перед моїми очима постала така страшна картина, що в мене завмерло серце і кров застигла в жилах. Справді, видовище було жахливе, принаймні для мене, хоча П'ятниця залишився зовсім байдужий до нього. Весь берег був усіяний людськими кістками, земля багряніла кров'ю; скрізь валялися недоїдені шматки смаженого людського м'яса, огризки кісток та інші залишки кривавого бенкету, яким ці нелюди відсвяткували свою перемогу над ворогом. Я нарахував три людські черепи, п'ять рук; знайшов у різних місцях кістки від трьох або чотирьох ніг і безліч частин скелета. П'ятниця знаками розповів мені, що дикуни привезли для бенкету чотирьох полонених; трьох вони з'їли, а четвертим був він сам. Наскільки можна було зрозуміти з його пояснень, у цих дикунів відбулася велика битва із сусіднім племенем, до якого належав він, П'ятниця. Вороги П'ятниці захопили багато полонених і розвезли в різні місця, щоб влаштувати бенкет і з'їсти їх, точнісінько так само, як зробила та партія дикунів, що привезла своїх полонених на мій острів.

Я наказав П'ятниці зібрати всі черепи, кістки й шматки м'яса, звалити їх у купу, розвести багаття і спалити. Я помітив, що моєму слузі дуже хотілося поласувати людським м'ясом і що його канібальські інстинкти дуже сильні. Але я виявив таке обурення при одній думці про це, що він не посмів дати їм волю. Різними способами я постарався дати зрозуміти йому, що вб'ю його, якщо він не послухається мене.

Знищивши залишки кривавого бенкету, ми повернулися у фортецю, і я, не відкладаючи, взявся обшивати свого слугу. Насамперед я дав йому полотняні штани, які дістав зі знайденої мною на загиблому кораблі скрині бідного каноніра; після невеликої переробки вони підійшли йому. Потім я пошив йому куртку з козячого хутра, доклавши все своє вміння, щоб вона вийшла трохи кращою (я був у той час вже досить стерпним кравцем), і на завершення змайстрував для нього шапку із заячих шкурок, дуже зручну і досить витончену. Таким чином, мій слуга був на перший час вельми стерпно одягнений і залишився дуже задоволений тим, що тепер став схожий на свого пана. Правда, спочатку він соромився і ніяковів у цьому строї; особливо заважали йому штани, та й рукави були тісними під пахвами і натирали плечі, так що довелося переробити їх там, де вони турбували його. Але потроху він звик до свого костюма й почувався в ньому добре.

Наступного дня я став думати, де б мені його розмістити. Щоб влаштувати його зручніше і в той же час почуватися спокійно, я поставив йому маленький намет у вільному просторі між двома стінами своєї фортеці — внутрішньої і зовнішньої; оскільки сюди виходив зовнішній хід із мого погреба, то я влаштував у ньому справжні двері з товстих дощок, у міцному наличнику, і приладнав їх таким чином, що вони відчинялися всередину, і на ніч замикав на засув; сходи я також прибирав до себе; таким чином, П'ятниця ніяк не міг проникнути до мене у внутрішню огорожу, а якби надумав спробувати, то неодмінно нашумів би і розбудив би мене.

Справа в тому, що весь простір фортеці за внутрішньою огорожею, де стояв мій намет, був критий двір. Дах був зроблений з довгих жердин, одним кінцем він впирався в гору. Для більшої міцності я укріпив ці жердини поперечними балками і густо переплів рисовою соломою, товстою, як очерет; у тому ж місці даху, яке я залишив незакритим для того, щоб підніматися по сходах, я приладнав відкидні дверцята, які падали з гучним стуком при найменшому напорі зовні. Всю зброю я на ніч брав до себе.

Але всі ці заходи були абсолютно зайвими; ніхто ще не мав такого люблячого, такого вірного і відданого слуги, якого мав я в особі мого П'ятниці: ні дратівливості, ні впертості, ні свавілля; завжди ласкавий і послужливий, він був прив'язаний до мене, як до рідного батька. Я впевнений, що якби знадобилося, він пожертвував би заради мене життям. Він надав мені стільки доказів своєї відданості, що у мене зникли будь-які сумніви щодо нього, і я невдовзі переконався, що мені нема чого відгороджуватися.

Розмірковуючи про все це, я з подивом переконувався, що, хоча за незвіданим велінням Вседержителя безліч його творінь і позбавлені можливості дати благе застосування своїм душевним здібностям, однак вони обдаровані ними такою ж мірою, як і ми. Як і в нас, у них є розум, почуття прихильності, доброта, усвідомлення обов’язку, вдячність, вірність у дружбі, здатність обурюватися несправедливістю — взагалі все потрібне для того, щоб творити і сприймати добро; і коли Бог бажає дати їм нагоду для належного застосування цих здібностей, вони користуються нею з такою ж, навіть з більшою готовністю, ніж ми.

Але повертаюся до свого нового товариша. Він мені дуже подобався, і я заповзявся вчити його всьому, що могло бути корисним для нього, а головне — говорити і розуміти, коли я говорив. Він виявився таким здібним учнем, завжди веселим, завжди старанним; він настільки радів, коли розумів мене або коли йому вдавалося пояснити мені свою думку, що для мене було справжнім задоволенням займатися з ним. Відтоді, як він був зі мною, мені жилося так легко і приємно, що, якби тільки я міг вважати себе в безпеці від інших дикунів, я справді без жалю погодився б залишитися на острові до кінця свого життя.

Через два чи три дні після того, як я привів П'ятницю у свою фортецю, мені спало на думку, що коли я хочу відучити його від жахливої звички їсти людське м'ясо, то треба відбити у нього смак до цієї страви і привчити до іншої їжі. Якось вранці, вирушаючи до лісу, я взяв його із собою. У мене був намір зарізати козеня з мого стада, принести його додому і зварити, але по дорозі я побачив під деревом дику козу з парою козенят.

«Стривай!» — сказав я П'ятниці, схопивши його за руку, і дав йому знак не ворушитися; потім прицілився, вистрілив й убив одне з козенят. Бідний дикун, який бачив уже, як я вбив раніше його ворога, але не розумів, яким чином це сталося, був страшенно вражений: він затремтів, захитався; я думав, він зараз зомліє. Він не бачив козеняти, в якого я цілився, але підняв полу своєї куртки і став мацати, чи не поранений він. Бідолаха уявив, імовірно, що я хотів убити його, бо впав переді мною на коліна, почав обіймати мої ноги і довго говорив мені щось своєю мовою. Я, звичайно, не зрозумів його, але було очевидно, що він просить не вбивати його.

Мені скоро вдалося його переконати, що я не маю жодного наміру заподіяти йому шкоду. Я взяв його за руку, посміхнувся і, вказавши на вбите козеня, звелів збігати за ним, що він і виконав. Доки він возився з козеням і висловлював своє здивування з приводу того, яким способом те вбите, я знову зарядив рушницю. Трохи згодом я побачив на дереві, на відстані рушничного пострілу від мене, велику птицю, яку я прийняв за яструба. Бажаючи дати П'ятниці маленький наочний урок, я підкликав його до себе, показав йому пальцем спершу на птицю, яка виявилася не яструбом, а папугою, потім на рушницю, далі на землю під тим деревом, на якому сидів птах, запрошуючи його дивитися, як він упаде. Потім я вистрілив, і він побачив, що папуга впав. П'ятниця й цього разу перелякався, незважаючи на всі мої пояснення, здивування його було ще більшим, бо він не бачив, як я зарядив рушницю, і, ймовірно, думав, що в цій зброї сидить якась чарівна руйнівна сила, що приносить смерть на будь-якій відстані людині, звіру, птаху, взагалі всьому живому. Ще довго він не міг впоратися з подивом, у який його вводив кожен мій постріл. Мені здається, якщо б я йому тільки дозволив, він став би віддавати божеські почесті мені й моїй рушниці. Спершу він не наважувався доторкнутися до рушниці, зате розмовляв з нею, як із живою істотою, коли був поруч. Він зізнався мені потім, що просив рушницю не вбивати його.

Однак повернімося до подій описуваного дня. Коли П'ятниця трохи отямився від переляку, я наказав йому принести мені вбиту дичину. Він зараз же пішов, але забарився, відшукуючи птицю, тому що, як виявилося, я не вбив папугу, а тільки поранив, і той відлетів досить далеко від того місця, де був підстрелений. Врешті П'ятниця все-таки знайшов його і приніс; оскільки я бачив, що П'ятниця все ще не зрозумів дії рушниці, то скористався його відсутністю, щоб знову зарядити її, розраховуючи, що нам трапиться ще якась дичина, але більше нічого не зустрічалося. Я приніс козеня додому і того ж вечора зняв з нього шкуру і випатрав його; потім, відрізавши хороший шматок свіжої козлятини, зварив її в глиняному горщику, і в мене вийшов чудовий бульйон. Поївши спершу сам, я пригостив П'ятницю. Йому дуже сподобалося, тільки він здивувався, навіщо я їм суп і м'ясо з сіллю. Він став показувати мені знаками, що з сіллю не смачно. Взявши в рот дрібку солі, він почав спльовувати і зробив вигляд, що його нудить від неї, а потім виполоскав рот водою. Тоді і я в свою чергу поклав у рот шматочок м'яса без солі і почав плювати, показуючи, що мені огидно їсти без солі. Але це не справило на П'ятницю ніякого враження: я так і не зміг привчити його солити м'ясо чи суп. Лише довгий час по тому він почав класти сіль у страву, та й то небагато.

Нагодувавши таким чином свого дикуна вареним м'ясом і супом, я вирішив пригостити його іншого дня смаженим козеням. Приготував я його особливим способом, над багаттям, як це робиться іноді у нас в Англії. З боків багаття я увіткнув у землю дві жердини, закріпив між ними поперечну жердину, повісив на неї великий шматок м'яса і повертав його доти, поки воно не засмажилося. П'ятниця був у захваті від моєї вигадки; але задоволенню його не було меж, коли він скуштував мою печеню: найкрасномовнішими жестами він дав мені зрозуміти, як йому подобається ця страва і, нарешті, оголосив, що ніколи більше не їстиме людського м'яса, чому я, звичайно, дуже зрадів.

Наступного дня я залучив його до роботи: змусив молотити і віяти ячмінь, показавши наперед, як я це роблю. Він скоро зрозумів і став працювати дуже ретельно, особливо, коли дізнався, що це робиться для приготування із зерна хліба: я замісив при ньому тісто і спік хліб.

Незабаром П'ятниця був цілком спроможний замінити мене в цій роботі.

Оскільки тепер я повинен був прогодувати два роти замість одного, то мені необхідно було збільшити своє поле і сіяти більше зерна. Тому я вибрав велику ділянку землі й почав її огороджувати. П'ятниця не тільки досить наполегливо, але й з видимим задоволенням допомагав мені в цій роботі. Я пояснив йому призначення ділянки, сказавши, що це буде нове поле для хліба, тому що нас тепер двоє і хліба треба вдвічі більше. Його дуже зворушило те, що я так дбаю про нього: він усіляко намагався мені розтлумачити, що розуміє, наскільки мені додалося роботи тепер, коли він зі мною, і що тільки б я йому давав роботу і вказував, що треба робити, а вже він не побоїться праці.

Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П'ятниця навчився досить стерпно розмовляти англійською: він знав назви майже всіх предметів, про які я міг запитати у нього, і всіх місць, куди я міг відправити його. Він дуже любив розмовляти, так що знайшлася, нарешті, робота для моєї мови, яка стільки років була бездіяльною, принаймні, що стосується вимови членороздільних звуків. Але, крім задоволення, яке мені приносили наші бесіди, сама присутність цього хлопця була для мене постійним джерелом радості, настільки він припав мені до душі. З кожним днем мене все більше й більше полонили його чесність і щирість. Поступово я всім серцем прив'язався до нього, та й він зі свого боку так мене полюбив, як, гадаю, нікого не любив до цього.

Якось раз мені заманулося довідатися, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хочеться йому повернутися туди. Оскільки в той час він вже настільки вільно володів англійською мовою, що міг відповідати майже на всі мої запитання, то я запитав його, чи перемагало колись у битвах плем'я, до якого він належав. Він посміхнувся і відповів: «Так, так, ми завжди битися краще», тобто завжди б'ємося краще за інших — хотів він сказати. Потім між нами відбувся наступний діалог.

Пан. То ви завжди краще б'єтеся, кажеш ти. Як же вийшло тоді, що ти потрапив у полон, П'ятнице?

П'ятниця. А наші все-таки багато побили.

Пан. Але якщо твоє плем'я побило тих, то як же вийшло, що тебе взяли?

П'ятниця. Їх було більше, ніж наших, у тому місці, де був я. Вони схопили один, два, три і мене. Наші побили їх в іншому місці, де я не був; там наші схопили — один, два, три, багато тисяч.

Пан. Чому ж ваші не поспіли на допомогу й не звільнили вас?

П'ятниця. Ті повели один, два, три і мене й посадили в човен, а у наших у той час не було човна.

Пан. А скажи мені, П'ятнице, що роблять ваші з тими людьми, які потраплять до них у полон. Теж кудись відвозять на човнах і з'їдають потім, як ті, чужі.

П'ятниця. Так, наші теж їдять людей; всі їдять.

Пан. А куди вони їх відвозять?

П'ятниця. Різні місця — куди хочуть.

Пан. А сюди привозять?

П'ятниця. Так, так, і сюди. Різні місця.

Пан. А ти тут бував з ними?

П'ятниця. Бував. Там бував (вказав на північно-західний край острова, який служив, мабуть, місцем зборища його одноплемінників).

Таким чином, виявлялося, що мій слуга, П'ятниця, бував раніше серед дикунів, які відвідували далекі береги мого острова, і брав участь у таких же канібальських бенкетах, як той, на який він був привезений як жертва. Коли через якийсь час я зібрався з духом зводити його на той берег, про який я вже згадував, він відразу впізнав місцевість і розповів мені, що одного разу, коли він приїжджав на мій острів зі своїми, вони на цьому самому місці вбили і з'їли двадцять чоловіків, двох жінок і дитину. Він не знав, як сказати англійською «двадцять», і щоб пояснити мені, скільки людей вони тоді з'їли, поклав двадцять камінчиків один біля іншого і поросив мене порахувати.

Я розповідаю про ці бесіди з П'ятницею, тому що вони служать вступом до подальшої оповіді. Після описаного діалогу я запитав його, чи далеко до землі від мого острова і як часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Він відповів, що шлях безпечний і що жоден човен не потонув, тому що неподалік від нашого острова проходить течія і вранці вітер завжди дме в одну сторону, а до вечора — в іншу.

Спочатку я думав, що течія, про яку говорив П'ятниця, залежить від припливу і відпливу, але потім дізнався, що вона становить продовження течії могутньої ріки Оріноко, яка впадає в море неподалік від мого острова, який, таким чином, як я дізнався згодом, розташований проти її гирла. Смуга ж землі на північний захід від мого острова, яку я прийняв за материк, виявилася великим островом Тринідадом, що лежить на північ від гирла тієї ж річки. Я засипав П'ятницю питаннями про цю землю та її жителів: які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він з великою готовністю розповів усе, що знав сам. Запитував я також, як називаються різні племена, що живуть в тих місцях, але великого толку не добився. Він твердив тільки одне: «Кариб, кариб». Неважко було здогадатися, що він говорить про караїбів, які, як показано на наших географічних картах, живуть саме в цій частині Америки, займаючи всю берегову смугу від гирла Оріноко до Гвіани й далі, до Св. Марти. П'ятниця розповів мені ще, що далеко «за місяцем», тобто в тій країні, де сідає місяць або іншими словами, на захід від його батьківщини, живуть такі ж, як я, білі бородаті люди (тут він показав на мої довгі бакенбарди, про які я розповідав раніше), що ці люди вбили багато людей. Я зрозумів, що він говорить про іспанців, що прославилися на весь світ своєю жорстокістю в Америці, і в багатьох племенах пам'ять про них передається від батька до сина.

На моє запитання, чи не знає він, чи є якась можливість переправитися до білих людей з нашого острова, він відповів: «Так, так, це можна: треба плисти на два човен». Я довго не розумів, що він хотів сказати своїми «двома човнами», але, нарешті, хоча і з великим трудом, здогадався, що він має на увазі велике судно завбільшки у два човни.

Ця розмова дуже втішила мене: з того дня у мене з’явилася надія, що рано чи пізно мені вдасться вирватися з цього ув'язнення і що допоможе мені в цьому мій бідний дикун.

Протягом мого довгого спільного життя з П'ятницею, коли він навчився звертатися до мене й розуміти мене, я не упускав нагоди насаджувати в його душі основи релігії. Якось я запитав у нього: «Хто тебе створив?»

Бідолаха не зрозумів мене: він подумав, що я питаю, хто його батько. Тоді я вирішив підійти з іншого боку: я запитав його, хто створив море і землю, по якій ми ходимо, хто створив гори й ліси. Він відповів: «Старий на ім'я Бенамукі, який живе високо-високо». Він нічого не міг сказати мені про цю важливу особу, крім того, що Бенамукі дуже старий, набагато старший за море й землю, старший за місяць і зорі. Коли ж я запитав його, чому все існуюче не поклоняється цьому старому, якщо він створив усе, обличчя П'ятниці набуло серйозного виразу, і він простодушно відповів: «Все на світі каже йому: О». Потім я запитав його, що стається з людьми його племені, коли вони покидають землю. Він сказав: «Усі вони йдуть до Бенамукі». — «І ті, кого вони з'їдають, — продовжував я, — теж ідуть до Бенамукі?» — «Так», — відповів він.

Так я почав учити його пізнавати істинного Бога. Я сказав йому, що великий Творець всього сущого живе на небесах (тут я показав рукою на небо) і править світом і тим же Провидінням, яким він створив його, що він всемогутній, може зробити з нами все, що захоче, все дати і все відняти. Так поступово я відкривав йому очі. Він слухав з великою увагою. З радісним розчуленням прийняв він мою розповідь про Ісуса Христа, посланого на землю для спокутування наших гріхів, про наші молитви Богу, який завжди чує нас, хоч він і на небесах. Одного разу він сказав мені: «Якщо ваш Бог живе вище від сонця і все-таки чує вас, значить він більший за Бенамукі, який не так далеко від нас і чує нас тільки з високих гір, коли ми піднімаємося, щоб розмовляти з ним». — «А ти сам ходив колись на ті гори розмовляти з ним?» — запитав я. — «Ні, — відповів він, — молоді ніколи не ходять, тільки старі, яких ми називаємо Увокекі (наскільки я міг зрозуміти з його пояснень, їхнє плем'я називає так своє духовенство або жерців). Увокекі ходять туди і говорять там: О! (його мовою це означало: моляться), а потім приходять додому і сповіщають всім, що їм говорив Бенамукі». З усього цього я зробив висновок, що обман практикується духовенством навіть серед найбільш неосвічених язичників і що мистецтво наділяти релігію таємничістю, аби забезпечити повагу народу до духовенства, винайдено не тільки в Римі, але, ймовірно, всіма релігіями на світі.

Я всіляко намагався пояснити П'ятниці цей обман і сказав йому, що запевнення їх жерців, ніби вони ходять на гори говорити з богом Бенамукі і ніби той сповіщає їм там свою волю, — порожня брехня, і навіть якщо вони й розмовляють з кимось на горі, то хіба зі злим духом. Тут я докладно розповів про диявола, про його походження, про його повстання проти Бога, про його ненависть до людей і причини її; розповів, як він видає себе за Бога серед народів, які не освічені словом Божим, і змушує їх поклонятися йому; до яких він вдається прийомів, щоб погубити людський рід, як він потай проникає у нашу душу, потураючи нашим пристрастям, як він уміє розставляти для нас пастки, пристосовуючись до наших пристрастей і примушуючи таким чином людину бути власним своїм спокусником і добровільно йти на смерть.

Виявилося, що прищепити йому правильні поняття про диявола не так вже й легко, як правильні поняття про Божественну істоту. Природа допомагала всім моїм аргументам й наочно доводила йому, що необхідна велика Перша причина, вища керуюча сила, таємно керуюче нами Провидіння, що за всією справедливістю слід віддячувати поклонінням тому, хто створив нас, і таке інше. Але нічого такого не було в понятті про злого духа, про його походження, про його сутність, про його природу, і — головним чином — в уявленні про те, що він схильний не робити зло і тягти нас до зла. Якось раз бідолаха задав мені одне абсолютно природне й невинне запитання і так збентежив мене, що я майже нічого не зумів йому відповісти. Я багато говорив йому про силу Бога, про його всемогутність, про його страшну відплату за гріхи, про те, що він — каральний вогонь для тих, хто творить неправду, про те, що, подібно до того, як він створив нас усіх, так він може в одну мить знищити і нас, і весь світ, і П'ятниця весь час слухав мене дуже уважно.

Після цього я розповів йому про те, що диявол — ворог Божий у серцях людських, що він пускає в хід всю свою злість і хитрість, щоб розтрощити благі плани Провидіння, зруйнувати у світі царство Христове тощо. «Ну ось, — сказав П'ятниця, — ти кажеш, що Бог — такий великий, такий сильний; він такий же сильний і могутній, як і диявол?» — «Так, так, — відповів я, — Бог ще сильніший, ніж диявол; Бог вищий від диявола, і тому ми молимо Бога, щоб він підкорив нам диявола, допоміг нам противитися його спокусам і гасити його вогненні стріли». — «Але, — заперечив П'ятниця, — якщо Бог такий сильний, такий могутній, як диявол, чому Бог не убий диявола і не зроби, щоб він не робити більше зла?»

Його питання на диво вразило мене; бо хоч я і був уже старий, але в богослов'ї був тільки початківцем і не дуже добре вмів відповідати на казуїстичні запитання та виходити з подібних ситуацій. Спочатку я не знав, що йому сказати, зробив вигляд, що не почув, і перепитав, що він сказав. Але він занадто серйозно домагався відповіді, щоб забути своє питання, і повторив його такими ж точнісінько ламаними словами, як і раніше. До цього часу я трохи зібрався з духом і сказав: «Врешті-решт, Бог жорстоко його покарає; йому належить суд, і диявола кинуть у бездонну прірву, де він житиме у вічному вогні». Це не задовольнило П'ятницю, і він знову звернувся до мене, повторюючи мої слова. «Врешті-решт чекає суд. Мій не розумій. От чого не вбити диявола зараз? От чого не вбити його давно-давно?» — «А ти краще запитай, — відповів я, — чому Бог не вбив тебе чи мене, коли ми робили погані речі, що ображають його; нас пощадили, щоб ми покаялися й отримали прощення». Він трохи задумався. «Добре, добре, — сказав він, дуже розчулений, — це добре; значить, я, ти, диявол, всі злі люди — всі зберігайся, розкаюйся, Бог всіх прощай». Тут він знову геть збив мене з пантелику. Це показало мені, що прості поняття, запозичені від природи, можуть привести розумних істот до пізнання Бога і навчити їх благоговінню і шануванню вищої Божественної істоти, бо це властиво нашій природі, що тільки Божественне Одкровення може дати пізнання Ісуса Христа і дарованої нам спокути й усвідомити, хто такий посередник Нового Завіту, заступник перед престолом Бога: тільки Одкровення, повторюю я, може створити в душі ці поняття і навчити її, що Євангеліє нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа і Дух Божий, обіцяний людям, як керівник і очищувач, — абсолютно необхідні вчителі душ людських, що навчають їх рятівного пізнання Бога і засобів порятунку.

Тому я перевів розмову зі своїм учнем на іншу тему й поспішно піднявся з місця, роблячи вигляд, що повинен зараз же йти у якійсь справі; потім я відіслав його подалі і став гаряче молитися Богу, просячи його, щоб він допоміг мені посприяти спасінню цього бідного дикуна, надихнув своїм духом серце цього жалюгідного неосвіченого створіння, дарував йому світло пізнання Бога у Христі, навернув його до себе й навчив мене так викласти йому слово Боже, щоб совість його остаточно переконалася, очі відкрилися і душа його була врятована. Коли П'ятниця знову підійшов до мене, я почав з ним довгу бесіду про спокуту людини перед Спасителем світу і про вчення Євангелія, сповіщене з неба, тобто про каяття перед Богом і про віру в нашого всеблагого Господа Ісуса. Потім у міру сил я пояснив йому, чому наш Спаситель не прийняв ангельського вигляду, а пішов від насіння Авраамового; я сказав, що з цієї причини занепалі ангели не можуть сподіватися на порятунок, що він прийшов тільки для того, щоб врятувати загиблих овець дому Ізраїля і т. д.

Бог свідок, що у всіх методах, які я застосовував для навчання цього бідного створіння, я виявляв більше щирості, ніж уміння; я мушу визнати (думаю, що до такого ж висновку дійдуть всі, хто діяв за тим же принципом), що, витлумачуючи йому різні речі, я сам навчався багатьом речам, яких я не знав або яких раніше по-справжньому не обмірковував, і які природно приходили мені на думку, коли я заглиблювався в них, щоб розтлумачити їх бідному дикуну. У цьому випадку я розмірковував про них з більшою любов'ю, ніж коли б то не було, так що незалежно від того, чи отримував від цього користь бідолаха чи ні, я вже у всякому разі мав усі підстави бути вдячним за його появу. Горе моє зм'якшувалося, моє помешкання стало здаватися мені надзвичайно затишним; і коли я роздумував про те, що в цьому самотньому житті, на яке я був приречений, не тільки сам я звернувся до неба і почав шукати допомоги в руки, що привела мене сюди, але й став, з волі Провидіння, знаряддям, яке врятувало життя, а можливо, й душу бідного дикуна, дало йому пізнання істинної релігії і християнського вчення, допомогло йому пізнати Ісуса Христа, а значить, і життя вічне — коли я розмірковував про все це, кожна часточка моєї душі переймалася таємничою радістю і я не раз приходив у захват при думці про те, що я опинився в цьому місці, між тим як раніше я часто вважав це найстрашнішим нещастям, яке тільки могло зі мною трапитися.

Бесіди з П'ятницею такою мірою наповнювали мій вільний час і настільки тісною була наша дружба, що я не помітив, як пролетіли останні три роки мого випробування, які ми прожили разом. Я був цілком щасливий, якщо тільки у світі можливе повне щастя. Дикун став добрим християнином — набагато кращим, ніж я; сподіваюся, втім, і дякую за це Творцю, що, коли я був і більш грішним за це дитя природи, проте ми обидва однаково були в настрої покаяння й сподівалися на милосердя Боже. Ми могли читати тут слово Боже, і, слухаючи його, ми були так само близькі Богу, ніби жили в Англії.

Що стосується різних тонкощів у тлумаченні того чи іншого біблійного тексту — тих богословських коментарів, через які здійнялося стільки суперечок і ворожнечі, то нас вони не займали. Так само мало цікавилися ми питаннями церковного управління і тим, яка церква краща. Все це нас не стосувалося, та й кому воно потрібне? Я не бачу, яка користь була б нам від того, що ми вивчили б усі спірні пункти нашої релігії, що породили на землі стільки смути, і могли б висловити свою думку щодо кожного з них. Слово Боже було нашим керівником на шляху до порятунку, а чи може бути у людини більш надійний керівник? Однак я повинен повернутися до оповідної частини своєї розповіді і викласти всі події послідовно.

Коли ми з П'ятницею познайомилися ближче і він не тільки міг розуміти майже все, що я йому говорив, але й сам став досить побіжно, хоча й ламаною мовою, висловлюватися англійською, я розповів йому історію своїх походеньок, принаймні те, як я потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому і як провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху й куль, тому що для нього це була дійсно таємниця, і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, від якого він прийшов у повне захоплення, і зробив йому портупею на зразок тих, на яких у нас в Англії носять тесаки: лише замість тесака я озброїв його сокирою, оскільки він міг служити не тільки зброєю у багатьох випадках, але й робочим інструментом.

Я розповів П'ятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом; описав, як ми живемо, як здійснюємо богослужіння, як звертаємося один до одного, як торгуємо у всіх частинах світу, переправляючись морем на кораблях. Я розповів йому про аварію корабля, на якому я перебував, і показав йому місце, де знаходилися його залишки, віднесені зараз у море. Показав йому також залишки човна, в якому ми рятувалися і який потім, як я вже говорив, викинуло на мій острів. Цей човен, який я був не в силах зрушити з місця, тепер зовсім розвалився. Побачивши його, П'ятниця задумався і довго мовчав. Я запитав його, про що він думає, і він відповів: «Я бачив човен, як цей: плавав те місце, де мій народ». Я довго не розумів, що він хотів сказати; нарешті, після довгих розпитувань з'ясувалося, що такий же човен прибило до берега в тій землі, де живе його плем'я. Я подумав, що якийсь європейський корабель зазнав аварії біля тих берегів, і цей човен з нього зірвало хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що човен міг бути з людьми, і, продовжуючи свої розпитування, я поцікавився тільки човном.

П'ятниця описав мені його дуже докладно, але, тільки коли він з пожвавленням додав у кінці: «Білі люди не потонули — ми їх врятували», я усвідомив усе значення події, про яку він говорив, і запитав його, чи були в човні білі люди. «Так, — відповів він, — повна човен білих людей». — «Скільки їх було?» Він нарахував на пальцях сімнадцять. «Де ж вони? Що з ними сталося?» Він відповів: «Вони живі; живуть у наших, наші місця».

Це навело мене на нову здогадку: чи не з того самого корабля, що розбився біля мого острова, були ці сімнадцять осіб? Переконавшись, що корабель наскочив на скелю і йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його і пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишилися. Я став допитуватися у П'ятниці, чи знає він напевно, що білі люди живі. Він із жвавістю відповів: «Напевно, напевно», — і додав, що скоро буде чотири роки, як вони живуть у його земляків, і що ті не тільки не кривдять, але навіть годують їх. На моє запитання, яким чином могло статися, що дикуни не вбили і не з'їли білих людей, він відповів: «Білі люди стали нам брати, — тобто, наскільки я зрозумів його, уклали з ними мир, і додав: — Наші їдять людей тільки на війні» (тільки військовополонених з ворожих племен — мусило це означати).

Пройшло досить багато часу після цієї розповіді. Якось ясного дня, піднявшись на вершину пагорба в східній частині острова, звідки, якщо пригадає читач, я багато років тому побачив материк Америки, П'ятниця довго вдивлявся вдалину в тому напрямку і раптом почав стрибати, танцювати і звати мене, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і запитав, у чому справа. «О, радість! О, щастя! — вигукнув він. Ось там, дивись… звідси видно… моя земля, мій народ!»

Все обличчя його змінилося від радості: очі блищали; він весь був охоплений нестримним поривом: здавалося, він так би й полетів туди, до своїх. Це спостереження навело мене на роздуми, завдяки яким я почав ставитися з меншою довірою до свого слуги. Я був переконаний, що при першій же можливості П'ятниця повернеться на батьківщину і там забуде не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов'язаний, і, мабуть, навіть зрадить мене своїм одноплемінникам: приведе їх сотню чи дві на мій острів, вони вб'ють мене і з'їдять, а він бенкетуватиме разом з ними з таким же легким серцем, як колись, коли всі вони приїжджали сюди святкувати свої перемоги над дикунами ворожих племен.

Але, думаючи так, я був жорстоко несправедливий до чесного хлопця, про що потім дуже шкодував. Підозрілість з кожним днем зростала, а ставши обережнішим, я природно почав цуратися П'ятниці й був до нього холоднішим. Так тривало кілька тижнів, але, повторюю, я був абсолютно неправий: у цього чесного, добродушного малого не було і в думці нічого поганого; він не погрішив тоді проти правил християнської моралі, не зрадив нашій дружбі, в чому я переконався, нарешті, на превелику свою радість.

Поки я підозрював його в підступних задумах проти мене, я, зрозуміло, пускав у справу всю свою дипломатію, щоб змусити його проговоритися; але кожне його слово дихало такою простодушною щирістю, що мені стало соромно за свої підозри; я заспокоївся і повернув свою довіру другові. А він навіть не помітив мого тимчасового до нього охолодження, і це було для мене тільки зайвим доказом його щирості.

Одного разу, коли ми з П'ятницею знову піднялися на цей самий пагорб (тільки цього разу на морі стояв туман і берегів материка не було видно), я запитав його: «А що, П'ятнице, хотілося б тобі повернутися на батьківщину до своїх?» — «Так, — відповів він, — я був би багато радий повернутись до своїх». — «Що ж би ти там робив? — продовжував я. — Перетворився б знову на дикуна і став би, як колись, їсти людське м'ясо?» Його обличчя набуло серйозного виразу; він похитав головою і відповів: «Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть добре, моліться Богу, їжте хліб, козлине м'ясо, молоко, але не їжте людини». — «Але якщо ти їм це скажеш, вони тебе вб'ють». Він глянув на мене так само спокійно і сказав: «Ні, не вб'ють, вони будуть раді вчити добру» — будуть раді навчитися добру, хотів він сказати. Потім додав: «Вони багато вчилися від бородатих людей, що приїхали на човні». — «То хочеться тобі повернутись додому?» — повторив я своє питання. Він посміхнувся і сказав: «Я не можу плисти так далеко». Коли ж я запропонував зробити для нього човен, він відповів, що з радістю поїде, якщо я поїду з ним. «Як же мені їхати? — заперечив я. — Адже вони мене з'їдять!» — «Ні, ні, не з'їдять, — промовив він із запалом, — я зроблю так, що не з'їдять, я зроблю, що вони будуть тебе багато любити». Мій чесний П'ятниця хотів цим сказати, що він розповість своїм землякам, як я вбив його ворогів і врятував йому життя, що за це вони полюблять мене. Після того він розповів мені своєю ламаною мовою, з якою добротою ставилися вони до сімнадцяти білих бородатих людей, яких прибило до берега в їхній землі.

З того часу, зізнаюся, у мене засіла думка спробувати переправитися на материк і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П'ятниця; не могло бути сумніву, що це іспанці чи португальці, і я був упевнений що, як тільки мені вдасться дістатися до них, ми разом знайдемо спосіб переправитися до якоїсь цивілізованої країни, тим часом, як, перебуваючи на самоті, на острові, в сорока милях від материка, я не мав жодної надії на звільнення. І ось, через кілька днів, я знову завів з П'ятницею ту ж розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутися на батьківщину, і повів його на протилежний край острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (для кращого збереження він був у мене затоплений), я підвів його до берега, показав йому човен, і ми обидва сіли в нього.

П'ятниця виявився чудовим гребцем, човен йшов у нього майже так само швидко, як у мене. Коли ми відійшли від берега, я йому сказав: «Ну, що ж, П'ятнице, поїдемо до твоїх земляків?» Він подивився на мене здивованим поглядом: очевидно, човен здавався йому замалим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є човен більший, і наступного дня повів його до місця, де був мій перший човен, який я не міг спустити на воду. П'ятниця визнав розмір цього човна достатнім. Та оскільки з дня побудови цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки і весь цей час він залишався під відкритим небом, де його припікало сонце й мочив дощ, тому він розсохся й прогнив. П'ятниця заявив, що такий човен буде цілком придатним і на нього можна буде навантажити досить їжі, хліба, питва.

Загалом мій намір здійснити поїздку на материк разом з П'ятницею настільки зміцнів, що я запропонував П'ятниці збудувати такий же човен, на якому йому можна буде вирушити додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурий і сумний. Коли ж я запитав, що з ним, він сказав: «За що пан сердиться на П'ятницю? Що я зробив?» — «З чого ти взяв, що я серджуся на тебе? Я зовсім не серджуся», — сказав я. — «Не серджуся, не серджуся! — повторив він, буркочучи. — А навіщо відсилаєш П'ятницю додому?» — «Але ж ти сам казав, що тобі хочеться додому», — зауважив я. — «Так, хочеться, — відповів він, — але тільки, щоб обидва. Пан не поїде — П'ятниця не поїде. П'ятниця не хоче без пана». Одним словом, він і чути не хотів про те, щоб покинути мене. «Але послухай, П'ятнице, — продовжував я, — навіщо ж я поїду туди? Що я там робитиму?» Він жваво обернувся до мене: «Багато робити, добре робити: вчити диких людей бути добрими, лагідними, смирними; говорити про Бога, щоб молилися йому; робити їм нове життя». — «На жаль, мій друже! — зітхнув я на це, — ти сам не знаєш, що говориш. Куди вже такому невігласу, як я, вчити добру інших!» — «Неправда! — вигукнув він із запалом. Мене вчив добру, їх будеш вчити». — «Ні, П'ятнице, — сказав я рішучим тоном, — їдь без мене, а я залишуся тут сам і буду жити, як жив колись». Він знову засмутився; потім раптом підбіг до сокири, що лежала неподалік і яку зазвичай носив, схопив її і простягнув мені. «Навіщо ти даєш мені сокиру?» — запитав я. Він відповів: «Убий П'ятницю». — «Навіщо ж мені тебе вбивати?» — запитав я. — «А навіщо гониш П'ятницю геть? — накинувся він на мене. — Убий П'ятницю — не жени геть». Він був щиро засмучений: я помітив в очах його сльози. Словом, прихильність його до мене і його рішучість були настільки очевидні, що я тут же сказав йому і часто повторював потім, що ніколи не прожену його, поки він хоче залишатися зі мною.

Таким чином, я остаточно переконався, що П'ятниця навіки відданий мені, що єдиним джерелом його бажання повернутися на батьківщину була гаряча любов до своїх одноплемінників і надія, що я навчу їх добру. Але, не будучи перебільшено високої думки про свою особу, я не мав і найменшого наміру братися за таку важку справу, як просвіта дикунів.

Втім, моє бажання вирватися з цього ув'язнення було від цього нітрохи не слабше.

Особливо посилилося моє нетерпіння після розмови з П'ятницею, з якої я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Тому, не відкладаючи далі, я став шукати з П'ятницею підходяще товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пирогу або човен і вирушити в дорогу. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було спорудити цілу флотилію кораблів, а не те що пирог і човнів. Але щоб уникнути промаху, якого я припустився при спорудженні першого човна, найважливішим було знайти дерево, яке росло б близько до берега, і нам не вартувало б особливої праці спустити човен на воду.

Після довгих пошуків П'ятниця знайшов, нарешті, цілком підходящий для нас примірник; він набагато більше за мене розумів у цій справі. Я й донині не знаю, якої породи було зрубане нами дерево; кольором і запахом воно дуже нагадувало так званий торбах або нікарагву. П'ятниця наполягав на тому, щоб випалити серцевину колоди, як це роблять при спорудженні своїх пирог дикуни; але я сказав йому, що буде простіше видовбати її теслярськими інструментами, і, коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що мій спосіб практичніший. Ми жваво взялися до справи, і через місяць посиленої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (П'ятниця миттю навчився цієї роботи), і вийшов справжній морський човен. Але після того знадобилося ще близько двох тижнів, щоб спустити нашу споруду на воду, оскільки ми рухали його на дерев'яних ковзанах буквально дюйм за дюймом.

Коли човен було спущено на воду, я здивувався, як спритно, незважаючи на його розміри, управляється з ним П'ятниця, як швидко він змушує його повертатися і як добре гребе. Я запитав його, чи можемо ми пуститися в море в такому човні. «О, так, — відповів він, — у такому човні не страшно плисти навіть у дуже великий вітер». Але, перш ніж пуститися в дорогу, я хотів здійснити ще один намір, про який П'ятниця не знав, а саме забезпечити човен щоглою, вітрилом, якорем і канатом. Зробити щоглу було не важко; на острові росло багато кедрів, прямих, як стріла. Я вибрав одне молоденьке деревце, що росло поблизу, звелів П'ятниці зрубати його і дав йому вказівки, як очистити стовбур від гілок і обтесати його. Але над вітрилом мені довелося попрацювати самому. У мене залишалися ще старі вітрила або, краще сказати, шматки вітрил; та оскільки вони лежали вже більше двадцяти шести років і я не особливо дбав про те, щоб зберегти їх, не думаючи, що вони можуть колись стати в нагоді, то був упевнений, що всі вони згнили. І дійсно, велика частина їх виявилася гниляччям; але все ж я знайшов два шматки міцніші і взявся за шиття, на яке витратив багато праці, бо навіть голок у мене не було; врешті-решт, я все ж змайстрував, по-перше, досить потворну подобу великого трикутного вітрила, які використовують в Англії, по-друге, маленький парус — так званий блінд. Такими вітрилами я добре вмів управляти, тому що вони були на тому баркасі, на якому я здійснив втечу від берберів, про яку я розказав на початку цієї книги.

Близько двох місяців провозився я над оснащенням нашого судна, зате робота була зроблена чисто. Крім двох згаданих вітрил, я змайстрував ще третє, яке закріпив на носі і яке мало допомагати нам повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я зробив і приладнав кермо, що мало значно полегшувати управління човном. Я був невмілим корабельним теслею, але, розуміючи всю користь і навіть необхідність такого пристосування, як кермо, я не пошкодував праці на його виготовлення; хоча, враховуючи всі невдалі досліди, думаю, воно забрало в мене майже стільки ж часу, як і спорудження всього човна.

Коли все було готове, я став вчити П'ятницю управлінню човном, бо, хоч він був і дуже хорошим гребцем, але ні про кермо, ні про вітрила не мав ніякого поняття. Він був абсолютно вражений, коли побачив, як я вправляюся з кермом, і як вітрило надувається то з одного, то з іншого боку залежно від зміни галсу. Тим не менш, він дуже скоро збагнув всю цю премудрість і став майстерним моряком. Одному тільки він ніяк не міг навчитися — використанню компаса: це було вище за його розуміння. Але оскільки в тих широтах у сухі сезони майже ніколи не буває ні туманів, ні похмурих днів, то в компасі для нашої поїздки не було особливої потреби. Вдень ми могли правити на берег, який було видно здалеку, а вночі тримали шлях, орієнтуючись за зірками. Інша справа в дощовий сезон, але в цей період все одно не можна було подорожувати ні морем, ні суходолом.

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Втім, три останні роки можна було сміливо викинути з рахунку, бо з появою на острові милого П'ятниці в мою оселю увійшла радість й освітила моє сумне життя. Двадцять шосту річницю цього життя я відсвяткував вдячною молитвою, як і в колишні роки: я дякував Творцеві за ті великі милості, якими він обдарував мене в моїй самоті. І якщо мені було за що дякувати йому раніше, то вже тепер і поготів: зараз мені були дані нові докази того, як дбає про мене Провидіння; тепер мені вже недовго залишалося нудитися в пустелі: звільнення було близько; принаймні, я був твердо переконаний, що мені не доведеться прожити й року на цьому острові. Незважаючи, однак, на таку впевненість, я не закидав свого господарства: як і раніше, я копав землю і засівав її, як і раніше огороджував нові поля, ходив за своїм стадом, збирав і сушив виноград, — словом, робив усе необхідне.

Тим часом наближався дощовий сезон, коли я зазвичай більшу частину дня просиджував у будинку. Нашу поїздку довелося відкласти, а поки необхідно було подбати про безпеку нашого нового човна. Ми привели його в ту бухту, куди, як було сказано, я приставав зі своїми плотами на початку свого перебування на острові. Дочекавшись припливу, я підтягнув човен до самого берега, відшвартувавши його і наказавши П'ятниці викопати маленький басейн такої ширини і глибини, щоб він помістився в ньому, як у доці. З настанням відпливу ми відгородили його міцною греблею, щоб закрити доступ у док з боку моря. А щоб уберегти човен від дощів, ми прикрили його товстим шаром гілок, під якими він стояв, як під дахом. Тепер ми могли спокійно дочекатися листопада або грудня, щоб здійснити нашу подорож.

Як тільки припинилися дощі і погода встановилася, я став діяльно готуватися до дальнього плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас провізії нам може знадобитися, я заготував усе, що потрібно. Десь через два тижні я припускав відкрити док і спустити човен на море. Якось вранці я за звичаєм був зайнятий зборами в дорогу і відіслав П'ятницю на берег моря пошукати черепаху: яйця і м'ясо цієї тварини давали нам харчів на тиждень. Не встиг П'ятниця піти, як тут же прибіг назад. Як недоумкуватий, не чуючи під собою землі, він буквально перелетів до мене за огорожу і, перш ніж я встиг запитати його, в чому справа, закричав: «Пане! Пане! Біда! Погано!» — «Що з тобою, П'ятнице? Що трапилося?» — запитав я в тривозі — «Там, біля берега, один, два, три… один, два, три човни!» Знаючи його манеру рахувати, я подумав, що всіх човнів було шість, але, як потім з’ясувалося, їх було тільки три. «Ну що таке, П'ятнице? Чого ти так злякався?» — сказав я, намагаючись його підбадьорити. Бідолаха був у нестямі; ймовірно, він уявив, що дикуни приплили по нього, що вони розшукають його і з'їдять. Він так тремтів, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що у всякому разі я наражаюся на таку ж небезпеку, як і він; якщо з'їдять його, то й мене разом з ним. «Але ми постоїмо за себе, ми будемо битися, — додав я. — Готовий ти битися?» — «Я, стріляти, — відповів він, — але їх багато, дуже багато». — «Не біда, — сказав я, — одних ми вб'ємо, а решта злякаються пострілів і розбіжаться. Я буду захищати тебе. Але обіцяєш, що не злякаєшся, а головне, робитимеш все, що я тобі накажу?» Він відповів: «Я помру, якщо ти звелиш, пане». Після цього я приніс з льоху рому і дав йому випити (я так дбайливо витрачав свій ром, що у мене залишався ще чималий запас). Потім ми зібрали всю нашу вогнепальну зброю, привели її в порядок і зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали із собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом; у чотири мушкети поклав по п'ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолети зарядив двома кулями кожен. Крім того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П'ятницю озброїв сокирою.

Приготувавшись таким чином до бою, я взяв підзорну трубу і піднявся на гору для рекогносцирування. Направивши трубу на берег моря, я скоро побачив дикунів: їх було двадцять один, троє полонених і три човни. Було зрозуміло, що вся ця ватага з'явилася на острів з єдиною метою: відсвяткувати свою перемогу над ворогом варварським бенкетом. Жахливий бенкет, але для цих нелюдів подібні дійства були буденною справою.

Я помітив також, що цього разу вони висадилися не там, де висаджувалися три роки тому в день втечі П'ятниці, а набагато ближче до моєї бухточки. Тут береги були низькі і майже до самого моря підступав густий ліс. Мене розлютило, що дикуни розташувалися так близько до мого житла, хоча, звичайно, головною причиною гніву, що охопив мене, було моє обурення кривавою справою, для якої вони з'явилися на острів. Спустившись з гори, я оголосив П'ятниці своє рішення напасти на цих звірів і перебити їх усіх до єдиного і ще раз запитав його, чи буде він мені допомагати. Він тепер цілком оговтався від переляку (чому, можливо, почасти сприяв випитий ним ром) і з бадьорим виглядом повторив, що помре, коли я накажу померти.

У цьому стані гнівного збудження я розділив між нами приготовану зброю, і ми рушили в дорогу. П'ятниці я дав один з пістолетів, який він заткнув собі за пояс, і три рушниці, а сам узяв усе інше. Про всяк випадок я захопив у кишеню пляшечку рому, а П'ятниці дав нести великий мішок із запасним порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і строго заборонив розмовляти зі мною і стріляти, поки я не накажу. Нам довелося зробити великий гак, щоб обігнути бухточку і підійти до берега з боку лісу, тому що тільки з цього боку можна було непомітно підкрастися до ворога на відстань рушничного пострілу.

Поки ми йшли, я мав час поміркувати про войовничу справу, задуману мною, і моя рішучість почала слабшати. Нечисленність ворога бентежила мене: у боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси перемоги були, безсумнівно, на моєму боці, навіть якби я був сам. Ні, мене мучив іншого роду сумнів — сумнів у своїй правоті. «З якого дива, — запитував я себе, — і заради чого я збираюся заплямувати руки людською кров'ю? Яка крайність жене мене? І хто, врешті, дав мені право вбивати людей, які не заподіяли і не хотіли заподіяти мені ніякого зла? Чим, справді, вони завинили переді мною? Їх варварські звичаї мене не обходять; це — нещасна спадщина, яка перейшла до них від предків, прокляття, яким їх покарав Господь. Але якщо Господь їх покинув, якщо у своїй премудрості він розсудив за благо уподібнити їх тваринам, то у всякому разі мене він не уповноважував бути їх суддею, а тим більше катом. І, нарешті, національні вади не підлягають помсті окремих людей. Словом, з якої точки зору не поглянь, розправа з людожерами — не моя справа. Ще для П'ятниці тут можна знайти виправдання: це його споконвічні вороги; вони воюють з його одноплемінниками, а на війні дозволено вбивати. Нічого подібного не можна сказати про мене». Всі ці доведення, що не раз приходили мені в голову і раніше, здалися мені тепер до такої міри переконливими, що я вирішив не чіпати поки дикунів, а засів у лісі в такому місці, щоб бачити все, що відбувається на березі, вичікувати і почати наступальні дії лише в тому випадку, якщо сам Бог дасть мені чітку вказівку, що така його воля.

З цим рішенням я увійшов у ліс. П'ятниця слідував за мною. Ми йшли із великими пересторогами — у повному мовчанні і намагаючись якомога тихіше ступати. Підійшовши до узлісся з того краю, який був ближче до берега, так що тільки кілька рядів дерев відділяли нас від дикунів, я зупинився, тихенько підкликав П'ятницю і, вказавши йому на товсте дерево майже на виході з лісу, звелів піднятися на нього і подивитися, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він зробив, як йому було сказано, і зараз же вернувся, щоб повідомити, що все чудово видно, що дикуни сидять навколо багаття і їдять м'ясо одного з привезених ними бранців, а інший лежить зв'язаний тут же на піску, і вони, напевно, зараз уб'ють і його. Уся моя душа запалала гнівом при цій звістці. Але я буквально вжахнувся, коли П'ятниця сказав мені, що другий бранець, якого дикуни мають намір з'їсти, не їхнього племені, а один з бородатих людей, що приїхали до його землі на човні і про яких він мені вже говорив. Підійшовши до дерева, я чітко побачив у підзорну трубу білу людину. Чоловік лежав нерухомо, тому що його руки й ноги були стягнуті гнучкими прутами очерету чи іншої рослини такого ж роду. На ньому був одяг, але не тільки з цього, а й за обличчям можна було визнати в ньому європейця.

Ярдів на п'ятдесят ближче до берега, на пагорбі, на відстані приблизно половини рушничного пострілу від дикунів, росло інше дерево, до якого можна було підійти непоміченим ними, оскільки весь простір між ним і тим місцем, де ми стояли, був майже суцільно покритий густими заростями якогось чагарника. Стримуючи лють, що вирувала в мені, я потихеньку пробрався за кущами до цього дерева і звідти, як на долоні, побачив усе, що відбувалося на березі.

Біля вогнища, збившись у щільну купку, сиділо дев'ятнадцять дикунів. За кілька кроків від цієї групи, біля розпростертого на землі європейця, стояли двоє інших і, нагнувшись над ним, розв'язували йому ноги: очевидно, вони були щойно послані по нього. Ще хвилина — і вони зарізали б його, як барана, і потім, ймовірно, розділили б на частини і взялися б смажити. Не можна було втрачати ні хвилини. Я повернувся до П'ятниці. «Будь напоготові», — сказав я йому. Він кивнув головою. «Тепер дивись на мене, і що я буду робити, те роби й ти». З цими словами я поклав на землю мисливську рушницю й один з мушкетів, а з іншого мушкета прицілився в дикунів. П'ятниця теж прицілився. «Ти готовий?» — запитав я в нього. Він відповідав ствердно. «Ну, тоді плі!» — сказав я і вистрілив.

Приціл П'ятниці виявився вірнішим від мого: він убив двох людей і поранив трьох, я ж тільки двох поранив і одного вбив. Легко собі уявити, який переполох здійнявся у натовпі дикунів після наших пострілів. Усі вцілілі схопилися на ноги і заметушилися по березі, не знаючи, куди кидатися, у який бік втікати. Вони не могли збагнути, звідки посипалася на них загибель. П'ятниця, згідно з моїм наказом, не зводив з мене очей. Негайно ж після першого пострілу я кинув мушкет, схопив мисливську рушницю, звів курок і знову прицілився. П'ятниця з точністю повторив кожен мій рух. «Ти готовий?» — запитав я знову. — «Готовий». — «То стріляй, і хай допоможе нам Бог». Два постріли пролунали майже одночасно в середині остовпілих дикунів, та оскільки цього разу ми стріляли з мисливських рушниць, заряджених дробом, то впало тільки двоє. Зате поранених було дуже багато. Стікаючи кров'ю, бігали вони по березі з дикими криками, як божевільні. Троє людей були, очевидно, важко поранені, бо невдовзі вони попадали.

Поклавши на землю мисливську рушницю, я взяв свій другий заряджений мушкет і крикнув: «П'ятнице, за мною!» І вибіг з лісу. Мій хоробрий дикун і не відставав від мене ні на крок. Помітивши, що дикуни побачили мене, я закричав на всю горлянку і наказав П'ятниці наслідувати мій приклад. Щодуху (що, до слова сказати, було не надто швидко через важкі обладунки, якими я був навантажений) кинувся я до нещасної жертви, яка лежала, як уже сказано, на березі, між багаттям і морем. Обидва кати, вже готові розправитися зі своєю жертвою, залишили її при перших же звуках наших пострілів. У смертельному переляку вони стрімголов кинулися до моря і вскочили в човен, де до них приєдналися ще три дикуни. Я повернувся до П'ятниці і наказав йому стріляти в них. Він миттю зрозумів мою думку і, пробігши ярдів сорок, щоб бути ближче до втікачів, вистрілив по них, і я подумав, що він убив їх усіх, бо всі вони повалилися купою на дно човна; але двоє зараз же підвелися: очевидно, вони впали просто зі страху. З трьох інших двоє були вбиті наповал, а третій був настільки важко поранений, що вже не міг підвестися.

Доки П'ятниця розправлявся з п'ятьма втікачами, я витягнув ніж і перерізав пута, якими були стягнуті руки й ноги бідного бранця. Звільнивши його, я допоміг йому підвестися і спитав його португальською, хто він такий. Він відповів латинською: christianus (християнин). Від слабкості він ледь тримався на ногах і ледве говорив. Я вийняв з кишені пляшечку рому і підніс йому до рота, показуючи знаками, щоб він сьорбнув ковток; потім дав йому хліба. Коли він поїв, я запитав, якої він національності, і той відповів: «Espagniole (іспанець)». Трохи оговтавшись, він узявся найбільш красномовними жестами виявляти мені свою вдячність за те, що я врятував йому життя. Скориставшись усіма своїми пізнаннями в іспанській мові, я сказав йому іспанською: «Сеньйоре, розмовляти ми будемо потім, а тепер треба діяти. Якщо ви в силах боротися, то ось вам шабля й пістолет: беріть, і вдармо по ворогах». Іспанець із вдячністю прийняв те й інше і, відчувши в руках зброю, наче став іншою людиною. Звідки тільки взялися в нього сили? Як ураган, налетів він на своїх убивць і в одну мить порубав двох на шматки. Правда, нещасні дикуни, приголомшені рушничними пострілами і раптовістю нападу, були настільки перелякані, що від страху попадали і були так само нездатні бігти, як і чинити опір нашим кулям. Те ж саме відбулося з шістьма дикунами в човні, в яких вистрілив П'ятниця: двоє з них впали зі страху, не будучи навіть пораненими.

Я тримав заряджений мушкет напоготові, але не стріляв, приберігаючи заряд на випадок крайньої потреби, бо віддав іспанцеві свої пістолет і шаблю. Наші чотири розряджені рушниці залишилися під деревом на тому місці, звідки ми вперше відкрили вогонь; тому я підкликав П'ятницю і звелів йому збігати за ними. Він миттю злітав туди й назад. Тоді я віддав йому свій мушкет, а сам став заряджати інші рушниці, сказавши своїм обом союзникам, якщо їм знадобиться зброя, щоб вони приходили до мене. Поки я заряджав рушницю, між іспанцем і одним з дикунів зав'язався запеклий бій. Дикун накинувся на нього з величезним дерев'яним мечем, точнісінько таким, яким належало бути вбитим іспанцеві, якщо б я не поспів йому на допомогу. Мій іспанець виявився таким сміливцем, що я і не очікував; незважаючи на свою слабкість, він бився, як лев, і завдав супротивникові своєю шаблею два страшні удари по голові, але дикун був рослий, сильний малий; схопившись з ним у рукопашну, він скоро повалив іспанця (той був дуже слабкий) і став виривати у нього шаблю; іспанець розсудливо випустив її, вихопив, з-за пояса пістолет і, вистріливши в дикуна, поклав його на місці, перш ніж я, спостерігаючи всю цю сцену, встиг поспіти на допомогу.

Тим часом П'ятниця переслідував дикунів-утікачів лише із сокирою в руці; нею він прикінчив трьох осіб, поранених першими нашими пострілами; дісталося від нього й багатьом іншим. Іспанець теж не гаяв часу даремно. Взявши у мене мисливську рушницю, він пустився в погоню за двома дикунами і поранив обох, та оскільки довго бігти було йому не під силу, то обидва дикуни встигли сховатися в лісі. П'ятниця погнався за ними. Одного він убив, а іншого не міг наздогнати: той виявився спритнішим. Незважаючи на свої рани, він кинувся в море, пустився вплав за човном з трьома своїми земляками, що встигли відчалити від берега, і наздогнав його. Ці четверо (і серед них один поранений, про якого ми не знали, живий він чи мертвий) були єдині з двадцяти одного, що втекли від наших рук. Ось точний звіт:

3 — убито нашими першими пострілами з-за дерева.

2 — наступними двома пострілами.

2 — вбито П'ятницею в човні.

2 — поранених раніше, прикінчені ним же.

1 — убитий ним же в лісі.

3 — убито іспанцем.

4 — знайдено мертвими в різних місцях (вбиті при переслідуванні П'ятницею або померли від ран).

4 — врятувалися в човні (з них один поранений, якщо не мертвий).

Всього 21.

Троє дикунів, які врятувалися в човні, працювали щосили веслами, намагаючись швидше втекти з-під пострілів. П'ятниця два чи три рази пальнув їм навздогін, але, здається, не влучив. Він став мене переконувати взяти один з їхніх човнів і пуститися за ними в погоню. Мене й самого тривожила їх втеча: я боявся, якщо вони розкажуть своїм землякам про те, що трапилося на острові, ті нагрянуть до нас, можливо, на двохстах або на трьохстах човнах, і здолають нас кількістю. Тому я погодився переслідувати втікачів на морі і, підбігши до одного з човнів, стрибнув у нього, наказавши П'ятниці слідувати за мною. Але яким було моє здивування, коли, спустившись у човен, я побачив чоловіка, що лежав у ньому, зв'язаний по руках і ногах, як іспанець і, очевидно, був теж приречений на поживу. Він був напівмертвий від страху, бо не розумів, що коїться довкола; червоношкірі так міцно скрутили його, і він так довго залишався зв'язаним, що не міг визирнути з-за бортів човна й ледве дихав.

Я негайно ж перерізав пута, що стягували його, і хотів допомогти йому підвестися. Але він не тримався на ногах: навіть говорити був не в силах, а тільки жалібно стогнав; нещасний, здається, думав, що його тільки для того й розв'язали, щоб вести на забій.

Коли П'ятниця підійшов до нас, я звелів йому пояснити цьому чоловікові, що він вільний, і передав йому пляшечку з ромом, щоб він дав тому ковток. Радісна звістка, у поєднанні зі зміцнюючою дією рому, оживила бідолаху, і він сів у човні. Але треба було бачити, що сталося з П'ятницею, коли він почув його голос і побачив його обличчя. Він кинувся обіймати бранця, плакав, сміявся; потім став стрибати навколо нього, далі танцював; потім знову заплакав, замахав руками, почав бити себе по голові й по обличчю — словом, поводився, як божевільний. Довгий час я не міг добитися від нього жодних пояснень, та коли він, нарешті, заспокоївся, то сказав, що це його батько.

Не можу висловити, до чого я був зворушений таким проявом синівської любові в мого друга. Не можна було дивитися без сліз на цю радість грубого дикуна при зустрічі з любим батьком, врятованим від смерті. Але в той же час не можна було й не сміятися безглуздим витівкам, якими виражалися його радість і любов. Разів двадцять він вискакував з човна і знову заскакував у нього; то він сідав біля батька і, розгорнувши свою куртку, притискав його голову до своїх грудей, наче мати дитину; то брався розтирати його задерев'янілі руки й ноги. Я порадив розтерти його ромом, що йому дуже допомогло.

Тепер про переслідування дикунів, які втекли, годі було й думати: вони майже зникли з очей. Таким чином, передбачувана погоня не відбулася і, треба зазначити, на щастя для нас, оскільки через години дві, тобто перш, ніж ми встигли б проїхати чверть шляху, подув шквальний вітер, який бушував потім цілу ніч. Він дув з північного заходу, якраз назустріч утікачам, так що, цілком імовірно, вони не зуміли вигребти й більше не побачили рідної землі.

Але повернемося до П'ятниці. Він був настільки поглинутий синівськими турботами, що у мене не вистачало духу відірвати його від батька. Я дав йому час переварити радість і тоді тільки покликав його. Він підбіг до мене підстрибом, з радісним сміхом, задоволений і щасливий. Я запитав, чи дав він батькові хліба. П’ятниця похитав головою: «Нема хліба: підлий собака нічого не залишив, все сам з'їв». І він показав на себе. Тоді я вийняв зі своєї сумки все, що у мене було з провізії — невеликий хлібець і два чи три кетяги винограду — і дав йому для батька. Самому ж йому я запропонував підкріпити сили залишками рому, але й ром він поніс старому. Не встиг він увійти знову в човен, як бачу — біжить кудись мій П'ятниця, стрімголов, ніби за ним женеться нечиста сила. Цей хлопець був легкий на ногу, треба зауважити; і, перш ніж я встиг отямитися, він зник з моїх очей. Я кричав йому, щоб він зупинився, — та де там! Так він і зник. Дивлюся — через чверть години повертається, але вже не так шпарко.

Коли він підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Виявилося, що це був глечик з прісною водою, яку він приніс для батька. Він збігав для цього додому, в нашу фортецю, а заодно прихопив ще дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, дозволивши мені, однак, зробити кілька ковтків, бо мені дуже хотілося пити. Вода оживила старого краще від будь-якого рому: він, виявилося, помирав від спраги.

Коли він напився, я підкликав П'ятницю і запитав, чи не залишилося в глечику води. Він відповів: так, і я велів йому дати напитися іспанцеві, який потребував цього не менш за його батька. Я передав йому також одну хлібину з двох принесених П'ятницею. Бідний іспанець був дуже слабкий: він приліг на галявині під деревом у повній знемозі. Його кати так туго стягнули йому руки й ноги, що тепер вони у нього страшно розпухли. Коли він втамував спрагу свіжою водою і їв хліб, я підійшов до нього і дав йому жменю винограду. Той підняв голову і глянув на мене з безмежною вдячністю; незважаючи на відвагу, тільки що виявлену ним у сутичці, він був до того виснажений, що не міг стояти на ногах, як він не намагався — йому не дозволяли це його розпухлі ноги. Я порадив йому не силуватися даремно і наказав П'ятниці розтерти йому ноги ромом, як він це зробив своєму батькові.

Я помітив, що добрий хлопець при цьому щохвилини обертався поглянути, чи сидить його батько на тому місці, де він його залишив. Раптом, озирнувшись, він побачив, що старий зник; він миттєво зірвався з місця і, не кажучи ні слова, кинувся до човна, так що тільки п'яти замигтіли. Але коли, підбігши, він побачив, що батько його просто приліг відпочити, то зараз же вернувся до нас. Тоді я сказав іспанцеві, що мій слуга допоможе йому встати і доведе його до човна, в якому ми доставимо його у своє житло, а там вже подбаємо про нього. Але П'ятниця був хлопець міцний: не довго думаючи, він підняв його як пір'їнку, звалив собі на спину й поніс. Дійшовши до човна, він обережно посадив його спершу на борт, а потім на дно поруч зі своїм батьком. Далі вийшов на берег, зіштовхнув човен у воду, знову скочив у нього і взявся за весла. Я пішов пішки. У сильних руках П'ятниці човен так швидко мчав вздовж берега, незважаючи на сильний вітер, що я не міг за ним поспіти. П'ятниця благополучно привів його в нашу гавань і, залишивши в ньому обох інвалідів, побіг за другим човном. Він пояснив мені це на бігу, зустрівши мене на півдорозі, і помчав далі. Напевне, жоден кінь не міг би встигнути за цим хлопцем, так шпарко він бігав. І не встиг я дійти до бухточки, як він уже з'явився туди з іншим човном. Вискочивши на берег, він став допомагати старому й іспанцеві вийти з човна, але ні той, ні інший не в силах були рухатися. Бідний П'ятниця зовсім розгубився, не знаючи, що з ними робити.

Але я придумав вихід із цієї ситуації, сказавши П'ятниці, щоб він посадив поки наших гостей на березі і влаштував зручніше. Я сам на швидку руку збив носилки, на яких ми з П'ятницею і доправили хворих до зовнішньої стіни нашої фортеці. Але тут ми знову зайшли в глухий кут, не знаючи, як бути далі. Перетягнути двох дорослих людей через високу огорожу нам було не під силу, а ламати її я ні за що не хотів. Довелося мені знову пустити в хід свою винахідливість, і, нарешті, перешкоду було обійдено. Ми з П'ятницею взялися за роботу, і години через дві за зовнішньою огорожею, між нею і гаєм, у нас красувався чудовий парусиновий намет, накритий зверху гілками від сонця й дощу. У цьому наметі ми облаштували дві постелі з матеріалу, що знаходився в моєму розпорядженні, тобто з рисової соломи і чотирьох ковдр (по дві на брата: одна — замість простирадла, інша — щоб вкриватися).

Тепер мій острів був заселений, і я вважав, що у мене достатньо підданих. Часто я не міг втриматися від посмішки при думці про те, що схожий на короля. По-перше, весь острів був невід'ємною моєю власністю, і, таким чином, мені належало безсумнівне право панування. По-друге, мій народ був весь у моїй владі: я був необмеженим владикою і законодавцем. Всі мої піддані були зобов'язані мені життям, і кожен з них у свою чергу, готовий був, якщо б знадобилося, померти за мене. Чудово також, що всі троє були різних віросповідань: П'ятниця був протестантом, його батько — язичником і людожером, іспанець — католиком. Я допускав у своїх володіннях повну свободу совісті. Але це між іншим.

Коли ми облаштували житло для наших гостей і помістили їх на новосілля, треба було подумати, чим їх нагодувати. Я негайно ж відрядив П'ятницю у наш лісовий загончик з дорученням привести однорічне козеня. Ми розрізали його, відокремили задню частину і порубали її на дрібні шматки, половина яких пішла на бульйон, а половина — на печеню. Обід готував П'ятниця. Він заправив бульйон ячменем і рисом, і вийшла чудова поживна страва. Куховарство відбувалося біля гайка, за зовнішньою огорожею (я ніколи не розводив вогонь всередині фортеці), тому стіл був накритий у новому наметі. Я обідав разом зі своїми гостями і всіляко намагався розважити й підбадьорити їх. П'ятниця служив мені перекладачем не тільки, коли я говорив з його батьком, але навіть з іспанцем, оскільки останній досить стерпно розмовляв мовою дикунів.

Коли ми пообідали чи, вірніше, повечеряли, я наказав П'ятниці взяти човен і з'їздити за нашими рушницями, які ми залишили на полі бою; а наступного дня я відправив його закопати трупи вбитих, щоб уникнути смороду, який не забарився б поширитися від них при тамтешній спеці. Я звелів йому також закопати жахливі залишки кривавого бенкету, яких було дуже багато. Я не міг без здригання навіть подумати про те, щоб закопати їх самому: мене знудило б від самого їх вигляду. П'ятниця пунктуально виконав все, що я йому наказав: його стараннями були знищені всі сліди відвідування дикунів, так що, коли я прийшов на місце побоїща, то не відразу міг його впізнати; тільки за розташуванням дерев на узліссі, що підходило тут до самого берега, я переконався, що бенкет дикунів відбувався саме тут. Незабаром я почав розмовляти з моїми новими підданими. Насамперед я звелів П'ятниці запитати свого батька, як він ставиться до втечі чотирьох дикунів і чи не боїться, що вони можуть повернутися на острів з цілим полчищем своїх одноплемінників, яке нам буде не під силу здолати. Старий індіанець відповів, що, на його думку, дикуни, які втекли, жодним чином не могли вигребти в таку бурю, яка бушувала тієї ночі; що, напевно, всі вони потонули, а якщо і вціліли якимось дивом, то їх віднесло на південь і прибило до землі ворожого племені, де вони все одно неминуче мали загинути від рук своїх ворогів. Що вони зробили б, якби благополучно дісталися додому, він не знав; але, на його думку, вони були настільки налякані нашим несподіваним нападом, гуркотом і вогнем пострілів, що напевно розповіли своїм, ніби їхні товариші загинули не від людських рук, а були вбиті громом і блискавкою, і ніби П'ятниця і я були двоє розгніваних духів, що злетіли з небес, щоб їх винищити, а не двоє озброєних людей. За його словами, він сам чув, як вони це говорили один одному, бо вони не могли уявити собі, щоб простий смертний міг вивергати полум'я, говорити громом і вбивати на далекій відстані, навіть не замахнувшись рукою, як це було в тому випадку. Старий був правий. Згодом я дізнався, що ніколи після цього дикуни не намагалися висадитися на моєму острові. Очевидно, ті четверо втікачів, яких ми вважали загиблими, благополучно повернулися на батьківщину і своїми розповідями про те, що трапилося з ними, налякали своїх земляків, і у тих з’явилося переконання, що кожен, хто ступив на зачарований острів, буде спалений небесним вогнем.

Але тоді я ще цього не знав, і тому був у постійній тривозі, щохвилини чекаючи навали дикунів. І я, і моя маленька армія були завжди готові до бою: адже нас тепер було четверо, і якби перед нами постала хоч сотня дикунів, ми б не побоялися помірятися з ними силами навіть у відкритому полі.

Потроху, бачачи, що дикуни не з'являються, я почав забувати свої страхи, а разом з тим все частіше й частіше повертався до давньої своєї мрії про подорож на материк, тим більше, як запевняв мене батько П'ятниці, я міг розраховувати як їх спільний благодійник на привітний прийом у його земляків.

Але після одної серйозної розмови з іспанцем я почав сумніватися, чи варто здійснювати цей план. З цієї розмови я дізнався, що хоча дикуни дійсно прихистили у себе сімнадцять іспанців і португальців, які врятувалися в човні із загиблого корабля, і не ображають їх, але всі ці європейці вкрай потребують найнеобхіднішого, нерідко навіть голодують. На мої розпитування про подробиці нещастя, яке спіткало їх корабель, мій гість повідомив мені, що корабель їх був іспанський і йшов з Ріо-де-ла-Плати до Гавани, де мав залишити свій вантаж, що складався, головним чином, з хутра і срібла, і набрати європейських товарів, які там будуть. Він розповів ще, що по дорозі вони підібрали п'ятьох матросів-португальців з іншого корабля, який зазнав аварії, що п'ять членів з їх корабельної команди потонули в перший момент катастрофи, а решта, вистоявши кілька днів, протягом яких вони не раз дивилися в очі смерті, нарешті, пристали до берега канібалів, де щохвилини очікували, що їх з'їдять дикуни. У них була із собою вогнепальна зброя, але вони не могли нею користуватися через брак пороху й куль: той, що вони взяли з собою у човен, майже весь був підмочений у дорозі, а той, що залишився, вони відразу ж витратили, добуваючи собі їжу полюванням.

Я запитав його, яка, на його думку, доля очікує їх на землі дикунів і невже вони ніколи не намагалися вибратися звідти. Той відповів, що у них було багато розмов з цього приводу, та всі вони закінчувалися сльозами і відчаєм, бо у них не було ні судна, ні інструментів для його спорудження і ніяких припасів.

Тоді я запитав, як, на його думку, сприймуть вони мою пропозицію здійснити спробу втечі і для здійснення цього плану зібратися тут, на моєму острові. Я відверто сказав йому, що найбільше я боюся зради й поганого поводження, якщо віддамся в їх руки. Адже вдячність не належить до чеснот, властивих людині, і у своїх вчинках люди керуються не стільки взятими на себе зобов'язаннями, скільки користю. А було б занадто прикро, сказав я йому, вирятувати людей з біди тільки для того, щоб опинитися їхнім бранцем у Новій Іспанії, звідки ще не виходив цілим жоден англієць, яка б нещасна зірка чи випадковість не закинули його туди; я волів би бути з'їденим дикунами, ніж потрапити в кігті духовенства й познайомитися із в'язницями інквізиції. І я додав, що якби сюди зібралися всі його товариші, то, на моє переконання, при такій кількості робочих рук нам нічого не коштувало б збудувати таке судно, на якому ми всі могли б дістатися до Бразилії, до островів або до іспанських володінь на північ звідси. Але, зрозуміло, якщо за моє добро, коли я сам вкладу їм у руки зброю, вони повернуть її проти мене, — якщо, користуючись перевагою сили, вони позбавлять мене волі й відвезуть до своїх одноплемінників, я опинюся ще в гіршому становищі, ніж тепер.

Іспанець відповів з великою щиросердістю, що товариші його страшно бідують і так добре усвідомлюють всю безнадійність свого становища, що він не припускає і думки, щоб вони могли погано вчинити з людиною, яка протягне їм руку допомоги; він сказав, що з моєї згоди з'їздить до них зі старим-індіанцем, перекаже їм мою пропозицію і привезе мені відповідь. Якщо вони погодяться на мої умови, то він візьме з них урочисту клятву в тому, що вони беззаперечно коритимуться мені, як командиру й капітану; він змусить їх заприсягтися над Святими Дарами і Євангелієм у своїй вірності мені і готовності піти за мною в ту християнську землю, яку я сам покажу їм; він візьме в них власноруч підписане зобов'язання і привезе його мені.

Потім він сказав, що хоче спочатку сам заприсягтися мені у вірності, — у тому, що він не покине мене, поки живий, або поки я сам не прожену його, і що при найменшому намірі з боку його співвітчизників порушити дану мені клятву, він стане на мою сторону і битиметься за мене до останньої краплі крові.

Він, однак, не допускав можливості зради з боку своїх земляків; всі вони, за його словами, були чесні, благородні люди. До того ж вони особливо потерпали — ні їжі, ні одягу, у повній владі дикунів, без жодної надії повернутися на батьківщину, — словом, він був упевнений, що, як тільки я їх врятую, вони будуть готові покласти за мене життя.

Впевненість, з якою мій гість ручався за своїх співвітчизників, розсіяла мої сумніви, і я вирішив спробувати виручити їх, якщо можливо, і відправити до них для переговорів старого-індіанця й іспанця. Але коли все було вже готове до їх відплиття, сам іспанець заговорив про те, що, на його думку, нам не слід поспішати з виконанням нашого плану. При цьому він висунув міркування настільки розсудливе й настільки сповнене щирості, що я не міг не погодитися з ним і за його порадою вирішив відкласти звільнення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала в наступному.

Іспанець прожив у нас близько місяця і за цей час встиг придивитися до мого життя. Він бачив, як я працюю і, з Божою допомогою, задовольняю свої нагальні потреби. Йому було точно відомо, скільки запасено у нас рису та ячменю. Звичайно, для мене з надлишком вистачило б цього запасу, але вже й тепер, коли моя «сім'я» зросла до чотирьох осіб, його треба було витрачати з великою обережністю. Отже, ми й поготів не могли розраховувати прогодуватися, коли у нас додасться ще чотирнадцять його товаришів. А нам треба було ще заготовити запасів для далекого плавання до того часу, коли ми побудуємо корабель. Зважаючи на всі ці міркування, мій іспанець вважав, що, перш, ніж приймати гостей, нам слід подбати про їх прожиток. Ось у чому полягав його план. З мого дозволу, говорив він, вони втрьох скопають нову ділянку землі й висіють усе зерно, яке я можу виділити для посіву; потім ми дочекаємося врожаю, щоб вистачило хліба на всіх його співвітчизників, які прибудуть сюди; інакше, перебравшись завчасно на наш острів, вони потраплять з вогню та в полум'я, і нужда спонукає нас до розбіжностей. «Згадайте синів Ізраїля, — сказав він на закінчення своєї промови, — спочатку вони раділи своєму звільненню від ярма єгипетського, а потім, коли в пустелі у них не вистачило хліба, нарікали на Бога, який звільнив їх».

Я не міг надивуватися розсудливій передбачливості свого гостя, як не міг не радіти тому, що він так відданий мені. Його порада була такою хорошою, що, повторюю, я прийняв її, не вагаючись. Не відкладаючи справи в довгий ящик, ми вчотирьох взялися скопувати нове поле. Робота йшла успішно (наскільки успішно може йти така робота дерев'яними лопатами), і через місяць, коли настав час посіву, у нас була велика ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли двадцять два бушелі ячменю і шістнадцять — рису, тобто все, що я міг виділити на посів. Для їжі ми залишили собі в обріз на шість місяців, рахуючи з того дня, коли ми приступили до копання, а не з дня посіву, бо в цих місцях від посіву до жнив проходить менше шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни могли нам бути страшні лише в тому випадку, якщо б вони нагрянули в надто вже великій кількості. Але ми не боялися дикунів і вільно розгулювали по всьому острову. А оскільки всі ми були поглинені одною надією — надією на швидке звільнення — то кожен з нас (принаймні можу це сказати про себе) не міг не думати про вишукування засобів для здійснення цієї надії. Тому під час своїх поневірянь по острову я підмітив кілька дерев для спорудження корабля і доручив П'ятниці і його батькові зрубати їх, а іспанця приставив наглядати за ними й керувати їхньою роботою. Я показав їм дошки мого виробництва, які я з такими неймовірними зусиллями витесував з великих дерев, і запропонував зробити такі ж. Вони натесали їх близько дюжини. Це були міцні дубові дошки в тридцять п'ять футів довжини, два фути ширини і від двох до чотирьох дюймів товщини. Можете судити, скільки непосильної праці було покладено на цей процес.

У той же час я намагався по можливості збільшити своє стадо. Для цього двоє з нас щодня ходили ловити диких козенят; П'ятниця ходив щодня, а ми з іспанцем чергувалися. Запримітивши десь у затишному містечку козу з малюками, ми вбивали матку, а козенят пускали в стадо. Таким чином, у нас додалося до двадцяти голів худоби. Потім нам належало ще подбати про заготовляння винограду, оскільки він уже дозрівав. Ми зібрали й насушили його дуже багато; думаю, якби ми були в Аліканті, де вино робиться з родзинок, то могли б наповнити не менше шістдесяти діжок. Нарівні з хлібом родзинки становили головну статтю нашого харчування, і ми дуже любили їх. Я не знаю більш смачної, здорової і поживної страви.

За всіма цими справами ми не помітили, як підійшов час жнив. Урожай був непоганий, звичайно, не найрозкішніший, але все ж настільки багатий, що ми могли приступити до виконання нашого задуму. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми отримали двісті двадцять; такий же приблизно був і врожай рису. Цієї кількості повинно було не тільки вистачити, щоб прохарчуватися до наступних жнив всій нашій громаді (враховуючи шістнадцять нових членів), але з таким запасом провіанту ми могли сміливо пуститися в плавання і дістатися до якоїсь з держав Америки.

Зібравши і склавши хліб, ми взялися плести великі кошики, щоб було в чому зберігати зерно. Іспанець виявився великим умільцем у цій справі і часто сварив мене, чому я не облаштував собі тин для захисту; але я не бачив у ньому жодної потреби.

Коли таким чином продовольство для очікуваних гостей було припасено, я дозволив іспанцеві їхати за ними, забезпечивши його найточнішими інструкціями. Я суворо наказав йому не привозити жодної особи, не взявши з неї у присутності старого-індіанця клятвеної обіцянки, що вона не тільки не заподіє ніякого зла тій людині, яка зустріне її на острові, — людині, яка побажала звільнити її і співвітчизників лише з людинолюбних міркувань, — але захищатиме цю людину від будь-яких спроб цього роду і в усьому підкорятиметься їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплено власноручними підписами всіх, хто погодиться на мої умови. Але, тлумачачи про письмовий договір, ми з моїм гостем випустили з уваги, що у його товаришів не було ні паперу, ні пер, ні чорнила.

З цими інструкціями іспанець і старий-індіанець вирушили в дорогу на тому ж човні, на якому вони приїхали або, вірніше, були привезені на мій острів дикунами як полонені, приречені на поживу. Я дав обом по мушкету, пороху і куль приблизно на вісім зарядів, з наказом витрачати те й інше якомога економніше, тобто стріляти не інакше, як у випадках крайньої необхідності.

З якою радістю я спорядив їх у дорогу! За двадцять сім з лишнім років мого ув'язнення це була з мого боку перша серйозна спроба повернути собі свободу. Я забезпечив своїх послів запасом хліба і родзинок, достатнім для них на багато днів, а для їхніх співвітчизників — на тиждень. Нарешті настав день відплиття. Я домовився з від'їжджаючими, що на зворотному шляху вони подадуть сигнал, за яким я міг би здалеку визнати їх човен, потім побажав їм щасливої дороги, i вони відчалили.

Вийшли вони при свіжому вітрі в день повного місяця в жовтні місяці за приблизним моїм розрахунком, бо, втративши точний рахунок днів і тижнів, я вже не міг його відновити, я не був навіть упевнений, чи правильно відзначені роки в моєму календарі, хоча, перевіривши його згодом, переконався, що я не помилився у роках.

Вже з тиждень очікував я своїх мандрівників, як раптом сталася непередбачена подія, що не знала прикладу в історії.

Одного чудового ранку, коли я ще міцно спав у своєму притулку, до мене вбіг П'ятниця з гучним криком: «Пане, пане! Вони їдуть, їдуть!» Я миттю схопився, нашвидку одягнувся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у гайок (який, до слова сказати, так розрісся, що в описуваний час його можна було швидше назвати лісом). Повторюю: не думаючи про небезпеку, я всупереч звичаю не взяв із собою ніякої зброї; але яке ж було моє здивування, коли, поглянувши у бік моря, я побачив миль за п'ять від берега човен з трикутним вітрилом: він тримав курс прямо на острів і, гнаний попутним вітром, швидко наближався. При цьому йшов він не від материка, а з південного боку острова.

Зробивши це відкриття, я наказав П'ятниці сховатися в гаю, тому що це були не ті, кого ми очікували, і ми не знали — вороги це чи друзі.

Потім я повернувся додому за підзорною трубою, щоб краще розгледіти. Приставивши сходи, я виліз на пагорб, як завжди це робив, бажаючи здійснити рекогносцирування і чіткіше розгледіти околиці, не будучи поміченим.

Не встиг я піднятися на пагорб, як одразу побачив корабель. Він стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла. Але від берега до нього було не більше п'яти миль. Корабель був, безсумнівно, англійський, та й човен, як я міг тепер розрізнити, виявився англійським баркасом.

Не можу висловити, в яке сум'яття ввігнало мене це відкриття. Моя радість від побаченого корабля, притому англійського, — радість очікування близької зустрічі з моїми співвітчизниками, з друзями, — була вищою від будь-якого опису, а разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не міг пояснити, застерігало мене проти них. Насамперед мені здавалося дивним, що англійський купецький корабель зайшов у ці місця, що лежали, як було мені відомо, в стороні від усіх морських торгових шляхів англійців. Я знав, що його не могло пригнати бурею, оскільки за останній час не було бур. У яких же справах зайшов він сюди? Якщо це були дійсно англійці, то найімовірніше вони з'явилися сюди не з добром, і краще мені було сидіти в засідці, ніж потрапити до рук злодіїв і вбивць.

Ніколи не нехтуйте таємним передчуттям, що застерігає вас від небезпеки, навіть у тих випадках, коли вам здається, що немає жодної підстави йняти йому віри. Що передчуття бувають у кожного з нас, цього, думаю, не стане заперечувати жодна, хоч трохи спостережлива людина. Не можемо ми сумніватися і в тому, що такі навіювання внутрішнього голосу є одкровенням невидимого світу, який доводить спілкування душ. І якщо цей таємничий голос попереджає нас про небезпеку, то чому б не припустити, що навіювання його виходять від доброзичливої до нас сили (вищої чи нижчої — все одно) для нашого ж блага.

Випадок зі мною, про який я тепер оповідаю, якнайкраще підтверджує вірність цього міркування. Якщо б я тоді не послухався таємного голосу, що застерігав мене, то неминуче загинув би або в усякому разі потрапив би в незрівнянно гірше становище, ніж був раніше.

Незабаром я побачив, що човен наблизився до берега, ніби вибираючи місце, де б краще пристати. На щастя, ті, що сиділи в ньому, не помітили бухточки, де я колись приставав з плотами, а причалили в іншому місці, приблизно за півмилі від неї; кажу — на щастя, бо якби висадились вони в цій бухточці, то опинилися б, так би мовити, біля порога мого житла, вигнали б мене і вже, напевно, обібрали б до нитки.

Коли човен причалив і люди вийшли на берег, я міг добре їх розглянути. Це були, безсумнівно, англійці, принаймні, більшість з них. Одного чи двох я, правда, прийняв за голландців, але помилився, як з’ясувалося потім. Всіх було одинадцять осіб, причому троє з них були привезені як полонені, тому що у них не було ніякої зброї, і мені здалося, що у них зв'язані ноги: я бачив, як чотири чи п'ять чоловіків, що вискочили на берег першими, витягли їх з човна. Один з полонених сильно жестикулював, про щось благав; він, мабуть, був у страшному розпачі. Двоє інших теж говорили щось, здіймаючи руки до неба, але загалом були стриманішими.

Я був дуже здивований, не знаючи, чим пояснити цю сцену. Раптом П'ятниця крикнув мені своєю жахливою англійською мовою: «О, пане! Дивись: білі люди теж їдять людину, як дикі люди». — «З чого ти взяв, П'ятнице, що вони їх з'їдять?» — «Звичайно, з'їдять», — відповідав він упевнено. — «Ні, ні, ти помиляєшся, — продовжував я, — боюся, правда, що вони вб'ють їх, але можеш бути впевнений, що їх не їстимуть».

Я з жахом дивився на незрозумілу драму, що розігралася переді мною, щохвилини чекаючи, що на моїх очах звершиться кривава справа. Я побачив навіть, як над головою однієї з жертв блиснула якась зброя — кинджал чи тесак. Кров застигла в моїх жилах: я був упевнений, що бідолаха зараз звалиться мертвий. Як я шкодував у цю хвилину, що зі мною немає мого іспанця і старого-індіанця, батька П'ятниці. Я помітив, що ні в кого з розбійників не було із собою рушниць. Так добре було б підкрастися до них тепер і вистрілити по них в упор. Але скоро думки мої набули іншого напрямку.

Я побачив, що, познущавшись над трьома зв'язаними бранцями, негідники розбіглися по острову, бажаючи, ймовірно, оглянути місцевість. Я помітив також, що і трьом полоненим була надана свобода йти, куди їм заманеться. Але всі троє сиділи на землі, поринувши в роздуми, і були, мабуть, у глибокому розпачі.

Це нагадало мені перший час мого перебування на острові. Точнісінько так само і я сидів на березі, дико озираючись навкруги. Я теж вважав себе загиблим. Які жахи ввижалися мені в першу ніч, коли я забрався на дерево, боячись, щоб мене не пошматували хижі звірі! Як я не знав тієї ночі про підтримку згори, яку отримаю у вигляді прибитого бурею і припливом ближче до берега корабля, звідки я запасся всім необхідним для життя на багато-багато років, так само й ці троє нещасних не знали, що визволення та підтримка близько і що в той самий момент, коли вони вважали себе загиблими і своє становище безнадійним, вони перебували вже майже в повній безпеці.

Човен підійшов до берега під час припливу, і поки розбійники вели розмови з трьома бранцями та поки вони шастали по острову, пройшло багато часу: почався відплив, і човен опинився на мілині.

У ньому залишилося двоє людей, які, як я виявив згодом, були добряче напідпитку і незабаром заснули. Коли один з них прокинувся і побачив, що човен стоїть на землі, він спробував зіштовхнути його у воду, але не зміг. Тоді він став кликати інших. Вони збіглися на його крики і взялися йому допомагати, але піщаний ґрунт був настільки пухкий, а човен — такий важкий, що всі їхні зусилля спустити його на воду не призвели ні до чого.

Тоді вони, як справжні моряки, — а моряки, як відомо, найбільш легковажний народ у світі, — кинули човен і знову розбрелися по острову. Я чув, як один з них, йдучи, крикнув двом, що залишилися в човні: «Джеку! Томе! Та залиште ви його! Навіщо та возня! Спливе з наступним припливом». Це було сказано по-англійськи, так що тепер не залишалося жодних сумнівів, що ці люди — мої земляки.

Весь цей час я або виходив на свій спостережний пост на вершині гори, або сидів, причаївшись у своєму замку, радіючи, що я так добре його укріпив. До початку припливу залишалося не менше десяти годин; до того часу мало стемніти. Тоді я міг непомітно підкрастися до моряків і спостерігати за їхніми діями, а також підслухати, що вони говоритимуть.

Тим часом я почав готуватися до бою, але з більшою обачністю, оскільки знав, що тепер мені доведеться мати справу з більш небезпечним ворогом, ніж дикуни. П'ятниці, який став у мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Йому я віддав три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. У своїй волохатій куртці з козячих шкур і такій же шапці, з оголеною шаблею на стегні і з двома рушницями за спиною я мав справді грізний вигляд.

Як уже сказано, я вирішив не робити нічого, поки не стемніє. Але години через дві, коли спека стала нестерпною, я помітив, що всі моряки розбрелися по лісах і, ймовірно, поснули. Що ж стосується трьох нещасних бранців, то їм було не до сну. Всі троє сиділи під великим деревом, не більше як за чверть милі від мене і, як мені здавалося, поза увагою інших.

Тут я вирішив показатися їм і дізнатися щось про їх становище. Я негайно вирушив у дорогу в щойно описаному вбранні, з П'ятницею (на чималій відстані від мене). Мій слуга був теж озброєний до зубів, як і я, але все-таки менше схожий на вихідця з того світу.

Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, перш ніж вони встигли помітити мене, голосно запитав їх по-іспанськи: «Хто ви, панове?»

Вони здригнулися від несподіванки й обернулися на голос, але, здається, ще більше перелякалися, побачивши звіроподібну істоту, що підходила до них. Жоден з них не відповів ні слова, і мені здалося, що вони збираються втекти. Тоді я заговорив з ними англійською. «Панове, — почав я, — не лякайтеся: можливо, ви знайдете друга там, де найменше очікували зустріти його». — «Якщо так, то виходить, його посилає нам саме небо, — відповів мені урочисто один з трьох, знімаючи переді мною капелюха, — тому що ми не можемо сподіватися на людську допомогу». — «Будь-яка допомога від Бога, добродію, — сказав я. — Проте, чи готові ви сказати чужій людині, як допомогти вам, бо ви, мабуть, перебуваєте в дуже складному становищі. Я бачив, як ви висаджувалися, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один з них замахнувся кинджалом».

Бідолаха залився сльозами і пробелькотів, весь тремтячи: «Хто зі мною говорить: людина чи Бог? Звичайний смертний чи ангел?» — «Хай не бентежать вас такого роду сумніви, добродію, — відповів я, — можете бути впевнені, що перед вами простий смертний. Повірте, якби Бог послав ангела вам на допомогу, він був би не в такому вбранні й по-іншому озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваш страх. Я — людина, англієць, і хочу вам допомогти. Як бачите, нас тільки двоє, я і мій слуга, але у нас є рушниці та набої. Говоріть же відверто: чим ми можемо вам служити? Що з вами сталося?»

«Занадто довго розповідати все, як було, — відповів він. — Наші лиходії близько. Але ось вам, пане, вся наша історія в кількох словах. Я — капітан корабля; мій екіпаж збунтувався; ледве вдалося переконати цих людей не вбивати мене; нарешті, вони погодилися висадити мене на цей пустельний берег з моїм помічником й одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були впевнені в нашій загибелі, оскільки вважали цю землю безлюдною. Та й тепер ще ми не знаємо, що нам думати про нашу зустріч з вами».

«Де ці звірі — ваші вороги? — запитав я. — В який бік вони пішли?» — «Ось вони лежать під деревами, добродію, — і він вказав у бік лісу. У мене серце завмирає від страху, що вони побачать вас і почують нашу розмову, бо тоді вони всіх нас уб'ють».

«Є у них рушниці?» — запитав я. Він відповів: «Тільки дві, й одна з них залишена в човні». — «Чудово, — сказав я, — все інше беру на себе. Здається, вони міцно заснули; нам було б неважко всіх їх перебити, але чи не краще взяти їх у полон?» На це капітан мені сказав, що між цими людьми є два пропащі негідники, яких було б небезпечно пощадити; але якщо звільнитися від цих двох, то інші, він упевнений, повернуться до виконання своїх обов'язків. Я попросив його вказати мені цих двох, але він сказав, що не може розпізнати їх на такій великій відстані, але він віддає себе в повне моє розпорядження і виконає всі мої накази. «У такому разі, — продовжував я, — насамперед відійдемо подалі, щоб не розбудити їх, і вирішимо спільно, як нам діяти». Всі троє з повною готовністю пішли за мною, і незабаром всі ми сховалися від очей ворогів.

«Слухайте, пане, — сказав я, — я спробую виручити вас, але перш я вам ставлю дві умови». Він не дав мені договорити. «Я весь у вашій владі, — сказав він поспішно, — розпоряджайтеся мною на свій розсуд, — і мною, і моїм кораблем, якщо нам вдасться відібрати його в розбійників; якщо ж ні, то даю вам слово, що, поки живий, я буду вашим слухняним рабом, піду скрізь, куди б ви мене не відправили, і, якщо знадобиться, помру за вас». Обидва його товариші пообіцяли те ж саме.

Тоді я сказав: «Якщо так, панове, то ось мої умови: по-перше, поки ви у мене на острові, ви не будете висувати жодних претензій на владу; і, якщо я дам вам зброю, ви на першу мою вимогу повернете мені її, не вчините замаху ні проти мене, ні проти моїх підданих на цьому острові і будете підкорятися всім моїм розпорядженням. По-друге, якщо нам вдасться заволодіти вашим кораблем, ви безкоштовно доставите на ньому в Англію мене і мого слугу».

Капітан запевнив мене всіма клятвами, які тільки може придумати людська винахідливість, що він виконає ці надзвичайно розумні вимоги, і, крім того, повсякчас і за будь-яких обставин буде завдячувати мені своїм життям.

«Тоді до справи, панове! — сказав я. — Перш за все: ось вам три рушниці, ось порох і кулі. А тепер кажіть, що, по-вашому, слід нам робити». Але капітан знову розсипався у виявах подяки й оголосив, що роль вождя належить по праву мені. Тоді я сказав: «На мою думку, нам треба діяти рішуче. Підкрадемося до них, поки вони сплять, і дамо по них залп, надавши Богу вирішувати, кому бути вбитим нашими пострілами. Якщо ж ті, що залишаться живими, здадуться, їх можна буде пощадити».

На це він боязко заперечив, що йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би цього уникнути, але двоє невиправних, що підняли заколот на кораблі, поставлять нас у небезпечне становище, якщо вислизнуть і повернуться на корабель, тому що вони приведуть сюди весь екіпаж і переб'ють усіх нас. — «Значить, тим більше необхідно прийняти мою пораду, — сказав я на це, — це єдиний спосіб врятуватися». Помітивши, однак, що він все-таки вагається, я сказав йому, щоб він з товаришами чинив, як знає.

Тим часом, поки у нас тривали ці перемовини, матроси почали прокидатися, і незабаром я побачив, що двоє з них підвелися. Я запитав капітана, чи не це призвідники бунту. «Ні», — відповів він. — «Тоді нехай ідуть з миром: не будемо їм заважати, — сказав я. — Можливо, це сам Бог пробудив їх від сну, щоб дати їм можливість врятуватися. Але якщо ви дасте вислизнути іншим, це вже буде ваша вина».

Підбурюваний цими словами, капітан схопив мушкет, заткнув за пояс пістолет і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, кожен з яких теж озброївся мушкетом. Один з матросів, що прокинувся, обернувся на шум їхніх кроків і, побачивши в їхніх руках зброю, підняв тривогу. Але було вже пізно: в той самий момент, як він закричав, гримнули два постріли капітанського помічника й пасажира; сам же капітан розсудливо утримався, приберігаючи свій заряд. Стрільці не промахнулися: одна людина була вбита наповал, інша важко поранена. Поранений схопився, однак, на ноги і почав кликати на допомогу. Але тут до нього підскочив капітан і сказав: «Пізно, брате, кликати на допомогу. Попроси краще Бога, щоб він простив твою зраду». З цими словами капітан прикінчив його ударом приклада по голові. Залишалося ще троє, з яких один був легко поранений. Тут підійшов я. Зрозумівши, що опір даремний, наші противники попросили пощади. Капітан відповів, що він готовий їх пощадити, якщо вони заприсягнуться в тому, що щиро розкаюються у своєму віроломстві і допоможуть йому заволодіти кораблем і відвести його назад на Ямайку. Ті навперебій стали запевняти у своїй щирості й пообіцяли беззаперечно коритися йому. Капітан задовольнився їхніми обіцянками і схильний був пощадити їхнє життя. Я не опирався цьому, але тільки зажадав, щоб протягом усього перебування на моєму острові вони були зв'язані по руках і ногах.

Поки все це відбувалося, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до баркаса з наказом забрати з нього вітрило й весла. Тим часом троє відсутніх, на щастя для них, матросів, почувши постріли, вернулися. Коли вони побачили, що капітан їх з бранця перетворився на переможця, вони навіть не намагалися чинити опір і беззаперечно дали себе схопити. Таким чином, ми одержали повну перемогу.

Тепер капітану і мені залишалося тільки повідати один одному наші пригоди. Я почав перший і розповів йому всю свою історію, яку він вислухав з жадібною увагою і дуже дивувався чудесній випадковості, що дала мені можливість запастися харчами і зброєю. Не було, втім, нічого дивного в тому, що моя розповідь так його зворушила: все моє життя на острові було суцільною низкою чудес. Але коли від моєї надзвичайної долі думка його природно перенеслася до його власної і йому здалося, що я був збережений тут ніби для порятунку його життя, з очей його хлинули сльози, і він не міг вимовити більше ні слова.

Після цього я запросив його й обох його подорожніх до себе в замок, куди ми зайшли моїм звичайним шляхом, тобто через дах будинку. Я запропонував своїм гостям підкріпитися тим, що у мене було, а потім показав їм своє домашнє господарство з усіма хитромудрими пристосуваннями, які були зроблені мною за довгі-довгі роки усамітненого життя.

Вони дивувалися всьому, що я їм показував, всьому, що вони від мене дізналися. Але капітана найбільше вразили споруджені мною укріплення і те, як майстерно було приховане моє житло в хащах дерев. Дійсно, завдяки незвичайній силі рослинності в тропічному кліматі мій гайок за двадцять років перетворився на такий густий ліс, що крізь нього можна було пробратися тільки по вузенькій звивистій стежці, яку я залишив навмисне для цього при посадці дерев. Я пояснив своїм новим знайомим, що цей замок — головна моя резиденція, але, як у всіх можновладних осіб, у мене є заміський палац, який я теж іноді відвідую. Я обіцяв показати його іншим разом, тепер же нам слід було подумати, як відібрати у розбійників корабель. Капітан цілком погодився зі мною, але додав, що він рішуче дивується, як до цього приступити, бо на кораблі залишилося ще двадцять шість осіб екіпажу. Оскільки всі вони причетні до змови, тобто до такого злочину, за який за законом належить смертна кара, то вони чинитимуть заколот до останнього. Їм добре відомо: якщо вони здадуться, то негайно після повернення до Англії або в якусь з англійських колоній будуть повішені. А за таких умов немислимо вступити з ними в бій з такими слабкими силами. Слова капітана змусили мене задуматися. Його міркування здавалися мені цілком ґрунтовними. А між тим треба було на щось зважитися: постаратися хитрістю заманити їх у пастку й напасти на них зненацька або ж перешкодити їм висадитися і перебити нас. Але тут я подумав, що незабаром екіпаж корабля почне тривожитися за долю товаришів і через човни і, напевно, відправить на берег інший човен шукати їх. Цього разу вони, очевидно, з'являться озброєні, і тоді нам не впоратися з ними. Капітан визнав мої припущення цілком ґрунтовними.

Тоді я сказав, що, по-моєму, нам спершу слід подбати про те, щоб розбійники не могли відвести назад баркас, на якому приїхала перша партія, а для цього треба зробити його непридатним для плавання. Ми негайно вирушили до нього, зняли з нього зброю, порохівницю, дві пляшки — одну з водою, іншу з ромом, мішок із сухарями, великий шматок цукру (фунтів п'ять чи шість), загорнутий у парусину. Я дуже зрадів цим набуткам, особливо горілці й цукру: ні того, ні іншого я не куштував вже багато-багато років.

Витягнувши на берег весь цей вантаж (весла, щогла, вітрило і кермо були прибрані раніше, про що я вже говорив), ми пробили в дні баркаса велику дірку. Таким чином, якби нам і не вдалося здолати ворога, він принаймні не міг забрати від нас свого човна. Сказати по правді, я і не сподівався, щоб нам пощастило захопити у свої руки корабель, але що стосується баркаса, то полагодити його нічого не вартувало, а на такому судні легко було дістатися до підвітряних островів, захопивши по дорозі наших друзів-іспанців, про яких я не забув. Коли ми спільними зусиллями відтягли баркас у таке місце, куди сягав приплив, і пробили дірку у дні, яку не можна було швидко закрити, то присіли відпочити і порадитися, що нам робити далі. Але не встигли ми приступити до наради, як з корабля пролунав гарматний постріл і на ньому замахали прапором. Це був, очевидно, призовний сигнал для баркаса. Але баркас не рухався. Трохи згодом пролунав другий постріл, потім ще і ще. Сигналити прапором теж продовжували.

Нарешті, коли всі ці сигнали і постріли залишилися без відповіді і баркас не з'являвся, з корабля спустили другу шлюпку (все це було мені добре видно в підзорну трубу). Шлюпка попрямувала до берега, і, коли вона підійшла ближче, ми побачили, що в ній було не менше десяти осіб, і всі з рушницями.

Від корабля до берега було близько шести миль, так що ми мали час розглянути людей, що сиділи в шлюпці. Ми розрізняли навіть лиця. Оскільки течією шлюпку відносило трохи на схід від того місця, куди ми витягли баркас, то матроси гребли вздовж берега, щоб пристати до того самого місця, куди пристав перший човен.

Таким чином, повторюю, ми бачили в ньому кожну людину. Капітан всіх їх упізнав і тут же охарактеризував мені кожного. За його словами, між ними були три хороші хлопці. Він був упевнений, що вони втягнуті у змову проти їх волі, ймовірно, погрозами; зате боцман, який, мабуть, командував ними, і всі інші були страшенними мерзотниками. «Вони занадто скомпрометовані, — додав капітан, — і будуть захищатися відчайдушно. Боюся, що нам не встояти проти них».

Я посміхнувся і сказав, що у людей, поставлених в такі умови, як ми, не може бути страху; що б не чекало нас у майбутньому, все буде кращим від нашого нинішнього становища, а, отже, будь-який вихід із цього становища — навіть смерть — ми маємо вважати порятунком. Я запитав його, що він думає про умови мого життя. І невже не знаходить, що мені варто ризикнути життям заради свого визволення. «І де, пане, — сказав я, — ваша впевненість, що я збережений тут для порятунку вашого життя, — впевненість, яку ви висловлювали деякий час тому? Що стосується мене, то у завданні, яке стоїть перед нами, мене бентежить тільки одне». — «Що саме?» — запитав він. — «Те, що, як ви кажете, серед цих людей є троє або четверо людей випадкових, яких слід пощадити. Якби всі вони були негідниками, я б ні на секунду не засумнівався, що сам Бог, бажаючи їх покарати, передає їх у наші руки; але будьте певні, що кожен, хто ступив на цей острів, буде в нашій владі і, дивлячись по тому, як він до нас поставиться, — помре чи залишиться жити».

Я говорив бадьорим, рішучим тоном, з веселим обличчям. Моя впевненість передалася капітану, і ми енергійно взялися за справу. Як тільки з корабля була опущена друга шлюпка, ми розлучили наших бранців і добре заховали їх. Двох, як найбільш ненадійних (так принаймні їх охарактеризував капітан), я відправив під конвоєм П'ятниці та капітанського помічника у свою печеру. Це було досить затишне місце, звідки арештантів не могли почути й звідки їм було б нелегко втекти, оскільки вони навряд чи знайшли б дорогу в лісі. Їх посадили зв'язаними, але залишили їм їжі і сказали: якщо поводитимуться смирно, то через день або два їх звільнять, зате при першій спробі втекти — уб'ють без всякої пощади. Вони обіцяли терпляче переносити своє ув’язнення і дуже дякували за те, що їх не залишили без їжі й подбали, щоб вони не сиділи у темноті, оскільки П'ятниця дав їм кілька наших саморобних свічок. Вони були впевнені, що П'ятниця залишився на варті біля входу в печеру.

З чотирма іншими бранцями повелися м'якше. Правда, двох ми залишили поки зв'язаними, оскільки капітан за них не ручався, але двоє інших були прийняті мною на службу за рекомендацією капітана і після того, як обидва вони урочисто поклялися мені у вірності. Отже, враховуючи цих двох і капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не сумнівався, що ми впораємося з тими десятьма, які мали приїхати, тим більше, що серед них, за словами капітана, було троє або четверо чесних хлопців.

Підійшовши до острова в тому місці, де ми залишили баркас, вони причалили, вийшли зі шлюпки і витягли її на берег, чому я був дуже радий. Зізнатися, я боявся, що вони з обережності стануть на якір, не доходячи до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку: тоді ми не могли б її захопити.

Вийшовши на берег, вони насамперед кинулися до баркаса, і легко уявити собі їх здивування, коли вони побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а у дні його зяє діра.

Порадившись між собою з приводу цього неприємного сюрпризу, вони взялися аговкати в надії, чи не почують їх прибулі в баркасі. Довго надривали вони собі горлянки, але без жодного результату. Тоді вони стали в коло і за командою дали залп з рушниць. По лісі розляглася гучна луна, але й від цього їх справа не посунулась вперед: ті, що сиділи в печері, нічого не могли чути; ті ж, які були при нас, хоч і чули, але відгукнутися не посміли.

Вони були настільки приголомшені зникненням своїх товаришів, що (як вони нам потім розповіли) вирішили повернутися на корабель з донесенням, що баркас продірявлений, а люди, ймовірно, всі перебиті. Ми бачили, як вони квапливо спустили на воду шлюпку і як потім сіли в неї.

Капітан, який досі ще сподівався, що нам вдасться захопити корабель, тепер зовсім занепав духом. Він боявся, що на кораблі дізнаються про зникнення команди баркаса і знімуться з якоря, і тоді прощавайте всі його надії.

Але скоро у нього з'явився новий привід для страху. Шлюпка з людьми не відійшла від берега і двадцяти сажень, як ми побачили, що вона повертається: можливо, порадившись між собою, вони вирішили щось нове. Ми продовжували спостерігати. Причаливши до берега, вони залишили в шлюпці трьох людей, а решта семеро вийшли і вирушили вглиб острова, очевидно, на пошуки зниклих.

Справа набирала невигідний для нас оборот. Навіть якщо б ми захопили сімох, а інші вийшли б на берег, це не принесло б нам ніякої користі, раз ми відпустили шлюпку з трьома іншими: повернувшись на корабель, вони все одно розповіли б там про те, що трапилося, а тоді корабель, напевно, знявся б з якоря і знову-таки був би втрачений для нас.

Як би там не було, нам не залишалося нічого більше, як терпляче вичікувати, чим усе це скінчиться. Випустивши сімох людей, шлюпка з трьома іншими відійшла на добрячу відстань від берега і стала на якір, відрізавши нам таким чином будь-яку можливість дістатися до неї.

Семеро розвідників, тримаючись щільною купкою, стали підніматися на гірку, під якою було моє житло. Нам було чудово їх видно, але вони не могли бачити нас. Ми всі чекали, чи не підійдуть вони ближче, щоб ми могли дати по них залп, або чи не підуть, навпаки, подалі і дозволять нам таким чином вийти зі свого притулку.

Але, діставшись до гребеня пагорба, звідки відкривався вид на всю північно-східну частину острова, спускаючись до моря пологими лісистими долинами, вони зупинилися і знову почали кричати й аговкати, поки не похрипли. Нарешті, боячись, мабуть, віддалятися від берега й один від одного, вони всілися під деревом і стали радитися. Залишалося тільки, щоб вони заснули, як ті, що приїхали в першій партії; тоді наша справа була б виграна. Але страх не сприяє сну, а ці люди, мабуть, боялися, хоча не знали, яка їм загрожує небезпека і звідки вона може прийти.

Тут капітану прийшла в голову досить дотепна думка, а саме, що у разі, якби вони вирішили ще раз спробувати подати сигнал пострілами своїм зниклим товаришам, ми могли б кинутися на них якраз у той момент, коли вони вистрілять і, отже, їх рушниці будуть розряджені. Тоді, говорив він, їм нічого більше не залишиться, як здатися, і справа обійдеться без кровопролиття.

План був непоганий, але його можна було привести у виконання тільки за тієї умови, щоб ми були на досить близькій відстані від ворога в той момент, коли він зробив би залп, і встигли б добігти до нього, перш ніж рушниці будуть знову заряджені. Але ворог і не думав стріляти. Пройшло багато часу. Ми всі сиділи в засідці, не знаючи, на що зважитися. Нарешті, я сказав, що, на мою думку, нам годі й думати щось робити до настання ночі. Якщо ж до того часу ці семеро не повернуться в човен, тоді ми в темряві непомітно проберемося до моря, і, може, нам вдасться заманити на берег тих, що залишилися в човні.

Час тягнувся нестерпно повільно. Наші вороги не рушали з місця. Ми думали, що радам їх не буде кінця, але можете собі уявити, наскільки ми були розчаровані, коли побачили, що вони піднялися і рішучим кроком попрямували просто до моря. Очевидно, страх невідомої небезпеки виявився сильнішим від товариських почуттів, і вони вирішили залишити пошуки і вернулися на корабель.

Коли я побачив, що вони направляються до берега, то відразу зрозумів, у чому справа. Вислухавши мої побоювання, капітан прийшов у повний відчай. Але тут у мене раптово виник план, як змусити ворога повернутися. План цей якнайкраще відповідав моїм намірам.

Я наказав П'ятниці та помічнику капітана попрямувати на захід від бухти, до місця, де висаджувалися дикуни в день визволення П'ятниці; потім, піднявшись на гору на півмилі, кричати щосили, поки їх не почують моряки; коли ж ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову аговкати і, таким чином, постійно змінюючи місце, заманювати ворогів все далі і далі вглиб острова, поки вони не заплутаються в лісі, а тоді визначеними мною манівцями повернутися до мене.

Матроси вже сідали в човен, коли з боку бухточки пролунав крик П'ятниці та помічника капітана. Вони зараз же відгукнулися і пустилися бігти вздовж берега на голос; але, добігши до бухточки, змушені були зупинитися, оскільки був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись між собою, вони, нарешті, крикнули тим, що залишилися в шлюпці, щоб ті під'їхали і перевезли їх на інший берег. На це я і розраховував.

Переправившись через бухту, вони пішли далі, прихопивши із собою ще одну людину. Таким чином, в шлюпці залишилося тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її в самий кінець бухти і прив'язали там до пенька.

Все складалося якнайкраще для нас. Наказавши П'ятниці та помічнику капітана робити свою справу, я скомандував решті загону слідувати за мною. Ми переправилися через бухточку поза увагою ворога і несподівано «виросли» перед ним. Один матрос сидів у шлюпці, інший лежав на березі і дрімав. Побачивши нас у трьох кроках від себе, він зробив рух, щоб підвестися, але капітан, що стояв попереду, кинувся на нього і вдарив його прикладом. Потім, не даючи схаменутися іншому матросу, він крикнув йому: «Здавайся, або помреш!»

Не потрібно великого красномовства, щоб переконати здатися людину, яка бачить, що вона сама проти п'ятьох, і коли на додачу єдиний її союзник щойно впав у неї на очах. До того ж цей матрос був якраз одним з трьох, про яких капітан говорив, що вони примкнули до змови не з власної волі, а під тиском більшості. Тому він не тільки беззаперечно склав зброю на першу вимогу, але слідом потім сам зголосився, мабуть, цілком по-щирому, перейти на нашу сторону.

Тим часом П'ятниця з помічником капітана так чисто зробив свою справу, що краще не можна було й бажати. Аговкаючи й відгукуючись на відповідні крики матросів, вони водили їх по всьому острову, від гірки до гірки, з лісу в ліс, поки не завели в таку непроглядну глушину, звідки не було ніякої можливості вибратися на берег до настання ночі. Про те, як вони змучили ворога, можна було судити по тому, що й самі вони повернулися додому, ледве волочачи ноги.

Тепер нам залишалося тільки підстерегти в темряві, коли моряки будуть повертатися, і, приголомшивши їх несподіваним нападом, розправитися з ними напевно.

Минуло кілька годин з часу повернення П'ятниці та його товариша, а про тих не було ні слуху ні духу. Нарешті, чуємо: йдуть. Передній кричить заднім, щоб поквапилися, а задні відповідають, що скоріше не можуть йти, бо зовсім збили собі ноги і падають від утоми. Нам було дуже приємно чути це.

Та ось вони підійшли до човна. Треба зауважити, що за ці кілька годин почався відплив і шлюпка, яка, як я вже говорив, була прив'язана до пня, опинилася на березі. Неможливо описати, що з ними зробилося, коли вони побачили, що шлюпка стоїть на мілині, а люди зникли. Ми чули, як вони проклинали свою долю, кричачи, що потрапили на зачарований острів, на якому живуть або чорти, або розбійники, і що вони будуть вбиті або ж забрані нечистою силою. Кілька разів вони намагалися кликати своїх товаришів, називаючи їх на імена, але, зрозуміло, не отримували відповіді. При слабкому світлі дня, що закінчувався, нам було видно, як вони то бігали, ламаючи руки, то, стомившись цієї біганиною, кидалися в човен в безпорадному розпачі, то знову вискакували на берег і знову ходили взад і вперед, і так без кінця.

Мої люди просили мене дозволити їм напасти на ворога, як тільки стемніє. Але я волів не проливати крові, якщо тільки буде хоч якась можливість цього уникнути, а головне, знаючи, як добре озброєні наші супротивники, я не хотів ризикувати життям наших людей. Я вирішив почекати, коли розділяться ворожі сили, і, щоб діяти напевно, переніс засідку ближче до човна. П'ятниці з капітаном я наказав повзти рачки, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише в упор.

Недовго пробули вони в цій позі, бо на них майже наткнулися боцман, що, як уже сказано, був головним призвідником бунту, але тепер зовсім занепав духом, і два матроси, які відокремилися від інших. Відчувши, що головний винуватець усіх бід у його владі, капітан ледве міг стерпіти і дочекатися, коли він підійде ще ближче, щоб упевнитися, чи дійсно це він, оскільки досі було чути тільки його голос. Щойно він наблизився, капітан і П'ятниця схопилися й вистрілили.

Боцман був убитий наповал, інший матрос поранений у груди навиліт. Він теж звалятися, як сніп, але помер тільки години через дві. Третій матрос втік.

Почувши постріли, я моментально кинув уперед головні сили своєї армії, чисельність якої, враховуючи авангард, досягала тепер восьми осіб. Ось її повний склад: я — генералісимус; П'ятниця — генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє військовополонених, яких ми удостоїли своєю довірою, прийнявши до рядових й озброївши рушницями.

Ми підійшли до супротивника, коли вже зовсім стемніло, щоб він не міг розібрати, скільки нас. Я наказав матросові, який був залишений у човні і незадовго перед тим добровільно приєднався до нас, гукнути поіменно своїх колишніх товаришів. Перш ніж стріляти, я хотів спробувати вступити з ними в переговори і, якщо вдасться, закінчити справу миром. Мій розрахунок цілком вдався, що, однак, і зрозуміло. У їхньому становищі їм залишалося тільки капітулювати. Отже, мій парламентер закричав на все горло: «Том Сміт! Том Сміт!» Том Сміт зараз же відгукнувся. «Хто це? Ти, Робінзоне?» Він, очевидно, впізнав його за голосом. Робінзон відповів: «Так, так, це я. Заради Бога, Том Сміт, кидай зброю і здавайся, бо інакше через хвилину з усіма вами буде покінчено!»

«То кому ж здаватися? Де вони там?» — прокричав знову Том Сміт. — «Тут!» — відгукнувся Робінзон. «Тут наш капітан і з ним п'ятдесят осіб. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцман убитий, Віль Фрай поранений, а я потрапив у полон. Якщо ви не здастеся зараз же, то всі загинете».

«А нас помилують, якщо ми здамося?» — запитав Том Сміт. — «Зараз я запитаю у капітана», — відповів Робінзон. Тут вступив у переговори вже сам капітан. «Гей, Сміте, і всі ви там!» — закричав він. «Ви впізнаєте мій голос? Якщо ви негайно складете зброю і здастеся, я обіцяю пощаду, — всім, крім Віля Аткінса».

«Капітане, заради Бога, змилуйтесь наді мною!» — благав Віль Аткінс. «Чим я гірший за інших? Всі ми однаково винні». До речі сказати, це була брехня, тому що, коли почався бунт, Віль Аткінс перший кинувся на капітана, зв'язав йому руки і поводився з ним вкрай грубо, обсипаючи його образливою лайкою. Однак, капітан сказав йому, щоб він здавався без будь-яких умов, а там вже хай губернатор вирішує, жити йому чи померти. Губернатором капітан і всі вони величали мене.

Словом, бунтівники склали зброю і стали благати про пощаду. Наш парламентер і ще дві людини за моїм наказом зв'язали їх усіх, після чого моя грізна армія в п'ятдесят осіб, яка насправді, разом з трьома передовими складалася лише з восьми, оточила їх і заволоділа їх шлюпкою. Сам я і П’ятниця, однак, не показувалися полоненим з «державних» міркувань.

Першою нашою справою було полагодити човен і подумати про те, як захопити корабель. Капітан, який міг тепер безперешкодно говорити з бунтівниками, зобразив їм у правдивому світлі всю ницість їх поведінки щодо нього і ще більшу мерзенність їх планів, які вони не встигли здійснити. Він дав їм зрозуміти, що такі справи до добра не доводять і їх чекає, мабуть, шибениця.

Злочинці каялися, мабуть, дуже щиро й молили тільки про одне, щоб їх не позбавили життя. На це капітан їм відповів, що тут він не владний, оскільки вони не його бранці, а правителя острова; вони були впевнені, ніби висадили його на пустельний, безлюдний берег, але в Божій волі було направити їх до населеного місця, губернатором якого є англієць. «Він міг би, — сказав капітан, — якби хотів, всіх вас повісити, та оскільки він помилував вас, то, ймовірно, відправить до Англії, де вас буде покарано законно. Але Вілю Аткінсу губернатор наказав готуватися до смерті: він буде повішений завтра вранці».

Все це капітан, зрозуміло, вигадав, але його вигадка справила бажану дію. Аткінс упав на коліна, благаючи капітана клопотати за нього перед губернатором, інші теж стали принижено просити, щоб їх не відправляли до Англії.

Мені здалося, що час мого визволення настав і що тепер не важко буде переконати цих хлопців допомогти нам заволодіти кораблем. І, відійшовши подалі під дерева, щоб вони не могли розглянути, який їхній губернатор, я покликав капітана. Почувши мій голос, один з наших людей підійшов до капітана і сказав: «Капітане, вас кличе губернатор», і капітан відповів: «Передай його превосходительству, що я зараз з'явлюся». Це справило гнітючий ефект: всі залишилися певними, що губернатор десь близько зі своєю армією в п'ятдесят осіб.

Коли капітан підійшов до мене, я повідомив йому свій план заволодіння кораблем. Він прийшов у захват від цього плану і вирішив привести його у виконання наступного ж дня. Але, щоб виконати цей план з великим мистецтвом і забезпечити успіх нашої справи, я порадив капітанові розділити полонених. Аткінса з двома іншими негідниками, на мою думку, слід було зв'язати по руках і ногах і засадити в печеру, де вже сиділи в'язні. Завести їх туди було доручено П'ятниці і двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег.

Вони відвели цих трьох полонених у мою печеру, як у в'язницю, та вона й справді мала досить похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі. Решту ж я відправив на свою дачу, яка свого часу вже була детально описана мною. Висока огорожа робила цю дачу теж досить надійним місцем ув'язнення, тим більше, що полонені були зв'язані і знали, що від їхньої поведінки залежить їх доля.

Наступного дня вранці я відрядив до них для переговорів капітана. Він повинен був прощупати ґрунт: дізнатися і повідомити мені, наскільки можна довіряти цим людям і чи не ризиковано буде взяти їх з собою на корабель. Він сказав їм про завдані йому образи та про сумні наслідки, до яких вони призвели; сказав, що хоча губернатор і помилував їх зараз, та коли корабель прийде в Англію, вони, безсумнівно, будуть повішені; але якщо вони допоможуть у такій справедливій справі, як відвоювання від розбійників корабля, то губернатор виклопоче для них прощення.

Не важко здогадатися, з якою готовністю ця пропозиція була прийнята людьми, вже майже зневіреними у своєму спасінні. Вони кинулися до ніг капітана і клятвено обіцяли залишитися вірними йому до останньої краплі крові, заявивши: якщо він виклопоче їм прощення, вони вважатимуть себе все життя неоплатними його боржниками, будуть шанувати його як батька і підуть за ним хоч на край світу. «Гаразд, — сказав їм тоді капітан, — все це я перекажу губернатору і, зі свого боку, клопотатиму за вас перед ним». Потім він відзвітував мені про виконане доручення, додавши, що на його щире переконання можна цілком покластися на вірність цих людей.

Але для більшої надійності я запропонував капітанові повернутися до матросів, вибрати з них п'ятьох і сказати їм, що ми не маємо потреби в людях і, обираючи їх у помічники, він робить велику ласку; інших же двох разом з тими трьома, що сидять в замку (тобто в моїй печері), губернатор залишить у себе як заручників, і якщо вони зрадять своїй клятві, то всі п'ятеро заручників будуть повішені на березі.

Це суворе рішення показало їм, що з губернатором жарти погані. Як би там не було, їм не залишалося іншого вибору, як прийняти мій ультиматум. Тепер це була вже турбота заручників і капітана вселити п'ятьом, щоб вони не зрадили своїй клятві.

Отже, ми мали тепер наступні бойові сили: капітан, його помічник і пасажир; двоє полонених з першої партії, яким, через запоруку капітана, я повернув волю та зброю; ще двоє полонених, яких я утримував зв'язаними на дачі і тепер звільнив знову-таки на прохання капітана; нарешті, п'ятеро звільнених в останню чергу: разом дванадцять осіб, крім тих п'ятьох, які залишилися в печері заручниками.

Я запитав капітана, чи знаходить він можливим атакувати корабель з цими силами, бо що стосується мене і П'ятниці, то нам було незручно відлучатися: у нас на руках залишалося семеро людей, яких потрібно було тримати порізно і годувати, так що справ було досить.

П'ятьох заручників, посаджених у печеру, я вирішив утримувати строго. Разів зо два на день П'ятниця давав їм їжу і питво; двоє інших полонених приносили провізію на певну відстань, і звідти П'ятниця брав її.

До цих двох заручників я з’явився в супроводі капітана. Він їм сказав, що я — довірена особа губернатора, який доручив мені нагляд за військовополоненими; тому без мого дозволу вони не мають права нікуди відлучатися і що при першому ж непослуху їх закують у кайдани й посадять в замок. Оскільки за весь цей час я жодного разу не видавав себе їм за губернатора, то мені не важко було грати роль іншої особи, і я з будь-якого приводу говорив про губернатора, гарнізон, замок і т. д.

Тепер капітан міг безперешкодно приступити до спорядження двох човнів, закладення діри в одному з них і призначення команди. Він призначив командиром однієї шлюпки свого пасажира і дав у його розпорядження чотирьох осіб; сам же він, його помічник і з ним п'ятеро матросів сіли в іншу шлюпку. Вони відплили так вдало, що підійшли до корабля опівночі. Коли з корабля можна було розчути їх, капітан наказав Робінзону гукнути екіпаж і сказати, що вони привели людей і шлюпку, але що їм довелося довго шукати, а потім став розповідати різні небилиці. Поки він базікав, шлюпка причалила до борту. Капітан з помічником першими вбігли на палубу і збили з ніг ударами прикладів другого капітанського помічника і корабельного теслю. Підтримувані своїми матросами, вони взяли в полон усіх, хто знаходився на палубі і на шканцях, а потім стали замикати люки, щоб затримати внизу інших. Тим часом поспіла друга шлюпка, пристала до носа корабля; її команда швидко зайняла люк, через який був хід у корабельну кухню, і взяла в полон трьох осіб.

Очистивши від ворога палубу, капітан наказав своєму помічникові взяти трьох матросів і зламати двері каюти, яку займав новий капітан, обраний бунтівниками. Піднявши тривогу, той схопився і приготувався до збройної відсічі з двома матросами і юнгою, так що, коли капітанський помічник зі своїми людьми висадили двері каюти, новий капітан і його прихильники сміливо випалили в них. Помічнику розтрощило кулею руку, два матроси теж виявилися пораненими, але ніхто не був убитий.

Помічник капітана покликав на допомогу і, незважаючи на свою рану, увірвався в каюту і з пістолета прострілив новому капітанові голову; куля потрапила в рот і вийшла за вухом, поклавши заколотника на місці. Тоді весь екіпаж здався, і більше не було пролито жодної краплі крові.

Коли все було скінчено, капітан наказав зробити сім гарматних пострілів. Це був умовний знак, яким він повинен був дати мені знати про успішне закінчення справи. Я прочергував на березі до другої години ночі, чекаючи цього сигналу; можете уявити, як я зрадів, почувши його.

Чітко почувши всі сім пострілів, я ліг і, стомлений хвилюваннями цього дня, міцно заснув. Мене розбудив грім нового пострілу. Я миттю схопився і почув, що хтось кличе мене: «Губернаторе! Губернаторе!» Я зараз же впізнав голос капітана. Він стояв над моєю фортецею, на горі. Я жваво піднявся до нього, він схопив мене у свої обійми і, вказуючи на корабель, промовив: «Мій дорогий друже і рятівнику, ось ваш корабель. Він ваш з усім, що на ньому, і з усіма нами». Поглянувши на море, я дійсно побачив корабель, який стояв всього за півмилі від берега. Відновивши себе в правах командира, капітан негайно ж наказав знятися з якоря і, користуючись легеньким попутним вітерцем, підійшов до тієї бухточки, де я колись причалював зі своїми плотами; оскільки вода стояла високо, то він на своєму катері увійшов у бухту, висадився і прибіг до мене.

Побачивши корабель, так би мовити, біля порога мого дому, я від несподіваної радості мало не зомлів. Пробив, нарешті, час мого визволення. Я, якщо можна так висловитися, вже доторкнувся до своєї свободи. Всі перешкоди були усунені: до моїх послуг було велике океанське судно, готове доставити мене, куди я захочу. Від хвилювання я не міг вимовити й слова: язик не слухався мене. Якби капітан не підтримував мене своїми сильними руками, я б упав.

Помітивши мій стан, він дістав з кишені пляшечку з якимось цілющим зіллям, яке прихопив навмисне для мене, і дав мені випити ковток; потім обережно посадив мене на землю.

Я прийшов трохи до тями, але довго ще не в силах був говорити.

Бідолаха капітан і сам не міг отямитись від радості, хоча для нього вона вже не була несподіваною, як для мене. Він заспокоював мене, як малу дитину, висловлював мені свою вдячність і наговорив тисячі найніжніших і ласкавих слів. Але я погано розумів, що він говорить; очевидно, мій розум помутився від напливу щастя. Нарешті, моє душевне сум'яття вилилося сльозами, після чого здатність розмовляти повернулася до мене.

Тоді я обійняв свого друга й визволителя, і ми раділи разом. Я сказав йому, що дивлюся на нього як на людину, послану небом для мого визволення, і все, що тут сталося з нами, мені здається ланцюгом чудес. Такі події свідчать про таємний Промисел, який керує світом, і доводять, що всевидюче око Творця відшукує нещасних у найбільш занедбаних куточках світу, щоб втішити їх.

Не забув я також піднестися до неба вдячною душею. Та й чи міг я не перейнятися вдячністю до того, хто настільки чудесним чином охороняв мене в пустелі і не дав мені загинути в безвідрадній самоті? І кому міг я дякувати за своє визволення, як не тому, хто є джерелом всіх благ, потіхи і відради?

Коли ми трохи заспокоїлися, капітан сказав мені, що привіз мені дещо підкріпитися з корабельних запасів, які ще не встигли розграбувати негідники, що так довго господарювали на кораблі. Услід потім він крикнув матросам, що сиділи в човні, вивантажити на берег тюки, призначені для губернатора. Їх було стільки, що могло здатися, ніби я зовсім не збираюся їхати з ним, а залишаюся на острові до кінця своїх днів.

У тюках виявилося: по-перше, батарея пляшок з міцними напоями, у тому числі шість великих (у дві кварти кожна) пляшок мадери, потім: два фунти чудового тютюну, дванадцять величезних шматків яловичини, шість шматків свинини, мішок гороху, близько ста фунтів сухарів, ящик цукру, ящик білої мужі, повний мішок лимонів, дві пляшки лимонного соку і ще багато всякої всячини зі страв і питва. Але головне, мій друг подбав про забезпечення мене одягом, який був ще в тисячу разів потрібніший від їжі. Він мені привіз півдюжини нових абсолютно чистих сорочок, шість дуже хороших шийних хусток, дві пари рукавиць, капелюх, черевики, панчохи і прекрасний власний костюм, майже новий, — словом, одягнув мене з голови до ніг.

Легко собі уявити, наскільки приємний був для мене цей подарунок у моєму тодішньому становищі. Але до чого незграбний був у мене вигляд, коли я одягнув новий костюм, і до чого мені спершу було ніяково й незручно в ньому.

Як тільки закінчилася церемонія огляду речей і я звелів віднести їх в мою фортецю, ми стали радитися, що нам робити з полоненими. Питання було в тому, чи не буде ризиковано взяти їх із собою в плавання, особливо двох, яких капітан охарактеризував як невиправних негідників. За його словами, це були такі мерзотники, що якби він і зважився взяти їх на корабель, то не інакше, як арештантів, тобто закутими в кайдани, з тим, щоб віддати їх у руки правосуддя в першій же англійській колонії, в яку доведеться зайти. Словом, капітан був дуже збентежений з цього приводу.

Тоді я сказав йому: якщо він бажає, я беруся так влаштувати, що ці два молодці стануть самі просити нас залишити їх на острові. «Будь ласка, влаштуйте, я буду дуже радий», — відповів мені капітан.

«Добре, — сказав я. — То я зараз же за ними пошлю і поговорю з ними від вашого імені». Потім, покликавши до себе П'ятницю і двох заручників (яких ми тепер звільнили, оскільки їхні товариші стримали дане слово), я наказав їм перевести п'ятьох бранців з печери, де вони сиділи, на дачу (але не розв'язуючи їм рук) і там чекати мене.

Через деякий час я вирушив туди у своєму новому костюмі і цього разу вже як сам губернатор. Коли всі зібралися і капітан сів біля мене, я звелів вивести до себе в'язнів і сказав їм, що мені точно відомо про їх злочинну поведінку щодо капітана і те, як вони дезертирували з кораблем і, напевно, зайнялися б розбоєм, якби, з волі Провидіння, не впали у ту ж яму, яку вони вирили іншим.

Я повідомив їм, що, за моїм розпорядженням, корабель повернутий законному власнику і приведений на рейд, капітан же, ними обраний, отримав заслужену відплату за свою зраду; незабаром вони побачать його висячим на реї. Потім я запитав у них, що вони можуть сказати мені у своє виправдання, оскільки я маю намір стратити їх як піратів, на у мене є повне право згідно із займаною посадою.

Один з них відповів за всіх, що їм нема чого сказати на своє виправдання, але що капітан обіцяв їм пощаду і тому вони смиренно благають мене надати їм милість — залишити їх живими. Але я сказав: «Не знаю, яку милість я вам можу зробити. Я вирішив покинути цей острів з усіма своїми людьми; ми їдемо до Англії на вашому кораблі. Що ж стосується вас, то капітан каже, що взяти вас із собою він може не інакше, як закутими в кайдани, з тим, щоб після прибуття в Англію віддати вас суду за бунт і зраду. А ви самі знаєте, що вам за це загрожує шибениця. Отже, навряд чи ми зробимо благодіяння, взявши вас із собою. Якщо ви хочете знати мою думку, то я порадив би вам залишитися на острові; постарайтеся облаштуватися тут: лише за цієї умови, — оскільки мені дано дозвіл виїхати звідси, — я можу помилувати вас».

Вони з радістю погодилися на мою пропозицію і дуже дякували мені, кажучи, що, звичайно, краще жити в пустелі, ніж повернутися в Англію тільки для того, щоб потрапити на шибеницю.

Капітан зробив вигляд, ніби у нього є заперечення проти мого плану і він не наважується залишити їх тут. Тоді я, у свою чергу, зробив вигляд, що розсердився на нього. Я сказав йому: «Вони мої бранці, а не ваші. Я обіцяв помилувати їх і дотримаю свого слова; якщо ж ви не знаходите можливим погодитися зі мною, так я зараз же випущу їх на свободу, і тоді ловіть їх самі, як знаєте».

Бранці ще раз гаряче подякували мені за заступництво, і таким чином справа була залагоджена. Я наказав розв'язати їх і сказав їм: «Тепер ідіть в ліс на те місце, де ми вас забрали; я накажу залишити вам кілька рушниць і амуніцію і дам необхідні вказівки на перший час. Ви можете дуже непогано прожити тут, якщо захочете». Повернувшись додому після цих переговорів, я почав збиратися в дорогу. Однак, попередив капітана, що не можу бути готовий раніше наступного ранку, і попросив його їхати на корабель без мене і готуватися до відплиття, а рано прислати за мною катер. «І накажіть, — додав я, — повісити на реї труп того нероби, якого вони обрали в капітани: я хочу, щоб його бачили ті п'ятеро, що залишаються тут».

Коли капітан поїхав, я велів покликати до мене бранців і завів з ними серйозну розмову про їхнє становище. Повторивши, що, на мою думку, вони обирають найкращу участь, залишаючись на острові, оскільки, якщо вони повернуться на батьківщину, їх неодмінно повісять, я вказав їм на корабельну рею, де висіло бездиханне тіло їхнього капітана, і сказав, що і їх чекала б така ж доля.

Потім, змусивши їх ще раз підтвердити, що вони охоче залишаються, я сказав їм, що маю намір ознайомити їх з історією свого життя на острові, щоб полегшити їм перші кроки, і приступив до розповіді. Я розповів їм усе докладно, як я потрапив на острів, як збирав виноград, як посіяв рис і ячмінь, як навчився пекти хліб. Я показав їм свої укріплення, свої поля і затони, — словом, зробив усе від мене залежне для того, щоб вони могли влаштуватися зручно, не забув попередити їх і про те, що незабаром до них можуть приїхати шістнадцятеро іспанців; я дав їм листа для очікуваних гостей і взяв з них слово, що вони приймуть їх у свою громаду на рівних із собою правах.

Я залишив їм усю свою зброю, а саме п'ять мушкетів, три мисливські рушниці і три шпаги, а також півтора барильця пороху, якого у мене збереглося так багато тому, що, за винятком двох перших років, я майже не стріляв. Я дав їм докладні настанови, як доглядати за козами, як їх доїти і відгодовувати, як робити масло і сир. Коротше кажучи, я передав їм у декількох словах всю історію свого життя на острові. На закінчення я пообіцяв вблагати капітана залишити їм ще дві діжки пороху і насіння городніх овочів, яких мені так бракувало і яким я був би дуже радий. Мішок з горохом, що капітан привіз мені в подарунок, я теж віддав їм на господарство — з порадою використати його весь на посів.

Давши їм це повчання, я попрощався з ними наступного дня і переїхав на корабель. Але як ми не поспішали з відплиттям, а все-таки не встигли знятися з якоря тієї ночі. Наступного дня, на світанку двоє з п'яти вигнанців припливли до корабля і, гірко скаржачись на трьох своїх товаришів, Христом Богом заклинали нас взяти їх з собою, хоча б потім їх повісили, бо, за їхніми словами, їм все одно загрожує смерть, якщо вони залишаться на острові.

У відповідь на їх прохання капітан сказав, що він не може їх взяти без мого дозволу. Але врешті-решт, змусивши їх дати урочисту клятву в тому, що вони виправляться і поводитимуться зразково, ми прийняли їх на корабель. Після неабиякого прочухана вони стали вельми порядними і сумирними хлопцями.

Дочекавшись припливу, капітан відправив на берег шлюпку з речами, які були обіцяні поселенцям. До цих речей, на моє прохання, він приєднав їх скрині з одягом, за що вони були дуже вдячні. Я теж підбадьорив їх, обіцяючи, що не забуду про них і, якщо тільки по дорозі ми зустрінемо корабель, я неодмінно пошлю його за ними.

Попрощавшись з островом, я взяв із собою на пам'ять зроблену мною власноруч велику шапку з козячої шкури, парасольку й одного з моїх папуг. Не забув узяти й гроші, про які вже згадував раніше, але вони так довго лежали у мене без використання, що зовсім потьмяніли і заіржавіли і тільки після ґрунтовного чищення стали знову схожі на срібло; я взяв також гроші, знайдені мною в уламках іспанського корабля.

Так покинув я острів 19 грудня 1686 року за корабельним календарем, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів; з цього вторинного полону я був звільнений того ж дня місяця, в який і вперше врятувався втечею на баркасі від маврів Салеха.

Після тривалої морської подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року, бувши тридцять п'ять років відсутнім.

В Англію я приїхав для всіх чужим, начебто ніколи й не бував там. Моя благодійниця і довірена, якій я віддав на збереження свої гроші, була жива, але пережила великі негаразди, вдруге овдовіла, і справи її були дуже погані. Я заспокоїв її щодо боргу мені, запевнивши, що нічого не стану з неї вимагати і, навпаки, в подяку за її колишні турботи та відданість мені, допоміг їй, наскільки це дозволяли мої обставини, але дозволяли вони небагато, тому що і мій власний запас грошей був у той час дуже невеликий. Зате я пообіцяв їй, що ніколи не забуду її колишньої доброти до мене, і, дійсно, не забув її, коли мої справи налагодилися, як про те буде розказано свого часу.

Потім я поїхав у Йоркшир, але батько мій помер, мати теж, і весь рід мій згас за винятком двох сестер і двох дітей одного з моїх братів; мене давно вважали померлим, і тому мені нічого не залишили з батьківської спадщини. Одним словом, я не знайшов ні грошей, ні допомоги, а того, що в мене було, було занадто мало для того, щоб влаштуватися.

Зустрів я, однак, вияв вдячності, абсолютно для мене несподіваний, з боку капітана корабля, якого я так вдало виручив з біди, врятувавши йому і судно, і вантаж. Він так розхвалив мене господарям судна, стільки наговорив їм про те, як я рятував життя матросам, що вони, разом з іншими купцями, зацікавленими у вантажі, покликали мене до себе, наговорили мені багато втішного і піднесли двісті фунтів стерлінгів.

Однак, поміркувавши щодо свого становища і про те, як мало для мене надії влаштуватися в Англії, я вирішив з'їздити в Лісабон і спробувати дізнатися щось про свою плантацію в Бразилії і про свого компаньйона, який, як я мав підставу припускати, вже кілька років мав вважати мене мертвим.

З цією метою я відплив на кораблі в Лісабон і прибув туди у квітні; у всіх цих поїздках мій слуга П'ятниця сумлінно супроводжував мене і багато разів доводив мені свою вірність.

Після приїзду в Лісабон я довідався про свого старого друга, капітана португальського корабля, що вперше підібрав мене біля берегів Африки, і, на превелике своє задоволення, розшукав його. Він постарів і не ходив більше в море, а судно передав своєму синові (теж уже немолодій людині), який і продовжував вести торгівлю з Бразилією. Старий не впізнав мене, і я ледь його впізнав, але все ж, придивившись, пригадав його риси, і він пригадав мене, коли я сказав йому, хто я.

Після палких дружніх вітань з обох сторін я, звичайно, не забув спитати про свою плантацію і свого компаньйона. Старий сказав мені, що він не був у Бразилії вже близько дев'яти років, і коли востаннє виїжджав звідти, мій компаньйон був ще живий, але мої довірені, яким я доручив наглядати за моєю частиною, обидва померли. Тим не менш, він вважав, що я можу отримати найточніші відомості про свою плантацію і зміни, що відбулися на ній, бо, зважаючи на загальне переконання в тому, що я пропав безвісти і потонув, поставлені мною опікуни щорічно надавали звіт про доходи з моєї частини плантації чиновнику державного казначейства, який постановив: на випадок, якщо я не повернуся — конфіскувати мою власність і одну третину доходів з неї відраховувати до скарбниці, а дві третини — в монастир св. Августина на бідних і для навернення індіанців у католицтво. Але якщо я сам з'явлюся або пришлю когось замість себе вимагати своєї частини, вона буде мені повернута — звичайно, за вирахуванням щорічних доходів з неї, витрачених на добрі справи. Зате він запевнив мене, що королівський чиновник, що відає доходами скарбниці, і монастирський економ весь час ретельно стежили за тим, щоб мій компаньйон щорічно надавав їм точний звіт про доходи плантації, оскільки моя частина надходила їм повністю.

Я запитав капітана, чи відомо йому, наскільки збільшилася прибутковість плантації, чи варто зайнятися нею, і якщо я приїду туди і пред'явлю свої права, чи можу я, на його думку, безперешкодно вступити у володіння своєю часткою.

Він відповів, що не може сказати напевне, наскільки збільшилася плантація, але знає, що мій компаньйон страшенно розбагатів, володіючи лише одною половиною і, наскільки йому відомо, третина моїх доходів, що надходила до королівської скарбниці і, здається, передана теж у якийсь монастир чи релігійну громаду, перевищує двісті мойдорів на рік. Що ж стосується безперешкодного вступу у свої права, про це, на його думку, годі було й питати, оскільки мій компаньйон живий і засвідчить мої права, та й ім'я моє значиться в списках місцевих землевласників. Сказав він мені ще, що наступники поставлених мною опікунів — хороші, чесні люди, притому дуже багаті, і що вони не тільки допоможуть мені вступити у володіння своїм майном, але, як він вважає, ще й вручать мені значну суму грошей, складених з доходів із плантації за той час, коли нею ще завідували їхні батьки і доходи не надходили в казну, — тобто, за його розрахунком, років за дванадцять.

Це дещо здивувало мене, і я не без тривоги запитав капітана, як могло статися, що опікуни розпорядилися таким чином моєю власністю, коли він знав, що я склав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.

— Це правда, — сказав він, — але ж доказів вашої смерті не було, і, отже, я не міг діяти як виконавець заповіту, не маючи достовірних відомостей про вашу загибель. Та мені й не хотілося брати на себе завідування вашою плантацією — це настільки далеко! Заповіт ваш, втім, я пред'явив і права свої теж і, якби у мене була можливість довести, що ви живий чи померлий, я б став діяти за дорученням і вступив би у володіння індженіо (так називають там цукровий завод) або доручив би це своєму синові — він і тепер у Бразилії. Але, — продовжував старий, — я повинен повідомити вам щось таке, що, можливо, буде вам менш приємно, ніж усе попереднє: ваш компаньйон і опікуни, думаючи, що ви загинули, — та й усі так думали — вирішили надати мені звіт щодо прибутків за перші шість-сім років і вручили мені гроші. У той час плантація вимагала великих витрат на розширення господарства, спорудження заводу і придбання невільників, так що доходи були далеко не такі великі, як пізніше. Тим не менш, я вам надам докладний звіт про те, скільки грошей я отримав і на що витратив.

Кілька днів по тому мій старий друг представив мені звіт про ведення господарства на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном і двома моїми довіреними; доходи обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у пачках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки і т. д., як це прийнято в цукровій справі. Із звіту я побачив, що доходи щороку зростали, але внаслідок великих витрат сума прибутків спочатку була невелика. Все ж, за розрахунком старого капітана, виявлялося, що він винен мені чотириста сімдесят золотих мойдорів і ще шістдесят ящиків цукру та п'ятнадцять подвійних пачок тютюну, що загинули разом з його кораблем, — він зазнав аварії на зворотному шляху з Бразилії у Лісабон через одинадцять років після мого від'їзду.

Добряк скаржився на ті нещастя, які спіткали його, і говорив, що він змушений був витратити мої гроші на покриття своїх втрат і на купівлю паю у новому судні. «Та все ж, мій старий друже, — закінчив він, — бідувати вам не доведеться, а коли повернеться мій син, ви отримаєте гроші сповна». З цими словами він витягнув старовинний гаманець і вручив мені сто шістдесят португальських мойдорів золотом, а у вигляді забезпечення решти боргу передав свої документи на володіння судном, на якому син його поїхав до Бразилії; він володів чвертю всіх паїв, а син його другою чвертю.

Цього я вже не міг допустити; чесність і доброта бідного старого глибоко мене зворушили; згадуючи, що він зробив для мене, як він підібрав мене в морі, як великодушно ставився до мене весь час і, особливо, яким щирим другом виявляв себе тепер при побаченні, я насилу втримувався від сліз. Тому я насамперед запитав його, чи дозволяють його статки сплатити мені відразу стільки грошей і чи не буде це для нього обтяжливо? Він відповів, що, правду кажучи, це, звичайно, буде для нього дещо важкувато, але ж гроші мої, і мені вони потрібніші, ніж йому.

У кожному слові старого було стільки приязні до мене, що, слухаючи його, я ледь не заплакав. Коротше кажучи, я взяв у нього сто мойдорів і, попросивши перо й чорнило, написав розписку в їх отриманні, а решту грошей віддав назад, сказавши, що після отримання назад своєї плантації поверну йому і решту, що згодом і зробив. Що ж до переуступки мені його прав на володіння судном, на це я в жодному випадку не згоден: якщо мені потрібні будуть гроші, він і сам віддасть, — я переконався, що він чесна людина; а якщо не будуть потрібні, якщо я отримаю свою плантацію, як він дав мені підставу сподіватися, я не візьму з нього більше ні гроша.

Після цього старий запропонував навчити мене, як пред'явити свої права на плантацію. Я сказав, що думаю поїхати туди сам. Він заперечив, що, звичайно, можна й поїхати, якщо мені так треба, але й крім цього є багато способів встановити мої права і негайно ж вступити в користування доходами. Знаючи, що в Тахо стоять судна, вже зовсім готові до відплиття в Бразилію, він уніс моє ім'я в офіційні книги і засвідчив присягою, що я живий і є тією ж особою, яка спочатку придбала землю для того, щоб облаштувати на ній зазначену плантацію. Потім я склав у нотаріуса доручення на ім'я одного його знайомого купця в Бразилії. Це доручення він відіслав у листі, а мені запропонував залишитися у нього до отримання відповіді.

Неможливо діяти сумлінніше, ніж діяв за дорученням цей купець: менше ніж через сім місяців я отримав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, на прохання яких я подався за невільниками до Гвінеї, великий пакет із вкладеними наступними листами і документами.

По-перше, звітом про прибутки, починаючи з того року, коли батьки їхні розрахувалися з моїм старим другом, португальським капітаном, за шість років: на мою частку припадало тисяча сто сімдесят чотири мойдори.

По-друге, звітом ще за чотири роки, протягом яких вони самостійно завідували моїми справами, поки уряд не взяв під свою опіку плантації, як майно особи, зниклої безвісти, — це називається в законі громадянською смертю; прибутковість плантації поступово зростала, і дохід за ці чотири роки дорівнював 38892 крузадам або 3241 мойдору.

По-третє, звітом настоятеля августинського монастиря, який одержував доходи протягом чотирнадцяти з лишком років; настоятель не міг, звичайно, повернути мені грошей, вже витрачених на лікарні, але чесно заявив, що у нього залишилося 872 мойдори, які він визнає моєю власністю. Тільки королівська скарбниця не повернула мені нічого.

У пакеті був ще лист від мого компаньйона. Він сердечно привітав мене з поверненням, радів, що я живий, повідомляв мені, як розрісся тепер наш маєток і скільки він дає щорічно, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна плантація і скільки невільників працює на ній. Потім йшли двадцять два хрестики, які виражали добрі побажання та повідомлення, що він стільки ж разів прочитав «Ave Maria», дякуючи Св. Діві за те, що я живий. Далі мій компаньйон гаряче благав мене повернутися до Бразилії і вступити у володіння своєю власністю, а поки дати йому наказ, як розпорядитися нею у випадку, якщо я сам не приїду. Лист закінчувався запевненнями в щирій дружбі до мене його самого і його домашніх. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім прекрасно вичинених леопардових шкур, мабуть, привезених з Африки на іншому кораблі, який був відправлений ним туди і здійснив більш вдалу подорож, ніж моє судно. Надіслав він мені ще п'ять ящиків різних ласощів чудової якості і сотню монет нечеканеного золота і не таких великих, як мойдори. З тими ж кораблями мої довірені прислали мені дохід з плантацій за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісім сотень пачок тютюну і решту золотом.

Можу сказати, для мене, як для Іова, кінець був кращим за початок. Неможливо описати, як трепетно билося моє серце, коли я читав ці листи і, особливо, коли я побачив навколо своє багатство. Бразильські судна йдуть звичайно цілою флотилією; і караван, що привіз мені листи, привіз також і товари, так що, перш ніж листи були вручені мені, товари були вже в гавані цілими й неушкодженими. Дізнавшись про це, я зблід, відчув нудоту і, якби старий капітан не прибіг вчасно з ліками, то, мабуть, не виніс би цієї несподіваної радості й помер би тут же на місці. Кілька годин я почувався дуже погано, поки, нарешті, не відправили за лікарем і той, дізнавшись справжню причину моєї хвороби, пустив мені кров. Після цього мені стало набагато краще; гадаю, якби кровопускання не полегшило мій стан, то не минути б мені лиха.

Отже, я несподівано виявився володарем більше п'яти тисяч фунтів стерлінгів і маєтку в Бразилії, що приносив понад тисячу фунтів на рік доходу, нітрохи не менш вірного, ніж приносять маєтки в Англії; я ніяк не міг звикнути до свого нового становища і не знав, з чого почати, як витягти з нього ті вигоди і задоволення, які воно могло мені дати. Першим ділом я винагородив свого благодійника, доброго старого капітана, який так багато допоміг мені в годину лиха, був добрий до мене спочатку і вірний мені до кінця. Я показав йому все прислане мені, кажучи, що після Провидіння, яке все облаштовує, я зобов'язаний усім цим йому, що тепер борг мій віддячити йому і він буде винагороджений сторицею. Насамперед я повернув йому взяті ним сто мойдорів, потім відправив по нотаріуса і формальним чином знищив розписку, за якою він визнавав себе винним мені чотириста сімдесят мойдорів. Далі я склав доручення, яке дало йому право щорічно отримувати за мене доходи з моєї плантації і зобов'язувало мого компаньйона представляти йому звіти й відправляти на його ім'я товари та гроші. Приписка наприкінці надавала йому право на отримання з доходів щорічної пенсії у сто мойдорів; а після його смерті ця пенсія, у розмірі п'ятдесяти мойдорів, повинна була перейти до його сина. Так я поквитався зі своїм старим другом.

Тепер треба було подумати про те, куди направити свій шлях і що робити зі статком, що милістю Провидіння дістався мені. Турбот у мене було тепер незрівнянно більше, ніж у той час, коли я вів самотнє життя на острові і не мав потреби ні в чому, крім того, що в мене було, але й не мав нічого, крім необхідного, тоді як тепер на мені лежали великі турботи й велика відповідальність. Зараз у мене не було печери, куди я міг заховати свої гроші, або місця, де б вони могли лежати без замків і ключів і потьмяніти й запліснявіти, перш ніж комусь заманулося б скористатися ними; навпаки, тепер я не знав, куди їх дівати і кому віддати на зберігання. Єдиним моїм «притулком» був мій старий друг, капітан, в чесності якого я вже переконався.

Далі, як мені здавалося, мої інтереси в Бразилії покликали мене туди, але я не міг собі уявити, як же я поїду, не влаштувавши своїх справ і не залишивши свого капіталу в надійних руках. Спочатку мені приходило в голову віддати його на зберігання своїй старій приятельці, вдові капітана, про яку я знав, що вона чесна жінка і поставиться до мене цілком сумлінно; але вона була вже в літах і бідна, і, як мені думалося, у неї могли бути борги. Словом, робити нічого, довелося самому їхати до Англії і везти гроші із собою.

Минуло кілька місяців, перш ніж я дійшов до такого рішення; а тому, винагородивши по заслугах старого капітана, мого колишнього благодійника, я подумав і про бідну вдову, покійний чоловік якої зробив мені стільки послуг, та й сама вона, поки це було в її владі, була моєю вірною опікункою і порадницею. Я насамперед попросив одного лісабонського купця доручити своєму агентові в Лондоні не тільки виплатити їй сто фунтів за чеком, але розшукати її і особисто вручити їй від мене ці гроші, поговоривши з нею, втішити її в бідності, сказавши, що, поки я живий, я і надалі допомагатиму їй. У той же час я відправив своїм сестрам, які жили в селі, по сто фунтів кожній; вони, правда, не були нужденними, але й не можна сказати, щоб жили в достатку: одна вийшла заміж і овдовіла, в іншої чоловік був живий, але ставився до неї не так добре, як слід було б.

Але з усіх моїх родичів і знайомих я не знаходив жодного, кому б я зважився довірити цілковито свої статки, щоб зі спокійною душею поїхати в Бразилію, і це сильно бентежило мене.

Я вже зовсім зважився їхати до Бразилії й оселитися там — адже я, так би мовити, прижився в цій країні; та була одна маленька перешкода, що зупиняла мене, а саме — релігія. Правда, в даний час не релігія утримувала мене від поїздки: як раніше, живучи серед католиків, я відкрито дотримувався релігії країни, так і тепер не вважав це гріхом; але справа в тому, що за останній час я більше думав про це, ніж раніше, і тепер, коли я казав собі, що мені доведеться жити й померти серед католиків, я іноді каявся, що визнав себе папістом, і мені приходило в голову, що католицька віра, можливо, не найкраща, і не хотілося мені померти в ній.

Але, як я вже говорив, головна причина, що утримувала мене від поїздки в Бразилію, була не в цьому, а в тому, що я напевне не знав, кому довірити свої товари і гроші, і врешті-решт вирішив, забравши із собою все своє багатство, їхати до Англії. Там, після прибуття, я розраховував завести знайомство або ж знайти родичів, на яких можна було б покластися. І ось я став збиратися в дорогу.

Перед поверненням додому я вирішив навести лад у своїх справах і насамперед (дізнавшись, що бразильські кораблі готові до відплиття) відповісти на листи, отримані мною з Бразилії, з повними і правдивими звітами в моїх справах. Я написав настоятелю августинського монастиря, подякував йому за сумлінність і просив його прийняти від мене в дар невитрачені ним вісімсот сімдесят два мойдори з тим, щоб п'ять сотень пішли на монастир, а триста сімдесят два бідним, на розсуд настоятеля, потім просив доброго падре молитися за мене і т. д.

Далі я написав лист подяки двом своїм довіреним, віддавши належне їх справедливості й сумлінності; від того щоб надіслати їм подарунки я утримався: для цього вони були занадто багаті.

Нарешті, я написав своєму компаньйонові, захоплюючись його вмінням вести господарство, розширити справу і збільшити доходи; потім дав йому наказ, як чинити з моєю частиною на майбутнє: повідомив, які повноваження я залишив старому португальському капітанові, і просив аж до одержання від мене звісток відсилати йому все, що належатиме мені; при цьому я запевнив свого компаньйона, що маю намір не тільки відвідати свій маєток, але й прожити в ньому до кінця днів. До листа я приєднав подарунки: італійського шовку на сукні його дружині і дочкам, — про те, що у нього є дружина й дочки, я дізнався від сина мого приятеля-капітана, — потім два шматки тонкого англійського сукна, кращого, яке можна було знайти в Лісабоні, п'ять шматків чорної байки і дорогих фламандських мережив.

Влаштувавши таким чином свої справи, продавши товари та перевівши гроші в надійні папери, я міг спокійно вирушити в дорогу. Але тепер виникло інше ускладнення: як їхати до Англії, суходолом чи морем. До моря я, здається, добре звик, а тим часом цього разу мені вкрай не хотілося їхати до Англії морем і, хоча я не міг нічим пояснити, це небажання до того розрослося в мені, що, вже відправивши свій багаж на корабель, я передумав і забрав його назад. І так було не раз, а два чи три.

Правда, мені дуже не щастило на морі, і це могло бути однією з причин, але все ж тут головна справа була в передчутті, а в таких випадках людині ніколи не слід діяти всупереч своїм передчуттям. Два кораблі, на яких я хотів їхати, — можу сказати: вибраних мною з-поміж інших (на один я навіть звіз свій багаж, а з капітаном іншого умовився щодо ціни) — обидва ці кораблі не дійшли до місця призначення. Один був захоплений алжирцями, інший зазнав аварії біля Торбея, і всі, хто був на ньому (за винятком трьох), потонули; так що на обох мені було б зле, і на якому гірше — сказати важко.

Бачачи таке сум'яття в моїх думках, мій старий друг капітан, від якого я нічого не приховував, став переконувати мене не їхати морем: або вирушити сухим шляхом у Корунью і далі через Біскайську затоку в Ла Рошель, звідки вже можна легко й безпечно доїхати до Парижа, а також в Кале і Дувр; або ж їхати на Мадрид і звідти сухим шляхом через Францію.

Я був тоді настільки упереджений проти будь-якої морської поїздки (за винятком переїзду з Кале в Дувр), що вирішив їхати всю дорогу сухим шляхом, оскільки я не поспішав і не рахувався з витратами, то цей шлях був і приємнішим. А щоб зробити його ще більш приємним для мене, старий капітан знайшов мені супутника, англійця, сина одного лісабонського купця; крім того, ми ще прихопили із собою двох англійських купців і двох молодих португальців, — останні, однак, їхали тільки до Парижа; так що нас усіх зібралося шестеро та п'ять слуг (купці і португальці для зменшення витрат брали із собою тільки по одному слузі на двох). Я ж узяв із собою як слугу одного англійського матроса та свого П'ятницю, який був занадто непризвичаєний до європейських порядків, щоб у дорозі замінити мені слугу.

Так я, нарешті, виїхав з Лісабона, ми запаслися всім необхідним, були добре озброєні і всі разом складали маленький загін; мої супутники вшанували мене званням капітана як тому, що я був старший за всіх, так і тому, що в мене було двоє слуг і я ж затіяв цю подорож.

Я не докучав читачеві виписками зі свого корабельного журналу, так і тепер не буду наводити витягів зі свого сухопутного щоденника, але про деякі пригоди, що трапилися з нами під час цього важкого й виснажливого шляху, промовчати не можу.

Після прибуття в Мадрид ми всі, будучи вперше в Іспанії, побажали залишитися там, щоб побачити іспанський двір і все, що заслуговувало уваги, та оскільки літо вже наближалося до кінця, ми поквапилися з від'їздом і вирушили з Мадрида десь в половині жовтня. Доїхавши до кордону Наварри, ми отримали тривожну звістку, що на французькій стороні гір випав глибокий сніг і багато мандрівників змушені були повернутися в Пампелуну після марної і вкрай ризикованої спроби перебратися через гори.

Діставшись до Пампелуни, ми й самі переконалися в цьому. Для мене, хто прожив майже все життя в жаркому кліматі, в країнах, де я міг обходитися майже без одягу, холод був нестерпний. Притому ж було не тільки обтяжливо, але й дивно, всього десять днів тому виїхавши зі Старої Кастилії, де було не тільки тепло, а спекотно, негайно ж слідом за цим потрапити під такий жорстокий крижаний вітер, що дув з Піренейських гір, що ми не могли виносити його, не говорячи вже про те, що ризикували відморозити собі руки й ноги.

Бідний П'ятниця — той просто злякався, побачивши гори, суцільно вкриті снігом, відчувши холод, якого йому ніколи в житті не доводилося відчувати.

На довершення — у Пампелуні і по приїзді нашому продовжував йти сніг у такій кількості й так довго, що всі дивувалися незвичайно ранньому настанню зими.

Дороги, і раніше не дуже доступні, тепер стали непрохідними; в інших місцях сніг лежав такий глибокий, що їхати було немислимо; адже тут сніг не замерзає, як у північних країнах, і ми на кожному кроці наражалися б на небезпеку бути похованими заживо. У Пампелуні ми пробули цілих двадцять днів, потім, бачачи, що зима на носі й покращення погоди чекати не доводиться, бо ця зима у всій Європі видалася такою суворою, якої не пам'ятають старожили, я запропонував своїм супутникам поїхати в Фонтарабію, а звідти вирушити морем у Бордо, що зайняло б дуже небагато часу.

Але поки ми думали та гадали, в Пампелуну прибули четверо французів, що перебралися через гори з того боку, з допомогою провідника, який, слідуючи околицею Лангедока, провів їх через гори такими шляхами, де снігу було мало і він не особливо ускладнював шлях, а якщо й зустрічався у великій кількості, то був настільки твердий, що по ньому могли пройти і люди, і коні.

Ми послали за цим провідником, і він пообіцяв провести нас тою ж дорогою, уникаючи снігів, за умови, що ми настільки добре озброєні, щоб не боятися диких звірів, бо, за його словами, під час сильного снігу біля підніжжя гір нерідко з’являються вовки, розлючені відсутністю їжі. Ми сказали йому, що до зустрічі з цього роду звірами ми підготовлені достатньо, якщо тільки він упевнений, що нам не загрожує небезпека з боку двоногих вовків, яких, як нам говорили, тут найбільше слід побоюватися, особливо на французькій стороні гір.

Він заспокоїв нас, кажучи, що той шлях, яким ми вирушимо, у цьому плані зовсім безпечний, і ми охоче погодилися слідувати за ним, так само як і інших дванадцять мандрівників зі своїми слугами, як я вже сказав, які раніше намагалися перебратися через гори і вимушені повернутися назад.

І ось ми всі 15 листопада виїхали з Пампелуни. Я був вражений, коли, замість того, щоб рушити далі до гір, провідник повернув назад і пішов тією ж дорогою, якою ми прибули з Мадрида; так ми рухалися миль двадцять, переправилися через дві річки й опинилися в рівнинній місцевості, приємній для споглядання, де було знову тепло й снігу ніде не було видно. Але потім, несподівано повернувши вліво, провідник повів нас до гір іншою дорогою, і, хоча гори і прірви здавалися дуже страшними, провідник наш робив стільки кіл, стільки обходів, вів нас такими звивистими стежками, що ми непомітно перевалили на ту сторону хребта, не зазнавши особливих труднощів через сніг. І тут перед нами розкинулися веселі родючі провінції Лангедок і Гасконь, зелені та квітучі, та вони були ще далекі і, щоб дістатися до них, мали здійснити важкий шлях.

Весь цей день і всю ніч йшов сніг, такий сильний, що їхати не можна було; нас це дещо збентежило, але провідник заспокоїв, кажучи, що скоро ми будемо поза смугою снігів. Дійсно, ми з кожним днем спускалися все нижче і просувалися все далі на північ, цілком довіряючись нашому провідникові.

Години за дві до настання ночі, у той час, як провідник наш був далеко попереду, ми побачили, як із сусідньої лощини, що прилягала до густого лісу, вискочило троє вовків, а слідом за ними ведмідь. Двоє вовків кинулися на провідника і, якби він був у півмилі від нас, вони розтерзали б його раніше, ніж ми поспіли б йому на допомогу. Один накинувся на його коня, інший напав на нього самого з такою люттю, що бідний малий не мав ні часу, ні духу витягнути пістолет і тільки відчайдушно кликав на допомогу. Поруч зі мною їхав мій П'ятниця; я велів йому скакати вперед і дізнатися, в чому справа. Побачивши, що творилося з нашим провідником, П'ятниця став кричати ще голосніше від нього: «Пане! Пане!» Він був хлопець сміливий, погнав свого коня прямо до місця сутички, вихопив пістолет і прострілив вовкові голову.

Щастя для бідолахи, що до нього під'їхав саме П'ятниця; він у себе на батьківщині звик бачити вовків і не боявся їх, тому під'їхав впритул до вовка і застрелив його, як було описано вище; будь-хто інший з нас вистрілив би здалеку і ризикував би промахнутися або підстрелити самого провідника.

Це могло б налякати і більш сміливу людину, ніж я; і дійсно, весь наш загін сполошився, коли, слідом за пострілом, до нас з двох сторін долинуло вовче виття, повторюване гірською луною, так що, здавалося, вовків було безліч; та може, і справді їх було не так уже й мало, щоб нам зовсім не було чого боятися.

Як би там не було, коли П'ятниця вбив вовка, другий вовк, що напосівся на коня, негайно ж відпустив його і втік; на щастя, він вчепився коню в голову так, що йому попалися під зуби бляхи вуздечки і він не міг заподіяти тому особливої шкоди. Зате людині було гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі: один раз у руку, а другий — вище коліна, і наш провідник готовий був вже звалитися з коня, коли наспів П’ятниця і застрелив вовка. Ясна річ, почувши постріл, ми всі пришвидшилися і поскакали так швидко, як тільки дозволяла дорога, — в цьому місці спуск був дуже крутий, — щоб скоріше дізнатися, що трапилося. Щойно ми виїхали з-за дерев, які раніше закривали нам вид, ми відразу зрозуміли, в чому справа, і бачили, як П'ятниця виручив нашого бідного провідника, хоча й не могли розгледіти, що за тварину він убив.

Неможливо собі уявити більш незвичайного й захоплюючого видовища, ніж сутичка П'ятниці з ведмедем, яка відбулася потім. Бій між ними потішив нас усіх, хоча спочатку ми і здивувалися, і злякалися за мого вірного слугу. Ведмідь — важке незграбне створіння, нездатне мчати, як вовк, моторний і легкий на бігу; зате у нього є свої дві спеціальні якості, які звичайно й управляють його діями. По-перше, взагалі він не нападає на людину, кажу: взагалі, тому що не можна сказати, до чого може довести його голод, як це було в даному випадку, коли вся земля була вкрита снігом, — на людину, повторюю, він не нападає, якщо тільки людина сама не нападе на нього; якщо ви зустрінетеся з ведмедем у лісі і не зачепите його, і він не займатиме вас, але при цьому ви маєте бути дуже ввічливими з ним і поступитися йому дорогою, бо він великий пан і не поступиться дорогою і королю. А якщо ви злякалися, вам краще не зупинятися і дивитися в інший бік, бо якщо ви зупинитеся і станете пильно дивитися на нього, він може прийняти це за образу; якщо ж ви чимось кинете в нього і влучите, хоча б навіть сучком, не товщим від вашого пальця, він вже неодмінно образиться і залишить всі інші справи, щоб помститися вам, бо у справах честі він украй педантичний, — і це його перша якість. А друге — якщо він відчув себе скривдженим, то вже не залишить вас у спокої, а вдень і вночі буде бігти за вами швидкою риссю, поки не дожене і не помститься за образу.

Отже, П'ятниця виручив з біди нашого провідника і в ту мить, як ми під'їхали до них, допомагав йому злізти з коня, оскільки бідолаха зовсім ослаб від переляку і ран — він більше злякався, ніж постраждав. Раптом ми побачили ведмедя, що виходить з лісу; це був звір дивовижних розмірів; такого величезного я ще ніколи не бачив. Ми всі були вражені його появою, але на обличчі П'ятниці при спогляданні ведмедя з’явилися і радість, і відвага. «О! о! о!» — закричав він тричі, вказуючи на звіра: «О, пане, дозволь мені з ним привітатися; мій тебе буде добре сміятися!»

Я здивувався, не розуміючи, чому він так радіє. «Дурний ти! Адже він з'їсть тебе!» — «Їсти мене! Їсти мене! Мій його їсти: мій вас буде добре сміятися! Ви всі стійте тут; мій вам покаже смішно». Він сів на землю, миттю зняв із себе чоботи, надів туфлі (плоскі черевики, які носять індіанці), що лежали у нього в кишені, віддав свого коня іншому слузі і, приготувавши рушницю, помчав як вітер.

Ведмідь йшов не поспішаючи й нікого не чіпав; але П'ятниця, підбігши до нього зовсім близько, гукнув його, ніби ведмідь міг його зрозуміти: «Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!» Ми слідували за ним віддалік. У цей час ми спустилися з гасконського схилу й увійшли у великий ліс, де місцевість була рівна, а дерев хоча й багато, але вони були розкидані, так що видно було далеко вперед.

П'ятниця, як ми вже говорили, слідував за ведмедем по п'ятах і скоро порівнявся з ним, а потім підняв із землі великий камінь і жбурнув ним у ведмедя. Камінь влучив звірові в голову; припустімо, він завдав йому не більше шкоди, ніж би вдарився об стіну, та все ж П'ятниця домігся свого — хитрун зовсім не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб показати нам смішне, як він висловлювався.

Щойно ведмідь відчув дотик каменя і побачив ворога, як повернувся і пустився перевальцем слідом за П'ятницею, але такими величезними кроками, що й коню довелося б тікати від нього галопом. П'ятниця мчав як вітер і прямо на нас, ніби шукаючи у нас захисту, і ми вирішили всі разом стріляти у ведмедя, щоб врятувати мого слугу, хоча я щиро розсердився на нього, навіщо він погнав на нас ведмедя, коли той ішов у своїх справах зовсім в інший бік і не звертаючи на нас уваги; особливо я розсердився на те, що він ведмедя погнав на нас, а сам став тікати, і кричу йому: «Ах ти, собако! От насмішив! Біжи швидше, сідай на коня і дай нам застрелити звіра». Він почув і кричить мені у відповідь: «Ні стріляти! Ні стріляти; стояти тихо, буде дуже смішно!» — і біг далі, удвічі швидше за ведмедя. Потім раптом побачив підходяще дерево, кивнув нам під'їхати ближче, припустив ще більше і миттю видерся на дерево, поклавши рушницю на землю, кроків за шість від стовбура.

Ведмідь скоро добіг до дерева і першим ділом зупинився біля рушниці, понюхав її, але не зачепив і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свої величезні розміри. Я був уражений безрозсудною, як мені здавалося, поведінкою свого слуги і при всьому бажанні не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь виліз на дерево, не під'їхали ближче.

Під'їхавши до дерева, ми побачили, що П'ятниця видерся на тонкий кінець великої гілляки, а ведмідь дійшов до її половини, до того місця, де гілляка ставала тоншою і гнучкішою. «Га! — крикнув нам П'ятниця, — тепер ви побачите: мій буде вчити ведмедя танцювати». І він почав підстрибувати й розгойдувати гілляку; ведмідь захитався, але не рушав з місця і тільки озирався, як би йому повернутися назад неушкодженому; споглядаючи це видовище, ми дійсно сміялися від душі. Але П'ятниці було мало цього; побачивши, що ведмідь стоїть смирно, він став кликати його, ніби ведмідь розумів по-англійськи: «Що ж ти не йдеш далі? Прошу, йди далі», і перестав трясти й розгойдувати гілку. Ведмідь немов зрозумів, що йому було сказано, пішов далі; тут П'ятниця знову застрибав, і ведмідь знову зупинився.

Ми думали, що тепер і слід прикінчити його, і крикнули П'ятниці, щоб він стояв смирно, бо ми будемо стріляти у ведмедя, але він гаряче запротестував: «О прошу! Прошу, мій сам стрілятиме зараз!» Словом, П'ятниця так довго танцював на гілляці, і ведмідь так сміховинно перебирав ногами, що ми дійсно насміялися вдосталь, але все-таки не могли собі уявити, чого власне домагається відважний індіанець. Спочатку ми думали, що він хоче струсити ведмедя додолу, але для цього ведмідь був надто хитрий: він не заходив настільки далеко, щоб втратити рівновагу, і міцно чіплявся за гілку своїми міцними кігтями й ногами, так що ми не знали, чим скінчиться ця потіха.

Та П'ятниця скоро нас опам’ятав.

Бачачи, що ведмідь міцно вчепився за гілляку і що його не змусиш йти далі, він став говорити: «Ну, ну, твій не йде, мій іде, мій іде; твій не хоче йти до мене, мій хоче до тебе». З цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілляки, що зігнулася під його вагою, й обережно по гілці зісковзнув на землю і побіг до своєї рушниці.

«Ну, П'ятнице, — сказав я йому, — що ти ще затіяв? Чому ти не стріляєш у нього?» — «Не треба стріляти! — сказав П'ятниця, — тепер ще не треба стріляти; тепер мій стріляти, мій вб'є, коли твій буде ще сміятися». І справді, він ще насмішив нас, як ви зараз побачите. Коли ведмідь помітив, що його ворог зник, то став задкувати, але обережно, не поспішаючи і на кожному кроці оглядаючись, поки не дістався до стовбура; потім задом наперед поліз вниз по дереву, чіпляючись кігтями й обережно, одну за одною, пересуваючи ноги. Ось тут, раніше ніж звір встиг стати на землю задніми ногами, П'ятниця підійшов до нього впритул, вставив йому у вухо дуло своєї рушниці і застрелив ведмедя на місці.

Пустун обернувся подивитися, чи сміємося ми, і, бачачи по наших обличчях, що ми задоволені, сам зареготав на все горло, кажучи: «Так ми вбиваємо ведмідь у наша країна!» — «Як же ви їх вбиваєте? — запитав я, — адже у вас немає рушниць». — «Ні, рушниць немає, зате є багато-багато довгі стріли».

Історія з ведмедем нас розважила, та все ж ми були в глухому місці, провідника нашого сильно пошарпали вовки, і ми не знали, що робити; вовче виття все ще віддавалося в моїх вухах; воістину, після реву, почутого мною одного разу на африканському березі, — про що я вже розповідав — я в житті своєму не чув таких страхітливих звуків.

Це виття і близькість ночі змусили нас поспішити, інакше ми здалися б на прохання П'ятниці і, звичайно, зняли б шкуру з ведмедя: звір був такий великий, що справа коштувала того; але нам залишалося пройти ще близько десяти миль, і провідник квапив нас, тому ми залишили ведмедя і пішли далі.

Земля тут була вкрита снігом, хоча не таким глибоким і небезпечним, як у горах; як ми дізналися потім, хижі звірі, гнані голодом, спустилися з гір у ліс і в долини в пошуках їжі накоїли в селах багато біди — налякали селян, роздерли безліч овець і коней і навіть кілька людей.

Шлях наш лежав через небезпечне місце, про яке наш провідник повідомив: якщо в цих краях є ще вовки, ми неодмінно зустрінемо їх там; то була невелика лощина, з усіх боків оточена лісом, і за нею вузька ущелина, яка вела лісом у село, де ми вирішили заночувати.

Залишалося з півгодини до заходу сонця, коли ми увійшли в перший лісок, а коли вийшли з нього на рівнину, сонце вже сіло. У цьому першому лісі не сталося нічого особливого, якщо не рахувати того, що на невеликій прогалині, завдовжки близько ста сажень, ми побачили п'ятьох великих вовків, що швидко перебігли дорогу, один услід за іншим, немов женучись за якоюсь здобиччю; нас вони не помітили і через кілька миттєвостей зникли з очей.

Наш провідник, що, до речі сказати, виявився порядним боягузом, просив нас бути насторожі, вважаючи, що слідом за цими вовками з'являться й інші.

Ми насторожилися і приготували рушниці, але вовків більше не бачили, поки не вийшли з лісу, що тягнувся милі півтори, на рівнину. Тут, на рівнині, дійсно, доводилося їхати оглядаючись; перше, що нам впало в очі, була мертва коняка, загризена вовками, і над нею приблизно дюжина звірів за роботою — не можу сказати: за їжею, тому що вони вже з'їли все м'ясо і тепер обгризали кістки.

Ми не вважали зручним заважати їх бенкету, та й вони не звернули на нас особливої уваги. П'ятниці дуже хотілося випалити в них, але я не допустив цього, розуміючи, що у нас і без того достатньо клопоту, а може виявитися і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом зліва від нас пролунало жахливе вовче виття, і зараз же слідом за тим ми побачили цілу зграю вовків, що бігли прямо на нас, більшість в ряд, немов регулярна армія під командою досвідченого офіцера. Я не знав добре, як зустріти їх, але подумав, що єдиний спосіб — зімкнутися в тісний ряд: так ми й зробили. А щоб не було великих проміжків між пострілами, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляє, — тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, якщо вовки не повернуть назад після першого; далі тих, кому доводилося стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не надумали заряджати рушниці знову, але щоб приготували пістолети; у кожного з нас було по рушниці і по парі пістолетів, так що при цій системі ми, розділившись надвоє і стріляючи по черзі, могли дати шість залпів поспіль. Втім, зараз в цьому не було потреби, бо після першого ж залпу ворог зупинився, як укопаний, злякавшись не стільки пострілів, скільки вогню; чотири вовки були вбиті на місці; інші були поранені, але втекли, залишивши за собою на снігу кривавий слід. Я вже сказав, що вовки зупинилися, але відступили вони не відразу; тоді, згадавши, що, за розповідями, найлютіші тварини бояться людського голосу, я звелів усій нашій компанії крикнути разом, якомога голосніше, і переконався, що в таких оповіданнях є частка правди; почувши наш крик, вовки почали, задкуючи, відступати. Тоді я звелів дати інший залп, у тил ворогові; він кинувся навтьоки і зник з очей за деревами.

Скориставшись перепочинком, ми стали заряджати наші рушниці, а щоб не втрачати часу, продовжували їхати, та щойно ми забили заряди і приготувалися до нового залпу, як почули страшний шум у тому ж лісі, але попереду, в тому самому напрямку, куди нам потрібно було їхати.

Ніч наближалася, і з кожною хвилиною ставало темніше, що було для нас вкрай невигідно; але шум посилювався, і ми без зусиль могли розрізнити в ньому завивання вовків; несподівано ми побачили перед собою цілих три зграї — одну зліва, одну позаду й одну попереду нас — так що ми були, здавалося, оточені вовками; та оскільки вони не нападали на нас, ми продовжували свій шлях, підганяючи коней, наскільки це було можливо, але дорога була незручна, і коні могли бігти тільки риссю. Так ми доїхали до узлісся іншого бору, що лежав на нашому шляху, але були вкрай здивовані, коли, доїхавши до просіки, побачили біля входу незліченну кількість вовків.

Раптом на іншому кінці лісу пролунав постріл; з лісу вибіг кінь, осідланий і загнузданий; він мчав вихором, а за ним щодуху неслося десь сімнадцять вовків; кінь далеко випередив їх, але ми були впевнені, що він не витримає довго такого шаленого бігу, і вовки зрештою наженуть його: так воно, ймовірно, і вийшло.

В ущелині, звідки вибіг кінь, перед нами постало жахливе видовище; ми побачили трупи двох коней і двох чоловіків, розтерзаних хижаками. Один з них був, найбільш вірогідно, той самий, що стріляв, бо біля нього лежала розряджена рушниця, але голова його і верхня частина тулуба були з'їдені.

Це видовище сповнило нас жахом, і ми не знали, що робити і куди направити шлях, але вовки скоро змусили нас зважитися: вони оточили нас у надії на нову здобич; я впевнений, що їх було не менше трьохсот. На щастя наше, біля узлісся, трохи в стороні від дороги, лежало кілька величезних дерев, повалених минулого літа і, ймовірно, залишених тут для перевезення. Я повів свій маленький загін до цих дерев; за моєю пропозицією, всі ми злізли з коней і, сховавшись за одним довгим деревом, як за бруствером, утворили трикутник, помістивши їх (коней) в середині.

І добре, що ми це зробили, бо вовки негайно ж напали на нас; неможливо уявити собі більш лютої атаки. Вони підбігли з ричанням і вскочили на колоду, що служила нам прикриттям, ніби кидаючись на вірну здобич; думаю, лють їх ще збільшувалася тією обставиною, що вони бачили за нами коней, на яких, власне, й націлювалися. Я звелів своїм стріляти, як доти, через одного, і постріли їх були настільки влучними, що з першого ж залпу багато вовків були вбиті, але цього виявилося недостатньо: необхідно було стріляти безперервно, бо вовки лізли на нас, як чорти; задні підштовхували передніх.

Після другого залпу нам здалося, що вовки призупинилися, і я сподівався, що вони підуть, та це тривало одну мить, — зараз же поспіли інші; ми дали по них два залпи з пістолетів і загалом вбили особин сімнадцять чи вісімнадцять і поранили вдвічі більше, та вовки продовжували наступати.

Мені не хотілося занадто швидко вистріляти наші заряди, тому я покликав свого слугу — не П'ятницю, який був зайнятий іншою роботою: він з надзвичайною швидкістю і спритністю встиг вже зарядити знову свою рушницю — так, не П'ятницю, кажу, а свого іншого слугу і, давши йому порохівницю, звелів посипати порохом доріжку уздовж колоди, та якомога ширше. Він послухався і ледве встиг відійти, як вовки знову полізли на нас через порохову доріжку. Тоді я, клацнувши незарядженим пістолетом біля самого пороху, запалив його[8]; і ті, що були на колоді, були обпалені, а з півдюжини їх звалилися чи, вірніше, зістрибнули на нас, шарахнувшись убік від вогню і під впливом страху; з цими ми швидко впоралися, інші ж настільки злякалися яскравого світла, яке здавалося ще страшнішим від густої темряви навколо, що трохи відступили. Тут я востаннє скомандував стріляти всім разом, а потім ми всі разом крикнули, і вовки показали нам тил: залишилося тільки близько двадцяти поранених, що корчилися на землі; ми моментально кинулися на них і почали рубати їх шаблями, розраховуючи, що їх вереск і виття будуть зрозумілішими їх товаришам, ніж наші постріли, так воно й вийшло: всі вовки втекли і дали нам спокій.

Убили ми їх десь шістдесят, і якби в лісі було світло, вони, напевно, поплатилися б ще дорожче. Коли поле битви було таким чином очищено, ми рушили далі, оскільки нам залишалося пройти ще близько трьох миль. По дорозі ми не раз ще чули в лісі завивання хижаків і, як нам здавалося, бачили, як самі вони миготіли між деревами, але сніг заліпив нам очі, і роздивитись добре ми не могли. Через годину чи близько того ми дісталися до містечка, де вирішили заночувати, і знайшли там всіх озброєними і в страшному переполосі; виявилося, що напередодні вночі вовки і кілька ведмедів увірвалися в містечко і страшно перелякали всіх жителів, так що тепер вони були змушені сторожувати день і ніч, і особливо вночі, оберігаючи свою худобу, та й самих себе.

Наступного ранку нашому провіднику стало дуже зле, рука і нога настільки розпухли від укусів вовка, що він не в змозі був їхати далі, і нам довелося взяти іншого. З цим новим провідником ми доїхали до Тулузи, де клімат теплий, місцевість красива і родюча і немає ні снігу, ні вовків.

Коли ми розповіли в Тулузі наші дорожні пригоди, нам сказали, що зустріч з вовками у великому лісі біля підніжжя гір, особливо в таку пору, коли земля покрита снігом, справа звична; але всі дивувалися нашому провіднику — як це він зважився повести нас такою дорогою у цю сувору пору року, і вважали дивом, що вовки не пошматували нас усіх. Наша розповідь про те, як ми билися з вовками, прикриваючи собою коней, викликала загальний осуд; всі говорили, що за таких умов було п'ятдесят шансів проти одного, що ми всі будемо розтерзані вовками, оскільки їх розлючує сам вид коней — їх ласої їжі. Звичайно, вони лякаються першого ж пострілу, але тут, будучи страшенно голодними й від того лютими, і ще бачачи перед собою так близько коней, вони забули про небезпеку; і якби ми не приборкали їх безперервним рушничним вогнем і під кінець вибухом пороху, багато говорило за те, що вони б нас розірвали на шматки; якби ми не позлазили з коней і стріляли, вовки не розлютилися б так, бо коли вони бачать на коні людину, вони не вважають її до такої міри своєю власністю, як у тих випадках, коли кінь сам. Крім того, нам говорили, що, якби ми кинули коней напризволяще, вовки накинулися б на них з такою жадібністю, що ми встигли б за цей час благополучно втекти, тим більше, що нас було багато і в усіх була вогнепальна зброя.

Сам я ніколи в житті не відчував такого страху: бачачи перед собою три сотні цих дияволів, що мчали на нас з ревом і розкритими пащами, готовими пожерти нас, я вже вважав себе безповоротно загиблим, бо сховатися було нікуди; та й того, що я натерпівся, з мене було досить: думаю, мені ніколи більше не доведеться перебиратися через гори; краще вже проїхати тисячу миль морем, навіть якби мене щотижня шарпали бурі.

Про свою подорож Францією я не можу розповісти нічого особливого, — нічого, крім того, про що вже розповідали інші мандрівники, і притому набагато цікавіше від мене. З Тулузи я приїхав до Парижа, потім, не зупиняючись там надовго, далі, в Кале, і благополучно висадився в Дуврі 14 січня, здійснивши свою подорож у найсуворішу й холодну пору року.

Тепер я наблизився до мети і скоро вступив у володіння всім своїм недавно придбаним багатством, бо за переказами, привезеними мною, мені сплатили тут без жодного зволікання.

Моєю головною керівницею і порадницею тут була добра бабуся, вдова капітана. Вона була страшенно вдячна мені за надіслані гроші і не шкодувала для мене ні праці, ні турботи; я ж їй у всьому довіряв і жодного разу не мав приводу розкаятися в цьому: від початку і до кінця ця добра й розсудлива жінка поводилася стосовно мене бездоганно.

Я вже став подумувати про те, чи не доручити мені їй свої товари й гроші, а самому податися назад у Лісабон і потім до Бразилії, але мене утримали релігійні міркування. Щодо католицизму у мене були сумніви ще під час моїх мандрів, особливо під час моєї самотності; а я знав, що мені годі й думати їхати в Бразилію, а тим більше поселитися там, якщо я не наважуся перейти в католицтво. Або, навпаки, якщо не поставлю собі завданням впасти жертвою своїх переконань, постраждати за віру й померти під тортурами інквізиції. А тому вирішив залишитися вдома і, якщо випаде можливість, продати свою плантацію.

Я написав про це в Лісабон своєму давньому другові, і той відповів мені, що це не важко влаштувати й на місці, але, якщо я дам йому дозвіл діяти від мого імені, то вважає більш вигідним запропонувати купівлю моєї частини маєтку двом купцям, що завідували нею тепер замість колишніх опікунів, — як мені відомо, людям дуже багатим, які живуть у Бразилії і, отже, які знають справжню ціну моєї плантації. Капітан не сумнівався, що вони охоче куплять мою частину і дадуть за неї на чотири-п'ять тисяч більше за будь-якого іншого покупця.

Я визнав його доведення цілком переконливими і доручив йому зробити цю пропозицію, а через вісім місяців корабель, що повернувся з Португалії, привіз мені листа, в якому мій давній друг повідомляв, що купці прийняли пропозицію і доручили своєму агентові в Лісабоні сплатити мені тридцять три тисячі золотих. Я, у свою чергу, підписав складений за формою запродажний запис, надісланий мені з Лісабона, і відправив його назад старому, а той прислав мені чеки на тридцять три тисячі. Крім цієї одноразово сплаченої суми, покупці зобов'язалися ще виплачувати капітанові по сто мойдорів щорічно, а після його смерті — по п'ятдесят мойдорів його синові (з доходів плантації).

Так завершився перший період мого життя, сповнений випадковостей і пригод, схожий на мозаїку, підібрану самим Провидінням з таким розмаїттям матеріалів, яке рідко зустрічається в цьому світі, — життя, що почалося нерозважливо й закінчувалося набагато щасливіше, ніж того дозволяла сподіватися якась з його частин.

Читач подумає, що, досягнувши такого благополуччя, я вже не піддаватиму себе грі випадку; так воно й було б насправді, якби обставини прийшли мені на допомогу, та я звик до мандрівного життя, у мене не було сім'ї, не було родичів і навіть, незважаючи на моє багатство, не було великих знайомств. А тому, хоч я і продав свій маєток у Бразилії, все ж ніяк не міг викинути з голови цієї країни, і дуже мене тягнуло знову мандрувати по світу, особливо побувати на своєму острівці і подивитися, чи живуть там ще бідні іспанці і як обходяться з ними залишені мною там негідники-матроси.

Мій справжній друг, вдова капітана, дуже мене відмовляла від цього й зуміла настільки вплинути на мене, що я майже сім років прожив безвиїзно в Англії. За цей час я взяв під свою опіку двох племінників, синів одного з моїх братів; у старшого були свої невеликі кошти; я виховав його, як дворянина, і у своїй духовній заповів йому певну суму, яка повинна була слугувати надбавкою до його власного капіталу. Іншого я готував у моряки; через п'ять років, переконавшись, що з нього вийшов розумний, сміливий і заповзятливий молодик, я спорядив для нього гарне судно й відправив у море; цей самий юнак згодом підштовхнув мене, вже старого, на подальші пригоди.

Тим часом, я до деякої міри обжився в Англії, а головне — одружився (досить вигідно й цілком вдало в усіх відношеннях), і від цього шлюбу у мене було троє дітей: двоє синів і дочка.

 

Примечания

1

Хвороба жаркого клімату, до якої схильні переважно уродженці більш холодних країн і, отже, європейці. Примітним є один із проявів цієї хвороби: хворому море видається зеленим полем, й іноді трапляється, що, бажаючи пройтися цим полем, людина стрибає у воду й гине.

(<< back)