Коли настав чудовий май,

Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм

Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,

І пташок щебетання,

Тоді я милій розказав

Мою журбу й кохання.

І рожу, й лілею, і сонце, й голубку

Я все те, здавалось, любив до загину.

Тепер не люблю їх, — одну маю любку,

Дівчину-рибчину, перлину єдину;

Вона-бо кохання первісточка гожа, —

І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.

Твоє обличчя любе, миле,

Колись мені щоночі снилось,

Тепер обличчя янголине

Бліде — від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить

Блідий на устоньках прекрасних,

І згасне те небесне світло,

Що сяє в оченьках тих ясних.

Обличчям до мого обличчя склонись,

Хай сльози поллються в нас спільно,

І серцем до серця мого притулись,

Хай пломінь єднається вільно.

Коли наші сльози джерелом буйним

В велике те вогнище зринуть, —

Я хочу востаннє тебе обійнять

І з жалю-кохання загинуть!

На небі нерухомо

Зірки ясні стоять

Літ тисячі і любо

Зглядаються, зорять.

Хороша в зірок мова,

Багата і ясна,

Та тільки невідома

Філологам вона!

Я ж тую мову знаю,

Мені вона своя,

Коханої обличчя —

Граматика моя!

Тебе, моя любко єдина,

На крилах пісень понесу

Над Ганг, — там розкішна країна,

Там знаю долину-красу.

В саду там при місячнім світлі

Чудовії рожі цвітуть;

Там лотосу квітки розквітли,

Сестрицю свою вони ждуть.

Сміються фіалочки гожі,

Глядять в небеса на зірки,

І тихо шепочуться рожі,

Запашнії кажуть казки.

Біжать, доступаючи злегка,

Газелі стрункі, сторожкі;

Шумлять і лунають здалека

Ті хвилі святої ріки.

Там сядемо, любко, з тобою

Де пальми красують ставні.

Нап’ємось кохання й спокою,

Присняться нам сни чарівні.