автордың кітабын онлайн тегін оқу Секрет радості
Тамара Альохіна
Секрет радості
Для кого написана ця книга?
Для дітей і батьків, для всієї родини. Кожна глава її містить в собі частинку секрету. Коли Ви прочитаєте книгу до кінця, він відкриється Вам цілком.
А допоможуть Вам у цьому книжковий ельф Букі Азбукін і комп'ютерний ельф Які Всезнайкін.
Переклад з російської мови В.І. Вороніної
Частина перша
Знайомство з Азбукіним
Кирилко з Лізою гралися в саду.
− Діти! — покликала мама, − йдіть сюди! Бабуся з дідусем від’їжджають.
− Чи на довго ви їдете? — запитав Кирилко.
− Днів десь на десять, − відповіла бабуся.
− А куди ви від’їжджаєте? — поцікавилася Ліза.
− У Стокгольм, − промовив дідусь.
− А, це туди, де музей Пеппі!?
− Їдемо на прем’єру нашого дитячого мюзиклу, − пояснили бабуся і дідусь.
− І нам хочеться!
− Обіцяємо, що влітку обов’язково візьмемо вас із собою.
− Значить, ми залишимося без бабусиних казок аж на цілих десять вечорів? — запитала Ліза.
− Ні в якому разі! Настав час познайомити вас із кимось. У вашій книжковій шафі живе хтось такий…
− Хто там живе? — поцікавився Кирилко.
− Букі! — гукнула бабуся, і з полички стрибнув потішний ельф. На ньому був старовинний фрак, метелик та окуляри в золоченій оправі.
− Ти хто?
− Букі Азбукін до ваших послуг! — відрекомендувався ельф і уклонився.
− Букі — мій давній приятель, − пояснила бабуся, − тепер у вас з’явився надійний і розумний друг! Він допоможе вам жити щодня цікаво і з користю.
− І ви свій час проведіть корисно і цікаво, − сказав Кирилко.
− Та не забудьте привезти нам подарунки! — додала Ліза.
− А що б вам хотілося?
− Мені новий капелюшок! — попрохала Ліза.
− А мені велику карту світу! — сказав Кирилко.
− Ну а ми будемо від вас чекати подарунків!
− А яких же? — здивувалися брат із сестрою.
− Ваші нові знання будуть для нас найкращими подарунками!
Цікаво і з користю
Дівчинка з мамою гуляли у Міському саду, спускаючись широкими сходами, милувалися першими весняними квітами.
− Тюльпани, нарциси, − промовляла дівчинка знайомі назви, − а ці виразні квіточки як називаються?
− Це фіалки.
− Ой, поглянь, мамо, який красивий метелик! Він нагадує квітку! — крикнула дівчинка.
− А, можливо, він не метелик, а літаюча квітка! — посміхнулася мама.
− Ти жартуєш? — здивувалася мала. — Це ж не казка, а природа!
− У природи багато дивного й казкового, треба лише приглянутися, прислухатися і тоді…
− Що тоді! — нетерпляче запитала дівчинка.
Але мама не встигла відповісти, бо в цю мить зустріла свою колишню знайому, і між ними зав’язалася жвава розмова, в якій щоразу нова фраза починалася зі слів:
− А пам’ятаєш?…
− А пригадуєш?…
Дівчинка слухала-слухала і їй стало скучно.
− Я ж нічого цього не пам’ятаю, з ким же мені поговорити?
− Бачиш, − показала мама, − на тій ялинці сидить білка — піди до неї!
− І що, з нею розмовляти?! — здивувалася дівчинка.
Мама у відповідь кивнула.
Дівчинка неохоче підійшла до ялинки і стала дивитися на білку. А та, в свою чергу, уважно спостерігала за дівчинкою.
− Ти хто?
− Я — Очка!
− А де ж Біл?
− Звідки я знаю, − відповіла білка, − Біл сам по собі.
− Біл — це хто?
− Біл — це мій друг, він Біл, а я — Очка. А ти хто?
− Я просто дівчинка.
− Ти не просто дівчинка, − повторила її Очка, − ти рудоволоса дівчинка з хвостиками.
− Ну і що?
− А те, що ми з тобою схожі, − зробила висновок Очка. — Я давно спостерігаю за тобою.
− Давай будемо друзями! — запропонувала дівчинка.
− Ми не можемо дружити, − заперечила білка.
− Це ж чому? — здивувалася дівчинка.
− Ну як же ми будемо з тобою дружити? Адже ти нічого не принесла з собою.
− А що я повинна була принести?
− Ти маєш не просто приходити в наш сад, а що-небудь приносити: горіхи, яблука, білки їх дуже смакують. Не ходи просто так, принось користь.
− Гаразд, − погодилася дівчинка, − я завтра так і зроблю!
− Тоді у тебе у саду з’явиться двоє друзів, Біл та Очка, − пообіцяла білка.
− А ми завжди беремо з собою горіхи, яблука та їжу для птахів, коли йдемо в Міський сад на прогулянку, − сказала Ліза, прослухавши казку.
− Це дуже добре, − промовив Букі.
− Ми не ходимо просто так, − підтвердив Кирилко, − ми приносимо користь. А нещодавно ми з татом змайстрували годівничку і почепили її на старій яблуні.
− А я намалювала на ній квіти і ще й горобчика, − похвасталася Ліза.
− І навіщось розфарбувала його, − спантеличено промовив Кирилко.
− Так краще!
− А ти як вважаєш, Букі? — запитав хлопчик.
− Як я думаю, − відповів Букі, − розповім вам завтра у цей же час.
Намальований горобець
− Давай-но, Кирилко, змайструємо годівничку, − сказав якось тато.
− Можна взяти пластикову пляшку, − запропонував хлопчик, − і вирізати в ній віконце. Зараз усі так роблять.
− Ні-ні, − заперечив тато, − від таких годівниць користь є, тільки краси ніякої. А ми з тобою змайструємо особливу годівничку!
− Яку? — запитав хлопчик.
− А ось яку, − тато показав малюнок.
− Це схоже на будиночок!
− Правильно, сама годівниця глибока, щоб їжа не випадала, а над нею дашок.
− Дах від дощу, − здогадався хлопчик.
− Від дощу та снігу, щоб за будь-якої погоди їжа лишалася сухою.
Від слів до справи.
Коли годівничка була готова, у майстерню зайшла Ліза і запропонувала:
− А давайте я розфарбую її.
− Це буде прекрасно! — зрадів тато.
Ліза взяла олівці і намалювала: з одного боку букет квітів, а з іншого — яскравого барвистого горобчика.
Коли все було готово, годівницю повісили в саду на старій яблуні. Насипали в неї їжу.
А на цій яблуні жили Сірий горобець та Сіра горобчиха.
− Поглянь, − сказав Горобець, − тепер у нас своя їдальня.
− Ой, як гарно. І як красиво! — згодилась Горобчиха, − І квіти, і горобчик!
− Таких горобців не буває! — сказав Сірий горобець.
− А може, й бувають, − заперечила його подруга.
− Не буває таких горобців!
− А може, буває!
− Не буває! — дуже голосно закричав Горобець. — Я старший і розумніший: я точно знаю!
− Гаразд, − згодилась Горобчиха, − не буває. Не варто тобі так перейматися, дорогий!
Слухав їх намальований горобець, слухав і прикро йому стало:
− Як же не буває, якщо я ось тут є! Я буваю, тобто я є!
Та оскільки живі горобці його не чули, він вирішив їм довести, що насправді існує. Дочекався ночі і, коли птахи заснули, усю їхню їжу розкидав.
Прокинулися вранці сірі горобці, глянули — а їжа на землі.
− Дивно, − промовили вони, − хто б це міг зробити, та й навіщо?
Наступного ранку знову все повторилося.
− Слід би вистежити цього розбійника, − сказав Сірий горобець.
− А давай прикинемося, що ми спимо, − запропонувала Горобчиха, − і будемо стежити.
− Так і зробимо!
Щойно стемніло, птахи зробили вигляд, нібито вони сплять, а самі стали спостерігати через гілочки. І бачать: намальований горобець поворухнувся, розправив крильця й злетів, зовсім як справжній. Покружляв над годівничкою, а потім усе зерно скинув на землю.
− Ах, ти ж розбійник! — закричав Сірий горобець. — Зараз я тебе провчу!
− А як же ти мене провчиш, якщо мене немає? — запитав Барвистий горобець. Він повернувся на своє місце і знову став намальованим.
− Навіщо він це робить? — не розумів Сірий горобець. — Навіщо шкодить нам?
− Ну, ти ж говорив «не буває таких горобців, не буває» — от він і образився. — пояснила Горобчиха.
− Гаразд, − буркнув Сірий горобець, − бачу, що бувають! Лише не второпаю: навіщо?
− А я знаю.
− Ну, так поясни чи що!
− Бачиш, із цього боку квіточки намальовані?
− Ну.
− Навіщо вони?
− Для краси!
− Отож і він так само, − пояснила Горобчиха, − і він теж — для краси!
− Гаразд, − сказав Горобець, − хай собі, аби лише нашу їжу не скидав!
− Отож-то, − сказав Барвистий горобець, − і нічого було задаватися: ми тільки сірі, ми найгоробчіші! Інші теж бувають!
− Ну, добре, добре, − сказав Кирилко, прослухавши казку. — А яка ж користь від краси?
− Від краси велика користь, − пояснила Ліза. — На неї приємно дивитися, і настрій поліпшується!
− Це правильно, − згодився Букі. — Проте є один секрет.
− Секрет? — здивувалися діти.
− Завтра я вам розповім про нього.
