Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
— Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, — зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. «Це лихо дочасне, не вiчне!» — думаю.
Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.
Вип'ємо, — каже, — по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!
Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
— Спасибi! Милостi вашої просимо! — вiтає його стара.
— Звiдки се ти взявся, Назаре? — питає Прокiп. — От наче з землi вийшов!
— Я звiдти, — каже, — звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
Дядько поворушивсь, — поглядає на дверi.
— А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, — не цурайся.
Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
Е, бачу, — каже пан, — тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скiльки хотя!
Панi аж верещить:
— У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його!
— Вiзьмiть його! — крикнув пан на людей. — Зв'яжiть йому руки!
Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене:
— Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю…
Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг би — крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.
— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
— А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога — догани тобi та муки!.. А боронити — несила… Важко, Усте!
А Прокiп йому:
— Пане, оддайте за мене дiвчину!
— Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.
— А панi? — каже Прокiп.
Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
— Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!
Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стискаючи мою руку.
— Любо! — сказав пан, — я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?
А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
— Що се таке?
Прокiп кланяється, просить.
— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, — нехай i вони щасливi будуть!
Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже пановi, — яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй менi людей.
— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрiвочка — рiдна тiточка.
— Пiймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Пiймають — пропав!
Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
— Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…
Та все пани, та все дуки… — заспiвав, як у дзвiн ударив.
- Басты
- ⭐️Проза
- Марко Вовчок
- Інститутка
- 📖Дәйексөздер