автордың кітабын онлайн тегін оқу  Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»

Вашингтон Ірвінг

У глибині однієї з тих просторих бухт, що ними порізаний східний берег Гудзона, там, де річка розливається вшир, — у давнину цю водну широчінь голландські мореплавці охрестили Таппан-Зеє,[1] причому тут вони завжди завбачливо прибирали частину вітрил і молилися св. Миколаєві про заступництво і покровительство, — розкинулося невеличке торгове селище або, радше, сільська пристань, іменована при нагоді Грінсбургом, хоча точна і загальновживана назва її — Таррітаун.[2] Розповідають, начебто таку назву дали їй за старих часів поважні жіночки тутешнього краю, відзначивши таким чином застарілу схильність своїх чоловіків забаритися у базарні дні в сільському трактирі. Хай там як, але я не закладюся за достовірність цього пояснення і наводжу його тут лише через те, що прагну саме достовірності. Неподалік села, за якихось дві-три милі, лежить невеличка долина, або, вірніше, виярок, оточений високими пагорбами — один з найбільш спокійних і мирних куточків у цілому світі. На його дні виблискує струмочок, він заколисує і навіває дрімоту; випадковий свист перепілки і «тук-тук» зеленого дятла — чи не єдині звуки, що порушують тут незмінну тишу.

 

Пригадую, як у дні юності саме тут, в гаю, що прикриває один із схилів балки, серед високих горіхових дерев я застрелив свою першу білку. Це сталося у післяполуденний час, коли природа дзвенить особливою тишею — мене і самого налякав гучний постріл моєї рушниці, що перервав урочисте безгоміння, і до того ж продовжений і повторений сердитим відлунням. Якщо колись на мене нахлине туга про притулок, де я міг би сховатися від світу з його суєтністю і мріяти решту мого неспокійного життя у тиші, то не знайти мені куточка більш благословенного, ніж ця невеличка долина.

 

Через безтурботність і тишу, а також деякі особливості характеру мешканців, до речі — нащадків перших голландських переселенців, цей відокремлений дол здавна іменується Сонною Лощиною, і тутешніх парубків усі навколо величають не інакше як «соннолощинськими». Здається, над цією землею витають якісь дрімотні чари, що схиляють вас долу, і якими насичене тут саме повітря. Хтось каже, що долину зачарував у перші дні поселення один високовчений німецький лікар, тоді як інші наполягають: начебто ще до відкриття цього краю майстром Гендриком Гудзоном тут влаштовував шабаші старий індіанський вождь, віщун і чаклун свого племені. Немає сумніву, однак, що це місце і донині продовжує перебувати під невідомим закляттям. Це закляття заворожило розум його мешканців, що безперервно живуть саме з цієї причини серед видінь. Вони шанують усілякі повір'я, схильні до екстатичних станів і мрій; перед ними нерідко постають незвичайні примари, вони чують якусь музику і голоси. Вся околиця рясніє місцевими переказами, «нечистими» місцями, темними забобонами; над лощиною частіше, ніж деінде, падають і палахкотять зірки і метеори; водиться тут, здається, і всіляка нічна нечисть з численним своїм мерзенним кодлом.

 

Головний дух з числа відвідувачів цього зачарованого куточка — він, схоже, і головнокомандувач усього сонму повітряних сил — такий собі Вершник без голови. Кажуть, начебто це тінь одного гессенського кавалериста,[3] якому у безіменній битві революційної війни гарматне ядро відірвало голову, і який час від часу, немов на крилах вітрів, проноситься серед нічного мороку перед місцевими жителями. Його бачать, втім, не лише в долині, а й часом на всіх навколишніх дорогах, особливо неподалік місцевої церкви. І справді, деякі з найбільш гідних довіри істориків цього краю — вони з усією можливою ретельністю зібрали і звірили плутані розповіді про примарного вершника — стверджують, що тіло кавалериста поховано всередині церковної огорожі, а дух його нишпорить ночами колишнім полем бою в пошуку відірваної голови, тож швидкість, з якою він, подібно до пориву нічного вихору, нерідко мчить уздовж Сонної лощини, зумовлена його запізненням і прагненням повернутися за огорожу до першого світла.

Ось такий, загалом, зміст забобонної легенди, що стала основою для низки дивних історій, поширених в цьому царстві тіней; що ж до примари, то біля всіх домашніх вогнищ цієї місцевості її звуть не інакше як Вершник без голови з Сонної лощини.

Примітно, що пристрасть до надприродного, яку я згадував перед цим, властива не тільки уродженцям долини, — вона у якийсь непримітний спосіб захоплює всякого, хто поживе в ній певний час. Хай би яким тверезим і розважливим був до переселення в цю дрімотну місцевість новоприбулий, можна не сумніватися, що невдовзі він теж підпаде під вплив чар, що витають у повітрі, і перетвориться на великого мрійника, схильного до марень і видінь.

Я згадую цей тихий і спокійний куточок зі щирим схваленням: у таких маленьких забутих голландських долинах, розкиданих по великому штату Нью-Йорк, ані населення, ані традиції, ані звичаї не зазнають жодних змін. Тож стрімкий потік переселень і прогресу, що безперервно змінює вигляд інших областей нашої неспокійної країни, залишається тут зовсім непоміченим. Такі долини подібні до крихітних затонів біля берегів бурхливих струмків; затонів, де можна бачити, як соломинка або повітряна бульбашка застигли собі мирно на якорі або повільно кружляють в іграшковій бухточці, і їх не зачіпає порив течії, що прокотився поряд. І хоча відтоді, як я походжав серед дрімотних тіней Сонної лощини, минуло чимало літ, я все ще запитую себе, чи не ростуть в її богоспасенному лоні ті самі дерева і ті самі сім'ї?

У цьому загубленому куточку, у віддалений період історії Штатів, інакше кажучи — років тридцять тому, жив досить шанований молодий чоловік на ім'я Ікабод Крейн,[4] який оселився, або, як він сам визначив, «затримався» у Сонній лощині з метою навчання місцевих дітлахів. Він походив із Коннектикуту — штату, який, забезпечуючи всю федерацію піонерами не тільки у звичному значенні цього слова, а й тими, що здатні виорати мозок, щорічно посилає за свої межі легіони колоністів і сільських вчителів, що викорчовують прикордонні ліси. Прізвище Крейн[5] досить добре пасувало його зовнішності. Це був високий, вкрай худий, вузькогрудий і вузькоплечий хлопець з величезними руками і такими самими ногами: кисті рук вилазили в нього з рукавів на цілу милю, ступні легко могли б зійти за лопати, та й уся його постать була на рідкість незграбною. У нього була крихітна, сплюснута на маківці голівка, величезні вуха, великі зелені, немов скляні, очі, довгий як у кулика ніс — геть тобі флюгер в образі півника, що красується на спиці і вказує напрямок вітру. Коли вітряної днини в одежі, що роздувається, як вітрило, він великими кроками спускався схилом пагорбу, його можна було сплутати з демоном голоду або опудалом, яке втекло з кукурудзяного поля і сходило на землю.

Його школа була низьким будинком з колод і складалася з єдиної великої світлиці; вікна її були або засклені, або заклеєні аркушами старих зошитів. Тоді, коли не було занять, школа охоронялася за допомогою прикрученого до дверної ручки вербового прута і кілків, що підпирали віконниці, тож злодія, який міг легко проникнути всередину, на виході чекали деякі перешкоди. Цілком можливо, що ідею цього хитромудрого пристосування підказав будівельникові школи Йосту ван Гуттену таємничиий пристрій для лову вугрів. Шкільний будинок був розташований в глухому, але мальовничому місці. Він примостився біля підніжжя порослого лісом пагорба; поблизу протікав струмок і росла страхітлива на вигляд береза. У спекотний літній день, коли, здається, засинає саме повітря, звідти доносився приглушений гул — учні Ікабода зубрили завдання, — це нагадувало дзижчання бджіл і переривалося час від часу владним окриком самого наставника (то був наказ або загроза), а при нагоді і моторошним свистом березових прутів, які підганяли якогось лобуряку, що забарився на посипаному трояндами шляху до знань. Слід зазначити, що наш педагог був людиною сумлінною і незмінно дотримувався дорогоцінного правила: «Хто шкодує різок, той псує дитину». Учні Ікабода Крейна, вже повірте мені, зіпсованими не були.

Проте я аж ніяк не вважаю, що він належав до кола тих жорстокосердих шкільних владик, які дістають задоволення в мордуванні своїх підданих; навпаки, він чинив правосуддя, вникаючи у суть, а не рубаючи з плеча; наприклад, він звільняв від покарання кволі дитячі зади і перекладав його на нижню частину тіл фізично дужих учнів. Він милував худого, нещасного хлопця, що тремтів за найменшого помаху лози, проте справедливість при цьому нітрохи не страждала: вона винагороджувалася подвійною порцією різок, які присуджувалися кремезному, впертому і докучливому шибенику, що під лозою хмурився, пнувся і ставав дедалі впертішим та похмурішим. Він називав це «виконати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного запевнення в тому, що «він пам'ятатиме і буде вдячний йому до кінця своїх днів».

Втім, після закінчення шкільних занять Ікабод ставав для старших хлопчаків другом і приятелем, ділив їхні забави та ігри, а в святкові дні проводжав додому малюків, особливо тих, кому випало щастя мати гарненьких сестер або матусь, які славилися своєю хазяйновитістю, і про яких було відомо, що полиці у них битком набиті усілякими ласощами. Йому і справді доводилося підтримувати добрі стосунки з учнями, адже дохід від школи був настільки незначний, що його ледь вистачило б на хліб насущний, а Ікабод мав чудовий апетит і, незважаючи на сухорлявість, вирізнявся не меншою, ніж анаконда,[6] здатністю збільшуватися в об'ємі. Отже, задля того, щоб підтримати себе, він харчувався і жив, відповідно до місцевого звичаю, у тих фермерів, чиї діти у нього навчалися. Проживши в якомусь будинку тиждень, він переселявся потім в інший, тягаючи за собою все своє надбання, що вміщувалося у паперову хустку, і обходив таким чином всю околицю.

Однак щоб це не лягло непомірним податком на гаманець його господарів-селян, схильних вважати витрати на утримання школи непосильним тягарем, а вчителя — ледарем і трутнем, він вдавався до різних прийомів, які мали б продемонструвати, що він тією ж мірою корисний, як і приємний. Принагідно він допомагав фермерам у господарстві: ходив з ними на сінокіс, лагодив огорожі, водив на водопій коней, приганяв корів з пасовища і пиляв дрова для зимового вогнища. Він забував у цій роботі про непогрішний авторитет і про абсолютну владу, яку мав у своїй маленькій державі — у себе в школі, і був уособленням люб'язності і чемності. Коли він пестив дітлахів, особливо молодших, він здобував прихильність в серцях матерів і, подібно до лютого лева, що у давні часи колисав ягня, годинами сидів з якимось малюком на коліні, розмірено гойдаючи ногою ще і колиску.

За всіх своїх інших обов'язків він був також регентом і клав у кишеню чимало блискучих срібних шилінгів, навчаючи місцеву молодь співу псалмів. Сповнений гордості і пихи, у недільні дні він займав своє місце на хорах церкви, попереду групи добірних співаків; стоячи тут, він вважав в глибині душі, що пальма першості, безперечно, належить йому, а не священику. Його громовий голос заглушав голоси всіх, хто молився, і досі в цій церкві можна почути якісь дивні рулади і завивання. Та хіба лише в церкві! Їх можна почути навіть за півмилі звідси, по той бік ставка з млином; стверджують, ніби вони є прямими нащадками тих самих рулад і тих завивань, які колись видавав Ікабод. Так, за допомогою маленьких хитрощів і вивертів, або, як то кажуть, «всіма правдами і неправдами», наш вельмишановний педагог заробляв, слід сказати, непогано; тож усім, хто не має ані найменшого уявлення про зусилля, яких потребує інтелектуальна праця, здавалося, що доля послала йому надзвичайно легке й безтурботне життя.

Сільський вчитель — зазвичай особа, яка має певну шану і вагу серед жіночої половини села; на нього дивляться, відверто сказати, як на білоручку, як на людину якоюсь мірою близьку до панів, незрівнянно більш освічену і тонку в поводженні, ніж неотесані сільські хлопці, як на людину, яка поступається вченістю хіба що священику. Відтак його прихід до будинку здатен здійняти сполох за чайним столом у фермера — доводилося ставити на стіл понадштатну страву у вигляді тістечка, ласощів або при нагоді навіть срібний парадний чайник. Саме з цієї причини нашому вченому чоловікові надзвичайно таланило також на усмішки місцевих дівчат. А яка картина відкрилася б для нашого ока, якби нам вдалося побачити його у перервах між недільними службами, коли він виблискував розумом у дівочому товаристві на церковному подвір'ї! Він зривав для дівчат грона дикого винограду, що обвивав стовбури навколишніх дерев, читав усі без винятку могильні епітафії, коли прогулювався, оточений їхньою зграйкою, уздовж берега впритул до кладовища млинового ставка, в той час як боязкі сільські телепні ніяково плелися позаду та ладні були луснути з досади і заздрили його спритності й розкутості.

Завдяки кочовому способу життя він до того ж являв собою своєрідну «ходячу газету», бо переносив з хати до хати повні короби місцевих пліток, а отже його завжди зустрічали з неприхованим задоволенням. Окрім цього, жінки поважали в ньому людину неймовірної ерудиції, оскільки він прочитав від А до Я кілька книжок і знав напам'ять «Історію чаклунства в Новій Англії» Коттона Мезера, в непогрішність якої, слід зазначити, вірив усією душею.

Загалом, він був химерним поєднанням лукавства і простодушності. Його пристрасть до надприродного і здатність перетравлювати взаємовиключні речі були воістину вражаючими, причому обидві названі властивості зміцнювалися в ньому у міру тривалості перебування в цій зачарованої місцевості. Для його ненажерливої глотки не існувало ані надто грубої, ані занадто безгл