Тетяна Тіховська

Чому дзвенять цикади

Спокусившись обіцянками царської Росії, на Миколаївщину з Німеччини переїхала родина лютеран. Разом з іншими емігрантами переселенці заклали колонію Карлсруе, що перетворилася на заможне село. З собою родина привезла коштовну реліквію — вівтарний хрест, за яким згодом полюватиме поплічник фашистів. З початком Першої світової війни прикордонні землі було вирішено зачистити від етнічних німців, а їхнє майно продати за безцінь. Від колишньої пишноти Карлсруе не залишилося й сліду. А після Другої світової німців в колонії майже не лишилося. З численної колись родини дивом вижив один єдиний нащадок. Дивом чи його врятувала замурована в бурштині цикада?

Пролог

«І надала ж мені нечиста сила зійти на зупинку раніше! Ото біда! Не розпитав як слід. Хотілося дотриматися ролі іноземного туриста — не переходити з румунської на українську. Чимчикуй тепер аж десять кілометрів! Хто ж думав, що тут зупинки напхано так рясно? Це виявилась якась Улянівка. А мені ж треба Степове…».

Трасою «Миколаїв — Степове» йшов досить ще моложавий чоловік, вдягнений явно не з сільмагу. Гарно пошитий костюм, з під якого виглядав комірець відпрасованої сорочки; добротне взуття, шкіряна валіза… Єдине, що псувало досить сприятливе враження, був вираз обличчя: злий, жорсткий, зневажливий. Чоловік не встиг видалити зневагу з фізіономії навіть тоді, як його запропонував підвезти якийсь дядечко на старенькому «Запорожці». Той, отримавши на свою пропозицію «підкинути по дорозі» лише важкий ворожий погляд, грюкнув розхитаними дверцятами та відказав: «Ну, як знаєш…». Пішохід на мить пожалкував, а потім сплюнув на асфальт і подумки вилаявся: «Та їдь, хай тобі грець! Дуже вже в твоїй автівці смердить гноєм!» — і залишився сам-один.

Попереду була пряма дорога в оточені струнких тополь, що десь там, на обрії, згідно із законом перспективи, сходилися в єдину крапку. Більше його ніхто не наздогнав — ані пішки, ані автівкою. А от перестріти — перестріли. Перестріли — і нагнали холоду. Спочатку вдалині на рівному тлі досить темного асфальту з’явилась руда цятка, що росла, росла і перетворилася на собаку. Він стояв край дороги, дивився на пішохода, що наближався, і помахував хвостом. Пішохід, що підкорився на необхідність крокувати трасою аж до села наодинці, небезпеку відчув не одразу. А собака спочатку неголосно, наче приміряючись, гавкнув. І відразу, як за сигналом, до незнайомця набігло десь із дюжину приблудних псів та, оточивши його півколом, заходились несамовитим гавкотом. Пішохід лайнувся, озирнувся кругом себе, та на поміч очікувати не доводилося. Тоді він повільно-повільно опустив на землю валізку, розстебнув її та, не відводячи погляду від найбільшого собаки, почав навпомацки порсатися всередині. Білизна, електробритва, банківські пачки грошей — все не те! Врешті намацав черевики, що пасували за кольором до іншого костюму. Оце підійде! Він узяв один черевик і щосили жбурнув у ватажка зграї.

Бродячих собак важко назвати сміливцями. Вони хоробрі тільки зі слабкішими від себе. А що людина може завдати їм неабиякого лиха — це вже вони знали. Тож ватажок заскавчав від болю й образи та підтюпцем побіг звідсіля. За ним потягнулися і його поплічники.

Пішохід просичав крізь зуби: «Варвари, дикуни! Самі здичавіли й тварини разом із ними! Залагоджу свої справи — і ані ногою сюди, в це багно!». Так, не припиняючи подумки лаятися, він таки добувся до села.

На зупинці автобусу, до якої він мав би доїхати, незнайомець зупинився, викурив цигарку «Монте-Карло», розім’яв м’язи обличчя, аби природно всміхатися за необхідності, і неквапно пішов селом.

Ось і той самий будинок. Хтось живе. Двір затишний, доглянутий. Незнайомець постояв якийсь час у тіні старої акації, спаливши не одну цигарку. Все. Він бачив те, що хотів.

Тепер його некваплива хода була до продмагу. До того саме прибула вантажівка з товаром. Один з вантажників одразу привернув його увагу: досить молодий, вродливий, але погляд мав лукавий, нахабний і хтивий. А що день видався спекотний, то на відкритому плечі вантажника незнайомець розгледів наколоту голівку дівчини. Це означає, що злочинець стрів сімнадцятиріччя у виправно-виховній колонії. Звісно ж, у них тут сам чорт не розбере, кого пхають у ті табори. Та все ж краще судимий, аніж ні. Чогось за колючим дротом таки навчився.

Трохи згодом незнайомець вже сидів поряд з вантажником за селом в холодочку кущиків (дерев в селі було не дуже), старанно підливав горілочки в не надто чистий «гранчак» вантажника, з погано прихованою гидливістю давився бутербродом з традиційною «лікарською» ковбасою та якомога переконливіше нашіптував на вухо вже добряче піддатому товаришеві по чарці:

— То як, згода? Ризику ж ніякого, а тільки самісінький зиск…

— Та вона ж пихата, манірна. Нахапалась кривлянь у місті, як Бровко бліх. Ще й пісна, як морська галета.

— А ти горілочки побільше, побільше. На горілочку отримаєш окремо. А оце тобі так, завдаток. Задля почину. А як все владнаєш…

І чималенький стос радянських «червонців» перекочував з валізки незнайомця в кишеню забрьоханих штанів вантажника. На тому ударили по руках.

Книга перша. Край обіцяний

1809–1915

1

За вікном потроху сутеніло. А оскільки єдиний присутній старий свічки не запалював, все в кімнаті поступово набирало оманливого синюватого вигляду: і стіл, що правив за вівтар, і два простих стільці, і темного дерева розп’яття, що висіло над ліжком.

На ліжку під ковдрою дрімав сивий як голуб старий. Поверх ковдри лежало розкрите десь посередині старезне Євангеліє, що його старий притримував сухою, вкритою розгалуженим мереживом набухлих вен рукою.

Стиха рипнули двері, впустивши прибулого. На вапняній стіні відбилася неприродно довга тінь.

Прибулий стиха підійшов до старого, пильно придивляючись до його обличчя. Старий відчув присутність стороннього і відкрив очі. На обличчі промайнула радість.

— Це ти, Франце! А я вже побоювався не побачити тебе до розлуки!

Прибулий виявився молодим чоловіком.

— Таке надумали, панотче! Щоб ото я не попрощався з Вами!

— Важко мені з тобою розлучатися. І як це ти з родиною в таку далечінь зібрався, в цю незбагнену Росію?

— Не крайте мені серця. Я теж волів би не розлучатися з Вами. Ви ж мені, сироті, як батько. Мені не легко було наважитися, та ще й з родиною, з вагітною дружиною.

– І не боязко?

— Ви ж самі вчили мене уповати на Бога, панотче!

Розмова обіцяла бути поважною. Тож старий насилу підвівся і сів на ліжку.

— Авжеж, вчив, — відповів він співбесіднику після довгенької паузи. — Але навіть вірянин не може все своє уповання покласти цілком і повністю на Бога. Чим більш благочестива і релігійна людина, тим більше вона покладається на свої власні сили, синку. І тим далі вона від Бога. Це замкнене коло. В цьому трагедія людського гріха: навіть якщо людині завдяки її власним зусиллям стає краще, вона все одно віддаляється від Бога. І ця трагедія неминуча, тому що людина так влаштована.

Старий зайшовся задушливим кашлем, що аж скрутив його навпіл. Знадобилося кілька хвилин аби він віддихався. Помовчав. Тишу порушувало тільки важке дихання хворого. Потому старий поновив розмову:

— Все навколо вчить нас, що, якщо ми хочемо чогось досягти, до цього потрібно докласти зусиль, потрібно щось змінити в собі. В лютеранському вченні це називається Законом. — Промова старого ставала все більш емоційною й екзальтованою. Це вже була не хвора стара людина, а пророк, за яким ладен йти будь-хто, не замислюючись. — Виконуючи Закон зовні, людина може виглядати дуже праведною, але через те, що ця праведність досягається коштом зусиль самої людини, вона відводить його від Бога. І тому така праведність — це породження гріха. То чом же ти не покладаєш надію на Нього, а намагаєшся сам змінити свою долю? Та ще й в цій варварській країні?

— Лютеранам тут, серед католиків, стає не дуже спокійно, панотче.

То таки було правдою. Європу того часу шматували релігійні чвари, коріння котрого йшли вглиб століть. В далекому 1648 році Вестфальський мир[1] поклав край тридцятилітній війні, але він закріпив за кожною місцевістю, ба навіть населеним пунктом свій релігійний статус. Протестанти, які опинилися на католицькій території, відчували себе вкрай незатишно. Тому саме протестанти різних напрямків становили абсолютну більшість серед переселенців до Росії. І саме свобода віросповідання стала останньою краплею на вагах рішучості багатьох німецьких сімей на користь ризикованої подорожі «на край землі». Це радше була релігійна, а не економічна еміграція.

Франц між тим неголосно продовжував:

— З наших вже дехто поїхав. Добутися було важко, але, як доїхали, то вже були дуже задоволені. Це ж власне й не Росія, а її південний закрайок. Тепло, море поряд, землі родючі. Ще й пільги, і грошова допомога, харчування у дорозі, розселення коштом уряду. Та ми ж не в неволю подаємося! Як не задасться, можемо покинути російську імперію в будь-який момент!

— Хтів би вірити. А ти… Ти згоден жити серед іновірців?

— Бог є скрізь. А їхній імператор не дарма ж обіцяв, що все буде за законом бабці його, Катерини Великої. А мати імператора — та й взагалі наша, Вюртемберзька. То напевно ж розуміє нас. Тому й вірян будь-якої конфесії ніхто не переслідуватиме. Та й лютеранську церкву, мабуть, згодом спорудять.

— Церква — то не головне. Нам, лютеранам, взагалі-то не обов’язково відвідувати храм. І проповідником може бути звичайний парафіянин.

Старий підвівся з ліжка, не випускаючи з рук Євангелія. Підійшов до столу, взяв суцільно золотий вівтарний хрест.

— Ось, візьми із собою. Ще від давніх-давен зберігся. Де б ти не був, звертай свій погляд на хрест і не забувай Євангелія. Заповіді Святого Євангелія є опорою для освіти серця і його розуміння.

Старий повернувся до ліжка. Схоже було, що навіть ці кілька кроків далися йому вкрай важко. Він знову ліг, примруживши очі.

— От, здається, й все. Тепер замість мене житимуть молодші Ульмани — ті, що прийняли моє ім’я. Твої діти, онуки. А мій шлях на цьому світі добігає кінця.

Молодик впав навколішки перед ліжком, занурився обличчям в ковдру й розридався.

— Не кажіть так, панотче! Ви святий! Ви житимете вічно! А я… Я писатиму з дороги! Обов’язково писатиму!

— Добре, добре. Не треба сліз. Йди-но вже — мабуть, справ маєш перед від’їздом забагато. А я відпочину трохи.

Старий міцно заплющив очі. Притих.

Молодик дуже неохоче підвівся і не один раз озирнувся, доки врешті решт покинув кімнату.

Він ще не встиг через невеличку каплицю добутися вулиці, як старий пустився духу.

2

Стало зрозуміло, що найближчої поштової станції не добутися: перейми йшли одна за одною.

На підводі, крім породіллі, розмістилися її мати, шестирічний син і сякий-такий домашній скарб. Батько і чоловік йшли поруч, аби трохи полегшити ходу втомленої шкапи. До луки підводи була припнута руда корова.

Члени цієї невеличкої сім’ї, як і інші переселенці, більшу частину дороги йшли пішки, жаліючи коней, що ледве везли перевантаженого воза.

Мати озвалася до свого чоловіка:

— Нам ще довго до станції? — дуже вже їй не хотілося втрачати час. — Ми й так вже добряче відстали від основної партії переселенців. Раптом офіцер лаятиметься, що ми не дотримуємося інструкції[2]?

— Не встигнемо. Однаково не встигнемо, — лаконічно відповів їй старий.

Перечекавши черговий, особливо затяжний стогін дочки, жінка рішуче сказала:

— Все, зупиняймось. Маля вже хоче назовні.

Підвода зупинилася. А молодик, що задумливо шов поруч, цього навіть не помітив і чимчикував далі.

— Франце! — різко озвалася до зятя жінка. — Припини журитися за минулим, бо майбутнє проґавиш! Вже ось-ось вдруге станеш батьком!

Франц зупинився і почав отетеріло озиратися, наче не розумів, де він і чому. Теща трохи пом’якшила промову:

— Досить вже, синку! Й сама розумію, хто для тебе був настоятель — і мати, і батько, і увесь білий світ. Та ти ж не сам-один! Годі вже! Ну ж бо з батьком багаття розпалювати — гаряча вода знадобиться для пологів.

Чоловіки взяли сокири й занурилися в підлісок за дровами. За ними подався й хлопчик.

— Вольдемаре, це ти куди налаштувався? — породілля, як їй не було млосно, вгледіла сина.

— Мамцю, я трохи прогуляюся! — озвався маленький шибайголова.

— Далеко не заходь! Аби почув, як гукатиму!

Відповіді молодичка не почула, бо її вкотре скрутили перейми, і вона безсило відкинулася на ряднину.

Мати підійшла, втерла донці спітніле чоло:

— Тримайся! Тримайся, дитинко! Все буде добре. Ми, жінки, і не таке витримуємо. Трохи воно невчасно — та вже як Бог дає!

Чоловіки розташувалися трохи далі, аби не заважати жінкам.

З гущавини вибіг Вольдемар і побіг до жінок.

— Мамо, мамо! Дивись-но, кого я впіймав! — радісно волав хлопчик, тримаючи в руках ґавеня. Воно зарано вистрибнуло з гнізда і ще не вміло літати.

Мати, у якої перейми вже йшли одна по одній, однак не хотіла гримати на сина, тож прихильно сказала:

— А біжи-но покажи татові!

— Ви, там! — суворо гукнула чоловікам старенька. — Розважте Вольдемара, аби не плутався під ногами! Не заважав нам!

Звісно ж, аби не заважав. Не заважав пологам. Не заважав приходу дитині, що з появою на світ не знає, куди вона потрапить: в паділ радості чи смутку.

А трохи згодом родина знову долала неблизький шлях, намагаючись наздогнати партію переселенців.

На підводі їхали породілля, її мати та Вольдемар. І кожен притискав до грудей свій скарб. Стара — вузлик з грошима і коштовностями, молода — новонароджену дівчинку, а Вольдемар — пташеня.

— Що, так і не тікає? — слабким голосом озвалася до хлопця мати.

— Ні. Я його нагодував кониками, і тепер воно заснуло.

– І що ти далі з ним робитимеш? Навіщо воно тобі?

— А навіщо тобі оте верескливе немовля?

У своєму дитячому егоїзмі Вольдемар трохи перебрав куті меду: дівчинка майже весь час сп

...