Тетяна Тіховська

АНТХІЛ

Науковці винайшли метод дезактивації уражених радіацією місць. Уряд ухвалює рішення відновити Чорнобильську атомну станцію та заселити зону навколо неї. Аби уникнути впливу мутацій, всіх тварин навколо Чорнобиля було знищено. Комплексна команда відвідує зону відчуження. На її території ті, що прибули, побачили величезні мурашники. Хтось запропонував назвати нове місто Антхіл, Мурашник. Назва прижилася, а на колись занедбаній місцині виросло надсучасне місто. Заселили його здебільше молоді пари, серед яких молоде подружжя Гектор і Мар’яна, що вже очікують на первістка. Запуск станції планують на 26 квітня 2086 року, на соту річницю чорнобильської аварії. Але на цю ж дату має плани й інша спільнота, про яку людство майже нічого не знає.

Частина перша

1

Все почалося в Оселі.[1] З того невдалого полювання. Тобто, то вони так думають, що почалось саме там. Це наче піщинка думає, що все почалося з бурі в її рідній пустелі. А насправді все почалося ще задовго до того, як гірські потоки котили вниз величезні кам’яні брили, які то нагрівалися, то вихолоджувалися.

Може, для піщинки початком слід вважати утворення магми в самому серці Землі? Вихлюпнулась назовні й загусла. Перетворилася на гірську породу. На каміння. Вітри поступово призводили його до руйнування, перетворюючи спочатку на уламки, а потім подрібнюючи і їх. День за днем, від року до року. Сотні років. Мільйони років. У Природи досхочу часу. Тому вона й не дуже-то його вираховує. То ж якщо поспитати її, скільки мільйонів років тому виник пісок, вона скаже байдуже: та щось із кілька десятків. І то як рахувати.

А, може, на місті пустелі було морське дно. І ті гірські уламки перечавлював вже не вітер, а прибій. Довго так, неквапно. А потім море чомусь відступило. Залишилася величезна купа піску. І, врешті-решт, окремій піщинці невтямки, як утворилася її рідна пустеля.

Так про що це Я? Про них же, про людей. Для кожного власний Всесвіт починався з усвідомлення себе в малесенькому віконці історії.

А насправді історія почалася, як кілька клітин білку скупчилися разом. А може, й раніше. Ще коли Сонце й планети сформувалися із завихореної хмари космічного газу й пилу. А може, ще раніше, коли… Господи, якого тільки мотлоху не знайдеться в моїй пам’яті?

А, до речі, як би Я сказав про самого себе: все почалося? Сто мільйонів років тому? Двісті? Та ні, лишень чотири роки. Невже тільки чотири?! А мені здається, що ціла вічність. Упереджено міркую, зі своєї дзвіниці. Ще й з них глузую. Правду люди кажуть: чуже під лісом бачить, а свого й під носом не добачає.

Дідько! Що це Я? Завше так, як згадую ту історію, стаю схожим на них. Такий же багатослівний. Дідько, дідько! Навіть лаюсь, як вони. І було б кого копіювати? Вони ж інваліди! Інваліди, що мільйони років еволюції розвивали непотрібний орган — занадто важкий вразливий мозок! Безпорадні інваліди, що не можуть обійтись без милиць і підпори!

Вони пересуваються на громіздких небезпечних апаратах; живуть в оселях, які їм завеликі та які вони взимку мають нагрівати, а влітку охолоджувати; спілкуються за допомогою електронних пристроїв. Їдять непоживну їжу, що вже для них прожували штучні щелепи. І пхають її в себе, пхають. Вже зайва вага майже в кожного. А вони все одно пхають. Бо ніякого ж клопоту! Тільки ковтай!

Через те вони втрачають зуби, кістки, нігті; здатність ходити, здатність думати, здатність… Здатність відновлювати поголів’я. І навіть саме бажання. Бажання, що у них називають коханням. Почуття, що вони його кілька тисячоліть вважали виключно своїм привілеєм. Навіть воно чим далі тим більше згасає.

Що б вони знали про кохання?! Не про жагу, не про інстинкт, не про потребу. Не про маленькі зручності задля комфорту і через лінощі. Про кохання, коли між тобою й коханою безодня розміром з галактику! А Я ще мрію ту галактику перетнути, аби бодай ще раз побачити її! Стоп! А чи можу Я мріяти? Не можу, але мрію! А вони б так змогли? І вони ще пишаються своєї неперевершеністю!

От щодо чого вони геніальні — це до винаходів для вбивства. В цьому вони найдосконаліші! Спромоглися понавигадувати зброї, особливо масового знищення. То вони з дурної голови. Чи не розуміють, що власним же життям важать?! Власним і життям своїх дітей? Вважають, що їх лиха доля оббіжить?

Ох, аби вони мене послухали, Я б їм понаводив прикладів! Волосся б стало дибки! Чи то вони навмисне сунуться до тотального самознищення? Бо однаково колись той смертоносний запас, що його накопичували сотні років, через чиюсь похибку, недбалість або ж божевілля увесь вибухне. То як все людство загине, так йому й треба!

Та мені що з того? Що? Чом ця думка так мені муляє? Чом Я весь час сиджу на краю Зони й намагаюсь подумки подолати величезну відстань і побачити її — ту єдину з людства, до якої мені не байдуже?! Чом вона приходить до мене уві сні?

А, до речі, чи здатен Я бачити сни чи то вже сам собі надумую? Не можу, але ж бачу! І кожного разу, як Я виринаю з того сну і розумію, що вона далеко, що то тільки сон, від безсилля ладен волати на весь світ, ногами тупотіти, зубами скреготати! Тільки… де в мене зуби? І які в мене ноги?

Мої ж бо, мої, як люди пішли, почали чим швидше відбудовувати наш дім, а Я не можу! Не можу, бо мушу зрозуміти.

Мушу зрозуміти, чому вона мені так подобалась? Що саме поєднувало її з нами? І чи поєднувало, чи то мені так здається? Не можу зрозуміти. А туга пожирає серце. Через те воно болить і болить. Болить без упину, безперестанно. Вдень і вночі. А де, власне, в мене серце? Чи є воно взагалі? Немає, але ж болить! Чи то Я знов їх копіюю? Дідько!

Мушу бодай раз побалакати з нею; розповісти, хто її врятував; пояснити, через що саме. Тільки як побалакати, де в мене язик? Без язика вони ж не спілкуються. Чи ж не ліпше телепатувати один одному? Та хіба ж вони зможуть? Хоча та, єдине, може, й змогла б.

Мушу, кінець кінцем, перед нею вибачитися. А, власне, чому мені вибачатися? За що? За їхні ж похибки? За їхні бездушні вбивства? Чому маю вибачатися Я, а не вони?

Дідько, дідько, дідько! Знову Я лаюсь. Як вони.

Завше так.

2

Від пострілу ворони зірвалися з дерев і оглушливо закрукали. Багацько їх здійнялось, ціла хмара. На якусь мить крила затулили чи не все небо. Не відомо, чи насправді вони злякалися, чи сумлінно виконували роль глашатаїв будь-яких новин у лісі.

— От пекельне кодоло! — вилаявся один молодий мисливець і направив в зграю дуло рушниці.

— Гекторе, облиш, не здіймай зайвого ґвалту, — зупинив його супутник, теж молодий, але більш розважливий. — Розумію, тобі кортить випробувати новеньку рушницю. Та ти по кого приїхав? По козулю? Ото й стій тихенько, очікуй, коли загоничі виженуть тварин. Можливо, якась кізочка після пострілу відстрибнула та завмерла, аби визначити, що воно було. А потім як помчить щодуху! Вибігти може будь-якої миті. То ти пильно дивись, аби не проґавити.

Потроху-потроху птахи заспокоїлися та знов посідали на свої спостережні пости ген високо на деревах.

А внизу, під покровами дерев терпляче очікували на здобич кілька мисливців.

Було 29 грудня, закінчувався сезон колективного полювання на ратичних лісових тварин. Тож кілька мисливців вирішили проводити старий рік як справжні чоловіки, зі зброєю в руках. Домовились, що як хтось вполює дичину, то забере собі тільки голову, а решту приготують для всіх. І тут таки, в лісовій хижці єгеря, проведуть старий рік. Чи не мрія для будь-якого чоловіка? Незабутнє святкування!

Серед гурту мисливців були два друга — Гектор і Богдан. Обидва кияни. Обидва мешкали в одному багатоповерховому будинку. Обидва разом вчилися в школі. І навіть народилися в один рік і в один день. Буває й таке. Як були молодші, ревниво мірялися, хто вищий. Та згодом Гектор обігнав Богдана зростом, а Богдан друга — м’язами. Гектор ріс сором’язливим, Богдан — задиркуватим. Гектору з усіх уроків подобалася математика, Богдану — фізкультура. Пізніше Гектор поступив вчитися на фахівця з атомної енергетики, а Богдан — з пожежної безпеки.

Коли у Гектора з’явилася така собі Лєра, Богдан не сприйняв її всерйоз. Навіть трохи глузував, мовляв, вона собі наростила зуби, аби встромитися ними у таких лантухів, як Гектор.

Лєра працювала стоматологом і дійсно мала трохи величенькі, рівненькі, як зернятка кукурудзи, білі-білісінькі зуби. Чи справжні, чи штучно вирощені — хто ж розповість?

Це у Гектора була перша дівчина. І він, очманілий від незвичних почуттів, досить швидко вирішив одружитися. Богдан намагався відмовити друга, мовляв, погуляй ще, не поспішай. Може, кращу стрінеш.

Та марна справа — відмовляти молодих від шлюбу. І мати Гектора наречену вподобала, вже онуками марила. Тож невдовзі думали й весілля відгуляти.

Богдан був мисливцем зі стажем. Кілька разів поспіль він щороку приїздив саме сюди, в малесенький хутір біля Оселі, що на Яворівщині. Йому тут подобалося все: і усталений гурт мисливців, і природа, і місцевий єгер. Як його ім’я, той, мабуть, і сам забув. Всі звали його просто Дід. Маленький, зморщений, жилавий. Мовчазний, але приязний.

Саме Богдан заохотив до полювання Гектора. Звісно, поки той виправив всі документи, поки походив в учнях, деякий час минув. Аж тоді батько, як був на заробітках в Італії, привіз йому розкішну рушницю. Тож на цей раз Гектор був вже не загоничем, а мав номер, тобто стояв на своєму місті та очікував на тварину.

Богдан насилу умовив друга поїхати на полювання саме напередодні Нового року. І цим заробив собі в особі Лєри запеклого ворога. Тільки він не дуже тим переймався. На відміну від Гектора. Зараз, коли інші чоловіки мали у головах тільки задоволення від полювання та очікуваного після нього святкування, Гектор час від часу повертався думками до досить прохолодного прощання з дівчиною. І це неабияк заважало насолоджуватися саме полюванням. В мріях він бачив, як повернеться до Лєри. З трофеєм, ясна річ. Привезе голову розкішної козулі, покладе її до ніг коханої…

— Стріляй, стріляй же, йолопе! Просто на тебе біжить! — почув Гектор відчайдушну лайку та просто перед собою побачив самочку козулі з охайними ріжками. Козуля прийшла до тями значно швидше за хлопця і, скочивши відразу метрів десь на сім, минула шеренгу мисливців і побігла в ліс.

Гектор розгублено обернувся, побачив лише біленьку латку з куцим хвостиком, що швидко віддалялася, і мимоволі пробіг кілька кроків навздогін.

Раптом черевик зачепився за припорошений снігом корч, і Гектор впав на сніг. Хлопець спробував підвестись, але через те гомілка вивернулася в один бік, а стопа в іншій. Ногу пронизав кусючий біль. І в ту мить, коли Гектор втрачав свідомість, десь збоку пролунав постріл.

Отямився він від ляпасів по щоках. Підняв повіки — біля нього навколішки сидів Дід.

— Очуняв? — запитав співчутливо. — Нарешті. Дуже боляче?

Гекторові соромно було зізнатися, що нога просто болем болить. Він спробував трохи підвестися аби сісти, та біль видушив з його грудей затяжний стогін.

— Спокійно, хлопче, спокійно! — застережливо проказав Дід. — От рухатися як раз тобі не треба. Зараз я на ногу шину накладу, аби гомілку зафіксувати. Скоро приїде мій помічник, відвезе до мисливської хатинки. А я тут зберу решту гурту й наздожену вас.

Мова у Діда була повільна, заспокійлива. Рухи впевнені, вправні. Він налаштував на ногу шину й тепер неквапно вирізав з гілки костур.

— А козулю таки вполювали, — за хвильку промовив Дід. — Не ту. Та, що вбігла, самиця була. А слідом за нею біг самець. Його й поцілили. Богдан поцілив. Тож без дичини ви на Новий рік не залишитесь.

Гекторові злегка штрикнуло самолюбство. Краще б всі зазнали невдачі, не так дошкульно власним амбіціям. І трохи муляла думка, як його тепер стріне наречена.

Почулося муркотіння двигуна, неподалік зупинився всюдихід на гусеничному ходу. З нього прожогом вискочила постать в трохи завеликих напіввійськових обладунках, які зазвичай носять єгері.

Гектор вирішив, що це юнак. Він не усвідомив свою помилку навіть коли до нього схилилося безвусе обличчя в старенькій шапці-вушанці. «Геть молодесенький», — тільки й встиг подумати Гектор, бо наступної миті пролунало:

— Мар’янко, доцю, зараз ми цього героя посадимо в салон. Відвези його до нас додому. Впораєшся?

— Чом ні? — відповіла дівчина, трохи помовчавши. Голос мала низький, грудний. Приємний.

— От і добре.

Удвох Дід і Мар’яна підвели Гектора, посадили в салон на заднє сидіння, обережно поклали ногу найзручніше.

Дівчина сіла за кермо, скинула на сидіння завелику ушанку, клацнула ключем запалення. Всюдихід рвонув з місця.

Гектор бачив дівчину лише зі спини. Густе чорне волосся абияк було зібране на потилиці. Вуха мала маленькі, загострені. Вони щільно тулилися до голови.

Аби порушити мовчання, Гектор сказав у спину дівчині:

— Мене звати Гектор.

Мар’яна мовчки кивнула головою. Не дуже говірка, подумав Гектор. То ж продовжив сам:

— Цікаво буде глянути на впольованого самця. Мабуть, величенький!

Гекторові здалося, що гостренькі вуха дівчини смикнулися. Довгенько мовчала. Нарешті відповіла:

— Не люблю, коли живе вбивають. Будь-кого, хоч козулю, хоч мишу.

— А як же твій батько з його роботою? — Гектор намагався підтримати розмову.

Знову мовчання. Нарешті, коли вже й не очікував відповіді:

– І тато не любить. Не менш за мене. І робота в нього — захищати тварин. Від голоду в люті зими, від браконьєрів будь-якої пори року… А ті розбійники, як упіймаються на злодійстві, стріляють в єгеря й тікають, кидають пораненого. За що ж мені любити мисливців?

Гектор спробував захистити «честь мундира»:

— Не всі ж мисливці такі нелюди! Та й не мисливці це — бандити!

Та продовжити розмову не вдалося, бо вони вже приїхали до лісової хатинки. Мар’яна вистрибнула з місця водія, відчинила дверцята з боку Гектора, обережно опустила його ушкоджену ногу додолу, подала йому саморобну милицю:

— Дійдемо самі чи зачекаємо? — спитала. — Інші мають от-от приїхати.

Гекторові ніяк не хотілося виглядати безпорадним інвалідом, тож він як зміг бадьоро відповів:

— Якось дошкандибаю!

Спробував йти, та, напевно, впав не встояв би, аби Мар’яна вчасно його не підтримала.

Дівчина була низенька на зріст, десь юнакові по плече. Тож поки вони долали відстань до хати, Гектор міг бачити тільки її маківку.

Якось разом перетнули поріг домівки. Гектор мало не впав на лаву. Все ж нога помітно боліла.

Мар’яна щось вибирала на поличках. Лунав неголосний дзвін посуду. Нарешті дівчина витягнула невеличку склянку з темного скла. Відміряла кільканадцять крапель у кухоль і долила водою з бадді. Підійшла до Гектора, простягнула йому кухоль. Тихо, але власно вимовила:

— Пийте!

Гектор сьорбнув рідину, що була темно- коричневого кольору і підозріло каламутна. Язик відразу трохи затерпнув.

Гектор поморщився, рука з кухлем мимоволі почала опускатися.

Мар’яна підставила свою вузеньку долоню під денце, повторила наполегливо:

— Пийте! Пийте все до дна, не зупиняючись! Біль трохи вщухне.

Гектор в кілька ковтків допив ліки. Смак був препаскудний. Але по хвильці біль і справді десь подівся. Він навіть зміг сам підвестися.

Мар’яна вчасно це побачила, швиденько підставила плече. Поблажливо пробурмотіла:

— От уже й на подвиги потягнуло! Це означає, житимете. Куди попрямуємо? До вікна?

Коли дівчина зручно вмостила Гектора біля вікна, знадвору почулося гарчання потужного мотору, а потім збуджені голоси решти мисливців, гавкіт мисливських собак.

Мар’яна вибігла на двір, сказала щось Дідові, махнувши рукою в бік хати.

Гектор мимоволі задивився на собак. Їх навмисно дратувала ворона. Підлетить якнайближче, наче сил не вистачає злетіти. А як котрийсь з собак намагається клацнути зубами, стрімко злітає вгору. І так раз по раз. А собакам невтямки, що їх дурять. Знай собі силуються спіймати розбійницю. Через те були захекані, аж від них здіймалася пара, а з язика чи не струменіла слина.

Гектор довгенько спостерігав за кумедним видовиськом, аж доки не схаменувся, що дівчина з двору зникла!

Не знати навіщо Гектор намагався знайти її поглядом. Вгледів двір, спостережну вежу, що зазвичай буває у будь-якого лісника. Подалі був невеличкий сарай. Гектор зосередив погляд на ньому — може, дівчині щось знадобилося з господарського реманенту.

Навіть собі Гектор не зміг би пояснити, чому для нього важливо було ще раз побачити дівчину. Сказати, що відразу сподобалась, то роззнайомитись і часу не було. І обличчя як слід він не розгледів — тільки потилицю. Може, хотілося виправити враження про себе. А навіщо? Може, хотів намацати якусь спільну тему для розмови, більш доречну, ніж він обрав в дорозі. Показати, що він не такий вже недорікуватий…

Та дівчину він більше не побачив.

Чоловіки почали жваво готуватися до вечері.

На дворі була влаштована відкрита груба, що над нею можна було нанизати на крутив цілу тушу й запекти. Мисливці, що вже як повернулися, зняли обітницю тверезості, трохи заголосно розмовляли, шуткували, досить вправно готували наїдки.

В хаті залишилися тільки Гектор і Дід. Гектор сказав удавано байдужим тоном:

— А свою рятівницю я так більше й не побачу?

Дід помовчав.

— Ні, не побачиш, — відповів коротко, навіть різко… Але потім додав більш миролюбно:

— Аби б ти не пошкодив ногу, вона б і на очі не показалася. Не любить вона мисливців. В глибині двору у нас є маленька хатинка, ото там вона зазвичай ховається. Це вона наче у мамки навчилася.

— Що означає «наче»? — спитав Гектор, придушуючи розчарування.

— Те й означає. Померла моя дружина. Пологами померла. — Дід проказав це рівним безбарвним тоном. Мабуть, не хотів вивертати душу перед стороннім. — Лікарі попереджали, що в її віці це смертельно небезпечно. Сурогатну матір радили. Та вона затялась, що сама народе дитину. Стільки ж років чекали, вже й не сподівалися. Отож дитинка вижила, а мати…

Дід трохи помовчав. А потім наче вибачився:

— Не ображайся, що дочка в мене трохи дикувата. Я ж її один ростив. Тут, у лісі. Що сам вмів, тому і навчив. Вона і в гори ходить, і в лісі сама-одна не пропаде, і травами лікує, та й з рушницею впорається. Як буде потреба.

Дід перехопив здивований погляд хлопця, тож поквапно додав:

— Ти нічого такого не думай! Вона розумна. На вчительку вивчилась. Зараз працює в Жовкві, від нас недалеко. А до мене на свята приїхала.

Двері розчахнулися, впустивши морозну пару та смачний запах підсмаженого м’яса. Гекторові голод тимчасово затьмарив всі інші думки, то ж він охоче приєднався до вечері.

На другий день юрба потроху почала танути. Тиснули руку Дідові, обіцяли повернутися, обіймали один одного й розпорошувалися в різних напрямках, кожен в свій край.

Богдан вправно вів машину. В багажнику раз по раз гупала голова козулі. Гектор мовчав.

Богдан спробував розвіяти тугу друга:

— Не переймайся ти так! Це через весілля? Трохи згодом відгуляєте. А як сильно кортить, то й на милицях зареєструвати шлюб можеш, не проблема. Колись же оклигаєш, а ти вже жонатий! Краса!

Гектор не підтримав жартівливого тону товариша. То Богдан спробував відшукати іншу причину:

— Ти це через трофей? То я можу вам подарувати. На весілля, так би мовити.

Гектор раптом без ніякого переходу запитав:

— А ти звернув увагу на ту дівчину? Чи навіть не помітив?

Богдан від несподіванки так різко крутнув кермо, що мало не врізався в ялинку.

Він помітив.

3

Єдиний день, задля якого Єва ладна була вовтузитися на кухні — це Новий рік. Заради такого свята вона нехтувала кухонним кібер-помічником, одягала фартух і сама ставала до плити.

Дзенькнув відеофон. Єва глянула на екран: чоловік. Клацнув пульт, відчиняючи вхідні двері.

Єва сяк-так втерла руки й через чималенький передпокій пропливла до вхідних дверей.

— А власним ключем геть користуватися розучився? — дорікнула, але відразу притяла язика. Чоловіка й не видно було за зеленою пухнастою красунею.

Єва вмить розтанула:

— Тарасе! І де ж ти надибав таке чудо? Наразі ж всі святкові ринки напхом напхані штучними ялинками!

Чоловік задоволено пробасив:

— То як? Твій коханий заслуговує на малесенький цілуночок? Ну хоча б в щічку.

Єва чмокнула Тараса в лоба і легесенько відштовхнула від себе:

— Йди-но! Роботи повно. А незабаром вже й діти приїдуть.

Тарас відповів напівжартома-напівсерйозно:

— Та щодо мене в тебе завше часу не вистачає. То чергування в твоїй лікарні, то хтось там народжує, то вмирає…

Тарас помовчав. Згодом повів трішечки сумним голосом:

— Часом мені видається, що ти мене обрала як племінного самця, задля дитини. А тепер мавр зробив своє, мавр може йти собі. Чи не так?

Єва зробила вигляд, що обурилася:

— Не верзи дурниць! Ми ж не такі молодесенькі, як десяток років тому!

А в самої промайнули спогади, як боляче ранив її інший юнак; як не хотілося, аби він це помітив. Можливо, через те так швидкоплинно й одружилася з Тарасом.

…Єва вже кілька років як стала головним лікарем у медичному центрі, де почала ще інтерном відділення репродуктивної медицини. Справу свою любила, днювала і ночувала на роботі, як то кажуть. Скільки пар приходили до неї, втративши надію на нащадка. А через рік безмежно щасливі залишали стіни лікарні з клуночком, підперезаним блакитною або ж рожевою стрічкою. А то й з двома клуночками.

Єва як ніхто знала, що рок за роком чоловіки втрачали здатність мати дітей. Для таких пар використовували донорський біологічний матеріал інших, здорових чоловіків. Знаходились на це діло добровольці. Не задарма, звісно.

Скільки немовлят з’явилися на світ завдяки Єві, вона вже давно припинила рахувати.

А роки збігали. І врешті-решт вона схаменулася, що як хоче народити власну дитину, відкладати далі не варто.

Дотепер в неї й хлопця не було. Не відома чому, адже вона була досить привабливою. Якось не складалося. Та Єва через те не дуже й переймалася. Так звані неповні сім’ї давно вже стали радше нормою, ніж винятком. Тож Єва ладна була виховувати дитину сама.

Але завагітніти все ж хотілось п

...