автордың кітабын онлайн тегін оқу З флером містики
Лідія Гулько
З флером містики
Людині притаманне як сприйняття навколишнього, так і прагнення його зрозуміти. Однак під час розмислів не всі процеси вона здатна пояснити. Саме містична ідея пронизує всі статті, нариси, есеї, зібрані під однією обкладинкою книжки. Мовиться про давні речі, привезені до Києва з Сінайського півострова, про створення письма для слов’ян, знаки на писанці, незбагненне в життєтворчості великих і сучасних письменників. Також автор вперше виносить на суд читачів свій містичний досвід.
Для вдумливих читачів, що кохаються в духовному і є цікавими співрозмовниками.
63. Що значить «містичний»?
— Надсвідомий.
Митрополит Володимир «Благословіть запитати»
… духовні вогні прадавнини
Відлуння гори Сінай у Києві
У газеті «Урядовий кур’єр» прочитала замітку про те, що на Сінайському півострові в монастирі святої Катерини виявлено рукопис батька медицини Гіппократа. Знахідку датовано шостим століттям. На шкурі, крім послання Гіппократа, два рецепти невідомих авторів та малюнки лікарських рослин. Вони нанесені поверх первинного, але стертого тексту Старого Заповіту (неповний) і Нового (майже повний). Тобто пергамент являє собою палімпсест. Повідомлення зачепило мене, адже досліджувала рукопис, привезений із монастиря святої Катерини. Прочитане викликало роздуми про роль гори Сінай в історії людства, зокрема писемності.
1. Сінай (в перекладі «скалистий») — гора на півдні Сінайського півострова. Вона у складі Хориву, гірського хребта, і є його вершиною. На Хориві в купині, яка горіла і не згоряла, Моїсею, що пас отару, явився Господь Бог. Він наказав чоловіку очолити єврейський народ і вивести його з єгипетського полону. Моїсей передав євреям волю Всевишнього. Лише після десятого покарання Єгипту фараон дозволив євреям вийти за межі Єгипту для поклоніння своїм богам.
Прямуючи до Землі Обітованої, євреї третього місяця підійшли до гори Сінай. Вони перебували в районі гори круглий рік. Там відбувалися дивні речі. Тоді людство отримало від Господа Бога моральний закон. Через це Сінай називають горою Божою, або горою Ієгови. Жодну гору на Землі за значенням і важливістю не зрівняти з горою Сінай. Вона у довгому списку перша.
2. Цікаво, що в Палестині, західніше Старого Єрусалима, є пагорб Сіон. Його назва співзвучна з назви Божої гори на Сінайському півострові. Землю з названим пагорбом Давид відвоював у євусеян. Тут цар збудував своє місто. Саме від Сіона почав розростатися Єрусалим. Згідно зі Старим Заповітом звідси прийде спасіння для Ізраїлю.
Майже дві тисячі років тому Христос в’їхав у Єрусалим на осляті, що належав дочці сіонській. Після розп’яття Христа Його учні отримали від Нього наказ: «Сидіть у місті, аж поки не одягнетеся силою з висоти» (Єв. від Луки, 24:49). У Сіонській горниці на апостолів та Діву Марію зійшов Святий Дух. Це велике дійство відбулося на п’ятдесятий день після Воскресіння Христа і на десятий — після Його Вознесіння на Небо.
3. Священні спогади про ветхозавітні дива, Моїсея, Іллю, малозаселеність півострова та мовчання гір дивували й притягували пустельників. У IV ст. подвижники сінайські творили молитви у своїх скитах. У суботу ввечері вони збиралися у храмі, що за переказами побудувала цариця Єлена. Храм стояв на місці, де Бог явився пророку Моїсею в купині. У спільній молитві браття проводили ніч, а в неділю вранці причащалися Святих Таїн. У ІV–V ст. на пустельників нападали сарацини. Багато з них прийняли мученицьку смерть. Усе ж, незважаючи на несприятливі умови, в V ст. гора засіяна скитами. Жили тут переважно грецькі монахи. Приходили й єгипетські християни з причини переслідувань. Переховувалася в печері й свята великомучениця Катерина.
У VІ ст. до гори прибув Іоанн, якому пішов шістнадцятий рік. Його духовним сходженням дев’ятнадцять років керував авва Мартирій. Після смерті наставника Іоанн мовчав сорок років. На сімдесят п’ятому році преподобного поставили ігуменом монастиря. Йому належить праця «Лєствіца», що є керівництвом для тих, хто звершує подвиг усамітнення і, охоплений вогнем божественим, славить Царя Небесного.
У середині VI ст. сінайські монахи придбали мощі святої Катерини. Вони звернулися до імператора Юстиніана, що благоволив до святих місць, з просьбою побудувати укріплений монастир. За наказом Юстиніана таку будівлю з капітальним укріпленням звели у підніжжя гори Сінай на висоті 1570 метрів. На цьому місці монастир існує й сьогодні. Він серед найдавніших чоловічих монастирів у світі. Перша його назва — Преображення, або Неопалима Купина.
Розказують: ці місця добре знав Магомет. Пророк розпорядився, щоб його воїни не порушували пустельникам тиші й не обкладали їх податками. Дійсно, після захоплення цих місць магометанами, з їхнього боку не чинилось насилля.
У зв’язку з тим, що в ХІ ст. поширилося визнання святої Катерини, то монастир дістав нову назву — монастир святої Катерини.
У 2002 році монастирський комплекс ЮНЕСКО занесений до списку Всесвітньої спадщини.
4. Коли переглядаєш фотографії, викладені паломниками в Інтернеті, на яких відбитий Сінай, то бачиш руді хребти, обпалені сонцем. Гори, гори… Ні джерела, ні річечки, ні дерева, ні тваринки, ні пташечки, ні людини. Шлях, що веде на вершину Сінаю, розказують, неймовірно важкий. Із старих видань відомо, що на Горі було два майданчики. На тому, що північніше, невелика церква в честь Преображення Господнього, на другому — мусульманський храм. У скалі за церквою показували місце, де Моїсей спілкувався з Господом Богом.
Якщо Гора являє собою сувору пустиню, то в її підніжжі інший вимір. Тут прекрасний клімат, а землетруси — рідкісне явище. Ростуть духмяні трави, сикомори, кипариси, пальми, оливкові й фігові дерева. Із тварин водяться козероги, антилопи, борсуки, орли, перепілки. Морові хвороби обходять Сінай стороною.
У садку монастиря святої Катерини зріють смачні плоди. На терасах монахи вирощують яблуні груші, гранати, абрикоси, вишні, виноград. На них великий попит у Каїрі. На початку ХХ ст. монастирський садок називали кращим у Європі.
5. Із названим монастирем руська земля мала плідний зв’язок. У середині XVIII ст. у Києві відкрили двір для постояльців монастиря святої Катерини. Духовенство і вчені з Росії відвідували монастир з метою дослідження багатих архівів бібліотеки, складання каталогів ікон та книг. Велику роль у дослідженні цих місць та збереженні культурного надбання відіграло Православне Палестинське товариство. Члени товариства публікували свої праці, зокрема російською мовою.
Завдяки тому, що монастир святої Катерини ніколи не був пограбований, то на сьогодні в його архівах величезна кількість рукописів та ікон.
Зібранням ікон унікальне. Деякі з них створені в ранній візантійський період. Серед таких сірійські та палестинські ікони VIII–IX століть. Ікони писали грецькі, грузинські, сірійські, коптські майстри. Завдячуючи тому, що з VII ст. монастир перебував поза Візантійською імперією, він не постраждав через іконоборство. У колекції дванадцять ікон найдавніших. Вони написані в VI ст. восковими фарбами.
6. Декілька енкаустичних ікон, написаних у доіконоборчу епоху, 1850 року перевіз до Росії архімандрит Порфирій Успенський (1804–1885), дослідник православ’я в країнах Сходу. Ікони зберігаються в Києві, Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. До Музею ікони надійшли 1941 року.
Взимку 2016 року я відвідала музей Ханенків, розглядала візантійські ікони, що віднесені до VI–VII століть. Для цих ікон Музей відвів окрему залу. У колекції чотири воскові ікони: Іоанн Предтеча, Святі Сергій та Вакх, Богоматір з немовлям, Мученик та Мучениця.
7. Неоціненне значення для історії Сінайської бібліотеки. Вона уступає хіба що Апостольській бібліотеці у Ватикані. Бібліотеку в монастирі відкрили 1734 року за архієпископа Никифора.
Російський паломник А. Уманець, який у 1843 році побував у бібліотеці, залишив про неї такий спогад: «…находится в особой небольшой комнате с полками вокруг по стенам. Книги на полках расположены в полном беспорядке, местами навалены кучами и очень заметно, что люди, иногда их перебиравшие, не были здешними хозяевами, а торопились как можно скорее окончить эту переборку, и поэтому бросали их куда попало: дело без сомнения путешественников, из которых каждый, вовсе не заботясь о сохранении здесь порядка, и будучи сотым посетителем библиотеки, перебирал книги в свою очередь с желанием и надеждой отыскать какую-нибудь неизвестную дотоле рукопись, и правдой или неправдой, увезти её с собой».
8. Напевно, в Сінайській бібліотеці й згодом, через 30 років, не відбулося позитивних змін у плані порядку. Отак, від 3 серпня до 18 вересня 1870 року в ній трудився (укладав систематичний каталог грецьких пам’яток) архімандрит Антонін (Андрій Іванович Капустін, 1817–1894), вихованець Київської духовної академії. Якимось чином Антонін придбав рукопис із глаголичним текстом. Нині цей рукопис називають «Київськими глаголичними листками», за місцем його зберігання.
9. Глаголиця — одна з абеток старослов’янської мови. Назва походить від слова «глаголати», що церковнослов’янською означає «говорити». У ІХ ст. в глаголиці було орієнтовно 40 літер. Вони відтворювали майже ті самі звуки, що в кирилиці. Глаголицю дехто з учених вважає попередницею старослов’янської абетки, створеної у ІХ ст. Кирилом-Філософом. У процесі еволюції форма глаголичних літер зазнавала змін. Тексти, що дійшли до нас, написані кутастою або круглою глаголицею.
«Київські глаголичні листки» (далі — Листки) зберігаються у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського. У Листках пульсує жива мова Моравії, можливо, Північної Паннонії ІХ — Х ст. Учені доводять, що даний список рукопису складений ХІ ст., а оригінал написаний у кінці ІХ ст. Кажуть, що в тексті відбитий перехідний діалект між чесько-моравським і староукраїнським.
10. Ця книжка малого, восьмеричного формату, популярного у VIII–IX ст. Оправа (картон) обтягнута темно-зеленим дорогим сап’яном, на якому золотом тиснено орнамент. Форзаци з блискучого жовтого паперу. На першій сторінці рукою дарителя виведено «Въ бібліотеку Кіевской Духовной Академіи. Іерусалимъ. 2 Маія 1872 г.». Після першого форзаца і перед другим вміщено по два аркуші матового світло-коричневого паперу. На першій парі листочків бачимо глаголичну абетку та кириличні відповідники глаголичних букв. Унизу третьої сторінки глаголичними буквами почерком дарителя виведено: «Іерусалімъ. Антонинъ». Друга пара листочків чиста, унизу четвертої сторінки даритель зазначив: «Въ сей книжке семъ пергаменныхъ листиковъ». Паперові аркуші нагадують внутрішню обкладинку пергаментного рукопису. Оправлено пам’ятник у Єрусалимі восени 1870 року. Про це повідомив Капустін.
Пергамент непогано зберігся і все ще зберігає хвилястість. Аркуші цупкі, пружні, тонкі, розліновані гострим предметом. Глаголичні літери написані під лініями. Чорнило чорного кольору, однак на першій сторінці — коричневого (гадаю, чорнило вицвіло через те, що книга довгий час була розкритою на цій сторінці). Заголовки написані червоною фарбою, можливо, суриком.
Почерк — напівкруглий маюскул, що є найдавнішим типом глаголичного письма. Перша сторінка, що починається словом «Братіє», є уривком із апостольських читань. Решта тексту — зібрання західно-християнських мес — місал, перекладених із латинської мови.
Листки піддавалися висококваліфікованій експертизі. Аналіз барвників, пергаменту свідчить, що це пам’ятник слов’янської писемності.
11. Вартість Листків, як духовного пам’ятника давнини, така висока, що не всім ученим дозволяють з ними працювати. Інші послуговуються факсиміле. Треба сказати, що палеографи раніше користувалися факсимільною публікацією Листків 1890 року. Та через обмежений наклад ця книга була важкодоступною. Подарунком для любителів давніх словес стало факсимільне видання Листків 1983 року, яке підготувало до друку видавництво АН УРСР «Наукова думка».
У Музеї книги і друкарства України, у відділі рукописної книги, представлена копія цієї золотої книги старовини. Передує їй блискуче дослідження Василя Васильовича Німчука. Учений прискіпливо дослідив глаголичний текст і матеріал, на якому його написано. Також проаналізував усі досі відомі дослідження про пам’ятку. Виділив дослідження Хамма, як глибоке і таке, що заслуговує на увагу. (Хоча увесь жар душі Хамм кинув на те, щоб довести неавтентичність глаголичних листків.) Пан Василь висловив сподівання, що нове факсиміле буде гарним подарунком для вчених і що, нарешті, розвіються хмари непорозуміння, які носяться над цими письменами.
Ось такі асоціації та спомини викликала невелика публікація в газеті «Урядовий кур’єр».
Використана література
Біблійний атлас. — К.: СЕТЕКС — ЛТД, 1994.
Газета «Источник веры», № 6 (49), июнь 2017.
Газета «Урядовий кур’єр», 11 липня 2017.
Гулько Л. Таємничі знаки, або Біля витоків української писемності. — Миколаїв, вид-во Ірини Гудим, 2015.
Иллюстрированная полная популярная библейская энциклопедия. Труд и издание архимандрита Никифора. — М., 1891.
Лєствіца преподобного Иоанна, Игумена горы Синайской. — Изд. 2-е. — К.: Типография Киево-Печерской Лавры, 2001.
Святе Письмо.
http://biblikos.org.ua/old_site/html_site/staryj_zapovit/istoriji/gora_sinajska.php
Липень 2017 року
Учителі слов’ян Кирило і Мефодій
Святі рівноапостольні Кирило і Мефодій принесли слов’янам Слово Боже, написане зрозумілою для них мовою. Спільний подвиг братів, направлений на просвітлення слов’ян, спонукав Христову Церкву Сходу і Заходу вшановувати їхню пам’ять в один день. Закономірно, що саме цього дня, 24 травня, в Україні відмічають День слов’янської писемності і культури.
1. Поширенню писемності серед слов’ян сприяла християнська релігія. Відомо, що апостол Павло, вихований в Єрусалимі, подорожував з цією метою містами Європи. Святий заснував церкви у Корінті, Філіппі, Солуні. У названих містах він підготував учнів, які продовжували його справу. Апостол залишав своїм учням книжки, переписувався з ними.
Пізніше, у 395 році, християнська церква розпалась на римсько-католицьку, очолювану Ватиканом, та греко-православну з центром у Візантії. Мовою першої було обрано латиницю, другої — грецьку мову і грецьке письмо. Розкол вплинув на розвиток писемності серед східних слов’ян.
2. Цінні знання про слов’ян отримуємо з руських списків ХІІ ст.
Розгортаю «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Дізнаюсь, що Яфетове потомство норики, або слов’яни осідало повздовж Дунаю. (Нині це територія Угорщини і Болгарії.) Далі слов’яни розселилися по річці Морава. Їх там називали моравами і чехами. Під натиском волохів дунайські слов’яни осіли на Віслі і прозвалися ляхами. Від цих ляхів пішли поляни. Інші ляхи прозвалися лютичами, мазовшанами, поморянами. Так само ті поляни, які осіли по течії Дніпра, назвалися полянами. А ті, що осіли в лісах, — древлянами. «…А другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї річки вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — словенами; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.
І так розійшовся слов’янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов’янські письмена.»
Здавна по Дніпру проходила «путь із Варягів у Греки, а із Греків у Варяги». Апостол Андрій із Корсуня дійшов до київських гір. Він благословив гори сі і поставив хреста. На сьому місці «опісля постав Київ». Серед полян виділялася родина, до якої належали брати Кий, Щек і Хорив та сестра Либідь. «І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів».
Слов’янський люд на Русі складався з племен полян, деревлян, новгородців, полочан, дреговичів, сіверян, бужан, волинян, уличів і тиверців. «…Сиділи по другому Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть города їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія». …Усі племена мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов.»
Болгари прийшли від хозар. Оселилися вони по Дунаю і почали утискати слов’ян. «…Коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися наша земля — Руська земля».
858 року Михайло-цесар пішов на болгар. Військо цесаря рухалося сушею і морем. Болгари зрозуміли, що не зможуть протистояти силі Михайла, дали згоду покоритися грекам і охреститися. Тоді запанував мир між двома країнами.
До слова, візантійський імператор Михайло ІІІ зійшов на трон 21 січня 842 року ще малою дитиною.
3. У середині першого тисячоліття слов’янські племена, що заселяли Центральну і Східну Європу, південними окраїнами межували з Грецією, Італією та Візантією. Ці країни в той час мали високу цивілізацію, користувалися буквеним письмом.
Слов’янські племена характеризувалися войовничими рисами, тож постійно порушували кордони південних сусідів. Для того щоб їх стримати й окультурити, Рим і Візантія через місіонерів почали схиляти «варварів» до християнської віри. Першими усвідомили необхідність увійти в лоно християнської церкви ті слов’яни, які тісно стикалися з європейським культурним світом. На початку ІХ ст. слов’яни почали приймати християнство.
Найяскравішими зірками серед місіонерів по праву вважають рідних братів Кирила і Мефодія. Їх називають рівноапостольними, слов’янськими просвітителями. Вони є авторами письма, прямого попередника нашого сучасного алфавіту. Кирило і Мефодій відстоювали самобутність слов’янської культури. Ними було підготовлено ґрунт для розквіту давньослов’янської літератури.
Кирило (у миру Костянтин) народився 826 року. Мефодій (у миру Михайло), народився у 820 році. За переказами батько майбутніх просвітителів походив від болгар, а мати від греків. Росли брати у Македонії, а саме в портовому місті Солунь. Це місто досить унікальне. Половина мешканців у ньому греки, а половина слов’яни. Виходить, брати мали змогу не лише добре вивчити болгарську, грецьку і слов’янську мови, але й чути на вулицях портового міста інші мови.
Треба сказати, що з утворенням Візантії грецьке місто Солунь набуло вигідного геополітичного статусу. Ще б пак! Місто стояло на перетині доріг, які вели з Константинополя в Рим та з Афін до Причорномор’я. Після захоплення арабами Антіохії та Олександрії сюди переселилося чимало південних слов’ян та циганів.
4. Хлопці підросли і покинули батьківський дім. Михайло пішов слідами свого батька: служив у війську. У 27 років обіймав посаду воєводи в одній візантійській провінції, де мешкали слов’яни. Незважаючи на молодий вік, Кирило зарекомендував себе розумним і справедливим правителем. Розказують, що й зовнішність мав досить привабливу. Високий, дужий чоловік. Дивився на людей привітно, ховаючи лагідну усмішку в кучерявій русій бороді. Аж раптом суєтне життя почало Кирила втомлювати і дратувати. Він добровільно покинув службу, осів у монастирі. У 37 років прийняв постриг та ім’я Мефодія.
Як зовнішністю, так і вподобаннями молодший брат відрізнявся від старшого. Костянтин блідий і худорлявий, з чорними очима, що горіли мов жарини. А ще Костянтин, що характеризувався великими розумовими здібностями, надзвичайно любив читати книги. Цікаво, що семирічною дитиною йому приснився віщий сон. Ніби то повинен був вибрати собі дружину з усіх дівчат міста. Костянтин вибрав, звичайно, найпрекраснішу. Вона називалася Софія, або Мудрість. Феноменальна пам’ять і блискучі здібності хлопчика вповні розкрилися в школі. Згодом він закінчив Магнаврський університет і вищу школу в Царгороді при дворі імператора Михайла ІІІ. Здобувши гарну освіту, Костянтин викладав філософію. Потім працював патріаршим бібліотекаром у Константинополі. Прославився юнак під час богословських диспутів із вождем іконоборців (колишнім патріархом Аммієм), над яким отримав блискучу перемогу.
У ролі місіонера і проповідника Костянтин побував у Сирії, Криму, Хазарії. Коли повертався від хозар, то завернув до Херсонесу, заселеного готами. Допитливий місіонер (його називали Філософом) звернув увагу на книгу, якою послуговувався в церкві руський священик.
Сучасні вчені доводять: та книга була написана візантійським скорописом; грецькі літери в ній передавали живу слов’янську мову. Книга запала в серце молодому місіонеру. Він її згадає, коли розроблятиме для слов’ян абетку.
Великосвітське життя гнітило Костянтина, вселяло в його душу неспокій. Врешті-решт він покинув імператорський двір. Прихисток знайшов у монастирі біля старшого брата. Так само, як Мефодій, усамітнився, молився.
5. Духовний скарб не перебуває без руху, без користі для людей. Чоловік сміливий і мудрий, як і той, що має світлий розум, високу освіту і дар блискучого промовця, у всі часи затребувані. У 850 році візантійський імператор і патріарх направляють братів з місією до Болгарії. Там переконливою проповіддю брати схилили багатьох язичників до християнства. Після у складі імператорських місій брати побували у різних країнах. Цікава деталь: для того, щоб вести дискусії зі злісними язичниками, Костянтин вивчав їхні мови. Блискучий полеміст, він володів даром переконувати людей. У вільний від промов і молитов час брати трудилися, перекладаючи грецькі книги.
6. Наприкінці 862 року до Константинополя прибули посли з Моравії. Треба сказати, що моравська верхівка прийняли християнство ще три десятиліття тому. Проте у Моравії дуже активно діяли латинські місіонери. Представники Ватикану проповідували Святе Письмо латиницею, не переймаючись тим, що їхня мова не зрозуміла місцевому населенню. Моравський князь Ростислав прагнув здобути незалежність для своєї країни. Отож посли просили візантійського імператора Михайла ІІІ прислати до Моравії учителя, котрий викладав би православну віру зрозумілою для слов’ян мовою. (Моравія — частина території сучасної Чехії.)
Виконання цього важливого завдання імператор покладає на солунських братів, адже вони вільно спілкувалися слов’янською мовою.
Костянтин дізнався, що в Моравії немає Святого Письма, написаного мовою людей, що мешкали в тому краю. Прикро вражений, він вигукнув: «Просвіщати народ без письмен його мови — однаково, що намагатися писати на воді!». Просвітитель укріпився в думці скласти азбуку, яка б відповідала артикуляції слов’ян.
7. Серед учених досі нема згоди стосовно того, яку форму письма створили Кирило і Мефодій: кирилицю чи глаголицю? Якщо ту і ту, тоді яка з них з’явилася першою? Щоправда, у богословів усталилася своя думка. Вони стверджують: 863 року Кирило і Мефодій створили глаголицю.
Радянські вчені доводили, що протягом одного року Костянтин з Мефодієм переклали Святе Письмо та три-чотири богослужбові книги. Перекладали навчителі святі книги на народну, або слов’янську мову. Її називають старослов’янською. Багата лексикою, з розгалуженою системою словотворчих засобів, ця мова вповні задовольняла потреби слов’ян у літературній мові. Позитивний вплив на розвиток старослов’янської мови, як книжної, мала грецька з її розвинутими граматичними правилами, порівняннями й епітетами. Важив і величавий плин грецької мови. Всі ці чинники працювали на успіх перших перекладів Святого Письма.
Насправді створити абетку, перекласти для слов’ян богослужбові книги і Святе Письмо та ще й переписати їх новими літерами — колосальна робота. Костянтину Філософу і його брату Мефодію разом «із поспішниками» довелося би працювати не один, а багато років. Щоправда, побутує й така думка: брати почали займатися створенням нової абетки ще в 50-ті роки ІХ ст. Тоді вони жили в монастирі на Олімпі (в Малій Азії), що на узбережжі Мармурового моря. У «Житії Костянтина», зокрема, мовиться про те, що брати постійно творили молитву Богу, займаючись тільки книгами. Безперечно, братам стало в нагоді перебування в молоді роки серед громади, де звучала слов’янська мова. Можемо припустити, що Костянтин пригадав книгу, яку святий отець читав у херсонеській церкві.
8. Не пізніше 863 року Костянтин Філософ з Мефодієм вирушили до Великої Моравії. Вони везли з собою перекладені богослужбові книги, записані новоствореною абеткою. (863-й рік вважається початком слов’янського письма і книжкової справи.)
На княжому дворі братів зустріли вельми гостинно. З великою радістю і піднесенням прості люди слухали проповіді братів. Ще б пак. Сакральні істини брати виголошували не бездушною латиною, а їхнім рідним словом.
Костянтин переклав увесь церковний чин. Навчив моравців молитвам: ранковим, вечірнім, почасовим, повечірнім і таємним.
Братам належить першість у створенні літературної старослов’янської мови на базі солунського діалекту. Вона містить багато спільних слів, які вживали слов’яни, що належали до різних етнічних груп. Літературну мову розуміли всі слов’яни. На перших порах старослов’янську мову використовували для культових потреб. Згодом вона набула загальнослов’янського, культурного й освітнього значення. Ця мова побутувала також у східних слов’ян. Про це свідчать «Київські глаголичні листки», які, до речі, пересипані моравізмами.
9. Великоморавське князівство потерпало від засилля німецьких феодалів та німецько-католицького духовенства. Варвари не лише загрожували державній самостійності слов’янського населення, але й прагнули знищити їхню національну свідомість, культуру та мову. Боротьба моравців проти утисків чужоземців набирала політичного характеру.
Під впливом братів-просвітителів пустіли німецькі церкви. Хіба могли латиняни змиритися з крахом своїх вселенських планів? За допомогою короля Людовика Німецького їм таки вдалося скинути князя Ростислава. Брати-просвітителі спішно перебралися в сусідню Паннонію, де продовжили просвітительську діяльність. Тим часом німці, захопивши Моравію, посягали й на слов’янську Паннонію.
10. Про активну діяльність братів, котрі трудилися в Моравії понад трьох років, дізнався римський папа. Він викликав їх до Риму. Перед понтифіком брати мужньо захищали права слов’ян на слухання Божого слова рідною, слов’янською мовою.
Треба сказати, що переклад Святого Письма на неканонізовану слов’янську мову протирічив принципам католицької церкви. Але дії тих, що хулили слов’янських учителів, папа засудив. Нібито сказав: «Хай хвалять Бога всі народи».
869 року обірвалася нитка життя 42-літнього Костянтина Філософа. За 50 днів до смерті, він прийняв схиму та вибрав собі ім’я Кирила. Поховали слов’янського вчителя у Римі.
Мефодію вдалося взяти у папи спеціальне послання, що дозволяло йому поширювати слов’янські книги і вести богослужіння слов’янською мовою.
11. Учитель повернувся в Паннонію. Із «Житія Мефодія» черпаємо таку інформацію. Посадив Мефодій двох своїх учнів, попів-скорописців, за переклади Святого Письма. За шість-вісім місяців вони переклали всі книги Письма (окрім книг Макавеїв), з грецької мови на слов’янську.
Німецькі служки злісно протистояли місії Мефодія. Незважаючи на дозвіл папи, винесли присуд: кинути учителя і його учнів до в’язниці.
Тим часом боротьба слов’янських патріотів проти чужоземного засилля не розгоралася. Моравії патріотам вдалося скинути німецьке ярмо. Звільнений із в’язниці, Мефодій продовжує свою місіонерську діяльність у Чехії та Польщі. Проте й надалі Мефодію та його учням доводилося поширювати слов’янське письмо в умовах наступу німецьких феодалів і католицьких церковників. Просвітителів виганяли, їхні книги спалювали на кострищах.
885 року, надломлений переслідуваннями, Мефодій відійшов у кращі світи. З поваги до подвигу великого просвітителя його відспівували трьома мовами, одна з яких — слов’янська.
12. Справа Кирила і Мефодія знайшла плідне продовження в Болгарії. У Х столітті за підтримки царя Симеона розквітла книжкова справа. Саме з Болгарії слов’янська грамота і слов’янська книга проникали на руські терени. Деякі з цих книг, переписані й розмножені в Київських скрипторіях, дійшли до нас.
Жодного слова, написаного рукою Кирила і Мефодія, не зберіг безжальний час. Сьогодні найдавнішими пам’ятками слов’янської писемності є написи на стінах та керамічних плитах церкви болгарського царя Симеона (893–927) у Преславі, давній столиці Болгарії. Написи відносять до кінця ІХ ст. Вони написані частково глаголицею і частково кирилицею.
Згідно з твердженням богословів, кирилицю створив святий Климент Охридський, поклавши у її основу грецьку абетку Кирила і Мефодія. Дійсно, кирилиця нагадує змінений візантійський устав. У грецькій мові бракує букв, які передають слов’янські звуки, приміром, шиплячі і свистячі приголосні. Виходить, що творець кирилиці їх створив штучно, надавши форми, близької до візантійського уставу: Б, Ж, З, Ц, Ч, Ш, Щ. А ще придумав голосні букви, такі як У, Ю, Я.
Благодатний ґрунт для свого розвитку кирилиця знайшла у Болгарії. Тутешні писці складали болгарські тексти і переписувати книги, привезені з Візантії та Греції. Квадратні, чітко окреслені кириличні літери лягали на пергамент красиво, рівно, органічно заповнювали простір пергаментного листка. Ці літери писати і читати значно приємніше й простіше, ніж виводити гусячим пером кружальця та заковики глаголиці. З Болгарії книги мандрували до Сербії. А звідси до Київської Русі. Книги розходилися по храмах і князівських дворах. Кирилиця, як більш просте і зручне письмо, потіснила глаголицю. Хоча глаголиця остаточно не зникла. До кінця ХVІІІ ст. глаголицею користувалися мешканці Хорватії та Далматії.
Неспішно, з увагою сердечною помолимося святим учителям:
«Яко Апостолом единонравніи и Словенских стран учителіе, Кирилле и Мефодіе Богомудріи, Владыку всех молите, вся языки Словенскія утвердити в православіи и единомысліи, умирити мір, и спасти душы нашя» (Тропар, глас 4.)
25 травня 2013 року
Василь Ян відчиняв двері в минуле
Невдачі переслідують українців, як прокляття з минулого. Можливо, через те, що своє минуле знаємо поверхово. Навіть з того, що знаємо, не робимо належних висновків. Двері, за якими сховане карколомне минуле, відчиняють художні твори. Письменники не лише вивчають старі книги, рукописи. Обдаровані уявою, вони подорожують у затемнені віки, де їх осяває прозріння. Наприклад, жар проймає, коли читаєш трилогію Василя Яна про нашестя монголо-татар на Київську Русь.
Василь Григорович Янчевський (Ян) народився 4 січня 1875 року в Києві, в сім’ї викладача грецької та латинської мов. Розказують, що будинок Янчевських визирав із вишнин у районі теперішньої Консерваторії. А вікна виходили на Думський майдан. Батько письменника, Григорій Андрійович, із Почаєва, з родини українських священників, вихованець Київського університету.
Лише одна сторінка з роману «Чингісхан» («Веселка», 1991, переклад Анатолія Шияна).
«Двадцять три князі пройшли до гридниці київського князя, щоб вирішити, що робити. Думали довго, а домовитися не змогли. Мстислав Удатний доводив, що треба напасти на татарський табір біля Лукомор’я. «Захопивши їхні товарища, ми збагатимо всіх. Тоді не тільки князь, а й простий ратник одержить здобич чималу».
Ця думка про похід до Лукомор’я багатьом сподобалась, але князі ніяк не могли обрати одного воєводу для всіх полків.
Тим часом із степу прибіг один із бродників. Він повідомив, що невідомі татари густо сунуть до Дніпра. Це прискорило рішення йти проти татар, переправляючись через Дніпро біля острова Хортиці.
Князі зійшлися на одному: кожний князь іде сам по собі з своєю раттю, ніхто нікому шляху не перебиває. Хто, щасливий, прийде перший до Лукомор’я і захопить татарський табір, той чесно повинен поділитися з іншими князями.
Всі поцілували хрест: не порушувати клятви, і якщо хто з князів почне брань проти другого князя, то бути всім заодно проти призвідника. Потім поцілувалися між собою — тут Мстислав Київський і Мстислав Удатний підставили один одному потилиці.
Коли князі підвелися з килима, князь Василько був чорний від думи і турботи. Похмурий, він вийшов на ганок. Його очікував старий співак Гремислав.
— Добром ми не кінчимо, — сказав Василько. — Не так треба воювати. Не багатства татарського слід шукати, а так покласти ворогів, щоб більше не поворухнулись. А йти нарізно, коли кожний одвертає обличчя від іншого — це своєю волею накликати на себе біду.
Настав теплий вечір. Над княжими палатами сяяли ясні зорі. На дворі стояли довгі дубові столи. Приготовлені для обіду. Коли всі гості посідали на дубових ослонах і затихли, смакуючи князівські пироги і смажених лебедів, а отроки з палаючими факелами стали навколо столів, усі виразно побачили в червоному тремтливому вогні старого співця Гремислава, який сидів на верхній сходинці княжого ганку. Ніжно забреніли переборами дзвінкі гусла, а старий співак, підвівши до неба червоні западини очей, заспівав трохи надтріснутим голосом улюблену бувальщину.
Гремислав співав про смілий похід Ігоря Святославича на половців, про сварки і розбрат князів. Про марну загибель через це хоробрих руських воїнів, про те, як оці сварки «відчинили ворогам ворота на Руську землю»…
Багато хто, слухаючи це, схилив голови на руки й замислився: чи не таким лихом загрожує зараз незгода і взаємна зненависть князів і чи не загублять оці чвари і ворожнеча велику руську справу — захист рідної землі?..»
…Київська Русь, розхитана постійними чварами князів, упала під натиском згуртованої орди. А була за Ярослава Мудрого могутньою державою. З руськими князями мріяли породичатися правителі найбільших держав.
Весна 2013 року
Берестяні грамоти
1. Влітку 2017 року в Києві знайшли берестяну грамоту. Адреса розкопу: Поділ, вулиця Хорива, будинок Меленського. Археологи пробили шурф на 7 метрів і дійшли до шару ХІ — ХІІ ст. Під будинком відкопали давньоруську садибу ХІІ ст.
Розповідає археолог, працівник розкопу:
«Возможно, в этой усадьбе жил воин. Помимо большого количества керамики и стеклянного браслета, обнаружили оселок — точильный брусок из мелкозернистого сланца с отверстием посередине, чтобы носить на поясе. То есть это не какой-то предмет быта, такую вещь человек брал с собой в поход, чтобы затачивать меч.»
Проте головна знахідка — берестяна грамота, приголомшила і досвідчених археологів. Адже ця грамота поки що перша, знайдена в Києві.
2. Окрім київської, в Україні знайдено три грамоти, які створені до ХІІ ст. Їх виявив 1988–1989 рр. львівський археолог Ігор Свєшніков під час археологічних досліджень у районі давньої столиці удільного Звенигородського князівства в селі Звенигород (нині село Водники Пустомитівського району Львівської області). 2008 року під час археологічної експедиції Інституту археології Львівського національного університету ім. Івана Франка під керівництвом Петра Довганя на місці Буського літописного городища знайшли два берестяних сувоя. Один виявили у залишках господарської споруди середини ХІІ ст., а другий — у розвалі об’єкта Х ст.
Отже, в Україні знайдено шість берестяних документів. Якщо попередні досліджені, то з останнім працюють спеціалісти.
3. Надходять повідомлення такого плану й від суміжних з Україною країн, землі яких об’єднувала Київська Русь. Отак, у Великому Новгороді, на Троїцькому розкопі, що біля Кремля, археологи підняли берестяну грамоту, створену в ХІІІ столітті. Грамота отримала номер 1090. Напис, що на ній, лінгвісти розшифровують.
4. Наразі про те, що являє собою берестяна грамота. Ми знаємо, що берест — листяне дерево з коричнево-сірою корою. Також берестом називають білу кору берези. За часів Київської Русі кору берези використовували для фіксування якоїсь інформації. Писали короткі побутового змісту листи або просьби (а то й погрози) повернути речі чи землю, заклинання, пісні. Діти з березової кори робили книжечки і зошити, на аркушах яких писали й малювали.
Для таких цілей кору старанно готували. Її виварювали, розшаровували й обрізали з усіх боків. Кора робилася м’якою і гнучкою, мала продовгувату форму. Щоправда, серед знайдених грамот є такі, що творилися на простій корі, спеціально не підготовленій.
Довжина і ширина грамоти, звичайно, були обумовлені майбутнім текстом. Із відомих грамот найдовша сягає 40 см, а найширша — 8 см. Буквені знаки відтворювали на корі за допомогою писал — металевих або кістяних стрижнів. Знаки царапали, вирізали чи висікали. Виключенням є велика московська грамота, знайдена 2007 року, написана чорнилом, та ще дві подібних. Текст чи малюнок наносили на внутрішню сторону кори, як більш гладку. Хоча трапляються грамоти, списані з обох боків. Буквені знаки однакової висоти і без проміжків між словами. Грамоти скручували, надавали форми сувою.
Берестяні грамоти в полі уваги не лише краєзнавців. Їх досліджують історики, лінгвісти, етнографи. І загалом усі, кого цікавить культура давніх предків.
Берестяна кора — досить поширений в середні віки серед слов’ян різних станів матеріал для письма. Можемо припустити, що в ті часи були майстри, котрі спеціалізувалися на виготовленні матеріалу з кори берези для писання. Його продавали або обмінювали на продукти харчування.
Коли берестяна грамота виконувала свою роль, то її, носія інформації, знищували. Виходить, що берестяна грамота здебільшого виконувала роль сучасного паперу для нотаток або чорновиків.
У Мережі викладені тексти грамот. Приводять їх як мовою оригіналу, так і українською та російською.
5. Книги в середні часи писали на дорогому пергаменті, добре вичиненій шкурі молодої тварини. Папір набуває поширення лише з середини XV ст., коли подешевшав. Тоді потреба у берестяній корі для записів відпала. Хоча кору, як доступний для писання матеріал, продовжували використовувати. Наприклад, етнограф С.В. Максимов бачив берестяну книжку в старообрядців на Мезені (середина ХІХ ст.).
Виявлені грамоти датовані, починаючи від першої чверті ХІ ст. до половини ХV ст. Вік зберігання для нетривкого предмета досить поважний, адже кора дерева — крихкий, недовговічний матеріал.
Ідеальними умовами, за яких консервуються рослинні матеріали, є заболочена прохолодна місцевість. При цьому болото повинно сягати певної глибини. Ось пояснення того, чому в районі Києві досі не знаходили берестяних грамот. Зате у Великому Новгороді, поряд із яким болотиста місцевість, їх багато.
6. До речі, у Новгороді берестяну грамоту археологи знайшли у 1951 році. Першим, хто здогадався про наявність подібних писемних документів у місті, — Василь Григорович Ян (1875–1954). Уродженець Києва, автор славетної історичної трилогії «Нашестя монголів», коли досліджував добу Олександра Невського, то перегорнув купу старих документів. Він зрозумів, що для новгородців часів Невського був притаманний високий рівень культури. За таких умов повинні діяти школи, де вчителі навчали містян грамоти. Значить, в старому Новгороді були затребувані як засоби для писання, так і документи. Своє припущення Василь Григорович за нагоди озвучив.
Проте радянські історики Яна в очі висміювали. Всіх же переконували: у середні віки в Новгороді люд був відсталий, убогий і темний. І тільки радянська влада принесла людям світло культури.
У 1951 року російський археолог А.В. Арциховський у Новгороді на Троїцькому розкопі виявив велику кількість грамот на бересті. Учені їх віднесли до ХІ — початку ХІІ ст. Цікаво, що Троїцький розкоп, поблизу Кремля, до сьогодні найбільший. Остання грамота саме з нього.
Радянська влада, звичайно, пропустила відкриття Арциховського крізь призму своїх ідеологічних міркувань. Лише в 1953 році вчені змогли обнародувати берестяні грамоти.
7. У 1956 році дуже популярним в СРСР був зошит новгородського школяра Онфіма, з навчальними вправами та малюнками. Хлопчику, видно, набридло зубрити уроки. Він вирішив написати листа другові. Для цього використав один аркуш зі свого берестяного зошита. Намалював себе на коні, а недруга, звичайно, під конем. Підписав малюнок: «Я звір». Поряд дописав увічливо: «Кланяється Онфім Данилові». Зауваж, лист Онфіма йшов до нас дев’ять століть.
15 липня 2017 року
З історії писанкарства
Писанка є унікальним витвором народного генія. Людству не відомо іншої рукотворної речі, що вміщала б у собі такий багатий образно-символічний світ, як писанка. Писанку за всіх часів дарували на знак перемир’я, побажання здоров’я, краси, сили, врожаю. Застосовували як запобіжний засіб від стихійного лиха, пожежі, грому, для лікування від різних хвороб, переляку, наговору. Писанку качали по зелу й закопували в землю на ниві, щоб хліб колосився, а не лягав долі. Її підкладали під вулик, щоб роїлися бджоли.
Своїм корінням писанка сягає дохристиянських часів, точніше епохи неоліту. Найдавніші знахідки належать єгипетським та нубійським похованням. Тоді як у Африці знаходять розписані страусині яйця, в Європі — гусячі та курячі.
На теренах України культові яйця знайдені в східній частині Кримського півострова, у скіфських похованнях (ІV ст. до н. І.Х.). Про те, що на півдні нашої країни мешкав люд, який обробляв землю, археологи прочитали з орнаменту писанки, яку виявили в курганах.
У багатьох країнах світу яйця й нині фарбують до Великодніх свят. Розписують їх дуже примітивно. В нашій країні писанкарство досягло найвищого свого розвитку, виокремившись у галузь мистецтва.
Писанка набрала значення одного з культурних символів України.
Першим досліджував українську писанку професор М. Сумцов, видавши окремою книжкою свою розвідку «Писанки». Працю Сумцова поглибили Д. Щербаківський і С. Таранущенко. Історія писанкарства знає імена й інших глибоких учених: В. Шухевич, М. Скорик, О. Воропай.
За радянських часів церкву піддавали гонінням. Звичайно, писанкарство, як прикладний вид сакрального мистецтва, занепало. Лише поодинокі жінки писали яйця. Завдячуючи їм, збереглися орнаментні узори і технологія виготовлення писанки. Народні майстрині передавали свій досвід і вміння своїм дітям та учням.
Мистецтво писання писанок було і залишається консервативним. Як не можна змінювати слів молитви, так заборонялося вносити зміни в узор писанки. У давні часи вважали, що символічні знаки, які наносили на яйце, діяли на людину з магічною силою. Старі писанкарки у давніх узорах читають графічні записи молитви-прохання про дощ, врожай, жіночу плідність. Звичайно, нові формації вносили зміни в обставини життя, а значить, впливала на традиційний узор писанки. З’являлися нові елементи, які наповнювали зміст орнаменту. Отже, писанковий орнамент — то витвір тисячолітньої традиції і столітніх змін.
Деякі елементи орнаменту несуть ідею дощу, зерна тощо. Особливість орнаменту полягає в тому, що вона передає загальну ідею, а не зображує речі такими, якими їх бачимо в дійсності. Цією особливістю орнамент української писанки наближається до піктографічного письма.
В Україні побутує два види фарбованих яєць: крашанки і писанки.
Крашанки (або галки) — варені яйця, зафарбовані в один колір: жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий. Їх вживають, коли розговляються на Великдень, також використовують під час великодніх забав.
Писанки — це сирі яйця, з нанесеним на них символічним рисунком. Писанки фарбують у три-чотири кольори.
Дослідження показує, що писанки різних регіонів України мають свої особливості. Унікальним витвором народного мистецтва вважається лемківська писанка.
Технологія виготовлення лемківської писанки вказує на те, що вона займає проміжне місце між писанкою і крашанкою. Так, символічний рисунок наносять на сире яйце, яке після розпису варять у розчині барвника. Подібно до крашанки, лемківською писанкою розговляюся на Паску. Їх дарують рідним, сусідам, друзям протягом Світлої неділі. Поминального дня кладуть на могили. Після заупокійної молитви писанки роздають із просьбою пом’янути рідних, які пішли за обрій.
Відомостями про те, щоб лемківські писанки котили або використовували у змаганнях на міць, вчені не володіють. До речі, ці яйця добре зберігаються. Коли середина висихає, то писанка перетворюється на колотушку, якою залюбки бавляться діти. Якщо яйце розіб’ється, то сухий залишок кольором і запахом нагадує шоколад.
Орнамент української писанки перегукується з орнаментом посуду Трипільської культури. Окремі його елементи знаходимо в орнаментах вишиванок і килимів, настінного розпису, кераміки, різьби по дереву. Орнаменти на виробах і яйцях виконували ідентичну функцію — служили оберегами.
Автентичний лемківський розпис яєць сягає глибин віків. Його орнамент не тільки символічний. В ньому відбиті незнищені знаки як української нації, так і цілого пралюдства. Ось чому орнамент на яйцях становить надзвичайну цінність для науки і культури. І, звичайно, для виховання підростаючого покоління.
Квітень 2014 року
