Новорічна казка

Казки та оповідання

У новорічну ніч трапляються різні дива — можна зустріти інопланетян і навіть потоваришувати із ними, побачити справжнього Діда Мороза та Снігуроньку, побавитися із домовичком, сніговичком, розумною сніжинкою та іншими казковими істотами. Та ще багато неймовірних пригод може трапитися в цей чарівний час. Про ці та інші надзвичайні історії написали для вас чудові українські письменники з різних куточків України та далекого зарубіжжя. Крім того, ця книжка бере участь в благочинній акції: за її допомоги ми збираємо гроші для наших солдат, які зараз виборюють українську незалежність на сході України в зоні АТО. Так що щиро дякуємо усім, хто придбає її для своїх малюків!

Еліна Заржицька

Минько та злі прибульці

Частина 1. Передсвятковий день на льодовій гірці

В останній день старого року на гірці в парку було гамірно і весело. Діти грали в сніжки, ліпили снігових баб, каталися на санчатах. Деякі з'їжджали з гірки, стоячи на ногах, а деякі — на животі.

Це було чудово! І ніхто нікому не робив ніяких зауважень. Мами готували святкову вечерю, а тата їм допомагали. Бабусі випікали чудові торти і прикрашали тістечка. Звичайно, коли мами проводжали своїх дітей на вулицю, вони їм казали:

— Діти, будь ласка, грайтеся біля будинку.

— Так, мамусю, не хвилюйся, ми від дому — нікуди, — відповідали діти.

А потім, як завжди, вони забували про те, що обіцяли мамам і дуже скоро потрапляли у парк, на льодову гірку.

Взимку сонце сідає рано, і діти не помітили, як настав вечір. Темні тіні потихеньку огорнули землю. Минько, разом із молодшою сестричкою Дарусею, захекавшись, в черговий раз піднялися на гірку.

— Минько, а всі пішли по домівках, тільки ми з тобою залишилися, — сказала Даруся братові.

— Нам теж час повертатися, — відповів їй Минько. — Бо ми ж мамі не сказали про те, що на гірку пішли.

Він розгорнув санчата і, притримуючи мотузочку, запропонував сестрі:

— Сідай попереду. Ще раз з’їдемо і — гайда! — додому.

— Ой, Минько, дивися, там щось яскраво світиться! — весело закричала Даруся.

— Вірно, ніби друге сонечко зійшло, — спантеличено почухав потилицю брат і задрав голову.

Діти побачили, як навпроти них, у повітрі, завис незвичайний плаский предмет, що переливався яскравими різнобарвними вогнями.

— Може, це летюча таріль? — припустив Минько. — Думаю, нічого вона нам не зробить. Повисить — і полетить у своїх справах. А ти не гай часу марно. Сідай скоріше.

— А що це — летюча таріль? — запитала Даруся, слухняно сідаючи у саночки.

— Ну, це такий непізнаний летючий об’єкт, — повторив Минько почуті колись слова.

— А навіщо вони? — не вгамовувалась допитлива сестричка.

— Так на них же прибульці літають.

— Хто-хто?

— Прибульці. Істоти такі. Розумні. Вони літають на тарелях — таких собі незвичайних і нікому не відомих пристроях. Їх ще об’єктами називають. Тому що вони невпізнані, — пояснив Минько і влаштувався позаду Дарусі.

— Яка вона красива, ця таріль, — захоплено сказала Даруся. — Он, як блищить! Як гірлянда на ялинці.

Минько міцно обхопив Дарусю. Санчата полетіли вниз. Діти їхали і не зводили очей з яскравої небесної гості. А вона спускався все нижче й нижче. Раптом від неї простягнувся яскравий фіолетовий промінь і ліг на доріжку, якою мчали санчата. Діти відчули, що вони відриваються від землі. Саночки ковзали по променю прямо до літаючої тарелі.

— Ой, Минько, наші санчата перетворилися на літачок, — весело кричала Даруся.

Вона була зовсім маленькою й анітрохи не боялася. Минько налякано мовчав. Він щосили притискав до себе сестричку, щоб вона не впала.

— Цей промінчик немов повітряна дорога, — розгублено думав він. — Куди ми летимо? І що робити?

У цей час санчата досягли летючої тарелі й перед ними розкрився люк.

Частина 2. У полоні у злих чучан

Даруся та Минько на санчатах в’їхали в середину тарелі й люк за ними закрився. Діти опинилися у відсіку — темній кімнаті зі скошеними стінами. Тепер вже й Даруся злякалася і заплакала.

— Хочу додому, до мами.

— Тихіше, Даруся, не лий сльози передчасно. Прибульці добрі, — спробував заспокоїти сестру Минько.

— Тоді навіщо вони нас сюди затягли? — не вгамовувалася Даруся.

— Може, познайомитися хочуть. Поговорити.

— А я не хочу з ними знайомитися. Додому хочу-у-у… — розмазувала сльози по щоках Даруся.

Минько заспокоював сестричку, а сам уважно оглядався. Звичайно, йому було дуже страшно, але він намагався не показувати свої почуття маленькій. Навпаки, заспокійливо посміхнувся, взяв сестричку за руку і підвів до стіни. Стіна була прозорою, наче скло, але коливалася й мерехтіла, наче святкова мамина сукня.

— Дивися, Дарусе, які тут зірки. Бачиш, мерехтять, немов дихають.

— Чому вони такі великі? І вони… тріпочуть, — прошепотіла Даруся.

— Напевно, ми відлетіли з Землі і зараз наближаємося до зірок, — припустив Минько.

— Не хочу віддалятися, — ще гірше заплакала дівчинка.

— Тихіше, дивися, як цікаво!

— До-о-до-о-му хочу-у-у! До ма-аа-амусі!

— Не реви, прибульці нас покатають і відвезуть на Землю, — заливався соловейком Минько.

Але Даруся заплющила личко долоньками і продовжувала нечутно плакати. Раптом щось зашелестіло, відкрилися невидимі раніше двері і в отворі з'явилися дві небачені істоти. Діти вжахнулися, адже прибульці виглядали справжніми потворами. Маленькі, товсті, наче бочки, тулуби, величезні голови з єдиним виряченим оком, довгі кошлаті вуха… Із великої пащі стирчали довгі зелені зубищі, а руки нагадували хижі лапи з безліччю кривих кігтів.

Даруся глянула на них і знову міцно заплющила долоньками очиці. Чудовисько щось прогарчало, але, на свій подив, Мишко зрозумів його:

— Ми мешканці лиходійської планети Чуч. Зараз ми проходимо випробування, щоб отримати вищу лиходійську ступінь. Викравши вас із Землі і зробивши нашими рабами, ми удостоїмося відзнаки від самого Чучугури.

— Це наш Головний лиходій, — пояснив другий прибулець і ошкірив зуби у жахливій посмішці.

— Негайно відвезіть нас на Землю, — виступив уперед Минько, закривши собою Дарусю. Він намагався якомога сміливіше дивитися на потворне страховисько.

— Нас матуся чекає, — крикнула Даруся.

— От і нехай чекає, — злобно блимнуло оком чудовисько і заскреготало гострими зубами.

— Чим більше гидот ми зробимо, тим краще, — підтримав його товариш, потираючи лапи із задоволеним виглядом.

— За кілька хвилин виходимо на безпечний для нашого корабля курс і тоді вже ніхто не зможе вам допомогти, — злостилися огидні істоти.

Минько й Даруся з жахом дивилися на них. Вони настільки перелякалися, що й плакати не могли.

Раптово на одній зі стін спалахнув екран. По ньому нескінченною низкою побігли якісь знаки.

— Невже нас засікли? — одночасно підскочили обидва страховиська і заплескали кошлатими вухами.

— Увага, чучане! Увага! — пролунав тихий мелодійний голос. — Ви чуєте нас?

Чудовиська сіпнулися й переглянулися. Потім неохоче відповіли:

— Так, чуємо.

— Вас було затримано під час порушення Всесвітнього закону добра і справедливості. Ми, його захисники, наближаємося. Готуйтеся зустріти наш корабель, — продовжував говорити хтось невидимий.

Було видно, що злидні налякалися, бо почали дрібно тремтіти, клепали виряченими очами і клацати зеленими зубищами.

— Приготуйтеся до стиковки кораблів, — наполегливо промовив голос.

— Ваші вказівки виконуємо, — слухняно заторохтіли чучани і почали квапливо перемикати якісь держаки. Тепер, коли їх самих було впіймано, вони перетворилися на тихих, переляканих і зовсім не страшних капловухих гладунів. У відсіку запанувала тиша, порушувана лише клацанням держаків, кнопок і клавіш.

Частина 3. Небесні рятівники

Одна стінка відсіку ковзнула в бік і на порозі з’явилося троє істот, у блискучих зелених комбінезонах і високих чорних чоботях. Вони були схожі на людей, тільки шкіра в вирізнялась яскраво-помаранчевим кольором.

— Чучане, ви знаєте, що всі ваші шкідливі вчинки фіксуються на моніторі системи стеження? — пролунало суворе запитання.

— Так, знаємо, — пробелькотів один чучанин. Другий тільки дрібно тіпався, опустивши тремтячі вуха на плечі.

— Ви знаєте, що на того, хто порушує Закон Справедливості, чекає покарання? — продовжував один з прибульців-рятівників.

Чучани стверджувально кивнули.

— Ми розберемось, чи винні ви обидва або хтось винен більше, — палець прибульця вказав на одного з чучан. — Ідіть у свою каюту і чекайте там.

Чучани миттєво зникли.

Тепер рятівники приязно всміхнулися дітям.

— Що, злякалися, маленькі мешканці зеленої планети Земля? Заспокойтеся! Зараз ми повернемо вас додому. Переходьте на наш корабель, — запропонував старший прибулець.

Він обійняв їх за плечі і повів до виходу.

— А саночки… забули, — несміливо прошепотіла Даруся.

— Ах так, ваші саночки, — спохватився їхній рятівник, і діти з подивом побачили, як саночки, немов живі, поїхали за ними слідом. Разом вони увійшли в велику світлу каюту і стіни за ними зімкнулися.

— А що буде з ними, з чучанами? — запитав Минько.

— Корабель чучан ми відправимо на їхню планету. Потім заблокуємо її атмосферу і чучани протягом трьох тисяч років не зможуть нікуди літати, — пояснив прибулець.

— А хто ви? — запитав Мишко.

— Ми — Небесні Рятувальники, — відповів йому новий друг.

— І де ви живете?

— Ми живемо на планеті Лю, яка знаходиться дуже далеко від Землі. В усі часи ми боролися проти зла, насильства і жорстокості. І так буде завжди.

— Так ви — наші друзі? — заплескала в долоні Даруся.

— Так, ми друзі всіх добрих людей, які живуть у Всесвіті. Подивіться, діти. Ми наближаємося до Землі, — покликав їх прибулець, який сидить біля пульту.

Діти присунулися до нього і подивилися на екран. Відчувалося, як стрімко вони мчать крізь темряву до Землі, рідного дому.

— Ось ми і прибули, — приязно посміхнувся старший прибулець. — До побачення, діти.

— До побачення. Спасибі! — подякували рятівників Мишко і Даруся.

— Сідайте на саночки, — їх новий друг кивнув і легко торкнув клавішу на великому пульті керування.

Як тільки Даруся і Мишко всілися на саночки, загорілося яскраве сріблясте світло, ковзнуло по дітям, опустилося по санях і простягнулося крізь двері до низу — наче крижана стежечка з гірки.

Даруся і Мишко ледве встигли помахати новим друзям на прощання, як саночки вже летіли по блискучому променю вниз — прямо до хвіртки рідного дому.

Біля хвіртки їх чекала стривожена мама.

— Де ви запропали? — плакала вона, обіймаючи дітей. — Ми з татом вже всіх ваших друзів обійшли. Не знали, де вас шукати!

— Мамусю, не плач. Ми все-все тобі розповімо, — заспокоювали її Даруся й Мишко.

Раптом в небі спалахнуло яскраве світло.

— Що це? — здивувалася мама і глянула вгору. Мишко і Даруся теж підняли голови. У небі з’явився велетенський напис золотими літерами: «ДРУЖБА НАЗАВЖДИ. З НОВИМ РОКОМ!»

м. Дніпро

Любов Відута

Казка про Новий рік

Ой, хто зна, було таке чи не було, правда чи вигадка?

Кажуть люди, що дуже давно йшла лісом молода вродлива дівчина Весна від Зими, своєї сестри, з гостини. А інші люди кажуть, що бігла, бо поспішала до свого брата — теплого Літа. Троє синів допомагали їй

...