Ярослав Трінчук
Рапсодія у Ре мінорі
Мучиться, не може померти старий мольфар. Не до кінця виконав місію.
Мучиться життям молодий юнак. Він так образився через несправедливість людства, що має намір піти з життя. Посланець Небес доручає мольфару «вправити мізки» екзальтованому хлопцеві. Тимофій (юнак) вирушає в мандрівку з метою відшукати відповідь. Перед ним з’являється Стіна. Спроби обійти цю Стіну обертаються для юнака численними пригодами. І з’являється ще одна хвилююча таємниця — хто та жінка, яка розкриває Тимофієві багатогранний зміст кохання?
ІНТРОДУКЦІЯ
Десь там у небесних глибинах блукають тіні — душі політиків продажних, убивць, гестапівців і кагебістів — усіх, хто чинив зло. Вони ждуть суду. Їм важко — несуть бо на собі весь тягар лиха, що вчинили самі, та вчинено з подачі їхньої і потурання. Вони хотіли би звільнитися від того тягаря — не можуть; вони хотіли б, щоб їх стерли, щоб їх не було зовсім — Вищий Закон не дозволяє. Був вчинок — буде плата.
Старий Микола, характерник, що мучиться й не може вмерти, зна про це. Він просить Велеса — той час від часу опускається на землю: тут він куратор над персонами, що прагнуть забуття, — забрати його душу:
— Я же служив тобі, як міг, — говорить, — візьми мене до себе, позбав страждань.
— Ти знаєш, що таке страждання? Наївний! Можливо, це остання твоя радість, — каже Велес.
— Лякаєш? Хіба це Велесу пасує?
— Ти зі мною розмовляєш, як з людиною, що вимагає лестощів, наче не розумієш, що таке пекло.
— Пекло, кажеш? А що було тут? Перед ним?
— Ти грався в життя. Робив там фокуси якісь, зводив жінок, дурив чоловіків, відвертав бурю, хмари розсував. Але ж це іграшки дитячі.
— Зате я зла великого не коїв.
— Зла не буває маленького — воно не замикається в собі.
— Я цього збагнути не годен.
— Не розуміти зла — це є найбільше зло.
— Так, великий Велесе. А як на мене, найбільше зло — порушувати заповіді Отця.
— Сперечаєшся? А я прийшов спитати: ти прагнеш кінця, чи хочеш утекти від себе?
— Але ж ні те, ні те для мене неможливе. Мій кінець — початок твоїх знущань наді мною. А утекти від себе, значить, віддатися тобі. Теж для знущань. Я ж хочу суду Найвищого Судді.
— Гаразд, лукавий старче, даю тобі пару годин і волю над силами природи. Там мучиться життям один молодик, можеш йому дещо показати, але в його розум і душу не лізь. Як тільки він повернеться обличчям до життя, я заберу тебе до себе. Іди.
ЖІНКА І СКРИПКА
Тимофій любив мріяти. Вимальовував собі дивні світи, незвичайних людей, чудернацькі дерева; у його фантазіях квіти вміли говорити, співати, усміхатися, музика звучала з кущів, а янголи співали, гойдаючись на білих хмарах. Усі випромінюють добро, живуть разом, спілкуються, розмовляють, танцюють, ведуть хороводи, одним словом — гармонія. Вимальовував собі міста, де будівлі не тиснуть на людину, а милують око, де кожен дім, кожна деталь продумані, де все гармонує з ландшафтом і є його органічним доповненням, де погляд людини відпочиває, а мешканці такого міста не знають злоби, ненависті. Інколи про свої марення ділився з ровесниками. Над ним кепкували, насміхалися, та він не переймався тим. Якось ще в школі замість контрольної роботи намалював у зошиті будинок. З фонтанчиком, зі скульптурною групою, довкола живопліт, сад, яскраві сонячні плями, песик бігає. Ну й що з того, що він пояснював, що хотів би бачити світ саме таким — отримав двійку, під затильника від батька, хоча, якщо чесно, батько руку ніколи не прикладав, просто учителька допекла, і він ляпнув, розсердившись; але Тимофій знав, що це без злоби, і не образився. Не можна ображатися на батька.
Все одно нічого не допомогло. Він час від часу виводив у зошитах якісь лінії, комбінував кольоровими олівцями незрозумілі різнобарвні фігури і тішився, коли виходило до ладу.
— Якби від мене залежало, то світ був би іншим, — кинув насмішникам, подивився кожному в вічі й додав: — І ви теж.
Сказав і пішов геть. У самотність.
Потім над ним кепкували в університеті.
— Ти архітектор, — говорили, — а бавишся, як дитина.
Усе б то нічого, та він не вмів порозумітися з дівчатами. Ні, ні, вони віддавалися йому — проблем на цьому фронті не було. Та справа в тому, що він весь час думав — не знає, звідки воно, — що жінка — лялечка для потреби чоловіка; а виявляється, ті лялечки переконані, що саме чоловіки створені для їхньої потреби. Одна така — коли він, постаравшись у своєму чоловічому досвіді, спитав, як їй, — насмішливо відповіла: «Так як дома. З чоловіком». Такої нищівної критики не знав ще. Саме ця фраза поставила крапку у роздумах, чи потрібно йому женитись. Тепер — ні. Хоч би курси удосконалення придумав хтось… Потім, начитавшись всіляких східних книжок, зробив висновок: всі оті «Кама сутри» «Дао…» і «Тантри…» для обділених. У нормальної людини мусить бути обов’язок і якісь вищі духовні запити. Безперечно, секс має велике значення — без нього на землі не було б живої билинки, — та для людини він повинен існувати тільки у рамках кохання. Тільки у рамках кохання!
— Ви що не чули?! — кричав на товаришів у гуртожитку, коли їх заносило у цій темі. — Секс повноцінний може бути тільки у рамках кохання!
— Теорія гарна, — сказав Григорій, сусід по гуртожитку, — але на практиці не здійсненна — плоть могутніша за почуття. Плоть могутніша навіть за розум.
Тимофій це розуміє. І знає чому.
— Ти правий, — говорить Григорію. — Тисячоліттям людське почуття руйнується ідеологією. Де панує ідеологія, там почуття скалічене.
На мить стало тихо, а потім хтось із студентів спитав:
— А церква?
Студент, очевидно, мав на увазі, що у церкви ідеологія гуманістичного наповнення і вона не руйнує почуття.
— Церква, — крикнув Григорій, — начисто заполітизована. А де політика, там ідеологія.
— Церква винна у тому, що об’єднавшись з політичними ворохобниками, стала для них ідеологічним прикриттям і втратила здатність виконувати свої функції, — сказав Тимофій спокійно. — Церква мала би піклуватися про наші душі, викультивовувати почуття — любов, повагу до людини, гідність, смиренність. А заідеологізований світ та світ, що позбавлений ідеології, але проникнутий ідеєю збагачення, становиться рабом фізіології. А де фізіологія бере верх, звідти ерос виганяє кохання. Ось чому плоть могутніша за почуття.
З ним не сперечалися — за винятком Григорія — не тому, що погоджувались, — Тимофій умів знаходити підтвердження, а студентам не хотілося проникати у глибину питання і шукати контраргументи.
Якось він захопився однією красунею. Сильно. Можна сказати — полюбив. Танцював з нею, і так йому добре було, а потім підійшов до них сильніший за нього і забрав її. Взяв за руку і повів. Вона лиш повернула голову і винувато посміхнулась. Це було на першому курсі. Дівчина зустрічалася з тим лобурякою весь час, а Тимофій ходив до спортзалу. І дуже сумував — дівчину він покохав. По справжньому. Так, у всякому разі, переконував себе. Уже на п’ятому курсі вони зустрічаються. Той лоботряс — очевидно, щоб похвастатися перед пасією — образив Тимофія. Тимофій майже непомітно — у підборіддя, — і образник падає. Тоді він бере дівчину за руку, і та йде з ним. Пройшовши метрів двадцять, несподівано відчув: вона йому чужа. Чужа до болю! Він відпустив її руку, сказав «до побачення» і пішов. Оглянувся, а дівчина стоїть і плаче. Дивні створіння оті дівчата, подумав, дивні.
Він мріяв про щось таке романтичне, піднесене, щоб пристрасть була, ну, хоча б якесь там почуття, щоб гарні слова звучали, аби поезія відчувалася, а то голий секс. Ні, ні, це теж гарна штука — особливо, коли маєш справу з Яною: до неї торкнешся, а вона тремтить; не тремтить — вібрує, — перса тужавіють, очі іскряться, але того замало. Кажу вам: замало.
Тож Тимофій був катастрофічно самітнім. Ні з ким не міг порозумітися, ні з ким не вмів дружити. Мав недругів, але не розумів, чому вони ставляться до нього вороже; а ті, кого вважав друзями, жартували над ним і кепкували над його, як говорили, причудами. Та дідько з ними.
Єдине місце, де він почувався затишно і, як не дивно, захищеним, це кімната Яни. Особливо комфортно тоді, коли вона вивчає свою партію — дівчина грає у симфонічному оркестрі. Він влаштовується зручно в кріслі й сидить тихо-тихо. Іноді щось читає, іноді роздивляється альбоми, але в такі хвилини завжди відчуває себе умиротвореним. Скрипочка виспівує, він фантазує; і хоча десь там люди намагаються надурити один одного, що йому до того — той світ далеко-далеко звідси. Майже не видно. І не цікавий. Для нього варті щось лише дві речі — дівчина і скрипка… У цьому словосполученні він вгадує — яскраво, зримо, до болю в шлунку — єство вселенського трагізму… та відчуває єдність дівчини і скрипки. Вона, Яна, людині так не розкриється, як розкривається цій дерев’янці з натягнутими жилами. І оті звуки то не музика, ні — це сповідь беззахисної самотньої душі. Його, безробітного Тимофія, можна обманути в словах, але не в почуттях — та він не винен, що почуття в нього загострене… Але є речі, на яких він розуміється добре. Скажімо, для диригента — як і для композитора — існує партія — скрипки, віолончелі, духових, ударних та іншого причандалля, але ні для диригента, ні для композитора не існує людини. Є інструмент, і є для нього партія. Важливо єдине — музика. А вона можлива, коли добре функціонує цілісний організм — оркестр. У ньому ж місця для особистості немає. Правда, він також розуміє, що оркестрант отримує винагороду — відчуття участі в містерії творіння, відчуття участі в містичному священнодійстві, коли ти не особистість — це ніщо, — а провідник високої ідеї — і байдуже, звертає хтось на тебе увагу чи ні. Музика — понад усе. А потім… та це вже проза…
Тож коли Яна закінчила грати, він розчаровано спитав:
— Вже все?
Дівчина поклала скрипку, помовчала хвилинку, потім співчутливо сказала:
— Все.
— Шкода, мені так гарно було.
— Шкода.
— Зіграй ще.
– Іншим разом.
— Коли ти граєш, я втрачаю себе.
— Чому?
— У мене тоді загострюється не тільки гастрит, а й вина перед людством.
— Тимофію, ти якийсь дивний.
— Я знаю.
— Чому ти не такий, як усі?
— Помиляєшся, Яно, то усі не такі, як я, — сказав абсолютно серйозно.
— Але ж усі мають сім’ї, постійні заробітки, тобі ж уже під тридцять, а поводишся, як розбещений юнак.
— Де у моїй поведінці розбещеність?
— То світ не такий, то депутати дурні, то влада — злодійчуки, то народи тратять ресурси даремно, а самі остаються убогим — ось чим ти переймаєшся. А мені ще й разу не сказав, що любиш, — і ображено відвернулася.
— Яно! — Тимофій зробив вигляд, що здивувався. — А що я роблю час від часу?!
— Пошляк… Пошляк…
— Дякую. Бачиш, як просто стати таким, як усі.
Дівчина здивовано глянула на нього. Чорти б його забрали, та він же все розуміє. Просто грається, поганець. А реагує швидко — іноді речення ще не закінчиш, а в нього відповідь уже готова, та ще й така, що може образити. Поганець, таки поганець…
Якийсь час дівчина мовчала, потім підійшла і, дивлячись йому в вічі, повільно вимовила:
— У нормальних жінки, діти…
— Не можу я мати ні жінки, ні дитини.
— Чому?
— Я маю намір померти.
— Ти що, дурний?!
— Яно моя гарненька, я й справді не хочу жити… Світ чужий мені, я чужий світові — і все, ми квити. Тут навіть без психіатричних ускладнень.
— Ти жорстокий.
— Можливо. Але, щоб ти знала, для мене вже відсутня проблема життя і смерті. Тому такі категорії як милість, жорстокість і таке інше мене вже не цікавлять. Питання стоїть, як померти.
— Тимофію, перестань говорити дурниці.
— Бачиш, і ти розумієш, що життя то дурниця.
— Не чіпляйся до фраз, які нічого не значать.
— Вірно, Яночко, вірно. Та не тільки те, про що ми говоримо, нічого не значить, не значить нічого саме життя. У всякому разі, для мене. Тепер я лише думаю, який кінець обрати. Стрілятися — банально. Мабуть, поїду на Кавказ, викопаю у льодовику яму, прийму снотворне, напишу записку «Найближчі сто років прошу не будити» і засну собі спокійно.
— Ти жорстокий і безсердечний егоїст.
— Знаєш, як відрізнити егоїста від альтруїста?
— Якась дурниця?
— Цілком серйозно.
— Ні, не знаю.
— Того, хто хотів би знати, хто він, треба скинути з сьомого поверху. Якщо кричить «Рятуйте!» — закінчений егоїст, якщо застерігає: «Бережіться там внизу!», то альтруїст.
— Тобі тільки б жартувати.
— Моя добра дівчинко, мені здається, найбільшим жартом є те, що я прийшов у цей світ. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспільство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив — усе не так.
— Не говори такого. Ти прекрасний архітектор. Ніхто не має стільки замовників.
— Так, багачі наймають мене, і я будую їм гарні «хатинки». Водночас спостерігаю, як опаскуджуються наші міста безглуздими спорудами.
— Тимофію, не можна мучити себе тільки тому, що ти не головний архітектор держави.
— Не тільки. Мені здається, що переді мною якась стіна, і я не знаю, як обійти її, а пробити нема сили.
— То стіна між тобою і людьми. Але ти сам її звів.
— Можливо… Очевидно, я не можу жити в бруді.
— Тимофію — яке у тебе гарне ім’я! — ти витворив собі уявний світ, а що там іншим важко перебувати, або навіть неможливо, то вони не винні.
— Тобі зі мною важко?
– Іноді — нестерпно.
— Я у цьому причина?
— Ні.
— Тоді хто?
— Тут винуватого не може бути… Є те, що є… А знаєш, чому музика така прекрасна?
— Не знаю.
— Тому, що музика це гармонія, а те, що довкола — хаос. Ти прагнеш гармонії між собою й суспільством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але він є, і буде вічно.
— Маєш рацію. А далі?
— А далі — постав собі завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тільки не шукай того, чого бути не може.
— Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуєшся, чому люди охоче дають поради?
— Ні.
— Бо їм не треба їх виконувати. Яке завдання може собі ставити безробітний архітектор… Яно, я знаю, як зробити міста прекрасними, а наді мною насміхаються… Розумієш, насміхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?
— Тимофію, що за питання дитяче.
— Ти мене визнаєш. Спасибі і на тому. Але ж ти хочеш, аби я був іншим…
— Та не хочу, щоб ти був іншим, я хочу бути з тобою.
— Мабуть, у мене все вже прийняло незворотній характер. Не осуджуй дуже. Надіюся, «там» буде якось інакше…
Дівчина спочатку подумала, що він дражнить її, та коли переконалася, що це серйозно — прочитала в його хижому безжалісному погляді, — злякалася. Потім розплакалася і крізь сльози вигукнула:
— То візьми й мене з собою.
Це його вразило. Вразило і здивувало.
— Навіщо? Ти така гарна, пишна, тобі дітей народжувати, а не думати про дурне.
— Тимофію, ти нічого не розумієш. — І додала з болем: — Абсолютно нічого.
Він хотів перевести розмову на жарт, та вона розплакалася дужче, кинулася на нього з кулачками, він став захищатися, у штовханині вони розпалилися — і попадали в ліжко… І так їм добре стало…
А на небі розсунулися хмари, і сонце поставило посеред кімнати злотисту пляму.
Раптом ударив бубон, зарипіли труби, заскавуліли флейти — грали жалобний марш.
— Сусіда ховають! — скрикнула Яна. — А ми собі таке дозволили…
СПОВІДЬ ПІД ШЕПІТ КАЛИНИ
Суїцидні настрої нападали на нього ще в школі. Окрім всього, його цікавила смерть як сам акт. Що ж воно таке? Що за цим? Тим більше: оце життя не інтересне. Не інтересне до сліз! Усі намагаються його образити; штовхають, обзивають, іноді б’ють. Правда, він довго побої не терпів. Якось узяв у кулак камінь і в
...
