Яна Дубинянська

КОРАБЕЛЬ ЖІНОК

До збірки «Корабель жінок» увійшли твори малої прози Яни Дубинянської. Дуже різні за жанром, сюжетом, стилістикою, емоційним наповненням.

Щасливе сімейне життя з коханою людиною чи штучна матриця, за якою прихована давня трагедія? Моторошно.

Чотири брати-лицарі і їхня сестра, «діва з волоссям кольору полум'я» — ні, чужинка, здатна послати їх на певну загибель. Мабуть, романтично.

Трохи демагогії — і вчорашній ворог, приречений до страти, стає не просто спільником, а навіть лідером тих самих людей. Актуально, чи не так?

Якщо жінка у поті чола заробляє на виживання, в той час як чоловік філософствує за чаркою про зірки і світобудову, — кого з них вважати розумною істотою з точки зору інопланетних месій… Не хвилюйтеся, це іронічно.

Читайте моторошні, романтичні, актуальні, іронічні оповідання — для будь-якого настрою, на будь-який смак.

Переклад з російської авторський, Остапа Дроздова, Ірини Калити, Олександра Міхельсона, Ярослава Мишанича, Марини Олійник, Михайлини Скорик.

Збірка

МОТОРОШНО

Баржа над чорною водою

Вона послизнулась і відчайдушно вхопилася за перила, що вже вкрилися крижаною плівкою. Сутеніло; з неба сипалося щось дрібне, мокре і гидке, не подібне ні на сніг, ні на дощ. Набережна потроху йшла догори, і зараз підбори щокроку ковзали на брудній сніговій паморозі.

Пора повертатися.

А баржа — ось вона. Довга темна блямба посеред закрижанілої річки; острівець під снігом зовсім непомітний.

Повертатися.

О восьмій бути вдома, нагодувати кота, зварити якогось супу, щоб потім тиждень нічого не готувати. Й сісти нарешті за цю кляту дисертацію: бодай два аркуші…

Ну добре: ще кілька кроків. Зрівнятися з баржею — як завжди. І, як завжди, дві хвилини постояти біля перил навпроти.

Хтось торкнув її за лікоть.

— Ти?

Вона чекала цього так довго, що майже не здивувалася.

* * *

— Для чого? Там усе закрижаніло, і взагалі вона, напевне, розвалюється на частини…

— Ні.

— Хіба ми не можемо тут… погуляти?

Вона не оберталася. Але чуття підказало, що він зупинився.

— Ти не хочеш?

Їй стало страшно. Що він піде, зникне, або виявиться, що його не було зовсім… Від страху щеміло в горлі. Страшніше, ніж озирнутися і…

Вона озирнулася.

Його силует був ледь помітний у сутінках: темна фігура на темному фоні. Висока й вузька, одягнута у щось подібне на довгий плащ. Звідкіля в нього плащ?

Обличчя не було видно.

— Як ми туди потрапимо? — з нервовим смішком запитала вона. — Кригою?

— Човном, — відповів він. — Як тоді.

— Але ж…

Вона поглянула на річку. Так дивно. Тільки що — крига, а тепер — чорна вода… Втім, зранку по радіо передавали потепління.

І, напевне, так і має бути.

Озирнувшись, вона запанікувала — виявилося, що його поруч немає. Слава Богу, на танучій скоринці льоду під ногами виднілися темні сліди. Кинулася вниз слизькими сходами; втратила рівновагу, смішно змахнула сумочкою; ледве втрималася на ногах; з’їхала, наче з гірки, трьома останніми сходинками. І перевела подих, побачивши його.

Він стояв на носі човна, нахилившись уперед, і тримався за кільце, зацементоване в естакаду. Між човном і берегом сама собою дуже повільно ширилася темна смуга води.

Якщо він відпустить руку — все.

І ніколи більше.

Вона побігла тонким гранітним карнизом, який обмивали одна за одною маленькі хвилі. Стрибнула, не дивлячись під ноги; впала на низьку дощану лавку.

Він відштовхнувся від стіни й сів на весла.

Його обличчя лишалося в тіні — хоча сутінки посвітлішали. Він веслував енергійно; берег швидко віддалявся. Повернувшись, вона зачепилася поглядом за баржу, що наближалася. Темний, вуглуватий силует на фоні все світлішого неба.

Стало жарко; вона скинула з плечей важку шубу. Потім стягла через голову товстого светра. Баржа наблизилася настільки, що її можна було торкнутися рукою — так вона й зробила.

На пальцях залишився коричневий слід від теплої іржі.

* * *

— Коли за нами прийде човен?

— Десь за годину. Не хвилюйся, я про все домовився.

Вона потяглася всім тілом на підстилці, зернистій від піску. Звичайно, похилі промені вечірнього сонця навряд чи додавали засмаги. Сіла, обхопила коліна руками. Між лопатками залоскотало; вона з досадою стенула плечима, скидаючи чоловічу руку.

— Припини! Треба, щоб хлопці доїли фрукти, не везти ж додому. Мишко! Володю!.. Де вони лазять?

Вона перегнулася через його живіт, м’який і нагрітий сонцем, простягнула руку і намацала на піску пакет з чотирма вже запотілими і пом’ятими персиками. Випростатися зразу не змогла… бешкетує гірше дитини, чесне слово!

— Напевне, на баржі, — безпечно відповів він. — Хлопчиськам там цікаво.

— Володю! Мишко!

Голос лунко відбився од гарячого іржавого заліза, і вона захвилювалася. Поклала пакет і підвелася.

— Володю! Ми!..

Кудлата голова старшого сина виглянула з-за купи ящиків, накиданих на баржі; Мишко помахав рукою і щось гукнув. Чотирирічний Володя, напевне, мусив бути поруч: він завжди хвостиком бігає за братом, — але його чомусь не було видно, і вона ніяк не могла заспокоїтися.

— Володьку!!!

— Та залиш ти їх у спокої, — Єгор ліниво звівся на ліктях. — Хай собі бавляться. Хочеш, я сам доїм.

— Я тобі доїм… Мишко! Де Володя?!..

— Я тута, ма! Дивися!

І вона побачила, як засмаглий і міцний, наче картоплина, карапуз виліз на бортик корми, похитнувся на широко розставлених ноженятах і бухнув у воду, здійнявши хмару бризок.

* * *

— Скільки раз я вам говорила! Володю, а якби там на дні була якась залізяка? Стукнувся б головою, і все. І тебе понесло б далеко-далеко… сам знаєш, яка там сильна течія! Мишко, а тебе я скільки раз просила наглядати за братом? Ти ж уже великий, восени до школи підеш! Не соромно тобі?..

Хлопці винувато дивилися в пісок. Вовка шморгав носом: схоже, перекупався… хоча у нього така багата уява: може, він зараз бачить, як його кудись тягне течія… Вона зітхнула.

— Їм соромно, — сказав Єгор, підводячись. — А тому пропоную, поки не прийшов човен, перевірити наші снасті. Хто зі мною, той герой!

Повіяв вітерець, по-вечірньому прохолодний; вона сіла і накинула на плечі край підстилки. Чоловік і сини маленьким веселим загоном рушили на інший край острівця, де в піску стирчали палиці: до них ще зранку прив’язали по жилці, наївно сподіваючись на здобич. Чоловіки!..

Вона посміхалася їм услід.

Як витягнувся Мишко за минуле літо… скоро дістане батькові до плеча. Треба тільки віддати його у яку-небудь силову секцію, щоб не ріс таким худючим. А Володька… це ж треба! Здавалося, тільки вчора Єгор забрав їх із пологового будинку… і був трохи розчарований, що не дівчинка. І нате вам: молодший син вже пірнає з цієї проклятої баржі. Як швидко час іде…

Як швидко йде життя.

Вона перевела погляд на нещасні персики, що вже розм’якли в целофані. Дійсно, не викидати ж. Витягла двома пальцяма липкий фрукт і, абияк знявши шкірку, засмоктала в себе теплий м’якуш. Патьоки соку потекли підборіддям, закрапали на підстилку. Нічого, однак треба було випрати…

— Змерзла?

Глянула вгору. Чоловік встиг повернутися і стояв зовсім близько: кучеряві засмаглі ноги, сині плавки, ну, не зовсім плаский живіт, лушпайки облізлої шкіри на грудях, насмішкуваті очі… За його спиною сини по-діловому зайнялися жилками-закидушками.

— Трохи… Слухай, Єгоре, давай більше не будемо сюди припливати. Ця чортова баржа… я не можу.

Він посміхнувся. Нахилився, дістав персик, покрутив перед носом і цілим запхнув до рота. Відповів нерозбірливо, майже не відкриваючи рота:

— Не переживай. Нічого нашим хлопцям не станеться.

Вона підвелася:

— А на тому березі чудовий пляж за мостом. І, до речі, човна не потрібно…

— Як хочеш, — Єгор виплюнув кісточку і знизав плечима. — Але за мостом падають відпочивати натовпи народу, особливо на вихідних. А це місце — тільки наше.

Він облизав пальці, ступив уперед і обійняв дружину за плечі. Повторив з особливим таємним змістом:

— Наше.

* * *

…— Пам’ятаєш?..

— Звичайно. Сказав, що покажеш розпрекрасне супер-пупер не знаю яке місце, і я повірила, як дурна. Уявляєш, як я розізлилася, коли побачила, що це всього лиш стара баржа?

— А я й не помітив.

— А ти взагалі був зелений і дурний хлопчисько…

Вони сиділи на теплій залізній палубі баржі, позвішувавши босі ноги за борт, — як тоді. І, як тоді, до самих ніг підібралася доріжка від призахідного сонця, що яскравими цятками вкривала непорушну чорну воду.

Єгор тихо засміявся:

— Я тобі одразу сподобався! Ти сказала, що я схожий на молодого Марлона Брандо.

— А ти не знав, хто це такий!

— Я вирішив, що ти з мене знущаєшся. Ти була студентка, ще й старша на цілий рік, а я смішний абітурієнт із села, і екзамени тільки через тиждень…

— Треба було готуватися, а не возити дівчат на всілякі залізяки. Ще й човна відпустив!

— Я ж домовився з човнярем, щоб за годину він за нами повернувся!

— І що, по-твоєму, я повинна була подумати?

— А що ти подумала?

Вона озирнулася: у світлих сутінках Мишко з Володькою продовжували чаклувати над риболовецькими снастями. Зрештою, Єгор геніально вміє придумувати синам заняття… якщо хоче побути наодинці з дружиною.

Притулилася до нього, опустила голову на тепле плече.

— Так що ти подумала… тоді?

— Ти не повіриш… Я дивилася на тебе й думала, що в нас будуть дуже гарні діти.

— Вже тоді?

— Вже тоді.

— Ех, якби знаття… А виглядала такою собі неприступною відмінницею. Я собі загадав, що обов’язково поцілую тебе тут, на баржі… але перелякався.

— І правильно зробив. Скільки ми були тоді знайомі? Дві години?

— Менше…

— Знаєш, а я до цього ні з ким не знайомилася ось так, на вулиці. І тим більше ніколи б не попливла з першим зустрічним на якусь баржу. Я ж про тебе нічого не знала… крім того, що ти — мій.

— І схожий на Марлона Брандо. І золотий медаліст. І приїхав із глухого села поступати на міжнародні відносини. Й до того ж чемпіон району із стрибків у воду… я ж усе тобі розповідав!

— Хвалько нещасний! І навіть показав, як стрибати гвинтовим у два оберти… Он звідти, з корми.

— Пам’яташ? Здорово вийшло?..

— Так… дуже здорово…

Вона раптом замовкла.

Втупилася у темну воду під ногами. Вже без єдиної блискітки — сонце зайшло за дахи будинків, які стояли на березі. Чорна, гладка, непрозора глибина, що проростала зсередини маленькими бурунами.

Заговорила тихо-тихо, боячись своїх слів — і боячись мовчати.

— Я спершу вирішила, що ти… ну, хвалишся далі. Мовляв, я можу довго під водою… Потім — що це такий жарт. Що насправді ти давно випірнув там, з іншого боку, і навмисне лякаєш мене… дурниці, звичайно, але я ще не вірила… Потім… Я не вміла плавати, ти ж знаєш… дотепер не вмію. Я кричала, довго кричала… Але човен — лише за годину. Як домовилися.

Його голос майже не змінився:

— ЦЬОГО ти не повинна була… пам’ятати.

* * *

Вона заставила себе подивитися на нього. Заставила взяти його за руку. Живу, теплу.

— Як це було? — прошепотіла вона. — Боляче?

— Лише спочатку. Шия… поки я ще був живий. А потім нічого. Ніяк.

— Тебе так і не знайшли тоді… Течія… Хоча ти, мабуть, знаєш.

Він знизав плечима.

— Тільки що я знав те життя… наше… в котре повернувся. Ми одружилися, коли ти була на третьому курсі, а я — на другому… правда, не на міжнародному, а в політесі. Поступив куди завгодно, аби не виїжджати з міста. Потім народився Мишко… ну та ти й сама знаєш. Знала…

— Єгор…

Його ім’я раптом здалося їй порожнім набором звуків.

Він одвернувся. Заговорив убік, в нікуди.

— Кожна людина, що випадково пішла, може повернутися… якщо є матриця. Докладний, об’ємний сценарій долі, у якій можна органічно зайняти свою нішу. Ти задала такий сценарій для мене… Ти сама майже в нього повірила. Але штучні матриці все одно нестабільні. Годину, не більше, а потім…

— Чому?!

— Тому, що є інші матриці, природні, які вступають у протиріччя зі штучною. Наприклад, у світі зараз зима, а тут, на баржі, літо. У тебе своє життя, а я…

— Нема в мене ніякого життя. Якби воно в мене було… хіба я б ходила сюди? Майже щодня, усі десять років… І лише тепер, коли ти прийшов, нарешті… і таке кажеш… Зачекай, а як же діти?!!

Вона підхопилася, обернулася, кинулася було геть з баржі. Мишко… Володя… Хлопчики!!! Нічого не видно у згуслих сутінках…

Він не пустив її. Різко сіпнув за руку і знову посадив біля себе.

— Не треба. Це нормально, просто перетворення одного виду матерії в інший… Але тобі краще не бачити.

Володя.

Мишко.

Не бачити…

* * *

— А ти? Що буде з тобою?..

— Знаєш, нічого особливого. Те, що й завжди. Я звик… А от тобі, повір, стане легше. Я знаю напевне.

— Звідкіля ти можеш…

— Моя мама. Вона теж ходила сюди, до баржі… приїжджала здалеку, з нашого села. Я ж був єдиним сином, її надією, її майбутнім… Вона теж створила для мене свою матрицю. І якось раз, кілька років тому… розумієш, треба, щоб збіглося багато факторів, починаючи з елементарних: час, місце, положення зірок і так далі… Отже, я повернувся. Здається, став відомим дипломатом, одруженим мало не з донькою президента… байдуже. Це швидко скінчилося… й більше вона не приходила.

— А раптом…

— Ні. Якби вона померла, захворіла, збожеволіла, — я б знав. Просто за той короткий проміжок вона добудувала до повної досконалості моє можливе життя… і змогла жити далі чимось іншим.

— Я — не зможу.

— Чому? Ти ж знала мене одну-дві години, не більше. Решта — тільки матриця, яку ми щойно довели до найвищого ступеня реальності. Ось-ось вона зовсім зруйнується — і в матеріальному світі, і у твоїй свідомості. Ти забудеш.

— А ти?!

— А я… Там, куди я повернуся — все одно. Відчуваєш, як похолоднішало?

— Так…

— А я — вже ні.

* * *

Чорна вода під баржею занепокоїлася, пішла колами і бурунами. З неба почало накрапати щось противне, мокре і дрібне — ні дощ, ні сніг. Налетів пронизливий вітер; вона безпомічно обхопила плечі руками.

— Твій одяг у човні, — сказав він.

Вона не стала обертатися. Згусла зимова імла, і тепер навряд чи можна розгледіти його обличчя…

Але якщо можна — краще не треба.

— Я ніяк не можу тебе зігріти, — їй здалося, що він посміхнувся. — Йди, одягайся і лишайся там. Я домовився за годину повернути човен… так що тебе скоро знайдуть.

Він все передбачив… Як і тоді, зітхнула вона.

Та цього разу він дійсно був правий.

Вона підвелася, послизнулася на палубі баржі, що вже вкривалася кригою. Змахнула руками і, похитуючись, побрела в бік носової частини, яка давним-давно вросла в піщаний острівець.

Треба виступити через екологічний комітет з ініціативою, щоб цю баржу прибрали, нарешті, з ріки під три чо…

Не озиратися.

* * *

Кроки.

Лункі й уривчасті, як на протезах. Із ледь чутним моторошним липучим чавканням. Кроки, що віддаляються. Вже, мабуть, біля самої корми.

Вона знала, що не встигне, що треба було раніше, що зараз уже ніяк і більше ніколи…

Кинулася назад.

Чверть секунди після тихого сплеску; іржавий борт ріже талію, що переламалася над кормою; крижана вода цебенить крізь відчайдушно-чіпкі пальці…

Встигла?!..

Вона чомусь серйозно розмірковувала про те, що корма стоїть багато нижче над водою, ніж того літа, коли випадковий, майже незнайомий хлопець гукав з неї: дивися!.. Що скоро вона зовсім сховається під водою, ця стара напіврозвалена баржа…

І знала, що повинна, свято повинна думати про інше, зовсім про інше…

Її пальці стискали щось тонке, холодне й слизьке.

Перші крижинки кружляли в чорній воді.

Вона тримала.

Пастораль

Тільки я знаю, що це правда. Єдиний, чия думка досить вагома, щоб до неї прислухалися. Я мовчав усі ці роки не заради чистоти біографії і репутації поважного вченого, навіть не з-за Ханни і дітей. Тільки заради мами.

Сьогодні сорок днів. Думаю, вже можна.

Мама так і не погодилася, щоб ми забрали її до себе. Їй сподобався наш триповерховий особняк у передмісті столиці, вона сміливо допомагала дружині підрізати косаркою траву і дивилася з дітьми мультфільми по відику. Називала Ханну дочкою і жодного разу не дорікнула мені за одруження з іноземкою, і дуже пишалася внуками, що жваво лопотіли трьома мовами. Але звикнути до нас, до нашого дому і нашого життя не змогла б ніколи. І знала про це.

Той візит до нас п’ять років тому став єдиним.

А ми обіцяли їздити до неї щоліта і, звичайно, не дотримали слова. Канікули такі короткі, моя відпустка ще менша, а хлопцям хотілося на море, в гори… та скільки у світі цікавих місць окрім глухого, як пень, села, нехай і на березі кришталевої річки в серці незайманої тайги?..

Втім, щодо незайманої — перебільшую. Я показував хлопцям ту вирву: вона дотепер не заросла, деревами, я маю на увазі. Так, кущі, деревцята…

А електрику тут дають дві години на добу, і… ось вони якраз закінчилися. Добре, що я встиг зарядити акумулятор. Від монітора ноутбука досить світла, щоб бачити клавіатуру, а більше мені не треба.

Через вікно, мабуть, можна подумати, що то горить свічка.

* * *

Все це сталося ще до мого народження, але я вирішив писати так, ніби сам усе бачив. Надто близькою стала мені ця історія; деколи навіть тяжко повірити, що мене тоді не було на світі.

Якщо я пишу, що мама була найгарнішою дівчиною на селі — не треба посміхатися і кривитися од банальної фрази: просто повірте. Вона вперше сфотографувалася у сорок років, а сорок років для жінки в тих краях — вже старість, яка може тривати ще півстоліття. У моїй книжці буде ця фотографія; за нею ви, звичайно, не зможете собі уявити… але менше з тим.

Втім, щоб задовольнити місцеві канони краси, мамі не вистачало ані зросту, ані ширини стегон, ані розміру грудей, ані рум’янців на щоках. А ще, напевне, зазивних бісиків у очах і вміння балансувати між благообразним смирінням під поглядами старушенцій з-під кожного тину — і всезагальною розпустою, влітку — на галявинах у тайзі, взимку — на сіні в клунях… Ні, я нікого не засуджую. Вони так жили. Ми так жили.

Восени мама й батько мали одружитися. У нашій маленькій церкві вже почалося сповіщення. Блаженний місяць для сільських пліткарок, що отримували не просто право — священний обов’язок! — стиха наклепати на вухо батюшці про всі походеньки майбутніх молодих. Думаю, вони знайшли, що нашептати й того разу, — але вже точно, ні слова правди. У мами — прекрасної, вісімнадцятирічної — нічого й ні з ким не було.

Навіть з батьком.

…Того літа вода в річці так і не прогрілася як слід. Батько — двометровий велетень з розкішною чуприною і наївними очима, — він, звичайно, жодного разу не сфотографувався мені на пам’ять, але маминих розповідей було достатньо, — зачепив пальцем ноги лист латаття і заявив, що ну її, цю річку… А мама засміялася і пішла купатися. У довгій полотняній сорочці, яка потім, звичайно, обліпила все тіло…

І мама стояла по коліно в воді з білою лілеєю у мокрому волоссі і страшенно червоніла, а батько кусав губи, вмовляючи себе зробити крок уперед, один крок! — і не смів, не смів… І тоді веснянкуватий онук Михайлівни, сидячи в кущах, не втерпів, виповз із схованки і повідомив батькові, що треба бігти. Там таке…

У старости Митрича в хаті висів на стіні круглий чорний радіоприймач — єдиний на все село. Того дня хату старости оточили всі місцеві жителі. Батько з матір’ю прибігли останніми…

Подробиць Митрич не знав: дуже тріщало від перешкод, а потім вороги пустили класичну музику. Але головне слово він устиг почути.

Війна.

* * *

Я й сам знаю, що ця сцена — у загальних рисах — не раз з’являлася в старих воєнно-патріотичних фільмах. Але все одно забороняю вам вважати, що моя мама все це вигадала. Просто життя інколи до гротеску схоже на старі кліше. Люди самі роблять його таким.

Там же, біля хати нашого старости, відбулися стихійні збори. У нашому селі, прив’язаному до цивілізації лише слабкою радіохвилею круглого приймача, погано уявляли собі, на що схожі війни сучасного світу. Зате добре знали, що мають робити чоловіки під час війни.

Брати зброю в руки і захищати свої помешкання й родини. Кліше? Звичайно. Але вони не мали вибору, їм навіть не спало на думку, що можна вибирати…

Наступного ранку, озброєні мисливськими рушницями, всі вони зібралися на станції, за двадцять з гаком кілометрів од села. Вишикувалися в чотири колони уздовж залізниці. Вони чекали, що по них прийдуть і відправлять на фронт. Чекали.

Мені так і не вдалося — навіть тепер, коли давно зняті грифи секретності — з’ясувати, що це був за літак, куди він летів і кого збирався бомбувати. Напевне, не глуху тайгу. Думаю, вони просто дуже кумедно виглядали з повітря, — йшов він чомусь на малій висоті, а на заході вже тоді була непогана оптика, — стрункі ряди ополченців, готових до війни позаминулого століття… Однієї слабенької бомби йому було не шкода…

Та воронка дотепер не заросла деревами… лише кущі і трава по пояс.

* * *

Сорок днів.

Того дня помер стодвохрічний Михайлович, у котрого півроку тому відмовили ноги, — і в селі не лишилося жодного чоловіка, старшого за дванадцять років.

Строгі, одразу постарілі жінки у чорних хустках забороняли собі думати, що їх чоловіки, наречені, батьки й сини загинули безглуздо й безславно. Та що там — так гинуть комари, яких прибили долонею; у наших місцях можна запросто прибити одразу десяток комарів…

Ні. Їхні чоловіки загинули на війні, як солдати, як герої. У всякому разі, всі жінки намагалися в це повірити.

І був вечір, холодний, осінній. Мама повернулася додому вже затемно — валили ліс, латали дірявий дах млина, що протік ще взимку, з усіх сил підтягували хвости різної чоловічої роботи — треба встигнути до зими… Розтопила піч; присіла навпочіпки і гріла на чорній заслінці червоні потріскані руки.

Вона жила одна: її мати померла кілька років тому, батько й двоє братів — сорок днів… як і наречений. Поминки у нас зазвичай робили усім селом — але тільки не тепер, коли біда прийшла в кожну хату. Усі вікна й двері — наглухо зачинені, блимання свічок за віконницями. У кожній — свої покійники, свої поминки.

Мама теж запалила свічку. Дістала з підполу пляшку настоянки на кедрових бруньках і травах, налила, зітхнула. Шматочки чорного хліба на чотирьох горнятах з водою в ряд уже перетворилися на попліснявілі сухарі.

І мій батько сказав:

— Здрастуй.

* * *

Мама ніколи не говорила про ту ніч. Ні півслова. Навіть, мабуть, самій собі.

Наступного ранку вона не підводила погляду вище першої сходинки на ганку — а тому не бачила, що інші, всі без винятку жінки у чорних хустках, збентежено ховають почервонілі, припухлі, несамовиті очі. Кожна з них думала — сон. Безсоромний і таємничий сон, за спокуту якого треба, мабуть, поставити свічку в порожній церкві, де нікому правити службу.

Я часто думаю: все могло бути по-іншому, якби наш старий батюшка — його, я знаю, все село вмовляло залишитися! — послухався вмовлянь і не почепив на зігнуте ревматизмом плече, вкрите ризою, ремінь рушниці. Якби…

Він би оголосив: чудо!.. Йому б повірили. Як, сподіваюся, повірять і мені, коли я у товстелезній монографії проаналізую у всіх можливих аспектах природу того унікального феномена. Мені — можливо; але йому, бородатому заступнику Бога в нашому селі, безглуздо розірваному на шматки біля залізниці, — повірили б точно.

Чудо. Боже мій, як було б просто…

До початку зими усі все знали — і про себе, і одне про одного. Але продовжували безглуздо, ніби довге шило, що стирчить з мішка, ховати кожна свою таємницю. Непояснювану — а тому темну, потойбічну і срамотну.

Всі жінки, чиї чоловіки…

І моя мама.

* * *

Найрішучіші ще восени без зайвих слів випили зілля знахарки Лушки. Саме ці «щасливиці» утворили в селі кістяк, до якого потім пристали старші жінки, давні вдови, самотні молодиці, незаміжні дівки й діти-підлітки обох статей, — різношерстний, але єдиний фронт, спрямований проти жінок із однаково округлими животами.

А більшість із них, од відчаю кусаючи губи, твердили: це ще тоді… Дійсно, що робить чоловік в останню ніч перед тим, як іти на війну?.. А більше нічого не було, нічого!!! І не могло бути…

Їм не вірили. Втім, обіцяли підрахувати: адже сорок днів.

Хтось перший придумав: «курви нечистого». Прижилося. Ох, як прижилося…

Істерія зростала; по мірі того, як наближався строк, жодна з тих жінок вже не могла безкарно вийти з хати. І, якщо почалося з хлопців, що з веселими криками «курва!» шпурляли сніжками з-за тину, — через пару тижнів навколо кожної одразу з’являвся азартно-звірячий натовп; накидалися гуртом, валили на землю, били ногами: «Скинь, курва, нечистого! Скинь!!!»

Інколи досягали мети. Когось забили насмерть…

Мама наглухо зачинилася в хаті. Живилася запасами з підполу, вночі кралася до колодязя по воду. Її господарство розікрали під приводом, що нема кому доглядати за худобою, — але вриватися в хату не намагалися, навіть тоді, коли всезагальне безумство досягло апогею. Дім-фортеця — святе для нашого народу. Важко взагалі-то зрозуміти цей «наш народ» із його святинями…

Наприкінці квітня у селі почали народжуватися діти — у перших з них теоретично могли бути «живі» батьки. Але й це не поспішали брати на віру: раптом — «виродок нечистого», тільки семимісячний?!

Знахарка Лушка самовіддано ходила по хатах, допомагаючи всім без винятку породіллям. Так було вже десятки років, — але саме тепер заговорили про те, що вона, знахарка, чарівниця, вже точно пов’язана із потойбічними силами… Ні, Лушку ніхто не зачепив. Вона була потрібна. І, думаю, її побоювалися…

Зате в тайзі і на берегах річки ще не один рік знаходили залишки новонароджених дітей. Зараз уже не дізнатися, хто робив ті нелюдські злочини: фанатичний натовп?.. чи самі жінки, доведені до глибокого відчаю?..

…Я прийшов у світ точно у строк. Як раз доцвітала черемуха.

* * *

Я зробив демографічне дослідження: за статистикою, приблизно через покоління у нас мав відновитися нормальний баланс вікових і статевих складових населення. Вже повинен був… Звичайно, якщо врахувати природні міграційні процеси нашого століття, на цей момент наше село все одно неодмінно б постаріло, але точно не було б на порозі вимирання.

Передбачаю ще одне ваше заперечення: в мене ніяк не могло бути точних даних відносно співвідношення хлопчиків і дівчаток серед… нас. Але я впевнений, що воно було строго оптимальним. Можливо мені, як ученому-матеріалісту, не робить честі така впевненість…

Так чи інакше, нас лишилося п’ятеро. П’ятеро дітей-однолітків, наймолодших, беззахисних, від народження ніби позначених бубновим тузом на спині, який змушував одночасно й панічно боятися, і гнати по тайзі до знемоги відмічених цим знаком каторжників. «Виродок нечистого». До чотирьох років я наївно відгукувався на це прізвисько, ніби на власне ім’я.

Ні, ми не збилися в одну маленьку зграю, обізлившись на увесь світ. Од початку і до кінця ми були кожен сам по собі, відкинуті й самотні.

Крім мене і Сави.

* * *

Але розповім про всіх по порядку. Все що вдалося дізнатися — а я доклав усіх зусиль, щоб розшукати, вияснити, спробувати звести в систему. Люди, які з’явилися на світ настільки дивним потойбічним шляхом, — ми не могли бути такими як усі. Я хотів у це вірити.

Улас. Він з дитинства був дуже високим і міцним, міг позмагатися силою з хлопцями, старшими на два-три роки. І він змагався. Він бився там, де ми, решта, покладалися тільки на швидкі ноги і зрадливу вдачу втікачів. Улас міг стати обличчям супроти цілої зграї старших, збуджених, несамовитих. Він не виходив з дому без тяжкого кастета в кишені, а в дев’ять років завів собі справжній мисливський ніж.

Його боялися. Його називали «скаженим чортом» і більше не влаштовували на нього засідки після того, як онук Михайлівни, хлопчисько-здоровань, місяць пролежав удома із порізаним животом. Чотирнадцятирічному Уласу варто було з’явитися на вулиці, щоб вона спорожніла; його уникали і хлопці й дівчата, і дорослі жінки. Пошепки переказували історію про те, як Улас заловив біля річки вдову механіка Данила, після чого вона, як і півтора десятиліття тому, бігала до Лушки за зіллям…

У день свого шістнадцятиріччя Улас утік до райцентру. Райцентр — шістдесят кілометрів залізницею, якщо рахувати од тієї, розбомбленої станції, — був для нас чимось не ближчим, ніж сусідня планета Марс. Більше Уласа в селі не бачили; його мати, тиха, рано висохла бабуся, ніби вкрита мохом скеля, мовчала на всі питання. Подробиці я дізнався багато пізніше, коли почав займатися своїм нинішнім дослідженням.

У райцентрі, глухому містечку, де посеред грунтових доріг була одна маленька забрукована площа із баром у підвалі, магазином і міліцейським відділком, Улас дзвінко відзначив свій «дорослий» день народження. Самотою висмоктав у барі пляшку дешевої горілки, розбив вітрину в магазині й жорстоко побив двох міліціонерів, що ліниво виповзли його затримати. Півроку в колонії для неповнолітніх: це був його перший строк.

Улас і зараз на зоні; якщо хочете, можу розшукати копію його справи і з’ясувати, за що. Втім, він провів за гратами три чверті свого життя. Останню чверть, розкидану шматками поміж термінами ув’язнення, він використав на помсту. Помсту всьому світові, де не було місця «виродку нечистого», страшному «скаженому чортові».

* * *

Федір народився недоношеним; всі дивувалися, як матері з Лушкою вдалося врятувати цю дитину, крихітну, мов сліпе цуценя. Його батьки одружилися в останню передвоєнну осінь, і в перший рік спільного життя дітей не мали. Мати Федора з відчайдушною рішучістю надто тонкої опори, що тремтить під вагою, клялася, що завагітніла до… раніше… Що її син — не такий. Не з отих… Вона оточила його товстою, м’якою периною турботи, дивної для нашого села, де навіть найулюбленіші діти ростуть на волі, як трава коло ріки. Над ним усе одно знущалися, підстерігали й гнали селом. Тихого, безпомічного, його ображали й мучили старші дівчата, хлопцям було нецікаво, але й вони робили це інколи, з нудьги. Втім, за знущання над Федором сільських дітей вдома карали — багато жінок вірило у версію його матері. Або прикидалися, що вірять… Думаю, їм просто подобалося знаходити в собі шматочок милосердя.

А Федір зростав, зрідка виходячи з дому, тиснучись до тину, вечірньою тінню прослизав до річки. З усіх своїх слабих сил він намагався бути непомітним. Єдиною людиною з якою він спілкувався, була його мати; після її смерті ніхто, здається, не чув його голосу. Федору було двадцять шість, коли вона померла. Він залишився жити в батьківському домі, так скромно, як тільки вмів. Звичайно, ні про яке одруження не могло бути й мови, — хоча дехто з жінок і приглядався до гарного будинку, шматка непоганої землі і страшного дефіциту в нашому селі — людини в штанях…

Він помер дванадцять років тому. Влітку Федора в тайзі вкусила змія; він ще зміг дістатися до хати й навіть замкнути двері зсередини. Пройшло кілька днів, перш ніж сусіди здогадалися, що щось не так, і ще кілька, перш ніж наважилися зламати двері і увійти…

Федір лишився вірним собі до кінця. Він помер так непомітно, як лише міг.

* * *

Арина. Так, я був у неї закоханий. Підліткове кохання — коли ні півслова, тільки уривки поглядів з-за кущів. Я навіть жодного разу не побився з-за неї.

Взагалі-то вона була моєю двоюрідною сестрою, донькою вдови маминого старшого брата. Дотепер не розумію, чому мама й тітка так і не почали спілкуватися. Полаялися вони давно, ще до одруження дядька, який не дослухався думки старших у родині; але ж потім було спільне горе, спільне чудо-прокляття, і вони обидві, одні з небагатьох у селі наважилися зберегти своїх дітей… Не знаю, чому все це не зблизило їх. Мама не хотіла говорити, а значить, я не смів питати.

Арина була дуже схожою на батька. А ще більше — на мою маму, юну красуню з того останнього літа… якою я її зовсім не пам’ятав.

Настороженість полохливого звіра співіснувала в ній з підсвідомим розумінням величі своєї незайманої краси. Дивно, але з того моменту, як вона розцвіла, перетворилася з дівчинки, минувши стадію незграбного підлітка, на маленьку прекрасну жінку, між нею і нашими вічними переслідувачами мовби виросла прозора стіна. Так, їй улюлюкали і кричали непристойності в спину. Підстроювали дрібні пакості-пастки на її шляху. Але ніхто — ніхто! — не смів зачепити її й пальцем. Вона йшла селом, напружена, як натягнута струна, з головою, закинутою під вагою коси, що сягала колін. І вони нічого не могли їй зробити. Нічого!

І я — теж нічого не міг: тільки ховатися в кущах і звідти виглядати її. Не знаю, може мене зупиняло те, що наша дружба не мала б шансів на мамину згоду. Але головне — прозора стіна, що колом оточувала Арину.

Багато пізніше я зрозумів, якою лункою і нестерпною була її самотність. Якби в мене тоді вистачило сміливості на один-єдиний крок… Не може бути й тіні сумніву: вона прихилилася б до мене міцно-міцно на все життя. Вона прихилилася б до кожного, хто знайшов би для неї хоч крихту тепла.

Арина теж поїхала в райцентр, через два роки після Уласа. І також не повернулася. Подейкували, що вона влаштувалася там на роботу, потім її мати їздила на два дні на доньчине весілля. У нашому селі ні сама Арина, ні її чоловік чи діти так і не з’явилися. Зрештою, про неї забули, ніби ніколи й не було такої…

Коли я її розшукав, їй було майже сорок, а сорок років у наших краях — вже старість… Вона так і мешкала в заштатному райцентрі, на самій околиці, одружена з робітником-залізничником, сутулим і зморшкуватим, як хвора мавпа. Звичайно, він щодня закладав за комір, звичайно, він бив її. У них було четверо дітей, як дві краплі води схожих на нього…

Ніхто в цьому містечку не знав, як Арина з’явилася на світ. Не знали ні чоловік, ні діти. Коли я підійшов до неї і привітався… Ні, неможливо передати весь той дикий, звірячий жах у її очах. Арину трясло, мені ледве вдалося заспокоїти її, переконавши, що я не збираюся нічого нікому розповідати.

Вона боялася, що я зруйную її щастя.

* * *

А з Савою ми товаришували.

Сава… Тяжко двома словами розповісти про нього, але я спробую.

Дотепер не можу збагнути, як матері вдалося виховати його таким. Сава жив так, ніби в нього ніколи не було бубнового туза на спині. Ніби ніхто не дражнив його «виродком нечистого», не переслідував, не зганяв зі світу. У ньому не було тієї відчуженості, протиставлення себе всьому світові, котре виродилося в агресію Уласа, непомітність Федора й горду самоізоляцію Арини. Сава був відкритим. Готовим з посмішкою зробити крок назустріч будь-кому.

Він постійно щось вигадував, майстрував, винаходив, фантазував. В іншій ситуації Сава з дитинства став би душею села, центром, навколо якого оберталося й кипіло все його молоде життя. Втім, я впевнений, якби не дорослі жінки, йому вдалося б привернути на свій бік дітей і підлітків, перемогти їхню ненависть і страх своєю непересічною цікавістю до навколишнього світу. Але дітям забороняли гратися з «виродком нечистого», тому вся дружба Сави без залишку діставалася мені.

Ми запускали в річку кораблі неймовірних конструкцій; ми відпоювали молоком лосеня, що приблудилося з лісу; ми вчилися робити піраміду на руках, як акробати; ми вголос читали книжку про індіанців; ми позначили на старій карті наше село і прокладали маршрут експедиції через тайгу… Не було дня, щоб у Сави не народилася якась шалена ідея. А між ідеєю та її виконанням не встигала проскочити навіть найшвидша лугова ящірка.

Думаю, крім усього іншого нам ще й заздрили: ні в кого з сільських дітей не було таких цікавих ігор, як у нас із Савою. Не один і не десять раз нам доводилося хутко втікати від завиваючого натовпу. Доводилося й битися — спина до спини — але тих, інших, завжди було більше. Однак і після найжорстокіших бійок — побиттів — Сава зберігав здатність посміхатися. Завжди був готовий будь-кого пробачити й прийняти.

В сімнадцять років він закохався. Їй вже було двадцять два; тоді сільським дівчатам доводилося витримувати жорстоку конкуренцію за хлопців із дорослими, досвідченими, зголоднілими жінками. Хисткий баланс між страхом лишитися в дівках і жахом перед «виродком нечистого» натиск і привабливість мого друга швидко прихилили в потрібний бік: Нюра і Сава почали зустрічатися.

Було літо. Гаряча пора копиць сіна посеред лук на узліссі тайги.

Мене могло й не бути з ним тоді. Сава йшов на побачення, а в цій справі немає місця й найкращому другові. Але так вийшло, що ми були удвох, — коли раптом справа й зліва вийшло з-за кущів з десятеро сільських парубків, загородивши дорогу.

Був короткий діалог — щось про Нюру і права Сави на неї: пустий обмін люб’язностями перед боєм. Я бачив кастети й ножі; я знав, що на нашому боці — лише зрадлива вдача втікачів. Сава теж це знав. І в перші ж секунди бійки, крізь біль і запаморочення од удару по голові, я почув його крик: «Тікаймо!»…

Якби він крикнув «тікай!», я б не послухався. Я лишився б коло нього до кінця, він це розумів. Крикнув: «Тікаймо!». А сам — не побіг…

Їм нічого за це не було. У нашому селі можна втаїти будь-який злочин, за мовчазної згоди усіх. Наскільки я знаю, мама Сави не шукала справедливості у ледачих міліціонерів з райцентру. Я — так само. Нащо?

Саву ховали в закритій труні; шепотіли, ніби в нього не залишилося обличчя. Не знаю, не бачив.

* * *

А тепер трохи про себе. Після загибелі Сави і від’їзду Арини мені не було чого робити в селі; мама це розуміла. Мама дістала із скрині пожовклий конверт з пачкою грошей — заощадження її батька. Потім виявилося, що їх майже повністю з’їла інфляція, але ми тоді цього не знали. Ще вона дала мені свої золоті сережки, які я потай залишив вдома за дзеркалом, і важенну торбу із їжею. Я їхав не в райцентр. Я збирався штурмувати столицю.

Не буду писати про пригоди у великому місті хлопця, що народився в краях, де ніколи не бачили телевізора, — це кліше затерте, як жодне інше. Скажу лиш одне: моїм головним відчуттям був не страх піщинки у коловерті. Головним було — відсутність червоного ромба на спині. Здавалося, на тому місці у мене виросли крила.

А далі починається історія, яку моїм біографам вдається викласти переконливіше, ніж мені самому. Маючи за плечима чотири класи сільської школи й кілька десятків хаотично прочитаних книжок, я одразу поступив до столичного технікуму. Через рік — в інститут; після третього курсу мені порадили складати екстерном в аспірантуру. В двадцять п’ять я став кандидатом наук, у тридцять два — доктором. До сорока років — а сорок років у великих містах вважають молодістю — мене прийняли діючим членом в Національну Академію наук…

Так, був фанатизм, не одна доба, проведена в лабораторії, ночі над книжками. Але я не міг не порівнювати себе з іншими, що також старалися, також були фанатиками. Власне, вони самі підштовхували мене до порівнянь, влаштовуючи остракізм «селюкові» — і сподівалися зачепити своїми дрібними інтригами мене, «виродка нечистого»?! Смішно.

Але я й сам бачив. Мені було набагато легше, аніж їм.

І зараз, коли моєю прохідною, мимохідь написаною монографією про рівновагу зацікавився Нобелівський комітет, я бачу, що не зреалізував навіть половини закладеного у мені. Ким закладеного?.. Питання не для матеріаліста.

Можливо, я мусив бути свідомішим, працювати дійсно на повну силу, принести всього себе на вівтар науки і так далі. Але я не анахорет і не книжковий хробак. У мене є Ханна і хлопці, друзі і хоббі, я вмію відпочивати і насолоджуватися життям. І навіть можу собі дозволити вирватися на кілька тижнів у загублене в глухій тайзі вимираюче село без дітей і електрики…

За цю монографію мені навряд чи дадуть Нобелівку. Але я повинен розповісти. Тепер я маю право.

* * *

Я часто думаю про всіх нас. Про можливості, які в нас були. Що, якби Улас не був змушений з дитинства воювати проти всіх і кожного?.. Якби Федір не провів усе життя згорнувшись, як квітка вночі?.. Якби Арині не довелося заховатися у фортеці своєї краси, щоб потім від самотності віддатися під владу першого зустрічного?.. А Сава?! Сава з його непогамовною творчою енергією, здатною змінити хід планет і зірок?!..

А якби нам дозволили народитися й вирости — всім? Дітям, чиї батьки загинули глупою смертю, але зуміли повернутися, щоб дати нове життя — звучне, повнокровне, наповнене змістом, — як спокуту за безглузду загибель? Інколи я починаю сумніватися, що задум — байдуже чий, — полягав лише в тому, щоб відновити демографію окремо взятого лісового села.

Я один — лише курйоз, чудо природи, чия біографія тільки й чекає смерті головного героя, щоб перетворитися на недостовірну легенду. Але всі ми стали б феноменом. Якісно новим поколінням, здатним змінити світ.

Втім, сокамерники Уласа і сім’я Арини висміяли б мене.

Минуло вже багато часу. Ту вирву біля залізниці важко помітити, якщо не знаєш, що вона є. Аналіз хімічного складу грунту не показав нічого цікавого… я й не очікував.

А село — воно скоро помре. Не залишиться жодної жінки, як б пам’ятала.

Я єдиний, хто знає правду. І навіть я — далеко не всю.