У наш час, здається, уже не залишилось місця для містичних історій. Усе можна пояснити й прогуглити в інтернеті. Однак історію, свідком якої був я, неможливо пояснити жодними законами фізики чи навіть паранормальними… ем, законами. Ця історія (впадло добирати синонім) така страшна, що мені навіть буде страшно її розказувати.

Хто б міг подумати, що звичайна компанія підлітків може бути втягнута в такі сумнівні пригоди? А тим паче — що все це закінчиться убивством і… Не буду забігати наперед, бо розкривати карти відразу — не в моїх інтересах. Зрештою, я впевнений, що серед вас є ті, хто мене зможе зрозуміти. Наприкінці.

Напевно, багато хто у моєму віці (а мені 16 років) думав собі написати якусь книгу, а багато хто писав влюбльонні віршики. Але це, погодьтеся, коряво вдавалось. А оскільки я також не великий мастак писати, моя передмова буде зовсім коротка. Власне, вона вже закінчилась.

Від Колі

Мертва вулиця. Довкола була мертва вулиця! Але не тому, що тут усі вимерли, а тому, що тут ніхто не жив.

Я виглядав з вікна, тримаючи в руках свій улюблений бінокль на ім’я Всевидяче Око, і скрушно хитав головою. Навпроти, через вузьку неасфальтовану дорогу стояла величезна цегляна коробка на три поверхи. Очевидно, дуже нескоро туди зможе хтось поселитись. Ліворуч і праворуч від неї розташовувались схожі особняки. По сусідству з моїм будинком також стояли порожні цегляні коробки.

Таким був наш район, відомий у народі як «долина бідних». Заможні люди будували тут собі розкішні особняки, котрі інколи справді виглядали як палаци й мали по чотири поверхи. Але поки що тут мало хто жив. Район був напівзаселений.

Я знову підняв Всевидяче Око, щоб підсилити свої очі, і ще більше висунувсь із вікна своєї кімнати. На цій вулиці була лише одна радість — наприкінці стояв один-єдиний готовий будинок. Ошатний і чепурний, наче створений жінкою.

Несподівано я помітив у бінокль, як у вікні цього дому промайнуло обличчя дівчини. Я напружився і…

— Не роби цього, Колю, — пролунав у моїй кімнаті знайомий голос.

У такі моменти багато хто написав би: «і я дійсно мало не випав з вікна» чи «мій бінокль мало не полетів униз із третього поверху». Але все це відверта брехня: ніхто в таких ситуаціях не лякається. І я не збираюсь пудрити вам мізки літературними кліше — я буду чесним перед вами!

— Чого не робити? — спокійно повернувшись до свого друга Петі, спитав я.

— Не стрибай з вікна. Ти навряд чи вб’єшся.

Рудий хлопець захихотів і опинився поруч зі мною, зацікавлено виглядаючи назовні. Ми непомітно потисли одне одному руки.

— За ким підглядаєш, Калюня? Довкола тебе живу лиш я!

Це була правда. Але Петя жив з іншого боку дому, не на цій вулиці.

— Ти, бляха, телепат, — іронічно сказав я. — Якраз про це я й думав. Ця вулиця мертва. У мене нема сусідів, крім тебе.

— Пічалька…

Рудий ще мить постояв біля мене й беркицнувсь на моє ліжко. На Петі була смішна футболка спайдермена й довгі, завеликі на нього, шорти. Я давно йому казав, що вони на три розміри більші, ніж треба, але Петя вважав їх мегакрутими.

— Слухай, а ти за мною теж підглядаєш? Дивишся, як я в душі миюсь? — мовив непроханий гість.

Я пирхнув.

— Петь, я твій пісюн навіть із бінокля б не розгледів.

— Що ти брешеш? Ти його не бачив, — рудий уважно роздивлявся стелю — він не ображався на мої слова.

— У тебе у ванній нема вікна, — згадав я й відвернувся знову до пейзажу на вулиці.

Що то була за дівчина? Шкода, що не вдалось її розгледіти…

— Я спеціально для тебе його проб’ю. Щоб ти пісюн мій зміг бачити.

Я поставив Всевидяче Око на підвіконня і сів за комп’ютер.

— Петь, ти чого приперся? — вимогливо спитав я.

— А що ще робити? — хлопець підвівся й поклав собі подушку за плечі. — Канікули ж почались. І ці екзамени… Вони мене вбивають! Знаєш, що десятим класам відмінили всі екзамени? У них все літо вільне! Уяви — 90 днів халяви!

— За цей час можна довкола світу об’їхати.

Я ввімкнув музику.

— Калюня, у наш час довкола світу можна об’їхати трохи швидше. Якщо постаратись, то десь так разів у десять…

— Ти такий розумний? Подивлюсь, яким ти будеш на екзаменах, — скептично мовив я.

— Ні-і! — рудий обхопив голову руками. — Розумний у нас ти! А я ненавиджу вчитись. Ненавиджу екзамени!

Хлопець вихопив подушку з-за спини й, уткнувшись у неї обличчям, відчайдушно заволав. Проте його істерика минула вже за мить.

— Знаєш, а в десятому ми, може, будемо вчитись в одному класі, — сказав він.

— Ну, звісно. У нас, до речі, більшість хлопців іде геть. Тому… Мабуть, будуть зводити з вашим класом, — кивнув я.

Для мене це була дуже радісна новина — розформування класів. Чесно кажучи, половину свого класу я ненавидів. Чому половину й чому ненавидів? Це довга історія — розкажу її вам трохи пізніше, після того, як краще познайомимось.

— У нас у класі вчитись не модно, тому тобі торба, — злорадно посміхнувсь рудий.

— У нас у школі вчитись не модно, — докинув я.

— У нас у місті вчитись…

— У нас у країні!..

Ми загиготіли.

— Класна в тебе кімнатка, — мовив рудий.

Петя міняв теми розмови так швидко, як люди перемикають канали на телевізорі. Якщо в нього в голові думки мчали з тою самою швидкістю, то, звісно, ніякі знання серйозно й надовго там не могли затриматись.

— Така… на горищі, — вів далі мій друг. — І двері тут невеликі, наче не для нормальних людей. Ніби таємна кімната. Класно! А ще мені подобається, що вона маленька.

Я озирнувсь довкола й посміхнувся — мені було дуже приємно це чути, бо я був просто закоханий у свою кімнату.

— Дякую. У тебе теж…

— Гівняна!.. — пирхнув Петя. — Як вона мені не подобається! Правда, батьки кажуть, що все можна змінити. Але таку круту кімнату на горищі, як у тебе, уже не зробиш.

Якби я міг світитися від щастя, то в той момент я б точно світився. Причому кіловат так на п’ятсот.

— Слухай! — аж підскочив хлопець. — Давай будем мінятись інколи? Ти ночуєш у мене, а я — у тебе. А? Що скажеш?

Я зам’явся.

— Ем-м… Може, давай удвох ночувати в мене або в тебе?

— Фу-у! Що це за дівчачі штучки? — обурився хлопець. — Може, ще ляльки принесемо й збудуємо палатку зі стільців і пледів?

Я знітився. Хіба не на таку близькість натякав мій дорогий друг? Чи спати в моєму ліжку — це була суто хлопчача «штучка»?

— Петь, не чіпай хатки зі стільців і пледів! Це святе! — кинувсь я захищати дитячі ігри.

— Срав пес, — махнув рукою рудий, — але що ти хочеш за право переночувати у твоїй прекрасній кімнатці?

— Ти мене розводиш, безсоромне ти руде створіння! — засміявся я, зірвавшись на ноги.

— Чесно кажучи, так, — щиро зізнався він. — Але можеш поторгуватись… Якщо тебе цікавить щось таке, що в мене є, то я готовий це віддати за ніч із твоєю кімнатою.

— Я про це подумаю, — коротко відповів я і повернувся до екрана комп’ютера.

На мить запала тиша. Але всього лиш на мить.

— Пішли сьогодні грати в футбол!

У принципі, мабуть, тільки я міг годинами сидіти мовчки, читаючи книгу чи міркуючи про паралельну реальність.

— Ти ж знаєш, я не вмію, — скривився я.

— Нічо… Постоїш на воротах. Усі футбольні невдахи стоять на воротах.

— Знову нас збереться три каліки, — я намагався знайти привід відмовитись.

— Ні. Я познайомився з десятикласниками, що тут живуть. Вони збираються сьогодні на шосту.

Петя раптом зірвавсь на ноги.

— Так що через пару годин зайду. Готуйся!

І він шмигнув у двері.

Ось так починалось літо. Попереду були екзамени. Потім мій неспокійний друг Петя, скоріше за все, кудись поїде з батьками. Вони в нього просто шалені — постійно подорожують і захоплюються екстремальним туризмом. А чим мені можна було зайнятись у цьому напівмертвому районі? Без інтернету — тут не було нормального провайдера, і я навіть не знав, що можна вдіяти.

Я знову взяв бінокль і став біля відчиненого в літній день вікна. І раптом… остовпів. У будинку навпроти, тобто в тій цегляній коробці, що колись мала стати будинком, на другому поверсі у вікні виднівся якийсь юнак.

Він стояв посеред приміщення й роззиравсь туди-сюди. Потім ступив крок до віконної діри й глянув (клянусь!) у мій бік. Незнайомець завмер, прикипівши поглядом до мене, і, здається, посміхнувся. Я схопив бінокль і спробував навести на нього фокус, але це чогось не вдавалось — юнак постійно був розмитий. Що за?…

А незнайомець у домі навпроти непорушно стояв і продовжував дивитись сюди — просто в мою кімнату. Я не витримав: відійшов від вікна й заховавсь за шторою. Коли ж через кілька секунд я наважився виглянути, то вже нікого не побачив. Це звучить як дурнувате літературне кліше, але я не можу сказати іншими словами: він кудись зник!

При цьому в голові моїй зринула недолуга думка: це міг би бути непоганий початок книги…

* * *

Від Остапа

Це було чудове місце, для початку нового світу. Нарешті. Я не міг би сказати, що знав про нього напевно чи йшов саме сюди. Мене вела інтуїція, і коли я опинивсь тут, то одразу зрозумів — це воно.

Місце на межі. Хтось уже заселився сюди, а хтось — лише збирався, будував дім своєї мрії для своєї сім’ї. Нові люди знайомились одне з одним, зав’язували дружні стосунки. Район оживав.

Старанно вивчивши околиці, я знайшов собі прихисток і взявся намацувати їх — гравців. Їхня присутність була вже відчутна. Залишалось пізнати кожного в обличчя. Лише після цього я зможу запросити їх усіх на зустріч, зібрати для здійснення мого задуму.

Та якщо ви думаєте, що в історії завжди є хтось, хто знає все наперед, то це неправда. Лиш автор знає все наперед. А я — ні. Я — лиш призвідник гри.

* * *

Від Колі

Через дві години прийшов Петя з м’ячем у руках, і ми почвалали на футбольне поле. Власне кажучи, «футбольним» назвати його можна було лише з великою натяжкою. Це була невеличка горбиста місцина, вкрита травою, з парою саморобних воріт по обидва кінці.

Розташовувалось поле неподалік від мого дому, якраз за рядом порожніх недобудов. Поруч був сад і одна дуже примітна в нашому районі річ — величезний старий дуб. Його стовбур був такий широкий, що хіба четверо могли обняти його, а крона здіймались так високо, що, певно, з кожного будинку нашого району можна було бачити це дивовижне дерево.

На полі уже чекало четверо гравців. Усі здавались трохи старшими від нас із Петею.

— Привіт, пацани, — бадьоро привітався мій рудий друг.

— Здоров. Андрій, — ляснув нам по руках худий високий хлопець з орлиним носом.

— Ярослав, — сказав чорнявий хлопець з яскравими живими очима.

— Саша, — буркнув третій.

— Любомир, — ліниво промовив четвертий, котрий виглядав найкремезнішим серед усіх.

— Який Любомир? Ляба, — посміхнувся Андрій.

У нього була широка й простодушна посмішка.

— Ляба… це для нормальних пацанів. А ти якихось сопляків привів, — кивнув здоровань на нас.

— Ти ще не встиг познайомитись, а вже пирхаєш. А раптом зараз ці сопляки тебе, як молодого, обмотають? — посмішка не сходила з губ Андрія. Мабуть, він і в писок бив з цією посмішкою.

— Шо ти хамиш, довгий? — Ляба не хотів поступатись.

— А що ти — сопляки?… Грай давай, а там подивимось, — підморгнув Андрій.

Ми сяк-так поділились по троє, і я подякував Богу, що не потрапив у команду до Ляби. За мене грали Андрій і Ярослав. Я, звісно, одразу ж побіг на ворота.

— Будеш виходити в поле, бо нас тільки троє, — сказав мені Андрій і погнав із Яриком атакувати.

Якби ви знали, як хріново я граю в футбол, то зрозуміли б, чого я так переживав. По-перше, я інколи не вмію навіть прийняти пас. По-друге, я часто не можу дати пас. По-третє, ми грали із зовсім незнайомими хлопцями, які не збирались мені прощати моєї «вишуканої» техніки заради мого багатого внутрішнього світу й начитаності.

У них на воротах стояв Петя, котрий ще й добре грав у полі. Але Андрюха вправно повів м’яч уперед. Назустріч йому виступив Ляба.

— Опа-опа, — сказав Андрій і одразу ж віддав пас Ярику.

— Я втямив! Втямив! — закричав Ярик, прийняв пас і вміло обійшов Сашу.

Хлопець погнав до воріт. Петя відступив до рамки й чекав його удару. Але Ярик і не думав бити — він віддав м’яч ліворуч. Там боротьбу виграв спритний Андрій і забив першу «банку».

— Оля-я, оля-оля-оля! — зарепетували обидва нападники моєї команди й плеснули в долоні.

Наступну атаку провела команда суперників. Петя вийшов якомога далі в поле, помотався трохи з Андрієм і віддав пас на Лябу. І той із Сашею легко забили гол у мої ворота.

— У вас воротар — дірка, — сказав Ляба.

— Радуйся, — знизали плечима Андрій і Ярик, але мені не дорікнули. Чи надовго вистачить у них терпіння?

— Андрюха, дай бальон мені!.. Бальон сюди давай, кажу! — репетував Ярик, рухаючись по краю поля.

Але Андрій його ніби й не чув. Лише обмотавши Сашу й Лябу, він віддав пас на товариша, щоб той забив гол.

— Ну ти Марадона! — похвалив друга Ярик.

— Пеле! — підняв вказівного пальця Андрій.

Ляба був неговіркий, а Саша — взагалі наче німий. Він тільки кивав, коли його напарник по команді щось йому казав.

Я старався з усіх сил. Брав не технікою, а відданістю. Кілька разів отримував м’ячем у писок, у живіт і дуже боляче по ногах. Нарешті, притомившись, хлопці оголосили тайм-аут і попадали на траву біля воріт. Ляба й Саша дістали сигарети, закурили.

— Рижий, молодець, добре грав, — поплескав Ляба Петю по плечу.

— Подякував, — кивнув, усміхнувшись, Петя.

— Коля в нас теж молодець, — глянув на мене Андрій. — Кидавсь на м’яч, як звір!

— Бігав, як дурний, мила наївшись, — докинув Ярик, вставивши собі в рот травинку. — Розслабся, нам з Андрієм пофіг рахунок, — повернувся він до мене. — Ми просто любимо побігати з бальоном.

Я знітився.

— Ну, мені не хотілось, щоб ви через мене програли…

— Та нема чого грати в футбол, як ти каліка, — мовив Ляба, дивлячись на мене.

Я опустив очі. Що я міг сказати цьому нахабному десятикласнику?

— Він пас не може прийняти. Дригає своїми ніжками… — знущавсь Ляба.

Андрій і Ярик здивовано перезирнулись.

— Відчепись від нього, — сказав Андрій. — Ти цьому каліці програв.

— Ти що — дурак? Я програв тобі і Ярику, а не цьому шмарку.

— Сам дурак, — спокійно мовив Андрій.

Ярик зітхнув, встав і пішов набивати м’яч. Саша сидів мовчки й курив. Петя теж не наважувався нічого сказати. Ляба й собі примовк. Мабуть, він не хотів заїдатись із Андрієм. Але далі принижувати мене це йому не заважало.

— Що ти опустив свій дзьобик? — буравив він мене нахабним поглядом.

Я не знав, куди себе діти. Мені хотілось випаруватись або стати невидимкою. І чого я такий боягуз?! Та якби я в той момент сказав хоч слово, то вмер би зі страху.

— Привіт, хлопці, — раптом пролунав чийсь голос, і всі повернулись у його бік.

До нас підходив юнак. Точніше, чоловік років двадцяти п’яти. Красиво й стильно одягнутий, з приязною посмішкою й примруженим поглядом.

Він підійшов до нашої компанії, що так і сиділа на траві, спинився й почав нас розглядати. Але майже відразу його погляд завмер на Лябі.

— Ляба! Здоров, — сказав він, але не подав йому руки. Він взагалі нікому не подав руки. — Мене звати Остап, але ти мене не знаєш. Маю до тебе розмову. Давай відійдем.

Остап кивнув убік, і Ляба чомусь без зайвих слів підвівся й пішов за ними. Ми провели їх здивованими поглядами. Обоє відійшли на кілька метрів, так, щоб ми не могли їх чути, і зупинились для розмови.

Він незнайомця віяло якоюсь надзвичайною впевненістю й харизмою. І погляд у нього був дуже чіпкий. Його погляд був…

— Хто це? — спитав Ярик.

— Якийсь Остап.

— Ти його знаєш?

— Нє, — захитав головою Андрій, і всі інші також знизали плечима.

— А чого він хоче?

— Поговорити з Лябою.

— Може, Ляба когось іще задовбав, і цього чувака послали розібратись. Я був би радий, якби він набив морду цьому довбаному агресору, — сплюнув Ярик, і в мене потепліло на душі.

Взагалі, Андрій і Ярик були класні. Саша — практично німий. Петя — найкращий друг. Моє життя ускладнював тільки Любомир.

За хвилину Остап і Ляба повернулись до компанії. Ляба був якийсь спантеличений чи навіть збентежений.

— Андрій, Ярик… тепер, якщо можна, я хотів би поговорити і з вами, — підморгнув Остап хлопцям і широко посміхнувсь.

Друзі здивовано перезирнулись, але рушили за незнайомцем.

— Що він хотів? — озвався Саша до Ляби.

— Маніяк якийсь… Я гребу, — коротко й неясно відповів хлопець.

Запала гнітюча мовчанка. На щастя, Андрій і Ярик закінчили розмову з Остапом іще швидше, ніж Ляба. Але й вони повернулись назад спантеличені.

— Ну шо? — спитав у них Ляба.

— Пішли, поговоримо, — кивнув йому Андрій.

Троє хлопців відійшли вбік, а я раптом згадав, звідки знаю Остапа — це був той самий чоловік, якого я бачив у недобудованому будинку навпроти мене. Той, із пронизливим поглядом. Я озирнувсь, але Остап був уже далеко.

Андрій, Ляба і Ярик щось і досі напружено обговорювали. Я підвівся. Мені було вже досить і футболу, і знущань. Хтозна, яких іще епітетів вигадає для мене Ляба.

— Я пішов додому, — мовив я до Петра, а той розгублено кивнув.

Ненавиджу себе за це! Але я не міг побороти страх. Клянусь, що більше ніколи не піду грати в футбол! Ніколи!..

* * *

Від Віти

«Підключення відсутнє. Нема доступних мереж». Фак!

Я зірвалась на ноги й почала міряти кроками свою нову кімнату. Це була пастка. Довбаний переїзд! Мало того, що тепер мій дім був у якомусь Богом забутому місці, звідки до центру міста їхати цілу годину. Ладно, із цим ще можна було змиритись і якось звикнути. Але відсутність інтернету й примарні шанси вирішити цю проблему ближчим часом — це був фатальний удар. Я б навіть сказала: вирішальний, сука.

Так, це западло було відоме мені давно. Всіма силами я відтягувала мить жахливого кінця, але обставини були невблаганні: батьки збудували новий дім і вирішили продати нашу квартиру, в якій я, між іншим, виросла. Гр-р-р!

Я знову спинилась біля комп’ютера. Кілька повторних кліків на іконки робочого стола не змінили ситуації. Він був наче мертвий. Весь світовий потік інформації, мільярди гігабайтів нового відео, мільйони постів, а головне — тисячі кібер-баталій проходили зараз десь далеко-далеко звідси. І я не мала доступу до всього цього виру життя. Скажіть мені, як можна жити без інтернету?!

Мої речі так і лежали у коробках та сумках — не було жодної охоти розпаковувати їх у своєму новому домі. Що тут робити?

У кімнату забіг Мишко — мій кіт. Він нявкнув і почав тертись об ноги. Переїзд травмував і його. Можливо, навіть сильніше, ніж мене. Хоча, чи може він уявити, що таке життя без інтернету? Звісно, якби знав, що це таке інтернет, то не зміг би.

Мабуть, ця думка стала останньою краплею мого терпіння, і я рішуче кинула на плече сумку зі своїм ноутбуком. Погладивши на прощан