Все з'являється зі світла. Того світла, що рухається швидше, ніж будь-що у Всесвіті. Того, що розсікає будь-яку темряву. Того, що пронизує час. І ось просто у нас на очах світло перетікає у форму: чиїсь ноги миготять по піщаному березі моря. Лунає важкий подих — просто тут, поруч із нами. Хе, хе, хе! Швидко стукотить серце. Босі ноги залишають нетривкі сліди на піску.

Роман у білій майці і шортах мчить по пляжу. Позад нього мерехтить тінь переслідувача. В очах тридцятирічного чоловіка — страх і відчай.

— Всередині кожного чоловіка спить звір, — говорить голос, що з'явився нізвідки.

— Чоловік може заперечувати це, намагатись не бачити зла в собі, — говорить голос, що з'явився зі світла. — Проте в одну прекрасну ніч звір прокинеться. І тоді чоловік зрозуміє, що прагне — вбивати!

«Убий його!» — немов наказ лунає всередині нас, і Роман падає на пісок.

— Ні, благаю… Не треба… — шепоче він і озирається. Його очі наповнені жахом.

Тінь наближається до нього. І, перефразувавши Террі Пратчетта, варто сказати, що яким би хвацьким і швидким не було світло, всюди, куди воно прибуває на нього уже чекає хтось інший. Пітьма. Пітьма УЖЕ чекає на нього.

Fade-in fade-out.

* * *

Прекрасний дім стоїть на березі моря, наче мрія, котру хтось так старанно уявляв у себе в голові, що вона втілилась у життя. Точна копія фото із глянцевих журналів. Тут все нове і красиве: чудове подвір'я із зеленим газоном, рівненькі хідники, фонтанчик перед вхідними дверима.

Дім невеликий, але ошатний. Такий міг би дозволити собі купити якийсь старанний трудяга-депутат міської ради. Чи успішний бізнесмен. Нічого претензійного!

А що ж всередині? Що всередині цієї мрії?

Ми проникаємо на кухню. Там все у ідеальному порядку, нове і недоторкане. Всюди дерево, новенька сантехніка. Посуд і кастрюлі — аж блищать! Наша рука торкається набору ножів. Обережно! Вони ще нічого не різали і дуже гострі…

А ось простора вітальня. Це абсолютно точно вишенька на торті — величезні, на весь ріст, вікна відкривають нам прекрасний пейзаж узбережжя. По той бік — лише море, небо і сонце. Десь вдалині шумлять хвилі…

Ми піднімаємось по сходах на другий поверх. У цю мить все довкола починає мінятись. Що ж всередині цієї мрії? Простір темнішає. Якась невидима напруга сповнює все.

Ми заглядаємо у першу кімнату. Там повсюди розкиданий одяг, лежить розкрита дорожня валіза. Немов хтось поспіхом намагався зібратись, але так і не встиг… Придивившись, помічаємо на шпалерах якісь дивні сліди. Наче від величезних кігтів. Штори розірвані і на них плями. Від крові? Вікно розчинене навстіж.

Хочеться затриматись і все ретельно роздивитись, але якась невидима сила уже тягне нас далі. Друга кімната, і реальність стає по-справжньому страхітливою: тут під килимом лежить якась невеличка істота і дивно рухається. Що це? Схоже на собаку, але що із нею трапилось? Істота ніяк не може вилізти з-під килима…

Зненацька ми чуємо чийсь гучний і поривчастий подих. Одразу ж рушаємо за звуком. Заглядаємо у наступну кімнату: там стоїть величезна, накрита червоним сукном клітка. Її несамовито трусить, немов всередині шаленіє якась величезна тварина. Проте жодного звуку це не спричиняє. Моторошна і неприродна картина.

Нарешті, в останній кімнаті на ліжку під простирадлом лежить людське тіло. З його голови стирчить товста палиця, котру хтось проштрикнув крізь простирадло. Але людина жива — тіло викручується від судомного дихання, котре долинало до нас весь цей час. Волосся стає дибки від цієї агонії.

Так ось що всередині цієї мрії…

* * *

Погляд Романа бовтається у паперовому стаканчику кави. Здається, його уже давно не цікавить те, що відбувається довкола. Перед ним, на знімальному майданчику працює знімальна група. Пара молодих людей перед камерою готуються розіграти якусь сцену із мильної опери.

— «Павло і його печальне кохання». Епізод: болісна розлука. Дубль два, — клацає жінка із «хлопушкою».

Роман, що сидить у режисерському кріслі, начебто приходить до тями і мляво піднімає голову.

— Павло, я не можу бути з тобою! — каже дівчина.

— Але чому? — каже юнак.

Їхні голоси безбарвні, як старі радянські килими на стіні.

— Тому що я так сильно і шалено кохаю тебе, що під впливом цих емоцій я зрадила тобі із моїм колишнім. І він мене так сильно кохає, а ти мене ні…

— Але…

Дівчина прикладає палець до губ юнака:

— Не потрібно жодних слів. Просто ми різні.

— Але…

— Тссс, зараз він заїде за мною, і ми поживемо якийсь час у тебе на дачі… Ти залишишся завжди в моєму серці. Прощавай…

— Але…

Виникає незручна пауза. Актори ледь помітно перезираються.

— Знято! — схаменувшись, вигукує Роман.

Всі полегшено видихають. Павло із коханою одразу ж вставляють в рота сигарети і прикурюють.

— Може, поїхали після роботи до мене. Я тобі своїх рибок покажу, — каже актор.

— У мене місячні, — видихає дим актриса.

Чоловік одразу втрачає інтерес і заглядає у свій смартфон.

— Дякую всім, всі вільні.

Із такими словами, Роман підводиться із місця і бере свій джинсовий піджак. До нього одразу ж кидається його асистент — молодий хлопець років 25, із величезними чорними кругами під очима. В руках у нього якісь папері.

— Роман Юрійович! Але ж ми ще не зняли епізод із Павлом в туалеті. Де він «гірко плаче через втрачене…»

Режисер рушає до виходу із павільйону.

— Тарас…

— Я Остап.

— Ми уже цілий місяць без передиху знімаємо це лайно. Зараз у мене вихідні, так що відчепись. І йди краще поспи. Десь дві доби.

Хлопець розгублено зупиняється і відстає. Роман прямує через коридори студії, знімальні павільйони, де масово твориться «телемило». Фальшиві сльози, шаблонні історії, несправжні емоції — всього цього тут із надлишком.

Повз нього проходить зухвало одягнута дівчина і кидає на чоловіка неоднозначний погляд. Роман не повертає голову і не спиняється — його вираз обличчя кам'яний. Такий буває не в тих людей, котрі нічого не відчувають, а у тих, котрі із усіх сил стримують рвотний рефлекс.

Роман спускається по сходах. Якомусь чоловікові похилого віку раптом стає погано — він хапається за серце і падає на сходи. До нього із криком «Що з вами?!» підбігає жінка.

— Він просто репетирує, — кидає Роман через плече. Режисер навіть не думає спинятись — він уже нічому не вірить у цих бутафорних стінах.

Опинившись надворі, Роман полегшено видихає. Напруження посеред чола спадає. Сонце приємно світить у лице і чоловік прямує до паркінгу, де його уже чекає рідне авто. Якась непогана іномарка, до речі. Режисер дістає ключі, відчиняє двері і…

…на заднє сидіння стареньких жигулів сідає справжня красотка. Ліза. Чорноволоса дівчина із трохи дитячою зовнішністю і манірною поведінкою. У неї велике декольте, де груди схожі на дві соковиті достиглі диньки. Вона одразу наповнює салон запахом своїх парфумів.

— Привіт, хлопці! — каже вона своїм солодкавим, немов пухкенький десерт, гол