Подяка:

— Вихопень Лілії Василівні, викладачці української мови та літератури Сокільницької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня імені Івана Яковича Франка, першій людині яка змусила мене задуматись над тим, що я можу писати художні твори;

— Шумлянському Володимиру Омельяновичу, викладачу філософії, історії України, соціології та економіки Львівського коледжу «Інфокомунікацій» Національного університету «Львівська Політехніка», першій людині яка спрямувала мене до дій в напрямку написання художніх творів;

— Чигринській Юлії Павлівній, моїй коханій другій половинці, першій, єдиній і останній людині яка кожного дня підтримувала мене та підтримує і сьогодні в написанні цієї книги.

Дякую вам.

— Я досі не можу повірити, що ми це зробимо. Завтра, нас вже тут не буде, а там, по той бік океану, на нас чекатиме нове життя. Ти розумієш мене, коханий? Усе нове. Дім, сусіди, друзі. Я навіть одяг спалю, що на мені, як тільки куплю новий.

— Навіщо так довго чекати, спали зараз, і летімо голі. — це був невдалий жарт Назара.

— Зачекай трішки, сонце, я ще повинна побачитись з твоєю матір’ю, хочу попрощатись з нею наостанок. А ввечері, коли я повернусь, і це буда наша остання ніч тут, зробиш з моїм одягом усе що забажаєш.

Вероніка поцілувала його на прощання, та за хвилину вже зникла. Назар, залишився в ресторані, кава яку тут подавали була досить непогана, і йому хотілося смакувати її якомога довше, хотілося запам’ятати її смак наостанок. Дружини не буде ще декілька годин, а отже йому нікуди квапитись. Повернувшись в номер, Назар всівся перед телевізором в очікуванні Вероніки та в намаганнях не заснути, та йому це не вдалось «Вероніка розбудить мене коли повернеться» думав собі він, але телефонний дзвінок порушив його спокій. Годинник показував 20:13, він спав декілька годин, спросоння він вирішив що це його дружина телефонує, хоче купити вина, та не може вибрати яке саме, або ще щось такого роду.

— Коломієць Назар Артемович? — запитав чоловічий голос з того боку.

— Так, це я, я вас слухаю, а хто це? — він був ще сонний, і йому було важко зорієнтуватись, він бува подумав, що це найманці, яких він найняв напередодні для Тимофія, і вони телефонують щоб доповісти про виконану роботу.

— Назаре Артемовичу, ваша дружина зараз знаходиться в шостій міській лікарні, трапилась жахлива автокатастрофа і вона в важкому стані, вам потрібно якомога швидше приїхати сюди.

Час навколо зупинився, і не тільки час, все до чого сягав зір раптом перестало існувати. Наче мільйон вибухів поєднались у єдине а епіцентром була його голова. За одну лише мить, в пам’яті промайнуло усе. На другу мить, він повернув себе до звичного стану. Спокійно поклав слухавку, одів джинси, улюблену сорочку, кросівки, вийшов з номера попередньо вимкнувши телевізор та світло і спустився до центрального входу чекати на таксі, яке замовив ще в номері.

— В шосту лікарню, будь-ласка. — сказав Назар водію.

— Пане, у вас щось трапилось? У вас якийсь стурбований вигляд.

— Ні, все гаразд, їду провідати дружину. — відповів Назар, і хоч на вигляд він був більш-менш спокійний, в його голові все ще не вщухала буря, тому він одразу одягнув навушники, в нього була певна відраза до незнайомих людей, і розмовляти з ними він ніколи не любив, а зараз тим паче.

Іронія долі, але все це вже відбувалося раніше, в цій самій палаті, ще зовсім недавно, лежала його донька, і сьогодні тут прохолодно так само як і минулого разу, а за вікном так само похмуро, тьмяне світло пробивалось в палату крізь сірі штори. Назар сидів один навпроти Вероніки. Здавалося, він старіє з кожною секундою, його вже не тішить надія, що Вероніка раптом відкриє очі і все буде добре, ні, він просто сидів і чекав кінця що неминучий. Зараз, він відчував те саме, що відчувала його дружина, коли помирала Маргарита, тоді, він її не розумів, але зараз розуміє, шкода що надто пізно.

— Назар, це ти? — прошепотіла вона, очі її були ледь відкриті. Втративши багато крові та здобувши безліч переломів вона мала жалюгідний вигляд. Лікарі робили усе можливе, проте, прогнози були найгірші — до ранку вона не дотягне.

— Так, кохана моя, це я. — він вхопився за її холодну руку, якої вона вже не відчувала. — Все буде добре, чуєш мене, ти обов’язково поправишся.

— Я кохаю тебе. — її обличчя сяяло від щастя, прикрашене легкою посмішкою. Вона відчувала, що от-от все закінчиться, не буде більше брехні, фальші, смертей рідних, печалі. Тепер уже нічого не буде.

– І я кохаю тебе, Вероніка, ми виберемось, ти обов’язково звідси вийдеш, і ми полетимо в Канаду, до твоїх батьків, почнемо нове життя, все як ти мріяла.

— Вислухай мене, я повинна тобі дещо сказати. — кожне слово давалось їй з надзвичайною важкістю, здавалось, що вона кожної миті може померти, так і не сказавши що прагнула.

— Так, я слухаю тебе, сонце.

— Я хочу вибачитись.

— За що?

— Ти був правий, Назар, ти завжди був правий.

— Щодо чого?

— Щодо Тимофія, він чудовисько, не варто було мені з ним зв’язуватись, коханий. Потрібно було з самого початку переїхати.

— Що він зробив, що ти маєш на увазі?

— Мені здалось, лише на мить, що я в нього закохалась, але це нічого не означало, це лише миттєва слабкість, і нічого би не трапилось, якби не… — вона зупинилась набираючись сміливості сказати те, що сказати важче аніж просто померти, але Вероніка не могла так з ним вчинити, вона вважала що правда повинна бути сказана.

— Якби не що? Кохана моя, мила, скажи будь ласка, не мовчи, я прошу тебе. — він намагався вичавити з себе сльози, але в нього нічого не виходило.

— На моєму дні народженні, ми сиділи в кабінеті, і він мені казав що закоханий в мене, запропонував втекти, але я відповіла що кохаю тебе, і між нами нічого не може бути, але було вже надто пізно, він був не при собі, схопив мене, і…

– І що? Що він з тобою зробив?

— Сонце, він мене зґвалтував. Але, це в минулому, я не впевнена, що протримаюсь до ранку, і я хочу щоб ти пробачив мене перш ніж ми розпрощаємось назавжди.

— Кохана моя, тобі немає за що просити пробачення, ти нічого не зробила. — його голос був спокійним та стриманим. Дивлячись дружині прямо в очі, він мовчки піднявся з крісла, та попрямував до дверей.

— Стій, не йди, вже надто пізно, ти вже нічого не зміниш, це все вже в минулому. — та було надто пізно, ідея що зародилась в його голові була міцніше сталі, і ніщо не могло змінити це рішення, схоже що найманці так і не виконають своє доручення, адже він зробить усе сам.

Ввірвавшись в свій рідний дім, дім який він ненавидів все своє життя, та найбільше він прагнув позбутись в цьому домі присутності вітчима, Назар отримав непереборне бажання зустрітись з ним тут і зараз. Та, наперекір долі, дім був пустий. Він метався по всі кімнатах, викрикуючи його ім’я, спокійно, стримано, так наче нічого не трапилось. Він вже був готовий йти, і шукати Тимофія деінде, як повернулась його матір.

— Що з тобою, синку? Ти якийсь збентежений.

— Де Тимофій?

— Навіщо він тобі, синку?

— Відповідай! Де Тимофій?

— Не кричи на матір!

— Мамо. — він підійшов до неї впритул, дивлячись їй прямо у вічі, у його ж очах виднівся жах і ненависть, які здавалось от-от вибухнуть та виринуть на поверхню. — Скажи мені, будь-ласка, де Тимофій?

— Він ще на роботі, сказав що буде там допізна. Назар, а що трапилось. Чому ти його так шукаєш?

— Цей виродок зґвалтував Вероніку. — сказав на останок Назар та вийшов з дому, сів в Машину матері, він знав що вона завжди залишає ключі в машині. Тим часом, морок все більше поринав усе навколо нього, наближалась ніч, місто сяяло світлом з вітрин, але морок затуляв це сяйво вітрин.

Приїхавши в пункт призначення, Назар, по іронії долі, яка здавалось просто знущається на ним, розминувся з вітчимом, який, уже поїхав до дому. Тепер Назар був змушений квапитись нестримно, адже якщо Марія все йому розповість перша, в нього буде шанс зникнути, а Назар не міг подарувати йому таку можливість, і він би не став це робити, навіть якщо цьому негіднику таки вдасться зникнути, будьте певні, Назар Коломієць дістане його і з того світу.

Звук та мерехтіння сирен було чути здалеку, можливо це мати викликала поліцію. Але навіщо? Висунути обвинувачення в зґвалтуванні вона не могла, адже не знала майже нічого, вона цілком могла подумати, що Назар сказав це згарячу. Та поміж декількох машин поліції, було помітну одну машину швидкої допомоги, що почало насторожувати Назара, адже в домі було лише дві особи, Тимофій і Марія, і логічним буде припустити, що у випадку сутички постраждає саме матір, та він надіявся на краще.

— Це мій дім, я тут живу, що тут трапилось? — кричав Назар поліцейським, намагаючись прорватись.

— Пане, це ваш будинок?

— Так, чорт забирай, це дім моїх батьків!

— Назвіться, пане, як вас звуть?

— Назар, мене звуть Назар Коломієць. Там, в будинку, моя мати, Марія Бойко. Скажіть, що тут трапилося. чому тут стільки поліції?

— Тримайте себе в руках, пане. В будинку відбулась сварка, і ваш батько, Тимофій Бойко…

— Він мені не батько! Цей виродок мені не батько!

— Тимофій Бойко, чоловік вашої матері, вірно?

— Так! Ця сволота, чоловік моєї матері. Що він зробив? Відповідай! Що він зробив!

— Заспокійтесь, пане. В будинку відбулась сварка, причина, поки-що, невідома. В розпал сварки, Тимофій Бойко, напав на вашу матір з ножем, нанісши їй смертельні поранення.

— Що? Що ви сказали? Що він зробив?

— Заспокійтесь пане?

— Заспокоїтись? Ти хочеш щоб я заспокоївся? Де він? Де ця сволота? Скажи мені де він і я вб’ю його!

— Тримайте себе в руках. Тимофія Бойко відвезли у відділок, а вам, краще поїхати з нами, ви повинні дати свідчення.

— Ні! Мені негайно потрібно їхати, моя дружина в лікарні. — Назар кинувся до машини, полісмен кинувся йому навздогін.

— Зупиніться, пане, вам краще не сідати за кермо в такому стані.

— Йди до біса! — тільки і встиг викрикнути Назар, повернув ключ, і рушив в напрямку лікарні. В очах його темніло, здавалося темрява поглинає його. Як таке могло трапитись? Ще зовсім недавно, декілька годин тому, по обіді, все було добре, він був за крок від щасливого життя. Повз пролітали машини, вітрини нічного міста, люди що квапились по своїх справах чи просто прогулювались. Час летів швидше аніж світло, і Назар навіть не помітив як домчав до лікарні. Кинувши машину біля входу, і помчавши в палату Вероніки, він збивав усіх на своєму шляху. Охорона, медперсонал, санітари, зачинені двері — ніщо не могло його зупинити. Та було вже надто пізно. В палаті нікого не було. Він підійшов до ліжка, лікарі недавно її забрали, адже картка пацієнта ще висіла поряд, а на ній останній запис.

Коломієць Вероніка Василівна, час смерті 23:59 23.04.2017.

* * *

01.06.2014

 

— З урахуванням всіх податків, ваш виграш становить 14 мільйонів 800 тисяч 432 гривні. — ці слова, для Назара, були наче мед, настільки солодкими, що за секунду він намалював в своїй уяві те життя, яке тепер на нього чекає. Все про що він мріяв, тепер легко можна здійснити, але найбільше чого він прагнув, це позбутись того, що ненавидів, а саме, своєї присутності в домі своїх батьків, ну, не зовсім батьків, він жив з матір’ю, яка не була з ним близькою, адже після смерті його рідного батька, ще в підлітковому віці, Назар замкнувся в собі, і не дуже спілкувався з матір’ю, а після того як вона, за рік після смерті чоловіка, одружилась з Тимофієм, який став Назару вітчимом, син взагалі перестав з неї спілкуватись, а Тимофія він ненавидів, тому, в Назара з його батьками склалися суто ділові відносини, обидві сторони не дуже вникали в особисте життя інших. І саме сьогодні, він відчув як це все може зникнути.

— Дякую. — відповів Назар з таким обличчям наче він кожного дня виграє в лотерею по декілька мільйонів. В його голові усе дзвеніло, думки переповненні яскравими картинками недалекого майбутнього, серце билось нестримно і здавалось ось-ось вистрибне. Він хотів мати вигляд серйозної людини, а натомість склав враження, наче йому начхати на ці гроші.

— Назаре Артемовичу, вкажіть будь-ласка рахунок, на який бажаєте зарахувати суму.

— Так, звісно. Ось на ці три рахунки, рівними частинами, будь-ласка. — трохи заспокоївшись, продовжував Назар. Допоки працівниця лотерейної компанії оформлювала документи, Назар її оглядав, на бейджику було вказане ім’я — Марта Кушнір. Вона була досить симпатична. Світле, майже сонячного кольору, волосся, які наче хвилі закручувались на кінчиках, миле обличчя, приємна посмішка, та і фігура в неї була не погана. Вона подобалась йому, навряд чи Назар наважився б познайомитись з нею раніше, але тепер, коли він знав що став міліонером, йому здалось, що такі дівчата вже не його рівень, і тепер, можна знайти собі щось краще.

— Підпишіть тут, будь-ласка.

— Так, звісно.

— Ще раз вітаю вас з виграшом.

Думаючи, як йому тепер вчинити та що робити з грошима, Назар поїхав до дому. Він не дуже хотів говорити про це з батьками, він звісно бажав допомогти, але лише матері, Тимофія він ненавидів, тому, довелося брехати і своїй матері. Його справжній батько, Артем Коломієць, пішов від них, коли Назар був ще підлітком, в них були дуже близькі стосунки, а от з вітчимом він постійно перебував на ножах, Тимофій діставав його за те, що Назар живе під їхнім дахом за їхній рахунок, що він не може знайти собі нормальну роботу і таке інше. Постійне напруження в якому перебував цей хлопець перетворило його на соціпата, тому і друзів в нього було не багато, декілька давніх знайомих зі школи та декілька із роботи. Стосунки з дівчатами в нього також не вдавалися, не те щоб він був непривабливий, проте, велика кількість присутніх в нього комплексів, внаслідок постійного домашнього утиску, трохи відштовхувала дівчат, а ті леді які все ж таки знаходили в ньому щось хороше, були відшиті через вигадані ним причини.

Цей побут здавався йому пеклом, а ці люди, які жили поряд з ним — його демонами. Сірі стіни його кімнати тиснули на нього, ще зовсім трішки, і вони затиснуть його, всі цеглини посипляться на нього і притиснуть до підлоги, руки, ноги, обличчя, все тіло вкриється цеглинами наче ковдрою, і тільки сірий колір цих стін він бачитиме все своє життя.

Повернувшись до свої домівки, він поквапився в свою кімнату, зачинив за собою двері, присів на своє убоге ліжко, поглянув на ненависні сірі стіни і впав у роздуми — як же йому тепер вчинити? Його життя повинне зазнати неабияких змін, до яких він не був готовий.

 

— Доброго дня, чим я можу вам допомогти?

— Доброго дня, я хотів би орендувати квартиру, двох, або трьох кімнатну, в центрі міста, в хорошому стані, ціна не важлива. — «І навіщо я тільки сказав що ціна не важлива, мабуть вони тепер забажають нагрітись на мені» сказав він подумки сам собі.

— Все що забажаєте, ви можете переглянути квартири в нашому каталозі, якщо вам що небудь сподобається, наш агент покажу вам квартиру.

Ціни на квартири його вражали, жодну з них він не міг собі дозволити працюючи звичайним оператором кол-центру, але згадавши про декілька мільйонів у кишені, йому полегшало, хоча відчуття бідності його таки не покидало до кінця. Намагаючись не дивитись на ціну перегортаючи сторінки, він постав перед безліччю варіантів квартир, більшість з яких йому явно не підходило, адже він просто не знав як вести себе в такій шикарній оселі, тому і вибрав один з найпростіших, але він обдумував кожну деталь при виборі. Дві спальні, якщо доведеться приймати гостей на ніч. Велика вітальня, тепер йому раптом захотілося влитися в соціальне життя, почати більше спілкуватися з друзями, а ця вітальня була просто створена для посиденьок великої компанії. Велика спальня з панорамним вікном над центром міста, з такою спальнею знайти любов стане легше. Назар обрав лише цей один варіант, і відмовився від огляду квартири, а вирішив одразу підписати договір, це звісно трохи здивувало співробітників агентства, адже він був перший хто купує не дивлячись, та йому було начхати що вони думають. Підписавши усе і заплативши, йому таки довелося скористатись послугами агента, який переконав Назара, що для того щоб не було претензій до компанії, він повинен бути присутній при першому вході в квартиру, аби не виникало непорозумінь між очікуваним і отриманим, адже картинки в каталозі можуть відрізнятись від дійсності, та і як мінімум, агент покаже шлях і місцезнаходження кватири.

Огляд квартири зайняв у Назара лише декілька секунд. Агент віддав йому ключі та побажав всього найкращого. Вид з вікна його спальні був дійсно захопливий, перед очима відкривалась центральна площа міста, в центрі якої стояла ратуша. Невисокі старі будинки, і жодного однакового, у кожного з них своя історія. На горизонті саме заходило сонце, його промені наче виливались хвилями, і затоплювали місто останніми краплями тепла сьогоднішнього дня. Нажаль, Назар не міг залишитись тут на ніч, адже в квартирі не було нічого окрім меблів і побутової техніки, тому довелося повертатись до дому.

— Де тебе в біса носить? Ти бачив котра година!.. — доносились крики з першого поверху. Сірі стіни його кімнати вже не були такими страшними, навіть навпаки, якщо раніше вони лякали його, то тепер, він наче відчував як стіни просять в нього вибачення, за все скоєне, та в очах Назара можна було побачити лише одне «Я вже ніколи вас не побачу».

Вперше в житті, крики з першого поверху змушували його радіти, адже завтра, дочекавшись допоки усі покинуть цей дім, він складе свої речі і покине це пекельне місце назавжди.

— Вставай, скільки можна спати, ти на роботу запізнишся! — кричала Марія на сина.

— В мене відпустка! — крикнув він у відповідь, та ліг спати далі.

На годиннику було вже за одинадцяту. В домі стояла мертва тиша, можна було не квапитись, адже ніхто не заважатиме йому збирати свої речі, яких в нього й так не багато, декілька десятків книг, блокноти та зошити в яких він постійно щось занотовував, та трішки одягу який вмістився в одну коробку, більше йому нічого не належало в цьому домі, а навіть якщо щось і було, то тепер це непотріб.

Таксі от-от під’їде, речі на порозі, остання чашка кави в цьому домі добігає кінця, ще декілька ковтків, і можна вирушати. З одного боку, йому важко було покидати це місце, все ж таки, він прожив тут більше двадцяти років, тут минало його дитинство, тут його виховали. Незважаючи на все що склалося, у нього було багато приємних спогадів, особливо пов’язаних із батьком, але, йому на згадку чомусь приходили лише погані спогади, тому він дочекався допоки від’їде від будинку на декілька кілометрів, та викинув ключі від будинку у вікно автомобіля, як тільки ключі втратились, в нього наче гори з плечей зняли, і йому здавалося що саме цей момент і є початком його нового та щасливого життя.

Приїхавши до своєї нової квартири, першою справою він почав розкладати ті декілька коробок своїх речей. В його вітальні стояла висока книжна полиця, куди можна було помістити близько тисячі книг, та в наявності було лише декілька десятків, і Назар загорівся бажанням почати колекціонувати книги, тому і порозкладав туди свої. Розклавши одяг, він вирішив випити кави, та насолодитись панорамним видом на місто. Дивно, як одна і та сама кава, може смакувати зовсім по різному в різних місцях, тут, в неї був присмак свободи. І як завжди буває в такі моменти, його думки перервав телефонний дзвінок.

— Так, я вас слухаю.

— Ти де, чорт забирай? Де твої речі? Чи не на вокзал ти переїхав часом? — це був вітчим, який ніколи не приховував свою неприязнь.

— Ні, я знайшов пристойну роботу. — він повинен був так відповісти, інакше, у Тимофія виникли б підозри, на які це гроші Назар знімає собі квартиру. — В мене було трохи накопичено, на чорний день, і я орендував собі квартиру, зарплата буде непогана, тому мені вистачить на оплату, і нормальна суме ще залишатиметься.

— Ось як ти чиниш, виродок! Як тільки в нього завелись грошенята, він линяє. А те що я, і твоя мати, усе твоє життя утримували тебе, ти про це не подумав?

— Як тільки мені заплатять, я, в знак вдячності за вашу турботу, дам тобі частину зарплати.

— От і чудово. — кинувши трубку відповів Тимофій. Він помітив, що з голосом Назара щось не так, він звучав не те що щасливо, а байдуже. Раніше він боявся Тимофія, і робив усе щоб не говорити з ним, а тепер, йому було просто байдуже, адже Назар знав, що в будь-який момент, він може просто кинути слухавку, і на цьому все закінчиться. Але в кожному його слові, у всій розмові була мета і логіка. Увесь діалог побудовано так, щоб його родина відчепилась від нього і не турбувала якомога більше часу, а через декілька тижнів він просто дасть Тимофію декілька тисяч і той залишить його в спокої.

* * *

06.06.2014

 

— О чорт!!! — різко прокинувся Назар, адже на телефоні вхідний дзвінок від його начальника. Сьогодні він виходить з відпустки, і тридцять хвилин тому, повинен був з’явитись на роботі. Звісно, що ця робота тепер йому не потрібна, але ж це так по хамськи.

— Я вас слухаю?

— Ти мабуть забув, що сьогодні ти виходиш на роботу?

— Так, ви праві, мені геть з голови вилетіло.

— Так ти приїдеш? Коли тебе чекати, і чи чекати взагалі?

— Звісно, я приїду, через п’ятнадцять-двадцять хвилин буду на місці.

Як же сильно йому не хотілося вставати з свого величезного ліжка в новій квартирі. Так хочеться повалятися ще декілька годин, і нехай усе саме собою вирішиться. Поволі одягаючись, в думці було лише одне «може не йти нікуди, нащо мені та робота, що вони мені можуть зробити? Звільнити? І що? ляжу по сплю, чи ні, вони все ж таки хороші люди, і то була непогана робота» і так по колу, від бажання «все кинути» до «треба приїхати». Зібравши усю свою силу в кулак, він таки вийшов з дому, сів у таксі, і помчав на роботу. Йому не хотілося пояснювати всю ситуацію, Назар просто підійшов до начальника і сказав — звільніть мене, тому що я сюди більше не повернусь.

— З чим пов’язане таке різке рішення? — запитали у відповідь.

— Будучи у відпустці, я знайшов кращу роботу, не можу сказати яку.

— Ти розумієш, що ти повинен відпрацювати два тижні перед звільненням? В іншому разі, ти втратиш свою заробітну плату.

— Мені вона непотрібна, я хочу лише одного — не приходити сюди більше ніколи.

— Я тебе зрозумів, хоч і ніяк не збагну що з тобою трапилось, у тебе були великі перспективи в цій компанії.

— Не потрібно мені заливати баки, звільніть мене, або я просто зараз вийду через ці двері, і більше не повернусь.

— Не потрібно цього робити, зайди до мене через годину, секретарка підготує документи, ти поставиш свій підпис, і ми розпрощаємось назавжди.

Нічого не сказавши у відповідь, Назар просто кивнув та вийшов з кабінету. Йому нікуди було йти, тому він подався прогулюватись по боксах[1] в яких сиділи оператори, зайшов на кухню зробити собі кави, неймовірно жахливої кави, адже лише на одному поверсі, оператори споживали близько п’яти кілограм безкоштовної кави на добу, і відповідно, компанія закуповувала найдешевшу з усіх можливих. В гардеробі ще були його речі, на вішаку висіла стара куртка, а також тут були його улюблені хатні капці в формі кролика, які він вирішив залишити тут, нехай викидають, тепер йому це непотрібно.

Важко передати словами, наскільки приємне відчуття спостереження за своїми колегами, які трудяться в поті чола, з розумінням і усвідомленням того, що тобі вже непотрібно так працювати. Назар просто прогулювався між боксами, де не де зустрічаючи знайомі обличчя, усі посміхались йому у відповідь не розуміючи, чому він такий щасливий.

— Привіт, друже. Давно не бачились. Як відпустка? — це був Максим, найбільш близька людина для Назар на цій роботі, він єдиний хто більш-менш здатен зрозуміти складну і дивну структуру такої людини як Назар. Максим прийшов на цю роботу пізніше аніж Назар, але вже встиг обігнати його в кар’єрному рості, та для Назара це були дрібниці. Вони подружились коли Максима посадили до Назара як учня, аби той спостерігав як потрібно працювати, це був єдиний учень Назара, можливо саме тому він і прив’язався до нього.

— Привіт, Макс. Відпустка? Та ніяк, як і завжди, просто нічого не робив цілими днями.

— А ти чого байдикуєш? — запитував Максим.

— Ну, я прийшов лише для того щоб звільнитись.

— Що? Ти хочеш звільнитись? В тебе все гаразд? Ти часом не підхопив у відпустці якоїсь лихоманки?

— Ні, я серйозно, я ніколи сюди більше не повернусь, шеф готує документи на моє звільнення.

— Але чому, тобі ж подобалась ця робота?

— Я знайшов іншу.

– І яку ж це? — на це запитання, у Назара не було готової відповіді, він відчував що розмова дійде до цього моменту, але й досі не зміг придумати що відповісти. З швидкістю світла він перебирав в голові усі можливі варіанти відповіді, усі крім одного — правди.

— Я, тепер, займатимусь лише покером. — це перше що спало йому на думку, чомусь, він вважав що це прийнятний і досить реалістичний варіант. — Три дні тому, я виграв регіональний чемпіонат, переїхав з дому, орендував собі квартиру просто в центрі, ще і залишилось. Я знаю, що якщо я займусь цим на професійному рівні, то зможу досягнути досить непоганих результатів.

— А знаєш, я завжди в тебе вірив, я тобі не раз казав що з тебе будуть люди. Ти молодець що звільнився, бо в іншому випадку у тебе не було б мотивації розвиватись, ця робота надто монотонна для тебе.

— Дякую, дуже приємно це чути.

— Ну що ти, я справді так думаю. І скільки ж ти підняв, якщо не секрет? — цього запитання, Назар також не очікував, він не знав яку суму треба назвати. Зваживши розмір середньостатистичного призового фонду на регіональних турнірах з покеру, свої навики гри, та інші фактори.

— Ну, я зайняв четверте місце, і підняв майже чотири тисячі баксів.

— Ого, Назік, та ти щасливчик. Це потрібно відсвяткувати, ти ж тепер багатій, міг би і пригостити мене чимсь.

— Та без проблем.

— Назік, я жартую, що ти все так серйозно сприймаєш. Але сьогодні у мене буде тусовка, там буде Даня, Дімка, Славік, Інна, може і ще хтось підтягнеться, Інна обіцяла привести своїх подруг, ну розумієш, так.

— А що за Інна? — запитав Назар.

— Ти серйозно? — з деяким ображеним здивуванням запитав його Максим. — Інна, це моя дівчина, ми вже пів року зустрічаємось, ти бачив її разів десять, вона на твоє день народження приходила.

— А, я згадав. Вибач, Макс, просто в мене голова зараз трішки забита, не сприймай на особисте.

— Забий. Ну то як щодо гульнути, ти за?

— Ну, в мене ще багато справ, я ще маю звільнитись, та і я зареєструвався ввечері на турнір. — почав мямлити Назар, прикріплюючись невеличкою брехнею, адже на жодний турнір він не реєструвався. — Давай так, я тобі зателефоную коли звільнюсь.

— Все зрозуміло, ти як завжди морозишся. — трохи ображено відповів Максим, хоча він очікував такого від Назара, адже його дуже важко витягнути в люди, і Максим це прекрасно розумів, і чим більше напосідати, ти більше Назар буде відгороджуватись.

— Так, Макс. Все як завжди. — з посмішкою відповів Назар. — Та цього разу, шансів на те що я погоджусь, як ніколи багато.

Вони попрощались, Назар ще трішки поблукав між боксами, деінде вітаючись зустрічаючи знайомі обличчя, та врешті решт вирішив піти до шефа та чекати під дверима поки його не звільнять.

 

Назар сидів у кав’ярні перед своїм будинком з його новою квартирою. Йому було трохи незручно, адже раніше, такі посиденьки були йому не по кишені, він звісно інколи вибирався в люди, але робив це зрідка. А зараз, він сидить тут, навіть не дивлячись на ціни, прийшов він сюди лишень для того, щоб не сидіти вдома, а ще, щоб мовчки помилуватись містом яке біжить повз нього. Відчуваючи, що тепер його життя іде іншим шляхом, в ньому прокинулось нестримне бажання діяти, щось змінити, зробити щось величне, але нічого конкретного, звісно, він таки придумати не міг. Адже навіть погодитись на вечірку у Максима, для нього було вчинком поза його можливості, і це його найбільше дратувало. Кожного разу, коли він погоджувався прийняти участь у якихось посиденьках чи гульках, по закінченню Назар завжди робив лишень один вердикт — якби я залишився вдома, я почувався б краще.

Але тепер, коли в ньому прокинулось щось таке, що змушує його бути іншим, він зібрав усе що в нього є в один подих, і набрав номер Максима.

— О боги олімпу, кого-кого, а тебе я точно не очікував почути. — радісно відповів він.

— Привіт, Макс, я вирішив прийняти твою пропозицію. Куди треба під’їхати? — кожного разу коли Назар погоджувався на таке, його внутрішній голос казав йому, що це помилка, що краще залишитись вдома. Але зараз, вимовивши це речення, Назар нічого не відчув, ні огиди до людей яких він там зустріне, ні до тої лайнової музики яку там всі слухають, в ньому навіть сумніви не прокидались. Для нього це були зовсім нові відчуття.

— Радий що ти погодився. — відповів йому Максим. — Вечірка буде у мене в будинку батьків, вони поїхали з міста на декілька тижнів, ти ж пам’ятаєш як туди добратись?

— Звісно що пам’ятаю, я там десятки разів був.

— Ну звісно, просто ти маєш звичку забувати те, що бачив вже десятки разів.

— Мені щось привести, якусь випивку, чи може щось інше купити по