Посилаючи недавнім часом Вашій вельможності мої комедії, оголошені друком до вистави на кону, я писав, здається, що Дон Кіхот припинає собі остроги, аби їхати Вашій вельможності руки поцілувати; нині ж повідомляю, що він їх уже прип’яв і рушив у дорогу — якщо доїде щасливо, то, гадаю, зроблю цим якусь послугу Вашій вельможності, бо вже звідусіль кваплять мене і наглять, аби я пустив його чим скорше між люди і прогнав оскому та нудоту, викликану іншим Дон Кіхотом, що гуляє по світу, взявши на себе мошкару другої частини; з найбільшим, мабуть, нетерпінням виглядає мого Дон Кіхота сам великий богдихан китайський, що прислав до мене гінця з листом, по-китайському писаним, а в тім листі просить — де просить, благає! — щоб я свою книгу до нього переслав, бо хочу, каже, завести в себе колегіум для вивчення кастильської мови і щоб вивчали її по Дон Кіхотовій історії, а насамкінець каже, що думає настановити мене в той колегіум за ректора. Я спитав у посланця, чи його величність богдихан дає мені якусь грошову запомогу; той відповів, що ні, і на думці того не малося. «Коли так, брате, — одказав я йому, — то вертайся в свою Китайщину, їдь собі по десять, чи по двадцять миль денно, чи по скільки там сюди їхав, бо я не змагаю на здоровлі в таку далеку мандрівку пускатися. Тут же недуга мені долягає, а тут і безгрішшя… Та богдихан богдиханом, король королем, а є в мене в Неаполі великий граф Лемоський — він і без того колегіуму, і без того ректорства нещасного спомагає мене і підтримує, такими ласками осипає, що годі бажати кращого». Тими словами попрощався я з гінцем, прощаюсь і з Вашою вельможністю, заповідаючи на ралець книгу мою «Злигодні Персилеса і Сигізмунди», що маю скінчити, як Бог дасть, за чотири місяці. Буде то найгірша або, може, найкраща книга, створена нашою мовою (певно, що з-поміж тих, які пишуться для розваги); я вже й каюся трохи, що сказав «найгірша», бо, на думку деяких моїх приятелів, вона досягла найвищого ступеня досконалості. Зичу Вашій вельможності якнайліпшого здоровля; незабаром мій Персілес поцілує Вам руки, а я ноги, яко слуга Вашої вельможності.

Писано в Мадриді року Божого тисяча шістсот п’ятнадцятого, місяця октомврія останнього дня.

Боже мій світе! З якою нетерплячкою ждеш ти, шляхетний — або хоть і посполитий — читальнику, сього пролога, сподіваючися знайти в нім лайку, огуду та осуду на автора другого Дон Кіхота, того, що законився, кажуть, у Тордесільясі, а народився в Таррагоні! Отже ж, не зроблю тобі такої приємності: хоть образи будять, як правило, гнів і в найсмиренніших серцях, та моє нехай буде винятком. Ти хотів би, може, щоб я назвав його ослом, недоумком і нахабником, а воно мені і не в думці: нехай його гріх та на нього ж і впаде, хай він жере його з хлібом, і нехай йому всячина! Ото тільки й жаль на нього, що взиває мене старим та калічним, нібито мав я силу час затримати, аби він мене не брав, нібито скалічено мене десь у корчемній бійці, а не в найголоснішій битві, яку бачили віки давноколишні й теперешні і яку навряд чи побачать віки прийдешні. Нехай мої рани не красять мене в очах тих, хто на них дивиться, зате підносять у повазі тих, хто знає, де я їх здобувся, бо ліпше воякові головою в потребі наложити, аніж утечею життя своє порятувати. Я так твердо стою при сій думці, що якби мені уможливлено неможливе і знов дано на вибір так чи інак чинити, я все одно волів би взяти участь у тому преславному поході, ніж залишитись цілим і здоровим, не бравши в ньому участі. Шрами на виду й на грудях у вояка — то зорі, що вказують іншим дорогу до неба слави й заслуженої честі. А про старість іще додам, що пише не сивий волос, тільки зрілий розмисл, який приходить з роками.

А другий жаль мені на автора, що він завидником мене називає ще й пояснює, мовби неукові якому, що то за річ така — заздрість. По щирості кажучи, із двох існуючих видів заздрості мені знайомий лиш один — свята й шляхетна заздрість, яка поривається до блага, тим і не можу я переслідувати духовної особи, та ще такої, що, кажуть, при священній інквізиції служить; якщо автор має на увазі того самого чоловіка, що й я, то він дуже помиляється, бо я того чоловіка велико ціную за хист і щиро поважаю за твори та за ненастанну доброчесну діяльність. А втім, за одну річ я справді тому пану автору вдячен: він сказав, що повісті мої радше сатиричні, аніж повчальні, проте, загалом беручи, добрі — а вони б не могли бути такими, якби не мали в собі тих обох якостей.

Може, ти, ласкавий читальнику, скажеш мені, що я надто прибідняюсь, тримаючи себе так скромно, та я гадаю, що не годиться до печеного вогню прикладати, а того добродія і так уже добре припекло, коли не важиться виступати в чистім полі та під ясним небом, а приховує своє прізвище й придумує собі рідний край, так ніби почуває, що винен в образі величності. Якщо ти знайомий із ним випадково, то перекажи йому від мого імені, що я не чуюсь ображеним: я добре знаю, що таке диявольські спокуси, а одна з найбільших спокус — то вбити чоловіку в голову, ніби він може написати й надрукувати книгу, що принесе йому стільки слави, скільки грошей, і стільки грошей, скільки слави. А на підтвердження сієї думки розкажи йому, будь ласка, ось яку веселу й дотепну приповістку.

Був у Севільї один божевільний, що схибнувся на дуже смішній і чудній дурниці, яка доти жодному шаленцеві на ум не спадала. Він зладив собі рурку з очеретини, застругав один кінець і як, бувало, спіймає собаку на вулиці чи де там, зараз наступить йому на одну задню лапу, а другу трохи догори підійме, тоді встромить в одне місце рурку і доти дме, доки собака круглий стане, мов та опука шкуратяна. А тоді лясне, було, бідолаху раз і вдруге по череву та й пустить, а людям, що на ту дивовижу збігалися щоразу, скаже, було: «Ге, панове-добродійство, ви думаєте, легка то річ — собаку надути?» Ге, пане-добродію, ви думаєте, легка то річ — книгу написати?

А коли йому ся приповістка не припаде до смаку, то розкажи, ласкавий читальнику, другу — так само про божевільного та про собаку.

Той другий божевільний жив у Кордові і все, було, носить на голові уламок брили мармурової чи так яку важку каменюку; аби де назирив якого пса безуважного, зараз підкрадеться та й скине на нього зненацька той тягар. Пес мало, було, не скрутиться з того болю, завиє-заскавулить та як дремене, то хіба на десятій вулиці стане. Одного разу скинув той придурок каменя на шапкаревого пса, а шапкар дуже свого пса любив. Камінь влучив у саму голову, пес заскиглив, шапкар почув те й побачив. Ех, як схопить же він аршина свого, як кинеться на того дурного, як почне молотити — геть на мотлох ізбив! А що вдарить, то й примовить: «Ах ти ж гицлю один! Так ти на лягавого? Чи не бачиш, латриго, що він у мене лягавий?» Так йому за того лягаша наклав, що дурний ледве живий та теплий зостався. Як уже дійшов додому, так дійшов, і більш як місяць, мабуть, на вулицю не виходив. А тоді знов вийшов на полювання з іще більшою каменюкою, здибав якогось собаку і став пильно-препильно до нього придивлятися, не наважуючись каменя скинути: «Гляди, — каже, — се лягавий!» Відтоді, було, вже якого не стріне, чи британа, чи дворнягу, то зроду не зачепить: то, каже, лягавий.

Отаке ж і тому повістяреві може приключитися, щоб не важився більше частувати публіку глевкими книжками-цеглинами.

А ще скажи йому, що хоть і нахваляється він книгою своєю хліб у мене одбити, та воно мені й за вухом не свербить. Пригадавши відому інтермедію з «Перенденги», я йому ось як відповім: «Нехай живуть двадцять чотири райці міські і Христос нехай буде з усіма! Хай живе великий граф Лемоський, що його християнське серце і добре знана щедрість підтримують мене всупереч усім ударам лукавої моєї долі, і хай живе незмірна благостиня ясновелебного архієпископа толедського Дон Бернарда де Сандоваль-і-Рохас, — хоч би на світі й зовсім не було друкарень, хоч би проти мене більше випущено книг, аніж є літер у куплетах «Мінго-Ревульго». Сі два можновладці без ніякого мого чолобиття чи лестощів, єдине з власної своєї добротливості опікуються мною ласкаво та милостиво, і завдяки тій опіці я почуваюсь багатшим і щаслившим, ніж коли б мене фортуна звичайним ладом угору винесла. Честь може бути і в бідного, тільки не кривдивого; бідність може захмарити людську гідність, а не затьмарити її цілком; чеснота й сама собою ясніє, хоч як її гнітить біда й тіснота, — високі й шляхетні уми її шанують і якомога їй протегують.

Оце скажеш йому, та й годі, більше й я тобі нічого не скажу, хіба ще одне тільки: оця друга частина «Дон Кіхота», що я тобі подаю, скроєна тим самим кравцем і з того самого сукна, що й перша, а описуються в ній дальші Дон Кіхотові діяння аж до його смерті й поховання, аби ніхто більше не важився нових яких свідчень про нього подавати, бо вистачить і тих, що є. Досить одному поштивому чоловікові оповісти про те мудре шаленство, та на тому й перестати: бо як чогось (хоч би й доброго) надто багато, вже йому не та й ціна, а як чого іншого (хоч би й поганого) обмаль, то здається людям, що воно чогось варте.

Ага, ще забув сказати: чекай у скорім часі на «Персилеса» (я вже його докінчую), а також на другу частину «Ґалатеї».

Про розмову, що провадили парох та цирульник із Дон Кіхотом за його хворобу

Повіда5є Сід Ахмет Бен-Енхелі в другій частині сієї історії, де описується третій Дон Кіхотів виїзд, що парох і цирульник майже цілий місяць із нашим гідальгом не бачились, аби не нагадувати йому й не ворушити пам’яті про недавні події, а до небоги його та ключниці навідувались час од часу, наказуючи пильно, аби добре за ним ходили та їсти все таке давали, щоб на серце й на мозок було йому помічне та покріпне, бо як подумати гаразд, то не звідки, як із серця й мозку все його лихо взялося. Ті відповідали, що так же вони й роблять і надалі старатимуться, бо помітили, що пан їхній, бувають хвилини, справляє враження чоловіка при добрім розумі. Приятелі непомалу тим вістям зраділи — недарма, виходить, привезли вони його додому на воловій підводі, мовби зачарованого, як про те оповідається в останнім розділі першої частини сієї не менш великої, як правдомовної історії. От і вирішили вони перевідати недужого і на власні очі допевнитись, чи справді йому на краще йдеться, хоч воно здавалось їм майже неможливим, — тим і поклали не чіпати в розмові того рицарства мандрованого, не троюдити болючої, незагоєної рани.

Прийшли, аж він сидить на постелі в зеленій камізельці баєвій, на голові йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлінний, чисто на мумію зсохся. Привітав їх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров’я, розказав цілком розсудливо і в добірних висловах, як йому здужається. Далі завелася в них мова про так звані громадські справи та державні порядки: одні зловжитки вони викорінювали, другі засуджували, одні звичаї реформували, а другі зовсім касували, і кожен мав себе за новітнього законодавця, сьогоденного Лікурга чи свіжоспеченого Солона, словом, перекували отак весь лад суспільний — у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсім інше. Дон Кіхот про всі ті речі розправляв аж надто розважливо, і обидва екзаменатори увірили поза всяким сумнівом, що він цілком здоровий і сповна розуму.

При тій розмові й небога з ключницею були і так уже Богові дякували, що пан їхній знову б то при доброму розумі. Але тут парох одмінив свій попередній намір, щоб то нічого за рицарство не згадувати (хотів, бачите, до краю пересвідчитись, чи уздоровлення Дон Кіхотове справжнє було, чи тільки позірне), слово по слову, та й заговорив про останні столичні новини. Сказав, між іншим, що турок суне нібито великими морськими потугами на захід сонця, та ніхто його замірів не знає допевне і годі вгадати, куди вдарить грім із тої грізної тучі; мало не щороку тривожить він нас, аж по всій християнщині пополох іде — вже й його величність король велів укріпити узбережжя Неаполю, Сицилії та острова Мальти.

— Його величність король учинив як обачний войовник, — сказав на те Дон Кіхот, — укріпивши загодя свої володіння, щоб ворог не заскочив його зненацька; та якби він був звернувся за порадою до мене, я на такий указав би спосіб, який, мабуть, і не сниться нині його королівській милості.

Скоро парох зачув ті слова, зараз мовив собі на думці: «Хай Бог тебе боронить, бідний мій Дон Кіхоте! З високого верхівля шаленства, здається мені, падаєш ти тепер у глибоку безодню нерозуму!» А цирульник, подумавши те саме, що й парох, спитав у Дон Кіхота, яку ж би то спасенну раду хотів він королю подати: адже володарям тепер дораджують усі, кому не ліньки, а все ж то недоладне й непорадне.

— А моя порада, пане стрижію, — сказав Дон Кіхот, — якраз буде вельми доладна й доречна.

— Та хіба ж я про вас, — виправдувався цирульник, — я хотів лише сказати, що майже всі пропозиції, що надсилаються його милості королю, або неслушні й нездійсненні, або навіть шкідливі для держави й державця.

— А моя пропозиція якраз і слушна, і здійсненна, — заперечив Дон Кіхот. — Навряд чи інший який дорадник спромігся б на такий дотепний і доцільний, а заразом простий і зручний проект.

— Ви, пане Дон Кіхоте, все ходите коло та навколо, — обізвався парох. — Кажіть-бо прямо, що ви надумали.

— Не хотів би я, — сказав Дон Кіхот, — аби те, що я вам сьогодні тут одкрию, дійшло завтра до слуху панів із державної ради і аби хтось інший дістав подяку й нагороду за мій труд.

— Щодо мене, — промовив цирульник, — то присягаю перед вами всіма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашої милості ні королю, ні пішаку, анікомусінько на світі! Цю присягу я взяв із романса про священика, що на початку відправи виспівав королю на злодія, котрий украв йому сто дублонів та ходовитого мула.

— Я тієї історії не чув, — сказав Дон Кіхот, — але на присягу звіряюсь, бо знаю добродії цирульника за порядну людину.

— А якби воно було й не так, — зауважив парох, — то я ручу за нього й відповідаю, що в сій справі мовчатиме, як німий, під загрозою належитої грошової кари.

— А хто мені, панотче, за вас у поруки стане? — спитав Дон Кіхот.

— Мій сан священичий, — одказав парох, — що зобов’язує мене зберігати таємниці.

— Дій його кату! — вигукнув тоді Дон Кіхот. — Се ж дуже просто: нехай тільки його милость король кликне клич до мандрованих рицарів, що по Гишпанії тиняються, аби такого а такого дня всі при дворі королівськім зібрались. Як їх, може, всього з півдесятка набереться, то знайдеться, певне, між ними один такий, що сам собою всю потугу султанову переборе. Ви тільки слухайте уважно, слідкуйте за моєю думкою. Хіба ж то первина, що одним-один мандрований рицар витинає ціле військо вороже, хоч і двісті тисяч, ніби в них на всіх одне горло, ніби вони всі з марципану зроблені? Адже так? Мало хіба в історіях про такі чудеса пишеться? Даю голову на одруб, не чужу, а таки свою власну, що якби жив тепер славетний Дон Бельяніс або котрийсь із численних нащадків Амадіса Гальського та став оце на турка, то не хотів би я бути в султановій шкурі! Та Господь зглянеться над своїм народом і пошле йому якогось рицаря, може, не такого потужного, як тії вікодавні, та зате не менш одважного. Господь відає, що я на думці маю, тож не мовлю більше ні слова.

— Ой лишенько! — сплеснула руками небога. — Щоб я так жива була, се вже дядьо мій ізнов у мандровані рицарі хоче!

— Мандрованим рицарем я й помру, — відповів на те Дон Кіхот. — Нехай собі турок туди чи сюди пливе з якою хоче потугою, ще раз кажу: Господь відає, що я на думці маю.

Тут у розмову втрутився цирульник:

— Дозвольте мені, панове-добродійство, одну бувальщину невеличку розказати, яка історія в Севільї колись приключилась. Дуже вона сюди пасує, тим і хотів би я вам її розповісти.

Дон Кіхот дав дозвіл; тоді парох і всі інші наготувалися слухати, а цирульник почав оповідати такими словами:

— У севільському шпиталі для божевільних сидів один чоловік, якого родичі запроторили туди, бо стратив розум. Був то вчений — здобув ступінь ліценціата церковного права при Осунському університеті, та що то, хоч би навіть у Саламанці, а всі знали, що він таки божевільний. Ну, просидів там кілька років, і раптом спало йому на думку, що він уже здоровий, при повнім, як то кажуть, розумі: узяв та й написав до архієпископа толедського слізну супліку з досить розумними доказами, аби прислав когось і визволив його з тих злиднів, бо вже, мовляв, Бог над ним ізмилосердився й повернув йому втрачений розум, а родичі, зазіхаючи на той маєток, що йому припадає, тримають його в божевільні проти всякого права і справедливості, хочуть, щоб він там і сконав. Написав раз і вдруге, та так же дотепно й доладно, що архієпископ послав одного свого капелана, аби той дізнався у старшого над шпиталем, чи правду той ліценціат пише, та й з ним самим аби поговорив: як виявиться, що він при своїм розумі, то вже ж треба його відти забрати й на волю пустити. От поїхав туди капелан, аж ні — управитель каже, що той ліценціат таки й досі божевільний: правда, буває, що й зовсім розумно міркує та говорить, а насамкінець знов таке почне верзти, що й купи не держиться, і не менше навіженство показує, ніж перед тим розум; нехай, коли хоче, сам із ним розмовиться, то зразу побачить. Капелан на ту пробу погодився; повели його до ліценціата на розмову, говорив він із ним годину цілу чи й більше і за весь цей час не почув од нього жодного безглуздого чи нісенітного слова, а самі розсудливі речі: ну, думає, таки минулося вже його божевілля. Ліценціат сказав між іншим, що управитель напасть на нього видумує, бо не хоче хабарів позбутись од родичів, а за ті хабарі видає його за непритаманного, каже, що тільки часами просвітління на нього находить; усе лихо з того багатства постало, бо вороги, аби ним заволодіти, все на нього кови кують і сумніваються в Господній благодаті, що з тварини несмисленної знов розумну істоту вчинила. Одне слово, управителя він виставив неприторенним хабарником, родичів своїх бездушними користолюбами, а себе таким розумним, що капелан вирішив нарешті повезти його до архієпископа, аби той на власні очі побачив, як із тим божевільним справа мається. Повіривши в його добрий розум, добрий капелан попросив управителя, аби ліценціатові видали одяг, у якому його приведено до шпиталю; управитель остерігав його, щоб він із тим не поспішав, бо хворий, поза всяким сумнівом, ще не одужав. Але капелан не зважав на управителеві остороги та вмовляння і твердо вирішив забрати ліценціата з собою; управитель мусив скоритись, як-не-як, то було розпорядження від самого архієпископа. Ліценціатові оддали його одежу, нову ще й цілком пристойну; як перебрався він з дуренського в людське, попросив у капелана, аби той із ласки своєї дозволив йому попрощатися з товаришами божевільними. Капелан не перечив, бо й сам хотів на тих нещасних подивитися. От пішли вони до палати разом, а за ними ще дехто ув’язався; ліценціат наблизився до клітки, де сидів один біснуватий, на той час саме тихий та сумирний, і обізвався до нього такими словами: «Скажи мені, брате, чи можу я щось для тебе зробити? Бачиш, я йду вже додому, бо Господь милосердний з благості своєї безконечної рачив повернути розсудок мені, недостойному; тепер я знов при доброму розумі і, як то кажуть, притомний: недарма ж приповідають, що у Бога все мога. Отож надійся і уповай на нього: уздоровив він мене, то й тебе уздоровить, здайся на його святу волю. Постараюсь переслати тобі чогось смачного, аби ти з’їв на здоров’я, бо скажу тобі правду (я дізнав це на своїй шкурі), звідки береться все наше божевілля: шлунок порожній, а в голові повно повітря, от і маєш. Кріпися ж, не падай духом, бо хто в нещасті зневір’ю піддається, той здоров’я своє руйнує і смерть собі приспішує». Ці слова ліценціатові чув також інший біснуватий, що сидів у другій клітці навпроти; от підвівся він з ветхої рогожі, на якій лежав голяка, та й запитав гучним голосом, хто то виходить ізвідси при повному розумі. «То я, брате, — одказав йому ліценціат. — Уже мені тут нема чого робити, і я складаю дяку небові, що таку велику явило до мене ласку». — «Ей, гляди, ліценціате, чи не кусить тебе лукавий! — сказав той із клітки. — Не хапайся так дуже, сиди собі тихо в палаті, бо однак доведеться вертатись!» — «А я кажу, що таки здоровий, — заперечив ліценціат, — і годі вже з мене цієї покути». — «Здоровий, кажеш? — не вгавав божевільний. — Ну, гаразд, іди собі, там видно буде. Тільки клянусь Юпітером, котрого велич я заступаю на сій землі, що за один той гріх, який чинить сьогодні Севілья, випускаючи тебе з сього дому і визнаючи за здорового, такою вдарю на нею карою, що пам’ять про неї зостанеться навіки-віків, амінь. Та знаєш ти, мізерний ліценціатику, що се в моїй силі, бо я не хто інший, як сам Юпітер-Гримій? В руках у мене перуни спопеляючі, якими я погрожую світові, і, як захочу, можу знищити його. Та це невіголосне місто я інакше покараю: три роки поспіль, почавши з дня й години, коли виголошу сюю клятву, не дощитиму ні на сам город, ні на всю околицю й округу! Так ти вільний, здоровий, розумний, а я хворий, божевільний, запертий? Та скорше я повішусь, аніж дам дощу хоть краплиночку!» Всі присутні слухали божевільного, що вигукував ті прогнози й погрози; тоді наш ліценціат схопив капелана за руки й так до нього промовив: «Не журіться тим, добродію мій любий, не слухайте, що сей навіжений плеще, бо хоть він і Юпітер, хоть і не буде, каже, дощувати, так я зате Нептун, бог і отець усім водам: коли треба буде, коли захочу, тоді й звелю дощеві йти!» На се одказав йому капелан: «Так то так, пане Нептуне, та не годиться вам гнівити пана Юпітера, тож нехай ваша милость у сім домі й зостанеться, а ми вже якось іншим разом, кращим часом по вас прийдемо». Управитель і всі присутні засміялись, аж капеланові трохи досадно стало; ліценціата роздягли, так він і лишився у тому шпиталі. Оце й уся вам історія.

— Так оце б то, пане цирульнику, — озвався Дон Кіхот, — і є та історія, що, кажете, дуже до розмови нашої пасує і що ви притьмом розказати її хотіли? Ех, пане скубрію, пане скубрію, треба бути хіба сліпим, щоб крізь таке сито не бачити! Невже ж таки вашець не знає, що то не честь, не подоба — рівняти отак ум до ума, дух до духа, красу до краси і рід до роду? Я собі, пане цирульнику, не Нептун і над водами не богую, та й не хочу, аби хтось мав мене за розумного, коли я такий не є, я хочу лиш одного: довести світові, яка то вада і шкода, що не гадає він одновити тих блаженних часів, коли подвизався під сонцем орден мандрованого рицарства. Та, мабуть, спідлений наш вік не годен тішитись тим добром, що зазнавали часи минулі, коли мандровані рицарі брали на себе повинність і обов’язок царства боронити, цноту дівочу захищати, сиріт недорослих спомагати, гордопишних поскромляти, а смиренномудрих винагороджати… Теперішні так звані рицарі воліють шовками шамшіти та адамашками шелестіти, аніж кольчугами бряжчати; де ви такого побачите, щоб при всій зброї в чистому полі просто неба за будь-якої погоди ніч ночував, що, бувало, і ніг із стремен не виймає, а обіпреться на свого списа та й замгне отак на малу часину; де такого знайдете, що оце тільки з лісу видерся, зараз у гори дикі пускається, а там уже снується пісками пустельними та неплідними десь понад морем, що, знай, шпує та бурхає; як же побачить човника, хоч на ньому ні весла, ні вітрила, ні щогли, ні линви, сміло скакає в нього і звіряє долю свою невблаганним хвилям глибокого моря: то аж до неба його підкине, то в хлань увергне, а він виставить груди проти борвію того непогамовного, та так і незчується коли занесе його за три тисячі миль од того місця, де в човен сідав, а вже як вийде на берег чужодальній і незнаний, то там такі йому дива приключаються, що їх би не на пергамені списувати, а на бронзі карбувати… Але тепер лінивство взяло гору над горливістю, неробство над працею, порок над чеснотою, зухвалість над хоробрістю, теорія військова над практикою, — все те цвіло і сяяло лише за золотої доби, за мандрованого рицарства. Може, скажете, неправда? Ну, хто чесніший і сміливіший за преславного Амадіса Гальського? Хто розумніший за Пальмеріна Англійського? Хто лагідніший і приязніший за Тиранта Білого? Хто чемніший за Лісуарта Грецького? Хто більше рубав і кого більше рубано, як Дон Бельяніса? Хто безстрашніший за Періона Гальського? Хто більше гордував небезпекою за Фелісмарта Гірканського? Хто щиріший за Еспландіяна? Хто одважніший за Дон Сіронхіла Фракійського? Хто бравіший за Родамонта? Хто обачніший за царя Собріна? Хто завзятіший за Рінальда? Хто незвитяжніший за Роланда? Хто, нарешті, шляхетніший і люб’язніший за Руджера, що то од нього, як пише Турпін у своїй «Космографії», ведуть свій рід дуки Феррарські? Всі ці рицарі, а також безліч інших, яких би я, ваша велебність, міг іще сюди приточити, були мандрованими рицарями, красою і хвалою рицарства. От таких ще й подібних рицарів і мав я на увазі, коли збирався радити його милості королю: вони послужили б йому вірою і правдою, одвернувши велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тоді на собі бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидіти, бо капелан мене звідси не бере. І коли Юпітер, як сказав цирульник, не пустить дощу, то я коли захочу, тоді й звелю дощеві йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумів.

— От їй же богу, пане Дон Кіхоте, — сказав цирульник, — я того зовсім і на думці не мав. Наміри в мене були щонайкращі, і ваша милость гнівається даремне.

— Чи даремне, чи, може, й недаремне, — відповів Дон Кіхот, — то вже мені знати.

Тут у розмову втрутився парох:

— Досі я, — каже, — майже нічого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе мені й точить сумління один сумнів, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допіру пан Дон Кіхот.

— Вільно вашій велебності і щось інше говорити, — сказав Дон Кіхот, — а вже з цим сумнівом то й зовсім нема чого таїтися, бо воно ж недобре, коли на душі ото щось муляє.

— Як вільно, то й скажу, — промовив парох. — Сумнів у мене, бачите, ось який: не вірю я жодним світом, аби всі оті мандрівні рицарі, що їх ваша милость низками ниже, справді жили коли на світі і були люди з крові й кості. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилиці — от приверзеться комусь уві сні, а він і розповідає, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.

— І в такий заблуд, — сказав Дон Кіхот, — упадають, буває, люди, що не вірять в існування мандрованих рицарів. Я вже не раз мав нагоду зводити на очі деяким людям сю їхню помилку, досить за нашого часу поширену: іноді мені вдавалось їх переконати, а іноді істина так і залишалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, істина незаперечна; я ладен, приміром, стверджувати, що на власні очі бачив Амадіса Гальського: то був чоловік ростом високий, з лиця білий, борода йому гарна, хоть і чорна, очі лагідні і воднораз суворі, на слово скупий, до гніву не скорий і не лихопомний. І так, як я вам зобразив оце Амадіса, міг би змалювати і списати всіх інших мандрованих рицарів, які тільки були в світі і попали в романи: я вважаю, що вони були саме такими, якими фігурують у тих історіях, отже, знаючи подвиги, які вони звершали, і вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логічних умовиводів установити і очерти їхні, і церу, і статуру.

— А скажіть, пане Дон Кіхоте, — спитав цирульник, — який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант?

— Щодо велетнів різні існують думки, — відповів Дон Кіхот, — одні кажуть, що вони були, а другі, що їх не було; однак же в Святому Письмі, що й на волос ніде од правди не одбігає, сказано, що вони таки були: там оповідається історія того Филистюги Голіафа, що був заввишки півосьма локіт, а то ж велич неабияка. І ще: на острові Сицилії знайдено сурелі й лопатки — такі величезні костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрія доводить се незаперечно. А втім, я не кажу вам із певністю, якого зросту був Моргант; гадаю тільки, що не надто високого, бо в тому романі, де особливо докладно описуються його подвиги, є згадки, що не раз ночував під покрівлею, а коли були оселі, що могли його вмістити, значить, не міг він бути понад усяку міру високий.

— Авжеж, — притакнув йому парох.

Він ізнов засмакував оце в тих великих нісенітницях і навмисне спитав у Дон Кіхота, які були з себе, на його думку, Рінальд Монтальбанський, Роланд та інші пери Франції, — адже всі вони належали до мандрованого рицарства.

— Про Рінальда, — одказав Дон Кіхот, — насмілюся твердити, що він був широковидий, рум’яної цери, очі мав бігучі та вирлаті, на вдачу був дражливий та оприскливий надміру, накладав іноді з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орланда, бо його і так і сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи ніби клишоногий, на лиці смаглявий, борода руда, тілом волохатий, погляду грізного, досить маломовний, а проте вельми чемний і добре вихований.

— Якщо Роланд був із себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала, — зауважив парох, — то зовсім не диво, що Анджеліка Прекрасна згордувала ним і пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тільки борідка стала в нього засіватись. Розумно ж, мабуть, і вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до ніжного Медора.

— Та Анджеліка, добродію, — одказав Дон Кіхот, — була собі панянка легкодумна, вітролетна та трохи шалапутна і прославилась на цілий світ не лише своєю вродою, а й своїми свавільними вибриками: вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих і дарувала свою ласку джурі під навуссям, безрідному й безмаєтному юнакові, славному хіба що найменням «відданого», бо таки й справді був щирим і вірним другом. Великий співець її краси, преславний Аріосто, не зважившись або не схотівши писати про те, що сталося з цією дамою після її ганебного падіння (певне, що там уже мало було хвали гідного), попрощався з нею такими словами:

І слова ті, коли хочете знати, стались пророчими: недарма ж поетів називають часом віщими співцями. Віщування згодом справдилось — один знакомитий андалузький поета оплакав і оспівав її сльози, а другий знаменитий і, мовляв, єдиний поета, вже кастильський, прославив її вроду.

— Скажіть, пане Дон Кіхот, — спитав цирульник, — от скільки співців величали тую Анджеліку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неї сатиру?

— Немає сумніву, — одказав Дон Кіхот, — що якби Сакріпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквілями та сатирами на тих дамах, справдешніх чи уявних, на тих володарках їхніх мрій, які згордували чи знехтували їхнім коханням; така помста, щоправда, негідна благородних сердець, і до мене не дійшло жодного вірша, де ганилося б Анджеліку, що баламутила цілим світом.

— Дивина! — вигукнув парох.

Але тут ізнадвору почулись голосні крики небоги та ключниці, які вийшли під час тої довгої розмови, і всі вискочили на той галас.

де оповідається про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кіхотовою ключницею та небогою, а також про інші кумедні події

Повіда5є історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цирульник, справді зняли небога з ключницею: жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали.

— Чого сей волоцюга до нас приплентався? — репетувала ключниця. — Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш!

— Ти, ключнице, ти, гадючнице! — одгризався Санчо. — То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вивабив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає…

— Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! — се вже небога озвалась. — А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий?

— Їх не їдять, — одказав Санчо, — ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п’ять суддівських посад.

— Чотири чи п’ять, то байдуже, — заявила ключниця, — а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці!

Парох і цирульник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись, аби Санчо не намолов і не нагородив усяких неподобних нісенітниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честі, гукнув його до себе, а жінкам велів замовкнути і впустити гостя. Санчо ввійшов, а парох та цирульник тут же попрощалися з Дон Кіхотом. Вони вже втратили останню надію на його уздоровлення, так уперто стояв наш гідальго при своїх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.

— От побачите, куме, — озвався парох до цирульника, — що й не зоглядимось, як приятель наш ізнову тягу дасть.

— Не маю сумніву, — відповів цирульник, — та мене дивує не так навісноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собі в голову того острова, і вже ніякі розчарування, ніякі сили тої химери звідти не виб’ють.

— Поможи їм Боже, — сказав парох, — а нам треба на бачності матися та дивитися, до чого доведуть ті навіжені химороди рицаря нашого та його зброєносця. От уже, справді, який брів, такого стрів, їх обох немов з одного модла вилито: панове божевілля без джуриної глупоти не варте було б і щербатого шеляга.

— Правда ваша, — погодився цирульник. — Цікавий я знати, про що вони оце тепер балакають.

— Дізнаємось, — зауважив парох. — Я певен, що небога або ключниця нам усе розкажуть; щоб вони та не підслухали!

Тим часом Дон Кіхот замкнувся з Санчом у себе в кімнаті і, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:

— Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів: разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тільки тебе раз на ковдрі гойдали, а мені сто раз чосу давали — ото, мабуть, і вся моя перевага.

— Та вже ж не як, — обізвався Санчо. — Адже ви самі, пане, казали, що всякі злигодні скорше мандрованих лицарів побивають, аніж їхніх джур.

— Е, ні, Санчо, ти помиляєшся, — заперечив Дон Кіхот. — Знаєш, є така приказка: quando caput dolet…

— Я тії приказки не втну, бо тільки по-наському знаю, — перебив Санчо.

— Се значить от що, — пояснив Дон Кіхот, — коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені.

— Може, воно й так, — сказав Санчо, — та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрі гойдано, то голова моя за муром була та тільки дивилась, як я в повітрі літаю, а їй і за вухом не свербіло. А вже ж коли сустави мусять боліти, як голова заболить, то й голова повинна боліти за суставом.

— Ти хочеш сказати, Санчо, — перепитав Дон Кіхот, — що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано? То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з’ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять? Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани? Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї? Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся, — видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів? Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ: минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять.

— Учиню так із дорогою душею, пане мій, — одказав Санчо, — тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.

— Не бійся, гніватись не буду, — пообіцяв Дон Кіхот, — сміло кажи, Санчо, все, як єсть, без обрізків.

— Першим словом скажу я вам, — почав Санчо, — що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се нешеретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.

— То вже не про мене річ, — зауважив Дон Кіхот, — бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.

— А про вашу хвабрість, — провадив далі Санчо, — та про звичаї, та про подвиги, та про заміри — всяко говорять. Той каже: «Божевільний, але потішний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А інший знов: «Ґречний, але кумедний»… І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!

— Зваж, Санчо, на те, — сказав Дон Кіхот, — що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.

— Тим-то й ба! — вигукнув Санчо.

— Як, виходить, то ще не все? — спитав Дон Кіхот.

— Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі, — одказав Санчо. — Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням — Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей — я здумівся, аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався?

— Запевняю тебе, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.

— Еге! — вигукнув Санчо. — Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.

— Се мавританське ім’я, — зауважив Дон Кіхот.

— І мені так здається, — сказав Санчо, — бо чував я не раз од людей, що маври — великі брехуни.

— Схоже на те, Санчо, — зауважив Дон Кіхот, — що ти перекрутив прізвище того Сіда, а «сід», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».

— Мо’, й так, — погодився Санчо. — То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.

— Зроби мені таку ласку, друже, — сказав Дон Кіхот. — Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.

— Зара’ приведу його, — сказав Санчо.

Пішов і незабаром повернувся вже з бакалавром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова.

Про потішну розмову, що провадили між собою Дон Кіхот, Санчо Панса та бакалавр Самсон Карраско

Затоплений у думках сидів Дон Кіхот, дожидаючи бакалавра Карраска, од якого сподівався почути, що там за нього написано в книзі, про яку Санчо казав; аж не вірилось йому, що така книга може бути — ще ж бо на лезі мечовому не висохла кров ворогів, яких він убив, а тут же хтось появив друком історію величного його рицарювання. А втім, подумав він, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголосніші діяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити їх і принизити нижче всіх ницих учинків найниціших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж, міркував він далі, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував, і якщо така книга справді існує, то вона скомпонована про мандрованого рицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потішила, та не надовго: адже автор книги, судячи із слова «сід», був мавр, а якої вже там правди можна од маврів сподіватись, коли всі вони махлярі, фальшівники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якої непристойності в трактуванні його любові, що могло б вийти на ущербок честі й доброї слави володарки його Дульсінеї Тобоської: йому б хотілося, аби автор показав усю його вірність і повсякчасну шанобливість супроти неї, розповів, як заради неї нехтував він королевами, цісарівнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю ґвалтовні природні пориви… Отакі-то думки та гадки облягали рицареві голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привів до нього бакалавра; Дон Кіхот привітав гостя вельми ввічливо і приязно.

Хоч бакалавр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий — все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо, скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив:

— О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость — один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхелі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщини нашою людовою кастильською мовою всім добрим людям на посполитую втіху!

Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав:

— Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр?

— Щирісінька правда, пане мій і добродію, — одказав Самсон, — і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.

— Для людини доброчесної і небуденної, — промовив Дон Кіхот, — то, мабуть, найбільша втіха — ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.

— Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, — сказав бакалавр, — то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрованих рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської.

— Зроду я не чув, — озвався тут Санчо Панса, — аби паню мою Дульсінею «доньєю» величали: на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила.

— Сей закид не такий уже й важливий, — заперечив Карраско.

— І правда, — погодився Дон Кіхот. — Але скажіть мені, мостіпане бакалавре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага?

— Знаєте, — одказав бакалавр, — на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу: одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі — випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той — оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем.

— А скажіть-но, пане бакаляре, — спитав Санчо, — чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантові забаглося грушки в морі печерувати.

— Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув, — відповів Самсон, — вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.

— Не на ковдрі, а в повітрі, — поправив Санчо, — та таки крутив, крутила б його лиха година!

— Чоловік усе грається з долею навпереваги, — сказав Дон Кіхот, — і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.

— Воно-то так, — промовив бакалавр, — але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах.

— А то ж таки сторія правдива, — зауважив Санчо.

— Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням збути, — заперечив Дон Кіхот, — бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змалював Верґілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.

— Згоден, — сказав Самсон, — але одна річ поетові писати, а друга — історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи.

— Коли вже той пан мавр так щирує та правдує, — сказав Санчо, — то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти.

— Ох же ти, Санчо, й хитрун, — зауважив Дон Кіхот, — де тобі треба, там пам’ять у тебе добра!

— Радніший би я забути, як мене бито, — одказав Санчо, — так басамани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині.

— Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакалавра, — зупинив його Дон Кіхот. — А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії.

— Та й про мене ж, — докинув Санчо, — бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа.

— Не ділова, брате Санчо, а дійова, — поправив Самсон.

— О, ще один колехтор вирискався, слова править! — вигукнув Санчо. — Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм.

— Бодай я довіку щастя не мав, — сказав бакалавр, — коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот.

— Ще не вечір, — заперечив Дон Кіхот. — Нехай лиш Санчо в літа уб’ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще краще придасться, аніж тепер.

— Далебі, пане, — обізвався Санчо, — як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафусаїловому віці. Кебети на губернаторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?

— Здайся на Бога, Санчо, — заспокоїв його Дон Кіхот, — і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться.

— Правда є, — сказав Самсон, — як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить.

— Бачив я всяких на своїм віку губернаторів, — сказав Санчо. — Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п’є.

— Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь, — заперечив Самсон. — Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати.

— Що таке гра, то я тямлю, — сказав Санчо, — а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть — йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б!

— Ото було б диво, — зауважив Самсон.

— Чи диво, чи півдива, — сказав Санчо, — то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде.

— Дехто цю історію за теє ганить, — провадив далі бакалавр, — що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота.

— Овва! — вигукнув Санчо. — Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!

— Тепер я бачу, — сказав Дон Кіхот, — що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує: «А що вийде». Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати: «Се півень». Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без коментаря її не вчитаєш.

— Е, ні! — заперечив Самсон. — То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивіться, то Росинант». Та найбільше вона пажам полюбилась — нема в панів такого передпокою, де «Дон Кіхота» не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають. І то сказати — приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.

— Писати інакше, — зауважив Дон Кіхот, — то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються, палити б треба зарівно з фальшивими монетарями. Не знаю тільки, з якої речі автор сягав до сторонніх повістей та оповідок, коли міг іще про мене різних різнощів понаписувати — міркував, певне, як у тій примовці: «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб він був виповістив самі мої думки, зітхання, сльози, мої заповідні прагнення і дивугідні звершення, — все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збірку Тостадових творів. Я, пане бакалавре, так собі міркую: до написання історії чи так якої книги треба великого розуму і зрілого розмислу, до жартливої мови і дотепного викладу треба небуденного хисту. Найрозумніша постать у комедії — то блазень, хто його хоче зіграти, не повинен бути дурнем. Історія се наче святиня, вона мусить бути істинною, а де істина, там і Бог, бо він сам і єсть істина. Проте є люди, що так книги ліплять, як ото сластьони печуть і викидають.

— Нема такої поганої книги, що в ній не було б чогось доброго, — сказав бакалавр.

— Воно-то так, — відповів Дон Кіхот, — але трапляється часом, що людина вже прославилась цілком заслужено своїми писаннями, а як оголосить їх друком, то слава її блякне і меркне.

— Причина сьому та, — мовив Самсон, — що друковані твори всі читають уважно і легко помічають будь-яку помилку, а що більша письменникова слава, то прискіпливіший буває читач. Люди знакомитого хисту, як от великі поети та видатні дієписці, раз у раз викликають заздрощі у людців, що страшенно люблять судити й ганити чужі писання, а самі ж то нічогісінько на світ не появили.

— Воно й не диво, — сказав Дон Кіхот, — бо немало є таких богословів, що сам до казальниці не здатен, а в чужих проповідях зараз бачить, де що не так, чого бракує, а що зайве.

— Все це вірно, пане Дон Кіхоте, — погодився Карраско. — Та я хотів би, щоб оті критикани були все-таки милосердніші й не такі уїдливі, щоб не чіплялись до кожної пилиночки в творі, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвітлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus[2], та нехай же вони зважать, скільки ночей він недоспав, пильнуючи, аби в творіннях його було якнайбільше світла і якнайменше тіней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тільки родимки, що людському обличчю іноді ще більшої додають принади. Хто свою книгу друком оголошує, наражає себе на чималу небезпеку, бо то річ неможлива і немислима, такий твір написати, щоб усім догодити, всіх задовольнити.

— Той, що про мене написано, — докинув Дон Кіхот, — задовольняє, певно, небагатьох.

— Ба ні, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus[3], історія ваша припала до смаку безліченній безлічі людей. От тільки бідкається дехто, що автор собі трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сірого вкрав, украдено, та й годі, аж гульк! — Санчо знов верхи на ослі їде, а де той осел узявся, невідомо. І ще одного не з’ясував би то автор — що зробив Санчо з тими талярами, які в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема ніде ні слова, а людям цікаво знати, куди він їх дів, на віщо обернув. От за се найбільше книзі пригану дають.

Тут уже й Санчо обізвався:

— Мені, пане Самсоне, тепер не до звіту і не до одвіту, бо я так омлів та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живіт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо є, стара мене жде; ось попоїм, вернусь, а тоді вже і вашу милость, і всіх на світі задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, і як осла вкрадено, і куди сто талярів ділося.

Сказав отак і, не ждучи відповіді, майнув мерщій додому.

А Дон Кіхот почав просити та припрохувати бакалавра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакалавр погодився й зостався — на обід було те, що й завше, тільки ще пару голубців додали, а за їжею все про рицарські справи гомоніли, і Карраско намагався говорити господареві під лад. По обіді передрімались трохи, а там повернувся Санчо, і знов зняли втрьох перепинену розмову.

де Санчо Панса з’ясовує деякі питання, неясні для бакалавра Самсона Карраска, а читач дізнається й про інші варті уваги події

Отож повернувся Санчо до Дон Кіхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось:

— От тут пан Самсон казав, що цікаво йому знати, хто, коли і як у мене Сірого вкрав, — чого ж, і розкажу, коли хочете. Тікали ми ото од Святої Германдади після тієї пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговії везли, та й забилися вдвох із паном аж у Моренські гори, в хащі лісовії; змучені та знівечені в тих тарапатах, ми одразу й заснули — пан мій на списа обпершись, а я на своєму Сірому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила підкралась, підставила під сідло з чотирьох боків чотири підпірки та й висмикнула з-під мене осла, що я й незчувся, як на самому сідлі зостався.

— То штука не хитра та й не яка нова, — зауважив Дон Кіхот. — Таке саме приключилося було й Сакріпантові, як він під Альбракою стояв; тоді таким же самим робом викрав йому з-поміж ніг коня і цілосвітний злодій Брунель.

— На світанку, — провадив далі Санчо, — тільки-но я потягнувся, ті підпірки висунулися з-під сідла, і я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди — нема мого ослика… Аж сльози наринули мені на очі — я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужіння та голосіння не завів до книги, то, вважай, нема в ній нічого путнього. А тоді вже через скількись там день, коли ми з принцизною Обізіяною їздили, побачив я мого осла, як на ньому сидів у циганському перевдязі отой Хінес де Пасамонте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданів його були одрятували.

— Та помилка ж не в тому, — сказав Самсон, — а виходить у автора, ніби Санчо на Сірому їхав ще до того, як осел ізнайшовся.

— Ну, то я вже не знаю, — сказав Санчо, — може, повістяр не додумав, а мо’, й друкар не доглянув.

— Мабуть, що так, — погодився Самсон. — Ну, а де ж тії сто талярів ділись?

— Ге, де ділись… Розкотились, — відповів Санчо. — Потратив я їх уже, що на себе, а що на жінку та дітей. Якби не вони, то хіба моя стара терпіла б була мої походеньки та поїзденьки з паном Дон Кіхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрів додому без Сірого й без золотого, мав би я од неї чорну годину! А як іще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть і перед королівською парсуною — що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всі ті киї, що я в дорозі набрався, гроші платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б мені хіба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тоді на чорне біле, а на біле чорне, бо всі ми такі, якими нас Господь создав, а часом то ще й гірші.

— Я вже подбаю про те, — сказав Карраско, — щоб автор, коли видаватиме свою історію другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращає непомалу.

— Чи потребує сей твір іще яких поправок, пане бакалавре? — спитав Дон Кіхот.

— Може, там і є ще таке дещо, — одказав Самсон, — але то вже не таку має вагу.

— А скажіть, — питав далі Дон Кіхот, — чи не обіцяє часом автор другої частини?

— Та обіцяє, — відповів Самсон, — тільки каже, що не знайшов іще її, та й не зна, де шукати, тим і немає певності, чи вона вийде, чи ні. Дехто гадає, правда, що другі частини ніколи не бувають добрі; інші твердять, що про Дон Кіхота досить уже написано, тож не треба ніякого продовження, а люди, що більше веселого Юпітера, аніж похмурого Сатурна шанують, так ті кажуть: «А давайте нам іще тої Донкіхотчини, нехай собі Дон Кіхот атакує, а Санчо пащекує, — яке вже буде, таке буде, аби нам смішно».

— Ну, а як же автор? — спитав Дон Кіхот.

— Автор? — перепитав Самсон. — Автор як тільки знайде продовження (а він його певне знайде, бо пошукує дуже пильно), зараз у друк пустить, бо він не стільки за славою, скільки за наживою вганяє.

— А, — обізвався Санчо, — так той писака на гроші б’є та на зиск? Тоді навряд чи вийде в нього щось путнє, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед Великодніми святами; сказано — швидко робиться, тут і там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого діла як слід пильнує, а ми з паном настачимо йому стільки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цілих сто хопить. Він, мабуть, дума, що ми тут вилежуємось, як байбаки в соломі, еге! Ми зовсім інше на мислі маємо, а як не вірить, то хай перевірить. А я тільки от що скажу: якби пан моєї ради послухав, то ми б уже давно світами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства.

Ледве встиг Санчо вимовити сі слова, як до їхнього слуху долинуло Росинантове іржання; Дон Кіхот узяв те іржання за добру призвість і поклав за три-чотири дні знов у мандри пуститься. Він звірив свій задум бакалаврові і спитав поради — куди б йому краще першим ділом ударитись. Бакалавр відповів, що на його думку треба їхати в Арагонське королівство, до міста Сараґоси, бо там на Святого Юра турнір великий та урочистий споряджається, а на тому турнірі Дон Кіхот міг би взяти перевагу над усіма рицарями арагонськими, то значить здобути першість з-поміж усього світового рицарства. Бакалавр похвалив гідальго за шляхетне й сміливе починання, застеріг тільки, аби не наражався даремне на всякі небезпеки, бо життя його, мовляв, не тільки йому самому належить, а й тим, що потребують його опіки та оборони.

— Отож і мені в печінках сидить, пане Самсоне, — зауважив Санчо, — що пан мій накидається на сотню збройних людей, мов ненажерущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бакаляре! Адже є час наступати, є час і одступати, не все ж гукать: «Сант-Яго! Вперед, Гишпаніє!» Та й чував я од людей (дай Боже пам’яті, чи не од самого пана), що хоробрість лежить десь посередині між двома крайнощами — боягузтвом і безрозсудством: нехай, про мене, не тікає, коли нема чого, та нехай же й не сікається, де явна ворожа перевага інакшої вимагає поведенції. Та найпоперідь чиню відомо панові, що коли хоче взяти мене з собою, то треба зразу домовитись: нехай усі вої сам воює, а мені, щоб тіки за ним ходити та ладу глядіти, аби був ситий і вкритий, тут уже я буду з-під шкури п’ястися; а щоб я взяв у руку меча, хоть би й проти посполитого розбишаки-сокирника, що під каптуром ховається, — ого, нехай собі і в думці не кладе! Я, пане Самсоне, хочу зажити слави не найсмілішого, іно найщирішого та найвірнішого джури, що будь-коли слугував у мандрованого лицаря. А як пан мій Дон Кіхот за довгу мою та щиру службу рачить дати мені острів який, що, каже, мона добути, то я йому превелике скажу спасибі; як же й не дасть, то що ж — на те я людина, щоб на Бога вповати, може, мені безгубернаторський хліб незгірше губернаторського засмакує, може, все оте губернаторство — то тільки западня, що лукавий на мене поставив, аби я впав та й зуби собі повибивав? Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру. Ну та вже як не терши, не мнявши, без того, мовляв, риску і тиску, небо пошле мені острова чи ще яку таку штуку, то був би я дурний, щоб не взяв, знаєте, як тої приповідки: дають — бери; що Бог не дасть, усе в торбу; не зівай, Санчо, на те ярмарок!

— Ти, брате Санчо, говорив отсе, мовби професор із кафедри, — сказав Карраско. — Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кіхота, дасть він тобі не то острів, а й ціле царство.

— Ну, то вже, може, й лишнє, — заперечив Санчо. — Та скажу я панові Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собі живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоров’я чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже панові свому не раз казав.

— Гляди тільки, Санчо, — зауважив Самсон, — а то буває, що виб’ється людина в люди, то де її і людськість дінеться: вискочиш на губернатора, то й рідної неньки одцураєшся.

— То, може, з такими людьми буває, що самосійки десь у бур’яні вродились, — одказав Санчо, — а не з такими, як я, що душа на чотири пальці щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив?

— Дай Боже, — промовив Дон Кіхот. — Та скоро побачимо, як владу дістанеш, бо той острів уже мені перед очима мріє.

Сеє сказавши, попрохав у бакалавра, що коли він піїта, то хай учинить йому ласку і напише для нього вірші на розлуку з сеньйорою Дульсінеєю Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз перші літери кожного рядка, вийшло ймення Дульсінея із Тобоса. Бакалавр одказав, що хоть він і не належить до знаменитих поетів (бо таких на всю Гишпанію ледве знайдеться три з половиною), проте неодмінно скомпонує такий стихотвір, дарма що то не легка річ, бо в тому йменні сімнадцять літер: як писати кастильськими катренами, чотири строфи по чотири рядки, то одна літера зайва, як узяти п’ятирядкову строфу, одинарну чи подвійну, тобто редондилью чи десиму, то трьох літер не вистачить, та він уже постарається скостити десь одну літеру і вбгає те ймення в чотири катрени.

— Се треба зробити за всяку ціну, — сказав Дон Кіхот, — бо як ім’я не буде вказане ясно і явно, то ніяка жінка не повірить, що вірш і справді їй присвячено.

Отак вони й домовились, а виїзд призначили за тиждень. Дон Кіхот узяв з бакалавра слово, що не зрадить тієї таємниці нікому, особливо парохові та майстрові Ніколасу, не кажучи вже про небогу та ключницю, бо вони могли б стати на перешкоді тому спасенному і шляхетному замірові. Карраско пообіцяв і попросив на прощання в Дон Кіхота, аби він при нагоді подавав йому про себе вістки чи вже там добрі, чи лихі. На тому вони й розстались, а Санчо теж пішов рихтувати, що треба, в дорогу.