Іван Якович Франко (1856–1916)

Український письменник, науковець, громадський діяч, людина надзвичайно широкого кругозору. Народився 27 серпня 1856 р. у селі Нагуєвичі сучасного Дрогобицького району Львівської області. Освіту здобув спочатку у Дрогобицькій гімназії, потім — на філософському факультеті Львівського університету. Першими його літературними творами були вірш «Народна пісня» та повість «Петрії і Довбущуки», які були надруковані у 1874–1875 рр. у студентському часописі «Друг». Велика творча спадщина Івана Франка є класикою української поезії, прози, драматургії, літературної критики та творів для дітей. Він є автором поетичних збірок «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», «Смерть Каїна», «Із днів журби», «Semper tiro», філософської поеми «Мойсей», романів «Перехресні стежки» та «Борислав сміється», соціально-психологічної драми «Украдене щастя», дитячих творів «Фарбований Лис» та «Абу-Касимові капці» тощо. Помер 28 травня 1916 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напис на заголовку сеї повістки — яка-небудь метафора. Ні, діло справді йде про олівець, і то не цілий, а кусник от так, візьмімо, три цалі[1] завдовжки. А втім, як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалів завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, «ствердити головною присягою», або, як кажуть наші ясеничани[2], «побожити й заскаритися, на чім світ стоїть». Півчетверта цаля, не більше, задовгий був герой сеї повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, себто — як я бачив його, бо він своїм затемперованим[3] носиком хіба ж міг мене бачити? А притім він цілих півтора дні лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шістнадцяти літ, — доволі часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля задовгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і політурований нажовто, з срібним, вибитим написом «Міttеl»[4] на тупім кінці; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме стільки, скільки потрібно для сільського школяра.

В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвір'ї ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повітрі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тільки по діамантовім блиску, коли в них заломався сонячний промінь. Олівець не застряг у замерзлім іскристім снігу, а лежав зовсім наверха. Його жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви «Міttеl» виднілися здалека. Певно, котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелі і занести до школи, відки широко по селу розлягався гармидер хлопців, що дожидали пана професора.

Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Міttеl'а, і то в подібнім, не зовсім для його «чину» відповіднім положенні? Думаю, що 90 % із вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки, але навіть газетярської новинки або мізерного анонса, підняли б його і сховали попросту до кишені інші 10 %, запевне, навіть не схилились би по нього.

Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не підозріваючи нічого злого в олівці, схилився по нього і, не маючи ніде при тілі кишені, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се те, що я вельми втішився своєю знахідкою. Я був бідний сільський хлопець і ніколи ще на своїм віці не мав олівця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз — я знайшов олівець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цікава штука при тій операції була та, що мені й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, — чуєте, — ані через голову мені не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, — ну, певно, то він, якимось дивним способом загубив той олівець. А може, то був гендляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей олівець лежав тут іще відторік і ніхто його, бідного, не видів. А може, він упав уночі з неба враз зо снігом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть із неба; чому ж би й олівці не мали падати? Так міркував я, йдучи через подвір'я до школи. Що ж, хіба шестилітньому хлопцеві не вільно так міркувати? А впрочім — ні! Мені дуже сподобався той олівець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руці, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать, — одним словом, моя фантазія, мов мотиль коло квітки, невпинно крутилася й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що олівець міг належати котромусь школяру, і що, значить, мені прийдеться віддати його назад властителеві.

В класі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках і бубоніли завдану лекцію, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Інші, сміліші, ходили до класу, билися, тручалися поміж лавками, мазали різні дива крейдою на таблиці і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замість губки. За олівцем ніхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючої години, я почув у торбі брязк олівця об шкіру і весь затремтів — не знаю, чи з радості, чи з якоїсь неясної тривоги.

Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по-давньому, про олівець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця. Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по-давньому. Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближується до мене.

— Ов, ти, видно, нині рахунків не вмієш; то-то будеш у шкіру брав! А ще як мені скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона, і любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; притім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?

— Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, — відповів я Степанові. — Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру!

Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанові також жартом, з усміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризько[5], таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною і, не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далі відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризько відповів йому? За що засмутив його? Він же ж говорив до мене жартом, і я не мав ніякої причини гніватися на нього!

Такі мислі шибли мені через голову, коли Степан пішов і мовчки сів у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмиліток. Його батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопці, товаришували раз у раз із собою. Степанів батько давніше, кажуть, був багатий чоловік, але великий огонь та всілякі інші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся його і вважав його жорстоким чоловіком. Зато малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастівнику[6], підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз і сварилися, як звичайно діти, але ніколи не надовго. Я, гарячіший до сварки, а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин, а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати:

«А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!»

Але тепер, по що я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болів мені якось, вертів у моїй дитинячій груді. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про олівець. Аж коли вражіння остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули здалека дотик олівця, тоді знов моя фантазія вернула назад до того предмета і за хвилю про Степана і його сумний погляд я забув зовсім.

Знов увійшов професор, почалася година наукова і поволі проминула; про олівець ніхто ні пари з уст.

Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблиці, казав йому там писати крейдою цифри, а всі інші хлопці мусили ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитів, чи всі пишуть і чи так пишуть, як належиться.

Перед рахунковою годиною почув я в остатній лавці, де сидів Степан, якийсь гамір, якісь тривожні, уривані питання і відповіді, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушився в мені. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно мені обридло.

Ось і професор увійшов. Відітхнувши хвилину при столі, він устав і викликав мене до таблиці. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалі писання чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горіхом: усякі знаки з-під моїх рук виходили криві, гачкуваті, розлізлі, так що звичайно подобали на старий пліт, у якім кожний кіл стримить у інший бік, а хворостини півперечні стримлять самі по собі, не можучи здибатися з колами. Але що було робити: викликав професор, треба йти. Я став коло таблиці і взяв у праву руку шмату, а в ліву крейду.

— 35! — крикнув професор і озирнувся на мене. — Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лівкутом будеш писати, га?

Я перемінив нещасливі знаряди премудрості в обох руках, відтак підвів праву, як міг, догори і ледве дістав до половини таблиці. Завдання писати на таблиці цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самі «скрутні» цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писанні цифр, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трійку, щоб її зладити таку кругленьку і з таким зубчиком на середині? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини від зубчика, потягнути відси насамперед горішній, а відтак долішній каблучок[7]. Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблиці. А тут іще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть і як мучуся, тиснучи крейду до таблиці, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледве їх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.

— А що, вже? — кричить професор і обертається до мене.

— Ще… ще ні, — відповідаю я і, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розуміється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.

— Що, що, що? — скрикнув професор і прибіг ближче до мене. — Як ти пишеш, як?

Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблиці. П'ятка подобала радше[8] на Г, ніж на круглочереве, гребнясте 5.

— Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор іменував школярів), то ти не знаєш, як пишеться 5?

I, не ждучи відповіді на се питання, професор одною рукою вхопив зі столика широку лінійку, а другою мою руку, з якої вилетіла крейда, і голосний ляск залунав по класі. Долоня моя налилася кров'ю і стала якась ніби грубіла, а попід шкірою немов мурашки забігали. Я, змалу твердий на біль, не заплакав, тільки скривився.

— То не знаєш, як писати 5? Не видів, як я писав? А диви, як пишеться 5, — от так! — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав насамперед на таблиці величезну п'ятку, а відтак на моїм лиці таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.

— Пиши далі, — крикнув до мене, — 48! Я взяв крейду і почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвірка вдоволила його, і він пішов знов між лавки.

— Чому не пишете? — крикнув він грізно до хлопців, котрі напів з усміхом, а напів з ляком дивилися на те, що діялося при таблиці. На крик професора всі голови нахилилися додолу, мов жито від вітру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.

— А ти, старосто, як написав З? — питає професор одного.

Замість відповіді, замість пояснення — ляск ленією по лапі.

— А то що зверху, над 5? — питає другого.

— Капнуло з пера.

Знов ляск лінійкою по лапі.

— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.

— Та я… про… прошу пана професора, — чуть крізь сльози голос Степана Леськового.

— Що? — кричить професор гнівно.

— Я десь олівець загубив.

В тій хвилі з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олівець, який лежав тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів. Ніяким світом! А все-таки при тих його словах я так залудився[9], рука моя так затремтіла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був написати її.

— Так, — крикнув професор, — загубив? Постійно ти, навчу я тебе!

Чого властиво хотів професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярі, знали лиш тільки, що професор два дні тому дуже сварився з Степановим батьком і, видимо, лишень шукав притоки[10], аби за вітця помститися на хлопцеві; а крім того, ми бачили, що сьогодні професор трохи п'яний і що, значить, без бійки не обійдеться.

— Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець, видко, знав, що його жде, і не швидко рушався; професор ухопив його за довге, біляве волосся і виволік насередину.

— Тут стій! А ти, — обертаючись до мене, — написав уже?

— Написав.

— Сідай! А ти йди до таблиці!

При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось відітхнув, раз тому, що сам сидів на безпечнім місці, а по-друге, тому, бо думав собі, що чень уже Степанові не буде нічого за олівець, коли його професор післав до таблиці, — бо те знав я, що Степан писати вмів. Тільки чуючи, яким гнівним голосом диктував професор Степанові цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Мені було так тяжко, немов щось шептало мені внутрі, що коли буде що злого Степанові за олівець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплелися в моїй голові, не знаю, але те тільки певно, що я тремтів, мов трепетовий[11].

Степан пише цифри та й пише, вже записав цілу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чім-будь, але годі.

— Досить! — кричить він. — А тепер лягай!

— Та за що, прошу пана професора? — обзивавться Степан.

— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув ті слова. Професор шукав різки в останній лавці, а бідний Степан блідий, дрижачи, стоїть при таблиці і мне шмату в руках.

— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крізь сльози, видячи професора, що наближався з різкою в руці.

— Лягай! — крикнув той і, не ждучи далі, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крісло і почав щосили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тільки дужче дразнив оп'янілого професора.

— Аби ти знав на другий раз, як олівці губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильніше засвистала, оперізуючи тіло бідного Степана.

Що діялося зі мною в тій довгій, страшно важкій хвилі? Перша думка, яка митом шибнула мені через голову, була — встати і сказати, що я всьому винен, що Степанів олівець у мене, що я знайшов його і не віддав Степанові. Але страх перед свистом різки насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов залізними кліщами. Крик Степана прошибав мені груди. Холодний піт обілляв мене цілого; я виразно чув біль, гострий біль від різки, чув його на цілім тілі і так живо, що всі мої мускули мимоволі корчилися і тремтіли, а в горлі щось захлипало голосно, на цілий клас. Але тривога обдала всіх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, ніхто в класі не чув мойого хлипання.

А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице його посиніло з натуги, пальці судорожне впилися в професорові коліна, ноги кидалися в повітрі, але різка не переставала свистіти в повітрі, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював тридцять дитинячих серць у класі, витискав новий крик болю і розпуки з груді Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! — що діялося в мені під час тих страшних хвиль, які чуття перелітали по моїм тілі, який біль проникав мої сустави, які мислі шибали по голові. Та ні, — мислей не було ніяких! Я сидів холодний, задубілий, мов камінь! і тепер іще, по шістнадцятьох літах, коли нагадую ту хвилю, бачиться мені, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тім'ю, і що будь таких хвиль багато в моїм дитинстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кожній нижчій школі нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично й духовно діти, котрих нерви відмаленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шістьох літ задурила професорська дисципліна.

Вкінці стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на поміст. Професор, червоний, мов буряк, кинув різку і сів на крісло, з котрого тільки що скотився Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цілім класі було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.

— Не встанеш ти? — прошепотів професор, копаючи його ногою в бік.

Степан по хвилі ледве-ледве підвівся на ноги і став, держачися рукою лавки.

— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівці губити!

Степан пішов на місце. В класі знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився трохи і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпатися недобре. Думка про се ще гірше дразнила його, і він схопився і почав мовчки бігати по класу, важко сапаючи.

— А, драби[12], розбійники! — крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дітей, чи до неприсутніх ясеницьких громадян.

Знов довгу хвилю бігає професор по класу, знов сапає і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить:

— Додому!

Але й се, звичайно дуже чудодійне слово, що звіщало нам бодай на день увільнення від ваготи шкільної премудрості, тепер немов до глухих було сказане. Тривога й непевність приголомшили всіх школярів і відібрали їм чуття. Треба було аж другого, голоснішого викрику професора, щоб усі встали до молитви.

Коли по молитві школярі рушилися з лавок і почали виходити з класу, то діялося се без звичайного шуму й товкітні; всі йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всі хлопці не вийшли. Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан ішов, хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий останній, ледве переступаючи ногами. Я боявся і стидався чогось так страшно, що рад би був у тій хвилі запастися під землю. Не знаю, хіба розбійник по сповненім убивстві чує таку ваготу на серці, яку я чув тоді. Особливо на Степана був би я в тій хвилі не поглянув за жодні гроші. Я так живо уявляв собі його біль, — ні, я терпів не менш його, — а тут іще той проклятий внутрішній голос раз у раз шептав мені, що він через мене терпів, що олівець його! Так, тепер уже виразно щось говорило мені, що то його олівець я знайшов! і що би, бачиться, на такий спосіб природніше, як піти тепер до нього і віддати йому згубу! Чи не ще! Так ні! Природно воно видається, але мені тоді, доразу прибитому страхом, жалем і стидом, було зовсім неможливо се зробити. і не то щоб тепер іще я бажав заховати той олівець для себе, — де там! Він тепер ваготів, мов камінь, у моїй торбі, пік мою руку здалека, — я тепер ніяким світом не був би діткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою вирвав у мене торбу і витряс із неї все, так щоб і олівець випав, а Степан відтак міг його взяти, — ах, як би я був радувався такому випадкові! Але так не сталося, — та й не до того було школярам.

Скоро лиш із класу та з професорського подвір'я, всі обступили ще хлипаючого Степана і почали його розпитувати, як і де загубив він олівець, який то був олівець; деякі голосно відказували на професора, інші жалували Степана і говорили йому, аби конче пожалувався татуневі.

— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що мені тепер та-атуньо скажуть! І но що мені позаавчора купили в місті, а я-а загубив! Ой, ой, ой! — заплакав бідний хлопець, що боявся вітця не менше, як професора.

— Та не плач, дурний, не бійся, — потішали хлопщ, хоть, певно, ні один із них не рад би був бути в Степановій шкірі.

— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. — Та вони мене за-аб'ють за олівець! Шість крейцарів, кажуть, заплатили за нього в місті… «А як мені, — кажуть, — де загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!..» Ой, ой, ой!..

Я не міг слухати тої бесіди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побіг швидко додому, весь дрижачи, блідий і задиханий.

— О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами! — крикнула при моїм вході на мене тітка. — Що такий приходиш задиханий, як той пес гінчий! Ах ти, драбе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосвітенна!

Тітка була ще дівчина двадцяти кількох літ віку. Вона була «дуже добра», — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив ніколи «дармо хліб їсти» і якому ніколи не хибло[13] слів.

Я повісив торбу з книжками на кульці і сів їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сів коло стола і взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, — де мені було до вчення! Я сидів над книжкою, мов пень, і сотий раз прочитував усе одні й ті самі слова, не тямлячи, що читаю і до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися мені на думку, проймали мене холодом, гризли і турбували, мов грішника згадки про давні проступки. Я так бажав, аби враз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, і не олівець, а гадина.

Як я перемучився, поки не настав вечір, не буду розказувати. Які страшні сни снилися мені вночі, як я кричав, утікав ніби, ховався, як за мною бігали та літали ящірки з острою мордою і з великим написом «Міttеl» на хребті, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою і шестигранними кільцями, затемперованими при кінці, — се також нехай тоне в криниці забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий або зварений у поливанниці[14], а тітка вдодатку насварила на мене, що я всю ніч метався та верещав, не даючи їй спати.

Рано, заким іще я пішов до школи, вуйко приходить із села і, скинувши грубі, суконні рукавиці з рук, зачинав розповідати про різні сільські новини.

— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питання страшно перепудило[15] мене, немовби хто обілляв мене окропом.

— Та… та… та… каже, що десь за… за… за…

— Що ти, говорити не вмієш, чи що? — крикнула збоку тітка. — Ну, та що там такого сталося із Степаном? — запитала вуйка.

— Та так там його вчора професор збив за якийсь олівець, що ледве живий приліз додому.

— Та який олівець?

— А во, купив йому отець у понеділок олівець, а він учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, ніби він тому що винен. Чуєте, ледве бідний хлопчисько додому доліз. А тут іще прийшов та й повідає, а старий ведмідь сказився та бий дитину! За волосся, та під ноги, та обцасами!..[16] Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлів, ледве водою віділляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!..

Ще вуйко не скінчив, коли я розплакався вголос і перервав його бесіду.

— А тобі що? — спитав вуйко зачудуваний.

— Чи ти вдурів, хлопче, чи що? — крикнула тітка.

— Я… я… я… — пролепотів я, плачучи, але хлипання не дало мені докінчити бесіди.

— Ну, що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.

— Я… знайшов… Степанів олівець!

— Знайшов? Де? Коли?

— Вчора, перед школою на снігу, — проговорив я вже сміліше.

— Ну, і чому ж ти не віддав Степанові?

— Я не знав, що то його, а він не допитувався.

— А потому, по школі?

— Я… я боявся.

— Боявся? Та якого дідька лабатого[17]? — Спитала тітка, але я не відповів нічого на те питання.

— Ну, і де ж той олівець?

— Та в торбі.

Вуйко позирнув до торби і вийняв нещасливий олівець. Я не смів позирнути на нього.

— Ну, дивіться, люди добрі, та й за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!

Вуйко сплюнув і вийшов, узявши олівець із собою. Мене тітка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозі, а сльози текли мені без моєї волі по лиці, хоч на душі стало далеко легше.

Того дня і цілий слідуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго[18] й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськів мусив добре «обломити». Чи воно так було, чи ні, того я докладно не дізнався досить того, що Степана я після того не бачив цілі дві неділі. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокійних снах його добре, тихе лице, сине ще від побоїв, зболіле й марне, — яким важким докором гляділи на мене його сиві добродушні очі! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всі муки, весь неспокій перебутих днів немов віджили одним разом у моїй душі, — але тільки на хвилю. Степан тепер був уже здоров і веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов нічого й не було між нами; про олівець ані споминки. Чи він не знав про те, що то я мав його олівець у себе і стався причиною його болю? Не відаю. Досить того, що ніколи потім про олівець між нами не було бесіди.

Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напис на заголовку сеї повістки — яка-небудь метафора. Ні, діло справді йде про олівець, і то не цілий, а кусник от так, візьмімо, три цалі[19] завдовжки. А втім, як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалів завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, «ствердити головною присягою», або, як кажуть наші ясеничани[20], «побожити й заскаритися, на чім світ стоїть». Півчетверта цаля, не більше, задовгий був герой сеї повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, себто — як я бачив його, бо він своїм затемперованим[21] носиком хіба ж міг мене бачити? А притім він цілих півтора дні лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шістнадцяти літ, — доволі часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля задовгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і політурований нажовто, з срібним, вибитим написом «Міttеl»[22] на тупім кінці; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме стільки, скільки потрібно для сільського школяра.

В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвір'ї ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повітрі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тільки по діамантовім блиску, коли в них заломався сонячний промінь. Олівець не застряг у замерзлім іскристім снігу, а лежав зовсім наверха. Його жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви «Міttеl» виднілися здалека. Певно, котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелі і занести до школи, відки широко по селу розлягався гармидер хлопців, що дожидали пана професора.

Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Міttеl'а, і то в подібнім, не зовсім для його «чину» відповіднім положенні? Думаю, що 90 % із вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки, але навіть газетярської новинки або мізерного анонса, підняли б його і сховали попросту до кишені. інші 10 %, запевне, навіть не схилились би по нього.

Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не підозріваючи нічого злого в олівці, схилився по нього і, не маючи ніде при тілі кишені, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се те, що я вельми втішився своєю знахідкою. Я був бідний сільський хлопець і ніколи ще на своїм віці не мав олівця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз — я знайшов олівець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цікава штука при тій операції була та, що мені й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, — чуєте, — ані через голову мені не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, — ну, певно, то він, якимось дивним способом загубив той олівець. А може, то був гендляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей олівець лежав тут іще відторік і ніхто його, бідного, не видів. А може, він упав уночі з неба враз зо снігом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть із неба; чому ж би й олівці не мали падати? Так міркував я, йдучи через подвір'я до школи. Що ж, хіба шестилітньому хлопцеві не вільно так міркувати? А впрочім — ні! Мені дуже сподобався той олівець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руці, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать, — одним словом, моя фантазія, мов мотиль коло квітки, невпинно крутилася й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що олівець міг належати котромусь школяру, і що, значить, мені прийдеться віддати його назад властителеві.

В класі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках і бубоніли завдану лекцію, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. інші, сміліші, ходили пд класу, билися, тручалися поміж лавками, мазали різні дива крейдою на таблиці і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замість губки. За олівцем ніхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючої години, я почув у торбі брязк олівця об шкіру і весь затремтів — не знаю, чи з радості, чи з якоїсь неясної тривоги.

Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по-давньому, про олівець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця. Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по-давньому. Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближується до мене.

— Ов, ти, видно, нині рахунків не вмієш; то-то будеш у шкіру брав! А ще як мені скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона, і любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; притім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?

— Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, — відповів я Степанові. — Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру!

Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанові також жартом, з усміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризько[23], таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною і, не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далі відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризько відповів йому? За що засмутив його? Він же ж говорив до мене жартом, і я не мав ніякої причини гніватися на нього!

Такі мислі шибли мені через голову, коли Степан пішов і мовчки сів у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмиліток. Його батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопці, товаришували раз у раз із собою. Степанів батько давніше, кажуть, був багатий чоловік, але великий огонь та всілякі інші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся його і вважав його жорстоким чоловіком. Зато малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастівнику[24], підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз і сварилися, як звичайно діти, але ніколи не надовго. Я, гарячіший до сварки, а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин, а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати:

«А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!»

Але тепер, по що я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болів мені якось, вертів у моїй дитинячій груді. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про олівець. Аж коли вражіння остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули здалека дотик олівця, тоді знов моя фантазія вернула назад до того предмета і за хвилю про Степана і його сумний погляд я забув зовсім.

Знов увійшов професор, почалася година наукова і поволі проминула; про олівець ніхто ні пари з уст.

Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблиці, казав йому там писати крейдою цифри, а всі інші хлопці мусили ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитів, чи всі пишуть і чи так пишуть, як належиться.

Перед рахунковою годиною почув я в остатній лавці, де сидів Степан, якийсь гамір, якісь тривожні, уривані питання і відповіді, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушився в мені. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно мені обридло.

Ось і професор увійшов. Відітхнувши хвилину при столі, він устав і викликав мене до таблиці. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалі писання чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горіхом: усякі знаки з-під моїх рук виходили криві, гачкуваті, розлізлі, так що звичайно подобали на старий пліт, у якім кожний кіл стримить у інший бік, а хворостини півперечні стримлять самі по собі, не можучи здибатися з колами. Але що було робити: викликав професор, треба йти. Я став коло таблиці і взяв у праву руку шмату, а в ліву крейду.

— 35! — крикнув професор і озирнувся на мене. — Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лівкутом будеш писати, га?

Я перемінив нещасливі знаряди премудрості в обох руках, відтак підвів праву, як міг, догори і ледве дістав до половини таблиці. Завдання писати на таблиці цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самі «скрутні» цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писанні цифр, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трійку, щоб її зладити таку кругленьку і з таким зубчиком на середині? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини від зубчика, потягнути відси насамперед горішній, а відтак долішній каблучок[25]. Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблиці. А тут іще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть і як мучуся, тиснучи крейду до таблиці, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледве їх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.

— А що, вже? — кричить професор і обертається до мене.

— Ще… ще ні, — відповідаю я і, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розуміється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.

— Що, що, що? — скрикнув професор і прибіг ближче до мене. — Як ти пишеш, як?

Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблиці. П'ятка подобала радше[26] на Г, ніж на круглочереве, гребнясте 5.

— Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор іменував школярів), то ти не знаєш, як пишеться 5?

і, не ждучи відповіді на се питання, професор одною рукою вхопив зі столика широку лінійку, а другою мою руку, з якої вилетіла крейда, і голосний ляск залунав по класі. Долоня моя налилася кров'ю і стала якась ніби грубіла, а попід шкірою немов мурашки забігали. Я, змалу твердий на біль, не заплакав, тільки скривився.

— То не знаєш, як писати 5? Не видів, як я писав? А диви, як пишеться 5, — от так! — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав насамперед на таблиці величезну п'ятку, а відтак на моїм лиці таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.

— Пиши далі, — крикнув до мене, — 48! Я взяв крейду і почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвірка вдоволила його, і він пішов знов між лавки.

— Чому не пишете? — крикнув він грізно до хлопців, котрі напів з усміхом, а напів з ляком дивилися на те, що діялося при таблиці. На крик професора всі голови нахилилися додолу, мов жито від вітру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.

— А ти, старосто, як написав З? — питає професор одного.

Замість відповіді, замість пояснення — ляск ленією по лапі.

— А то що зверху, над 5? — питає другого.

— Капнуло з пера.

Знов ляск лінійкою по лапі.

— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.

— Та я… про… прошу пана професора, — чуть крізь сльози голос Степана Леськового.

— Що? — кричить професор гнівно.

— Я десь олівець загубив.

В тій хвилі з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олівець, який лежав тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів. Ніяким світом! А все-таки при тих його словах я так залудився[27], рука моя так затремтіла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був написати її.

— Так, — крикнув професор, — загубив? Постійно ти, навчу я тебе!

Чого властиво хотів професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярі, знали лиш тільки, що професор два дні тому дуже сварився з Степановим батьком і, видимо, лишень шукав притоки[28], аби за вітця помститися на хлопцеві; а крім того, ми бачили, що сьогодні професор трохи п'яний і що, значить, без бійки не обійдеться.

— Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець, видко, знав, що його жде, і не швидко рушався; професор ухопив його за довге, біляве волосся і виволік насередину.

— Тут стій! А ти, — обертаючись до мене, — написав уже?

— Написав.

— Сідай! А ти йди до таблиці!

При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось відітхнув, раз тому, що сам сидів на безпечнім місці, а по-друге, тому, бо думав собі, що чень уже Степанові не буде нічого за олівець, коли його професор післав до таблиці, — бо те знав я, що Степан писати вмів. Тільки чуючи, яким гнівним голосом диктував професор Степанові цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Мені було так тяжко, немов щось шептало мені внутрі, що коли буде що злого Степанові за олівець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплелися в моїй голові, не знаю, але те тільки певно, що я тремтів, мов трепетовий[29].

Степан пише цифри та й пише, вже записав цілу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чім-будь, але годі.

— Досить! — кричить він. — А тепер лягай!

— Та за що, прошу пана професора? — обзивавться Степан.

— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув ті слова. Професор шукав різки в останній лавці, а бідний Степан блідий, дрижачи, стоїть при таблиці і мне шмату в руках.

— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крізь сльози, видячи професора, що наближався з різкою в руці.

— Лягай! — крикнув той і, не ждучи далі, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крісло і почав щосили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тільки дужче дразнив оп'янілого професора.

— Аби ти знав на другий раз, як олівці губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильніше засвистала, оперізуючи тіло бідного Степана.

Що діялося зі мною в тій довгій, страшно важкій хвилі? Перша думка, яка митом шибнула мені через голову, була — встати і сказати, що я всьому винен, що Степанів олівець у мене, що я знайшов його і не віддав Степанові. Але страх перед свистом різки насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов залізними кліщами. Крик Степана прошибав мені груди. Холодний піт обілляв мене цілого; я виразно чув біль, гострий біль від різки, чув його на цілім тілі і так живо, що всі мої мускули мимоволі корчилися і тремтіли, а в горлі щось захлипало голосно, на цілий клас. Але тривога обдала всіх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, ніхто в класі не чув мойого хлипання.

А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице його посиніло з натуги, пальці судорожне впилися в професорові коліна, ноги кидалися в повітрі, але різка не переставала свистіти в повітрі, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював тридцять дитинячих серць у класі, витискав новий крик болю і розпуки з груді Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! — що діялося в мені під час тих страшних хвиль, які чуття перелітали по моїм тілі, який біль проникав мої сустави, які мислі шибали по голові. Та ні, — мислей не було ніяких! Я сидів холодний, задубілий, мов камінь! і тепер іще, по шістнадцятьох літах, коли нагадую ту хвилю, бачиться мені, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тім'ю, і що будь таких хвиль багато в моїм дитинстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кожній нижчій школі нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично й духовно діти, котрих нерви відмаленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шістьох літ задурила професорська дисципліна.

Вкінці стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на поміст. Професор, червоний, мов буряк, кинув різку і сів на крісло, з котрого тільки що скотився Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цілім класі було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.

— Не встанеш ти? — прошепотів професор, копаючи його ногою в бік.

Степан по хвилі ледве-ледве підвівся на ноги і став, держачися рукою лавки.

— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівці губити!

Степан пішов на місце. В класі знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився трохи і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпатися недобре. Думка про се ще гірше дразнила його, і він схопився і почав мовчки бігати по класу, важко сапаючи.

— А, драби[30], розбійники! — крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дітей, чи до неприсутніх ясеницьких громадян.

Знов довгу хвилю бігає професор по класу, знов сапає і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить:

— Додому!

Але й се, звичайно дуже чудодійне слово, що звіщало нам бодай на день увільнення від ваготи шкільної премудрості, тепер немов до глухих було сказане. Тривога й непевність приголомшили всіх школярів і відібрали їм чуття. Треба було аж другого, голоснішого викрику професора, щоб усі встали до молитви.

Коли по молитві школярі рушилися з лавок і почали виходити з класу, то діялося се без звичайного шуму й товкітні; всі йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всі хлопці не вийшли. Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан ішов, хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий останній, ледве переступаючи ногами. Я боявся і стидався чогось так страшно, що рад би був у тій хвилі запастися під землю. Не знаю, хіба розбійник по сповненім убивстві чує таку ваготу на серці, яку я чув тоді. Особливо на Степана був би я в тій хвилі не поглянув за жодні гроші. Я так живо уявляв собі його біль, — ні, я терпів не менш його, — а тут іще той проклятий внутрішній голос раз у раз шептав мені, що він через мене терпів, що олівець його! Так, тепер уже виразно щось говорило мені, що то його олівець я знайшов! І що би, бачиться, на такий спосіб природніше, як піти тепер до нього і віддати йому згубу! Чи не ще! Так ні! Природно воно видається, але мені тоді, доразу прибитому страхом, жалем і стидом, було зовсім неможливо се зробити. і не то щоб тепер іще я бажав заховати той олівець для себе, — де там! Він тепер ваготів, мов камінь, у моїй торбі, пік мою руку здалека, — я тепер ніяким світом не був би діткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою вирвав у мене торбу і витряс із неї все, так щоб і олівець випав, а Степан відтак міг його взяти, — ах, як би я був радувався такому випадкові! Але так не сталося, — та й не до того було школярам.

Скоро лиш із класу та з професорського подвір'я, всі обступили ще хлипаючого Степана і почали його розпитувати, як і де загубив він олівець, який то був олівець; деякі голосно відказували на професора, інші жалували Степана і говорили йому, аби конче пожалувався татуневі.

— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що мені тепер та-атуньо скажуть! Іно що мені позаавчора купили в місті, а я-а загубив! Ой, ой, ой! — заплакав бідний хлопець, що боявся вітця не менше, як професора.

— Та не плач, дурний, не бійся, — потішали хлопщ, хоть, певно, ні один із них не рад би був бути в Степановій шкірі.

— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. — Та вони мене за-аб'ють за олівець! Шість кре-ейцарів, кажуть, заплатили за нього в місті… «А як мені, — кажуть, — де загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!..» Ой, ой, ой!

Я не міг слухати тої бесіди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побіг швидко додому, весь дрижачи, блідий і задиханий.

— О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами! — крикнула при моїм вході на мене тітка. — Що такий приходиш задиханий, як той пес гінчий! Ах ти, драбе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосвітенна!

Тітка була ще дівчина двадцяти кількох літ віку. Вона була «дуже добра», — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив ніколи «дармо хліб їсти» і якому ніколи не хибло[31] слів.

Я повісив торбу з книжками на кульці і сів їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сів коло стола і взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, — де мені було до вчення! Я сидів над книжкою, мов пень, і сотий раз прочитував усе одні й ті самі слова, не тямлячи, що читаю і до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися мені на думку, проймали мене холодом, гризли і турбували, мов грішника згадки про давні проступки. Я так бажав, аби враз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, і не олівець, а гадина.

Як я перемучився, поки не настав вечір, не буду розказувати. Які страшні сни снилися мені вночі, як я кричав, утікав ніби, ховався, як за мною бігали та літали ящірки з острою мордою і з великим написом «Міttеl» на хребті, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою і шестигранними кільцями, затемперованими при кінці, — се також нехай тоне в криниці забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий або зварений у поливанниці[32], а тітка вдодатку насварила на мене, що я всю ніч метався та верещав, не даючи їй спати.

Рано, заким іще я пішов до школи, вуйко приходить із села і, скинувши грубі, суконні рукавиці з рук, зачинав розповідати про різні сільські новини.

— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питання страшно перепудило[33] мене, немовби хто обілляв мене окропом.

— Та… та… та… каже, що десь за… за… за…

— Що ти, говорити не вмієш, чи що? — крикнула збоку тітка. — Ну, та що там такого сталося із Степаном? — запитала вуйка.

— Та так там його вчора професор збив за якийсь олівець, що ледве живий приліз додому.

— Та який олівець?

— А во, купив йому отець у понеділок олівець, а він учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, ніби він тому що винен. Чуєте, ледве бідний хлопчисько додому доліз. А тут іще прийшов та й повідає, а старий ведмідь сказився та бий дитину! За волосся, та під ноги, та обцасами!..[34] Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлів, ледве водою віділляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!..

Ще вуйко не скінчив, коли я розплакався вголос і перервав його бесіду.

— А тобі що? — спитав вуйко зачудуваний.

— Чи ти вдурів, хлопче, чи що? — крикнула тітка.

— Я… я… я… — пролепотів я, плачучи, але хлипання не дало мені докінчити бесіди.

— Ну, що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.

— Я… знайшов… Степанів олівець!

— Знайшов? Де? Коли?

— Вчора, перед школою на снігу, — проговорив я вже сміліше.

— Ну, і чому ж ти не віддав Степанові?

— Я не знав, що то його, а він не допитувався.

— А потому, по школі?

— Я… я боявся.

— Боявся? Та якого дідька лабатого?[35] — спитала тітка, але я не відповів нічого на те питання.

— Ну, і де ж той олівець?

— Та в торбі.

Вуйко позирнув до торби і вийняв нещасливий олівець. Я не смів позирнути на нього.

— Ну, дивіться, люди добрі, та й за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!

Вуйко сплюнув і вийшов, узявши олівець із собою. Мене тітка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозі, а сльози текли мені без моєї волі по лиці, хоч на душі стало далеко легше.

Того дня і цілий слідуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго[36] й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськів мусив добре «обломити». Чи воно так було, чи ні, того я докладно не дізнався-досить того, що Степана я після того не бачив цілі дві неділі. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокійних снах його добре, тихе лице, сине ще від побоїв, зболіле й марне, — яким важким докором гляділи на мене його сиві добродушні очі! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всі муки, весь неспокій перебутих днів немов віджили одним разом у моїй душі, — але тільки на хвилю. Степан тепер був уже здоров і веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов нічого й не було між нами; про олівець ані споминки. Чи він не знав про те, що то я мав його олівець у себе і стався причиною його болю? Не відаю. Досить того, що ніколи потім про олівець між нами не було бесіди.

І

Малий Мирон — дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько — чоловік уже в літах, ледве дочекався дитини, і, значиться, яка там будь собі дитина, все вона у нього золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі або стинав головки з будяків та ластів'ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.

— Василю, — говорить малий Мирон до малого Василя, — ти доки вмієш рахувати?

— Я? А доки маю вміти? П'ять, сім, парканацять.

— Парканацять! Ха, ха, ха! А то скільки парканацять?

— Ну, скільки ж має бути? Я не знаю!

— Та то ніскільки. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сідає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком[37] об землю: один, два, три, чотири…

Василь слухає, слухає, а далі встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далі й далі. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає, — Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає… Мирон дорахував уже до чотириста.

— А ти, невітцівська дитино, є! — сказав старий своїм звичайним, трохи носовим голосом. — А ти що робиш?

Малий Мирон аж звергся[38] і обернув залякані оченята на старого Рябину.

— Та ти землицю святу б'єш, е? Ти не знаєш, що землиця — наша мама? Дай сюди той бучок!

Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.

— Іди додому та «Отче наш» говори, е-е-е, аніж маєш такі збитки робити! — сказав старий з суворим видом і пошкандибав далі. Мирон довго глядів за ним, усе ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнівався і чого хоче від нього.

ІІ

Малий Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цвітастих лугах, поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими гудзиками, яких так і насиляє[39] на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з городу треба йти на пастівник, невеличка супокійна підгірська річечка, з глибокими, стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими м'яким зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, — ота річка — то правдива розкіш, то сильна принада для Мирона. Там він цілими годинами любить сидіти, запхавшися в високий зелений косітник або між густе лапасте листя надбережного підбілу. Сидить і вдивляється у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилі траву, в ковбликів[40], що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по дні, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря та й утікають чимборше в свою криївку[41], немовби закоштували не знати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного темно-блакитного неба, гріє Миронові плечі і все тіло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сірі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягається, — думка починає рушатися.

— От сонечко, — чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно, в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що його лиш стільки видно!

Але зараз же в його голові заворушилася й друга думка.

— Ба, а як же воно? Сходить, там дірка мала; заходить, то й там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить?

Се не може йому поміститися в голові, і він обіцяє собі, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небі на сонце дірка прорізана?

— Мироне! Мироне! — чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через річку, та й нараз зупинився. Багато разів уже він переходив через річку, та й нічого, а тепер нараз нова поява впала йому в очі. Він стояв якраз проти сонця і, дивлячися в воду, побачив нараз замість плиткого[42] дна, камінчиків і м'яких зелених пачосів водоросту — одну бездонне глибоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всміхається до нього, і зупинився. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взялася нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присів. Однаково, — тільки при беріжку видно знайомі камінчики та й чути звичайний любий журкіт води на броді. Він повернувся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий, як був. Се відкриття і втішило, і здивувало його. Він почав повертатися на всі боки, пробуючи і втішаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсім забув!

І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камінчастого броду земля розскочиться, і зіне бездонна блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній, мов трісочка, кинена в глибоку, темну криницю. і хто знає, як довго був би він стояв над бродом, якби не був надійшов сусід Мартин, що з вилами й граблями квапився до сіна.

— А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?

— Та я хочу йти, але боюся.

— Чого?

— Та от, адіть! — і він показав бездонну синяву в воді.

Мартин не порозумів.

— Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

— Плитко? — спитав недовірливо Мирон. — А от яка глибінь!

— Глибінь? Ади, що не глибінь, — сказав Мартин і, як був у ходаках[43], так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід Мартина осмілив і Мирона, і він перейшов через воду і побіг горі огородом додому.

— Який се дурний хлопець! П'ять літ має, а ще броду боїться, — пробовкнув сусід і пішов до сіна.

ІІІ

А коли літом усі старші з хати підуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хаті. В хаті він боїться. Боїться «дідів у кутах», тобто тіней, боїться череватого комина, чорного внутрі від сажі, боїться грубої дерев'яної клюки, вбитої в віконце, що в повалі[44] для пропускання диму від скіпок, якими світять зимою. Мирон лишається надворі. Там він може собі гуляти, рвати зіллячко і розщипувати на кусники, будувати хатки з трісок і патичків, що на дровітні, або й так собі лежати на приспі,та грітися на сонці, та слухати цвіркоту горобців на яблуньках, та глядіти на синє небо. Любо йому, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає — се думка надходить.

— А чим то воно чоловік усе видить? І небо, і зілля, і тата з мамою? — таке питання насувається йому ні звідси, ні звідти. — Або чим чує? Он каня[45] кевкає, кури кудкудачуть… Що то таке, що я тото чую?

Йому здається, що все те чоловік діє ротом, і видить, і слухає. Рознімає рот: так і є, видно все, чути все…

— А може, ні! Може, очима?

Зажмурює очі. Ов, не видно нічого. Рознімає: видно й чути. Зажмурює знов — не видно, але чути.

— Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? — Знов рознімає і затуляє рот — чути! Далі очі — все чути. Аж ось прийшла думка — заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути ні кудкудакання курей, ні кевкання кані. Віднімає пальці — чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз — те саме.

«Що се таке? — міркує сам собі Мирон. — Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже».

Пробує раз і другий — так, зовсім так!

А коли поприходили женці на полуднє, він, підскакуючи, біжить до батька.

— Татуню, татуню! Я щось знаю!

— Та що таке, моя дитино?

— Я знаю, що чоловік очима видить. По батьковім лиці перебіг усміх.

— А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

— Як, як?

— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тільки шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

— Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить? Чому ти ніколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопаті вивіз?.. Таже чоловік усе чує вухами! — і шум, і кудкудакання.

— А чому ж не чує разом! Тільки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? — запитав малий. — От потрібуйте самі! — і він справді для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотіла ще щось, але відповіді на те питання не знайшла.

ІV

А вже найбільша була біда Миронові з тим мисленням! Не вмів мислити, та й годі. Що тільки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

— Та чому ти, тумане вісімнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

І що вже бідний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потім сказати щось розумного, — ні, не можна, та й годі. Бідний Мирон прийшов до того переконання, що він не вміє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обіді довкола великого стільця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всі їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далі задивився на те, що так тихо стало в хаті, ніхто й слова не скаже. Ні відси ні відти здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всі будуть сміятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити.

Ложка, як ніс її від рота до миски, так-таки застигла в повітрі враз із рукою. Очі недвижне вперлися в пустий простір, а далі мимовільно зупинилися на образі матері божої, що висів на стіні; губи тільки рушаються, мов щось шепчуть.

Слуги побачили се, ззирнулися поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дівка-служниця шепнула навіть до старого Івана.

— Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.

— Ба, не знати, — почав звільна Мирон, — чому тото свята матінка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..

Бідний Мирон, хоть і як мучився, не міг нічого ліпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати «так, як люди».

Сміх, регіт, звичайна нагана матері враз із «туманом вісімнацятим» — бідний Мирон заплакав.

— Та що ж, коли я не вмію мислити так, як люди! — сказав він, обтираючи сльози.

V

Що з нього буде? Який цвіт розів'ється з того пуп'янка? Се й проповісти не тяжко. Лучаються по наших селах доволі часто такі дивовижні появи. Все у них змаленьку не так, як у людей: і хід, і обличчя, і волосся, і слова, і вчинки. А коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли відмалку нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно у людей», то їм і вдасться придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані і приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав'язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро, — стане він забіякою, ворожбитом, що віритиме у власні привиди, і буде туманити людей із щирого серця.

Але коли така дитина натрапить на люблячого і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнутися з остатнього, щоб своїй дитині створити очі у світ, то тоді — що ж тоді? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розуміють люди кращу долю? Коби не так! У школі дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свіжим повітрям, і скінчить на тім, що перейметься правдами науки і забажає перевести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сільські стріхи… Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бідності, самоті та опущенні на якімось піддашші, або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне заливати черв'яка горілкою аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!..

I

Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив швидко i плачливо одинадцяту годину. Вiд громадки веселих, гарно повбираних панiв-обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по плантах коло костела в тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих при новорозпочатiй будовi.

— Ну, що ж, майстер, — крикнув вiн, не доходя, — готовi ви вже раз?

— Все готово, прошу пана будовничого.

— Ну, то кажiть же вдарити даст!

— Добре, прошу пана! — вiдповiв майстер i, обертаючися до помiчника, що стояв побiч нього i докiнчував обтiсувати величезну фундаментову брилу попелiвського пiщаника, сказав: — Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будовничий кажуть раст бити?.. Живо!

Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв розказ. Перескакуючи через розкидане кругом камiння, задихавшись i посинiвши з натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, iд високому паркановi. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а побiч неї на таких же мотузках висiли двi дерев'янi довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кiнчати роботу. Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi руки i з усеї сили загримав ними о дошку.

«Капать! калать! калать!» — роздалося радiсне, голосне гавкання «дерев'яної суки». Так муляри звали образово сесь прилад. «Калать! калать! калать!» — гримотiв Бенедьо без упину, всмiхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всi муляри, занятi кругом на широкiм плацу: хто тесанням камiння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усi копатiльники, що копали ями пiд пiдвалини, теслi, що взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi та дубове дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що складали в стоси свiжо привезену цеглу, — весь той рiзнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усi зупинилися i перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавления крючка нараз спинить в її скаженiм ходi.

«Калать! калать! калать!» — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усi вже давно почули гавкання «дерев'яної суки». Муляри, що стояли схиленi над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд часу iскри пирскали з-пiд оскарба, тепер, покинувши свої прилади, випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше воздуху в груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при роботi, звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на боки. Копатiльники повстромлювали рискалi в м'яку глину, а самi повискакували наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий.

— А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? — спитав будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев'яних валах, все-таки сягала майстровi трохи не по пояс.

— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи крiзь монокль на камiнь. — Ну, проста рiч, на дрюках.

— А може, воно троха небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.

— Небезпечно? А то для кого?..

— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — вiдповiв, усмiхаючися, майстер.

— Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бiйтеся, нiчо нiкому не станеся! Спустимо!..

I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то вiн уже наперед силується i натужується, спускаючи камiнь на призначене для нього мiсце.

— Спустимо безпечно! — повторив ще раз, i то з такою певнiстю, немов переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок похитав головою, але не сказав нiчого.

Тим часом i прочi обивателi, що досi громадками проходжувалися по плантах довкола костела, на голос «дерев'яної суки» почали звiльна стягатися '«теж iд новiй будовi, а поперед всiх сам властивець нової будови, Леон Гаммершляг, високий i статний я;ид з кругло пiдстриженою бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн був нинi дужо веселий, говiркий i дотепний, сипав жартами i забавляв, видимо, цiле товариство, бо всi громадилися i тиснулися круг нього. Далi, в другiй громадцi, прийшов Герм. ан Тодьдкремер, найповажнiший, то єсть найбагатший з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був бiльше здержаний, тихий а навiть трохи чогось маркiтний, хоч i старався не показувати того. Далi йшли ще другi пiдприємцi, багачi дрогобицькi i бориславськi, деякi урядники та один околичний дiдич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маєток був в Гаммершляговiй кишенi.

Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси робiтникiв, пестрiючої хюа червоною краскою i. цегли або бiлою краскою вапна. Тiльки веселий гамiр одних i других мiшався докупи.

Цiлий плац на розi улиць Панської i Зеленої заповнений був людьми, деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику руїну. Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид живий i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною пiд входу, всерединi обвiшана диванами, в нiй i довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотiв учтити закладини нового дому. I ще один незвичайний гiсть з великим подивом придивлявся цiлому тому натовповi людей i предметiв. Се була невелика особа, — а прецiнь усi на неї ззиралися цiкаво i якось дивно.

— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робiтник, — а то на яку пам'ятку того щигля сюда вивiсили?

— А, щось-то вже вни з ним гадають робити, — вiдповiв Бенедьо.

Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав, нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на запитання робiтникiв вiдповiдав: «Аякже, все би-сь хтiв знати! Постарiєшся, як усе пiзнаєш!»

А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi цiлої товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив конопляне сiм'я дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблпк, трiпотав червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько: «Тiкiлi-тлiнь! цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль!..»

З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i обернувся до всього товариства:

— Мої панове, сусiди i добродiї!

— Тихо! тихо! пет! — загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi:

— Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене своїм приходом на нинiшнiй, та кий важний для мене обхiд… — О, просимо, просимо! — загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.

— Ах, ось i нашi дами їдуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! — I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю, де саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове помогли їм повилазити з бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут же, близ ^величезної камiнної брили.

Дами тi — були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них. Вони щохвилi осторожно обзирали свої сукнi, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого їм неставало — молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неї тож i громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедiї. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоїсь силуваної здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.

I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не клеїлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.

— А що ж вашої панi нема, дорогий сусiдо? — вказав Леон, усмiхаючись.

— Даруйте, — вiдповiв Герман, — вона, певно, щось нездорова.

— Ах, дуже менi жаль! А я надiявся…

— Але що, — вiдказав задобрюючи Герман, — хiба ж то вона така велика особа! Обiйдеся про ню!

— Нi, коханий сусiдої Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, — як вона була б щасливою, якби мала таку матiр!..

Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi наказовi волi, говорили, а розум силяв їх докупи, як того вимагав iнтерес.

Але ось вiд Лану, де на сходi видно було височезну побiлену божницю, почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники звернули очi в той бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, — се був кагал жидiвський з рабином всерединi, котрий мав звершити обряд посвячення пiдвалин нового дому.

Швидко цiлий плац був залитий жидами, котрi, своїм звичаєм, говорили всумiш, голосно i борзо, снували, мов мурашки в розваленiй купинi, оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали та похитували головами, немовби разом i дивувалися багатству Леона, i жалували, що багатство тото в його, а не в їх руках. Немногi панки-християни, що теж були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк, чуючися не в своїй тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував губи зо злостi, видячись в тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi крихiтки не зважав на нього. Вiн, певно, в душi кляв сердечно свого «щирого приятеля Леона», але прецiнь не втiк, а достояв до кiнця обряду, по котрiм мала наступити перекуска.

Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав, але ще й побiльшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав перхати по клiтцi та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида з довгою бородою, вели два школьники попiд руки i привели аж iд самiй пiдвалинi. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотiв бути ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема мiсця на тiлько люду. Серед тиску i крику товпи не чути було й того, що читав рабин над пiдвалиною. А тiльки коли школьники час вiд часу в вiдповiдь на його молитву викрикували «умайн», себто «амiнь», тодi й уся проча товпа повторяла за ними «умайн».

Вдарила дванадцята година. На дзвiницi коло костела, тут же, насупротив нової будови, загудiв величезний дзвiн, звiщаючи полуднє. За ним зателенькали й усi другi дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що цiлий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливiше i сумнiше роздавалося те безладне рiзноголосе «умайн». Робiтники, почувши дзвони, познiмали шапки i почали хреститися, а один школьник, пiдiйшовши до Леона i вклонившися йому, почав шептати:

— Най бог благословить вас i зачате вами дiло. Ми вже скiнчили. — А вiдтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихiше: — Видите, пан бiг добрий пiслав вам знак, що все пiде вам щасливо, що тiлько загадаете.

— Добрий знак? А то який? — спитав Леон.

— А не чуєте, що християнськi дЬвони самi добровiльно роблять вам службу i кличуть па вас благословенство християнського бога? То значить, що християни все будуть вам добровiльно служити. Будуть помагати вам осягнути то, що собi загадаєте. Тi дзвони — то добрий знак для вас!..

Коли б Леон учув був таку бесiду при других, вiн би, певно, був насмiявся з неї. Вiн рад був удавати про око вiльнодумного чоловiка, але в глибинi серця, так як усi малорозвитi i самолюбнi люди, був забобонний. Тож i тепер, знаючи, що нiхто не чув школьникової бесiди, вiн приймав дуже радо добру ворожбу i вiткнув десятку в надставлений школьникiв кулак.

— Се для вас i для школи, — шепнув Леон, — а за добрий знак богу дякувати!

Школьник, урадуваний, став знов на своє мiсце коло рабина i сейчас же почав перешiптуватися з другим школьником, котрий, очевидно, питав його, кiлько дав Леон.

А тим часом пан будовничий прийнявся вже до свого дiла i почав комендерувати робiтниками.

— Ану, до дрюкiв! — кричав. — Бенедьо, тумане вiсiмнадцятий, де твiй дрюк?..

Гармидер на плацу ще побiльшився. Рабина вiдвели набiк, жиди розступилися, щоб дати мiсце робiтникам, котрi мали зрушити з мiсця величезну пiдвалину i впустити її на приналежне мiсце в викопаний глибокий рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед натовпу; вони були дуже цiкавi побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тiльки щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце широким, неприглядним лицем всмiхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба.

Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек невеличкої дорiжки, куди треба було просунути камiнь, покладено чотири вали, так само загрубi, як тi, на котрих вiн тепер спочивав. Такi ж самi два вали положено пiвперек ями, в котру треба було камiнь спустити. Робiтники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху i зламати його камiнну упертiсть. Деякi жартували i смiялися, називаючи пiдвалину сiрою коровою, котру так багато люда отеє заганяє до стайнi.

— А поступися, маленька! — гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою. Але ось роздалася коменда будовничого, i все утихло. На цiлiм многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi.

— Ану, рушайте! Раз, два, три! — крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв, i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер.

— Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушає! — закричали весело робiтники.

— Далi! — кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до котрогось свого «сусiда»:

— I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк — пан природи! Нема такої сили, котрої б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота рушається по його приказу.

— А особливо прошу зауважити, — додав «сусiд», — що за сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один чоловiк потрафив би щось подiбного?..

— Так, так, злученими силами, се велике слово! — вiдповiв Леон.

— Гурра враз! Ану! — кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями своїми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше — спустити камiнь вiдповiдно вдолину.

— Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! — комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь.

— Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, — жартували робiтники.

— А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: «Ну» — всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумiєте?

— Розумiємо!

— Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде!

— Ну, ну! — крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно, вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги, держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку — вихапувати дрюки з-пiд каменя.

— Ну! — гаркнув нарав будовничий серед загальної тишi, i дев ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк.

— Що се такого? Що се такого? — загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно свої пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм своїм тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма заїхала Бенедя пiвиерек — щастя, що не по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю.

Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.

— Що то таке? Що таке? — гомонiли гостi. — Що сталося?

— Пiдойма забила чоловiка.

— Забила? Йой, боже! — далося чути мiж дамами.

— Нi, не забила, живий! — роздалось з-мiж робiтникiв.

— Живий! А! — вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце.

— А дуже скалiчений?

— Нi, не дуже! — се був голос будовничого, котрий також при тiм случаї несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.

Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своїй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котрої пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.

— Води! Води! — кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.

— Возьмiть го винесiть отам на вулицю! — крикнув вкiнцi Леон. — А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!

— Живо, живо! — пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча «рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

— А видите, пане будовничий, я добре казав…

— Що, що таке? Хто казав?

— Я казав, — шептав стиха, спокiйно майстер, — не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.

— Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! — вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi.

Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний грiш до видовбаної в каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польської шляхти iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi, але, щоб не покпитись зi своїм шляхетським гонором, живо вiдоп'яв вiд' манжета золоту спинку i кинув її до ямки.

Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже кидання грошей скiнчилось — ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.

«Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-вулькуль!» — щебетала пташина, не надiючись собi лиха, коли Леон зближався. Тонкий, чистий спiв щигля дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися, цiкаво позираючи на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв клiтку з птахом iз стовпа i, держачи її догори, проговорив:

— Мої дорогi сусiди, а нинi гостi! Великий седень для мене, дуже великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного пристанiвку. Тут, в щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав увити собi гнiздо, котре би було красою i славою мiста…

— Браво, браво! — закричали гостi, перериваючи бесiду.

Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше:

— Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи довершити єго щасливо i хотячи уживати єго плодiв щасливо, треба передовсiм з'єднати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв, ласкавi панство? Може бути, що є мiж вами хто, що в них не вiрить. Я — признаюсь вам — вiрю в них. Ту, в тiй землi, в тих брилах камiння, в тiм сичучiм вапнi, в людських руках i головах, — у всiм тiм жиють духи, сильнi, таємничi. При їх тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони тiльки будуть її пiдпорою i обороною. I тих-то духiв поєднати, жертвою поєднати, кровавою жертвою, — се цiль нинiшнього великого обряду. Щоб достаток i добробит, — не для мене, а для цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, ви ласкавими руками кинули в сю камiнну борозду золоте сiм'я. Щоб здоров'я, веселiсть i краса — не ' для мене, а для цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, я жертвую духам сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного спiвака! При цих словах Леон встромив руку до клiтки. «Пi-пi-пi!» — запищала пташина, перхаючи i ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив її i виняв з клiтки. Щиголь скоро в руцi замовк, тiльки дивився довкола заляканими очима. Його червоноперi груди виглядали, мов велика кровава пляма в Леоновiй руцi. Леон виняв червону шовкову нитку i зв'язав нею щиглевi крила i ноги, а вiдтак зiйшов схiдцями в долину, до фундаменту. Всi довкола мовчали, мов пiд якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i довкола чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв перше з пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в камiннiй дучцi, а вiдтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокiйно на холоднiм смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки головку звернула догори, до неба, до своєї ясної, чистої вiтчини, — но зараз велика плита прикрила зверху той живий-трiб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв…

В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншої жертви — кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та кров, застигла вже на каменi, вразила його до глибини душi. Йому повидiлось, що, вiдай, чи не «духи мiсця» жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не таку марну жертву, як його жертва. Йому_ привидiлось, що тая друга, страшна, людська. журба ледве чи вийде йому на користь. Краплi кровi, закрiплої на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в прокопi, i вiн вихопився чимборше наверх.

Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив голосно:

— Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого дому, росте i множиться в тисячу разi Най стане пiдвалиною слави i багатства вашого роду!

— I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота, — додав з другого боку також голосно шляхтич, — так най щастя i розцвiт вашого роду