автордың кітабын онлайн тегін оқу  Коли відчинені ворота раю

Наталія Дурунда

2001 рік.

— На швидкий потяг «Москва-Добряни» квитків більше нема, — як грім серед ясного неба прозвучали слова працівниці залізничної каси для Ельвіри Богомолової, яка майже годину простояла у черзі на Київському вокзалі міста.

— Я-а-к? Хіба таке може бути? Ми ж цивілізовані люди. Як це транспорту немає? Хоч на конях добирайся, — зарепетувала ошелешена дівчина.

Вона — молода журналістка. Кореспондент відомої газети «У фокусі». Колишня випускниця факультету журналістики Московського державного університету. Родом із Західної України. Через свою зайнятість дуже рідко має можливість їздити додому. Але вчора головний редактор дозволив своїй зразковій підлеглій узяти коротеньку відпустку. Тому, не гаючи часу, Ельвіра швиденько зібрала усе найнеобхідніше і з самого рання прибігла на залізничний вокзал.

— Але ж переді мною мужчина викупив ціле купе, — все ще протестувала дівчина. — І я прекрасно чула, як він казав, що їхатиме у ньому тільки одна людина.

— Квитків нема — і крапка! — підвищила тон касирка, гучно закриваючи перед носом газетярки маленьке віконце.

Здавалось би, треба змиритися. Доведеться їхати іншим разом або автобусом. Проте здаватися Богомолова не вміла. Адже недаремно вибрала нелегку професію журналіста. Інколи, вишукуючи цікаві матеріали, їй доводилось навіть життям ризикувати.

Швидко знайшла невисокого симпатичного чоловіка у коричневому шкіряному піджаку та синіх джинсах, який купив чотири квитки. Наздогнала. Тихенько смикнула за рукав.

— Пробачте, що турбую, — благально глянула у його здивовані очі. — Питання життя і смерті. Ви мусите мені допомогти.

— Перепрошую? Хіба ми знайомі? — зупинив на дівчині здивований погляд незнайомець.

— Мене звуть Ельвіра. Ельвіра Богомолова, — простягла руку на знак привітання. — Я працюю в місцевій газеті, — показала спеціальне посвідчення. — Терміново, по роботі мушу їхати в Добряни, — скористалась своїм козирем, який завжди відчиняв перед нею усі двері.

— Дуже приємно, — байдуже відповів той, не звертаючи уваги на якісь там привітання і посвідчення. — Щасливої дороги.

— Ото ж бо й воно, — іронічно посміхнулася. — Наскільки щасливою буде моя дорога — наразі залежить саме від вас.

Здивовані очі незнайомця розширилися ще більше.

— У касі закінчилися квитки, — пояснила. — Мені не вистачило. А відкласти поїздку не можу, бо звільнять з роботи. Розумієте?

— Співчуваю, — кинув чоловік і направився до перону.

— Благаю, — застогнала бідолашна. — Я готова заплатити, скільки скажете. Ціна не має значення. Тільки допоможіть. Правду кажучи, я їду не у справах. Навпаки: уперше за багато років маю можливість утекти від них і побачитися з рідними. Невже ви не зглянетеся над людиною, яка хоче провести зі своєю сім’єю світлий празник Воскресіння Христового?

Мужчина раптом зупинився і гнівно обміряв надокучливу журналістку колючим поглядом.

— Зрозумійте, — процідив крізь зуби. — Це купе заброньовано не заради розваги або чиєїсь примхи. У ньому їхатиме стара жінка, якій потрібні спокій і тиша. Тому не витрачайте свої сили марно. Нічого я вам не продаватиму.

З цими словами різко повернувся і зник у натовпі.

Звикла за будь-яку ціну домагатися свого, Ельвіра спочатку хотіла наздогнати нахабу. Поговорити з бабусею, якій, мов королеві, замовили дві пари місць. Пояснити старій, що з-за таких віп-пасажирів, як вона, хтось може взагалі додому не потрапити вчасно, а когось узагалі звільнять…

Та якась невидима сила зупинила дівчину. Ноги ніби вросли у землю, внутрішній голос шептав, що мова йде про людину похилого віку, можливо, тяжко хвору, виснажену. Інакше хто платив би за чотири місця, коли все одно зайняте буде тільки одне?

Богомолова безсило опустилася на лавицю у залі очікування. Витягла з кишені мобільний телефон, аби зателефонувати рідним, щоб, як завжди, не чекали на її візит. Та раптом почула над собою жіночий голос.

— Мій чоловік казав, що ви хотіли купити один квиток у Добряни.

Піднявши здивовані очі, журналістка побачила високу, симпатичну білявку років тридцяти п’яти.

— Хотіла, — тяжко зітхнула. — Але…

— Ми поговорили з Софією Дмитрівною, для котрої замовлено купе. Вона не проти супутниці. То ж, якщо ви ще не передумали…

Ельвіра не вірила власному щастю. Звичайно, вона не проти. Готова заплатити будь-які гроші.

— Тоді у мене прохання, — попросила білявка. — З вами їхатиме людина, яка не була на рідній землі дуже багато років. Напевно, переживатиме. Будь ласка, не турбуйте її зайвий раз…

– Їй потрібен спокій і тиша, — докінчила Ельвіра. — Мені про це вже казали. Повірте, я готова хоч жодного слова не зронити аж до кінцевої станції, тільки б поїхати. Бо така нагода в мене, на жаль, випадає рідко.

* * *

Щаслива й задоволена сиділа Богомолова у ще пустому купе. Софії Дмитрівни, про яку вона вже чула, поки що не було.

«І що ж це за важлива персона, що з нею так возяться? — розмірковувала. — Навіть окреме купе викупили, аби ніхто не турбував».

Як журналіст, дівчина часто мала нагоду спілкуватися з різними, часто й високопосадовими людьми. Тому їй було цікаво побачити віп-пасажирку, якій завдячувала своєю поїздкою у рідне місто.

Нарешті дверцята купе відчинилися. У супроводі вже знайомих на вигляд чоловіка та жінки усередину увійшла пані похилого віку. На вигляд їй можна було дати не більше сімдесяти. Її ніхто не підтримував і не допомагав. Рухалася бабця повільно, але самостійно.

— Ну все, Софіє Дмитрівно, — цілуючи стареньку, попрощалася білявка. — Щасливої дороги. Як доїдете — відразу зателефонуйте. Мобільний у кишені зеленої кофтини.

— Не хвилюйтеся, — відповіла обом проводжаючим. — Усе буде гаразд. Велике спасибі за допомогу. Бувайте здорові.

Поїзд рушив.

У купе все ще панувала напружена тиша. Ельвіра не наважувалася починати розмову першою, щоби, як і обіцяла, зайвий раз не турбувати сусідку.

Дякуючи професії журналіста, дівчина не раз мала можливість сам на сам спілкуватися з різними особами під час інтерв’ю. Інколи майже з першого погляду могла зрозуміти, яка саме людина сидить перед нею: м’якохарактерна чи твердолоба, відверта чи здатна приховувати і обманювати, щаслива або згорьована.

Орієнтувалася, як правило, по очах: якщо співрозмовник їх не ховає і не відводить — значить відвертий, чесний, справедливий з міцним, твердим характером. Якщо ж оченята бігають, людина нервується — значить здатна брехати. Коли ж співрозмовник на щось задивляється і в глибоких, сумних думах не звертає ніякої уваги на все, що відбувається навколо нього — він нещасливий. Щось з’їдає його зсередини, мучить, давить.

Та не зважаючи на професійний досвід, визначити, яка саме людина сидить перед нею цього разу, Богомолова не могла.

Гарно зібране у високу зачіску сиве волосся, не прикрите ніякими хустинками чи шапочками, не натруджені, акуратні, з легким манікюром руки, дорогий парфум, фірмовий елегантний одяг свідчили про те, що Софія Дмитрівна — сучасна містянка з хорошим смаком.

«Напевно онуки хоч на якийсь час вирішили спекатися своєї бабці, яка за своє життя, крім дивану і телевізора, можливо, нічим і не цікавилася, та й відправили у будинок відпочинку в зелені Карпати», — подумала.

Проте, з не по роках привабливого шляхетного обличчя зі слідами колишньої вроди, на журналістку впритул дивилися такі глибокі, розумні й разом з тим такі печальні васильково-сині старечі очі.

По тілу газетярки мимоволі пробігли легкі мурашки. Їй, як журналісту, це було не притаманно. Однак… Дівчина, якимись найглибшими фібрами душі відчула, що перед нею сидить не звичайна старенька бабця…

Софія Дмитрівна теж вивчала свою супутницю допитливим поглядом, від чого Богомоловій стало ніяково. Вона мимоволі поправила на собі коротку спідницю, яка не прикривала навіть колін, застібнула верхній ґудзик на блузі, що тісно облягала стрункий стан і пишні груди, поправила довге золотисто-хвилясте волосся, розсипане на плечах і спині.

Та господиня купе не соромилась. Здавалося, що незручність дівчини її навіть тішила. За хвилину бабуся розглядала вродливе обличчя журналістки. Цікавим поглядом пройшлася по випуклому підборіддю, пухкеньких рум’яних щічках, трохи курносому носику і пронизливо гостро глянула у великі карі очі.

— Я — Софія Дмитрівна Гончар, — нарешті першою озвалася. — Чесно кажучи, зраділа, коли почула, що їхатиму не сама. Звичайно, шумна компанія мені вже не до снаги, але й повна тиша не приносить радості. А вас як величають?

— Ельвіра Богомолова, — якось ще боязко, напівпошепки відрекомендувалася дівчина. — Я вам дуже вдячна.

— За що? — здивувалася жінка.

— За те, що нарешті вперше за останні шість років побачу своїх рідних наживо, а не по скайпові. Відвідаю храм, до якого ще в дитинстві мене водили батьки. Поспілкуюся з давніми друзями. Адже якби я сьогодні не виїхала з Москви — всі ці радощі довелося б відкласти ще, як мінімум, на рік.

— Ви, напевно, дуже зайнята? — лагідно посміхнулася стара.

З-під легко накритих майже прозорою помадою вуст виглянули сніжнобілі рівненькі, як один, зуби.

— Моя робота і моє життя — одне неподільне ціле. Живучи — я працюю, а працюючи — живу. На інше часу майже не вистачає, — по-філософськи відповіла Богомолова.

— Тоді ви дуже любите свою справу, — зробила висновок пані Софія. — Це добре. Бо найкращий результат отримуєш тільки від того, у що вкладаєш душу.

Ельвіра відчула, що ця жінка не перестає її приємно дивувати. Щодалі, то більше наростала її симпатія до немолодої супутниці. Замість того, аби повчати, як насправді треба жити, вона мудро схвалила вибір дівчини. Мовляв, якщо тобі це до душі — хто має право судити?

— Може, замовимо чаю? — несподівано запропонувала пані Гончар.

— Не відмовлюся, — з радістю погодилася співрозмовниця.

За кілька хвилин дверцята купе шумно відчинилися і провідниця поклала на столик дві склянки з окропом.

— Я — журналістка. Працюю в газеті, — трохи розслабившись, продовжила Ельвіра. — А ви? — обережно запитала. — Їдете до родичів чи відпочивати?

Усмішка враз щезла з обличчя старенької. Очі наповнилися глибоким сумом. У купе знову запанувала важка тиша.

— Вам погано? — налякалася дівчина. Здавалося нічого такого й не сказала, а явно засмутила стару.

— Я їду додому, — нарешті, тяжко зітхнувши, озвалася Софія Дмитрівна. — Хочу ще раз у цьому житті ступити на рідну землю, де не була вже шістдесят два роки.

В Ельвіри від здивування розширилися очі.

— Я народилася у далекому тисяча дев’ятсот двадцять першому, — продовжила жінка, прочитавши німе запитання в очах супутниці. — Кілька днів тому відсвяткувала свої вісімдесят років.

— Н-неймовірно, — ледве видавила з себе ошелешена Богомолова. — На вигляд вам не більше сімдесяти.

— Дякую, — на поморщених устах знову заграла приємна усмішка. — Інколи мені самій не віриться, що більша частина життя — за плечима, — задивившись у вікно, з болем промовила. — Здається тільки вчора мені вісімнадцять було. Наче зараз чую знайомі, рідні голоси з далекої юності…

* * *

1939 рік.

Закарпаття під владою Угорщини.

Мальовниче гірське село Кути. Так його назвали першопоселенці. Маленькі дерев’яні хатини, розкидані по вершинах гір, вище яких тут тільки небо. Із віконця кожної — вигляд, за який власники житла у великих містах сучасності заплатили би шалені гроші. Враження, ніби летиш у літаку, а під тобою — ліси, зелені поля, потічки і озерця. Он там, трохи нижче, невеличка біла хмаринка повільно пересувається зеленим схилом. Вона то розтягується, то збивається у щільну кучку. Відразу й не розбереш, що це — біла пухнаста отара овець. А коли наступає ніч, здається ніби стоїш прямо під зоряним куполом, до якого буквально можна дістати рукою і погладити різнокольорові миготливі крапочки. Зранку все навкруги вкривається біло-молочним туманом, який густо осідає в ущелинах. З вершин це нагадує повні чаші щойно надоєного теплого молока. У повітрі пахне свіжістю і вранішньою вологою. Зі сходом сонця біле диво повільно розсмоктується, відкриваючи очам казковий пейзаж. З блакитного неба яскраво падає жовто-золоте проміння. На зеленій шовковій траві виблискують кришталеві крапельки роси. Де-не-де чути, як на своїх лазах уже мантачать коси косарі.

На зеленій галявині, густо всіяній жовтими кульбабами, горілиць лежала вісімнадцятирічна Софія Гончар і спостерігала, як по синьому небу повільно плавають білі хмаринки. Поряд спокійно паслася її корівка Крася.

Чулися здалеку слова коломийок, що співала молодь, яка скотарила по косогорах.

Зморена повсякденною роботою, дівчина несподівано задрімала. І побачила сон — важкий уривок з дитинства: вдосвіта її, шестирічну дівчинку і