автордың кітабын онлайн тегін оқу Це щастя, що ти в мене є
Наталія Дурунда
ЦЕ ЩАСТЯ, ЩО ТИ В МЕНЕ Є…
Віра настільки любила єдиного сина, що за всяку ціну бажала йому статусної невістки. Навіть мріяти про іншу не дозволяла, бо ж вступив у духовну академію, шлюб для священника — вибір на все життя.
А він мріяв… Про ту єдину, з якою так тепло попрощався перед від’їздом за тисячі кілометрів. Не міг забути, переступити через власні почуття навіть коли не отримав жодної відповіді на свої листи, коли почув, що вийшла заміж, народила сина.
Але змирився… Між ними тепер прірва, яку не осягнути й орлиним зором.
Минули роки. Молодий духівник повертається у рідні краї, приймає висвячення і обітницю присвятити своє життя Богові… без власної родини…
Схаменеться мати. Та пізно… Перед смертю висповідається власному синові про те, як домовилася із сільською поштаркою. Та віддавала Вірі листи, які писала кохана Софія в духовну академію, а ще ті… які надходили коханій дівчині від її сина. Про те, як дівчина навідалася до її хати, зізналася, що вагітна…
Але змовчала тоді Віра. Штовхнула таки сина у прірву самотності.
Однак… Через роки доля таки звела священника з коханою жінкою… По своєму… незвичайно… не порушуючи ні церковних, ні Божих канонів. Таки звела…
Не вір зіркам блакиті,
Не вір, що сонце є,
Не вір і правді в світі,
В кохання вір моє…
Догорав літній день. Сонце повільно котилося у свою колиску, фарбуючи горизонт багряними кольорами. Бляклим диском проступив на небі повний місяць. Повільно стихали денні шуми. І хоч горизонт ще палав червоною загравою — небо накривала сіра пітьма. На ній, мов жаринки у попелі, заблищали зорі. Повіяв легкий вітерець. Освіжив повітря. Знявся вільною птахою і шурхнув у верховіття.
Віра сиділа веранді власного будинку й насолоджувалася вечірньою свіжістю. Їй зовсім не хотілося заходити до душної кімнати. Сьогодні із самісінького ранку почувалася якось дивно. Незрозумілий стан: слабість у ногах, голова обертом, шум у вухах, легка нудота. Вона — терапевтка зі стажем. Сама лікує людей, а тут… собі діагнозу визначити не може. Виміряла температуру тіла, артеріальний тиск — ніби все в нормі. «Чудно, — дивувалася. — Очевидних причин для такого самопочуття немає. Треба порадитися з Володимиром. Він кардіолог. Хіба, щось із серцем».
Володимир Лановий — чоловік Віри. Їхня сім’я жила у передмісті Яворівська — обласного центру на Західній Україні. Райський куточок. Ніби й цивілізація, а навкруги — зелені гори, чудова природа…
Ланові — люди небідні. Вихідці із сімей спадкових лікарів, вони представляли собою сучасну радянську інтелігенцію. І не зважаючи на те, що на вулиці 1964 рік, країна впевнено крокує до комунізму, де «вся влада — народу» і «всі люди рівні» — в їхній будиночок щодня приходить жіночка з сусіднього села виконувати хатню роботу, поратися по господарству.
Щонеділі, за двадцять кілометрів від їхнього дому в селі Калинівці, подружжя відвідувало церкву. Настоятель храму — близький друг сім’ї Ланових. Добре знав ще їхніх покійних батьків, теж лікарів і глибоко віруючих людей. Саме дякуючи їм Віра та Володимир обрали цю благородну професію — допомагати людям.
Все ніби гаразд, та тільки не було в родині головної радості — дітей. Вже десять довгих років Віра лікувалася у найкращих радянських світил, а результату — ніякого. Куди тільки не їздили, з ким не консультувалися — все даремно. Так і змирилися. Не дав Бог, то що з цим поробиш?
— Ти спати не збираєшся? — позіхаючи, присів біля дружини Володимир.
— Навіть не знаю, що думати, Володю, — зітхнула Віра. — Таке дивне самопочуття. Ніби й не хвора, а вся якась розбита. Як гадаєш? Є привід для хвилювань?
— Завтра обов’язково оглянься, — порадив. — Може, отруєння. Затягувати не варто…
Але серйозних проблем у Віри не виявили. Навпаки. Поставлений гінекологом діагноз неабияк ощасливив уже немолоде подружжя.
Віра вагітна.
Володимир не тямився від щастя. Вони далеко не молоді: їй тридцять вісім, йому п’ятдесят три, давно втратили бодай якусь надію народити дитинку. А тут — як сніг на голову. От тобі й на!
— Дякувати Богу, — шепотіла Віра. — Якщо буде хлопчик — не подивлюсь ні на владу, ні на осуди на роботі. Обов’язково віддам сина у місцеву церкву. А якщо дівчинка — назву Марією, на честь Пресвятої Богородиці. Нехай буде їй покровителькою.
* * *
Дев’ять довгих місяців очікування добігали кінця…
Майбутній батько неабияк хвилювався. Зараз усе навкруги для нього зупинилося. Існувала тільки дружина і майбутня дитина. Приймати пологи запросили лікаря — однокурсника Володимира, який працював гінекологом в одному зі столичних інститутів.
Нарешті настав цей довгожданий день…
Пологи пройшли успішно. На світ таки з’явився хлопчик.
— Син! У мене народився син! — не вірив власному щастю Володимир.
Колеги радо вітали його. Вони розуміли, що це для нього означає. Це справді вершина людського щастя.
Хоча так і не було прийнято у ті часи, Віра наполягла, аби хлопчика похрестили в церкві. Ім’я придумала теж сама — Назар, що в перекладі з грецької означає «відданий Богові». Володимир не сперечався. Добре пам’ятав, як дружина всі ці роки палко молилася Всевишньому, аби нагородив їх дитинкою. І той довгий час, на відміну від чоловіка, чекала і впевнено вірила в диво.
Сонячного літнього ранку сім’я з хресними батьками попрямувала до храму. Настоятель чекав на вході. Він забрав маленького і поніс до престолу. Потім віддав хресній матері. Пролунав благовісний звук молитви, який наповнив душі присутніх якоюсь неземною благодаттю і супокоєм.
Священник узяв єлей і розгорнув маля. З білосніжного мережива дивилися променисті сині очі. Такі ясні, такі пронизливі…
— Помазується раб Божий Назар єлеєм радости в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, щоб був відкритим ум його на розуміння і прийняття таїнства віри Христової і на пізнання істини його нині, повсякчас і навіки вікі-ів, — заспівав духівник.
— А-а-амінь, — пролунало у відповідь.
— Які очі… Такі виразні, гострі і мудрі водночас… Це має бути розумна людина, — промовив вражений панотець…
* * *
Пройшло сім років. Маленький Назарчик зростав на радість батькам.
— На диво слухняна дитина, — зауважила якось Олена, яка працювала в їхньому домі. — Така розумна, мила.
Хлопчик справді був обдарованим. У свої сім він уже читав і писав німецькою. Батько знайомив сина з латиною. Малий обожнював класичну музику. Грав на скрипці. Восени пішов у перший клас місцевої школи. Вчителі не могли нахвалити дитину.
Та мати пам’ятала, що обіцяла Богу віддати сина до церкви. Якось у неділю після служби підійшла до настоятеля храму.
— Отче Юрію, хочу порадитися з вами, — почала жінка. — Як привити сину любов до Бога? Допоможете?
— А не боїтеся? — здивувався священник. — Тепер же можна за це поплатитися репутацією, роботою.
— Ми не партійні. Хто чіпатиме, простих лікарів? — сумно посміхнулася, усвідомлюючи, наскільки довгі у влади руки. — Та й відвідуємо сільський храм за десятки кілометрів від дому. То допоможете?
— Привозьте його у неділю зранку прямо до мене, — лагідно відповів отець Юрій. — Подивимося, що з цього вийде.
Так і зробили. Хлопчик сподобався настоятелю. Він сумлінно виконував усе, що йому доручали. На літургії завжди був поряд зі священником.
Мати помітила, що всі її старання не проходять даремно. Вечорами не раз помічала, як Назарко зачинявся у своїй кімнаті і, склавши ручки, щиро молився Богу.
* * *
Шкільні роки минули швидко.
Незчулася мама й тато, як їхній син подорослішав. Став вродливим парубком. Широкоплечий, високого зросту, чорнявий, синьоокий, як справжній давньогрецький Аполлон.
Дівчата не оминали його увагою. Але серйозної дружби Назар не заводив. Він по-справжньому насолоджувався своїми ще юними роками і зовсім не поспішав ставати дорослим.
Та, як то часто буває, неждано-негадано на горизонті з’явилося справжнє кохання.
Він побачив її у неділю на літургії. Дівчина стояла в прозорчастій хустині, розкішна, скромна і водночас гордовита, неприступна. Великі карі очі, високе чоло, чорне густе волосся, пишні вії, тонкий граційний стан. Краса…
«І чому це м
