Наталія Дурунда

БЛАГОСЛОВЕННА НЕНАВИСТЬ

Бути щасливим за рахунок чийогось нещастя — злочин, який рано чи пізно, бов’язково буде покараним. Це яскраво розкрито у повісті «Благословенна ненависть». Головна героїня — жорстока, егоїстична молода жінка, яка нікого в житті не любить окрім себе. Приваблива зовнішність, уміння грати на людських почуттях стають для неї своєрідним інструментом для досягнення корисливих цілей. Щирість, довіра, самовіддана любов людей, яких вона обрала собі за жертву, уже нічого не означають. Навіть власних дітей не жаліє. Зрештою доля жорстоко покарала лицемірку. Вона дорого заплатила за посіяне зло.

Повість присвячена покинутим дітям, які не знали материнської любові. Тут розкрито зокрема сучасну тему жебрацтва як бізнесу та сирітства…

Присвячується дітям, які не пізнали справжньої материнської любові

Мамо, мамо,

Рідна мамо,

Бережи своє дитя,

Не кидай його у прірву,

Бо не буде вороття…

2010 рік.

Літній світанок.

На березі моря одиноко стояла жінка похилого віку.

Виглядала вона кволою і старою: безкровно-бліде, виснажене обличчя безжально порізали глибокі зморшки, запалі очі виражали втому й душевний біль.

Було видно, що замолоду ця пані була вродливицею. Про це свідчили витончені риси її обличчя, високий зріст, не по роках струнка постава і особливо очі… Унікального магічно-зеленого кольору. Якщо зазирнути у них — складалося враження, що на мить ставав загіпнотизованим. Такі незвичайні: загадкові й містичні. Вони приворожували красою і водночас лякали…

Погляд стоячої був прикутий до горизонту, звідки ось-ось мала з’явитися вогняна куля.

Ранковий вітерець легко розвіював сиве волосся, теплі морські хвилі лагідно пестили босі ноги.

Та вона не реагувала. Стояла закам’яніло-непорушно. Відразу важко було й зрозуміти — жива це людина чи статуя.

Тільки з незвичайних, смарагдових очей лилися дві прозорі цівочки, які стрімко котилися по щоках, великими краплинами спадаючи на руки…

* * *

Тридцять п’ять років тому…

Невеличке прикордонне містечко Черемхи на самому заході тодішнього величезного Радянського Союзу.

Його назва — не просто співзвучна з назвою рослини. Кому доводилося потрапляти сюди у квітні чи травні — ніби опинявся у казці. Зазвичай черемха росте у підлісках, мішаних і листяних лісах, по чагарниках, ярах і заплавних луках. Але в цьому місті своїми плакучо-спадаючими гілками, обтяженими махровими квітами та різнобарвним листям, ці дерева взяли в обійми матінку-річку, що простелилася через увесь населений пункт. З настанням весни районний центр занурювався у незвичайний диво-аромат запахущого цвітіння.

На околиці Черемхів дислокувався танковий полк — справжнє щастя для місцевих дівчат. Майже кожна з народження мріяла вийти заміж за військового. І багатьом це вдавалося. Немало красунь вже знялося на власні крила і полетіло за своїми чоловіками роз’їжджати по величезній батьківщині. Для них, районних провінціалок, це була вершина мрій: вирватися за межі малесенького містечка.

Командування військової частини про це знало, то ж, аби зменшити кількість «самоволок», спровокованих дівчатами, які постійно чатували на солдатів під КПП, у полку постійно організовувалися різні свята: запрошували артистів естради, письменників, влаштовували танці.

Але того дня був особливий празник: крім того, що 23 лютого Радянська Армія відмічала професійне свято, у командира ще й день народження. Йому виповнилося не мало й не багато — сорок років. У столовій накрили багаті наїдками столи.

Ігор Іванович Давидов на вигляд — справжній красень: високий, широкоплечий, атлетичної статури. Військова форма неабияк личила йому. Правильні, мужні риси обличчя; великі, бездонні, волошкові, пронизливі очі не дивились, а мов рентген просвічували наскрізь. Густе чорне волосся прикрашали злегка сиві скроні.

Кожна жінка у військовій частині вважала його ідеалом мужчини.

— Шкода, що після смерті дружини серце нашого командира наглухо зачинилося для слабкої статі, — з гіркотою мовила подрузі зв’язкова Клавдія Курноскіна. Мідно-руде волосся та веснянки на обличчі робили її чимось схожу на Пеппі Довгу Панчоху.

Одинока, розлучена, вона вже кілька років оббивала пороги шефового кабінету у надії, що той зверне на неї увагу. Ладна була, як не дружиною, то хоч коханкою на все життя бути. Але начальник мов крізь неї дивився. Зовсім не помічав. Змучене жіноче серце без тями закоханої Клави розривалося на шматки.

Тому вирішила сама зробити крок назустріч: особисто зайти і привітати командира з подвійним святом. Подарунок вибрала символічний — коробку його улюблених цукерок у вигляді серця та пляшку дорогого вина.

Проте спізнилася. Не дочекавшись кінця обіду, Давидов покинув територію військової частини і повідомив секретарку-діловода, що сьогодні вже не з’явиться.

Жінка насторожилася. Для одинокого чоловіка, якого вдома ніхто не чекає, це був дивний вчинок.

— Куди ж йому так поспішати? — думалось їй. — Ні дружини, ні коханки… Раніше тут з нами майже до ранку гуляв, а сьогодні…

І тиха тривога поселилася в її душі.

— А, може, у нашого командира вже з’явилася якась пасія? — поділилася наступного дня своїми підозрами з подругою Веронікою Бондарєвою.

— Даремно хвилюєшся, — розсміялася та. — Якби начальник з кимось зустрічався — про це вже знало б ціле містечко. У нас тут неможливо щось приховати.

Впевненість колеги на мить заспокоїла Клаву. Та не пройшло і хвилини, як у комутаторній задзвенів телефон. Курноскіна зняла слухавку і заціпеніла: у трубці почувся молодий, дівочий голос, який просив з’єднати її з Давидовим.

Зв’язкова не тямила себе від люті. Здавалося — геть втратила розум.

— Ну все, — заявила напарниці. — Треба щось вирішувати. А то, поки я тут думаю, на якому коні до нього під’їхати, якесь молоде, легковажне дівчисько швидко закрутить йому голову.

Того ж дня відважилася…

Тяжкими, непевними кроками ступила до кабінету.

— Доз-звольте? — несміливо запитала.

Учорашні впевненість і рішучість кудись розсіялися, серце шалено закалатало.

— Ну давай. З чим прийшла? — не піднімаючи голови, спокійно озвався офіцер.

— Та я т-того… Ну як би це сказати… — почала запинатися Клавдія.

Давидов перевів погляд на жінку.

— Не з-знаю з чого й почати… — ледве пробелькотіла. Неймовірно розхвилювалася і, наче, втратила дар мови. Кожне слово давалось з великим трудом.

— Що трапилось? — не витримав керівник. — Проблеми на твоїй зміні? — насторожився. Зайві клопоти в частині йому були ой як непотрібні.

— Ні-ні! — по-військовому відрапортувала солдатка.

— Добре, — полегшено зітхнув. — Але щось таки привело тебе до мене? Паперів у твоїх руках не бачу. Якась приватна справа?

— Приватна, — уже впевненіше відповіла.

— Тоді сідай. Відразу кажу, якщо мова піде про отримання житла, май на увазі, поки держава не забезпечить кімнатами матерів-одиначок та сімейних офіцерів, будеш обходитися тільки ліжко-місцем. На більше не розраховуй.

— Зрозуміла. Я не проти. От тільки…

— Що тільки? — не зрозумів полковник.

— Одна я зовсім, — тихенько почала нелегку розмову. — Одна, як билина серед степу. Нема кому ні обняти, ні теплого слова сказати.

Командир дивився на жінку широко розплющеними очима. Здавалось — вони ось-ось повикочуються з орбіт.

— Так уже зовсім і нікому, — зіронізував. На його обличчі з’явилася грайлива посмішка.

— Нікому, — ще рішучіше продовжила. — Кому я мила — той мені не до душі, а кого я люблю — той мене не помічає, — зовсім тихо докінчила.

— Ти когось пригледіла і хочеш, аби я на нього вплинув? — намагався зрозуміти.

— Та ви що? — аж здригнулася від несподіванки. — Як би це виглядало?

— От і я думаю, як то має виглядати. Звідник із мене нікудишній, — весело продовжив.

— Я того… Подумала… — знову почала запинатися. — Ви одинокий. Людина серйозна, то й дружина вам потрібна достойна…

Офіцер зупинив на Курноскіній здивований, німий погляд. Усмішка враз щезла з його обличчя. Чоловік починав розуміти, до чого веде ця розмова. Але з притаманною йому витримкою і шляхетністю вирішив не перебивати співрозмовницю і дослухати до кінця.

— Я вже немолода. Все-таки тридцять два роки за плечима, та й вам, слава Богу… То ж якби ми… Ви…

Полковник різко відсунув стілець, встав із-за столу.

На Клавдію не дивився. Схилив голову і повільними тяжкими кроками відійшов до вікна. Спиною відчував, як закохана жінка вп’ялася у нього своїм благальним поглядом і чекала на рішення, яке або остаточно розіб’є їй серце, або зробить щасливою.

Він уже давно помічав, що ця підлегла до нього небайдужа. Але, щоб відважитися на таке? Прийти і заявити, що хоче за нього заміж? Це не вкладалося в голові. Якби на його місці був хтось інший, то вже вигнав би нахабу з кабінету та ще й оголосив догану, аби запам’ятала на майбутнє, що означає слово субординація. І не де-небудь, а в Армії.

Але Давидов був не з тих людей, які рубають з плеча. Емоції ніколи не брали над ним верх. Навіть під час навчань, коли на його очах смертельно поранило кращого друга, майора Олексія Яблонського. Зціпивши зуби, тягнув свого, уже мертвого товариша, на плечах до медичної частини. А потім поклявся, що ніколи не покине опікуватися його осиротілою дочкою, яка й так росла без матері, бо та померла при пологах. То ж він регулярно навідувався до бабусі, яка виховувала маленьку Іраїду, і допомагав, чим міг.

Своїх дітей у командира не було. Жінка померла від раку, тож єдиною родиною стала підопічна з бабцею.

Пройшли роки. Не помітив, як прив’язався до них усією душею. Від спілкування з вісімнадцятирічною дівчиною на душі ставало тепло і спокійно. Мимоволі почав усвідомлювати, що відчуває до неї щось більше, аніж звичайну опіку.

Серце огортали ніжні почуття, як у далекій юності, коли познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Став помічати: коли Іраїда поряд — душа співає, мов скрипка, а коли далеко — у грудях ниє.

Неймовірна врода юної діви буквально п’янила його. Правильні риси обличчя притягували багатотонним магнітом. Розкішне, чорне, смоляне, довг волосся робило дівчину схожою на давньоєгипетську царицю Клеопатру. Високе чоло випромінювало блискучий розум. Вигнуті, дугасті, акуратно підведені брови додавали її вигляду дорослої серйозності. Маленький гострий носик свідчив про притаманну хитрість, гордість, неприховану пиху. Великі яскраво-зелені, блискучі очі, оперезані густими, віями, здавалося, не дивились, а пронизували людину наскрізь сотнями стріл. Від них віяло владністю, високомірністю, магією. Давидов добре пам’ятав, як зазирнув у них вперше. Йому здалось, що на мить втратив відчуття реальності, як у гіпнозі… Такий стан лякав чоловіка.

«Вона ж зовсім молода, — сердився сам на себе. — Та ще й дочка мого покійного друга. Я ж йому слово давав, що оберігатиму її, як зіницю ока. А сам? Як міг дозволити собі закохатися, наче хлопчисько?!» — роздумував наодинці.

Як справжній офіцер, зумів оволодіти собою. Вирішив: ніколи не розкаже коханій про свої почуття.

Та не так сталося, як гадалося…

Несподівано померла бабуся.

Найближчою людиною дівчині став Ігор Іванович.

Довго сумнівався — робити чи ні цей доленосний крок. Та врешті-решт зважився.

Одного вечора за чаєм почав нелегку розмову.

— Після смерті Валентини Семенівни у квартирі стало порожньо і сумно. Тобі тут, напевно, самотньо?

Іраїда мовчала і зосереджено дивилася за вікно, ніби якраз планувала своє майбутнє. Здавалось, думками вона була далеко за межами кімнати.

Останні події не зламали її сильну волю, а навпаки — зробили загартованішою, самостійнішою, рішучішою…

— Т-ти вже доросла, то ж, якщо маєш хорошого друга, виходь заміж. Я не проти. Навіть допоможу, як завжди, — хвилювався чоловік, який насамперед хотів зрозуміти, чи вільна дорога до серця коханої.

Руки його помітно тремтіли, у роті пересохло. Відчував, що від переживання втрачає дар мови. Ще хвилину — і не зможе видавити з себе ні слова.

Раптом дівчина встала і впритул подивилась на полковника своїми втомленими, але такими прекрасними і незвичайними очима. Очима, які одним поглядом паралізували все його тіло.

Давидов відчув, як сильно у його грудях закалатало серце. Боявся, що воно не витримає і за секунду розірветься на шматки. На лобі виступили краплі поту.

— Хочу вам дещо показати, — спокійно мовила. Легкими кроками, без тіні хвилювання, підійшла до книжкової полички, взяла в руки товстий зошит.

— Вже кілька років я пишу тут листи, адресовані одній людині. У них те, чого не маю права говорити. Якби жила бабуся, то й не сказала б. Але зараз мовчати більше не можу. Тому — дарую цей зошит вам.

Не зр

...