автордың кітабын онлайн тегін оқу  Як був я маленьким

Володимир Ткаченко

Я виріс на оцих левадах разом з гусьми й припнутими телятами, топився в річці, чіплявся до поїзда, стріляв із самопала, лазив по баштанах і парубкував на колодках.

Тут мене всі знають, увесь мій рід від прадіда до троюрідної сестри.

Сюди я приїжджаю навідатися до могил та погостити в тих, хто ще ряст топче.

А повертаюся в місто зовсім іншою людиною.

Я пам’ятаю, як у мене зуби різались. Нічого тут дивного немає. Он Сергій Степанович, батьків кум, пам’ятає, як його хрестили. Розказував, що хрещена мати несла його на руках стежкою понад річкою, а рідна мати слідом перекладала з руки в руку вузла з «грішним та праведним». «Праведне» піп велів класти на стіл, а «грішне» — під стіл. Пам’ятає, як мати простелила рушник і виклала на нього здоровенну домопечену хлібину, а під стіл крадькома підсунула сулію з бурячихою. А кукурудзяний качан, яким була заткнута сулія, по цей час стирчить перед очима.

Оце таке пам’ятає Сергій Степанович, батьків кум.

А я пам'ятаю себе відтоді, як у мене зуби різались.

Сидів я на підвіконні й плакав. Бабуся тикала у теплий чай магазинного коржика й годувала мене такою кашкою, щоб дитина бува, з голоду не здо… не вмерла.

Куклу я не пам’ятаю. Це мама розказувала про куклу. Сосок тоді не було. Може в когось і були, але мама для мене робила куклу. Пожує хлібця, у марлю загорне й на мотузочку причепить. Оце така кукла. Мама картоплю в городі вибирає, а я, сповитий, в бур'яні лежу й куклу смокчу. А як сильно кричати заходжуся, то мама здогадується, що кукла з рота випала. Підійде, тицьне мені отой делікатес, то я й заспокоюся.

Це мені мама про куклу розказувала.

Мама часто хворіла. Коли вона потрапляла до лікарні, то на поміч приходила бабуся. Вона готувала мені та сестричці їсти, прала нам сорочки й була для нас другою мамою. Я мало в дитинстві робив шкоди, але одного разу мало не спалив хату. Донишпорився до сірників, що лежали в запічку. Так хотілося мені запалити хоч одного, але бабуся із хати не виходила, а я вже петрав, що за це можу по потилиці заробити. Тоді виліз на піч і завісився там. Тернув одного сірника, потім другого. Гарно вони горіли, але дуже шкварчали, коли запалювалися. Ото, щоб бабуся не почула, мені прийшло на думку співати. Пісень тоді я знав тільки дві: «Ой піду я понад лугом» та «Ой там на товчку, на базарі». І то не до кінця, та ще й слова плутав. Їх вистачило на десяток сірників. Поки я пригадував, «що за цього мужа треба дати?» їдучий сірковий дим добрався до бабусиного носа. Вона кинулася шукати, звідки це воно так паленим смердить. «Пара коней вороних, ще й сто рублів золотих» були б слушною ціною, коли б загорілася на печі ковдра. Та бабуся вчасно виштурхала мене макогоном із печі.

А ще я з бабусиної спини любив з'їжджати. Сидить на низенькому ослінчику й картоплю чистить, а я деруся їй аж на самі плечі. Потім по спині додолу спускаюся, як з гірки. І отак, аж поки бабуся всю картоплю не почистить. Добра в мене бабуся була, лагідна Дев’яносто сім років прожила.

Було питаю її: «Бабусю, а розкажіть, як при панах жилося?» І вона розповідала про панів, про економію, що стояла над ставком, про панський млин і про дочку панську, що їздила на сірій кобилі. Було в цієї панночки таке сідельце, що вона в ньому їздила й ноги на один бік звішувала. Я уявляв ту панночку в довгому білому платті, яке розвіюється над сірою кобилою.

Колись мама купила мені книжечку. Читати сам ще не вмів, читала сестричка, а я розглядав малюнки «Садок вишневий біля хати», «Тече вода з-під явора. А коли дивився на молоду матір, що «На панщині пшеницю жала», то думав, що то намальована бабуся. Що саме вона жала пшеницю на панському полі. А Шевченко побачив її та й вірша написав.

Електрики тоді ще в нас не було. Зате було радіо. Часто я чув, як по ньому говорили: «Доженемо й переженемо!» То я й питаю бабусю:

— А за ким це ми біжимо, що догнати й перегнати хочемо?

— За Америкою, — каже бабуся.

Не міг я ніяк того второпати та й знову питаю:

— А вона і вночі біжить?

Ой, бігла вона і вдень, і в ночі! А ми, мабуть, тільки вночі бігли, що так відстали від неї. Вночі не видко куди бігти, тому й забігли в якесь болото. А тепер дивимось на схід сонця: коли ж воно розвидниться надворі, щоб роздивитися, в який же бік та Америка побігла, та й собі слідом за нею. Доганяти.

Хіба не доженемо? Ми ж так хвацьки були взялися ще тоді, як у мене зуби різались.

— Який гарненький смугастий, на сонечко схожий, і вусики щіточкою, геть як у сонечка.

— Ти нащо сірники взяв!?

— Та я, мамо, тільки на жука колорадського подивлюся, і коли вже у нашому городі жуки з'являться? Он баба Василина казала, що аж три у своєму знайшла, а я жодного живого не бачив. Ма-а… А нащо їх на сірниках малюють?

— Ану поклади сірники й не топчись по грядці, бісової душі хлопець! Тікай, бо як виломлю дубця, то я тобі дам жуків!